Володимир БІЛІНСЬКИЙ 13 страница

Не знаю, як ви, шановні читачі, але я, читаючи " сказання" російського історика, зараз-таки уявляю всю " велич" цього князя, всю його так звану " незалежність" і " самостійність". Отож всі князі московські чесно і віддано служили єдиній державі й навіть у помислах не мали жодного відокремлення.

" Симеон... не поступався... батькові, бо слідував його правилам: лестив Ханам і принижувався... " [1, том IV, с. 295].

Новий князь-московит, як і його батько, опускався в Орді до цілковитого приниження. Це явище в московській практиці того часу вважалося природним. Дивує інше. Із невідь-чиєї примхи князь Симеон чомусь отримав до свого імені доважок – Гордий! В чому полягала " гордість" князя – залишилося загадкою. Можливо, і в цьому проявилася свого роду подвійна російська мірка.

Московський князь Симеон Іоаннович посідав великокнязівський престол із 1340 по 1353 рік і помер від чуми, або, як її тоді називали, " чорної смерті", що лютувала по всьому світу. Одночасно з московським князем Симеоном помер і митрополит Феогност.

" У 1349 році почалася зараза у Скандинавії, звідти або

з Німецької землі перейшла вона в Псков і Новгород, спершу проявилася навесні 1352 року й лютувала до зими з такою силою, що вижила ледве третина жителів. Хвороба проявлялася гулями в м’яких западинах тіла, людина харкала кров’ю і на другий або на третій день помирала... спізнала тоді гнів Небесний відповідно й Москва... за короткий час померли там Митрополит Феогност, Великий Князь, два сини його і брат Андрій Іоаннович" [ 1, том IV, с. 305–307].

" Усі Князі Російські (суздальської землі. – В. Б. ) поїхали в Орду, аби виявити, хто буде їх Главою (збирати данину для хана. – В. Б. )... Чанібек обрав Іоанна Іоанновича Московського, тихого, миролюбного й слабкого" [1, том IV, с. 311].

Автор не раз звертав увагу читачів, як М. М. Карамзін вільно й за власним бажанням маніпулює словами: так, суздальські й московські князі в нього – російські; татарський улус Московія – держава Російська; жителі Московії – російський народ тощо. Усі ці терміни до XIV і наступних століть жодним чином не мають стосунку. Брехня вливалася в оповідь російської історії повільно, цілеспрямовано, але значно пізніше. Навіть на початку царювання Петра І держава, якою він правив, називалася Московською, або Московією. Але російські історики подібне замовчують свідомо. Саме Петро І на початку XVIII століття повелів називати свою державу – Російською.

Уже вкотре доводиться звертати увагу читачів на істотний факт, який практично замовчують російські історики. Йдеться про час, який проводили московські князі в ставці хана.

Необхідно знати – сама ставка хана протягом року переміщалася в межах володінь Золотої Орди. Володіючи мільйонними табунами худоби, зберігаючи звичаї предків, хани Золотої Орди кочували від столиці Сарая до Москви, тобто з півдня на північ, і до зими знову поверталися в столицю. Могли обрати інший шлях кочівлі, наприклад, уздовж берега Каспію, від Волги до Тереку й далі. Ми згадували про це, говорячи про ханів Батия, Берке та Узбека.

Московські князі вважали за найбільшу честь перебувати при ставці хана. Так, князь Симеон Іоаннович за свої тринадцять років московського князювання побував 5 разів в Орді лише з ханської волі та не менше ніж 12 разів возив ханові щорічну данину, в чому й полягала його служба на посаді великого князя. І якщо врахувати, що в Орді він міг перебувати від кількох місяців до року, то читачам стає зрозумілим, де переважно жив московський князь. Разом із князем у ставці перебували й митрополит, і московська знать, і допоміжна військова дружина на потребу хана. Згадаймо, як хан Джанібек писав московському князеві: " Ми чули, що Небо ні в чому не відмовляє молитві головного Попа вашого, хай випросить же він здоров’я моїй жоні" [1, том IV, с. 315].

І князь із митрополитом та військовим загоном негайно відбули до ставки хана, де кочували з ним уздовж Каспію, доки татаро-монгольські й московські війська " завоювали в Персії місто Таврис".

Але російські історики про такі " дрібниці" зазвичай згадують мимохідь, якщо взагалі згадують. Адже ці " дрібниці" зовсім не звеличують " державу Російську", радше спростовують тезу про " державу Російську" в татаро-монгольський період.

Провів Симеон Іоаннович біля хана, при ханському дворі, п’ять чи всі десять років, а після повернення до Московії часу на те тільки залишалося, аби зібрати нову подушну данину з неслухняних удільних князів. Звідси внутрішні чвари, скарги ханові на зайві побори і татаро-монгольські погроми. Московські князі походили з Олександрового кореня, тож риси зрадництва, розбою та приниження перед Золотою Ордою успадковували від свого предка Олександра, пізніше прозваного Невським.

Але повернімося в Московський улус. Як пам’ятаємо, " Чанібек (Джанібек. – В. Б. ) обрав Іоанна Іоанновича Московського, тихого, миролюбного й слабкого" [1, том IV, с. 311].

В Московії від тих далеких часів повелося називати правителів, які не грабували сусідів і не займалися розбоєм, – тихими та слабкими. Мовляв, зовсім не розширювали Московію ні багатством, ні територією. Ось якби лилася рікою людська кров, і князь додав до Московії шматок чужої землі, – була б зовсім інша оцінка діянь князя. Такому правителеві " землі московської" – і шана, і слава, і хвалебні пісні " на многії літа". Усе за логікою закоренілих загарбників.

Іоанн II Іоаннович посідав московський великокнязівський престол з 1355 по 1359 рік. Тобто 4 роки. І цей князь більшу частину свого князювання провів в Орді. Після смерті хана Бердибека, що загинув 1359 року, в Золотій Орді настав період смути. Із 1360 по 1380 рік на ханському престолі побувало 25 осіб. І дехто з тих, хто доривався до ханської влади, не був прямим нащадком роду Чингісидів, що лише посилювало міжусобиці й кровопролиття.

Саме в роки розбрату в Золотій Орді набув сили темник (воєначальник) Мамай, який був одружений із дочкою хана Бердибека. Дуже часто хани шукали підтримки Мамая, і саме він приводив їх на ханський престол та знімав з цього престолу. На початку тих важких часів і помер московський князь Іоанн II Іоаннович.

" Князі... з’явилися в Орді з дарами, і новий Цар (Хан) дав Велике Князювання Димитрію Суздальському... чого не мали ні батько, ні дід його... " [1, том IV, с. 319].

Князі-московити вчергове втратили великокнязівський престол. Вони не погодилися з цим і чекали слушного моменту. Нарешті, дочекалися.

" Юний Димитрій Іоаннович Московський також перебував в Орді... цей отрок оголосив себе суперником Димитрія Суздальського в гідності Великокнязівській і позвав його на

Ханський суд, щоб вирішити справу без кровопролиття... і Бояри Московські разом із Суздальськими відправилися до (хана. – В. Б. ) Мурута... Представляючи обличчя древніх ханів (тобто, будучи прямим нащадком роду Чингісидів. – В. Б. ), Мурут... визнав малолітнього Димитрія Іоанновича (Московського. – В. Б. ) Віавою Князів... " [1, том IV, с. 321].

Відбулася дуже тонка гра. Саме черговому ханові роду Чингісидів нагадали про родинні зв’язки предків хана та князя Московського – Димитрія. Через що московит і повинен отримати перевагу.

Димитрій Московський не став просити великокнязівського престолу ні в Мамая, ні в інших ханів Орди, які не були династичною ріднею. Князі-московити були рабськи відданими нащадкам хана Батия. Князі нащадків Олександра Невського розуміли, як тільки вони відступлять від цієї логіки, одразу ж позбудуться своєї переваги над іншими князями землі Моксель.

Отже, на арену Московського улусу в Золотій Орді вийшов новий майбутній святий Російської православної церкви, так званий Димитрій Донський.

Пора поговорити про ще один великий міф російської історії – міф про так звану битву на Куликовому полі.

Але перш ніж підійти до цієї події, необхідно згадати, як же княжив головний герой Куликовської битви – московський князь Димитрій Іванович.

Ось як " оспівав" М. М. Карамзін отримання московитом Димитрієм ярлика на великокнязівський престол:

" У такий спосіб слабка рука дванадцятирічного отрока взяла кормило Держави (бачите, якщо " святий", так одразу став правити не улусом, а – державою. – В. Б. ) роздробленої, яку тіснили зовні, а всередині розривали міжусобиці" [1, том IV, с. 322].

" За щучим велінням", за хотінням Карамзіна, отримав Димитрій не князівську посаду в татарському улусі, а підніс хан Мурут московита-князя у " великі Государі".

Звичайна " брехня мимохідь" російського історика. Питання в іншому: ми пам’ятаємо – навіть у себе, в Золотій Орді, неповнолітні спадкоємці роду Чингісидів не могли посісти ханського престолу. А ось тобі – раптом довірили хлопчині управляти улусом. Мовляв, хто нас перевірить – як захочемо, так і повернемо. Однак незабаром з’ясувалося, що " правити" до повноліття Димитрія був " посаджений" митрополит Алексій, той-таки " піп", що лікував дружину Джанібека – Тайдулу.

Ось такі митрополити-державники російського православ’я.

Слід усвідомити – всі міжусобиці, вся кров у землі Моксель в ті роки була пролита з волі митрополита. Дивуватися не варто. Російська православна церква завжди була прихильна до " державності" значно більше, ніж самі князі. І для Димитрія, і для митрополита Алексія хан Мурут, який видав їм великокнязівський ярлик, був не просто земним володарем, а й Намісником Бога на землі, тобто – Царем. Сам митрополит Алексій і вся його церковна братія день і ніч молилися за земного царя - Мурута.

Послухаймо, що про це сказав уже в наші дні російський академік Ю. М. Афанасьєв:

" Уже у Візантії християнство стало державною релігією. Там же сформувалася доктрина, яку можна назвати " ідеологією священної християнської держави". Згідно з цією доктриною, всесвітній церкві відповідає священна християнська держава на чолі з християнським монархом...

Саме з Візантії прийшло на Русь (у Московію. – В. Б. ) уявлення про те, що Церква не може існувати без Царства; між Царством і Церквою мусить бути абсолютна єдність – " симфонія". Характерно, що коли на території Русі (Московії. – В. Б. ) з’явився цар – і не православний християнин, а іновірець – монгольський хан, наша (Володимирська, пізніше Московська. – В. Б. ) церква поспішила визнати його і незабаром почала виголошувати молитви за хана.

Монголо-татари, для яких було характерне заступництво всіх релігій, у свою чергу, надали церкві численні привілеї. Церква, таким чином, продемонструвала свою солідарність із владою (нехай іновірною), а не з народом...

Не випадкове таке тяжіння церкви до Москви. Насправді це – тяжіння до Орди, тобто до Влади" [14, с. 120–121].

Такий ось московит митрополит Алексій – рятівник людських душ! Цілковита пародія на релігійного священика. Але й сьогоднішній його тезко, московський Патріарх Алексій II, не відрізняється від свого давнього попередника: так само турбується про " державу", про " єдину й неподільну", так само проклинає непокірних Московії. Втім, це до слова.

Цікавий ось який аспект: чому й цього разу князь-московит отримав ярлик на великокнязівський престол?

Ми не знайдемо в російських істориків правдивої відповіді на такі питання. їхні відповіді завжди овіяні хвалебним фіміамом і словоблудством про " московський державний поступ" і " збирання землі російської".

Спробуймо й тут привідкрити завісу великої брехні. Сподіваюся, ви вже звернули увагу: починаючи із синів князя Олександра, так званого Невського, його спадкоємці отримали переважне право на великокнязівський ярлик. Татаро-монгольські хани династії Чингісидів, які правили в Золотій Орді, не сумнівалися щодо права спадкоємців Олександра Невського на пріоритет. Хоча спадкоємці були здебільшого посередніми особистостями.

То в чому ж річ? Щоб відповісти на це запитання, необхідно трохи відступити від оповіді. Зверніть увагу: золотоординські хани мовби поставили за мету звеличити Москву перед іншими князівствами. Будь-які непорозуміння між князями вирішуються на користь Москви; всі доноси в Орду йдуть, як правило, з Москви. Жодного страченого московського князя за 100 років до смерті Димитрія Донського! Хоча князі інших ліній голови складають регулярно. Щоправда, чимало князів цієї династії були отруєні, але то – інше питання. Будь-які прохання московських князів щодо наведення ладу в суздальській землі та придушення смути хани Золотої Орди виконували з великим задоволенням.

Еліта Золотої Орди переїжджала, селилася, одержувала пільги, жила й почувалася в Московії, як удома. Не те, що у Твері або в Рязані, де проти них бунтували, а нерідко взагалі вирізали. У Москві ж із 1272 по 1373 рік ми не знаємо жодного бунту проти татар. І цікаво, татаро-монголи Золотої Орди так, як у Московії, не поводилися в жодній підкореній землі.

Навіть усі походи ханських військ у суздальську землю після 1238 року здійснювалися лише на прохання або через облудний донос родичів так званого Олександра Невського.

Це більш ніж дивно, якщо дотримуватися логіки російських " байкарів історії". Однак все входить " у чітку колію", якщо згадати ті факти, які романовські і більшовицькі історики або замовчували, або згадували мимохідь.

Отже, чому Москва мала перевагу перед Твер’ю, Володимиром, Рязанню, Нижнім Новгородом, Ростовом тощо?

Якщо згадати, що Москва заснована в часи ординські, в 1272 році, що в ній із самого початку вільно селилися вихідці з півдня Золотої Орди – татари, то й питання відпаде саме собою. Не забуваймо і другу важливу причину: першим Московським князем став, власне кажучи, Чингісид – молодший син Олександра Невського Данило.

Олександр Невський, потрапивши 1238 року в Орду, прожив там до 1252 року " під рукою" самого хана Батия. І Батий виховав Олександра, хлопчину семи-восьми років, за своїми правилами, прищепивши йому свої погляди на життя, зробивши з нього справжнього сина-степовика, відданого Золотій Орді. Тому немає нічого дивного, що вихований в Золотій Орді Олександр, так званий Невський, спокійно зрадив брата, великого Володимирського князя

Андрія, скинув з престолу і згодом погубив його. Як бачимо, в Орді це вважалося звичайним, на ті часи, явищем.

Однак особи роду Чингісидів у XIII столітті не могли бути вбиті своїми родичами з пролиттям крові, це вважалося гріхом перед Небом. Відтак зрозуміло, чому й сам Олександр Невський, і кілька його спадкоємців померли дивною смертю, " повертаючись із Орди".

Хани воліли не проливати кров Олександра, не ламали хребет, його просто отруїли за провини перед Золотою Ордою. Покараний він був за бунту суздальській землі 1262 року. Навіть М. М. Карамзін у своїй " хвалебній оді" про Московію з оглядкою й натяками змушений був цей факт визнати:

" Наслідки цих подій мусили бути вельми невтішні... Уряд (Олександр Невський. – В. Б. ) не міг або не хотів утримати народ; отож, завинив Олександр в очах Ханових, і Великий Князь зважився їхати в Орду з виправданнями та дарами" [1, том IV, с. 204].

Ясна річ, князь Олександр поїхав в Орду не зі своєї волі, а на сувору вимогу хана Берке. Але головне полягає в тому, що навіть смерть Олександра Невського, саме через отруєння, зайвий раз свідчить про його родинні зв’язки з династією Чингісидів – помер без пролиття крові.

Таким чином ми встановили головні причини, чому князі-московити, починаючи з кінця XIII століття, мали перевагу при успадкуванні великокнязівського престолу.

Одночасно не варто забувати, що й сам Олександр Невський, і його спадкоємці проводили в столиці Орди Сараї, у ставці хана, як у воєнний час, так і за розвагами та полюванням, більшу частину свого життя. Вони були своїми серед знаті Золотої Орди.

Послухаймо, що сказав російський академік Ю. М. Афанасьєв:

" Столиця Орди – Сарай – справді Золотий Палац; це була така пишнота, якої в російських (московських. – В. Б. ) містах, до того ж, розорених і розорюваних як татарами (на прохання князів-московитів. – В. Б. ), так і тими, " хто, – як казав А. Галич, – гірші від Мамая, – свої", не було. У цьому Палаці жила Влада – абсолютна, безмірна, безмежна, максимально жорстока, непередбачена і недосяжна, а тому – манлива й зачаровуюча.

Не дивно, що московські князі так полюбляли їздити в Орду (а малолітній князь Димитрій, майбутній Донський, – особливо. – В. Б. ). Прилучитися до Влади – ось що манило сюди Даниловичів (нащадків сина Олександра Невського – Данила. – В. Б. ), Рюриковичів та іншу російську знать. Крім того, Сарай – це було місто царя. Того царя, до речі, мусульманина, за якого молилися в російських (московських. – В. Б. ) церквах" [14, с. 120].

Володимирські, а пізніше московські князі з великим задоволенням роками сиділи в Орді, прилучалися до влади, загравали з ханською знаттю; місяцями ганяли по степу від краю до краю, брали участь у ханському полюванні й розвагах; разом із ханами ходили у військові походи. Саме на кшталт татаро-монгольського єдиновладдя, вони згодом, у XVII–XVIII століттях, творили його подобу – " самодержавство". Не варто гадати, що цієї долі уникнув князь-московит Димитрій, майбутній Донський.

І цей князь роками сидів в Орді, прилучаючись до татарської культури, звичок і методів правління. Йому доводилося бувати в Сараї навіть частіше, ніж його попередникам, бо за час смути в Орді змінилося близько 25 ханів. А всім ханам, які просиділи на престолі хоча б близько року, Димитрій мусив особисто присягати на вірність, тобто залазити на колінах у хомут, повзти до ніг хана, принижуватись, як того вимагав тодішній етикет Золотої Орди.

Не забуваймо, що князь Димитрій мусив особисто відвозити в Орду щорічну данину і постійно поновлювати ярлик на великокнязівський престол. У Сараї і в ставці хана Димитрію нудьгувати не доводилося.

По-перше, його завжди супроводжували в Орду великий боярський почет і військова дружина, яка будь-якої миті могла знадобитися ханові. По-друге, Димитрія ще з дитинства в поїздках у Сарай супроводжував митрополит Алексій, який в Орді теж мав заняття. Читачі, гадаю, не забули про Сарайську єпархію, підлеглу митрополитові. Як бачимо, всі були при ділі.

Російські історики, і М. М. Карамзін у тому числі, дуже неохоче оповідають про цей період життя московських князів, особливо тих, що удостоїлися " святості" Російської православної церкви. Вони свідомо випускають такі " дрібниці", найчастіше додаючи власні вигадки та подаючи відвертий " доважок брехні" на кшталт ось такого: " у Золотій Орді поважали й боялися російського полководця", щоб хоча такими трюками возвеличити князя-московита.

У Золотій Орді були суворі й жорстокі порядки, яких неухильно дотримувалися за будь-якого хана. Пам’ятаймо – і російська церква в особі митрополита суворо переслідувала всіх, хто не виконував наказу хана. Вона відлучала їх від церкви і піддавала анафемі. Навіть жителів цілих міст, як псковитян свого часу, відлучали від церкви за непокору ханові. Московська церковна еліта ревно й чесно служила татаро-монгольському Цареві, про що ніколи не варто забувати. Але подібне російські історики та церква замовчували. Щоб читачі не вважали, ніби я стверджую голослівно, подаю і в цьому випадку думку російського вченого, професора Лева Миколайовича Гумільова:

" Але цікаво, що російські (московські. – В. Б. ) князі, навіть під час " замятні" (тобто під час смути 1359–1380 років. – В. Б. ), коли хани мінялися мало не щороку, – продовжували возити " вихід" (данину. – В. Б. ) в Орду – тобто той внесок, на який Орда утримувала своє військо, котре допомагало (Московії. – В. Б. ) у війнах із німцями, литовцями та усіма ворогами Великого князівства Володимирського" [19, с. 15].

Не варто забувати, що професор Л. М. Гумільов був на службі в більшовицької влади і міг писати лише те, що дозволяла цензура. Бачите, як він грубо спотворив істину.

Всім давно зрозуміло, що до початку " замятні" не існувало єдиного " Великого князівства Володимирського". Із 1285 року існувало велике князівство Тверське, де першим ярлик на престол отримав Михайло Ярославович; із 1303 року з’явилося (тимчасово! ) велике князівство Московське, де вперше ярлик на престол отримав князь-московит Юрій Данилович; ще до навали хана Батия існувало самостійне Рязанське князівство.

Але для російських істориків " доважок брехні" тому необхідний, що він дає змогу втекти від конкретики в словоблудство. Історик не посмів сказати правду, що навіть під час смути в Золотій Орді Москва продовжувала принижено возити " вихід" у Сарай і навіть не думала про звільнення із так званого " татаро-монгольського ярма". Звільнятися від вікового духовно рабства важко.

Як би М. М. Карамзін не намагався возвеличити князя Димитрія, але навіть він, складаючи свою " Історію", змушений був хоча б зрідка подавати достовірні факти. Не словесні співанки, а саме – факти.

Ось один із них.

У 1373 році Димитрій Донський, з дозволу хана Золотої Орди, уклав з Литвою, точніше, – з великим Русько-Литовським князівством, угоду про мир. Подамо цитату-факт із цієї угоди:

" Немає війни між нами. Шлях нашим Послам і купцям... вільний. Князь Михайло (Тверський. – В. Б. ) повинен повернути все, що він вкрав в областях Великого Князівства (Московського. – В. Б. ) під час трьох колишніх перемир’їв і вивести звідти своїх Намісників, а якщо вони не виїдуть, то Димитрій (Московський. – В. Б. ) може їх взяти під варту і сам упоратися з Михайлом у випадку нових його насильств; Ольгерду (Великому Литовському князеві. – В. Б. ) в такому випадку не заступатися за шуряка. (І ось нарешті головне! – В. Б. ). Коли люди Московські (тобто князь Димитрій! – В. Б. ), послані в Орду скаржитися на Князя Тверського, виконають цю місію, тоді Димитрій учинить, як завгодно Богові й Цареві (Ханові Золотої Орди. – В. Б. ), і Ольгерд не повинен його в цьому звинувачувати" [1, том V, с. 22].

Чудовий факт-істину пропустив " байкар російської історії". Московський князь Димитрій в офіційному договорі нагадує, що золотоординський хан, нарівні з Богом, є для нього, Московського князя, єдиним Господарем і Володарем, і він не буде противитися рішенню хана, він його виконає беззаперечно.

І зверніть увагу – Московський князь Димитрій цим зовсім не обтяжений. Він говорить про законне право хана повелівати і князем Московським, і князем Тверським.

А нам десятиліттями " розказували байки" про " татаро-монгольське ярмо" і Куликове поле!

Вище на тій же сторінці в М. М. Карамзіна є такі слова: "... написали договір, включивши в нього, з одного боку, Князів Тверського і Брянського, з іншого ж – Рязанських, званих Великими".

Цього разу М. М. Карамзін спростував Л. М. Гумільова. У тому й полягає лицемірство істориків, що вони, загнані в " офіційну міфологію", намагаються їй підіграти, виправдати, підсилити, покращити тощо, але не сміють вийти за штучні, надумані схеми.

Л. М. Гумільов чітко знав – до 1373 року в суздальській землі існували осібно у складі Золотої Орди на правах окремих улусів: велике Тверське князівство, велике Рязанське князівство, велике Московське князівство: але, догоджаючи московській правлячій еліті, зробив, здавалося б, зовсім дрібну похибку, написавши " об’єднано" – велике князівство Володимирське. Таким чином він подав відволікаючий образ, спотворивши саму суть явища. Адже данину в Золоту Орду 1373 року возили конкретні князі: московські, рязанські, тверські та інші. Але в такому разі, якщо після укладання договору з Литвою в 1373 році для Московії залишається Богом і Царем хан Золотої Орди, якому Московія зобов’язується коритися беззаперечно, – про яке протистояння між Москвою і Золотою Ордою може йтися на Куликовому полі?

Ось вона – неправда, помітна неозброєним оком! Але є й інші джерела, що спростовують цю " великоросійську" брехню.

" Мабуть, ще більший міф створений навколо особистості Димитрія Донського – теж героя та проводиря російської (московської. – В. Б. ) раті під час Куликовської битви, з якою безпосередньо пов’язується звільнення Русі (Московії. – В. Б. ) від татаро-монгольського ярма. Звичайно ж, Димитрієві Донському навіть на гадку не спадало нічого схожого. Це все пізніші " приписки" (тобто свідомі " доважки брехні". – В. Б. ). Димитрій Донський пішов " воювати" Мамая. А хто такий був Мамай? Він – проводир одного з військових протиборчих угруповань в Орді. Мамай не був із роду Чингісхана і тому вважався узурпатором влади (навіть для Димитрія Московського. – В. Б. ). Димитрій Донський повів проти нього свої дружини, як проти злочинця, який незаконно захопив владу. Коли російський (Московський. – В. Б. ) князь розбив Мамая, Thмерлан та інші ординські правителі привітали його з перемогою над " спільним ворогом". Як відомо, після Куликовської битви росіяни (московити. – В. Б. ) ще сто років платили татарам данину (і не лише данину! – В. Б. ) [38, с. 14].

До речі, Димитрій Московський виступав проти військ Мамая і раніше, 1378 року, коли бився на ріці Вожі з татарським мурзою Бегичем, підручним Мамая. Ідучи воювати проти Мамая, князь-московит Димитрій виступав насамперед проти зневажання Мамаєм прав Чингісидів на ханський престол, а відтак – за єдність Золотої Орди як цілісної держави.

Брехня російських істориків стосовно Куликовської битви разюча! Усе в трактуванні тієї битви перекручене.

Бо саме Димитрій Московський і став на захист єдності та порядку в Золотій Орді.

Хочу звернути увагу ще на такий факт: у Куликовській битві на бік князя-московита Димитрія не став жоден князь інших князівств суздальської землі. Жоден!

Великий парадокс так званого " звільнення від татаро-монгольського ярма"! Димитрія підтримали тільки князі васально від нього залежні, а також литовсько-руські удільні князі – два Ольгердовичі, Андрій Полоцький і Димитрій Корибут Брянський. Це все!

Навіть тесть Димитрія Донського – князь Нижньогородський Димитрій Костянтинович – не послав йому на допомогу жодного дружинника. Не кажучи вже про великих князів тверських, рязанських, дружини Новгорода, Пскова тощо. Хоча сотні років російська еліта " співає" так звану хвалу про те, як піднявся " весь російський народ" проти " татаро-монгольського ярма".

І ще одне. Зверніть увагу на те, кого в своєму війську мав темник Мамай:

— яси й алани (народи Кавказу);

— половці й печеніги (народи Прикубання);

— бродники й черкаси (народи Причорномор’я);

— фряги й бессермени (народи Криму).

Так оповідає про військо Мамая " Сказання про Мамаєве побоїще". Військо практично складалося лише з найманців. У війську Мамая ми майже не бачимо корінних жителів Золотої Орди – татар. Це більше ніж дивно, якщо вірити " байкарям російської історії". Але якщо згадати, що Мамай кочував переважно в степах Причорномор’я, то в цьому Мамаєвому військовому конгломераті нічого дивного немає. Татарський народ Поволжя та Каспію, що становив разом із булгарським і мордово-фінським етносом суздальської землі основу Золотої Орди, не підтримав масово узурпатора влади – Мамая.

Навіть М. М. Карамзін у своїй " оді" Московії змушений був ці речі визнавати.

Погляньмо:

"... він (Мамай. – В. Б. ) довго гаявся, набираючи військо з Татар, Половців, Хазарських Турків, Черкесів, Ясів, Буртанів або Жидів Кавказьких, Вірменів і самих Кримських Генуезців... " [1, том V, с. 36].

Цікаве також кількісне співвідношення військ Мамая і Димитрія Донського. Тут теж обману достатньо. Російські " писаки історії" XVIII століття не поскупилися і " застовпили" за московським князем Димитрієм та Мамаєм раті зі 150 тисяч осіб. Як кажуть, брехати – то вже брехати! Згідно з версією російських істориків і так званих літописних зводів, військо Димитрія Донського складалося з двох частин: одна вийшла з Московського Кремля, а друга, литовська частина війська, приєдналася до першої в Коломиї.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

"... полки із розгорнутими прапорами... йшли із Кремля у ворота Флоровські, Нікольські й Костянтино-Єленінські, і проводжало їх Духовенство з хрестами та чудотворними іконами... У Коломні з’єдналися з Димитрієм вірні йому сини Ольгердові Андрій і Димитрій на чолі сильної дружини Полоцької та Брянської" [1, том V, с. 38].

Оце й усе військо Димитрія Донського. Тут хвалебної брехні підмішувати не варто. Однак якщо навіть уявити, що на території старого Московського Кремля піших та вершників зібралося 10–15 тисяч осіб разом з обозом, то будь-яка людина розуміє, що більше там вміститися не могло. Та й тоді вся територія Кремля була б забита людьми, як бочка оселедцями.

Навіть цифра 15 тисяч вершників і піших є завищеною. А дружини Полоцька й Брянська разом не перевершували Московську, інакше мова мусила б бути про подолання Мамая не московськими військами, а про перемогу литовських князів. Сподіваюся – це очевидно.

Отже, під рукою Московського князя Димитрія було не більш як 20–25 тисяч вояків. Це підтверджується і непрямими джерелами.

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒