Володимир БІЛІНСЬКИЙ 12 страница

1275 рік. Суздальські частини у складі татаро-монгольських військ брали участь у військовому поході на Литву;

1269-1278 роки. Війська суздальських улусів у складі ординських військ під керівництвом татарських темників учинили завойовницький військовий похід на Кавказ.

Ось кілька підтверджувальних виписок про ці військові походи:

" Менгу-Тимур, хан Золотої Орди у 1266–1282 (роках). Онук хана Батия. За його правління татари... із союзними (це ж треба, назвали васалів – союзниками! – В. Б. ) рус(ькими) (і тут набрехали, тільки – суздальськими! – В. Б. ) князями вчинили походи на Візантію (1269–1271), Литву (1275), Кавказ (1277)" [9, том 16, с. 66].

Із цієї виписки видно, як непристойно далі брехали російські комуністи-державники, гірше від " царських письменників історії".

"... інші князі – Борис Ростовський, Еаіб Білозерський, Федір Ярославський і Андрій Городецький, син Невського... – повели військо в Орду, щоб разом із Ханом Менгу-Тимуром іти на кавказьких Яссів, або алан, із яких багато хто не хотів коритися Татарам і затято протистояв їхній зброї. Князі наші завоювали Ясське місто.., спалили його, взявши велику здобич, бранців, і цим подвигом заслужили неабияке благовоління Хана... ходили й наступного року... єдино виконуючи волю Хана... " [1, том IV, с. 227];

1281–1290 роки. Суздальські дружини в складі татаро-монгольських військ брали участь у військових завойовницьких походах в Угорщину, Польщу, Іран. Усі походи були невдалими, з великими втратами. Тому в російській літературі та історії про них мовиться дуже мало й мимохідь [18, с. 312];

1319–1320 роки. Хан Узбек на чолі татаро-монгольських військ із залученням суздальських і московських дружин вчинив похід на Арран – володіння Хулагуїдів на території сучасного Азербайджану;

1330 рік і далі. Суздальські й московські військові дружини були послані в повалений монголами Китай, де виступали як окремий полк гвардії, представляючи Золоту Орду в церемоніальних торжествах.

" Обмін підданими для військової служби між уділами (улусами. – В. Б. ) Монгольської імперії відбувався ще в XIV столітті. Узбек, хан Золотої Орди, як Чингісид. мав у Китаї великі земельні володіння, з яких отримував дохід (до речі, не менші володіння хан Узбек мав і в Московії! – В. Б. ). Зате він поставляв зі свого (великого. – В. Б. ) улусу воїнів, росіян (московитів. – В. Б. ) і ясів, до складу імператорської (мається на увазі татаро-монгольська імперія. – В. Б. ) гвардії в Пекін. Там у 1330 р. був сформований " Охоронний полк із росіян (московитів. – В. Б. ), що прославляв вірність" (вірність імперії. – В. Б. ). Полк був розквартирований на північ від Пекіна, і в мирний час військові поселенці поставляли до імператорського столу дичину й рибу" [18, с. 350];

1335–1336 роки. Хан Золотої Орди Узбек удруге вчинив похід на Арран – володіння Хулагуїдів на території сучасного Азербайджану, до якого, як завжди, залучив війська Московського князя [9, том 26, с. 483];

1339–1340 роки. За вказівкою хана Узбека ординські й московські війська намагалися підкорити Смоленське князівство, яке на той час не входило до складу Великого Литовського князівства. Похід військ виявився невдалим. Послухаймо М. М. Карамзіна:

"... Іоанн (Іван) Олександрович (князь Смоленський. – В. Б. ).., вступивши в союз із Гедиміном (великий князь Литовський. – В. Б. ), захотів... цілковитої незалежності... Узбек... відрядив у Росію (Смоленськ до середини XIV століття не входив до складу татаро-монгольської імперії. – В. Б. ) Могольського Воєводу Товлубія і наказав усім нашим (московським і суздальським) Князям іти на Смоленськ... Здавалося, що об’єднані полки Моголів і Князів Російських (лише московсько-суздальских. – В. Б. ) повинні були одним ударом розтрощити Державу Смоленську, але, підступивши до міста, вони тільки глянули на стіни й, не зробивши нічого, відійшли! " [1, том IV, с. 286–287].

Тут не варто дивуватися " доважку брехні". Татаро-монголів ніколи не лякали стіни. Вони злякалися литовсько-українських військ, які виступили на боці Смоленська;

1356–1357 роки. За вказівкою хана Джанібека, який правив Золотою Ордою з 1342 до 1357 року, московські дружини брали участь у військовому поході хана в Персію. Саме у війська на Кавказ був викликаний митрополит Алексій, щоб лікувати жону хана Джанібека – Тайдулу. А тепер зіставмо два цікаві факти з різних джерел. Отже, читаймо:

" Джанібек, хан Золотої Орди в 1342–1357 роках, син і спадкоємець хана Узбека... Активно втручався у внутр(ішні) справи рус(ьких), (тобто суздальських. – В. Б. ) князівств і Литви... У 1356 році Д(жанібек) вчинив похід в Азербайджан (Персію. – В. Б. ), захопив Тебріз і посадив там намісника... По дорозі назад в Орду Д(жанібек) загинув (1357 рік. – В. Б. )" [9, том 8, с. 192].

" Жона Чанібекова (Джанібека. – В. Б. ), Тайдула, страждаючи від тяжкої хвороби, вимагала його (митрополита Алексія. – В. Б. ) допомоги... Алексій поїхав в Орду з надією на Бога й не обманувся, Тайдула видужала... Завоювавши в Персії місто Тавріс... і нав’ючивши 400 " вельблюдів", узятими як здобич коштовностями, цей Хан був (1357 року) підступно вбитий сином Бердибеком... Митрополит, очевидець настільки жахливої події, ледве встиг повернутися до Москви" [1, том IV, с. 315–316].

Навіть митрополити не були вільні у своїх діях. Беззаперечно виконували веління хана, супроводжували його у військових походах, роками жили при ставці Царя-Хана, вихваляли ханів у храмах як спадкоємців Бога на землі, закликали народ до покори єдиному Цареві-Ханові. Православна церква суздальської землі, а пізніше Московії, ретельно й чесно служила єдиній татаро-монгольській державі. Вона була необхідною складовою частиною єдиної Імперії й ніколи не противилася цьому призначенню. Московська церква цементувала підвалини ординської держави. Князів, які намагалися бунтувати проти татар, найчастіше відлучали від церкви й проклинали. І різні вигадки " великоросів" про так звану незалежність московської церкви від ханів – це звичайна брехня Російської імперії.

У цьому розділі хочу звернути увагу на ще дві серйозні події тих років.

Розповідаючи про участь суздальських і московських дружин у походах татаро-монгольських військ, ми дещо випередили події. їхня участь у військовому поході 1356–1357 років випереджає низку знайомих нам московських князів того часу. Пригадаймо, ми спинилися на князі-московиті Юрію. Нам ще доведеться до нього повернутися, є дуже вагома на те причина.

Зараз хочу звернути увагу на той факт, що військовий похід 1356–1357 років проходив уже за життя другого так званого святого Російської православної церкви, Димитрія Донського. Тобто майбутній московський князь Димитрій навіч бачив, які жорстокі військові закони існували в його батьківщині – Золотій Орді.

Саме він, Димитрій, за писанням М. М. Карамзіна, разом зі своїм батьком та іншою челяддю зустрічав митрополита Алексія, що повертався з Орди. Послухаймо:

" Великий Князь (Московський. – В. Б. ), його сімейство, Бояри, народ зустріли доброчесного Митрополита як утішителя небесного, і – що особливо розчулювало – восьмирічний син Іоанна Димитрій... перейнятий знаками загальної любові до Алексія, проливаючи сльози, говорив йому з незвичайною для свого ніжного віку силою: " О Владико! ти дарував нам житіє мирне, чим виявимо тобі свою вдячність? " [1, том IV, с. 316].

Свідомо придумана брехня як бальзам лягла на душу " автора історії". Він, здавалося, особисто побував при тій розмові й обожнив Димитрія ще з дитячого віку. Йому нічого не варто було будь-які вигадані слова приписати майбутньому святому. Все чинилося за методом – " як хочу, так і ворочу". Але на таку брехню ми натрапляємо в російській історії повсюдно, тому це " словесне сміття" " автора історії" не можна сприймати серйозно. Нам із цього панегірика важливий лише факт: Димитрій знав про участь московських князів і їхніх військ у військових походах ханів. Військова співучасть і покора золотоординському ханові як намісникові Бога на землі була святим обов’язком московського князя – ці знання Димитрій Донський засвоїв, як бачимо, з дитячих років. І про другий винятково важливий факт повідав Карамзін, щоправда, намагаючись його заперечити:

" Цей мужній витязь (Гедимін Литовський. – В. Б. ), у 1319 році перемогою закінчивши війну з Орденом, відразу рушив на Володимир (Волинський. – В. Б. )... Місто здалося. .. Як тільки весна прийшла (1320 рік. – В. Б. ) і земля покрилася травою, Гедимін із новою силою виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і пішов до Дніпра... осадив Київ. Ще жителі не втратили надії й мужньо відбили кілька приступів, нарешті, не маючи допомоги... і знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчинили ворота. Духівництво вийшло з хрестами і разом із народом присягнуло бути вірним Государеві Литовському, який, позбавивши Київ від ярма Моголів, ... незабаром завоював усю південну Русь (йдеться про Київське князівство. – В. Б. ) до Путивля і Брянська" [1, том IV, с. 270–271].

Російська еліта з винятковою настирливістю намагається заперечити цей знаменний факт історії – факт звільнення Київської землі від татаро-монгольського ярма в 1319–1320 роках. І мотив у них лише один: мовляв, наші так звані літописні зводи нічого про цю історичну подію не повідомляють. Не зафіксували – і годі!

Але ми вже розповідали читачам, що являють собою знайдені на потребу " літописні зводи".

Тут виникають закономірні запитання:

— чому російські історики так затято заперечували факт звільнення Київського князівства від татаро-монголів у 1319–1320 роках?

— навіщо свідомо запускали " доважок брехні" у потрактування цих подій?

Щоб відповісти, треба лише зрозуміти, у чому полягав московський інтерес. І все стане на своє місце.

У наступній главі ми вочевидь переконаємося, що Московія отримала великокнязівський престол лише в 1328 році, за Івана Калити, після жорстокого погрому Твері. Саме тридцяті-шістдесяті роки XIV століття стали першими роками становлення Московського великокнязівського улусу. Тому російські " байкарі історії" свідомо замовчували, що Київ відвоював свою волю в татаро-монголів ще в ті часи, коли Москва й Московія не одержали навіть статусу великокнязівського. Вони завжди проповідували: мовляв, у 1380 році Московія показала свою силу, майже державну, на Куликовому полі, а Київська земля в ті роки пішла під Литву. Як бачимо, одна " великоросійська" брехня покривалася наступною. На благо Московської держави!

Ми вважаємо, що в цьому випадку європейські літописи більш об’єктивні, тому необхідно користуватися ними. Ці літописи ще в XIII столітті іменували галицьких і волинських князів князями " всієї землі Руської".

У ті роки Московія навіть не відала, що це за поняття – Руська держава, адже північних Рюриковичів до XVIII століття спочатку йменували князями суздальської землі, а пізніше князями московськими – московитами. І не інакше!

Варто також пам’ятати, що до XVI століття про Московію як про самостійне державне утворення взагалі не 4ложна вести мови. Навіть у царській Росії наприкінці XIX століття не заперечували цієї думки. Недарма 1889 року в Росії було видано книгу А. В. Екземплярського " Великі та удільні князі Північної Русі в татарський період з 1238 по 1505 рік".

Тут, як то кажуть, ні відняти, ні додати.

Московія до XVI століття залишалася в складі єдиної держави – Орди на правах рядового улусу. І етнос Московського улусу залишався переважно фінсько-татарським.

Отже, ми знову повертаємося до московського князя Юрія Даниловича. Як пам’ятаємо з нашого викладу, він, зрештою, посів Володимирський великокнязівський престол. Тобто йому доручили збирати ханську подушну данину й відвозити її в столицю Золотої Орди.

Ось як про це повідомляє М. М. Карамзін:

" Затверджений Ханом на Великому Князівстві, взявши з собою юного Костянтина Михайловича (син убитого великого князя Михайла Тверського. – В. Б. ) і Бояр Тверських як бранців, Георгій (Юрій. – В. Б. ) приїхав панувати у Володимир... Гінці (тверські. – В. Б. ) повернулися зі... звісткою про всі жахливі обставини Михайлової кончини" [1, том IV, с. 263].

Ми пам’ятаємо: саме через донос князя-московита був страчений великий князь Михайло Тверський. І цілком закономірно, що відплата наздогнала негідника – онука Олександра Невського.

" У наступний рік відправився до Хана Димитрій (старший син Михайла Тверського. – В. Б. ). Там вони побачили один одного (Димитрій Тверський побачив Юрія Московського. – В. Б. ), і ніжний син (Дмитро. – В. Б. ), виразно уявивши собі закривавлену тінь Михайлову (батька. – В. Б. ), затріпотівши від жаху, від гніву, – встромив меч в убивцю. Георгій (Юрій Московський. – В. Б. ) випустив дух, а Димитрій, учинивши помсту, як на його думку справедливу й законну, спокійно чекав наслідків (рішення хана Узбека. – В. Б. )" [І, том IV, с. 266].

Хан, звісно, став на бік загиблого зятя. Він повелів стратити Димитрія, аби показати всім, що страчувати й милувати може тільки він. Однак навіть хан розумів усю ницість і мерзенність Юрія Московського, тому, " незважаючи на страту Димитрієву, Узбек на знак милості визнав його брата (Олександра Михайловича Тверського. – В. Б. ) Великим Князем... Ця грамота писана в 1327 році... " [1, том IV, с. 267].

Як писав російський професор В. О. Ключевський, " московські князі були спритні й кмітливі ділки" і, одночасно, як ми встановили, – великі негідники й мерзотники. Цього разу почав плести інтригу так званий Іван Калита, ще один внук Олександра Невського, брат Юрія Московського (згідно з катерининськими джерелами).

На Твер було нацьковано сина Дюденя, двоюрідного брата хана Узбека – темника Шевкала.

Твер на чолі зі своїм князем знову повстала, намагаючись вирватися з порочного московського кола доносів, пліток і неправди.

" Січа була жахлива. Від сходу сонячного до темного вечора різалися на вулицях з остервенінням надзвичайним. Поступившись сильнішим, Моголи заховалися в палаці (зверніть увагу: татаро-монгольська знать у містах суздальської землі володіла найкращим майном – палацами. – В. Б. ), Олександр спалив його, і Шевкал згорів там із рештками Ханської дружини. До світла не було жодного Татарина живого. Громадяни (Твері. – В. Б. ) умертвили і купців Ординських" [1, том IV, с. 268].

Тут доречно звернути увагу читачів на той факт, який російські " байкарі історії" зазвичай замовчують. Усі міста й селища суздальської землі та Московії в XTV столітті були повні татарського люду, що проживав у них: баскаків, купців, ординської знаті, яка мала свої володіння, шукачів пригод тощо. Це спільне проживання фінського й татарського етносів дуже істотне, бо зайвий раз підтверджує факт існування єдиної держави – Золотої Орди на просторі від Новгорода до Каспію. Не існувало в XIV і XV століттях якоїсь відособленої " російської Московської держави", як намагалася повідати світові російська історична наука.

Повернімося все-таки до тих далеких подій.

" Узбек, палаючи гнівом, клявся винищити гніздо заколотників, ... позвав Іоанна Даниловича Московського, обіцяв зробити його Великим Князем і, давши йому... 50000 воїнів під проводом п’яти Ханських Темників, велів іти на Олександра, щоб стратити Росіян Росіянами (тверитян – московитами. – В. Б. )" [1, том IV, с. 268].

Що б не намагалися тут казати російські історики, але істина незаперечна. Москва знову (уже вкотре! ) зрадила своїх сусідів і в черговий раз стала на бік татаро-монгольської державності. У цій ситуації московською величчю, або московською незалежністю, і " не пахне". Іншого не могло бути, внук Олександра Невського Іван Калита дуже добре пам’ятав, що його дід Олександр цілком усвідомлено поставив свій рід на службу татаро-монгольській Імперії, побратавшись із сином Батия. І внуки розуміли: чим ретельнішим буде їхнє служіння ханові, то більші переваги вони отримають перед іншими Рюриковичами. Вони не передбачали, що надалі Золота Орда розвалиться, і нащадки через сотні років назвуть їхні діяння " збиранням землі російської". Спадкоємці Невського, як і їхній предок, лише ревно служили своєму ханові – государеві.

'Тим часом Іоанн (Калита. – В. Б. ) і Князь Суздальський, вірні слуги Узбекової помсти, наближалися (з військами. – В. Б. ) до Твері, незважаючи на глибокі сніги й морози лютої зими... Твер, Кашин, Торжок були взяті, спустошені з усіма пригородами, жителі винищені вогнем і мечем, інші відведені в неволю... Хан.., будучи задоволений вірністю Князя Московського (Івана Калити. – В. Б. ), дав йому найбільш милостиву грамоту на Велике Князювання, придбане нещастям стількох Росіян (тверитян. – В. Б. )" [1, том IV, с. 269].

Таким чином Московія " за тридцять срібняків" купила собі право на великокнязівський престол. Яким довгим і страшним шляхом ішла вона до цього права на злодійство!

Великоросів ніколи не мучила совість за ці жорстокі діяння. Описуючи події московського зрадництва Тверi, М. М. Карамзін навіть почасти не намагається засудити Івана Калиту. Ні! Він не засуджує зрадника – московита. Він засуджує Тверського великого князя Олександра Михайловича. Мовляв, навіщо він усе це затіяв, краще б став на коліна, заліз у ярмо і випросив прощення в хана. Він засуджує " хитрого" хана Узбека, який " страчував росіян росіянами". Він засуджує жорстоких і " лютих монгольських воєвод". Але для зрадника Івана Калити не знаходить найпростішого слова осуду.

Такою є подвійна російська мірка: для своїх і для чужих.

Однак не варто звеличувати роль московського князя Івана Калити. То був тільки ревний служака золотоординських ханів. Значно пізніше, коли " байкарям історії" знадобиться обґрунтувати брудні діяння своїх московських предків, вони вишукають нові пристойні терміни на кшталт " збирання землі російської", " московський государ", " монарше повеління" тощо. І весь цей букет прикрас покладуть не на справжнього володаря суздальської землі й Московії – золотоординського хана, а на Рюриковичів-московитів, які плазували на колінах у ярмі перед ханом, жадібно прагли ханської усмішки.

Повернімося до подій тих далеких часів. Князь Олександр Михайлович, що побив татар у Тверi, змушений був тікати зі своєї вотчини у Псков. Однак і там його наздогнав служник хана Узбека – Іван Калита разом із митрополитом.

" Іоанн (Калита. – В. Б. ), боячись здаватися ханові ослушником або недбайливим виконавцем його волі, приїхав у Новгород із Митрополитом і багатьма Князями... знаючи, що потрібно боротися або поступитися, удався до іншого способу, незвичайного в древній Росії (Московії. – В. Б. ): схилив Митрополита накласти прокльон на Олександра і на всіх жителів Пскова (які стали на захист князя Олександра Тверського. – В. Б. ), якщо вони не скоряться (наказу хана. – В. Б. )" [1, том IV, с. 276].

У цих подіях вражає поведінка митрополита. Хоч би як Російська православна церква намагалася відмежуватися від зв’язку з татаро-монголами, їй це не вдасться. Безпрецедентний приклад, коли прості християни цілого міста піддані церковному прокльону заради збереження величі визнаного російською церквою своїм Верховним Царем хана Узбека. Московська православна церква і її митрополит були вірними слугами хана Золотої Орди, служили йому віддано, днями й ночами молячись за нього.

У поданих вище словах М. М. Карамзіна криється вся так звана " відособлена незалежність розвитку Московії від Золотої Орди". Навіть найдосконаліші тези російської міфології розвалюються під тиском звичайних фактів. Потрібно тільки відсіяти словесну полову виправдань. Якщо московські справи і події XIII–XV століть розглядати без доданого згодом " доважку брехні", то факти оповіді мають чітку логіку: володар єдиної держави – хан Узбек, а обидва московити (і князь Іван Калита, і митрополит Феогност) – лише вірні слуги Золотої Орди. Хан повелів доставити до нього підданого, який проштрафився, – і запопадливі митрополит із московським князем виконують наказ. Не більше!

Але псковитяни не послухалися митрополита, хоча той прокляв їх і відлучив від церкви. Вони не зрадили Олександра Тверського, і він вільно виїхав до Литви.

Як же поводився надалі Іван Калита?

Я не буду розповідати про нього, а подам кілька виписок з М. М. Карамзіна. Судіть самі:

"... Іоанн частими подорожами в Орду доводив свою відданість Ханові... " [1, том IV, с. 278].

" Новгородці, торгуючи на кордоні Сибіру, діставали багато срібла із-за Ками, Іоанн вимагав його для себе та, отримавши відмову.., у гніві поїхав тоді до Хана (скаржитися. – В. Б. )" [1, том IV, с. 278].

" Спустошуючи казну свою частими подорожами в корисливу Орду і знаючи, що Новгородці не налаштовані добровільно поділитися з ним скарбами Сибірської торгівлі, він хотів збройною рукою перехопити ці скарби. Полки Іоаннові йшли взимку, виснажені труднощами... зустрінуті дужою відсіччю Двінських чиновників, вони не мали успіху і повернулися, втративши велику кількість людей" [1, том IV, с. 280].

" Новгородці відправили звичайну Ханську данину до Іоанна, але Великий Князь, не задоволений нею, вимагав... ще удвічі більше срібла, нібито для Узбека" [ 1, том IV, с. 286].

Так вірою й правдою служив Золотій Орді Іван Калита, плазуючи біля ніг хана. Вдома займався звичайним розбоєм, вишукуючи для Орди зайвий гріш. Тільки за приблизними підрахунками, Іван Калита з 1327 до 1340 року провів в Орді, включаючи дорогу туди й назад, не менше ніж дев’ять років.

Відтак проповідувана сотні років брехня, що Іван Калита – перший московський князь – " збирач землі руської", " возвеличувач Московії", – лише звичайний " доважок брехні". Іван Калита був вірним підданим хана Узбека, служив йому вірою й правдою. Однак відрізнявся рідкісним боягузтвом, підлістю, інтриганством і зрадництвом.

Послухаймо, шановні читачі, про ще одну інтригу цього князя-московита.

У 1336 році втікач-князь Олександр Тверський вирішив повернутися у Твер: поїхав до Хана й повинився перед Узбеком. І хан повернув йому Тверський престол. Це дуже стурбувало Івана Калиту, і він взявся плести нову інтригу:

" Іоанн... (знайшов. – В. Б. ) інший безпечний спосіб погубити Тверського Князя... він поспішив в Орду, взяв із собою двох старших синів, Симеона й Іоанна, представив їх величному Узбекові як майбутніх надійних, ревних (ось справжня ціна князів-московитів. – В. Б. ) слуг його роду, вправно лестив йому, сипав дари і, цілковито увійшовши в довіру до Хана, міг сміло приступити до головної справи, тобто, до очорнення Тверського Князя. Без сумніву, Іоанн описав його закостенілим ворогом Моголів, готовим збунтувати проти них усю Росію (землю Моксель. – В. Б. ) і новими ворожими діями вразити легковірне милосердя Узбекове. Цар, застрашений небезпекою, наказав позвати в Орду Олександра (Тверського. –В. Б. ), Василя Ярославського та інших Князів Удільних...

Іоанн же (підла душа! – В. Б. ), щоб відвести від себе підозру, одразу ж повернувся до Москви чекати наслідків" [1, том IV, с. 283].

Хочу звернути увагу на цю цитату ось у якому контексті. Для того, щоб його наклеп на Олександра Тверського досяг мети, Івану Калиті необхідно було вести дуже тонку інтригу, інакше хан Узбек міг знести голову йому самому. Відтак усе пророблялося неквапно, під час багатьох відвідувань хана. Та й потрапити московському князеві на прийом до хана було справою непростою. Спочатку необхідно було відвідати придворну знать і задобрити її. І лише після цього можна було розраховувати на прийом у хана. Тобто для виконання задуму потрібен був час. І весь цей час московський князь із синами перебував при ставці хана, кочував разом із двором, пив, веселився, розважався, полював, допомагав синам заводити знайомства зі знаттю і спадкоємцями хана, як кажуть, вів світське життя при дворі. Слід пам’ятати: саме так було щоразу. Лише з дозволу хана Іван міг виїхати до себе в улус.

Послухаймо, чим закінчилася інтрига князя московитів:

" Хай буде воля Божа! " – сказав Олександр і поніс багаті дари Узбекові та його Двору. їх прийняли з похмурою безмовністю. Минув місяць. Олександр молився Богу й чекав суду. Деякі Вельможі Татарські й Цариця заступалися за цього Князя, але прибуття в Орду синів Іоаннових вирішило справу, " накручений" ними або друзями хитрого їхнього батька Узбек без жодного розслідування оголосив, що заколотник, невдячний Князь Тверський повинен умерти. .. Олександр... обійняв вірних слуг і бадьоро вийшов назустріч убивцям, які, відрубавши голову йому і юному Феодору (синові. – В. Б. ), порубали їхні тіла на шматки! Ці понівечені останки нещасних Князів були привезені в Росію (Твер. – В. Б. )... " [1, том IV, с. 284].

Але князь-московит ненадовго пережив Олександра Тверського. Олександра було страчено 1339 року, а Іван Калита помер у 1340 році.

Не в першому поколінні бачимо дії князів-московитів і їхніх митрополитів: меркантильних, жорстоких, жадібних і страшенних, аж до відрази, боягузів. Вони готові проклясти свою паству, аби тільки догодити золотоординському хазяїнові, вони готові зрадити й оббрехати кожного заради власної вигоди. І російський історик навіть не шукає цим діянням виправдань. Навіщо? Усі ці діяння освячені в російській міфологічній історії. їм не дали чесної історичної оцінки. Все підтасоване під велику брехню " збирання землі російської".

" У першій духовній (книзі) цього князя (Івана Калити. – В. Б. ), написаній в 1327 p., перелічені всі його вотчинні володіння. Вони складалися з п’яти або семи міст (сіл! – В. Б. ) із повітами. Це були: Москва, Коломна, Можайськ, Звенигород, Серпухов, Руза й Радонеж, якщо, звісно, дві останні волості були тоді містами... Оце вся частка Калити, коли він став великим князем" [6, с. 140].

Але російський історик як завжди хитрує та не домовляє. Він привчає читача вірити в неправду і вимисел. Свідомо замовчує головне. Доводиться шукати ключову недомовлену думку серед інших сторінок, де вона прихована і подана в іншому контексті. Це думка про те, що московський князь не був господарем своєї вотчини. І в татаро-монгольський період існування Московії – не міг бути. Він цю вотчину отримував від золотоординського хана тільки на період служби в хана. Тобто власником вотчини був хан. У цьому випадку втрачався весь сенс великоросійських вигадок про князівську спадщину, про правомірність існування самого поняття " дідичевої землі". Ще один свідомо закладений в історію " доважок брехні".

Послухаймо:

" Іоанн, розпоряджаючись (під час ханської служби. – В. Б. ) тільки своєю отчиною, не міг її заповісти синам, бо призначення його спадкоємця залежало (було під владою! – В. Б. ) від Хана" [1, том IV, с. 291].

І ще одне підтвердження цієї думки:

"... найближче право спадкове для Володарів Російських (бачите, як затято пише " писака історії". – В. Б. ) не мало сили без Ханської згоди. (І тут неправда. Треба казати: без ханської волі. Хан не давав згоду, а особисто вирішував! – В. Б. )" [1, том IV, с. 312].

Бували випадки в ті роки, коли князів суздальської землі позбавляли вотчини назавжди, а найчастіше і самих князів знищували.

Князі-московити династії Олександра Невського уціліли тільки з тієї причини, що побічно належали до роду Чингісидів та віддано служили Золотій Орді. А все інше, що намагаються нам утовкмачити російські " писаки історії", є, за висловом Катерини II, " грою з татарами в жарт".

І друге. Звертаю увагу державників типу Солженіцина, Лужкова, Бабуріна, Біазунова та інших на чинні кордони Московії до середини XTV століття. Ось, панове, де була ваша земля в XIV столітті! Але навіть цей порівняно невеликий клаптик землі ваші предки надбали страшним розбоєм і віроломством, про що ми розповіли вище. Адже ніколи не буде розсудлива людина стверджувати, що московити, які знищили Тверське князівство, – " всю землю... положиша пусту", як оповів нам літописець, стали спадкоємцями Тверського населення. Вовк, який розорив кошару і з’їв вівцю, не успадковує її поведінки, її генів, врешті-решт, її неповторності. Недарма вся історія Російської держави тримається не на описі походження з татаро-фінських племен " великоросійського" народу, а на життєписі династії Рюриковичів та Романових. Тож якщо чесно слідувати цій парадоксальній логіці, то російська історія мусить починатися на батьківщині Рюриковичів, у Скандинавії. І не інакше!

Такі ось маємо парадокси російської історії під тиском московського " доважку брехні".

Але повернімося в Золоту Орду. Як пам’ятаємо, Іван Калита в 1340 році, зрадивши багатьох своїх сусідів, пішов на той світ.

" Смерть Іоаннова була важливою подією для Князів... вони поспішили до Хана. Два Костянтини, Тверський і Суздальський, могли претендувати на Велике Князювання... Але Симеон Іоаннович... також поїхав із братами в Орду, послався Узбекові на тривалу вірність батька свого (ясна річ, не забувши згадати діда Данила Олександровича, і прадіда Олександра Ярославовича, так званого Невського. – В. Б. ), обіцяв заслужити милість Царську (ханську. – В. Б. ) і був оголошений Великим Князем... " [1, том IV, с. 294].

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒