Володимир БІЛІНСЬКИЙ 11 страница

Лихо народу суздальської землі полягало ще й у тому, що брати Дмитро й Андрій задля особистих, корисливих вигод спиралися в Орді на різні військові сили: спочатку на законні війська хана, потім на війська темника, що відбився від ханських рук, Ногая (військовий чин, командував 10-ма тисячами війська).

Факти свідчать, що сини Олександра Невського спиралися на досвід батька, який свого часу зрадив власного брата – великого Володимирського князя – заради великокнязівського престолу.

Історія, як бачимо, повторилася, але її оцінка й виклад докорінно змінилися. Такі методи російської двоїстої мірки.

Шановні читачі, я міг би, користуючись лише російськими джерелами, навести безліч прикладів, як дощенту випалювалися селища суздальської землі, як винищувався народ і його надбання внаслідок злого наміру синів Олександра Невського. Але не робитиму цього. Подам лише останній опис так званої навали Дюденевої раті, що сталася 1293 року:

" Ногай сказав слово, і численні полки Моголів кинулися на руйнування. Дюдень, брат Хана Тохти, керував ними, а князі Андрій і Феодор вказували йому шлях у серце батьківщини. Дмитро був у Переславлі, не маючи відваги зустріти Дюденя ні зі зброєю, ні з переконливими доказами своєї невинності, він утік через Волок у віддалений Псков до вірного зятя Довмонта (литовський князь. – В. Б. ). Татари йшли, щоб привести Андрія на Велике Князювання... Муром, Суздаль, Володимир, Юр’єв, Переславль, Углич, Коломна, Москва (ось вона – вперше з’явилася після 1277 року серед низки удільних володимирських князівств. – В. Б. ), Дмитрів, Можайськ і ще кілька інших... були ними взяті як ворожі, люди полонені, жони й дівиці поневажені. Духівництво, вільне від данини Ханської, не врятувалося від загального нещастя; обкрадаючи церкви, Татари виламали... мідну підлогу Собору Володимирського, названу чудесною в літописах... Данило Олександрович Московський (молодший син Олександра Невського. – В. Б. ), брат і союзник Андріїв, дружелюбно впустивши Татар у своє місто, не міг захистити його від грабежу. Жах панував усюди. Лише ліси дрімучі, якими ця частина Росії (земля Моксель. – В. Б. ) тоді була вкрита, слугували притулком для хліборобів і громадян" [1, том IV, с. 233–234].

Нарешті, вперше ми побачили справжнє, а не міфічне поселення Москву і її удільного князя Данила. Відтоді (кінець XIII століття! ) Московський улус стає відомим серед інших улусів Золотої Орди, породжений за велінням хана Золотої Орди й керований законами Орди. Не варто забувати, що Золота Орда XIII століття була розвиненою, передовою державою. Московія сотні років була її глибокою глушиною, яка не бажала освічуватися, запозичувати передову культуру інших провінцій (улусів) золотоординської імперії. Адже Казань на той час уже мала водопровід і вищі навчальні заклади, а в самій столиці імперії. Сараї, зводилися чудові палаци, каменем мостилися вулиці, будувалися водостоки.

Хоч як це дивно, але й Дмитро (син Невського), уже відмовившись від великокнязівського престолу на користь брата Андрія і дізнавшись, що його вотчина Переславль спалена, помер по дорозі біля Волока: чи його теж отруїли, чи – своєю смертю. Та цього разу Переславль спалили не татаро-монголи, а родичі Рюриковичі – князь Федір Ростиславович, так би мовити, " подбав" про ближнього.

На цьому ворожнеча між синами Олександра Невського не закінчилася. У брудну гру вступив молодший син – Данило. Знаючи, як середній брат Андрій наклепом скинув із великокнязівського престолу старшого брата Дмитра, він також спробував відокремитися від Андрія, щоб самому збирати й відвозити данину в Орду. Адже саме в цьому і полягала причина ворожнечі між братами. Розсудливий читач розуміє, який простір для злодійства відкривався перед князем, – не тільки через завищення кількості данини, а й через банальне утаювання татаро-монгольської частини. Бідолашного християнина оббирали князі та їхні посібники, як липку, – догола.

" Почалася (чергова. – В. Б. ) чвара, що дійшла до верховного судилища Ханового, сам Великий Князь (Андрій. – В. Б. ) їздив в Орду зі своєю молодою жоною, аби здобути милість Тохти. Посол Ханський, обраний за миротворця, скликав Князів у Володимир...

Татарин слухав підсудних із поважним і гордим виглядом, але не міг утримати їх у межах належної смиренності. Розпаленілі суперечкою Князі й Вельможі взялися було за мечі. Єпископи, Володимирський Симеон і Сарський Ісмаїд, ставши посередині гучного сонму, не дозволили братам битися. Суд закінчився миром або, краще сказати, нічим" [1, том IV, с. 241–242].

На щастя для суздальського населення, цього разу протистояння закінчилося швидко, бо Данило (перший московський князь) раптово помер у 1303 році.

Але почалися нові чвари між князями володимирськими, тверськими й рязанськими. Зрештою, князівські чвари набридли і ханові Золотої Орди. Хан знову повелів зібрати всіх князів та втихомирити неслухняних.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

" Нарешті, Великий Князь (Андрій, син Невського. – В. Б. ) був цілий рік в Орді, повернувся з Послами Тохти (хан Золотої Орди. – Б. Б. ). Князі з’їхалися в Переславль на загальний Сейм (восени 1303 року – В. Б. ). Там у присутності Митрополита Максима читали ярлики, або грамоти Ханські, в яких цей гордовитий володар повідомляв свою верховну волю, хай насолоджується Велике Князівство (татаро-монгольський улус. – В. Б. ) тишею, хай припиняться чвари Володарів, і кожен із них хай буде задоволений тим, що має (що дав хан – тому й радуйся! – В. Б. ) [1, том IV, с. 244].

Хан Тохта не називав суздальських князів – " Володарями", ніколи жоден хан не вимовляв – " Велике Князівство". Цю дрібну неправду нам подають свідомо, як мізерну порцію наркотику, аби привчити до " російської величі". Князі були звичайними слугами свого хана, вони навіть одержували ярлик, у буквальному значенні одягнувши ярмо на шию. І " Велике Князівство" було лише складовою частиною Великого татаро-монгольського улусу. А хан у своїх ярликах-дозволах приблизно так і писав: " Я – Хан, із благовоління Великого Бога, велю моєму рабові Андрію, синові Олександра, дотримуватися законів Великої Орди в моєму Володимирському Улусі, вчасно збирати Ханську подушну данину... " і т. ін., у тому ж дусі.

Ніколи хан не вважав князя рівним собі. Навіть на прийомі в хана, як нам повідав Плано Карпіні, князь сидів на підлозі серед челяді й своїх підлеглих вельмож, нічим від них не відрізняючись. Така велич князя без мішури.

Закінчуючи цей розділ, хочу звернути увагу на ще один парадокс російської історії, що впадає у вічі. Зверніть увагу, як тільки доходить до родичів Олександра Невського, де в ході викладу є можливість зіставлення дат, то ці родичі чомусь " гублять" свої роки народження:

— брат Андрій Ярославович – (? ) рік народження невідомий;

— син Дмитро Олександрович – (? ) рік народження невідомий;

— син Андрій Олександрович – (? ) рік народження невідомий;

— син Василь Олександрович – (? ) рік народження невідомий.

Гадаю, ці дрібні хитрощі " байкарів історії" – свідомий " доважок брехні", щоб назавжди заховати справжній рік народження князя Олександра, так званого Невського, який припадає на 1228–1232 роки.

Та й Катерина II недарма 25 вересня 1791 року сказала про існування невідомого нам князя Олександра: " Життя Святого Олександра Невського, без чудес".

Отже, настав час підсумувати другу частину нашого роману-дослідження. Зіставивши отримані з різних джерел історичні відомості, ми мусимо визнати такі принципові істини, свідомо приховувані російською історією та московським істеблішментом від народів світу і від власного:

1. У російську історію правлячою елітою запущено чимало " доважку брехні", щоб довести слов’янське походження Московії і її так зване право " збирання землі російської". Насправді Москва і Московія є продуктом державної діяльності татаро-монгольської Імперії й особистим надбанням хана Золотої Орди Менгу-Тимура. Саме за нього вперше з’явилася Москва як поселення, зафіксована 1272 роком, тобто під час третього татаро-монгольського подушного перепису; а перший Московський улус (князівство) з’явився у складі Золотої Орди 1277 року, коли хан Менгу-Тимур вручив ярлик " на князювання" молодшому синові Олександра Невського – Данилу, який досяг на той час, за татаро-монгольськими законами, повноліття (16 років).

2. Будучи андою сина Батия – Сартака, що підтверджують російські історики, князь Олександр, так званий Невський, міг народитися не раніше 1228–1232 років. Таким чином, він не міг брати участь як керівник у Невській і Чудській сутичках. Встановлено також, що Чудська і Невська сутички не були доленосними в історії Московії, бо подібні сутички між новгородцями й псковитянами, з одного боку, і шведами, естами, литовцями, німцями, з іншого, після смерті князя Олександра відбувалися сотні разів із перемінним успіхом. Про це на десятках сторінок веде мову М. М. Карамзін у своїй книзі " Історія держави Російської". Та й наступні війни в Балтійському регіоні Івана Грозного, Петра І, Катерини II та інших, у тому числі Йосифа Сталіна, беззастережно підтверджують цю істину;

3. Князь Олександр, так званий Невський, став першим князем, який свідомо й заповзято забезпечив подушний перепис населення суздальської та новгородської земель, проведений татаро-монголами, чим втягнув усе населення до складу татаро-монгольської імперії й сприяв її господарському й державному становленню. Надалі (з 1252 року) князь, як і його спадкоємці, брати й сини, жорстоко і свавільно насаджували закони й порядки Золотої Орди, татаро-монгольські звичаї, саме татаро-монгольське поняття " державності" та " єдиновладдя".

І останнє: подаю читачам справжніх господарів – володарів і повелителів Ростовсько-Суздальських і Московського князівств із 1238 до 1357 року:

1. Хан Батий (Саїн) –(1238–1250)

2. Хан Сартак – (1250–1257)

3. Хан Берке –(1257–1266)

4. Хан Менгу-Тимур –(1266–1282)

5. Хан Туда-Менгу – (1282–1287)

6. Хан Талабуга – (1287–1290)

7. Хан Тохта –(1291–1312)

8. Хан Узбек –(1312–1342)

9. Хан Джанібек – (1342–1357)

Саме ці люди були прабатьками так званої російської державності. А суздальські й московські князі були у золотоординських ханів лише " хлопчиками на побігеньках". Тут великоросам нема сенсу лукавити. Хани і Рюриковичі були для корінного населення землі Моксель, а згодом – Московії, зайдами.

Частина третя

ПОЧАТОК " ЗБИРАННЯ ЗЕМЛІ РОСІЙСЬКОЇ"

Російська історична наука і, звісно, радянська, натхненно пропагували велике призначення Москви, її історичну місію " збирання землі російської", велике благо для скорених народів, " зібраних" у " землі російській".

Московити настільки увірували в цю неправду, що й нині, на початку XXI століття, продовжують усе ті ж " пісеньки" про інтеграцію, спільний захист кордонів, військові бази на землях суверенних держав, власні, доволі підтоптані, геополітичні інтереси.

Привідкриймо запилюжену завісу облудних міфів, погляньмо, як усе чинилося; якими методами й засобами коїлося " збирання землі російської"; наскільки та " зібрана земля" справді " великоросійська"; чи є в цих міфічних " одах" бодай дещиця правди; встановімо за допомогою імперських джерел весь хронологічний ланцюг вселенського світового розбою, вчиненого московськими правителями.

Отже, ми знаємо: до навали татаро-монголів Москви як поселення і як князівства не існувало. Саме татаро-монголи як володарі підкореної землі на знак найбільшої подяки Олександрові Невському дозволили його синам заснувати Московське князівство наприкінці жорстокого XIII століття. Навіть у суздальській землі Московський князь не міг плекати ілюзій стосовно отримання престолу великокнязівського. Отож, з кінця XIII століття московські князі почали діяти, як дуже м’яко сказано у професора В. О. Ключевського, " іншими засобами".

Ось ці " інші засоби":

" Перший московський князь Олександрового племені Данило, за розповідями літописця.., зненацька напав на свого рязанського сусіда князя Костянтина, переміг його " якоюсь хитрістю", тобто обманом, узяв його в полон і відняв у нього Коломну. Син цього Данила Юрій у 1303 p., напавши на іншого сусіда, князя можайського, також узяв його в полон і захопив Можайський уділ у верхів’ях р. Москви, потім убив батькового бранця Костянтина і зберіг за собою Коломну... Московський князь – ворог всякому великому князеві, хай би хто він був: здавалося, сам ґрунт Москви плекав у її князях неповагу до колишніх понять і стосунків старшинства" [6, с. 138–139].

Ось вони, звички вовка, який нишпорить лісом, вишукує ослабленого й погано захищеного. Але цікаво інше. Жоден із російських істориків не замислювався над цим явищем московського бандитизму й не дав йому пояснення. Насправді все дуже просто: нащадки Олександра Невського, його сини, внуки, правнуки чудово пам’ятали, що їхній родовід почався з родичання з ханом Батиєм і його сином Сартаком. Вони могли одягти ярмо, одержуючи ярлик, могли валятися в пилюці біля ніг хана, але не могли вважати рівнею собі іншого Рюриковича. Такий парадокс поведінки московського князя.

А зараз послухаймо російських істориків і простежмо, як далі повівся Юрій, князь Московського улусу.

Ось що написав про це М. М. Карамзін:

" Як життя, так і кончина Андрія (1304 рік. – В. Б. ) були нещастям для Росії (нагадую читачам – ідеться лише про суздальську землю. – В. Б. ). Два князі оголосили себе його спадкоємцями: Михайло (Ярославович. – В. Б. ) Тверський і Георгій (Юрій. – В. Б. ) Данилович Московський" [1, том IV, с. 249].

Звісно, перший зі згаданих князів був Юрієві дядьком і, згідно з чинними в ті часи законами, мав одержати ярлик на Володимирський великокнязівський престол. Але, як ми вже говорили вище, наприкінці XIII століття з’явився новий тип князів Рюриковичів, так звані московити, по-іншому – москвитяни, які вважали прийнятними для себе тільки закони Чингісидів.

Хоч як бундючився Юрій Данилович Московський, але ярлик на великокнязівський престол татаро-монголи віддали Михайлові Тверському. Дивлячись із висоти нашого часу, ми розуміємо: якби князь Михайло Ярославович знав, яка жорстока кончина чекає на нього, він не став би суперечити князеві-московитові.

Але хан Золотої Орди Тохта, навчений досвідом, намагався зберігати чинні в Імперії закони й за традицією віддав ярлик на престол великого князя найстаршому в суздальській гілці Рюриковичів – Михайлові Тверському. Однак незабаром хан Тохта помер (1312 рік), і " на Ханському престолі запанував син його, юний Узбек". І знову запалали селища в землі Моксель, почалися нові чвари.

Доки великий князь Михайло був в Орді, де брав участь у торжествах з нагоди вступу на престол нового хана, давав йому клятву й підносив дари, доки заводив знайомства серед нового почту Узбека, московський князь Юрій Данилович підняв заколот у Новгороді проти Михайла Тверського. Причиною заколоту став наклеп князя-московита на Михайла, мовляв, той завищує кількість данини, яка збирається для татаро-монголів. Збунтувавши новгородців і дізнавшись про те, що Михайло Тверський іде разом із татаро-монголами втихомирювати бунт, князь Юрій терміново втік до хана Узбека, аби плести інтригу далі:

"... взявши з собою багаті дари, сподівався бути правим у такім судилищі, де головувало жадібне користолюбство" [1, том IV, с. 252].

Зауважмо, навіть у цих словах, які, здавалося б, засуджують князя-московита (їх я подаю з книги М. М. Карамзіна), " байкар історії" з жорстоким єхидством таврує хана за хабарництво, забувши затаврувати князя-інтригана.

І доки в землях суздальській і новгородській рікою лилася людська кров, доки в безкомпромісній січі сходилися раті, князь Юрій усі роки сидів в Орді, полював і бенкетував біля хана, догоджав, принижувався й усе нашіптував. І нашептав!

" Тим часом Георгій (Юрій. – В. Б. ) жив в Орді, три роки кланявся, дарував і здобув, нарешті, настільки велику милість, що юний Узбек, давши йому старшинство між Князями.., одружив його зі своєю улюбленою сестрою Кончакою" [1, том IV, с. 254].

Тут варто нагадати – саме хан Узбек примусово ввів мусульманську віру в улусах Золотої Орди. Тому як не намагалися нас переконати " байкарі історії" про прийняття Кончакою при вінчанні православної віри, це лише міф і бажання. Радите князь-московит, щоб остаточно схилити хана на свою сторону, прийняв мусульманську віру.

Не варто гадати, що князь Юрій Данилович зробив щось протиприродне. Суздальська земля на початку XIV століття мала одного царя (хана), як і всі улуси Золотої Орди. То була єдина держава, у неї був єдиний володар, " від Бога даний", і оспівували хана Узбека не тільки у мусульманських, а й у православних храмах. Тому хан Узбек не пригноблював православну церкву в суздальській землі, " бо ці люди молитвою своєю бережуть нас і наше воїнство зміцнюють. Хай будуть вони підсудні єдиному Митрополитові, згідно з древнім законом їх і грамотами колишніх Царів Ординських" [1, том IV, с. 261].

А нас намагалися сотні років переконувати, що Московія розвивалася самостійно, поза владою й поза єдиною державою Золотої Орди!

Однак навіть такого раптового звеличення було мало князеві-московиту Юрію. Тепер йому знадобилася голова власного дядька, Тверського князя Михайла.

Одержавши татаро-монгольське військо, очолюване темником Кавгадиєм, Юрій вирушив на Твер. Почався процес " збирання землі російської" Московією. Запалала у вогні земля тверська, полилася, як завжди, безневинна людська кров.

" Михайло (князь Тверський. – В. Б. ) відправив до нього (Юрія, князя Московського. – В. Б. ) Послів. " Будь Великим Князем, якщо так бажає Цар (хан Узбек. – В. Б. ), – сказали вони.., – але дозволь Михайлові спокійно княжити в його спадщині... " Відповіддю Князя Московського було спустошення Тверських сіл і міст аж до берегів Волги" [1, том IV, с. 254].

У вищеподаних писаннях М. М. Карамзіна дуже виразно постає велика впевненість князя-московита в ординському всесиллі й у власній перевазі. Гадаю, за цим, як завше, крилася та прихована істина, яку " великорос-байкар" намагався замовчати. Цілком імовірно, що московський князь Юрій не так легко, тільки з примхи хана Узбека, отримав у дружини жінку з роду Чингісидів. Шлюби такого рівня завжди були обґрунтовані. Тут примха чільну роль відіграти не могла. Та й прийняття Юрієм Московським ісламських звичаїв і канонів було тільки передумовою до шлюбу, не інакше. У самому факті одруження Юрія із сестрою хана – Кончакою було більш тонке підґрунтя. Адже такий шлюб для всіх, хто знайомий зі звичаями і правилами тих часів, бачиться дуже принизливим для Чингісидів – видати сестру за власного раба. Московит, який прислуговував ханові три роки поспіль, мусив дуже тяжко потрудитися. Через підкуплених наближених до хана осіб довелося нагадати Узбекові про первородство в землі Моксель потомства Олександрового, так званого Невського. Довелося через придворну знать нагадати ханові, що це первородство дароване Сартаком із дозволу великого Батия, чиїм родичем був і сам хан Узбек. Я сподіваюся, що ханові Узбекові також повідали про його далеку, яка походить від андової клятви Сартака й Олександра, спорідненість із Юрієм московським. Тільки в результаті цілковитого доведення порівняльної " величі роду князя Юрія" правляча знать дозволила йому взяти за дружину сестру хана Узбека. Саме в цьому виявилася перевага онука Олександра Невського перед власним дядьком. А дари возити й задобрювати хана вміли всі князі суздальської землі.

Ми залишили Юрія Московського, коли він разом із ординським темником Кавгадиєм спалював тверські селища, наближаючись до Твері. Князь Михайло Ярославович повів свої війська назустріч прибульцям.

" Михайло (Тверський. – В. Б. )... відбивався від ворогів і нарешті змусив їх утікати. Ця перемога врятувала безліч нещасних... жителів Тверської області, взятих у неволю Татарами... Михайлові представили жону Георгія (Юрія. – В. Б. ), брата його Бориса Даниловича і Воєводу Узбекового Кавгадия разом з іншими бранцями. Великий Князь (Михайло. – В. Б. ) заборонив воїнам убивати Татар і, ласкаво почастувавши Кавгадия в Твері, з багатими дарами відпустив його до Хана... і запропонував Георгію (Юрію. – В. Б. ) їхати з ним в Орду. " Хан розсудить нас, – казав Михайло, – і воля його буде мені законом. Повертаю волю жоні твоїй, братам і всім Новгородським аманатам (заручникам. –В. Б. )”... На нещастя, жона Георгієва (Юрієва. – В. Б. ) раптово померла в Твері, і вороги Михайлові розпустили чутку, що її отруїли" [ 1, том IV, с. 255].

Сподіваюся, читачі розуміють: доля князя Михайла Ярославовича була вирішена. Князь-московит відіграв у ній свою роль. Привівши татаро-монгольські загони в суздальську землю, він у будь-якому разі вигравав: і у випадку перемоги татаро-монголів, і у випадку перемоги князя Михайла. Він залишався осторонь.

У наступні роки московські князі дуже часто полюбляли застосовувати цей брудний прийом своїх предків – політику підбурювання один проти одного або друзів, або ворогів, або ж одних проти інших. У ставці хана Узбека Михайла Тверського чекала жорстока смерть. Юрій Московський скоїв своє звичне злодіяння.

" Георгій (Юрій. – В. Б. ) і Кавгадий зупинилися біля намету (де жив Михайло. – В. Б. ) на майдані, і зійшли з коней, відрядивши вбивць учинити беззаконня. Всіх людей Князівських розігнали, Михайло стояв сам і молився. Лиходії повалили його на землю, мучили, били. Один із них... устромив йому ніж у ребра і вирізав серце... Георгій (Юрій, онук Невського. – В. Б. ) і Кавгадий... сіли на коней і під’їхали до намету. Тіло Михайлове лежало голе. Кавгадий, люто глянувши на Георгія (Юрія. – В. Б. ), сказав йому: " Він твій дядько, ти покинеш труп його на наругу? "... Георгій (Юрій. – В. Б. ) послав тіло Великого Князя в Маджари, місто торгове... Там багато купців, особисто з Михайлом знайомих, бажали прикрити його коштовними плащаницями і внести до церкви, але бояри Георгієві (Юрієві. – В. Б. ) не пустили їх до закривавленого трупа й поставили (кинули. – В. Б. ) його в хліві" [1, том IV, с. 259].

Як бачимо, на озброєнні у князів-московитів з’явилися нові методи боротьби зі своїми родичами Рюриковичами. Якщо раніше князі Рюриковичі хоч якось терпіли інакомислення серед своєї братії, навіть нерідко радилися, як їм бути, то від Олександра, так званого Невського, і його нащадків перейняли суто татаро-монгольський стиль правління: докорінне знищення усіх інакомислячих. У XTV столітті князі-московити проявляли жорстокість із дозволу ординських ханів, але в наступні століття вони доберуть смаку і вже за власним бажанням стануть убивцями рідних дітей, батьків, братів т. ін. Згадаймо Івана III, Івана Грозного, Петра І, Катерину II, Олександра І та інших. Ось вам, шановні читачі, справжня галерея російських князів і царів, воістину – видатних убивць. Але вони одночасно і " цвіт" російського самодержавства. А проросли ці " убивці-квіточки" завдяки татаро-монгольській " садівничій" майстерності.

Так на крові одноплемінників, завдяки татаро-монгольським ханам, починалося становлення Московії у складі держави Золотої Орди. Всі діяння, всі звички Московії походять із суто ханського державного досвіду. Навіть досвід новгородського віча для Московії незабаром став настільки неприйнятний, що жителі Новгорода, як носії новгородського інакомислення, були повністю знищені. Не варто помилятися стосовно цього! Але необхідно вказати на певні фактори, які посприяли тому, що Московський улус отримав перевагу в розвитку перед іншими улусами землі Моксель.

Перший фактор – родичання свого часу Олександра, так званого Невського, із сином Батия Сартаком. Тут перевага династії Олександра Невського перед іншими Рюриковичами цілком очевидна, і про неї ми вже говорили читачам.

Другий фактор – Москва й Московський улус були засновані з дозволу ханів у складі Золотої Орди так само, як Сарай-Батий або Сарай-Берке, і були для татаро-монгольської знаті значно ріднішими, бо нею ж породжені.

Третій фактор – так склалося, що в останнього сина Олександра Невського, Данила, до початку XIV століття збереглися сини – продовжувачі роду. І ці князі опинилися саме в Московії. Князі-московити, спадкоємці Олександра, сповна використали в своїх особистих, корисливих цілях два попередні фактори. Слід також звернути увагу, що саме на кінець XIII і на першу половину XIV століть припала ще одна дуже важлива подія в житті Золотої Орди, яка мала безпосередній вплив на становлення Московського улусу: саме в цей період, із 1256 по 1312 рік, Золота Орда прийняла мусульманську віру. Хан Узбек у 1312 році остаточно повелів вважати релігію іслам державною. Причому все, що робилося за вказівкою хана, виконувалося беззаперечно – тобто без обговорень.

Але серед самих татаро-монголів та інших кочових племен Золотої Орди на той час (1270-ті роки) було дуже багато людей, які сповідували християнство. Драма цих людей була настільки серйозною ще з часу хана Берке, що їм нічого не залишалося робити, як утікати в суздальську землю, тобто перекочувати з місця на місце в межах єдиної держави. Тим паче, що й сам хан постійно кочував уздовж Волги від ріки Москви до ріки Терек. Є історичні підтвердження цього.

І, як стверджували російські історики, монголо-тюркський люд, який сповідував християнську релігію, " потоком потік" у Московію. Послухаймо одного з них:

" Сховатися від ханського гніву можна було лише серед одновірців усередині своєї держави. Отже, на Русі!.. (Йдеться про суздальську землю! – В. Б. ).

І ось почалися виходи на Русь (землю Моксель. – В. Б. ) татарських богатирів, які з дитинства навчилися стріляти на повному скаку з тугого довгого лука і рубати легкою шаблею навскіс, від плеча до пояса.

Для князів і церкви такі фахівці військової справи були знахідкою. їх приймали з розпростертими обіймами, одружували з бояришнями й одразу давали призначення у війська. Татаринові, який приїхав на Москву взимку, дарували шубу, а тим, що прибули влітку, – князівський ти тул. Довіряти їм можна було спокійно. Шлях назад для них був відрізаний, особливо після 1312 p., коли Узбек запровадив у Золотій Орді іслам" [18, с. 351].

То були роки першого значного поповнення фінських племен тюркським етносом. Навіть у " великоросійських" народних билинах того часу зафіксовані саме такого, татарського типу богатирі.

Цікаво, що в українських народних сказаннях богатирі татарського типу цілковито відсутні. Навіть професори С. М. Соловйов і В. О. Ключевський змушені були це визнати.

" Потік" тюркського етносу припав саме на період зародження і становлення Московії, тобто на 1270–1330 роки. Фактор насичення Московського улусу монголо-тюркським етносом справив винятково позитивну роль для становлення і зміцнення Московії серед інших земель Золотої Орди. Він збагатив етнос Моксель більш войовничим монголо-татарським і привніс у це середовище побут і звичаї, значно ближчі й зрозуміліші правлячій еліті Золотої Орди.

Перш ніж повернутися до московських князів, хочу навести ще один замовчуваний факт російської історії. Йдеться про участь суздальських військ і дружин у воєнних діях імперії. Нам сотні років морочили голову про ізольований від Золотої Орди розвиток суздальської землі, особливо Московії. Але й цей міф при докладному вивченні виявиться лише черговою брехнею для облагороджування російської історії.

Не лише татарські баскаки і суздальські князі приводили війська Орди у велике Володимирське князівство – улус, аби наводити державний порядок, збирати данину й карати непокірних. І війська суздальських князів брали не менш важливу участь у внутрішньодержавних сутичках і війнах держави Золота Орда.

Ось факти, виявлені у звичайній літературі, доступній кожному:

1247–1249 роки. Участь військ суздальських князівств у поході Батия проти хана гуюка. В поході брали участь князі Андрій і Олександр, так званий Невський. Саме після цього військового походу Андрій одержав ярлик на великокнязівський Володимирський престол.

Підтверджувальні виписки подані раніше з книги Л. М. Гумільова " У пошуках вигаданого царства".

1258–1260 роки. " Берке-хан посилав російських ратників у війська (хана) Хубілая" [18, с. 350].

І то був не перший випадок перебування суздальських військ на сході імперії. Підтвердження цього факту можна знайти у праці Г. В. Вернадського " Начерк російської історії", виданій 1927 року в Празі (с. 82). Тобто суздальські дружини при хані Золотої Орди, Берке, брали участь у воєнних діях хана Хубілая під час завоювання імперією Китаю;

1262–1263 роки. " У 1262 році (хан Берке. – В. Б. ) почав війну з хулагуїдами за приєднання Азербайджану до Золотої Орди" [9, том 3, с. 236].

У війнах, що велися Золотою Ордою на Кавказі, суздальські, а пізніше московські дружини брали постійну участь. Побачимо це в текстах, поданих нижче;

1269-1271 роки. Суздальські дружини брали участь у військах хана Менгу-Тимура у військовому поході на Візантію – прародительку православної віри, що зайвий раз підтверджує факт перенесення тигулу Царя в Російській православній церкві того часу з візантійського престолу на татаро-монгольський;

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒