Володимир Леонюк 22 страница

УЗЕ, т. 1, с. 536; І. Крип’якевич. Богдан Хмельницький, К., 1954; РЕІУ, т. 3, с. 392; зб. «Документи Богдана Хмельницького», К., 1961, . 601-604.

Пинчук, мешканець м. Києва. Відомий з «реєстрів поборів» м. Києва за 1571.

Историч. корни дружбы и единения укр. и бел. народов, К., 1978, с. 40.

Пинчук Степан, низовий козак запорізький, судячи з прізвиська походив з Пинська або з Пин. пов. Записаний у козацькому реєстрі на 1581 як учасник Лівонської війни проти Москви.

Реєстр 1581 року. – ЛУ, 1991, 13.06.

Пинчук Федір (Хведір), «служебник», тобто урядовець митної служби Волині. Згадується з нагоди аварії на р. Стир, коли загинуло майно П. «на сорок кіп грошей».

Торгівля України, XIV-середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина, К., НД, 1990, с. 99-100.

Пинчукович Гришко, купець з Пинська. Один зі скаржників про незаконне стягнення мита біля Дубовиці 1592.

Торгівля України, XIV-середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина, К., НД, 1990, с. 226-227.

Пинчукович Яцько, мешканець м. Звенигорода на Київщині. Згадується в «реєстрі поборів» за 70-і рр. XVI ст.

Историч. корни дружбы и единения укр. и бел. народов, К., 1978, с. 40.

Пинчуки, етнографічна група укр. народу, мешканці кол. Пин. князівства, потім пов. У цілому П. зберегли нац. віднесеність. Наявність в Україні антропонімів з основою «пинчук» свідчить про поширеність у давнину цієї назви. Тепер вона в побуті не вживається. На початку ХХ ст. точилася жвава дискусія про етнічну природу П., викликана відомою публікацією Довнара-Запольського. Висновки вчених одностайні П. – частина укр. народу.

Д. Г. Булгаковский. Пинчуки – «Зап. императ. Географ. об-ва», СПб., 1890, т. 13; М. Карпинский. Говор пинчуков. – РФВ, с. 13-14; М. В. Довнар-Запольский. Белоруское Полесье – «Киев. Университ. Известия», 1896, № 9; А. Кримський. До етнографії Полісся, тв. у 5 тт., т. 3, К., 1973; І. Франко. Вибрані ст. про нар. творчість, К., 1955, с. 60; його ж. т. 16, 1955, с. 339.

Пиняжки, с., Пруж., ср. Сухопільська. Від зал. ст. Оранчиці 45 км. Біловезька Пуща.

Пиняни, історична назва та самоназва жителів м. Пинська та Пин. князівства і повіту, відома репліка Данила Галицького: «Не подобає пинянам держати Чорторийська».

Історія України в документах і матеріалах, К., 1946, с. 161.

Пиняни, с., Пруж., ср. Хорівська. На р. Ясельді. Від зал. ст. Оранчиці 25 км.

«Писцова книга бывшего Пинского староства», зб. документів 1561-1566, висвітлює аграрну політику пол.-лит. уряду на укр. землях – у Пин. пов.

[238]

в період т. зв. волочної поміри, дає уявлення про побут населення. Мова староукр. Складена пин. і коб. старостою Л. Войною. Вид. 1874 у Вільні.

«Писцова книга Пинского и Клецкого княжеств», зб. документів, складена пин. старостою С. Фальчевським (Хвальчевським), про перебіг здійснюваної 1552-1555 королевою Боною на Пинщині волочної поміри. Передмова К. І. Снітка, іменний покажчик. Вид. у Вільні 1884.

Письмень, с., Стол., ср. Радчицька. На шляху Пинськ-Столин.

Пыпин А. Н., Спасович В. Д. Обзор Славянских литератур, (СПб., 1869, 536 с.). Пр. в укр. частині багата на фактич. матеріал, вперше в рос. славістиці укр. народ та його літературу трактується як поняття самостійні. У вступі додається географія розселення українців: мовляв українці в західному краї посідають «... невелику частину Гродненської і Мінської губерній...» тобто Берестейщину.

Півник Ян, функціонер пол. армії крайової (АК) на Поліссі під час нім. окупації. Псевдо «Понурий». Походив з селян. Після закінчення диверсійної школи в Англії 1941 скинений на парашуті біля Ковеля. Діяв у районі Рівне-Берестя-Пинськ. 20.01.1943 очолив операцію по звільненню арештованого в Пинську аківця «Вані». Акція пройшло успішно, але через два дні німці арештували в Пинську 30 закладників і розстріляли в Янові.

І. Штубітыдзе. За нашу і вашу свабоду. – ж. «Полымя», 1969, № 2, с. 162.

Північний діалект української мови, один з трьох діалектів нашої мови, найбільш архаїчний і давній. До зх. групи говірок ПДУМ належать говірки Берестейщини.

Ф. Т. Жилко. Деякі питання класифікації говорів укр. мови в світлі лінгвістичної географії. – «Філологічний збірник», К., 1958, с. 76-78, 80-86.

[239]

Півторановичі, с., ср. Оховська. 15 км. на зх. від Пинська.

Пігулевський Олександр, укр. церк. діяч. Н. 1920, Дивин, Коб. П. 1993, Австралія. 1943 депортований до Німеччини. По війні у таборах для переміщених осіб. В Ашафенбурзі склав іспит на диякона. З 1948 в Австралії, посідає дух. посади в УАПЦ – настоятель Св. Покровської парафії в Гамбуші, члена Консисторії, викладача закона Божого на курсах українознавства.

Дві сумні звістки з Австралії. – г. «Голос Берестейщини», 1992, № 2(8).

Підболоття, 1) с., Берест., ср. Мухавецька. Від зал. ст. Кам’яна 5 км. 2) с., Пин., ср. Ставоцька, від Пинська 10 км.

Піддубна Марія, нар. співачка Полісся. П. 1923. Від П. в Кобрині біля собору записано укр. нар. «Пісню про смерть».

Піддубне, с., Пруж., ср. Городечненська. Від Пружан на пд. 30 км. 1812 біля П. відбувся бій між росіянами і французами. На місці бою пам’ятник.

Підгородецька Вулька, с., з 1968 в складі Берестя.

Підкраїчі, с., Берез., ср. Малецька. Від зал. ст. Береза Картузька 20 км.

Підляське воєводство, адм. тер. одиниця на укр. землях в складі ВкнЛ. Та корони Пол. 1520-1795. До 1566 до ПВ входили також пов. Берест., Коб. та Кам. після Люб. унії 1569 ПВ з пов. Більським, Дорогочинським і Мельницьким було віднесене до Польщі, натомість воєвод. Берест. залишене під ВкнЛ.

Підляшшя, укр. етнічно край на середньому Побужжі, висунутий клином між Польщею і Білоруссю. Міста – Дорогочин, Більськ, історично ще Берестя. У побуті й історії П. має чимало спільного з Поліссям. З V ст. на П. простежуються сліди протоукр. племені волинян. Потім край стає провінцією Київ. Русі та Гал.-Вол. князівства. У XIV ст. П. разом з Берест. і Пин. землями потрапляє в залежність після запеклої боротьби між Польщею і ВкнЛ. до останнього, перебуваючи в складі ВкнЛ. до 1569, коли більшість укр. земель поляки приєднали до Польщі, за винятком Берестейщини. Царська адміністрація після 1795 залишила П. під пол. провінціями, хоча українці жили тут компактно. Рос. мовознавець О. Соболевський про П. «...у Седлецькій губернії ми бачимо малоруських поліщуків, тих самих, які живуть поруч у Гродненській губернії (на Берестейщині тобто. – ВЛ) і які в їх власному уявленні разом з ними складають одне ціле – Підляшшя». Підляшани брали участь у подіях 1648-1660. П. частково належало 1918-1919 до УНР. Після 1939 П. згідно пакту Гітлера-Сталіна було приєднано до «області держ. інтересів Німеччини», тобто до Польщі. 1944 знову з волі Москви П. опинилося під Польщею.

Підпущанці, етнограф. група українців Берестейщини, назва зафіксована в 20-х рр. в околицях Пружан, отже назва передбачає близькість до Біловезької Пущі.

Й. Обремскі. Проблєм етнічни Полєся. – «Справи народовосцьове», вол. Х., № 1-2, В-ва, 1931; Л. Оссовскі. Загаднєнє єнзикове Полєся. – «Ком. Бадань зєм всходніх», В-ва, 1936.

Підсмуга, с., Пруж., ср. Старовольська. Від зал. ст. Оранчиці 25 км.

[240]

Пічета Володимир, рос.-біл. історик. Н. 1878, Полтава. П. 1947. Перший ректор ун-ту в Мінську. Експерт сов. делегації на переговорах з урядом Лит. республіки та з Польщею. Перший з істориків заповзявся до обґрунтування незаконного відторгнення Берестейщини 1939 від України, полемізував з цього приводу з укр. дослідниками, навішував їм наличник «укр. буржуазного націоналізму». Перебільшував роль держави в історич. процесі, відповідно недооцінюючи етногенетичних чинників. Східнослов’янська схема П.: східнослов’янські племена складають спочатку «єдину давню Русь», потім під ударами татаро-монголів розпадаються і вже під владою Литви об’єднуються на українців і білорусів, при тім ці два народи утворилися раніше XV-XVI ст.

Піщане озеро, в Іван. р-ні. Сполучене регулювальним каналом з Дніпро-Бузьким каналом. На березі ПО с. Одрижин, через що в народі побутує паралельна назва оз. Дрижинське.

Платон, єп., див. Артемюк П.

Плеса, річка, права притока Ясельди, Дорог. р-н., басейн Дніпра.

Плетенецький Єлисей, укр. церк. та культ. діяч. Н. бл. 1554, на Львівщині.. П. 29.10.1624, Київ. 1596-1599 архимандрит Ліщин. монастиря в Пинську. 5.07.1596 очолює групу пин. духівництва до місцевої пол. влади, куди подає петицію з протестом проти заходів на укладання унії з пол. католиками. Того ж року очолює пин. делегацію на соборі в Бересті, де виступає противником унії. Вижитий І. Потієм з Пинська переїздить до Києва, очолює Києво-Печерську лавру, організує лаврську друкарню, об’єднує навколо неї укр. вчених П. Беринду, З. Копистенського, Т. Земку, О. Митуру. Сучасники наз. П. «батьком укр. народу».

Є. Плетенецький. – Укр. письменники. Біо-бібліограф. словник, К., 1960., т. 1, с. 144-146; А. Миловидов. О положении... с. 388-389; М. Возняк. Історія укр. літ., т. 2, Львів, 1921, с. 87-88.

Плотниця, с., Стол. У куті між Прип’яттю і Стиром. У П. 1670-1678 відбулося збройне повстання. П. була центром новоствореного 1791-1792 пов. Пинсько-Зарічнянського. 1869 П. відвідав П. Чубинський, записав тут весільний обряд (Труды, т. IV).

Плотницьке повстання 1670-1678, виступ зі зброєю проти утисків реліг. характеру в с. Плотниця, Пин. пов. 1670 з села вигнано двох гр.-кат. (ун.) священиків за намагання перебрати правосл. церкву. До справи втрутився пан Савицький, який силоміць намагався забрати в правосл. церкву. 1678 пана вбито, уніатський священик врятувався втечею. Селян, учасників подій, пол.-лит. суд присудив до страти, до ув’язнення в башті, до штрафу. Ініціатором конфес. колотнечі був єп. Білозір.

Плоскінь, с. Пин., ср. Бобриківська. Від зал. ст. Мальковичі (Лунинець-Барановичі) 30 км.

Плохий Яків, громадянин м. Пружан на 1615, спільно з І. Поповичем і І. Зеньковичем причинився до заворушення, викликаного надуживаннями катол. духівництва.

Археографич. сборник документов, относящихся к истории северо-зап. Руси, Вильна, 1867, т. IV, с. 77-78.

[241]

Площини, с., Коб., ср. Буховицька. Від Кобриня 10 км.

Побережжя, частина м. Пинська, прилягла до р. Пини, назва вживалася до ХVIII ст.

«Повість времянних літ», літопис, авторство приписується ченцеві Києво-Печ. монастиря Несторові (п. після 1113). Відомий у двох списках – Лаврентіївському (1116) та Іпатіївському (1118). «Повість» висвітлює питання, «звідки пішла земля Руська», описує перших князів Києва, початок самої столиці. Закликає до єдності перед загрозою кочовиків. Ґрунтовне джерело найдавнішої укр. історії. У «Повісті» уперше згадується Турів, Берестя, Пинськ. За словами І. Франка, «ПВЛ» стоїть «у ряді найцінніших пам’яток середньовічного письменства взагалі».

Повіття, с., Коб., до 1954 Дивинський р-н. 10 км від вол. межі, 50 км від Кобриня. Відоме з XV ст. У XVIII ст. П. володіли Нарушевичі. Пам’ятка дерев’яної поліської архітектури – Пречистенська церква. В околицях П. в жовтні 1942 постала перша сотня УПА на чолі з С. Качинським («Остапом»). З П. в УПА вступило кілька десятків юнаків, частина з них погинула в боях з німцями і більшовиками.

Погоня, 1) видолинок на Поліссі, який під час повеней затопляється водою. 2) сіно, скошене на погоні. 3) герб Вел. кн. Литовського і відповідно тепер герби Литви і Білорусі.

Ф. Д. Климчук. Специфическая лексика Дрогичинского полесья. – зб. «Полесье», М., 1968, с. 58; П. С. Лисенко. Словник поліських говорів, К., 1974, с. 164.

Погорина, географ. та історичний район Полісся вздовж середньої та нижньої течії Горині. До П. належали нас. пп. Давид-Городок, Столин, Городня, Дубровиця, Степань.

А. Грушевский. Очерк истории Турово-Пинского княжества XI-XIII вв., К., 1901, с. 16; М. Гр. ІУР, т. 2, 1905, с. 302; І. Крип’якевич. Галицько-Волинське князівство, К., 1984, с. 14, 24, 28.

[242]

Погостейське озеро, Пин. р-н., сполучене з р. Бобриком. Літописна форма назви З’ять, пол. назва Свентицьке.

Погост-Загородськ, Погост-Загородський, с., Пин., на р. Бобрик, неподалік оз. Погостейського. В околицях ПЗ відкрито сліди племен 3-4 тис. до н. е.: рештки вогнищ, кераміку, кремневі наконечники стріл, сокири, різці, серпи. ПЗ – третій на Поліссі центр гончарного виробництва. Пам’ятка архітектури – церква Кирила і Мефодія. До 1648 належав Стеткевичам. Земля навколо ПЗ належала у 80-х рр. ХІХ ст. кн. Друцьким-Любельським. Записував фольклор О. Кольберг. 1941-1944 німці розстріляли в ПЗ 1200 жит., спалили 15 дворів.

Погост-загородська кераміка, гончарні чорнополив’яні вироби майстрів-гончарів з с. Погост-Загородськ, Пин., традиційного асортименту – глечики, горшки, збанки, миски, «гладушки», макітри, горнята, вази. Відомі до 1939 майстри: І. Завадовський, Т. Король, Л. Король, С. Кушніревич, З. Янкович, Я. Янкович. Зразки ПЗК є в експозиції Держ. музею Білорусі.

Я. М. Сахута. Погост-Загородская кераміка. – ЭЛМБел., т. 4, с. 130-131.

Погост-Зарічнянський, тепер Зарічне. Рівнен. обл. Належало до Пин. князівства, потім повіту. Власність у XVII ст. кн. Збаразьких, відтак Нелюбовичів-Тукальських, під Росією – кн. Репніна.

Пожежин, с., Малорит., ср. Великоритська. На зал. Берестя – Ковель.

Покри, с., Берест., ср. Чорнавчицька, на лівому березі Лісної. Пам’ятка архітектури – церква з 1739. У. П. розкопано кілька безкурганних поховань з трупоспаленням. Знайдено 1912 монетний скарб із середньовічними європ. монетами.

«Покрови», ікона з 1649, малоритський майстер, пам’ятка поліського іконопису. Відкрита в Миколаїв. церкві (1907) м. Малорити. На дошці, темпера яєчна, 123,5х80х2-4. Утримується в ДММ Респ. Білорусь у Мінську.

ЖБ, с. 36-38.

[243]

Покровська церква, м. Жабинка, пам’ятка архітектури ХХ ст. В стилі неокласицизму.

Полахва, річка, притока Мухавця. Жаб., Басейн Висли.

«Полесье», зб. досліджень з лінгвістики, археології і топоніміки Полісся, вид. ін-том слов’янознавства при АН СССР (в-во «Наука», М., 1968). Редактори В. Мартинов і М. Толстой. Полісся в лінгвістиці – тема ст. М. Толстого. «Лінгвістична границя, – пише Толстой, – здебільшого співпадає з фізико-географ. на заході і північ. заході вона доволі чітко визначається пучком ізоглос, при чому найбільш релевантною виявляється границя акання (мова йде про ПРЛ. – ВЛ.), на північному сході вона менш виразна, але на півдні знову виділяється рядом ізоглос, з яких найбільш яскравою слід визнати ізоглосу дифтонгів» (с. 5). Толстому слід було, очевидно, спочатку ці міркування попередити констатацією того, що окреслена ним територія в лінгвістичному відношенні ділиться на укр. і біл. частини, і межа між ними не менш важлива в наук. плані, ніж згадані ізоглоси на території обох мов, тобто мову слід вести про два Полісся – укр. і біл., а не про одне, як чинить автор на догоду мотивам адм.-політ. Позиція Толстого є визнач. для більшості авторів зб. Так, ст. М. Лакомцевої і С. Толстої «Фонологічний коментар до поліських діалектів» виявляє виняткову гнучкість, з якою вони маневрують між поняттями Білоруське Полісся, поліський діалект і укр. мова. З усіма матеріалами позитивно контрастує ст. Ю. Кухаренка про археологію Полісся.

«Полищукове слово», укр. г., № 1 вийшов у серпні 1992, редакція в Бересті і Кобрині. Засновник В. Брич, редактор і. Бус. Заголовки ст.: «Аби віте назвали своєю», «Не на голому місці», «Потрібна правда про УПА і справедливість щодо її вояків», тощо.

«Поліссє», реваншистське, антиукр. т-во, засноване 1988 у Мінську за ініціативою проімперських спецслужб, зацікавлених у поборюванні українства на Берестейщині та насаджуванні сепаратизму в поліських районах України. Т-во «П.» веде мову про окремий поліський народ, вважаючи його етнічною та історичною основою ятвягів, балтське плем’я, що вимерло ще в кінці ХІІІ ст. Має філії в Бересті і Пинську. Видає язичієм г. «Збудіннє».

Полісся, природний та етнограф. край на пн. України, окреслюється басейном Прип’яті і середнього Бугу. У межах Поліської низовини. Заболоченість території 70 %. Під лісами – 30 %. В етнографічному плані

[244]

П. поділяється на укр. і біл., межа між ними, між Україною і Білоруссю – ПРЛ. Укр. П. територіально співпадає з ареалом північ. діалекту укр. мови. Існує традиція історичним П. вважати Берестейщину, де цей термін уперше зафіксований на 1274 (в Гал.-вол. літопису) і де він уважається як самоназва.

«Полісся», біл. «Палєссє», танцювальний ансамблю при міському будинку культури м. Пинська. Має офіц. титул народного. Місцеві танцювальні традиції в програму «П» не допускається.

Полісся Білоруське, термін, який в Респ. Білорусь поширюють, крім Гомельщини, також на Берестейщину, хоча і безпідставно: південною межею ПБ є ПРЛ.

Полісся бюро меліорації, Бюро меліорації Полісся, пол. установа, займалася у 30-х рр. вивченням Полісся з метою меліорації. Осідок у Бересті.

«Полісся голос», ансамбль народної пісні в Бересті. Керівник І. Черник.

«Полісся західного грамоти», «Грамоти західного Полісся», під такою назвою згруповано грамоти XV ст. у зб. «Укр. грамоти XV ст.» (К., 1965, сс. 32-62), в яких виявлено говіркові елементи північних районів Волині. Частина грамот вийшла з канцелярії лит. князів Витовта, Свидригайла, Казимира, Олександра, інша частина – з-під пера приватних осіб, в тому числі жителів Берестейщини.

«Полісся і Волині товариство друзів», «Т-во друзів Волині і Полісся», пол. громад. об’єднання реваншистського напрямку, об’єднує пол. громадян, уродженців згаданих укр. країв, та їх потомків. В основі діяльності кладуться претензії на згадані землі, організація громадянської думки в цьому напрямку. Але 20.03.1992 т-во привітало утворення укр. держави, закликаючи пол. і укр. народи до співпраці.

Полісся Комісія, комісія Полісся, наукова установа в системі ВУАН, утворена 1929 за ініціативою М. Грушевського з метою комплексного

[245]

вивчення Полісся. Проіснувала кілька місяців, розпущена з погромом М. Грушевського та його історичної школи в ВУАН.

В. Зарубка. Погром. Як нищили школу істориків академіка М. Грушевського. – ЛУ, 1991, 11.07.

Полісся Мале, територія між Поліссям Волинським і Поділлям.

«Полісся помста», «Помста Полісся», кодова назва загону УПА-Північ, створений на Поліссі, діяв 1943-1944. Командир «Верховинець». До загону ПП входили курені Голобенка, Яреми, Юрка. Завдав німцям значних втрат та території Коб., Жаб. та Антопільських р-нів.

П. Мірчук. Українська Повстанська Армія, Мюнхен-Львів, 1991, с. 200-201; Л. Шанковський. УПА проти гітлерівської Німеччини. – г. «Ратуша», Львів, 1991, № 7, 28.01.

Полісся Українське, див. Полісся.

Поліська музично-етнографічна експедиція 1932, орган. К. Мошинським за участю Ф. Колесси. Пісні записано в селах Лунинецького і Стол. пов.: Хоростові, Пужичах, Чолонці, Березняках, Лугах, Вітчині, Стахові, Велимичах, Синькевичах, Лунинці. Записано 228 текстів, 236 мелодій. Мошинський терени Полісся між Цною і Прип’яттю в музично-етнографічному відношенні називав перехідним укр.-біл., терени на пд. від Прип’яті – укр. На думку Колесси, поліські пісні, і лунинецькі і столинські, попри локальні риси, мають характер наскрізь укр.

Поліська низовина, природно-ландшафтний район в поріччі Прип’яті і середнього Бугу, обмежена з пн. Білоруським пасмом, а з пд. Волинсько-Подільською височиною. Рівнина. Асоціюється з Поліссям географічним.

Поліська область, умовна назва території Поліського воєвод. після його приєднання 1939 до СССР. Назва не прижилася як з огляду на поділ воєводства на дві області Берест. і Пин., так і з огляду на те, що в БРСР вже була Поліська область із центром у Мозирі.

Поліська партія, гідро-меліоративна експедиція, створена 1913 з метою осушування боліт Полісся, уважалася спадкоємницею Західної (Поліської) експедиції (Жиленського). Припинила діяльність з початком Перш. св. війни.

Поліська розмежувальна лінія, ПРЛ, лінія між укр. та біл. етнічними територіями, засвідчена археологічними, етнографічними, антропологічними матеріалами. Пролягає по р. Нарві, по горішній Ясельди до м. Берези – Вигонівське оз. – гирло р. Горинь – Прип’ять. Від ІІ тис. до н. е. і до IV ст. н. е. ПРЛ розмежовує балтів і слов’ян, пізніше – білорусів і українців.

Е. Ф. Карский. Этнографическая карта белорусского племени, Пг, 1916; Сулімірскі Т. Стародавні сусіди балтійських племен на півдні. – «Акта Балтіка-Славіка», Білосток, 1974, № 7; Ю. В. Кухаренко. Полесье и его место в процессе этногенеза славян (по материалах археологических исследований), зб. «Полесье», М., 1968; Е. Е. Ширяев. Русь Белая, Русь Черная и Литва на картах, Мн., в-во «Н. і Т.», 1991, карти 29-45; І. Сидорук. Проблема українсько-білоруської мовної межі, Аусбург, 1948; А. П. Непокупный. Ареальные аспекты балто-славянских языковых отношений, К., 1964.

[246]

«Поліська січ І», укр. курінь створений у січні 1919 в м. Кобрині для боротьби з більшовиками і поляками, командир П. Макарук. У лютому 1919 «ПС» у повному складі захоплена поляками, які особовий склад «ПС» інтернували, старшин ув’язнили.

Є. Пастернак. Історія Холмщини і Підляшшя, Вінніпег, 1968, с. 181-182; Я. Войтюк. – ЕУ, т. 1, 1993, с. 362.

«Поліська січ ІІ», осідок-база Поліського лозового козацтва, утворена 1939 в липні в околицях Янова на Поліссі за ініціативою ОУН на хуторі лозового козака Лося-Адамського.

П. Мірчук. Укр. Повст. Армія, Мюнхен-Львів, 1991, с. 192.

«Поліська січ ІІІ», «Поліська Січ Укр. повст. армії», укр. повст. організація 1941-1943, діяла в районі Сарн. Захищала укр. населення від окупаційної сваволі німців та сов. і пол. партизан. Головна політ. мета – боротьба за незалежність. Очолював ПС УПА Т. Бульба (Боровець). В зону дій ПС УПА належала Берестейщина. 1943 ПС УПА стала складовою частиною УПА-Північ.

Поліська соха, пристрій для оранки землі. На рогачі-основі закріплявся сошник і чепіги, а з другого кінця – ярмо на пару волів.

Д. К. Зеленин. Русская соха. Ее история и виды, Вятка, 1908, с. 55; Л. А. Молчанова. Материальная культура белорусов, Мн., 1968, с. 16-28.

Поліська школа народної архітектури, в укр. нар. будівництві регіональна школа поряд наддніпрянської, подільської, лемківської тощо, засвідчена переважно дерев’яними громадськими й сакральними спорудами, має чимало спільного зі згаданими школами, але має й відмінності, зумовлені природними умовами та історією Полісся. Оформилися впродовж останніх 500 років. Конструкції житлових і госп. будинків, планування інтер’єрів близькі до волин. і південнобіл. типів. Хати раніше обмазувалися глиною, мали три- і чотирисхилі дахи, пошивалися куликами, зрідка покривалися ґонтою. Згодом дах стає двосхилим з паціятами. Культова архітектура є продовженням вол. Головний матеріал Полісся, як і Карпат, є дерево. Збереглося кілька десятків старих церков, переважно уніатських з XVII-XVIII ст., в яких особливо яскраво відбилися місцеві будівничі традиції, смаки, методи і розуміння доцільного й прекрасного в будові.

Поліське воєводство, адм.-терит. одиниця Польщі 1919-1939 із центром у Бересті. Пл. 36,8 тис. кв. км. На 1931 1136, 4 тис. жителів, у тому українців 924 тис. Пов.: Берест., Камінь-Каширський, Коб., Косівський, Лунинецький, Пин., Пруж., Сарненський, Стол. У Косівському і Лунинецькому переважно біл. населення, в решті пов. укр. Пол. влада провадила в ПВ колонізаторську політику, дискрімінувала поліщуків, забороняла укр. школи, кращі землі населяла поляками-осадниками. Тим не менше саме на 1919-1939 укр. національна культура і свідомість здобувають найбільше поширення на Поліссі.

«Поліське лозове козацтво», повстанська формація кількістю бл. 500 стрільців, створена 1939 на Поліссі в околицях Янова (Іванова) за ініціативою ОУН для боротьби з пол. пацифікаторами. Командири: І. Скопюк, А. Закоштуй, Вовківчик, І. Гроза, А. Карий, Федір з Янова,

[247]

А. Бульба, Оксана П.-Ріка. З початком пол.-нім. війни «ПЛК» мало сутички з пол. частинами з метою захоплення зброї, після 1939 – з частинами НКВД. З утворенням УПА особовий склад «ПЛК» влився у перші сотні.

П. Мірчук. Повст. армія, Мюнхен-Львів, 1991, с. 192.

Поліське повстання 1918-1919, інспірований більшовиками збройний виступ проти УНР в районі Лунинця, Столина, Дубровиці. Почалося восени 1918. Спровадило в Україну регулярні частини ЧА. 21.01.1919 повстанці захопили Пинськ і повели наступ на Рівне. ПП пришвидшило окупацію Зах. України поляками.

Поліський кінь, запряжний кінь місцевої породи. Виведений в умовах бідного годування та надмірного завантаження роботою. Відомий витривалістю й невибагливістю щодо умов утримання.

БСЭ, 1955, т. 33, с. 519.

Поліський курінь, інша назва «Поліська Січ І»

Поліських залізниць майстерні, тех. споруди в Пинську, призначені для ремонту зал. техніки. Кількість робітників від 500 до 1 тис. чол. Робітництво ПЗМ організовано виступало за свої права 1893 і 1905-1907.

Поліські болота, загальна назва різних завбільшки заболочених територій Полісся переважно вздовж Прип’яті, Бугу та їх приток або навколо озер, як живих, так і зарослих. Більші болота Полісся: 1) Великоліське болото на межі Дорог. і Коб. р-нів площею до 40 тис. га, межиріччя Дніпровсько-Бузького каналу і горішньої Прип’яті. 2) Вигонищанське болото на горішньому Бобрику, Ганцевицький р-н, пл. Бл. 40 тис. га. 3) Обрівське болото, на межі Берез., Дорог. та Іван. р-нів, лівобережжя середньої Ясельди, Заясельдя. 4) Столинські болота, пл. бл. 50 тис. га. До Вигонищанського і Столин. боліт та до суміжних боліт Рівненської та Вол. обл. ще застосовується назва Пин. болота.

Поліські діалектологічні експедиції, дослід. виправи в різні райони Полісся упродовж 1962-1965 з метою збирання мовного матеріалу за програмою, опрацьованою в Моск. ін-ті слов’янознавства та в ін-ті мовознавства

[248]

ім. Я. Коласа в Мінську, програма ПДЕ, як показали звіти та публікації їх учасників, зігнорувала укр. мовно-нац. характер Берестейщини, виходячи в кращому випадку з абстрактних загальнославістичних настанов, у гіршому – з настанов відверто білорусифікаторських. Мовознавчі центри УРСР, за винятком Житомирського пед. ін-ту ім. Франка, до праці в ПДЕ залучені не були.

Н. І. Толстой. О лингвистическом изучении Полесья. – зб. «Полесье», М., 1968, с. 5-17; Н. В. Никончук. Хроника полесских экспедиций. – там же, с. 300-302.

Поліські залізниці, колії, що перетинають Полісся: Московсько-берест., стала до ладу 1871, найбільш завантажена і технічно досконала. Лінія Берестя-Київ через Ковель, Сарни і Здолбунів з’єднує Полісся з центр. Україною, стала до ладу 1872. Лінія Барановичі-Лунинець-Здолбунів з’єднує Україну з Прибалтикою, стала до ладу 1885. Лінія Жабинка-Лунинець-Гомель-Брянськ стає до ладу 1887-1888. ПЗ споруджено з огляду на їх стратегічне значення, але вони вивели Полісся з природної ізоляції. Завдяки ПЗ занепав водний шлях до Прип’яті, зате виросли нові міста Жабинка і Лунинець.

⇐ Предыдущая 17 18 19 20 212223 24 25 26 Следующая ⇒