Володимир БІЛІНСЬКИЙ 8 страница

" Батий, немов переситившись убивствами і руйнуваннями (ростовсько-суздальської землі. – В. Б. ), відійшов на якийсь час у землю Половецьку, до Дону, і брат Георгія (Юрія. – В. Б. ) Ярослав – у надії, що буря минула, – поспішив із Києва у Володимир прийняти гідність Великого Князя" [1, том III, с. 158].

Як бачимо, складали по-мудрагельськи: їде з Києва самовільно посісти престол. З’явився хазяїн.

А далі, з писань того ж автора, відбулися ще більш неймовірні події. Прибувши у Володимир, Ярослав Всеволодович без відома нового хазяїна землі – Батия і його баскаків, саджає на удільні князювання своїх молодших братів, що якимось дивом залишилися живі, і, як нас намагаються переконати, встановлює власні порядки.

Послухайте:

" Ярослав приїхав панувати над руїнами і трупами... Ще на дорогах, на вулицях, в обгорілих церквах і домах лежало безліч мертвих тіл... Відновивши спокій та благоустрій, Великий Князь віддав Суздаль братові Святославу, а Стародуб Іоанну" [1, том IV, с. 161].

Як у той принизливий час стало можливим самовільно здобути великий князівський престол, – знають тільки російські історики. Суздальські селища спалені й зруйновані, народ чи то знищено, чи забрано в полон, чи він просто втік у ліс, – але великий князь, як бачимо, " негайно сів на престолі". Негоже бо " великоросові" бути без " государя".

Російському історикові нічого не варто закинути в оповідь " доважок брехні". Я вже не кажу про саму концепцію оповіді. Як бачимо, навіть виклад тексту не містить елементарної логіки. Нас намагаються переконати, що татаро-монголи лише прийшли, пограбували і пішли. Однак це свідомий " доважок брехні" в оповіді.

Згадаймо, як уперше зустрілися князі з прийшлими:

" Володарі Рязанські – Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський – самі зустріли їх (татар. – В. Б. )... і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали... не друзів.., а данників і рабів. " Якщо бажаєте миру, – говорили Посли, – то десята частина усього вашого надбання хай буде наша" [1, том III, с. 152].

Як бачимо, татаро-монголи не були тимчасовими правителями, вони приходили надовго і воліли мати данину постійну. Багато ростовсько-суздальських князів прийняли ці умови. Я вже наводив слова Л. М. Гумільова, як " інші міста здалися (Батию) на капітуляцію, і їх пощадили". Але в часи катерининські подібні думки " про капітуляцію" вважалися гріховними і замовчувалися.

Однак істина в тому, що татаро-монголи були дбайливими господарями і не стали руйнувати й палити селища, які здалися їм, та знищувати князів. Усі вони стали ординськими підданими, для чого були залишені, крім князів, баскаки та інші татарські управителі.

Послухаймо свідка тих часів:

" Башафів (Баскаків), або намісників своїх, вони ставлять у землі тих, кому дозволяють повернутися (на князівство); як вождям, так і іншим слід коритися їхньому мановінню... " [8, с. 34].

Тому посідання великокнязівського престолу Ярославом Всеволодовичем, слід гадати, відбувалося за зовсім іншим сценарієм. Про це поговоримо нижче у розділі.

Тим часом спробуємо дослідити питання, де княжив Ярослав Всеволодович безпосередньо перед навалою Батия. І в цьому, здавалося б, зовсім не принциповому питанні вкотре бачимо " доважок брехні" – великоросійська еліта намагалася сховати принципову істину тих далеких часів.

Насправді князь Ярослав Всеволодович ніколи в Києві не княжив, а 1237 року, до навали татаро-монгольських військ, тихенько сидів у одному з уділів володимирсько-суздальської землі.

Ось підтвердження з російських джерел:

" Ярослав Всеволодович... княжив у Переяславлі-Руському, Рязані, Новгороді. У 1238 p., після загибелі Юрія (брата), став великим князем Володимирським" [25, с. 249].

Ось і друге підтвердження:

" Ярослав Всеволодович... За заповітом батька отримав Переяславль Залеський... Після загибелі від монголо-татар Юрія Всеволодовича став вел(иким) кн(язем) володимирським" [9, том 30, с. 554].

Жодне з російських джерел не подало самого процесу посідання престолу. Звичайна міфологія: прийшов, побачив, переміг.

У давньому перебігу подій треба очистити зерно від полови. Російські історики, читаючи першоджерела (катерининська " Комісія" ), знали, що насправді сталося з князем Ярославом і його братом Юрієм, але словом про те не прохопилися. Усі їхні " твори" повинні були приховати істину. Катерининська " Комісія" і наступні її " наслідувачі" свідомо замовчували найголовніший період в історії ростовсько-суздальської землі. Вони ані слова не сказали читачам, які князі " здалися на милість переможців", хоча таких князів було багато. Серед словесного сміття заховали першу зустріч (чи у Володимирі, чи в Рязані) Батия і його полководців із поваленими князями. Будь-яка мисляча людина розуміє: всі ростовсько-суздальські князі, що залишилися живі, ще 1238 року постали перед ханом для визначення своєї долі.

То навіщо М. М. Карамзін у своїй " Історії" і Катерина II у своїх " вправляннях" запустили " доважок брехні" в оповідний перебіг подій? Відповідь на це питання докорінно змінює споконвічні принципи походження Московії. Змінює саму суть того, що відбувалося в ті роки. Тут, як кажуть, було що приховувати і було чого позбуватися.

Підкоривши народ і завоювавши Володимирсько-Суздальське князівство, татаро-монголи, природно, не покинули своїх завоювань напризволяще. Інакше який сенс було їх підкоряти. Поза сумнівом, хан Батий після відводу військ із ростовсько-суздальської землі залишив на ній своїх управителів.

Тим паче, ми повинні пам’ятати (і професор Л. М. Гумільов це підтверджує), що більшість селищ суздальської землі добровільно скорилися ханові Батию. А, здавшись на милість переможців, вони залишилися цілими і непошкодженими. Без сумніву, серед тих, хто здався та підкорився татаро-монголам, був князь Ярослав Всеволодович, що сидів в одному з уділів. Можливо, здався і Юрій. Бо князів, які навіть не піднімали зброю проти хана Батия, а тільки втікали від нього, наздогнали на річці Сіть і знищили. Та серед них князя Ярослава не було.

Згадайте " Пам’ятні записки О. В. Храповицького". Згадайте велике невдоволення Катерини II.

Ми не знаємо, якими вчинками і діями Ярослав Всеволодович завоював довіру Батия. Але те, що він здався на милість хана, не піднімав проти нього зброї, не тікав від навали, – поза сумнівами. Інакше про великокнязівський престол йому б і мріяти не довелося. А здавшись ханові під час воєнних дій, завоювати його довіру можна було, тільки зробивши татаро-монгольському завойовникові серйозну послугу в підкоренні ще не захоплених селищ – якщо не мечем, то зрадою. Іншого, як розуміють читачі, – не дано.

Без особистого знайомства, не переконавшись у відданості князя Ярослава, Батий не міг допустити навіть до обмеженої підконтрольної влади людину, що взялася невідь звідки. Головне, що хан у цьому не мав ані найменшої потреби. Він нікуди не квапився. Ніхто серйозно його не турбував у землі ростовсько-суздальській. Про це теж варто пам’ятати.

Тому великоросійська баєчка на кшталт " прийшов, побачив, переміг", а в цьому випадку – приїхав із Києва, самовільно посів великокнязівський престол, почав правити – розрахована на невігласів.

Закони Імперії Чингісхана такого не допускали. Під час завоювання Володимирсько-Суздальського князівства хан зробив перепис усього населення. Це зайвий раз свідчить про чітку державну побудову Імперії.

Така історія посідання Ярославом Всеволодовичем Володимирського великокнязівського престолу.

Але в історії з одержанням " ярлика" на великокнязівський престол Ярославом є ще один секрет. Ітиметься про явище відвертого замовчування. Хан Батий, діючи в межах законів своєї батьківщини, навіть цілком довіряючи призначеному на престол князеві Ярославу, не міг покладатися тільки на його слова. Це – незаперечна аксіома.

Князь Ярослав, уперше одержуючи " ярлик" на велике князювання, повинен був залишити " як заставу" в хана свого старшого сина-спадкоємця. Російські історики це замовчують, а якщо і згадують, то мимохідь.

До речі, посол Папи Римського Плано Карпіні, який побував у 1246–1247 роках у татаро-монгольській імперії, саме цей факт засвідчив:

" У Батия ми знайшли сина князя Ярослава... " [8, с. 61].

І більш виразно:

" В інших же, яким вони дозволяють повернутися (на князівство. – В. Б. ), вони вимагають їхніх синів або братів, яких більше ніколи не відпускають, як було зроблено із сином Ярослава... " [8, с. 34].

Цілком природним та одночасно цікавим є запитання: хто ж із синів князя Ярослава Всеволодовича був у хана Батия " в гостях", а точніше – в заручниках?

Незабаром і на нього ми отримаємо відповідь.

Допоможе нам у цьому згадуваний посол короля Людовика IX – Вільгельм де Рубрук.

Послухаймо посла Людовика IX:

" Отже, ми знайшли Сартака біля Етилії (Волги. – В. Б. ), за три дні шляху від неї... " [8, с. 89].

Прошу спинитися, взяти географічну карту та уважно проаналізувати всі свідчення великого мандрівника. При цьому слід врахувати: Вільгельм де Рубрук виїхав із Криму, перетнув Дон нижче Воронежа і зустрів ставку хана Сартака (Сартака) за рікою Дон " за три дні шляху" від Волги (орієнтовно 300 кілометрів). Землі " Руссії" лишилися за Доном, а ставка сина Батия – Сартака влітку 1253 року (липень місяць, за Рубруком) розташувалася на схід від сучасного міста Воронежа.

За свідченням Рубрука, на північ від ставки Сартака проживав народ Моксель, жив у лісах, був покорений під час походу Батия, і їхній " государ" із військовою дружиною брав участь у поході татаро-монгольських військ у Європу, де загинув.

Перш ніж проаналізувати це свідчення, прошу мати на увазі безперечний факт історичного минулого того часу.

Перед походом хана Батия в Європу, що почався 1240 року взяттям Києва, Батий здійснив лише один загальний військовий похід на північ у 1236–1238 роках, коли підкорив Волзьку Булгарію і ростовсько-суздальські князівства, які на той час мали " державність". Інших " держав" російська офіційна історія в ті часи на території від Смоленська й Новгорода до Волги та від сьогоднішнього Воронежа і Пензи до Костроми та Ярославля не знає, ніколи нам про них не повідомляла.

Виникає дуже серйозне запитання, відповідь на яке цілком очевидна: чий же " государ" брав участь на чолі моксельської дружини в татаро-монгольському поході у європейські країни?

Відповідь може бути тільки одна: то був князь династії Рюриковичів із ростовсько-суздальських князівств, який здався Батиєві взимку 1237–1938 років.

У тому й полягає таємниця " писання історії, переважно Росії" " Комісією" Катерини II, аби прибрати з оповіді подібні факти, а скласти байки на кшталт " битви Євпатія Коловрата".

Вивчимо питання докладно. Збережені великоросійські джерела підтверджують появу " міста Пронська" в 1186 році. Князь Пронський брав участь у першій зустрічі ростовсько-суздальських князів із послами Батия, яка відбулася напередодні навали. " Місто Муром", за тими ж джерелами, з’явилося ще у 862 році. Князь Муромський також брав участь у зустрічі з послами хана, які вимагали " десятини". " Місто Новгород Нижній" засноване в 1221 році, напередодні навали татар, великим князем Юрієм Всеволодовичем, що свідчить про експансію Рюриковичів на схід аж до Волги.

" Спочатку Р(язанню) наз(ваний) центр Рязанського князівства, що був за 50 км на П(івденний) С(хід) від сучасної) Р(язані)" [9, том 22, с. 468].

Тобто стара Рязань була обителлю землі Моксель! Як і міста Пронськ, Муром, Нижній Новгород, Володимир, Ростов, Суздаль, Галич. Бо:

" Уже в XIII ст. тер(иторія), що населялася мордвою, входила до складу Рязанського і Нижегородського князівств" [9, том 16, с. 567].

При тому свідки того далекого часу Плано Карпіні і Рубрук стверджували, що хани Орди намагалися позбутися місцевих князів і знаті, щоб передати володіння своєму родові безпосередньо. Отже, прибрати народ Моксель до рук суздальські князі після 1238 року не могли. Орда в тому не була зацікавлена.

Самі великороси з тієї знаменитої катерининської " Комісії" запустили відверто дурнувату думку про " Пургасову Русь". За їхнім твердженням, земля мордви в XII–XIII століттях уже була звичайною Руссю і входила до складу " російських" ростовсько-суздальських князівств.

" У XII–XIII ст. розвинулися (у мордви. – В. Б. ) феод(альні) стосунки, тривав процес формування політич(них) утворень феод(ального) типу, наз(ваний) у рус(ьких) літописах (літописних зводах! – В. Б. )... " Пургасовою Руссю" [9, том 16, с. 567].

Історики подальших часів спробували виправити цю відверту нісенітницю, почавши іменувати ті землі " Пургасовою волостю". Гад сію, це суті не змінює – адже волость теж частина землі Моксель.

Однак повернімося до Вільгельма де Рубрука. Читачі пам’ятають, як багато і заможно жив народ Моксель, володіючи " свиньми, медом і воском, дорогоцінними хутрами і соколами".

Зверніть увагу: Рубрук виразно засвідчив, що до 1253 року Моксель ще була нехрещеною, але розводила свиней, тобто вживала в їжу свинину. До речі, свинину їли князі та племена ростовсько-суздальської землі того часу, але не вживали її волзькі булгари і мердас (мордва), які жили на схід і північний схід від Мокселі. Вони були " сарацини", тобто мусульмани. Дуже вартісне свідчення. Моксель, будучи нехристиянською, уже в ті роки дотримувалася деяких православних звичаїв. Отже, до XIII століття фінські племена були розділені за релігійною ознакою: одні примкнули до мусульманської Волзької Булгарії, а Моксель – до православних.

До речі, у своїй " Історії держави Російської" М. М. Карамзін, аби напустити більше " доважку брехні", передаючи цей епізод, викладений Рубруком, слово " свині" викинув. Дуже характерний для історика-великороса прийом – вилучати невигідне.

Послухайте:

"... де в густих лісах і в бідних поодиноких хатинах жили Мокшани та Мордовські їхні єдиноплемінники, багаті тільки звіриними шкірами, медом і соколами. Князь цього народу, змушений воювати за Батия, склав свою голову в Угорщині, і Мокшани, пізнавши там Німців, говорили про них з великою похвалою, бажаючи, щоб вони позбавили світ (? – В. Б. ) від ненависного ярма Татарського" [1, том IV, с. 190].

Мовчить Карамзін, як у рот води набрав, про свиней і свиняче м’ясо. Чи не дивно? І зміст слів Рубрука змінив принципово, перенісши проблему скорення Моксель у світову. Навіть саме слово " Моксель" довільно підмінив словом " Мокша".

Хочу звернути увагу читачів на інший факт, повідомлений великими мандрівниками. У Мокселі в ті часи водилося багато соколів. Цікаве свідчення! Згадаймо: у московських князів при дворі існувала навіть посада сокольничого.

У своїй " Подорожі в східні краї" Рубрук зафіксував – у главі XVI " Про країну Сартака і про її народи" – землі та народи, що належали синові Батия: це землі від Дону до Волги і від Чорного моря до північної точки, куди ступала нога татаро-монгольського коня. У тій землі, на північ від ставки Сартака, жило лише " два види народу: Моксель і Мердиніс". Інших історики того часу не знали. Та й не могли знати.

Як ми пам’ятаємо, племена тієї землі мали схожі назви: мокша, мурома, меря, мещера, та головне – спілкувалися мовою, спорідненою з угро-фінською. Отож немає нічого дивного, що Рубрук назвав їх одним загальним словом – Моксель! Було б дивно, якби Рубрук, живучи у ставці Сартака і оповідаючи про його землі та народи, згадав про якесь дрібне плем’я " Моксель" і повністю проігнорував великі володіння хана, які пізніше одержали в історії великоросів назву ростовсько-суздальської землі. Це було б навіть більш ніж дивним!

При цьому врахуйте: Рубрук засвідчив, що землі та народу " Русії" між Доном і Волгою не існувало.

У цьому криється наріжний камінь таємниць історії походження московитів, які згодом стали великоросами.

І ще про один дуже цікавий факт потрібно згадати. Якщо Рубрук говорить про військову дружину Моксель і її " государя", отже, та військова сила була хоч якось порівнянна з військами Батия.

Війська ж хана Батия в поході на Європу складалися із чотирьох корпусів, по одному від кожного із синів Чингісхана, що мали володіння в Імперії. Очолювали корпуси внуки Чингісхана:

— від старшого сина Джучі – корпус Бату;

— від другого сина Чагатая – корпус Бурі;

— від третього сина Угедея – корпус Гуюка;

— від четвертого сина Гулуя – корпус Мунке.

Корпуси складалися з 25–30 тисяч воїнів, тобто загальна маса військ під загальним керівництвом Бату (Батия) і при військовому консультанті Субедії становила 100–120 тисяч осіб. Цю цифру називають і серйозні європейські джерела.

Отже, " государ народу Моксель" повинен був виставити дружину бодай із 5 тисяч осіб, інакше про нього ніхто б не згадав. Важко уявити, що без мордви, муроми, марі, мещери, мері і весі в ті часи, після розгрому, можна було виставити такий контингент. Слід пам’ятати також, що зазвичай під час війни татаро-монголи забирали до війська лише кожного третього дорослого чоловіка. Інші охороняли державу, пасли худобу, постачали армію всім необхідним, годували челядь Орди і самих себе. Про це писав Плано Карпіні. Як на ті часи, то було навіть дуже непросто. Інакше кажучи, населення всіх племен Моксель (уся ростовсько-суздальська земля) не могло становити значно більше 100 тисяч осіб. Що цілком відповідає логіці подій того часу.

І останнє, на що хочу звернути увагу: жив народ Моксель у глухих лісах, розкидано, у непривабливих хатинах. Про цей факт особисто повідав мандрівник XIII століття.

А ось як про життя людей суздальської землі говорить російський професор:

" Ось чому село з одного або двох селянських дворів є панівною формою розселення у північній Росії (Московії. – В. Б. ) мало не до кінця XVII ст. " [5, с. 56].

Надто вже скидається на країну і народ Моксель, що проіснував багато сотень років!

Я розумію, хай би скільки подавалося доказів щодо цього. – знайдуться люди, які не сприймають не лише звичайні докази, але навіть натяк на те, що подібне могло бути в історії Московії. Вони, отруєні шовіністичною брехнею і міфами, психологічно не готові уявити, як у ті далекі часи хтось міг гнати їхніх " великих предків" підкорювати Київ і Європу не для самої Московії, а для " звичайних дикунів". Вони понині завзято заперечують свої родинні зв’язки та ідентичність із фіно-угорськими племенами: мещера, мордва, мокша, меря, мурома. Цього їхня свідомість не сприймає.

Тому обмежуся наведеними аргументами. їх досить. Не годиться серйозно сприймати " державні великоросійські творіння", де володимирські князі княжили в Новгороді та Пскові, але – забули прихопити народ Моксель, хоча всі " князівські двори" розташовувалися в землі цього народу. Проповідувати таку думку смішно! Прошу мати на увазі, що є докази від супротивного.

Гадаю, читачі мусять погодитися, – якщо татаро-монголи в 1238 році залучили у свої подальші військові походи плем’я Моксель і їхнього " государя", то, поза всяким сумнівом, вони вчинили так само і з " государями" мері, мордви, муроми, мещери, весі. Необхідно лише чітко знати, що закони Імперії Чингісхана для майбутніх великоросів ніколи не робили винятків. Сперечатись, як бачимо, нема про що.

Отже, князі ростовсько-суздальської землі, а по-стародавньому – " государі" племен мокші, весі, мері, муроми, мещери вперше рушили підкорювати Європу в складі татаро-монгольських військ. Це діяння їм сподобається і надалі стане нормою їхнього життя.

Не є принциповим питання, хто в поході очолював суздальські дружини: чи князь Юрій Всеволодович, чи один із його братів. Це не важливо. Поза сумнівом, був то один із суздальських Рюриковичів, перебував він під началом хана і темників.

Викликає незаперечний інтерес інше питання: хто ж " залишився" на великокнязівському престолі у Володимирі?

Слід гадати, якщо самі російські історики цього не заперечують, що на " господі", під наглядом татарських баскаків, залишився Ярослав Всеволодович. Саме йому довірився хан Батий. Очевидно, він більше, ніж інші, зробив послуг, притому вельми цінних, якщо одержав ярлик на великокнязівський престол.

Отже, старшого сина цього князя хан Батий забрав до Орди – в " аманати", чи інакше – в заручники. І сталося це 1238 року, під час одержання Ярославом Всеволодовичем великокнязівського ярлика. Тут іншої думки бути не може.

Необхідно, всупереч усім вигадкам " авторів історії, переважно Росії", запам’ятати: починаючи з 1238-го і аж до 1505 року на престолі в ростовсько-суздальській землі, а пізніше в Московії, не сидів жоден князь, хоч би й великий, а хоч би й удільний, без татаро-монгольського ярлика. Ця аксіома відома усьому світові.

І доки ми не перейшли до аналізу подальших подій, хочу звернути увагу читачів на ще одну неправду " байкарів російської історії". Ці " штатні співробітники", як і їхні правителі, бездоказово твердять, що, починаючи з XII століття, а конкретніше – від Андрія Боголюбського, вся сила і політична вага Києва перемістилися в суздальську землю. Звичайний бандитський набіг " першого великороса" намагалися перетворити мало не на доленосне діяння. Однак це була звична " попутна брехня" Російської імперії. Традиційною облудою прикривався і узаконювався великий розбій правлячої верхівки новопосталого Ростовсько-Суздальського князівства на чолі з молодшою гілкою династії Рюриковичів. Іншого мотивування, крім грабежу та захоплення чужого майна, вчинок Андрія Боголюбського не мав.

Послухайте, що являв собою Київ у 1239 році, напередодні навали хана Батия:

" Уже Батий давно чув про нашу древню столицю Дніпровську (Київ), її церковні скарби і багатства людей торгових. Вона славилася не лише у Візантійській Імперії і в Німеччині, а й у найбільш віддалених країнах східних, бо Арабські Історики і Географи мовлять про неї у своїх творах. Онук Чингісхана на ім’я Мангу був посланий оглянути Київ, побачив його з лівого берега Дніпра і, за словами Літописців, не міг надивуватися красі його... блискучі глави багатьох храмів у густій зелені садів, – висока біла стіна з її гордими вратами та вежами, спорудженими, прикрашеними мистецтвом Візантійським у щасливі дні Великого Ярослава, справді могли здивувати степових варварів... " [1, том IV, с. 163–164].

Не будемо дорікати великоросові М. М. Карамзіну в тому, що він характеризує татаро-монголів як " степових варварів". Саме ці " варвари" заклали московську державність. Але російська еліта завжди намагалася забути про своє минуле, про своє справжнє споконвічне коріння.

Ми лише намагаємося показати читачам, що збереглася велич Києва до початку 1240 року, після багатьох потрясінь і нещасть. Показати словами людини, яка стверджує через десятки сторінок своєї книги протилежне.

Не так важливо, що Данило Галицький, Великий князь, якому в ті роки належав Київ, сидів у Галичі. Як бачимо, вести мову про запустіння і занепад Києва до середини XIII століття принаймні передчасно. Київ завжди був славний не так своїми князями, як – головне – своїм гордим слов’янським народом, високим, європейського рівня, освітнім рівнем, культурою, торгівлею і, нарешті, багатством.

Так, Київ упав під ударами татаро-монголів, був частково зруйнований і пограбований. Але великоросам не варто забувати, що така ж доля спіткала поселення ростовсько-суздальської землі, або землі Моксель.

А для порівняння послухайте, що являли собою міста-села ростовсько-суздальської землі в ті ж роки:

" Не можна не помітити... стосовно міст важливої за своїми наслідками однобічності: у західній половині (Київ та інші. – В. Б. ), де була головна історична сцена в давнину, ми бачимо низку значних міст, які процвітали саме тому, що вони були на дорозі з варяг у греки, тобто з Північної Європи у Південну: у північно-східній частині (ростовсько-суздальська земля. – В. Б. )... значних міст нема, і тому не справляють вони впливу на подальший перебіг подій, які проходять мимо них. Міста є тут переважно великими обгородженими (частоколом. – В. Б. ) селами... " [7, с. 224–225].

Вести мову про втрату Києвом своєї величі і провідної ролі серед справжньої Русі до навали татаро-монголів принаймні несерйозно. У той час ростовсько-суздальська земля, не будучи слов’янською, являла собою дику європейську глушину, повністю відірвану від цивілізації. Великий мандрівник XIII століття Рубрук, відвідавши ставку Сартака 1253 року, виразно і недвозначно вказав, який народ у " країні Сартака" жив у лісах від Дону до Волги. У ті далекі часи там проживали " тільки два народи: Моксель і Мердиніс". Перші в ті часи їли свинину; другі уже тоді сповідували мусульманську релігію.

Саме із племен Моксель, які спілкувалися на спорідненому з фіно-угорським наріччі, бере свій початок ростовсько-суздальська земля, а пізніше Московія.

Однак сотні років московська панівна еліта намагається усім вселити міфічні сказання " катерининської Комісії", що склала " історію, яка переважно стосується Росії". Не все, як бачимо, у них гладко. 11 грудня 1241 року помер великий хан Угедей, третій син Чингісхана, який правив Імперією з 1229 року, тобто після смерті батька.

Хан Батий, онук Чингісхана, що керував татаро-монгольськими військами, які спустошували в ті роки Європу, змушений був повернути війська в Поволжя, щоб весь рід Чингісидів і знать Імперії мали можливість прилучитися до обрання нового великого хана.

З’явившись до кінця 1242 року в низов’ях Волги, Батий одразу ж викликав для звіту всіх своїх удільних улусних правителів. Ось як про те повідав М. М. Карамзін, великий майстер " доважку брехні":

" Ніхто не смів йому (Батию. – В. Б. ) противитися; народи, Государі намагалися зм’якшити його смиренними Посольствами і дарами. Батий кликав до себе Великого Князя. Непослух здавався Ярославові нерозсудливістю за тодішніх обставин Росії (це Моксель уже стала Росією?! – В. Б. ), виснаженої, безлюдної, сповненої руїн і могил... Великий Князь пішов із багатьма Боярами в стан Батиїв, а сина свого, юного Костянтина, послав у Татарію до Великого Хана Октая" [1, том IV, с. 175].

Дуже багато " доважку брехні" додав " байкар історії" у своє оповідання. Брехня полягає в тому, що син князя Ярослава був не в Каракорумі у великого хана, а в Батия. Цей факт підтвердив особисто Плано Карпіні. Його слова ми цитували раніше. А по-друге, Костянтин не був старшим сином Ярослава, тобто він не міг бути заручником – аманатом.

Сказано мимохідь, мовляв, узяв та й послав дитину в Каракорум, куди можна було вирушити, тільки маючи листа хана Батия, щоб на проміжних пунктах – " ямах" – одержати їжу і коней. Навіть ті, хто їхав із такими листами, гинули в дорозі сотнями. Послухайте свідка того часу Плано Карпіні:

" Після цього ми в’їхали в землю Кангітів, у якій, в дуже багатьох місцях, відчувається великий брак води, навіть населення її нечисленне через брак води. Тому люди князя... Ярослава, які їхали до нього в Татарську землю, у великій кількості померли в цій пустелі" [8, с. 50].

В " писаннях" М. М. Карамзіна постійно зринає маса великих " непорозумінь". Незабаром ми переконаємося, що в цій первісній родовідній майбутньої Московії брехня сидить на брехні, причому відверта. Послухаємо " великого історика" далі:

" Батий прийняв Ярослава з повагою і назвав Главою всіх Князів Російських, віддавши йому Київ... (Ось вона, вічна мрія великоросів! – В. Б. ). Так государі наші врочисто (у ярмі та на колінах, але врочисто! – В. Б. ) відреклися від прав народу незалежного і схилили шию під ярмо варварів. Учинок Ярослава був прикладом для Удільних Князів Суздальських... (які) били чолом гордовитому Батию, щоб мирно панувати в областях своїх" [1, том IV, с. 175–176].

Сподіваюся, читачі розуміють зміст " історичного словоблудства", адже князь Ярослав, одержуючи ярлик на " престол" і плазуючи в ярмі, раптом, крім землі Моксель, отримав на додачу Київ, тобто – Русь.

Про володимирський ярлик М. М. Карамзін узагалі забув згадати, настільки увійшов в екстаз: усе віддав " великий батько" Батий великоросам – і Київ, і " верховенство всіх князів Російських". Бачите, якими великими були майбутні великороси уже в 1243 році! Гірко і соромно читати це глупство майстра " доважку брехні".

Однак трапилося велике непорозуміння. Чергове. За князем Ярославом пішли лише удільні суздальські князі, інші не поважали чи то Батия, чи самого Ярослава. Досить дивно! Але весь фокус полягав у тому, що сам Ярослав Всеволодович, одержавши, за Карамзіним, Київ, не виконав веління хана " сісти в Києві", а чомусь опинився у Володимирі-Суздальському. Ось вони, " доважки брехні" великоросів. Читачі розуміють, що ці " перлини" не найвиразніші. Трапляються ще яскравіші. Брехня про одержання Ярославом Всеволодовичем ярлика на київський престол спростовується на наступній сторінці самим М. М. Карамзіним.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒