Володимир БІЛІНСЬКИЙ 7 страница

Я вже наводив слова, коли " пригощали Митрополита". І після цього дня катерининські " заняття історією" – як відрізало!

" Славленням" Катерина II і митрополит під час різдвяного посту відзначили закінчення " великих справ".

А ось запис про перший день появи " записок" графа А. П. Шувалова: " 31 липня 1786 року. Відшукав папери... тут є записки Г. Андрія Петровича Шувалова" [23, с. 12].

Так у 1792 році з’явився державними мужами відредагований " Літописний звід держави Російської" у п’яти томах. І мов у анекдоті, складений " Літописцем Руським".

А далі пішло-поїхало. Усе інше, як кажуть, було справою техніки й ретельності.

" Мусін-Пушкін Олексій Іванович... граф, російський держ(авний) діяч... Йому вдалося відкрити Лаврентіївський літопис... Він опубл(ікував)... " Слово о полку Ігоревім" під назв(ою) " Героическая песнь о походе на половцев удельного князя Новгорода-Северного Игоря Святославовича (1800)" [9, том 17, с. 129].

М. М. Карамзін значно перевершив О. І. Мусіна-Пушкіна:

" Я шукав найдавніші списки... У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву, і Волинський, раніше нікому невідомий... За кілька місяців дістав я й інший список: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С. -Петербурзької Академії наук між Дефектами" [1. том І, с. 24].

Сподіваюся, читачі розуміють всю комічність становища. Виявляється, і Катерина II, і митрополит, і єпископи, і всі підручні імператриці були найбільшими " недоуками". У них, як то кажуть, під рукою були прадавні " літописні зводи", а вони їх не помітили. Єпископи не знали, яка стародавня література перебуває в монастирях, О. В. Храповицький " не зволів" заглянути в бібліотеку Академії наук. А співробітники Академії, котрі писали оди Катерині II, не знали власної бібліотеки.

Природно, всі ці " пошуки" Мусіиа-Пушкіна і Карамзіна з погляду сьогодення виглядають елементарною брехнею. Усі " наново розшукані" зводи, як близнюки-брати, " виготовлені на одній колодці" чи " катерининськими хлопцями", чи " першовідкривачами". Кожен із " новознайдених" літописних зводів мав своє уточнення або " додавав" до київської старовини нову " великоросійську" землю: тверську, рязанську чи московську.

Але всі " новознайдені" літописні зводи пройшли нещадну цензуру. Необхідно усвідомити – Катерина II в питанні видання літератури, особливо церковної та історичної, була надзвичайно жорсткою.

Послухаймо російське джерело:

" Увійшов із поштою після Пушкіна. Казали, що Єлагін дивується, звідки зібрано родословні древніх Князів Руських, і багато чого у себе в Історії поправив...

Тут мовиться про родословні Великих Князів, складені Государинею" [23, с. 286].

Запис зроблено 4 травня 1793 року, тобто після видання " катерининського літописного зводу" в 1792 році.

А щоб шановні читачі не мали сумніву, подам ще одну виписку із книги статс-секретаря:

" 25 липня (1787 рік). Наказано написати в Москву (указ Імператриці), щоб заборонили продаж усіх книг, до святості дотичних, які не в Синодальній друкарні друковані" [23, с. 35].

А оскільки в російській історії чимало її діячів православна церква канонізувала, одразу стає зрозумілим, що та література підпадала під подвійну цензуру – державну й церковну. І та цензура " перетекла" у більшовицьку.

Ось підтвердження цього:

" Ваше преосвященство (митрополит Платон. – В. Б. )... Необхідно, і з поліцейськими нашими установами узгоджено, щоб книги з його, Новікова, та інших вільних друкарень виходили не інакше, як після належної цензури, а оскільки чимало з них стосуються закону і справ духовних, то Ваше преосвященство не забариться визначити одного або двох із осіб духовних, учених і посвячених, які б, разом зі світськими, для зазначеної цензури призначеними, всі подібні книги випробовували і не допускали, щоб тут скрастися могли розколи, колобродства та усякі дурнуваті тлумачення, щодо яких немає сумніву, що вони не нові, але старі, від ледарства і неуцтва поновлені" [20, с. 124–125].

Тут подається офіційний наказ імператриці, посланий митрополитові Платону в Троїце-Сергієву лавру. Не будемо забувати, що він, сподвижник Катерини II, провів при дворі імператриці десять років і отримав сан митрополита з рук Катерини II, найвищий на ті часи сан Російської православної церкви. Причому, будучи при дворі, Платон уперше в імперії написав, під наглядом Катерини II, книгу " Церковна Російська Історія".

Так імператриця Катерина II і митрополит Платон " упорядкували" назавжди російську церковну і державну історію, увівши брехню під державний захист. Але на цьому не закінчилося придушення всього живого в імперії.

" 16 вересня 1796 року був оголошений указ Катерини II про заборону " вільних друкарень" і про запровадження більш жорсткої цензури. У ньому мовилося:

" Приватними особами заведені друкарні, щоб не допускати зловживань... скасувати... Жодні книги, складені або перекладні в державі нашій, не можуть бути видані хоч би в якій друкарні без нагляду однієї з цензур, засновуваних у столицях наших, і схвалення, що в таких творах або перекладах нічого закону Божому, правилам державним і благопристойності супротивного нема".

При цьому в кожному окремому випадку встановлювалася потрійна цензура – вона складалася з однієї духовної та двох світських осіб" [26, с. 132].

Якщо хтось гадає, що всі ці " літописні зводи", " знайдені" після смерті Катерини II, були плодами вільнодумства або наукового осмислення минулого, він дуже помиляється. То були " державні, проімперські" писання. Але це – не головне. Маючи першоджерела, будь-хто зацікавлений, звернувшись до них, міг встановити істину сам.

Російський істеблішмент сотворив колосальний фокус – " загубив" першоджерела. Це було зроблено так грубо та відверто нечисто, що викликає цілком обґрунтовану недовіру до всіх російських " байкарів історії". Ось як все чинилося:

1. Із щоденників О. В. Храповицького відомо, що Катерина II і її статс-секретар тримали в руках оригінал твору найдавнішого слов’янського літописця Нестора " Повість минулих літ". Не варто допускати думки, що ці високоосвічені люди не відали, яка то величезна цінність.

Однак на запитання, де перебуває оригінал " Повісті минулих літ", нині ніхто не відповість. Неймовірніше, після виправлення і тиражування його спалили, щоб навіки приховати брехню імперії про спорідненість київської та суздальської землі.

2. Послухаймо М. М. Карамзіна:

" У 1809 році, оглядаючи древні рукописи покійного Петра Кириловича Хлєбнікова, знайшов я два (звертаю увагу: два. – В. Б. ) скарби в одній книзі: Літопис Київський, відомий тільки Татіщеву (отже, цей літопис існував окремо. – В. Б. ), і Волинський, раніше нікому не відомий... " [1, том 1, с. 24].

Якщо вірити М. М. Карамзіну, він бачив два стародавні оригінали, зшиті в одну книгу. Таке могло бути – ми бачили в цьому розділі, як підручні О. В. Храповицького " оформляли оправу" на " катеринівські літописи", подаровані митрополитом Платоном. Але, як ви здогадалися, оригінали і тих двох великих святинь до нас не дійшли: чи випарувалися, чи згоріли, як твір Нестора, чи загубилися як непотріб.

3. А ось найбільш анекдотичний випадок із російської історії:

" Уперше (" Слово о полку Ігоревім". – В. Б. ) було опубліковане в 1800 р. з єдиного списку, власником якого був граф О. І. Мусін-Пушкін... Загибель збірника з рукописом під час війни 1812 р. унеможливила нові звіряння з ним (рукописом. –В. Б. )... " [25, с. 156].

Справжній шедевр, який був у руках графа, – згорів, хоча сам граф війну 1812 року пережив і помер в 1817 році. Бачите, який парадокс: граф О. І. Мусін-Пушкін жив постійно у своєму палаці в Санкт-Петербурзі, але свій шедевр зберігав у Москві. Я сподіваюся, читачі розуміють – інакше оригінал неможливо спалити.

Мусін-Пушкін розумів: у процесі докладного вивчення " оригіналу" обов’язково виявиться або його підробка під старовину, або спотворення його тексту.

Хочу нагадати читачам – у " Слові... " йдеться про події кінця XII століття.

" Прийнято вважати, що " Слово о полку Ігоревім" – патріотичний твір, написаний у 1187 р. " [18, с. 264].

А тепер згадаймо про іншу подію того часу – про грабіж Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році. Поставимо собі дуже просте запитання: невже справжній віруючий патріот київської землі, який пережив Андрієве осквернення слов’янських святинь, міг у своєму творі славити суздальську землю та її князів? Минуло тільки 18 років, і пам’ять ще волала до помсти.

Відповідь на це запитання очевидна. А доля оригіналу " Слова о полку Ігоревім" визначена цією відповіддю.

Отже, упродовж лише двадцяти років – з 1792 до 1812-го –у Російській імперії, яка мала освічену еліту, загублено або свідомо знищено всі найбільші раритети старовини. Однак давно відомо: одна випадковість – це випадковість, багато випадків – закономірність.

Звідси бере початок недовіра до " великоросійських літописних зводів" – носіїв цілеспрямованої брехні. Однак, через брак іншого, звернімося до тих, що до нас дійшли.

Перший, як ми знаємо, був " знайдений" О. І. Мусіним-Пушкіним – так званий Лаврентіївський літописний звід. Хочеться одразу відзначити, що О. І. Мусін-Пушкін був одним із найвірніших служак Катерини II.

Послухаймо свідка тих часів:

" При волосочесанні покликаний для розмови про Історію і про раритети, представлені Олек. Ів. Мусіним-Пушкіним; це був рубль, невідомо якого, Володимира; у ньому 1/4 фунта чистого срібла; полтина від слова полотить" [23, с. 255].

Запис зроблено 7 листопада 1791 року.

Сподіваюся, читачі зрозуміли, яку пильну увагу приділяла Катерина II стародавнім речам. Але в " Записках" О. В. Храповицького ніде не згадано про Лаврентіївський звід, принесений О. І. Мусіним-Пушкіним імператриці. Навіть натяку на його існування немає. Отже, його було " знайдено" графом уже після " написання Історії Російської" Катериною II. Тобто він належав до ряду " катерининської російської історії". Це дуже важливо, бо одразу пояснює, навіщо його " знайшов" служака імператриці. Але про це поговоримо пізніше. Зараз звернімося до змісту Лаврентіївського літописного зводу. Про що оповідає він?

" Лаврентіївський л(ітопис) слідом за " Повістю минулих літ" містить опис подій південно-руських, а потім – Володимирсько-Суздальської Русі... Володимирські літописці розглядали володимирських князів спадкоємцями київських, а Володимир вважали новим центром політичного життя Русі...

Із 1285 р. у Лаврентіївському... л(ітопису) починається низка... датованих тверських звісток, що свідчить про початок тверського літописання. Проглядається в Лаврентіївському л(ітопису) і тверський звід 1305 p., що поєднує матеріал різних областей і прагне бути загальноруським" [25, с. 80].

Велика брехня нав’язується нам уже 200 років заради " прагнення бути загальноруським зводом". І літописці, виявляється, київські, суздальські, володимирські, тверські та інші, лише тим займалися, що проповідували " загальноруську ідею" протягом століть: і в 1070-му, і в 1170-му, і в 1281-му, і в 1305-му, і в 1377 роках. Це в той час, коли в київській землі жили поляни та інші слов’яни, а в " Залешанській землі" – фінські племена меря, мурома і весь. Це в той час, коли жителі " Південної Русі" люто ненавиділи жителів " Північної Русі" (за С. М. Соловйовим і В. О. Ключевським). Нарешті, це відбувалося в той час, коли в суздальській землі священики часто не знали " Отче наш", але при цьому вони, виявляється, були " великоросійськими державниками". Варто також нагадати, що писалися такі " чудові зводи" у мерянських і муромських " обгороджених (частоколом) селах".

Тут, шановні читачі, робіть висновки самі. Тільки ще раз зверніть увагу, що знайшов граф О. І. Мусін-Пушкін Лаврентіївський звід аж у 1792 році. Саме в той час, коли повеліла матінка-імператриця.

Послухайте:

" Лаврентіївський літопис... У 1792 (році) його придбав О. І. Мусін-Пушкін... " [9, том 14, с. 90].

Енциклопедія – розумна книга, вона не може дозволити собі написати – " знайшов", вона пише по-сучасному – " придбав". Але чомусь усі " чудові" зводи з’явилися лише після " дивного" творення " російської історії" Катериною II?!

Сподіваюся, ви розумієте всю витончену задумку Катерини II. Саме " літописними зводами", яких раптом з’явилися тисячі, утверджувалося право Московії, а згодом Російської імперії на спадщину історії і землі давньої Київської держави. Відзначимо, що німецька пані висунула і здійснила " блискучу" ідею. У справжньому катерининському дусі.

Як ми знаємо, незабаром М. М. Карамзін знайшов так званий Іпатіївський літописний звід. Навіщо ж він був знайдений?

У 1803 році М. М. Карамзін розпочав роботу над " Історією держави Російської". І, як сказав Віссаріон Бєлінський –"... Карамзін вчинив його (подвиг, написавши цю книгу. – В. Б. ) не так із історичного, як із чудового белетристичного таланту. У його живій і мистецькій літературній розповіді вся Русь прочитала історію своєї батьківщини... " Тобто це був перший великий художній виклад історії Російської імперії, що закінчується " часом смути" – початком XVII століття.

Уже в 1811 році Карамзін прочитав перші глави книги імператорові Олександру І. Я свідомо наголошую на тому факті, що до 1811 року були написані глави про навалу Батия на суздальську землю. У своїй " Історії" автор вказав на цей факт особисто. І тут ми змушені повернутися до нового великого анекдоту Російської імперії. Сівши за стіл, приступивши до створення " Історії держави Російської", М. М. Карамзін перечитав усі " відкриті" до нього " літописні зводи", але в жодному з них не виявив час заснування Москви. А найголовнішою ідеєю суперпатріотичного твору М. М. Карамзіна було прославляння Москви і Московії за " збирання землі російської". При цьому автоматично вважалося: якщо " суздальська земля" з’явилася в часи розквіту великого Київського князювання, то родинний, мовляв, зв’язок видно неозброєним оком. Але в Карамзіна, у процесі викладу " Історії держави Російської", " московський слід" виявився дуже брудним. Хотів того автор чи ні, але йому довелося показати весь шлях принижень Московії після підкорення суздальської землі татаро-монголами. Хоча приниження подаються у хвалебному й величному дусі.

Проте навіть М. М. Карамзін у своїх міркуваннях побачив суперечності. Усі суздальсько-володимирські князівства з 1237 року перетворилися на улуси Золотої Орди. І в той " улусний" час раптом з’являється московське володіння у складі Золотої Орди. Усе свідчить, що відтак Москва як державне утворення повинна вести свій родовід із татаро-монгольського улусу. Ніяк не інакше! Адже Московія за допомогою ханських військ поглинала Рязань, Твер, Новгород, Торжок тощо, лише " збирала" дрібні татаро-монгольські улуси, залишаючись великим улусом.

Вгледівши великих татаро-монгольських предків Москви й Московії, М. М. Карамзіну нічого не залишалося робити, як " шукати" новий " літописний звід", аби бодай саму появу поселення Москва зафіксувати раніше від навали татаро-монголів.

І в 1809 році він " знаходить" так званий Іпатіївський літописний звід. Мовляв, погляньте, самі київські літописці зафіксували нашу появу на світ Божий.

Саме в Іпатіївському літописному зводі, де вміщено київські і галицько-волинські літописи, вперше згадується слово " Москва". Я сподіваюся, читачі розуміють усю облудність і комічність таких " пошуків", таких " знахідок". Брехня безкінечна.

Та й сам Микола Михайлович Карамзін не соромився в цьому зізнатися. Ось що він писав про історію взагалі та свою зокрема:

" Але Історія, кажуть, сповнена неправди: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить дчя нас, аби скласти собі загальне уявлення про людей і діяння" [1, том І, с. 18].

А далі здогадуйтеся, скільки " доважку брехні" підкинув автор " Історії держави Російської".

Однак повернімося до Іпатіївського літописного зводу. Ось як передав М. М. Карамзін слова Юрія Довгорукого, сказані нібито в 1147 році:

" Прийди до мене, брате, в Москву" [6, с. 132].

То звертання князя, який не мав свого наділу в Русі, до Новгород-Сіверського князя Святослава Ольговича. І з подачі М. М. Карамзіна Новгород-Сіверський князь рушив заради " рюмашки" у " тридесяте царство" за тисячу кілометрів через непрохідні ліси та драговини, щоб " засвідчити" появу " Москви".

Не варто забувати, що в ті далекі часи такі " подорожі" дуже дорого обходилися і потребували чималих жертв.

Подальші російські історики самі розуміли цілковиту безглуздість твердження про заснування Москви в 1147 році, ніби за завданням. Тому в наступному зводі пишеться:

" У 1156 p., за літописом, князь Юрій Довгорукий " заложи град Москву" нижче устя Неглінної... " [6, с. 132].

Суть нової вигадки полягає в тому, що у 1156 році Юрій Довгорукий, незадовго до цього повернувшись до Києва, був великим київським князем і сидів у Києві до своєї смерті, що сталася 1157 року. Навіщо йому знадобилося за тисячу кілометрів від Києва за рік до смерті " закладати Москву" – залишається великою загадкою.

Таку історію Російської імперії з великим " доважком брехні" залишила після своїх " вправлянь" Катерина II та її " Комісія". Як бачимо, в жодному історичному першоджерелі, крім надуманих " катерининських літописних зводів”, не зафіксований час появи поселення Москва до кінця XIII століття. І не міг бути зафіксований!

Аналізуючи процес складання " літописних зводів", професор В. О. Ключевський спробував підвести під нього наукову базу:

" Із часом під руками давньоруських книгарів накопичувався значний запас приватних і офіційних місцевих записів... ті ж, які працювали після первинних місцевих літописців, збирали ці записи, зводили їх у цільну – рік за роком – розповідь про свою землю, до якої від себе додавали описи кількох подальших років... При подальшому переписуванні ці зведені літописи скорочувалися або розширювалися, доповнюючись новими звістками і вставками цілих сказань... Шляхом переписування, скорочень, доповнень і вставок нагромадилася важкодоступна для огляду кількість списків...

Первинні записи (першоджерела. – В. Б. ), що велися у різних місцях нашої батьківщини, майже всі зникли; але вціліли (наче на спеціальне замовлення! – В. Б. ) складені з них літописні зводи" [6, с. 17–18].

А як " літописні зводи" були " знайдені", коли, навіщо і ким, – ми вже довідалися вище.

Однак не варто гадати, що Катерина II стала першою людиною, яка написала " власну" російську історію.

До сходження Катерини II на престол у 1762 році один із сучасників Петра І – Андрій Іванович Лизлов, який помер 1696 року, написав близько 1692 року " Скіфську історію". Саме в цій праці А. І. Лизлов уперше спробував викласти історію майбутньої Росії (у ті часи вона називалася Московією), її відносини з Києвом і Золотою Ордою. " Скіфська історія" охоплює період від найдавніших часів до кінця XVI століття.

Ось що пише ВРЕ:

" Л(излов) використав велике коло джерел та історичних) тв(орів) (літописи, хронографи, розрядні книги, варіанти " Казанської історії", укр(аїнські) іст(оричні) праці, польсько-литов(ські) хроніки, тв(ори) латинськоітал(ійських) та ін(ших) авторів)" [9, том 15, с. 84].

" Скіфська історія", хоч як дивно, не була видана до 1776 року і поширювалася в рукописі. Випустив книгу дуже малими накладами у 1776 і 1787 роках знаменитий видавець М. І. Новіков.

Ось головні думки, які повідав А. І. Лизлов, вивчивши прадавні першоджерела:

1. Монголи, які прийшли 1237 року в суздальську землю, зовсім не монголи, а східні й південні сусіди Московії і Волзької Булгарії – татари, точніше " тартари". І то правда, бо монголи у XIII столітті мали 700 тисяч населення й вели одночасно війни в трьох напрямках: Китай, Іран і Європа. Тобто з Монголії походить династія Чингісидів, яка на шляху завоювань втягнула підкорені народи в орбіту своєї державності. Згодом і суздальські князівства (земля Моксель) увійшли до складу єдиної держави і повсюдно залучалися до завойовницьких походів Золотої Орди. Надалі ми підтвердимо це російськими джерелами.

2. Жителі Московії – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з руссю (Києвом), литвою, поляками тощо.

Послухайте А. І. Лизлова: " Скіфія складається з двох частин: одна європейська, у якій живемо ми, тобто: москва (московити. – В. Б. ), росіяни (українці. – В. Б. ), литва, волохи і татари європейські (кримські, ногайські тощо. – В. Б. )".

А. І. Лизлов не згадує про братання московитів і русичів (етнос Подніпров’я – В. Б. ). Навпаки – чітко простежується думка про розмежування етносів Московії і Київського князівства.

Зверніть увагу: ця думка панувала в серйозній аналітичній праці 1692 року, тобто до часу, коли Петро І повелів називати Московію – Російською державою.

3. У Лизлова не згадується жодного так званого " літописного зводу". Вільно вивчивши чимало архівів, ознайомившись із сотнями першоджерел, Андрій Іванович Лизлов. який написав " Скіфську історію", ніде (!!! ) не виявив жодного (!!! ) з багатьох тисяч російських " літописних зводів". При цьому в архівах він був на сотню років раніше від Карамзіних, мусіних-пушкіних та інших катерининських словоблудів.

Книга " Скіфська історія", двічі видана М. І. Новіковим дуже маленьким накладом, ніколи більше ні в царській, ні в більшовицькій імперії не перевидавалася.

Самого ж М. І. Новікова, який встиг видати книгу до жорстокої катерининської цензури (пам’ятаємо, заснованої 25 липня 1787 року), згодом заарештували і посадили у в’язницю.

Заради справедливості слід зауважити, що 1990 року, під час розвалу радянської імперії, у Москві втретє за 300 років була видана " Скіфська історія" накладом п’ять тисяч примірників. Але це суті нашого дослідження не міняє.

До катерининського царювання, близько 1747 року, було написано ще одну книгу: " Історія Російська із найдавніших часів". Її автором був сподвижник Петра І Василь Микитович Татіщев (1686–1750), дуже освічена, як на той час, людина.

Ось що про нього пише ВРЕ, третє видання:

" У 1720–1722 і в 1734–1737 (роках) управляв казенними з(аво)дами на Уралі, заснував (місто) Катеринбург; у 1741–1745 (роках) – астраханський губернатор" [9, том 25, с. 297].

В. М. Татіщев мав доступ не тільки до державних і церковних архівів, а й до архівів Казані, Астрахані та Сибіру. Отже, його книга мала посилання на багато першоджерел. Та ось що дивно: і цю книгу не було видано за життя автора. Навіть більше – Татіщеву заборонили її видавати, звинувативши в " політичному вільнодумстві та єресі". Згодом рукописи Татіщева зникли.

Ось що писав про це в першій половині XIX століття академік Петербурзької Академії наук П. Г. Бутков:

" Історія" Татіщева видана не з оригіналу, що загублений, а з доволі неточного, неповного списку... При друкуванні цього списку виключені в ньому судження автора, визнані вільнодумними, і зроблено багато пропусків".

Цікаво, що книгу Татіщева редагував німець, який перебував на державній службі, Горард Фрідріх Міллер.

Дуже дивним є той факт, що згодом російський князь і державний діяч катерининських часів Михайло Михайлович Щербатов (1733–1790), який також написав із дозволу Катерини II свою " Історію Російську від найдавніших часів", звинуватив В. М. Татіщева, що той подав факти з " неіснуючих історичних джерел". Дивне обвинувачення.

З огляду на знання та можливості В. М. Татіщева, його багаторічну державну службу, якось не віриться, щоб цей державний муж мав потребу у вигадках і плагіаті. Цілком імовірно, тут інша причина: усі першоджерела, якими користувався В. М. Татіщев із 1720 до 1745 року, до 80-х років XVIII століття були зосереджені в архівах за сімома замками, у сховищах Катерини II, куди доступ мали тільки довірені особи.

Лише беручи до уваги таку ситуацію, стає зрозумілою думка імператриці, висловлена на адресу князя М. М. Щербатова:

" Ще покликали для розмови про Історію: дивувалися тому, як мілко мислив Князь Щербатов" [23, с. 255].

Ось так просто, за рік після смерті Щербатова, 1 листопада 1791 року імператриця обізвала князя майже дурнем. Я гадаю, читачі здогадуються про причину.

І останнє, про що хочу повідомити читачам у цьому розділі. Ось слова німця Августа Людвіга Шлецера, який працював у Росії з 1761 до 1767 року:

" У 1720 р. Татіщев був відряджений (Петром І. – В. Б. ) до Сибіру... Тут він знайшов у одного розкольника дуже древній список Нестора. Як же він здивувався, коли побачив, що той принципово відрізняється від попереднього! Він гадав, як і я спочатку, що існує лише один Нестор і один літопис. Татіщев поступово зібрав десяток списків, із них і повідомлених йому інших варіантів склав одинадцятий... " [31, с. 47].

Не висуватиму стосовно цього якихось своїх версій, як не вважаю за потрібне підтримувати існуючі. Будь-якій людині зрозуміло – у контексті " Повісті минулих літ" замішано чималий " доважок брехні". Суть проблеми я бачу в іншому: чи не здається дуже дивним той факт, що до нас не дійшли навіть Татіщевські " першоджерела"? Бо ж були вони в руках А. Л. Шлецера, а отже – і в Катерини II. Цьому не варто дивуватися, такі " дивацтва" супроводжують російську історію повсюдно.

А. Л. Шлецер був першим іноземцем, який видав за межами Російської імперії, а саме в Німеччині, своє наукове дослідження під назвою " Нестор". Мені не вдалося ознайомитися з доробком А. Л. Шлецера, тому вести мову про нього не маю підстав.

Однак повернімося до писання історії Катериною II та її " Комісією".

Гадаю, саме після повеління Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. З появою на російському престолі Катерини II, європейськи освіченої людини, правлячій еліті вдалося загнати сюжет московської історії в задане проімперське русло, поцупивши у Києва його законну назву " Русь", приписавши це ім’я фіно-татарському етносу Московії. Усе було обґрунтовано " за потребою":

1. Брехливо облагородили Олександра, так званого Невського.

2. Склали міф про Москву, приховавши правду про її татаро-монгольських прабатьків.

3. Вірного захисника єдності Золотої Орди Дмитрія Донського перетворили на захисника " незалежності Московії".

4. Тощо...

" Літописні зводи" тисячами заполонили російську історичну науку, а одиничні першоджерела зникли безвісти. І змусили нас вірити цьому фокусові й облуді.

У цьому розділі повернемось у XIII століття суздальської землі, яке так цікавило Катерину II, дуже таємничий період в історії Російської держави, я б навіть сказав – найбільш прихований. Дослідимо, який ще " доважок брехні" залишили в спадщину нащадкам великоросійські " автори історії". Адже саме там був початок становлення Московії її " державними зачинателями".

Сподіваюся, ми пам’ятаємо, як незадоволена була Катерина II з утечі князя Володимира Юрійовича від татаро-монголів і його загибелі на річці Сіть. Однак, за джерелами великоросів, на Сіті загинув і великий Володимирський князь Юрій Всеволодович.

Читаємо: " Юрій Всеволодович... Великий князь Володимирський... у 1218–1237 pp. Загинув у 1238 р. в битві з татаро-монголами на річці Сіть" [25, с. 249].

Слова про " битву" – вимисел сучасних " байкарів історії" імперії.

Складається враження, що саме на річці Сіть, утікаючи від військ Батия, склали свої голови суздальські князі. Однак це не так. Більшість із них залишилися живі, здавшись на ласку прибульців. За моїми припущеннями, залишився живий і Юрій Всеволодович. Є стосовно цього згадка у всесвітній історії. Однак питання не принципове, до нього ми повернемося пізніше.

Зараз вивчимо міфи, складені на потребу імперської величі. Навіть читаючи тільки ці вимисли, побачимо, якими міфами огорнули свою історію " найманці" імператриці. Ось як " великий співець величі Московії" М. М. Карамзін розповідав про зайняття великокнязівського Володимирського престолу Ярославом Всеволодовичем навесні 1238 року, коли війська Батия ще " гуляли" по землі ростовсько-суздальській, а точніше – по землі Моксель:

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒