Володимир БІЛІНСЬКИЙ 14 страница

За даними М. М. Карамзіна, Куликовська битва тривала не більше 3–4 годин:

— о 6-й ранку війська побачили одні одних, після чого відбувся двобій Пересвіта з Челубеєм, де вся процедура, аж до виносу тіл загиблих, зайняла не менше 30–40 хвилин;

— о 9-й ударив " засадний полк", побачивши який, війська Мамая " не могли протистояти новому строю війська свіжого, бадьорого” і втекли.

Ото й уся Куликовська битва.

Російські історики протягом тривалого часу мінімізовували " доважок брехні" про кількісний склад військ Батия. Спочатку наполягали на тому, що татаро-монголів прийшло 300 тисяч, але, після тривалих суперечок, зі скреготом зубів зійшлися на 30-ти тисячах.

Нині час прояснити чергову брехню російської історії – брехню про " Куликовську битву" і кількісний склад її учасників.

Очевидно – битва 300 тисяч воїнів на невеликому Куликовому полі не могла закінчитися протягом трьох годин.

Є ще один наочний приклад, який спростовує брехню про чисельність війська Димитрія на Куликовому полі.

Пропоную для порівняння згадати про Бородінський бій, де чисельність військ зафіксована з певною точністю. Тут російським історикам брехати не дозволили французькі історики.

Отож, " (російська армія в Бородінському бою налічувала) 132 тисячі осіб і 624 гармати, (а французька) – 135 тисяч осіб і 587 гармат"... " Бій почався близько 5 години 30 хвилин ранку 26 серпня... (і лише) затемна Наполеон відвів війська на вихідні позиції" [9, том 3, с. 578–579].

На Бородінському полі, де з кожного боку було задіяно менше військ, ніж на Куликовому, бій тривав від ранку до пізнього вечора. І не закінчився.

Французька армія в Бородінському бою втратила 30 тисяч осіб (за французькими даними), російська армія втратила 44 тисячі осіб (російські дані). Причому ми не повинні забувати, що із застосуванням артилерії різко збільшуються втрати в живій силі. Але навіть з урахуванням цього фактора, втрати у військах становили 30% від їхнього складу.

А " байкарі історії" майже дві сотні років намагаються всіх переконати, – до речі, себе теж, – що за допомогою меча, шаблі, сокири, піки можна за 3 години на маленькому, обмеженому з усіх боків лісом і ріками Куликовому полі знищити опорну армію зі 150 тисяч осіб. До того ж – у військовій збруї (шолом, кольчуга, щит тощо).

Отож писання про Куликовську битву розраховане на обивателя, який прагнув почути подібне. Час змінився, і " грамофон з облудними піснями" необхідно замінити на щось сучасне.

Більшовицькі російські історики спробували, в межах дозволеного, поправити М. М. Карамзіна та інших дореволюційних " байкарів історії". У Великій Радянській Енциклопедії (третє видання, том 13, с. 587) написано більш обережно: " Зібране в цих пунктах (Москва й Коломна. – В. Б. ) рос(ійське) військо чисельністю до 100–150 тис. осіб". Мовляв, точно невідомо. Така історія з Куликовим полем.

Не подаватиму виписки з панегірика про Куликовську битву. Це була лише міжусобна сутичка всередині єдиної держави – Золотої Орди. Московський князь Димитрій, якого не підтримав жоден незалежний від нього князь, виступив за збереження існуючих династичних порядків у Золотій Орді та своїх особистих привілеїв. Димитрій бився за власні привілеї, даровані його роду ханом Батиєм. Ось чим насправді була Куликовська битва 1380 року.

" Звичайно, стосунки росіян (московитів. – В. Б. ) і тюрків у XIII–XVI ст. були не безхмарні, але в епоху феодальної роздробленості це неминуче. Хіба менше шкоди завдавали усобиці між князями, наприклад... Москви із Твер’ю, або набіги степових племен, приміром, ногаїв і ординських татар? Однак це були негаразди всередині єдиної системи, єдиної культури, єдиної країни. (Сказано чудово. Москва була частиною – улусом єдиної татарської Імперії, єдиної великої культури Азії. – В. Б. ). Бо якби було інакше, хіба змогли б російські (московські. – В. Б. ) мандрівники з незначними силами пройти крізь величезний Сибір і Далекий Схід" [18, с. 352–353].

Такими словами підтвердив наші думки професор-євразієць Л. М. Гумільов. Однак хочу звернути увагу на ще один епізод із князювання Димитрія до Куликовської битви.

Ось про що розповідають литовські та європейські літописи:

" Ольгерд (великий Литовський князь. – В. Б. ) негайно виступив із військом у середині Великого посту і повів із собою Послів Димитрієвих до Можайска; там відпустив їх і, давши їм запалений ґніт, сказав: " Відвезіть його вашому Князеві. Йому не потрібно шукати мене у Вільні, я буду в Москві з червоним яйцем раніше, ніж цей ґніт погасне. Справжній воїн не полюбляє відкладати, задумав – і зробив". – Посли поспішали повідомити Димитрієві про майбутню небезпеку і прийшли до нього в день Великодня, коли він ішов до Заутрені, а висхідне сонце опромінило на Поклонній горі стан Литовський. Здивований Великий Князь (Московський. – В. Б. ) вимагав миру, Ольгерд розсудливо погодився на мир, взявши з Росіян (московитів. – В. Б. ) багато срібла та всі їхні володіння до ріки Угри. Він увійшов з Боярами Литовськими в Кремль, ударив списом об стіну на пам’ять Москві і вручив червоне яйце Димитрію" [ 1, том V, с. 23].

М. М. Карамзін, щоправда, намагається заперечити цей факт. Цілком зрозуміло – кому сподобається така подія, та ще й напередодні Куликовської битви. Адже такі речі достовірно витлумачують " велич Московії", її справжні можливості " скинути татаро-монгольське ярмо" 1380 року. Потреби " скинути ярмо" не було. Саме війська Золотої Орди постійно захищали свій Московський улус від зазіхань сусідів. Інакше Московія була б знищена сусідами, так і не сформувавшись у самостійну державу.

Читачам варто знати: велике князівство Ольгерда в ті далекі часи іменувалося такими словами: " Велике князівство Литовське, Руське і Жемойтське". Русичами в тому князівстві були мешканці сучасної України!

А московський князь Димитрій Донський управляв 1380 року московитами. Московити ж ніколи русичами не були!

" Завжди, коли читаєте про події XII–XIII століть, пам’ятайте: тоді " Руссю" називали... – київське, переяславське і чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріку Рось, Поросся, Переяславль-Руський, Сіверську землю, Курськ. Постійно у древніх літописах пишеться, що з Новгорода або Володимира (суздальського. – В. Б. )... " їхали в Русь! " Тобто – в Київ. Чернігівські міста – " руські", а ось смоленські – уже " неруські" [31, с. 117].

Московити вкрали слово " руський" у корінного народу Подніпров’я значно пізніше, коли знадобилося " велике минуле" для імперії, збираної Московією. Тоді й Куликовську битву подали як спробу " звільнення від татаро-монгольського ярма".

Отже, погляньмо, чи справді Димитрій Донський – " велика людина", що боролася за волю Московії, чи – звичайний московський князь. Коротко простежмо за самим перебігом Куликовської битви, за М. М. Карамзіним:

" Військо рушило й о шостій годині дня побачило ворога серед великого поля Куликового" [1, том V, с. 40].

Спочатку, як ми пам’ятаємо, відбувся двобій Пересвіта з Челубеєм, про що " байкар історії російської" не розповідає – чи забув, чи не обійшлося без умислу. Радше – друге. Лише там, де Димитрій Донський оглядає поле бою та " плоди великої перемоги", М. М. Карамзін каже мимохідь: "... і багато інших наклали головами за батьківщину, а серед них і Сергіїв Чернець Олександр Пересвіт, про якого пишуть, що він до початку битви впав у єдиноборстві з Печенігом, богатирем Мамаєвим, зваливши його з коня і разом із ним випустивши дух" [1, том V, с. 42].

Тут звертаю увагу – єдиноборство представників обох сторін не могло закінчитися раніше 7 години ранку, а радше – пізніше. Війська Мамая сповідували іслам, і зі сходом сонця віруючі зобов’язані були помолитися Великому Аллахові. Необхідно також пам’ятати, що Куликовська битва відбувалася 8 вересня, коли сонце з’являється над землею лише близько 7 години ранку.

Простежмо, як проходила битва:

" На десяти верстах лилася кров Християн і невірних. Ряди змішалися, десь Росіяни (? – В. Б. ) тіснили Моголів, десь Моголи Росіян, і одні, й інші хоробрі падали на місці, а легкодухі тікали: так деякі Московські недосвідчені юнаки – гадаючи, що все пропало – почали утікати...

Ось і дев’ята година дня, цей Димитрій (Литовський. – В. Б. ), з великою увагою примічаючи всі переміщення обох ратей, раптом дістав меч і сказав Володимиру: " Тепер наш час". Тоді засадний полк виступив із діброви, що ховала його від очей ворога, і швидко кинувся на Моголів. Цей раптовий удар вирішив долю битви, вороги були здивовані, розсіялися, не могли противитися новому строю війська свіжого, бадьорого, і Мамай, із високого кургану дивлячись на кровопролиття, побачив загальну втечу своїх... і тікав слідом за іншими" [1, том V, с. 41].

На цьому битва закінчилася.

Наголошую: уже до 10 години війська Мамая тікали. Однак нас сотні років намагалися переконати, що в цій битві по обидва боки зійшлися триста тисяч воїнів.

Цікаві деякі аспекти Куликовської битви. Виявляється, Димитрій Московський вдався до напрочуд оригінального вчинку перед боєм: він віддав свій князівський одяг і свого коня простому бояринові, велів тому одягтися у великокнязівську збрую та стати під великокнязівським московським прапором, тобто замінити Димитрія, а сам, " замаскувавшись в одяг простого воїна", пішов у ряди простолюдинів. Там він і боровся серед рядової маси людей, де його оглушили, і він лежав непритомний біля " зрубаного дерева.

Князь не керував битвою, як полководець, не управляв військами в ході бою, а чомусь заховався серед простих воїнів. Складається враження, що князь Димитрій Донський дуже боявся з’явитися перед очі Мамая в своєму князівському вбранні. Чи не дивно?

Цікавий і той факт, що простому воїнові Димитрію Московському, який абсолютно не брав участі в керівництві боєм, згодом приписали всю заслугу перемоги, проголосили " святим" і навіть приписали титул – Донський.

Вельми дивна логіка великоросів!

Пригадується епізод із книги Костянтина Симонова " Живі і мертві", коли до комбрига Серпіліна привели переодягненого в солдатське обмундирування полковника. Як обурювався комбриг, як різко засуджував полковника! Мовляв, не варте російського офіцера – ховатися від ворога в солдатську гімнастерку!..

А князеві Димитрію Московському це діяння, як бачимо, зійшло з рук. Навіть святим проголосили. Така подвійна мірка російської історії й цього разу.

Є ще один аспект Куликовської битви, який не досліджували російські історики, а прийняли на віру від катерининської " Комісії". За версією " авторів історії", на допомогу Мамаєві йшов Литовсько-Руський князь Ягайло. І не просто йшов, а з військами " в день битви був не далі як за 30 або 40 верст від Мамая" [ 1, том V, с. 42].

"... дізнавшись про її результат, він ужахнувся, думав лише про швидку втечу, так що легкі наші (московські. – В. Б. ) загони не могли його наздогнати" [1, том V, с. 43].

Виявляється, Литовський князь Ягайло зі своїми свіжими військами настільки злякався пошарпаного московського війська, що буквально зник від московитів. Це при тому, що його брати Андрій і Димитрій (Полоцький) зі своїми дружинами виступали на боці Московського князя, а Дмитро Каріатович очолював " засадний полк".

І невтямки " великоросам" поставити собі дуже просте запитання: можливо, тому і втекли війська Мамая, що довідалися про наближення військ Литовського князя Ягайла! Адже для них не було таємницею, що війська Ягайлових братів боролися на Куликовому полі та стояли в центрі бою. Вони не ховалися, як Димитрій Московський, боролися відкрито під своїми княжими знаменами. Тоді й боягузтво Димитрія Московського цілком зрозуміле. У випадку поразки він міг послатися на примус литовських князів, мовляв, захопили й змусили боротися. А можливо, так воно насправді й було – похід організували литовські князі, а московського князя зобов’язали взяти участь. Згадайте 1373 рік! Саме за кілька років до Куликовської битви великий Литовський князь Ольгерд "... увійшов із Боярами Литовськими в Кремль, вдарив списом у стіну на пам’ять Москві та вручив червоне яйце Димитрію".

Такий аспект російськими істориками ніколи не досліджувався. Напустивши стільки " доважку брехні" в міфологію про Куликовську битву, московський істеблішмент не вбачав у тому потреби. Це ж бо становило небезпеку.

Московська правляча еліта ніколи не думала, що настане час – і " принижені інородці" візьмуться за чесне дослідження їхньої міфології.

Нещодавно, в процесі роботи над цією главою, у мене в руках з’явилася книга " Історія Русів або Малої Росії, Георгія Кониського, Архієпископа Білоруського". Книга вперше вийшла в Москві 1846 року, в університетській друкарні, хоча з’явилася сто років раніше і поширювалася в рукописах.

" Історія Русів" дає чітку відповідь на питання про час звільнення Києва від татаро-монгольського панування. Вона стверджує: звільнення відбулося 1320 року, що заперечують " великороси”, зокрема М. М. Карамзін – " співець величі Московії". Послухаймо автора, який написав свою працю значно раніше від М. М. Карамзіна, у другій половині XVIII століття:

" Тому Гедимін Князь року 1320-го прийшов у землі Малоруські (термінологія вже " великоросійська". – В. Б. ) з воїнством своїм Литовським, з’єднавшись із Русичами (зрозуміло, що – з Київськими, і жодним чином не з Московськими. – В. Б. ), які були під командою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Гурніла, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малої Русі Татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над рікою Ірпінь, де вбиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. Після цих перемог відновив Гедимін правління Руське під началом обраних народом осіб, а над ними настановив намісником своїм із Руського роду Князя Ольшанського, після якого було з того ж роду багато інших намісників і воєвод" [32, с. 41].

Звільнення Київської землі від татаро-монгольської залежності 1320 року, в результаті чого український слов’янський етнос зміг сформуватися як самостійний народ, стало однією з найважливіших передумов, які примусили московський істеблішмент додати велетенський " доважок брехні" у вигадану " великоросами" історію. Інакше вони залишалися дітищем Золотої Орди, а історія великоросів брала свій початок лише з другої половини XII століття. Тому так перекручені події і факти з 1150 до 1600 року, що відбувалися в ростовсько-суздальській землі, а пізніше – в Московії.

Московська правляча еліта не могла змиритися з тим, що після звільнення 1320 року Русі вона ще майже 200 років залишалася в складі Орди, платила данину, далі виголошувала у своїх храмах молитви ханові як своєму государеві, запобігала перед татарами. Звідси брехня про Куликовську битву, про великого " святого” боягуза Димитрія Донського, про знищення татарського стоп’ятдесятитисячного війська за 3–4 години. І ще, і ще, і ще... Чого не вигадаєш, коли немає критичних, стримувальних факторів, а своя рука-владика звикла до фальшування.

Повертаючись до Куликовської битви, хочу звернути увагу на дуже цікаву деталь, висловлену М. М. Карамзіним на одній зі сторінок своєї " Історії... "

Ось якими словами він " оспівав" військо Димитрія Московського, зібране перед походом:

" Великий Князь хотів оглянути все військо, ніколи ще Росія (Московія. – В. Б. ) не мала такого навіть у найбільш щасливі часи її незалежності й цілості: понад сто п’ятдесят тисяч вершників і піших стало до лав, і Димитрій, виїхавши на велике Поле Дівоче, з душевною радістю бачив ополчення настільки численне, зібране за його Монаршим (?! ) словом у містах самого лише древнього Суздальського Князівства, раніше поневажуваного (!!! ) Князями і народом (!!! ) південної Русі" [1, том V, с. 38].

Оце так М. М. Карамзін! Яку видав перлину! Навіть подякувати хочеться цьому вельми досвідченому " оповідачеві". Таку думку, яку завше приховували великороси, – взяв і вимовив відкрито.

Послухайте і запам’ятайте назавжди: "... бачив ополчення... зібране в містах самого лише... Суздальського Князівства, раніше поневажуваного Князями і народом південної Русі (тобто слов’янами – В. Б. )".

Цими словами М. М. Карамзін виказав простому читачеві " Історії... " велику істину, а саме: Суздальське князівство й Московське, яке згодом відбрунькувалося від нього, були місцем висилки князів низького роду – невдах; князівство злиденне, малолюдне і в часи київської величі абсолютно зневажене. Виникає закономірне питання: невже після цих слів М. М. Карамзіна хто-небудь повірить, що в XI–XIII століттях предки українців–поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо – тікали або " текли" у ці " поневажувані" землі, щоб, змішавшись із " чуддю", створити націю великоросів?!

Читачі ще раз змогли переконатися в надуманості російської гіпотези про " перетікання" люду з київської землі в Московію – брехливої ідеї Російської імперії, за допомогою якої московський істеблішмент намагався пояснити своє слов’янське походження. І на ще одну думку М. М. Карамзіна варто звернути увагу: він із неабиякою гордістю протиставляє московитів народові " південної Русі", тобто українцям. Читачі ж бо розуміють – ідеться про Україну, або по-великоросійському – " Малоросію".

За життя М. М. Карамзіна з неабиякою ретельністю вихвалялося все великоросійське й майже з презирством і панською поблажливістю говорили про інородців, особливо про підкорених Московією слов’ян – українців і поляків. Про білорусів узагалі не згадували, їх мовби не існувало. Мовляв, погляньте, якими недалекоглядними були ваші предки, тепер " справедливо не шановані" великоросами.

А як велично звучать слова: " зібране за його Монаршим словом". Відчуваєте? Це вже прямий предок монарха, а імперія з того дня запрограмована від Варшави до Тихого океану. Не інакше!

І геть забув Карамзін, що Димитрій зовсім не монарх, а лише – васал, який їздив у Золоту Орду до хана, щоб плазувати в ярмі й вимолювати ярлик на удільне князювання в справжній Імперії. Але хіба про такі дрібниці мусить пам’ятати великорос? Йому забажалося " скласти" величну історію Російської імперії. А це заняття в ті, та й у подальші часи вельми заохочувалося, бо давало змогу в 1380 році мати не дрібний Московський улус, що жив розбоєм, а саме – Росію.

Таким чином, свідомо запускаючи в оповідь " доважок брехні" і власні вигадки, з натяками і хитруваннями, видаючи бажане за дійсне, писалася історія Московії.

Тому пропоную поглянути, що відбулося в Московії після Куликовської битви, – про це російські історики завжди говорили скоромовкою, а найчастіше просто відмовчувалися. Особливо в підручниках для молодого покоління: і свого, і чужого. А вже повідати про звичайне боягузтво самого князя Димитрія вважалося блюзнірством і святотатством. Однак погляньмо на факти історії.

Побитий Мамай був лише одним із багатьох правителів татаро-монгольської Імперії, яку в ті роки розривали міжусобиці.

Того ж 1380 року, підтриманий іншими Чингісидами та великим Тамерланом, до влади в Золотій Орді прийшов хан Тохтамиш. Він протягом року навів в Орді жорсткий порядок і повелів Димитрію терміново відправити йому на допомогу московську дружину. Чи Димитрій спробував потягнути час, чи він не встиг вчасно виконати наказ, але так сталося, що Московський князь потрапив у 1382 році в немилість до Тохтамиша. Не варто допускати думки, що Димитрій Московський подумував про власну державність. Це очевидна брехня. Він отримав вдячного листа Тамерлана і знав, хто стоїть за спиною Тохтамиша.

Аби покарати не вельми старанного Димитрія, хан Тохтамиш 1382 року повів свої війська на Москву. Притому не чіпаючи ні Тверського, ні Рязанського, ні Володимирського великих князівств.

У тій ситуації князь Московський Димитрій, переможець Куликового поля, страшенно перелякався. Отож утік із Москви, покинувши напризволяще своїх підданих.

М. М. Карамзіну ніхто ніколи не дозволив би написати – злякався! Тому, опоганивши всіх князів – сусідів Москви, Карамзін, підлабузнюючись, в такий спосіб описує втечу Димитрія Московського:

" Пройшло близько року... Раптом почули в Москві, що Татари захопили всіх наших купців у землі Болгарській і взяли в них судна для перевозу війська Ханського через Волгу: що Тохтамиш іде на Росію (пробачимо М. М. Карамзіну звеличання Московії. – В. Б. )... і Великий Князь (уже, виявляється, зовсім не Монарх! – В. Б. ), втративши бадьорість духу (не злякався, а лише " втративши бадьорість духу". – В. Б. ), подумав, що краще оборонятися у фортецях, ніж шукати загибелі в полі. Він відійшов у Кострому із жінкою та дітьми, бажаючи зібрати там більше війська і сподіваючись, що бояри, залишені ним у столиці, зможуть довго боронитись" [1, том V, с. 45–46].

Надалі в часи небезпеки втікатиме з Москви кожен московський князь, аж до Івана Грозного. Боягузтво в московських Рюриковичів хронічне. А ось те, що Димитрій втік у Кострому, " бажаючи зібрати там більше війська", звичайна брехня. Кострома була глухою, загубленою в лісах глибинкою Московського улусу. Цю думку незабаром простежимо і в М. М. Карамзіна. Але не може майбутній " помазаник" злякатися та втекти. Тому й намагається " писар історії" виправдати Димитрія Московського.

Карамзін із лакейською відданістю виправдовує князя, однак таврує за те ж діяння митрополита. Давня двоїста мірка, для своїх і для чужих!

" Сам Митрополит Кіпріан виїхав зі столиці в Твер, віддаючи перевагу власній безпеці перед обов’язком церковного Пастиря, він був іноплемінник! Хвилювання тривало, народ, залишений Государем і Митрополитом, втрачав час у голосних суперечках і не мав довіри до Бояр" [1, том V, с. 46].

Втекли обидва, і М. М. Карамзін в останньому реченні визнає цей факт, але, з презирством засудивши митрополита Кіпріана, який, до речі, не зобов’язаний займатися військовими справами (іноплемінник, присланий Константинополем! – В. Б. ), виправдав свого князя-великороса, який, власне, і мусив очолити оборону Москви. Бачте – " князь відійшов", він чистий перед Богом і перед совістю! Як це не гірко, але у " великоросів" саме такий стандарт. Тут іншого не буває.

Хто. гадаєте, 1382 року очолив оборону Москви? Виявляється, "... з’явився гідний Воєвода, юний Князь Литовський на ім’я Остей, внук Ольгерда... Розумом своїм і великодушністю, такими важливими в момент небезпеки, він відновив порядок, заспокоїв серця, підбадьорив слабких" [1, том V, с. 46].

Поява на чолі оборони Москви Литовського князя розвіяла ще один міф російської історії – міф про єдність князя і " російського народу". Князь був сторонньою людиною. 1382 року він правив, тільки спираючись на монголо-татарський ярлик. Міг просто втекти у важку хвилину, як Димитрій Донський.

Варто також пам’ятати – Литва, на противагу Москві, ніколи не підкорялася Орді, навіть програючи окремі битви, не платила татаро-монголам данину, як це робили московити протягом сотень років. Через те Московія люто ненавиділа Литву та Україну, які не схилили голови перед Золотою Ордою. Велике Литовсько-Руське князівство, до якого входили народи Литви, України і Білорусії, було завжди тією скалкою в оці, яка нагадувала Московії про майже трьохсотлітнє приниження перед татаро-монгольськими зайдами.

На жаль, Москва і того разу була упокорена, знищена та спалена. Юний Литовський князь Остей загинув, захищаючи Москву. Князь Димитрій Донський відсидівся з родиною в далекій лісовій глухомані, очікуючи в страху, чи не розшукує його Тохтамиш.

Все-таки вижив! І навіть " святим" став згодом!

Така доля Москви 1382 року, через два роки після Куликовської битви.

"... Якими словами, – мовлять Літописці, – зобразимо тодішній вигляд Москви? Ця багатолюдна столиця була колись багата і славна, за один день загинула її краса, залишилися тільки дим, попіл, земля закривавлена, трупи і порожні, обгорілі церкви. Жахливе мовчання смерті переривалося тільки глухим стогоном поодиноких страждальців, посічених шаблями Татар, але ще не позбавлених життя... ".

" Військо Тохтамиша пройшло по всьому Великому Князівству (про монархію, виявляється, і гадки нема! – В. Б. ). Володимир, Звенигород, Юр’єв, Можайськ, Дмитрів пізнали долю Москви" [1, том V, с. 48–49].

На сцені з’являється й князь Димитрій. Татари ж бо пішли!

" Тохтамиш покинув нарешті Росію (автор веде мову про Московію. – В. Б. )...

З якою скорботою Димитрій і Князь Володимир Андрійович, приїхавши зі своїми Боярами в Москву, побачили її холодне попелище і звід сіли всі нещастя, які пережила батьківщина, такі неочікувані після щасливої Донської битви!

" Батьки наші, – говорили вони, проливаючи сльози, – не перемагали Татар, але були щасливіші, ніж ми" [1, том V, с. 49].

Зібрати військо Димитрій забув. Та й звідки б воно взялося в лісовій глухомані. Прибув тільки зі своїми боярами. Де вже тут до війська, коли, за М. М. Карамзіним, лише в Москві " погребли мертвих" на " 300 рублів" – 24 тисячі людей, не враховуючи тих, що заживо згоріли, потонули або були забрані Тохтамишем в рабство. За мінімальними підрахунками, зруйноване князівство втратило 1382 року понад 100 тисяч людей. Величезні втрати на ті далекі часи!

Цікаво, що татари не пробачили Мамаєві Куликовської поразки: вбили його. А боягуз, який втік від підданих і спричинив на свою землю страшну навалу, згодом був прозваний " Донським" та приєднаний до святих!

Князь Димитрій Іванович і далі випрошував у Золотої Орди " ярлик" на московське князювання. Коло замкнулося.

Аби завершити розмову про цього московського князя, подам такі слова М. М. Карамзіна, які підсумували служіння Димитрія Московії:

" Таким чином Літописці... не звинувачують його (князя Димитрія. – В. Б. ) в тому, що він дозволив Тохтамишу розорити Велике Князівство (коли ганьба, тоді це не Русь, не Держава, а тільки – " Велике Князівство". Ось так! – В. Б. )... і цим продовжив рабство батьківщини до часів свого правнука.

Димитрій зробив, здається, іншу помилку: мав нагоду приєднати Рязань і Твер до Москви, але не скористався з неї... " (1, том V, с. 59–60].

Логіка великороса вражаюче проста: все можна простити Московському князеві – і загибель сотень тисяч побратимів, і боягузтво, і зрадництво, не можна тільки упускати можливість приєднати до Московії ще один шматок " землі російської". Тут потрібно хапати, не замислюючись.

Шановні читачі, даруйте авторові, – я втомлююся розгрібати цей історичний бруд і вигадки. Мені хочеться кинути дослідження, доторкнутися до чогось світлого, чистого. І я залишаю матеріал на місяці, оминаю його, щоб не ятрити душу. Але в історії великоросів нічого не змінюється понині. Хвилі шовінізму і плач за втраченими " землями руськими" знову й знову звалюються на людей із телебачення, радіо, з газет. І авторові нічого не залишається, як брати в руки " писання великоросів" і знову шукати правду, відсіваючи полову і брехню.

Після смерті Димитрія, про яку М. М. Карамзін сказав: " він не мав знань, почерпнутих у книгах, але знав Росію та науку правління", на князювання в Москві був посаджений Золотою Ордою його син Василь, який правив із 1389 до 1425 року.

" Димитрій покинув Росію, ... юний син його, Василь, відклав до часу думки (а чи були ці думки – нікому не відомо. Великоросам лише так хочеться думати! – В. Б. ) про незалежність і був возведений на престол (Карамзін так і воліє швидше мати царя й престол! – В. Б. ) у Володимирі Послом Царським (золотоординським Царем! – В. Б. ), Шахматом" [1, том V, с. 68].

Не варто гадати, що в успадкуванні князівського престолу перевагу одразу мав Василь. Ні!

Послухайте, що каже про це професор С. М. Соловйов:

" Ярлик ханський не затверджував недоторканно на престолі ні великого, ні удільного князя, лише забезпечував волості (чуєте? – не держава Московська, а тільки волость Ординська. – В. Б. ) їхні від татарської навали; в своїй боротьбі князі не звертали уваги на ярлики: вони знали, що кожен, хто привезе більше грошей в Орду, отримає ярлик і військо на допомогу! " [7, с. 193].

Слова С. М. Соловйова розвіяли міф великоросів про нібито свідоме та цілеспрямоване " збирання землі російської" московськими князями з прадавніх часів. Чистої води вигадка! Тривала звичайна боротьба за чужий шматок землі, за чужий хліб, за чуже багатство й майно. Московія в цьому, як ми бачимо, вела перед, застосовуючи вкрай брудні й принизливі прийоми.

Отож Василь, син Димитрія, як подяку за ярлик на московське князювання повіз великі дари в Золоту Орду: " Незабаром Великий Князь відправився до Хана... Він був прийнятий в Орді з дивовижною ласкою... Здавалося, що не данник, а друг і союзник відвідав Хана. Затвердивши Нижньогородську область за Князем Борисом Городецьким, Тохтамиш, згідно з думками Вельмож своїх, не засумнівався визнати Василя спадкоємним її Государем" [1, том V, с. 70–71].

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒