Володимир БІЛІНСЬКИЙ 9 страница

Послухаймо:

" Ярослав попрощався навіки з люб’язною батьківщиною, крізь степи і пустелі досягши Ханського стану, він серед багатьох інших данників упокорився перед троном Октаєвого спадкоємця (гуюком. –В. Б. )... і, одержавши милостивий дозвіл їхати назад, скінчив життя на шляху... Вірні Бояри привезли його тіло в столицю Володимирську. Казали, що він був отруєний... Але Моголи, сильні мечем, не мали потреби діяти отрутою, знаряддям лиходіїв слабких. (Ось і визнання попередньої брехні! – В. Б. ). Чи міг Князь Володимирської області здаватися страшним Монархові (гуюку. – В. Б. ), який повелівав народами від Амура до устя Дунайського? " [1, том IV, с. 176].

Великі князі київські, чернігівські, галицькі, волинські одержать свої ярлики самостійно.

Звідтоді великороси втратили навіть можливість запускати " доважок брехні" про належність земель Русі суздальському князеві.

М. М. Карамзін, щоправда, ще раз спробував запустити цю брехливу ідейку, передавши від імені хана " ярлик" на Київ князеві Олександру, так званому Невському. Але і там брехню було видно неозброєним оком.

Кілька сторіч великороси перестали зазіхати на володіння Русі, перетворившись на рядовий улус Золотої Орди.

Наразі ж, за хронологією давніх історичних подій, ми якраз напередодні появи Московії, і великоросійські " автори історії" зі шкіри пнулися, аби " підв’язати" великий Київ до " Залешанської землі". Навіть на татаро-монголів намагалися посилатися, мовляв, бачите, татарські монархи нам віддавали Київ.

Брехня очевидна. Та що вдієш, облуду запущено, і великоросам від неї важко відмовитися.

Повернімося в 1246 рік. Ярослав Всеволодович і бояри з веління Батия та за законами Імперії вирушили в Каракорум, аби " схилити шию" перед новим великим ханом. У той час усі управителі улусів з’їжджалися в столицю Імперії Каракорум, бо прямим нащадкам Чингісидів і полководцям слід було обрати великого хана.

До кінця літа 1246 року великим ханом був обраний гуюк, онук Чингісхана.

Не описуватиму торжества, що відбулося у столиці Каракорум. Скажу тільки, що суздальський князь брав у ньому участь, стояв у юрбі біля огорожі " Великої Юрти". Князі втягувалися в життя Імперії, запозичували звички і традиції.

Є історичний свідок, який залишив щоденники, побувавши в 1246–1247 роках у татаро-монгольській Імперії – у Батия в Сараї та у великого хана в Каракорумі. Це відомий нам посланець Папського престолу Плано Карпіні. Його свідчення унікальні, безцінні для нащадків. От що повідав Іоанн де Плано Карпіні:

'У той же час помер Ярослав, який був великим князем... Він щойно був запрошений до матері Імператора, та... дала йому їсти і пити з власної руки; він повернувся у своє приміщення, одразу занедужав і помер, через сім днів, а все тіло його дивним чином посиніло" [8, с. 57].

Великоросійські " байкарі історії" стверджують, мовляв, князь лише " занедужав" у Каракорумі, а вмер у дорозі. Але подібні фокуси ми вміємо розрізняти, і знаємо, навіщо вони підкидалися в історію.

Звертаю увагу на події, що передували 1246 року. Під час походу в Європу (1240–1242 роки) Батий посварився з гуюком, який був у його підпорядкуванні; відсторонив його від командування корпусом і відправив до батька. Аналогічно він учинив і з іншим своїм двоюрідним братом – Бурі.

Послухаймо професора Л. М. Гумільова:

" Під час походу Батий посварився зі своїми двоюрідними братами, Гуюком, сином самого верховного хана Угедея, і Бурі, сином великого хоронителя Яси Чагатая. Батьки стали на бік Батия і покарали опалою своїх синків, які зарвалися, але коли помер у 1241 р. Угедей і влада потрапила до рук матері гуюка, Ханші Туракіни, дружини (корпуси. – В. Б. ) Гуюка і Бурі були відкликані... " [18, с. 284].

Дуже цікаво і важливо, що на курултаї з нагоди обрання верховного хана, який відбувся восени 1246 року, не був присутній особисто хан Батий. Він знав, що загрожувало йому в Каракорумі. На Батия там чекала смерть. Усіх супротивників хана належало знищити, згідно з Ясою (законами Чингісхана).

Ось що про це розповів Плано Карпіні:

" Там вони розділилися, і мати Імператора пішла в один бік, а Імператор в інший, для організації суду. Була схоплена тітка нинішнього імператора, яка отруїла його батька в той час, коли їхнє військо було в Угорщині, звідки внаслідок цього повернулося назад військо, що було у згаданих країнах. Над нею й дуже багатьма іншими було вчинено суд, і вони були вбиті" [8, с. 56–57].

Отруївши князя Ярослава, великий хан таким чином висловив ненависть, яку відчував до Батия за своє приниження. Суздальський князь Ярослав став лише пішаком у протистоянні між гуюком і Батиєм.

Продовжимо виклад подій:

" У 1247 році великим князем володимирським став Святослав Всеволодович, молодший брат Ярослава... Олександру (Невському. – В. Б. )... дісталася... Твер. Але наприкінці того ж року (1247 рік) Олександр і його брат Андрій вирушили до Батия... Від Батия обидва брати поїхали в Каракорум, звідки повернулися на Русь (" байкарі історії" без докору совісті землі племен Моксель називають Руссю. – В. Б. ) лише наприкінці 1249 року" [2, № 11, с. 29].

У цій цитаті два факти – правда, інші – звична брехня. Справді, в 1247 році Батий видав ярлик на володимирський престол молодшому братові Ярослава – Святославу. І справді брати Андрій і Олександр, сини Ярослава, " затрималися" в Орді до кінця 1249 року. Але зовсім з іншої причини. Вирушити в Каракорум без дозволу Батия ніхто не смів. Звичайний російський міф!

Російські історики намагалися довести, що брати Андрій і Олександр були незадоволені отриманими уділами й вирушили наприкінці 1247 року в ставку Батия сперечатися з дядьком за великокнязівський престол. Я не знаю, були задоволені чи ні брати отриманими наділами. Це для нас не так і важливо. Неправомірна сама постановка питання про поїздку заради великокнязівського престолу. В поїздці до Батия, а не в Каракорум, зовсім інший мотив, та й учасників було не двоє, а – один. Другий із братів, як ми пам’ятаємо, сидів у Батия в заручниках ще з 1238 року.

Отже, який незаперечний історичний факт " обгорнули" міфами російські " байкарі історії"?

Як побачимо далі, це був факт перебування старшого сина Ярослава в аманатах (заручниках) у хана Батия. Надто вже не хотілося великоросійським правителям розповідати нащадкам і людству правду про те.

Повернімося до тих далеких часів.

До кінця 1247 року різко загострилося протистояння двох блоків Імперії Чингісидів, що групувалися довкола Батия й Мунке (по-іншому – Менгу) – з одного боку, гуюком і Бурі – з іншого. Це не вигадки дослідників. Ні! Про ці події повідав особисто Рубрук:

" Усе ж тут я розповім вам, що сталося з родичами Кен-хана (хана Гуюка. – В. Б. ), його сином і жонами. По смерті Кен-хана Батий побажав, щоб Мангу (Менгу, Мунке, те саме. – В. Б. ) був ханом. Про смерть самого Кена я не міг довідатися нічого достовірного. Брат Андрій (священик, який жив у Каракорумі. – В. Б. ) говорив мені, що Кен (гуюк. – В. Б. ) помер від одного лікарського засобу, який дали йому, і підозрював, що цей засіб наказав приготувати Батий. Однак я чув інше. Саме Кен особисто покликав Батия, щоб той прийшов поклонитися йому (ще одне свідчення, що Батий не був присутній на курултаї при обранні гуюка великим ханом і не присягав йому

1246 року. – В. Б. ), і Батий вирушив із великою пишністю. Однак він сам і його люди дуже побоювалися, і він послав уперед свого брата на ім’я Стикана, який, прибувши до Кена (гуюка. – В. Б. }, повинен був подати йому чашу за столом, але в цей час виникла сварка між ними, і вони вбили один одного. Вдова цього Стикана затримала нас на один день, просячи ввійти в її дім і благословити її, тобто помолитися за неї. Отже, по смерті Кена (гуюка. – В. Б. ), був за бажанням Батия обраний Мангу... " [8, с. 113–114].

Ясна річ, готуючись до протистояння з гуюком, Батий у 1247 році покликав до себе у ставку всіх удільних улусних намісників із дружинами (військом). Почалася жорстока сутичка Чингісидів за титул верховного хана, хоча восени 1246 року титул прибрав до рук гуюк. Верховний хан Гуюк побажав розправитися зі своїм головним супротивником і кривдником – Батиєм. Він не забув свого приниження.

Ось як викладає ті далекі події історик Л. М. Гумільов:

" Гуюк став на чолі стотисячного війська... Сини загиблого (Ярослава. – В. Б. ), Олександр Невський і Андрій... активно підтримали Бату, який у 1248 р. мав... можливість виступити походом на схід проти великого хана. Гуюк рушив йому назустріч, але по дорозі помер за нез’ясованих обставин" [18, с. 173].

Як бачимо, протистояння між Батиєм і Гуюком справді було.

Не варто всерйоз сприймати чергову порцію " доважку брехні" про паритетну взаємодію хана Батия із синами отруєного князя Ярослава. Це черговий міф-бажання. Суздальські князі не могли зібрати в 1247 році значні військові сили. Та й були в ті роки вони лише холуями татаро-монгольської знаті. Але сам факт їхньої військової участі на боці Батия свідчить багато про що: уже в ті роки суздальські князівства-улуси включилися в активне життя Імперії, до якої ввійшли після 1238 року.

Якщо ж вести мову про військову силу Батия, то варто пам’ятати, що до складу Джучі-улуса входили народи від Іртиша до Карпат, і Батию нескладно було закликати " на свій бік" війська.

Великоросійські " творці історії" намагалися уникати згадок про участь суздальських дружин у внутрішньо-імперських чварах. Намагалися переконати читачів, що суздальські, а пізніше московські князі залишалися поза татаро-монгольською державою. Однак це – чергова вигадка. Князі племен мокші мурому, весі мері, мещери та інших, яким пізніше великороси приписали назву " Ростовсько-Суздальська земля", на сотні років стали молодшими родичами у новій своїй батьківщині – Золотій Орді. Взявши ж участь у військовому поході Батия, Андрій і Олександр, так званий Невський, опинилися в тій " грі" на боці переможця, що й визначило їхню подальшу долю. Інакше були б знищені, як знищили 1251 року всіх прихильників гуюка.

Цей період російської історії вельми начинений звичайною облудою. " Доважки брехні" туманом заволікають оповіді й факти; заплутують й спотворюють хід подій, їхні причини й наслідки; відверто замовчують роки та імена учасників подій.

Однак повернімося до історичної канви оповіді. Брати не могли раніше кінця 1249 року з’явитися в землі ростовсько-суздальській, серед свого народу Моксель. Тільки після смерті гуюка, яка настала в 1248 році, і після " утрясання" всіх спірних питань, переконавшись, що не залиснилося загрози, Батий повернув війська додому.

І тут з’явився черговий міф у російській історії. Брати Олександр і Андрій разом повернулися в Сарай, однак великокнязівський володимирський престол чомусь одержав не старший – Олександр, а молодший – Андрій. Знову загадка! Великороси зазвичай відразу підкинули " доважок брехні".

Послухаймо великого майстра " цієї справи":

" Нарешті Олександр і брат його (Андрій. – В. Б. ) благополучно повернулися від Великого Хана, який був настільки задоволений ними, що доручив Невському всю південну Росію (тобто Русь. – В. Б. ) і Київ, де панували чиновники Батиєві. Андрій же сів на престолі Володимирському" [1, том IV, с. 193].

Виявляється, як і батько, князь Олександр одержав у володіння " всю південну Росію й Київ" » Але що дивно – не поїхав туди " правити". Відмовився коритися й великому ханові, і Батию. Хочу нагадати, що під словом " правити" необхідно розуміти – служити ханові.

Але той самий Карамзін і оком не змигнув, коли на сусідній сторінці спростував свою неправду, повідавши нам про великого князя " південної Росії" – Данила Галицького. Що цікаво, і мандрівник Плано Карпіні у своїх щоденниках спростував Ці брехливі вигадки " байкарів історії, переважно Росії", залишивши людству свідчення не про міфічного великого князя " південної Росії" – Олександра, так званого Невського, а про справжнього її господаря в ті роки – Данила Галицького, який мав титул " Короля всієї Русі".

Ось щоденниковий запис Плано Карпіні, цитований М. М. Карамзіним:

" Але Батий сказав, що він не може нічого додати до відповіді Хана, і дав нам пропуск, з яким ми благополучно доїхали до Києва, де вважали нас уже мертвими, так само, як і в Польщі. Князь Руський Данило і брат його Василько ласкаво прийняли нас у своєму володінні" [1, том IV, с. 185].

І брехня розвіялася. Сподіваюся, читачі розуміють – після цих слів додавати нічого не потрібно.

Чому великоросійська еліта так затято чіплялася за великокнязівський київський титул, приписуючи його спочатку Ярославу Всеволодовичу, а пізніше – Олександру Невському? Відповідь дуже проста. Саме син Олександра Невського незабаром сяде на московський престол. І московитам дуже хотілося, щоб їхні перші князі одночасно володіли київським князівським титулом. Мовляв, погляньте: ми прийняли київський престол у спадщину, навіть татаро-монголи це розуміли й не суперечили.

Ще одна одвічна брехня, запущена великоросами в історію.

Отже, що означає сам факт одержання титулу великого князя Володимирського Андрієм? У цьому випадку або князь Андрій був старшим братом Олександра, або Олександр залишився заручником у ставці хана Батия. І перша, і друга версії могли б мати право на життя. " Доважку брехні" запущено так багато, що виключити будь-який варіант було б дуже складно. Однак обидва варіанти не могли збігатися.

Думка про старшинство князя Андрія логічна й доказова ще ось із якого боку. Послухаймо професора В. О. Ключевського:

"... діти Всеволода (Велике Гніздо. – В. Б. ) сиділи на володимирському престолі по старшинству: спочатку Костянтин, потім Юрій, за ним Ярослав, нарешті, Святослав. Та ж черга спостерігалася і в поколінні Всеволодових онуків. Оскільки в боротьбі з татарами полягли всі сини старших Всеволодовичів Костянтина і Юрія.., то володимирський престол по черзі перейшов до синів третього Всеволодовича Ярослава: із них сиділи у Володимирі... (другий син Андрій. – В. Б. ), старший Олександр Невський, потім третій Ярослав тверський, за ним молодший Василь костромський... " [6, с. 121].

Як бачимо, черговості старшинства великокнязівського володимирського престолу дотримувалася ціла низка – аж дев’ять – князів. Однак із призначенням Андрія великим Володимирським князем чи то сталася помилка, чи все відбулося цілком природно.

Я спробував з’ясувати рік народження князя Андрія Ярославовича й наткнувся на знак питання. У довіднику " Література і культура Древньої Русі", на сторінці 250 замість року народження князя стоїть жирний знак питання. До речі, й рік народження Олександра, так званого Невського, в російській історії встановлений приблизно і підігнаний під " Невську битву". Всі ці маніпуляції пророблені недарма і мали цілком конкретну мету – приписати Олександрові зайвий десяток років. Незабаром до цієї думки нас приведуть також інші дивні збіги.

Нарешті ми підійшли до запитання, про яке згадували давно: хто був у заручниках в хана Батия з 1238 року? Як звати цю людину?

Досліджуючи питання, слід пам’ятати: у заручниках міг бути не просто один із синів князя, як нам мимохідь натякає " байкар" М. М. Карамзін, а тільки перший прямий спадкоємець князя Ярослава Всеволодовича. Татаро-монголи добре знали закони успадкування влади в суздальських Рюриковичів. До речі, вони їх непогано притримувалися надалі.

Отже, все свідчить про те, що аманатом у Батия з 1238 року був старший син князя Ярослава – Олександр, який одержав згодом, через сотні років, додатковий титул – Невський. Батий віддав у 1249 році володимирський великокнязівський престол братові Олександра – Андрію тільки тому, що й у 1249 році Олександр далі сидів при ставці Батия в аманатах. Це підтвердив у 1246–1247 роках великий мандрівник і посол – Плано Карпіні. Не цитуватиму повторно його слів.

Історики Російської імперії, залежно від поглядів, або із захватом, або між іншим повідомляють читачам про почесне братання Олександра Невського із сином хана Батия – Сартаком. Окремі " літописні зводи" навіть стверджують, що Олександр Невський був " прийомним сином" хана Батия. Гадаю, такі твердження робилися не просто так. Історії факт братання (на крові! ) Олександра й Сартака справді відомий.

Ось як про цей факт дуже коротко й стримано оповідав історик Л. М. Гумільов: " У древніх монголів був зворушливий звичай братання. Хлопчики або юнаки (це важливо!!! Прошу саме на це звернути увагу. – В. Б. ) обмінювалися подарунками (і не лише: різали собі руки, змішували кров з молоком, після чого пили напій по черзі, вимовляючи слова обопільної клятви. – В. Б. ), ставали андами, названими братами. Побратимство вважалося вищим від кревного споріднення; анди – як одна душа: ніколи не покидаючи, рятують один одного у смертельній небезпеці. Цей звичай використав Олександр Невський. Побратавшись із сином Батия Сартаком, він став мовби родичем хана і, користуючись цим, відвів багато лиха від російської землі" [18, с. 132–133].

Усі російські історики в свої оповіді запускали той чи інший " доважок брехні", Гумільов, повідомивши факт братання Сартака з Олександром, скромно промовчав – коли це могло статися, в якому році. Він знав про наявність величезної кількості неправди і міфів у російській історії, однак промовчав. Навіть питання про братання докорінно спотворив.

Шановні читачі, настав час самим подумати й відповісти на запитання, які виникають і на які російські " байкарі" не дають відповідей, тікають від них.

Отже, конкретні запитання: в якому році могло відбутися братання Сартака і Олександра? Скільки років у ті роки було хлопчикам або юнакам?

При цьому нагадую, що, за монголо-татарськими законами, людина в 16 років вважалася повнолітньою, тобто виходила з віку хлопчика і юнака, ставала дорослою.

Послухаймо все того ж Л. М. Гумільова:

" Адже відомо, що Темуджин (майбутній Чингісхан. – В. Б. ) женився з Борте, досягши повноліття, тобто 16 років" [18, с. 209].

Із цього випливає, якщо дотримуватися законів імперії Чингісидів, що братання між хлопчиками або юнаками,

Олександром і Сартаком, мало відбутися у віці від 8 до 15 років. І не пізніше!

Ще раз звертаю увагу на необхідність дотримувати саме законів татаро-монгольської імперії, їх у XIII столітті дотримувала вся знать держави. Не можна керуватися вимислами і державним великоросійським бажанням.

Для відповіді на поставлені запитання, з огляду на колосальний " доважок брехні" у російській історії, пропоную йти від династійної лінії Чингісхана.

Велика Радянська Енциклопедія у 3 томі на сторінці 46 стверджує: " Батий... (1208–1255), монгольський хан, син Джучі, внук Чингісхана. Після смерті батька (1227) став главою Джучі-улуса".

Як бачимо, хан Батий народився 1208 року. Отже, його старший син Сартак міг з’явитися на світ приблизно у 1228–1232 роках. Тобто, заокруглюючи, ми маємо право припустити, що рік народження Сартака – 1230-й. Це надалі підтвердиться й іншими викладками.

Дуже уважно простудіювавши М. М. Карамзіна, можна встановити роки, коли могло відбутися зближення і братання Сартака з Олександром:

1238 рік – одержання ярлика на князівський престол батьком Олександра, Ярославом Всеволодовичем. М. М. Карамзін цю зустріч замовчує.

1243 рік – поїздка Ярослава Всеволодовича в ставку Батия, зафіксована М. М. Карамзіним. Син міг бути з батьком.

1246 рік – поїздка батька Олександра в Каракорум із обов’язковим заїздом у ставку Батия. Після цієї поїздки батька Олександра не стало.

Сподіваюся, читачі розуміють, що роки з 1243-го і далі слід виключити, бо, за російськими вигаданими " джерелами", Олександру в 1243-му вже " стукнуло" 23 роки, і підтримати " древній монгольський звичай братання хлопчиків і юнаків" він не міг. Зостарівся. Залишаються роки з 1238 по 1242-й.

Як ми знаємо, в 1239 році Батий пішов у похід на Київ і далі – в Центральну Європу. А повернув татаро-монгольські війська в південне Поволжя аж 1242 року. Отже, Олександр мусив бути аманатом (заручником) у Батия до 1239 року й залишатися при родині хана. Звісно, і син хана Батия Сартак, якому до 1239 року минуло 9 чи 10 років, участі у військовому поході не брав, а залишався вдома, у Поволжі, з матір’ю.

Я свідомо поки що не торкаюся різниці у віці Сартака й Олександра. Про це поговоримо пізніше.

Хочу нагадати читачам: діти-заручники улусних правителів Батия, як засвідчив Плано Карпіні, " перебували при особистому дворі Хана". Виходить, два хлопчики (а це саме так! ) із 1238 по 1242 роки виховувалися й росли поруч, бігали разом степом, об’їжджали одних коней, гралися в одні ігри. Читачі розуміють, що степовик Сартак, хоча й був сином хана, виховувався вільною, незалежною у своїх вчинках, у своїй поведінці людиною.

І тут ми знову вперлися у вік Олександра, так званого Невського, народженого, за російськими джерелами, чи 1220-го, чи 1221 року. Народжений у 1220 році, Олександр ніколи б не зміг стати андою (братом) Сартака, який народився орієнтовно в 1228–1232 роках, – адже він був би до 1238 року дорослим чоловіком (18 років), а Сартакові у 1238 році було тільки 8 років.

Чоловік не міг брататися з хлопчиком! А заступництва підданого васала над сином хана, елементарно, не могло бути! Це незаперечна істина.

З історії відомо, що саме в 11 років прадід Сартака – Темуджин (Чингісхан) і Джамуха стали андами.

Послухаймо історика Л. М. Гумільова:

" Коли Темуджинові сповнилося 11 років... він разом із Джамухою грався на льоду Онона, і тоді вони вперше обмінялися подарунками, а навесні того ж року заприсяглися один одному у вірності як анди (виконали ритуал клятви на крові! – В. Б. )" [18, с. 133].

Я впевнений, що Сартак знав звичай посвяти в анди і пам’ятав давню легенду про свого прадіда Чингісхана. Такі речі в народі зберігалися століттями.

Ось і замкнуто порочне коло з " доважком брехні". Олександр, так званий Невський, – анда Сартака, про що свідчить історія, не міг народитися в 1220–1221 роках. Це звичайний міф катерининської " Комісії", яка " придумувала історію, переважно Росії". Він народився, як і його анда Сартак, у 1228–1232 роках. І всі вигадки про " великі" перемоги Олександра, нібито ним здобуті під Новгородом, – елементарна брехня. Чужі діяння, заради звеличення Московії, приписали Олександрові, який виховувався з 1238 до 1252 року при дворі хана й віддано служив своїй батьківщині – Золотій Орді.

У світовій скарбничці пам’яті збереглися документи, які побічно підтверджують наші висновки. Як пам’ятають читачі, Плано Карпіні, який побував у 1246–1247 роках у ставці Батия і в Каракорумі, у своїх спогадах ніде не згадує про хана Сартака. Тобто до літа 1247 року Сартак ще не відокремився від батька, а був серед його родини й кочовища, а отже, величався не ханом, а – сином Батия.

Згадаймо: і сам хан Батий відокремився від свого батька тільки влітку 1227 року, коли йому сповнилося 19 років. Особисто дід Чингісхан призначив Батия старшим у Джучі-улусі та закріпив за ним західні землі імперії. Так само вчинив і Батий, коли після військового протистояння з гуюком, що закінчилося 1249 року встановленням спокою в імперії, відокремив від своєї родини Сартака, закріпивши за ним землі від Волги до Дону, куди увійшла і вся " Ростовсько-Суздальська земля", за Рубруком – земля Моксель.

Саме цей непрямий факт свідчить про народження Сартака в 1228–1232 роках і його відділення від батька орієнтовно в 1249–1250 роках, у 19–20-літньому віці, тому що Плано Карпіні в 1247 році ніде не згадує про самостійне кочовище хана Сартака, називаючи кілька десятків інших ханів Імперії. А Рубрук, посланник французького короля Людовика IX, в 1253 році вирушає саме до хана Сартака з королівською грамотою, почувши про християнську віру хана. Ці 2–3 роки (з 1249 по 1252) і знадобилися, аби звістка про Сартака-християнина дійшла до європейських столиць.

Отже, здогад про народження Сартака приблизно у 1228–1232 роках правильний. Він всебічно стикується і обґрунтовується.

Настав час відстежити згадки мандрівників, цих основних свідків, стосовно " сина князя Ярослава", який перебував у 1246 році при ставці хана Батия.

Звертаю увагу – син князя Ярослава перебував саме при ставці хана Батия, а не в Каракорумі, як стверджував майстер " доважку брехні" незабутній М. М. Карамзін. При цьому Плано Карпіні ніде не згадав про " князя, сина Ярослава", а лише про " сина князя Ярослава", який був у заручниках (аманатах) при дворі Батия. Тобто він говорив про юнака, який ще не одержав титулу князя, і не мав свого уділу або престолу. Однак цей " син князя Ярослава" був наближеним до Батия й користувався його повною довірою.

Послухаймо Плано Карпіні:

" Тут недавно трапилося, що Михайла, який був одним із великих князів Руських, коли він прийшов на поклін до Батия, вони змусили пройти між двох вогнів; опісля вони сказали,. щоб він поклонився на полудень Чингісхану. Той відповів, що охоче поклониться Батию й навіть його рабам, але не поклониться зображенню мертвої людини, тому що християнам цього робити не личить. І, після того, як йому багато разів сказано було поклонитися, а він не побажав, вищезгаданий князь передав йому через сина Ярослава, що він буде вбитий, якщо не поклониться. Той відповів, що краще бажає вмерти, ніж зробити те, чого не личить.

І Батий послав одного охоронця, який бив його п’ятою в живіт проти серця так довго, поки той помер... Після цього йому відрізали голову ножем... " [8, с. 8].

Із цієї оповіді випливає, що " син Ярослава" був довіреною особою, перекладачем хана Батия, доносив його веління

Чернігівському князеві Михайлу; добре знав татарську мову, що свідчило про його перебування при дворі не перший рік. Жоден із татаро-монгольських ханів не наближав до себе чужих неперевірених людей. Навіть цілком наближені до хана люди могли з’явитися перед ним тільки з його дозволу. Обидва мандрівники на цьому наголошували не раз, і ми не маємо підстав не вірити їм.

І друге: " син Ярослава" у 1246 році ще не став самостійним князем, а був саме в тому віці, коли людину ще величають " сином". Тобто, у 1246 році " син Ярослава", як і Сартак – син Батия, ще не вийшов із " синівського" віку.

Побувавши 1253 року в ставці Батия, Рубрук уже не застав у ній " сина князя Ярослава". Як не застав він при ставці Батия й Сартака. На той час Сартак уже мав власну ханську ставку.

Андами Сартак і Олександр стали до появи в Орді Плано Карпіні, бо на той час обом минуло по 15–16 років. Отже, Олександр Невський, щоб побрататися із Сартаком і заслужити довіру хана Батия, повинен був перебувати при дворі хана принаймні кілька років до 1246-го, і саме в дитячому або юнацькому віці. Тим часом, як свідчить Плано Карпіні, а всі історики-великороси з цією думкою погоджувалися, – в заручниках при дворі Батия був лише один " син князя Ярослава", до речі, чомусь без згадування імені.

Звідси може бути єдиний висновок: заручником у Батия з 1238-го й по 1252 рік був старший син князя Ярослава – Олександр, незаслужено прозваний Невським. Інших пояснень немає!

Сподіваюся, читачі пам’ятають, що князь Олександр, так званий Невський, одержав великокнязівський володимирський престол із рук свого анди – хана Сартака в 1252 році. Ростовсько-суздальська земля, або, як її назвав великий мандрівник Рубрук, – земля Моксель у 1249–1250 роках за рішенням Батия відійшла до Сартака разом із іншими володіннями від Волги до Дону. І цілком зрозуміло, що один зі своїх улусів Сартак віддав довіреній людині, своєму гінді – Олександрові, так званому Невському.

Вихований у татаро-монгольському середовищі, прийнявши ординський світогляд, ставши андою Сартака, Олександр легко міг зрадити брата Андрія, заволодіти ярликом на великокнязівський володимирський престол і разом із татаро-монгольськими військами знову пройти руйнівником по ростовсько-суздальській землі.

Ось підтвердження цим словам:

" Готуючись до боротьби з Андрієм Ярославовичем.., Олександр Ярославович поїхав по допомогу в Орду, але не до самого Батия, а до його сина Сартака... І перемога в 1252 р. була здобута з допомогою військ Сартака. Дружба Олександра із Сартаком була добре відома" [18, с. 295].

У далекому 1252 році татаро-монголи не спустошили всю ростовсько-суздальську землю. Грабували й убивали вибірково, за підказкою нового великого князя Олександра Невського.

Не варто допускати й думки про те, що Андрій намагався вести незалежну від татаро-монгольської Орди політику. Це чергова брехня великоросів, підкинута М. М. Карамзіним і подібними " байкарями історії". У князя Андрія, брата Олександра Невського, не було навіть мінімальних військових сил, здатних протистояти Орді. Та й сам він бував в Орді й міг оцінити сукупну міць Джучі-улуса. Згадайте хоча б військове протистояння Батия з гуюком.

Однак повернімося до Олександра. За багато років життя при дворі хана Олександр став першим із суздальських князів, хто пройнявся справжнім татаро-монгольським державним духом, із дитинства всотав психологію степовика-завойовника, повністю сприйняв звичаї людей, серед яких виріс, їхній стиль поведінки і психологію вчинків. Він чітко розумів, що має єдиний шанс посісти володимирський великокнязівський престол, прибравши з дороги брата Андрія. І слід було квапитися, доки влада була в руках у анди – Сартака. Олександр, так званий

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒