Володимир Леонюк 27 страница

Суходіл, с., Кам., ср. Ряснянська. У давнину с. С. належало до т. зв. Половецької волості, заселеної ще в часи Данила Галицького половцями, які ще перед стома роками зберігали свою назву. На сьогодні суходільські половці засимільовані поліщуками.

Тайстра, див. Калита.

Танфільєв Гаврило, укр. фізико-географ, ботанік, ґрунтознавець. Н. 6.03.1867, м. Таллінн. П. 4.09.1928, Одеса. З 1905 проф. Одеського ун-ту. Учасник Західної (Поліської) експедиції по осушуванню боліт. Підсумком участі Т. в експедиції стали праця «Болота і торфовища Полісся» (1895), в якій дано опис рослинності краю, цій же темі присвячена ін. пр. «Геоботанический очерк Полесья» (1899).

Танфільєв Г. І. – УРЕС, 1987, т. 3, с. 355.

Тараси, с., Пруж., ср. Щерчівська. Від зал. ст. Тевлі 15 км.

Тарасій, мешканець Берестя наприкінці XVII ст. Заможна людина. Спорудив при Троїцькій церкві каплицю, відповідно її оздобивши.

Л. Паевский. Город Брест-Литовск и его древние храмы. – «Труды ІХ археолог. съезда в Вильно», М., 1893, т. 1, с. 337.

Тарасюк Сергій, укр. активіст у Бересті під час нім. окупації. Розстріляний німцями.

Ю. Місіюк, М. Козловський. Зберегти нашу мову і культуру. – ж. «Над Бугом і Нарвою», Більськ, 1992, № 3(4), с. 24.

Тарасюк Любов, біл. поетеса, літературознавець. Н. 7.12.1953, с. Пинковичі, Пин. Закінчила ун-т у Мінську. Викладає в тому ж ун-ті. Видала зб. віршів «Смага ракі» (1983).

Тарасюк Л. К. – ЭЛМБел., т. 5, с. 245.

Тарасюк Микола, поліський умілець, різьбар на дереві. Живе в с. Стаї, Пруж. Автор поліхромних мініатюрних іграшкових композицій з дерева, лози і соломи. Виставлявся на виставці нар. творчості в Бересті і Мінську. Сюжет композицій Т.: «Селянське подвір’я», «Весілля», «Вечорниці», «Ткаля», «Поминки», «Бричка», «Вполювання дика».

В. Лапцік. Чароўныя імгенні. – ЛіМ, 1988, 4.ХІ, с. 13; Г. Сачанка. Куфэрак з сакрэтам. – МБ, 1989, № 4, с. 44.

Тарасюк Петро, учасник укр. руху на Берестейщині. Н. 1942, с. Комарівка, Берест. Вчився у Володимир-Волинському технікумі механізації сіль. господарства. 1965-1968 служив у війську. Член правління УГКО БО.

Тарнацький Юзеф, пол. мовознавець, автор праць про укр. говірки Полісся: «Подзял єнзикови Полєся на подставє фактув лєксикальних» (В-ва, 1936), «Студіа порувнавче над географійов виразув (Полесє-Мазовше)» (В-ва, 1939).

[294]

Остання пр. є першим регіональним лінгвістичним атласом, на сторінках якого скартографовано говірки Підляшшя, Полісся і пн. Волині, 185 карт, охоплено дослідженням 90 нас. пн. Картографована лексика являє собою термінологію будівництва, одягу, знарядь праці, рільництва, транспорту, тваринного та рослинного світу. На підсумковій карті Т. визначає діалектологічний поділ Полісся.

Татарновичі, с., Дорог., ср. Антопільська. Від зал. ст. Антопіль 3 км.

Татарщина, державний податок, стягувався з селян з середини XІІІ ст. до поч. XIV ст. на оплату данини Орді.

М. Гр. ІУР, т. 3, К., 1993, с. 101-102.

Татар’я, с., Дорог., ср. Іменинська. Від зал. ст. Антопіль 16 км.

Телентюк Д., мовознавець, автор пр. «Перехідні говірки Лунинецького району Пинської області Білоруської РСР («Діалектологічний бюлетень», вип. 4, К., 1953, с. 52-29). Уважав говірки на пд. від Прип’яті укр.

Телехани, міське селище, Івацевицький район. На Огинському каналі, 181 км. на пн.-сх. від Берестя. Відомі Т. з XVI ст. як власність феодалів Дольських, Вишневецьких, Огинських, Пуславських. Належали до воєвод. Берест. 1779-1830 в Т. працює фаянсова мануфактура, діяла гута з 250-400 робітниками. 1939-1954 Т. – райцентр Пин. обл., з 1954 в складі Івацевицького р-ну. Є легенда етимологічного походження про татарського хана Теле, від якого походить назва селища.

Телеханська фаянсова мануфактура, приватне підприємство, яке виробляло декоративно-мистецькі предмети – вази, кахлі, свічники, миски, скульптури малих форм і форм великих, посуд, прикрашений горельєфами. Заснована 1778-1779 в селищі Телехани лит.-біл. магнатом М. К. Огинським. Вироби ТФМ мали попит серед заможних верств. На ТФМ возили глину з Городної, Стол.

Дэкаратывна-прыкладнае мастацтва Беларусі XII-XVIII ст., Мн., 1984, с. 10; В. Жук. Целяханскі фаянс. – МБ, 1988, № 4, с. 74.

[295]

Телеханське заповідно-мисливське господарство, заповідна територія в одинадцять тис. га біля Телехан, Івац. р-н. У ТЗМГ досліджується вплив меліорації на природу Полісся.

Телеханський район, адм.-терит. одиниця Пин. обл. БРСР 1939-1954, Берест. обл. 1954-1959. При скасуванні ТР його територія передана Івацевицькому р-нові. Населення ТР на пд. від лінії оз. Чорне – с. Свята Воля – оз. Вигонівське (ПРЛ) укр.

Темря, с., Стол., ср. Видибірська.

Терлецький Афанасій, церковний діяч. На 1580 архимандрит Ліщинського монастиря в Пинську. Заходами Т. збудоване нове приміщення Успенського собору монастиря.

С. К. Исторические сведения о православных церквях в г. Пинске. – ж. «Виленский вестник», 1870, Вильна, № 15, с. 16

Терлецький Кирило, укр. церков. діяч, один з ініціаторів Берест. унії. П. 1607. Походив зі шляхет. (або міщанської) родини Пин. пов. До 1562 протопоп Дмитрівської церкви в Пинську, 1572-1585 єп. турово-пин., 1585-1607 єп. луцький. З Потієм 1595 їздив до Риму присягати папі. Учасник проголошення унії на соборі в Бересті 1596. До кінця ХІХ ст. між селами Пинковичі і Куп’ятичі біля Пинська, де колись мабуть був маєток Т., стояла надмогильна плита з написом, який свідчив, що на тому місці похований Т.

І. Франко. З історії берест. собору 1596 року, т. 45, кн. 2, с. 193-219; А. Миловидов. О положении..., с. 386, 419.

Терлецький Яків, дідич у Пин. пов. Брат єп. Кирила. Повстанці С. Наливайка 1595 пожалували маєтності Т.

В. Барна. «Ласкаве мя споминайте». – ДЧ, 1990, 4.10.

Тетерук Арсеній, укр. активіст у Бересті, член УГКО. На сторінках г. «Голос Берестейщини» популяризує укр. нар. пісню. Автор знімків на теми діяльності УГКО.

г. «Голос Берестейщини», 1992, 06, № 2(4).

Тетеря Павло, гетьман правобережної України. П. бл. 1670. Спр. прізв. Моржковський. Політ. кар’єру починав на Волині. Зять Б. Хмельницького. Після смерті останнього зайняв пропол. позицію, внаслідок чого 1665 змушений був тікати з Наддніпрянщини. Жив у Пин. пов., де одержав 1664 від пол. короля маєтності у Висоцьку й Удрицьку (тепер Рівнен. обл.). Тут Т. збудував замок і жив кілька років.

Тетеря П. – УРЕС, т. 3, К., с. 382; О. Цинкаловський, т. 1, Вінніпег, 1984, с. 195-199.

Тит, воєвода берест. у 80-х рр. XIII ст. «славний мужністю на війні і на ловах», оборонець землі Берестейської. У 1280 Т. розгромив утричі більший загін поляків, що пустошив край. Літопис пише: «...догнавши їх (поляків. – ВЛ ) билися вони (берестяни на чолі з Т. –ВЛ) з ними, і з Божої ласки

[296]

побідили берестяни ляхів, і вбили їх вісімдесят, а інших захопили, а здобич їхню вернули назад. І тоді прийшли вони в Берестій з честю...»

Гал.-вол. літопис. – ж. «Жовтень», 1982, № 7, с. 74.

Тит, скоморох берест., згадується на 1566.

БелСЭ, т. 12, с. 631; ЭЛМБел., т. 5, с. 5.

Тихонович Платон, автор поліського букваря, написаного 1875 на ґрунті говірки с. Лунин, тепер Лунинецький р-н.

Г. Каханоўскі. Адчаніся, таямніца часу, Мн., 1984.

Ткачук Дем’ян, поліський золотар XVIII ст. В іконостасі Георгієвської церкви Давид-Городка, Стол., є посріблені роботи Т.

ЖБ, с. 76-78.

Тминь, два села, Стол., ср. Рухчівська. Від зал. ст. Видибір 10 км., від Столина 25 км. 1769 в Т. стався заколот, у зв’язку з чим частину жителів села переселено в с. Березницю біля Луцька.

«Терниця», («На городі терниця сама тре, а до мене дівчина сама йде»), укр. нар. пісня, знана також на Берестейщині. Біл. музикознавці і публіцисти (Г. Цітович, І. Назіна, Л. Алексютович), зафіксувавши «Т» в Коб. і Стол. р-нах, оголосили її в плані національно-культурного плагіату «давнім білоруським танком».

Л. К. Алексютович. Церніца. – ЭЛМБел., т. 5, с. 471-472.

Терпиловичі, див. Зеленець.

Тирона Федора св. церква, Федорівська церква в Пинську, храм, за переказом, існував, відколи на Поліссі християнство. Документальна згадка припадає на XVI ст. – 1518 кн. Ф. Ярославич дарує ФЦ добра. Від 1627 ФЦ стає об’єктом боротьби між православними і гр.-кат. (уніат.). На боці православних став пин. староста кн. Ю. Збаразький-Корибутович. ФЦ запечатує власноручно уніат. митрополит Й. Рутський. Православні зривають печатку, продовжують богослужіння за участю священиків Камінського і Авакумовича. Пол. король Сигизмунд ІІІ 1628 видає універсал про заборону правосл. міщанам Пинська втручатися в церковні справи під загрозою штрафу у 5 тис. кіп лит. грошів. За чинністю універсалу наглядав пин. суддя П. Достоєвський. У 1633 православні знову опановують ФЦ і володіють нею до 1838, коли ФЦ було розібрано за рішенням рос. єпархіальних влад.

С. К. Исторические сведения о православных церквях в г. Пинске. – ж. «Виленский вестник», 1870, Вильна, №№ 15, с. 16; О. Миловидов. О положении..., с. 394-395.

Тишко Леонід, біл. артист естради. Н. 1945, Берестя. Вчився в Берест. муз. училищі в класі нар. інструментів. 1967-1983 учасник ансамблю «Песняри» в Мінську як бас-гітарист.

Тишковичі, с., Іван., ср. Мотольська. На лівому березі Ясельди. Від зал. ст. Янів-Поліський на пн. 28 км. Один з центрів поліських нар. мистецтв – ткацтва, вишивання, в’язання, кожухарства. З 1980 в Т. діє сільський фольк. ансамбль «Знахідка», виконує також місцеві укр. пісні. Перша згадка про Т. припадає на 1520.

[297]

Тобіяш Богданович, берест. купець, єврей. Уклав 1569 контракт з торуньськими купцями на постачання до Гданська 300 лаштів попелу, клепок і ванчосу.

Торгівля на Україні XIV – середина XVII ст. Волинь і Наддніпрящина, К., 1990, с. 128-131.

То(в)пига, ватажок козацького загону на Пинщині на 1613. У 1648 відомий серед полковників Б. Хмельницького, приймав участь у поході під Замостя. Можливо це різні особи.

Исторические корни дружбы и единения укр. и бел. народов, К., 1978, с. 49; В. В. Грабовецький. Західно-укр. землі в період народно-визв. війни 1648-1654 р., К., 1972, с. 7.

Товща, с., Стол., ср. Глинківська. Від зал. ст. Горинь 15 км.

Токаревський Антін, поліський гончар, майстер чорної кераміки, відомий представник пружанської гончарної традиції. Н. 2.02.1904, м. Пружани. П. 3.10.1984. Гончарне мистецтво перейняв від діда і батька, самостійно працював з 1922. Мав власну піч для випалювання. Робив білий і чорний полив’яний посуд традиційного поліського асортименту.

В. И. Савицкая. Мастер черной керамики Антон Токаревский. – «Народные мастера. Традиции, школы», вып. І., М., 1985, с. 185, 193; Альбом «Музей беларускага народнага мастацтва», Мн., 1983, №№ 8, 10, 15, 23, 25, 30, 34.

Токарєв, мінський губернатор 1873-1878, таємний радник, член ради при мін. внут. справ Рос. імперії. Самовільно привласнив 1877 кілька тис. десятин кращої землі, що була власністю мешканців поліського містечка Логишин, Пин. пов. Логишинці боронили своїх прав, судилися з губернатором-загарбником, за що їх карали, били до смерті.

С. Степняк-Кравчинський. Русское крестьянство. – в кн. «В лондонском изгнании», М., «Наука», 1968.

Толстой Микита, рос. славіст. Н. 1923. Автор програми та учасник кількох поліських мовознавчих експедицій 1962-1965, упорядник зб. «Полесье» та «Лексика Полесья», автор передмов до згаданих зб. – «Про лінгвістичне вивчення Полісся» та «Про вивчення поліської лексики». Берестейщина цікавить Т. лише в загальнославістичному аспекті. У згаданих передмовах Т. детально визначає географічні межі Полісся (від Дніпра до Бугу), але ні словечком не прохоплюється про ПРЛ, про невідповідність їй респуб. кордону. У 80-х рр. Т. приймає участь у створенні «Поліського етнолінгвістичного атласа», що мав вийти в Мінську.

Тормасов Олександр, рос. генерал. Н 1752. П. 1819. Учасник чи не всіх воєн, що вела Рос. імперія на межі двох ст., в тому числі колоніальних – в Україні, на Кавказі, в Польщі. Зазнав 1794 під Роцлавицями поразки від Костюшка. У перебігу фран.-рос. війни 1812 Т. командував третьою

[298]

армією, розташованою в Україні, захищав київ. напрямок. Мав 15.07. під Кобринем бій з корпусом Реньє, 30.07. під Городечном бій з тим же Реньє та Шварцебергом. Берестейщина лежала в руїнах.

Тороканські говірки, говірки укр. мови, поширені в окремих нас. пн. Львівської, Вол., та Берест. обл. Назва від с. Торокань (тепер Іменин, Дорог.). На Берестейщині уживаються в кількох селах Дорог. та Малорит. р-нів. Ось як виглядають окремі форми ТГ: траба-треба, кравац-кравець, робев-робив, воне-вони, реба-риба.

Ф. Д. Климчук. К соотношении диалектных, этнографических и археологических ареалов Брестско-Пинского Полесья. – «Проблемы картографирования в языкознании и этнографии», Л-д, 1974, с. 160-166; його ж. До класифікації говірок Берестейщини. – кн. «Праці ХІІІ Респуб. діалектологічної наради», К., 1970, с. 178-183.

Торокань, див. Іменин.

Траугутт Ромуальд, діяч пол. повстання 1863-1864. Н. 21.01.1826, с. Щостакове, Кам. П. 5.08.1864 – повішений рос. карателями у Варшаві. Служив у рос. армії. У відставці жив у маєтку Острів, Малорит. На початку повстання очолював збройний загін у Пин. та Коб. пов. У перших числах травня мав бій з рос. загоном біля Логишина, 6.05 – біля с. Горки, 14.05. біля Білина. Спільно з загоном Ваньковича вчинив рейд на Волинь. Переслідуваний великими силами росіян, Т. розпустив рештки загону, сам поранений подався до Варшави. Зв’язковою в Т. була двадцятирічна дідичка з с. Людвинове, Дорог., у майбутньому пол. письменниця Е. Ожешко.

Тризуб, державний і національний символ України. У Х ст. герб кн. Володимира Великого та його потомків. 1917-1920 державний символ УНР та ЗУНР. Змагання ОУН-УПА також відбулася під знаком Т. 3.01.1992 Т. прийнятий за герб держави Україна. Одне з автентичних зображень Т. пов’язане з Берестейщиною – міститься на 6 златниках кн. Володимира, знайдених 1804 в м. Пинську.

О. Пастернак. Пояснення тризуба, К., «Веселка», 1991.

Триліски, с., Іван., ср. Дружиловицька. Від зал. ст. Янів-Поліський 16 км.

Трип’ять, назва Прип’яті в деяких місцевостях Полісся.

Ф. Климчук. Этническая структура населения Брестской области (к вопросу о «скрытых» этносах). – г. «Берестейський край», квітень, 1995.

Тришин, с., тепер у межах Берестя – вул. Московська. Уперше згадано на 1495 як резиденцію володимирсько-берест. єп. У Т. розкопано поховання вельбарської (готської) культури з 2 ст. н. е. У Т. у власному маєтку жив 1864-1874 О. Стороженко.

Тришинський грошовий скарб, складається з двох мідних монет Римської імперії, захований у землю 2-3 ст. н. е., знайдений 1961, зберігається у Берест. краєзнавчому музеї.

«Трійця», ікона другої чверті XVIII ст. Темпера, на дошці. 115х79х1,7. Вивезена 1972 з Воскресенської церкви (1817) с. Ольгомель, Стол., куди потрапила з церкви Іоано-Богословської (1792) с. Великий Малишів, Стол.

ЖБ, с.75.

[299]

«Трійця старозавітна», ікона, пам’ятка укр. іконопису Полісся першої пол. XVII ст. На дошці. Левкос, темпера. 97,5х66х3. Є різьблене орнаментоване тло. Виявлена в Янові (Іваново), походить з с. Достоєва, Іван. Вивезена до Мінська. Зберігається в МСБК.

Ю. Піскун. «Тройца старозаветная», – МБ, 1988, № 9.

Троїцька церква, с. Бездіж, Дорог., пам’ятка дерев’яного церковного будівництва Полісся. Споруджена 1784 на фундаменті першої пол. XVII ст. Прямокутний зруб під двосхилим дахом, на якому дві вежі. В екстер’єрі є риси бароко. Після 1945 для богослужінь зачинена. Ікони вивезено до ДММ в Мінську.

Троїцька церква, с. Городна, Стол., пам’ятка церковної архітектури, збудована в XVIII ст., 1930 добудовано дзвіницю.

Троїцька церква, с. Доброславка, Пин., пам’ятка поліської архітектури, споруджена 1758.

Троїцька церква, с. Зелове, Дорог., поліська архітектура, збудована 1842 в стилі пізнього класицизму.

Троїцький костел, с. Чорнавчиці, Берест., пам’ятка мурованої архітектури XVI ст. Збудований 1583-1585 в маєтку лит. магната Радзивілла-Сирітки. Псевдоготичний стиль з домішками ренесансових елементів. ТК призначався також для оборонних цілей, про це свідчать грубі стіни, високо поставлені вікна-бійниці, внутрішня галерея для стрільців. Рос. влада висвятила ТК на правосл. церкву, перед тим спаливши кат. опорядження – ікони, статуї. У 1941 німці піддали ТК гарматному обстрілові. Занедбаний.

Тростяниця, річка, притока Мухавця, басейн Вісли. Бере початок в Оріхівському каналі. Оспівана поетом О. Лапським.

Тростяниця, с., Кам., ср. Ратайчицька. На р. Лісній. Від зал. ст. Лищиці 15 км. У Т. знайдено глиняний глек з доби поморського культ. IV-II ст. до н. е.

[300]

До 1935 в селі діяв осередок т-ва «Просвіта». У місцевій школі до 60-х рр., поки не вийшов на пенсію вчитель Г. Омелянюк, викладалася укр. мова.

Трофимук Андрій, геолог, академік АН СРСР. Н. 1911, с. Хведьковичі, Жаб. Закінчив 1933 Казан. ун-т. Досліджує тектоніку та нафтоносність Волго-Уральської обл., Сибіру, Далекого Сходу. Держ. премія СРСР 1946, 1950. Автор праці «Нефтеносность полеозоя Башкирии».

Трофимук А. А. – БСЭ, т. 26, с. 250.

Трофимук Микола, біл. поет з Дорогичина. Редактор районної г. «Запаветы Леніна». Добірка віршів у ж. «Полымя» (1987, № 11).

Троян-Дуб, місцевість на межі сс. Радостова, Повіття, Черлищович, Палагина, Боліт, Хабович, Дивина. З ТД пов’язано низку нар. переказів і забобонів. ТД – та місцевість, де зароджувалась перша сотня УПА.

І. Хміль. Укр. Полісся, Чікаго, 1976, с. 228.

Труба поліська, муз. сигнальний інструмент на Поліссі, відповідник карпатської трембіти. Робилася з клена, вільхи або осики. Довжина 2-2,5 м. Широкий кінець, «ревна», мав діаметр 15-20 см., діаметр вузького кінця, «жорла», – 2-2,5 см., товщина стінки 1 см. Ствол труби монтувався з двох однакових половин, які зв’язувалися прутом. Трубили на Поліссі переважно восени, після закінчення робіт, на свята, влаштовувалися змагання сурмачів. ТП поширена була до 20-х рр.

Ф. Д. Климчук. О полесском варианте одной карпато-полесской изопрагмы. – «Карпатский сборник», М., 1976, с. 135-139.

Трухановичі, с., Пруж., ср. Мокрівська. Від зал. ст. Оранчиці 35 км. Т. розташовані на ПРЛ. У 1941-1944 німці знищили в Т. 24 жит., спалили 55 дворів.

Трушове, с., Пин., ср. Ласицька. Від Пинська на пд. 45 км.

Тукальський-Нелюбович Й., див. Нелюбович-Тукальський Й.

Тулятин, с., Пин., ср. Оховська. Від зал. ст. Молотковичі 10 км.

Тумин, с., Кам, ср. Ряснянська. Від зал. ст. Високо-Литовськ 2 км.

Тупичиці, с., Івацевицький район, ср. Вигонищанська, 4 км. на пн.-зх. від Бобрович. Відоме з 1552. У 1940 в Т. 143 мешканців, 43 двори. 15.09.1942 карателі з «Болотної пропасниці» знищили село. Т. не відновилося.

Тур, дорюриковський князь на Поліссі, легендарний засновник м. Турова. Згадано Т. в літопису на 890: «...Рогволод прийшов з-за моря і посів волость у Полоцьку, а Тур – у Турові...» Як же тоді звався Турів до Тура? М. Грушевський назвав літописну згадку про Т. етимологічним міфом, який проте «вказував на те, що в Турові пам’ятали про князів перед Святополком, старшим Володимировим сином». У Києві в ХІІ ст. було місце, де стояла «Турова божниця».

М. Гр. ІУР, т. 2, вип. 3, Львів, 1905, с. 30.

Тур Никифор, укр. церк. діяч. П. 1599. З 1593 києво-печер. архимандрит. Учасник церк. собору в Бересті 1596. Противник унії.

Тур Н. – ЕУ, т. 9, Сарсель, с. 3258.

Тури, с., Стол., ср. Хоромська. Від зал. ст. Горинь 32 км.

[301]

Турин Роман, укр. художник. Н. 2.09.1900, Снятин, Галичина. П. 1979. Займався 1933-1935 кіномистецтвом, створив кілька видових кіноплівок, в тому числі стрічку «По Пині і Стиру».

Турів, місто, Гомельська обл. Респ. Білорусь. На правому березі Прип’яті. Відомий з 980 як один з центрів укр. племені деревлян. У Х-ХІІІ ст. центр удільного Турово-Пин. князівства в складі України-Русі. Отчина князів Юрійовичів. Центр одноіменної єпархії, батьківщина К. Турівського. Занепадає після татарського погрому, поступаючись перед Пинськом. Належав 1655-1659 до Пин.-Турівського полку в Укр. козацькій державі. У 1917-1920 Т. належав до УНР. Т. стоїть на ПРЛ.

«Турів», військова округа УПА-Північ 1943-1944. До округи «Т» належала частина території Вол. та Рівнен. обл., а також Берестейщина. У складі округи діяли повстанські загони ім. Богуна, «Помста Полісся», ім. Наливайка. Командир – майор Рудий (Ю. Стельмащук).

П. Мірчук. Укр. Повстан. Армія, Мюнхен-Львів, 1991, с. 200.

Турівська вежа, оборонний об’єкт, належала до числа волин. веж, які стояли в Бересті, Кам’яниці, Холмі тощо. Споруджена в XIII ст. Зруйнована в 1830-х рр.

«Турівське євангеліє», пам’ятка русько-укр. письменства, чи не єдина рукописна книга Полісся з ХІ ст. 20 сторінок, недільне євангеліє, апракос. Без розподілу на слова, без виносних літер, заголовні літери в кольорі. Знайдено в Турові 1865. На тексті ТЄ є два дарчі написи рукою кн. К. І. Острозького від 1508 і 1513, також підтвердження пин. земського суду з 1782 і 1791. Видане у Вільні 1869 і в Петербурзі з поясненнями П. Гільтенбранта з подвійним текстом – оригіналом та рос. перекладом. Досліджувалося І. Срезневським, Н. Никольским, М. Кояловичем. Зберігається у Вільнюській академ. бібліотеці. Належить найскоріше до пам’яток волин. походження.

Археологич. сборник документов, относящихся к истории северо-зап. Руси, т. IV, Вільна, 1967, с. 1-2; Туровське євангеліє. – Укр. письменники. Біо-бібліограф. словник, т. 1, К., 1960, с. 658-659; М. Коялович Рец. в ЖМНП, 1868, № 10, с. 225.

Турівський Кирило, письменник княжої доби, церковний діяч. Р. н. невід. П. 1182. Походив з Турово-Пин. князівства. Єп. турово-пин. 1130-1182. За свої «слова» прозваний сучасниками «новим Златоустом». Автор численних слів, послань, повчань. В оп. «Про сліпця і хромця» наявні елементи драм. стилю, очевидно, під впливом Є. Кіпрського. КТ – «...найславніша особа, яку взагалі дала давній руській історії Турово-Пинська земля» (М. Грушевський).

Кирило Туровський. – Укр. письменники. Біо-бібліограф. словник, К., 1960, с. 76-83, т.1; К. Тур. – Антологія укр. поезії, т. 1, К., 1984, с. 12-13.

Турівській козацькій полк, адм.-терит. військова одиниця в складі Укр. козацької держави, існував у жовтні-листопаді 1648 як результата нар. повстання на Поліссі. Припинив існування після придушення повстання в Турові. Полковником був проголошений П. Цивка. Пізніше Турів з волостю входив до Пин.-Турівського полку.

В. Сергійчук. Бойові побратими Богдана Хмельницького. – ж. «Жовтень», 1985, № 1, с. 95.

[302]

Туркевич, керівник дитячого притулку в Бересті. 1915 з дітьми евакуювався на схід. Повернувся до міста 1918 з повстанням УНР. Прибуток від вистави «Наталки Полтавки» І. Котляревського, здійсненої 1918 в Бересті, призначався на притулок Т.

Туровина, термін, ужитий М. Грушевським на означення Турівщини, Турово-Пин. князівства.

М. Гр. ІУР – ж. «Жовтень», 1991, № 9, с. 125.

Турово-Пинська єпархія, церковна адм.-терит. одиниця в складі Київ. митрополії, центр – спочатку Турів, з ХІІІ ст. Пинськ. Межі ТПЄ збігаються з межами князівства. Відоміші єп.: Фома, перший єп., висвячений 1005; Кирило Турівський, Симеон, Ігнатій, Аким на 1146. Антоній Турівський, Євтимій Онишко на 1411-1425, єпархія має 255 параф. церков. Васіан на 1495, Арсеній 1509. Іона 1511-1522. Йосиф 1537. Васіан 1540. Іона Протасович 1568. Михайло Євлашевський 1570-1578. Кирило Терлецький 1572-1585. Леонтій Пельчицький, пом. 1595. Іона Гоголь 1596-1602, перший уніат. єп. Від Гоголя є ТПЄ паралельно з 1621 існують дві єпархіальні влади – правосл. і уніатська. Пол. влада протегувала уніатам, забороняючи висвяченому 1621 в Києві єп. православному Авраамію з’являтися в Пинську. Відтоді єп. православних нема. Натомість уніатська єпархія проіснувала в Пинську до 1837. Останній пин. уніатський єп. Й. Булгак. З приєднанням Полісся до Росії ТПЄ влучено до Мін. губ. єпархії.

Турово-Пинське князівство, удільне князівство України-Русі, відтак Вел. кн. Лит. в поріччі Прип’яті. Головні центри: Турів, Пинськ, Городня, Дубровиця. Спочатку це київ. волость, яка одержала статус князівства, коли Володимир Великий віддав Турів і Пинськ Святополкові. Відтоді ТПК переходила від одного князя до другого, від чого дуже страждало

[303]

населення краю. У 1157 в Турові закріпився кн. Юрій Ярославич з київ. Ізяславичів, давши початок династії «пинстіїх» князів Юрійовичів. За браком сили Юрійовичі майже ніколи не проявляли політ. ініціативи, все рахувалися то з Києвом, то з Володимиром, то з Черніговом, то нарешті з Литвою. З середини ХІІ ст. ТПК розпадається на низку дрібніших князівств – Турівське, Пинське, Городнянське, Дубровицьке. Після татар. навали зруйнований Турів занепадає, центром політ., економ. і культурного життя краю стає Пинськ. На початку ХІІІ ст. ТПК потрапляє в залежність від Гал.-вол. держави. Пинськ з його зручним географ. положенням перетворюється на значний торгівельний центр, міновий і складочний двір для укр., біл., лит. та пол. товарів. Наприкінці ХІІІ ст. на ТПК дедалі більше зазіхає Литва. У міру послаблення Гал.-Вол. держави та її занепаду в 20-х рр. XIV ст. остаточно в Пинську утвердилися Гедиминовичі, і ТПК підпорядковується ВкнЛ. До XV ст. в Пинську княжать Наримунтовичі, потім Олельковичі, відтак після смерті Ф. Ярославича воно переходить під владу королеви Бони і після 1521 в Пинську вже задають тон королівські старости.

М. Гр. ІУР, т. 1, Львів, 1904, с. 166, т.2, с. 187, 199, 266, 300-311; А. Грушевский. Пинское Полесье, ч. 1, К., 1901, ч. 2, (Туров, Городок и Пинск в составе Вел. кн. Литовского), К., 1903; В. Р-в. Пинское княжество. – ЭСБЕ, т. 23 А, СПб, 1898, с. 626; В. Т. Пашуто. Образование Литовского государства, М., 1959, с. 16-30, 268, 288, 375.

Туровський Андрій, член ради берес. «Просвіти», учасник укр. руху.

В. Ласкович. Доброго пути. – г. «Берестейський край», Берестя, 1996, № 1.

Турське, укр. с., Стол., ср. Велемицька. Від зал. ст. Горинь на пн.-сх. 47 км.

«Тутейші», пол. місцеві, тутешні – термін, що його застосовувала пол. влада 1919-1939 щодо українців Полісся з метою витіснити з ужитку питому національну самоназву і підготувати поліщуків до полонізації. Згідно перепису 1931 загальна кількість населення Поліського воєводства становило 1 131 тис. З цього числа українцям відведено квоту у 54 тис., решту населення офіційно проатестовано «тутейшими». Історія поглузувала з пол. планів. Зате ганебну естафету етноциду Полісся перехопила країна рад., а після 1991 Республіка Білорусь.

⇐ Предыдущая 22 23 24 25 262728 29 30 31 Следующая ⇒