Володимир БІЛІНСЬКИЙ 20 страница

Із первісної й безплідної незалежності дикунів народ Моксель одразу потрапив під ярмо суворої й по-своєму не менш дикої моралі церкви, яка переслідувала свободу знань і навіть свободу існування. Живлющі думки і сили, яким людство було зобов’язане своєму розвитку, в Московії були засуджені й прокляті. Як бачимо, піддавався прокльонам сам світ книг та знань – як вогнище єресі й невір’я.

Аж до кінця XVII століття у московитові, у цих заборонах, у цих втомливо-розтягнутих церемоніалах церкви й московського прадавнього князя відчувався ще напівязичницький фінський елемент древньої лісової глухомані. І це в часи Петрарки, Боккаччо й Галілея в Італії, Бекона в Англії, Монтеня у Франції. А на порозі була доба Шекспіра, Сервантеса, Джордано Бруно, Декарта, Робера Етьєна, Дюкенуа...

" Мені дуже неприємно засмучувати моїх російських друзів, але вони справді занадто вимогливі. У половині минулого сторіччя (XVIII століття. – В. Б. ), за визнанням авторитетних мислителів, таких як Чаадаєв, Герцен, у них нічого не було: ні національного мистецтва, ні літератури, ні науки.

Тепер же вони (московити. – В. Б. ) хочуть усе мати зараз, і мати з XII століття!..

Похмурі склепіння монастирських келій дали цвіт безсоромної хтивості: це і є церква Василія Блаженного – втілення національного духу XVI століття" [4, с. 101–102].

Вище автор висловив дуже гірку, проте достовірну думку про небажання московських правителів привносити освіту в своє князівство. Ось одна з причин князівської зацікавленості.

Ми знаємо, що збагачення московської скарбниці тривало найпростішими шахрайськими методами – жорстоким розбоєм і банальним злодійством. Послухаймо щодо цього оспівувача " московської державності" М. М. Карамзіна:

"... ярмо Татар збагатило казну Великокнязівську (московську – В. Б. ) обчисленням людей, установленням поголовної данини і різних податків, доти невідомими, які збирають нібито для Хана, але хитрістю Князів обертають на їхній власний дохід. Баскаків, спершу тиранів, а опісля мздоїмних друзів наших владителів, легко можна було обманути в складних рахунках. Народ скаржився, одначе платив; страх усе втратити вишукував нові способи надбання, щоб задовольняти користолюбство варварів" [1, том V, с. 197].

Ця думка ще раз підтверджує, що впродовж усього періоду татаро-монгольського існування, тобто до XVI століття, московські князі були особисто зацікавлені тримати народ в страшному неуцтві, щоб більше красти під маркою ханських податків. Московський князь і його " камарилья" самовільно встановлювали податки, обкрадали своїх підданих надміру, заодно обкрадали й ханів щодо данини.

Лише історична необхідність сприяє розвитку науки, освіти, культури, проведенню широкомасштабних реформ. Тут бачимо зворотне. Московські правителі, поставивши перед собою ціль збагачення, були зацікавлені в збереженні відсталості народу, щоб не мати опору. У грабежах під виглядом так званого " збирання землі російської" московський князь взагалі не зважав на мораль навіть дикого звіра – не чіпати зайвого. Він забирав собі абсолютно все. Такий історичний парадокс супроводжував Російську імперію до часу її руйнування.

Пригадайте: тільки з XVIII століття, коли Петру І знадобилися освічені люди для організації мореплавання, 304 картографії, артилерійського обчислення, нарешті, для власного виробництва сучасної, на ті часи, зброї, заліза тощо, лише відтоді окремим прошаркам суспільства у примусовому порядку було велено здобути освіту. Саме велено, і в примусовому порядку. Для потреб імперії! Але 500 років житія в глухому закутку Європи, часи відсталості, варварства та дикості не минули марно. На реформи Петра І чекав жорстокий опір – як незатребуваність загальнолюдської культури в Московії. Адже й нині російська людина, як кажуть, мудра по шкоді, вона завжди має виправдання своєї відсталості, вона схильна до містицизму – так званої російської ідеї. І це закономірно. Всяка реформа в Російській імперії розроблялася не для поліпшення життя людини. Ні! Це завжди був вимушений захід заради продовження російської експансії. Трохи відірвімося від цілі розділу і простежмо головні реформи Російської імперії, починаючи від Івана Грозного:

— Реформи Івана Грозного були спричинені неможливістю ведення швидких широкомасштабних завойовницьких воєн. Протест московитів довелося душити опричниною й страшним деспотизмом московського князя. Ми знаємо, що всі старання Івана IV просунутися на захід були марні. І принесли численні на ті часи нещастя. Московія заради експансії Івана Грозного поклала на плаху понад три мільйони людських життів. Результат: провал у час Смути та животіння протягом сторіччя.

— Реформи Петра породили ті ж причини, що й за Івана IV: завоювання чужих земель. Завоювання були істотні й знову призвели до виснаження скарбниці та зубожіння народу. Почався занепад на 40 років.

— Реформи Катерини II дали змогу наповнити скарбницю грішми і паралельно вести широкомасштабні завоювання. Саме Катерина II ввела остаточне рабство в своїй країні; при ній підкорені народи – українці, білоруси, молдовани –стали рабами, так званими кріпаками. Цілковите рабство уможливило наповнення скарбниці ресурсами та продовження експансії. Російський істеблішмент і Російська православна церква пробачили Катерині II і вбивство царя – власного чоловіка, і нечувану на ті часи розпусту, і знищення передової російської інтелігенції, і все інше. Саме ця " гуляща дама" повеліла впорядкувати " опис" " великоросійської” історії. Саме за її правління була обілена, прикрашена великими вигадками і розтиражована історія великоросів, яка нічого спільного не має з минулою дійсністю. Як завжди, " великоросів" учила жити Європа. Красиво брехати теж довелося вчитися.

— Наступним реформатором в Росії був Олександр II. Це за його правління було скасоване кріпацтво. Багато сучасних великоросів-державників намагаються приписати Олександрові II мало не статус " великого батька нації". Чергова імперська брехня. Причиною скасування кріпацтва стала поразка Росії в Кримській війні. Російська армія була розгромлена на своїй території. Обмежений експедиційний корпус військ Англії, Франції, Туреччини і Сардинії вщент розбив російську армію у Криму. Війна на власній території тривала з вересня 1854 року до вересня 1855 року, і Росія за цей час не зуміла забезпечити вирішальну перевагу сил. Кріпак до війни технічної був непридатний. Він міг стати лише гарматним м’ясом. І цареві Олександру II не було куди подітися. Для наступної експансії цар змушений був звільнити селянина від рабства, щоб він здобув принаймні початкову освіту. Росії не залишалося нічого іншого, як знову кинутися навздогін Європі. Вільний селянин міг принести в скарбницю значно більше доходу, ніж раб-кріпак. Ось де розгадка скасування кріпацтва – потреба наповнити скарбницю для нової експансії.

І знову Росія воює: Балканська війна, війна на Далекому Сході з Японією. Нова нищівна поразка від маленької Японії. Знову експедиційний японський військовий корпус перемагає російську армію.

— У Росії новий реформатор – цього разу Петро Столипін. Селянина примусово і з безвиході погнали з України та Центральної Росії в Сибір і на Далекий Схід освоювати нові землі. Реформи Столипіна Росія повністю не завершила. Автора реформ застрелили. Але навіть цей короткий перепочинок дав змогу наповнити скарбницю грішми, припинити селянські бунти. І як ви гадаєте, що коїть Росія? Звісно! Знову війна за переділ світу. Перша світова війна. Жорстока поразка, і як результат – при владі російські більшовики.

— Знову реформи більшовиків: колективізація, індустріалізація тощо. А в принципі – підготовка до війни. Тепер уже більшовицька експансія. Якщо царська Росія мала на меті завоювати Константинополь і вийти до Середземного моря та Індійського океану, то в більшовиків була мета більш солідна – світове панування!

Друга світова війна, Корейська війна, В’єтнамська війна, Ангола, Куба, Мозамбік, Афганістан...

У жорстокій " холодній" війні Російська імперія в 1991 році розсипалася, як картковий будиночок. На той час були авіаносці, ракети, сто тисяч танків, але не стало хліба, молока, зубної пасти, мила.

А тепер підсумуємо:

• реформи Івана Грозного. – Лівонська війна. Поразка. – Занепад на 100 років;

• реформи Петра І. – Експансія на захід, схід, південь. – Занепад на 40 років;

• реформи Катерини II. – Війни Катерини II, Олександра І, Миколи І. – Поразка в Кримській війні 1854– 1855 років;

• реформи Олександра II. – Війни Олександра II, Олек сандра III, Миколи II. – Поразка 1905 року у війні з Японією;

• реформи Петра Столипіна. – Перша світова війна. – Поразка у війні 1914–1918 років. Розвал царської Росії;

• реформи Леніна–Сталіна. – Фінська війна, Друга світова війна, " холодна" війна. – Поразка. Розвал радянської Російської імперії.

Росія, тепер уже розполовинена, знову проводить реформи. А народ, як завжди, страшний жебрак. Реформи знову ведуться не на благо народу. Автор сподівається, що читачі розуміють, для яких цілей проводяться сьогодні в Росії реформи. Здогадуєтеся? Росія й нині проповідує свої геополітичні інтереси. Ще не відмито бруд і кров від великої бійні в Афганістані, а вже пролилася кров у Чечні. Про це важко говорити – ми стоїмо на порозі нової експансії! Ось для чого завжди проводилися реформи в Росії.

Але повернімося в шістнадцяте століття. Найбільше лихо російської людини, як тієї, що отримала диплом, так і зовсім неписьменної, – незнання свого минулого. Саме незнання призводить до найбільших трагедій. Усі правителі Московії, а згодом Росії, намагалися спотворити, зіпсувати, прикрасити історію " великоросів", щоб використати брехню в корисливих цілях правителів. Це не вимисел! Той же Іван Грозний власноручно підчищав літопис – факт, встановлений істориками. Але хіба ви почуєте про це з вуст " великороса-державника"?

Давайте усвідомимо: " міцна державність" розуміється істеблішментом, а нерідко простою людиною, як " суто російська" і навіть " споконвічно російське явище". А існувала ця " державність російська" лише у формі деспотичної влади, спершу – московської, варварсько-князівської; згодом – царсько-кріпосницької; і, нарешті, комуністично-радянської. Жодної іншої державності " великоросійське" суспільство не знало. Отже, під терміном " державність" нічого іншого мати на увазі не можна. Звідки ж з’явилася в Московії, а згодом в Росії, ця " державність"? Доводиться, на велике невдоволення " великоросів", констатувати, що " російська державність" є прямим повторенням хансько-ординської влади, успадкованої від Золотої Орди. Московські князі, а згодом і царі сліпо скопіювали порядки жорстокої східної тирани. Але в Московії був вибір. Згадайте – існували два типи влади: новгородське віче і золотоординське " самодержавство". Новгород був фактично частиною Європи, що розвивалася: процвітала демократія, культура, торгівля, зв’язки із зовнішнім світом: а Московія – це грабіж, зрадництво сусідніх князівств, необмежений деспотизм. Було обрано другий шлях становлення держави, тобто запозичено хансько-ординський тип " державності". У результаті виникла нова Орда, уже зі столицею в Москві. Давні Новгород і Псков були повністю зруйновані й розграбовані, населення почасти знищене, почасти вимерло від мору, і лише частково вислане в дикі ліси Московії, де за віки здичавіло, як і московити. Культура та ремесла Новгорода і Пскова Московською Ордою не були затребувані й загинули, не принісши користі державі. Відсталий деспот Московії навіть поняття не мав, на які великі цінності зазіхав, знищуючи їх. Особливо знищувалися і переслідувалися розумні люди. Так, архієпископ новгородський був посаджений на кобилу, яку Іван Грозний назвав " архієреєвою жоною", сказавши: " Ти не архієпископ, а блазень". І погнали його батогами, прилюдно, в Москву. Такими методами намагатися перемогти волю слова, волю думки, волю поведінки. Адже ми пам’ятаємо, що в Новгороді архієпископа обирав народ!

" Фікція існування високої моральності на низькому щаблі культурного розвитку історією спростовується... Наївні москвичі вважають себе вищими від усіх інших людей. Вони щедро роздають обіцянки, яких не думають виконувати. Між ними самими абсолютна відсутність довіри. Батько остерігається сина, син не довіряє матері, і без застави ніхто не позичає ані копійки. Це відзначають німці Бухау, Ульфельд, швед Персон і литвин Михалон... їхні слова підтверджуються англійцями Флетчером і Дженкінсом: " Можна сказати по-справедливості.., що від малого до великого, за вкрай поодинокими винятками, росіяни не вірять тому, що їм кажуть, і самі не заслуговують ані найменшої довіри... " Але вони йдуть ще далі й відзначають рису, на яку я вже вказував, – це жорстокість. Флетчер, щоправда, вибачає її, пояснюючи: " Народ, із яким поводяться суворо й жорстоко правителі та вищі класи, стає сам жорстоким із рівними собі й особливо з більш слабкими... " Це явище спостерігається в історії серед усіх варварів, але в цьому краю (в Московії. – В. Б. ) воно напрочуд виразне... Дарма національні історики в цьому випадку намагалися звалити всю вину на монгольську навалу, яка нібито зіпсувала звичаї, розбестила народ, привчила його до насильства і лукавства" [4, с. 113–114].

Ні, не в тому причина. Все це стало наслідком тієї влади й " державності", які для себе обрала Московія, що завжди було головною небезпекою для простої людини. Бо влада приховувала від неї: " державність" – азіатське обожнювання держави, яка стоїть над суспільством, коли людина стає звичайним гвинтиком державного механізму.

Московія за роки свого розвитку не дала людству жодного відкриття. Та й чужі відкриття вона запозичила під тиском обставин і з великим запізненням. Лише наприкінці XV століття Москва почала застосовувати для своїх куцих потреб папір замість пергаменту. Звісно, папір московити не виготовляли самі ще сотні років і дивилися на нього, як на диво, купуючи за великі, як на ті часи, гроші в німців.

У такий же спосіб у Європи був запозичений " снаряд вогнепальний". Але навіть це запозичення мало характер відсталого застосування. Адже тільки для оборони міст московити до кінця XV століття почали застосовувати " вогнепальний снаряд". У жодному описі польових битв до середини XVI століття ми не знаходимо застосування в Московії гармат і пищалей. Усі битви велися на основі запозичених у татаро-монголів тактики, коли найкращою зброєю була стріла.

Лише наприкінці XV сторіччя в Москві з’явилися перші кам’яні споруди, зведені італійськими архітекторами на вимогу князівни Софії, дружини Івана III. Саме грекиня Софія, яка прибула в Московію 1472 року і стала дружиною Московського князя, зажадала спорудити для неї кам’яні церкву, хороми та інше.

Був виписаний із Болоны архітектор Арістотель-Фіоравенті, який і збудував 1479 року в Москві, у Кремлі, перший кам’яний будинок – церкву Успіння.

"... велика пожежа (1493 року) спопелила все місто від Св. Миколи на Пісках до поля за Москвою-рікою й за Сретинською вулицею, ... і взагалі не залишилося жодного цілого будинку, крім нової палати (побудував Петро Антоній 1491 року. – В. Б. ) і Соборів (в Успенськім соборі обгорів вівтар, критий Німецьким залізом)" [ 1, том VI, с. 255].

Після пожежі московські князі знову оселилися в своїх дерев’яних хоромах.

Італієць навчив московитів шукати глину, придатну для випалу, " дав міру цегли, вказав, як потрібно обпалювати її, як розчиняти вапно, знайшов крашу глину"...

Усе, що в Московії робилося нове до кінця XV – у XVI столітті. робили іноземці. Саме вони для московитів мистецьки чеканили срібну монету, відлили Москві величезну цар-гармату, обпалювали цеглу, споруджували перші кам’яні будинки. Але запозичувалось у Європи тільки те, що забезпечувало збільшення військової могутності та звеличення самодержавства. Ще сотні років ніхто в Московії не впорядковував вулиць, не будував водопроводу, не думав про школи.

Послухаймо історика В. О. Ключевського:

" Московська немощена вулиця XVII ст. була дуже неохайна: серед бруду нещастя, ледарство і порок сиділи, плазували й лежали поруч; злиденні та каліки волали до перехожих про милостиню, п’яні валялися на землі" [5, с. 90].

Ось вона, велич Московії XVII століття! Ця відстала держава на сотні років повела в безодню багато народів, підкорених на той час.

Імперські " оповідачі історії" геть забрехалися, намагаючись возвеличите своє минуле і виправдати право підкорення сусідів. Як бачимо, все це було не благом, а величезною шкодою навіть російському народові.

І в громадянській розбудові суспільства спостерігалося

величезне запустіння. Той же М. М. Карамзін ось як підсумував " успіхи" Московії в цьому питанні:

" Взагалі з XI століття ми (Московія. – В. Б. ) не просунулися вперед у цивільному законодавстві, але, здається, відступили назад до первісного неуцтва народів у цій важливій частині державного благоустрою" [1, том V, с. 203].

Підсумовуючи матеріал, мусимо констатувати: державне утворення, засноване на неправді, розбої та грабежі, саме собою на щось достойне не перероджується.

Епілог

СУЧАСНІ СПАДКОЄМЦІ 30ЛОТОЇ ОРДИ

Шановні читачі!

Автор не міг завершити свій роман-дослідження кончиною династії Рюриковичів. Ми мали б незакінчений твір. Він не відображав би зв’язку часів – XIII століття з початком XXI століття. Недоруйнована або напівзруйнована імперія завжди має в собі потенційну можливість відродження. І автор вважав своїм обов’язком показати велику спадковість не тільки у справах, а й у цілях нинішньої еліти й правителів Московії та давньої Орди. Вони ж бо й нині мислять по-золотоординськи.

Доки московська влада, московська еліта й російська держава не покаються за сотні років цілеспрямованого винищування народів: латишів, литовців, українців, татар, казахів, узбеків, калмиків, чеченців та всіх інших, – відродження самого російського народу не відбудеться. Московську державу і її владу й надалі вабитиме раніше вторована дорога. Лише Покаяння за вчинене дасть російському народові порятунок.

Однак чимало умів Московії відкидають думку про Покаяння в принципі. Вони з неабиякою ретельністю, з відвертим цинізмом та нахабством і нині проповідують необхідність " повернення втрачених земель".

Згадайте: велика татаро-монгольська імперія простиралася від стародавнього Китаю й Тихого океану до зелених Карпат і Дунаю. Війська хана Батия пройшлися по всій Східній Європі й Балканах. А з півночі на південь імперія тяглася від Льодовитого океану до Індійського. Війська Чингісидів підкорили не лише Китай, а й Сирію, Персію, Туреччину, Кавказ.

Після загибелі Великої Орди в 1502 році головним завданням спадкоємців імперії було повторне " збирання втрачених земель". Саме Московський улус Золотої Орди зумів за чотириста років частково відновити стародавню імперію. І не важливо, що династія Чингісидів змінилася династією ординського боярина Кобили. Мета, дух і " закони державності" Золотої Орди збереглися і в часи династії Романових-Кобиліних. І ця династія ставила перед собою мету " розколюючими ударами захопити Кавказ і Балкани, увійти в Константинополь, вийти на Середземне море та Індійський океан". У четвертому розділі автор подасть думки Катерини II щодо підкорення Персії, Туреччини й Балкан.

На превеликий жаль великоросів, імперія династії роду Кобили розвалилася 1917 року.

Уже більшовицькі потуги зі " збирання російських земель" ми спостерігали в XX столітті. Ось що заявив стосовно цього В. М. Молотов: " Своє завдання як Міністр закордонних справ я бачив у тому, щоб якнайбільше розширити межі нашої Батьківщини. І здається, ми зі Сталіним непогано впоралися з цим завданням". Не інакше! Справді, скільки землі прихопили, скільки народів підкорили: від Куби, Анголи й Мозамбіку – до Афганістану, Польщі й Монголії. Однак і радянська імперія, а по суті – відновлена імперія Чингісидів – розвалилася в 1991 році!

Нині в московській державі знову бродять хмільні думки про " втрачені землі", про " велике призначення Москви", про " геостратегічні інтереси" тощо.

Пропоную читачам простежити спадковість думок і діянь нинішньої московської еліти стосовно думок і діянь їхніх предків із Московського улусу Орди.

Ще раз послухаємо старі пісні московитів в оновленому, сучасному виконанні.

Отже!

1. Жириновський

Усі ми знаємо байку про триголового Змія Горинича. Скільки люди не відтинали страшних " голів", виростали нові, і Змій далі чинив свої чорні діла. Все тривало доти, доки людина не знайшла засіб боротьби зі Змієм. Цим засобом став чарівний меч. Лише чарівним мечем людина зуміла відітнути вогнедишні голови великого чудовиська.

Щось подібне відбувалося і з Російською імперією. Скільки разів її не руйнували, а вона завжди відроджувалася в іще більш жорстокому єстві. Люди не здогадувалися застосувати проти імперського чудовиська чарівний " меч", яким в історії завжди була правда. Лише великою, всеосяжною правдою можна навіки знищити це імперське чудовисько.

Разом і спробуймо встановити цю історичну Правду.

" У Генеральній прокуратурі вивчають можливість притягнення Жириновського до кримінальної відповідальності" [39, с. 1–3].

Так і не притягнули.

А причиною була його книга " Останній похід на південь", видана накладом 75 тисяч примірників московською друкарнею № 13.

Пропоную читачам разом погортати цю книгу, аби пізнати " великі" думки Володимира Вольфовича, які так сподобалися російським реваншистам:

" У мене вже почалася вироблятися власна геополітична концепція. Я не хочу їй давати своє ім’я, припустімо, формула Жириновського, але останній " похід" на південь, вихід Росії до берегів Індійського океану і Середземного моря – це справді завдання порятунку російської нації" (с. 63).

Зверніть увагу: слово " похід" взято в лапки, тобто автор розуміє – йдеться не про похід-прогулянку, а про похід-війну.

Ми ще переконаємося в тому, що свою " формулу" Жириновський поцупив у династії Романових. Але Бог із ним, підемо далі.

" Виникла ідея останнього " походу" – останнього тому, що це, напевно, буде останній переділ світу, і його потрібно вчинити в стані шокової терапії, раптово, швидко, ефективно" (с. 64).

І після цих слів кажуть: ні, Жириновський не фашист. А такий собі пустун!

Раніше цитувалися слова Молотова, так, саме того В’ячеслава Михайловича, і ви переконалися, наскільки вони ідентичні в своїх помислах – царі, молотови й жириновські.

Але повернімося до Володимира Вольфовича:

" Останній похід" на південь. Як я мрію, щоб російські солдати омили свої чоботи теплою водою Індійського океану і назавжди перейшли на літню форму одягу. Легкі черевики, легкі штани, гімнастерки з короткими рукавами, без краватки, з відкритим коміром, легкі пілотки. І маленький сучасний російський автомат, який випускає Іжевський завод. Ці автомати значно кращі, ніж УЗІ. Щоб будь-який взвод російських солдатів міг навести порядок на будь-якому просторі" (с. 66).

"... ми зробимо цей останній " похід" на південь. Він дуже потрібний нам, це саме ті ліки, які необхідно прийняти. Ліки не завжди бувають солодкими. Може, це не сподобається комусь у Кабулі, в Тегерані, в Анкарі. Але мільйонам людей від цього стане краще" (с. 67).

Зрозуміло, кого має на увазі Вольфович під " мільйонами людей". Але ні казахам, ні українцям, ні білорусам, ні литовцям, ні іншим народам від цього завоювання не " стане краще". Та й росіянам – ще подумати! Адже скільки не росла вшир Російська імперія, людині в ній краще не жилося. Навпаки, ще дужче посилювалися репресії й синдром уседозволеності. Цілі народи Російської імперії підлягали негласній асиміляції й знищенню. Згадайте калмиків, інгушів, чеченців, турків-месхетинців, українців, литовців, латишів.

Згадайте примусово хрещених у православну віру поволзьких татар і чувашів.

" Наша армія виконає це завдання. Це буде спосіб виживання нації загалом, це буде основою для відродження російської армії. Нові збройні сили можуть відродитися лише в результаті бойової операції. Армія не може міцніти у військкоматах і казармах. їй потрібна мета, завдання" (с. 70).

" Плюси при здійсненні цієї операції значно переважують мінуси, які можна, звичайно, побачити. І російській армії це теж потрібно, щоб пограли мускулами наші хлопці, які втомилися від " дідовщини", просиджуючи строки своєї служби в казармах, у глибинках Росії, не знаючи де ворог, хто супротивник, до чого себе готувати морально й фізично. Це було б очищенням для всіх нас" (с. 75).

" Нехай Росія благополучно зробить свій останній " похід" на південь. Я бачу російських солдатів, які збираються в цей останній південний похід. Я бачу російських командирів у штабах російських дивізій і армій, які прокреслюють маршрути руху військових з’єднань і кінцеві точки маршрутів. Я бачу літаки на авіабазах у Південних округах Росії. Я бачу підводні човни, які спливають біля берегів Індійського океану, і десантні кораблі, що підходять до берегів, по яких уже марширують солдати російської армії, рухаються бойові машини піхоти, пересуваються величезні маси танків. Нарешті Росія завершує свій останній військовий похід" (с. 142–143).

Ви гадаєте, це марення? Анітрохи!

Приховуваний правителями Росії від чужих очей " план виходу на теплі моря" нарешті висловлений на повен голос. Мрії династії Романових потрапили до голови людини, яка бажає їх здійснити.

Сотні років, то процвітаючи, то відповзаючи назад, вершить свої " планові" справи Російська імперія. На очах у всього світу. Століттями не відмовлялася від цих " цілей" ні за Романових, ні за комуністів. І повірте – не відмовляються від " завдань", від " походів на південь" і зараз. Ця чорна примара висить, як дамоклів меч, над імперією, і вона все тягнеться й тягнеться до меча.

Ось про що писав О. В. Храповицький, статс-секретар імператриці Катерини II:

" 1792 рік, 26 січня. Ще запитали про пакети, і знайшли проект Потьомкінський про завоювання Персії, якого шукали, – папери ці взяли і в себе залишили" [23, с. 259].

Співає пісню Жириновський не свою – імперську, стару, та й комуніст-диктатор Сталін охоче підспівував цій нахабній пісні своїм голосом. Вольфович лише бачить " похід" у сучасному оформленні: танки, підводні човни, літаки, дивізії, армії.

Не буду цитувати іншу статтю Володимира Вольфовича, цього " сина юриста", – " Про збирацьку роль Росії та молодих вовків" із газети " Известия", № 77 від 23 квітня 1994 року.

Скажу лише – там він узявся за країни СНД і власне Росію. Бути " Великій Росії" в губерніях, і горе тому, хто противитиметься, йому взагалі нічого не світить – навіть губерній. Зникне, припустімо, Татарстан, або Соха-Якутія – і нехай. Так повелів Жириновський. І – не переч!

А план виходу до Індійського океану, як бачимо, поцупив Вольфович у " розпусниці-імператриці". Оце мастак! Навіть не подумав, адже Катерина II сховала " ці папери", щоб передати Платонові Зубову, останньому своєму фаворитові.

Давно " відійшла в інший світ матінка".

А нічого ж бо не змінилося!

1994 рік

2. Солженіцин

Давно всі чекали слів Солженіцина про сьогоднішню Росію. І ось нарешті цей " великий демократ", цей " правозахисник" висловився. І так, що багато хто здивувався! Хто чекав від Олександра Ісайовича зважених слів – розчаровані. Але багатьом ці думки сподобалися. Особливо тим, хто прийняв його рецепт, " як нам облаштувати Росію". Яким би демократом не був росіянин, великодержавний шовінізм завжди якоюсь мірою йому властивий. Найбільше він властивий людям, народженим на стику націй, так званим " напівкровним". Думка ця висловлена не для образи когось, а як констатація фактів, поданих нижче.

Найбільше змішаних шлюбів між українцями і росіянами. Здавалося б, живи, радій. Не виходить. Люди від змішаних шлюбів, як правило, клянуться в щирій любові до України, до українців, але самі бажають бути росіянами. І неважливо, хто росіянин, батько чи мати. Бути росіянином – вигідно.

Ми не забули, як свого часу нам клялися в братстві й любові і Михайло Горбачов, і Олександр Руцькой. Тепер зізнався в братанні Олександр Ісайович.

Лихо наше ось у чому: якщо раніше нам клялися в " любові" люди, які йшли з політичної арени, то сьогодні з’явилася людина, яка повернулася з еміграції, є в зеніті слави і раптом " запалала любов’ю" до своєї " наполовину" Батьківщини.

Солженіцин привселюдно заявив, до якого табору він примкнув у Росії. У своїй статті " Вибратися з-під уламків комунізму" (газета " Известия", № 83 від 4 травня 1994 року) Солженіцин по-панськи сварить Жириновського: " Жириновський – це зла карикатура на російського патріота: мовби хтось його фігурою хотів подати світу російський патріотизм – огидним чудовиськом". І далі в цьому ж абзаці: " Навіжені, крикливі й божевільні заяви Жириновського не мають ґрунту в психології нашого втомленого народу, змученого сімдесятип’ятилітнім комунізмом".

⇐ Предыдущая 15 16 17 18 192021 22 23 24 Следующая ⇒