Володимир Леонюк 28 страница

Програма винародовлення українців і білорусів у Польщі, Львів, 1937, с. 69, 91, 108, 109, 110, 181.

Тутковський Павло, укр. геолог. Н. 1.03.1858, с. Липовець, тепер Вінницька обл. П. 3.06.1930. учасник багатьох геолог. експедицій, в тому числі 1884-1902 на Полісся. Вивчав вихід укр. кристалічного масиву і картографував геологічні особливості терену. Пр. про Полісся: «Краткий гидрографический очерк центрального и южного Полесья» (Труды об-ва иссследователей Волыни, т. 2, с. 67-141), «Библиографический обзор литературы по геологии и физ. географии центрального и южного Полесья» (Зап. Киев. об-ва естествоиспытателей, т. 22). Т. – автор краєзнавчих ст. про Полісся в ЭСБЕ.

Тшинецька культура, археолог. культура з бронзової доби (2-1 тис. до н. е.), поширена була на території укр. лісостепу, на Поліссі і в Польщі. Уважається протослов’янською. Пн. межа ТК збігається з ПРЛ.

М. О. Чмихов, Н. М. Кравченко, І. Т. Черняхов. Археологія та стародавня історія України, К., 1992, с. 175.

Угринка, річка, притока Мухавця в межах середньовічного Берестя. Замулена.

Ужове, с., Малорит., ср. Луківська. Від Малорити 20 км. Неподалік вол. межі.

Україна, назва землі і країни, де живе укр. народ, включно з Берестейщиною. Назва давня, паралельна з назвою Русь. Щодо Берестейської землі назву У. вжито в Гал.-Вол. літопису на 1211-1212. Як рідна країна, батьківщина ентонім У. Багато разів уживається у фольклорі Полісся.

«Українбанк», м. Берестя, фінансово-кредитна установа, обслуговувала укр. кооперативні та культурні організації Полісся. Очолював «У» 1927-1928 Базилевич.

Українець Федір, поліський скрипаль. Н. 1924, Давид-Городок. Репертуар У. складають танцювальні мелодії з умовними назвами: «Заболинка», «Дідусь», «Дуб», «Янецька», «Городецька», «Людова».

М. Казека. Столінскія музыкі. – МБ, 1990, № 9, с. 71.

[305]

Українка Леся, Леся Українка, велика укр. поетеса та діячка визвольного руху. Н. 25.02.1871, Новгород Волинський. П. 1.08. 1913. Творчість ЛУ – новий етап укр. літ. Юність ЛУ минула в с. Колодяжне на Ковельщині, 150 км від Берестя, тим-то уважала себе волинянкою-полісянкою і завжди розчулювалася на згадку про Полісся. В укр. літ. ЛУ – найбільш поліська поетеса, поліська струна в її поетичній лірі звучить упродовж усієї творчості. Найповніше, найпоетичніше втілення мовно-етнограф. стихія Полісся знайшла в драмі ЛУ «Лісова пісня» (1911), де майже кожне слово, речення, кожен образ дишуть Поліссям.

Українська автокефальна православна церква, УАПЦ, є продовженням церкви, запровадженої в Україні-Русі князем Володимиром 988. Мала статус митрополії в складі Констант. патріархії. Поширила християнство на всіх підлеглих Києву землях. У 1596 під тиском пол. уряду на соборі в Бересті від укр.-біл. правосл. церкви відійшли уніати (гр.-католики), а пол. уряд скасував правосл. ієрархію. У 1621 в Києві відновлено правосл. ієрарахію на чолі з митрополитом. Інтригами Москви 1686 Київ. митрополію неканонічно підпорядковано моск. патріархові. Почалася русифікація. Вихід з-під моск. зверхності проголошено під час УНР. Діяла УАПЦ в УРСР до 1934, коли була репресована. Відроджена на Зах. Україні собором єп. у Пинську 1942 за участю пин. архиєпископа Олександра. Переслідувалася німцями, потім совєтами. Існувала в еміграції. В Україні відновлена 1988.

«Українська громада», громад. установа, виникла у м. Біла Підляска (Підляшшя) 1915 при сприянні Союзу визволення України на окупованих Німеччиною укр. провінціях Підляшшя, Полісся, Холмщини і пн. Волині. «УГ» налагоджувала укр. культурне і нац. життя. При «УГ» повстала Шкільна рада, котра займалася створенням нац. шкільництва – було організовано 74 укр. початкові та середні школи. «УГ» налагодила видання укр. книжок, зокрема в Білій Підлясці видано підручник В. Сімовича «Коротенька укр. правопись», М. Кордуби «Північно-Зах. Україна». Під егідою «УГ» виходила 1916-1918 у Білій Підлясці г. «Рідне слово», з 1918 – у Бересті.

М. Сирник. Комісаріат народної освіти для Холмщини, Підляшшя і Полісся. – ж. «Зустріч», 1989, № 20, с. 98-99.

Українська Гельсінська спілка, сусп.-політ. організація в Україні, створена 1988 на базі Укр. громад. групи сприяння виконанню гельсінських угод. У декларації принципів спілки було положення: «У межах Союзу тільки повне забезпечення культурно-національних прав українців Берестейщини, Вороніжчини, Кубані, придністровських районів Молдавської РСР зніме з порядку денного болісне питання перегляду кордонів республік за етнічним принципом». У травні 1990 на установчому з’їзді в Києві УГС перетворилась на Укр. республіканську партію.

[306]

Українська греко-католицька церква, інші назви – Укр. католицька церква, історична назва Уніатська церква. Виникла на Берест. церковному соборі 1596 за ухвалою частини укр. і біл. єпископату. УГКЦ визнає кат. символ віри, зверхність папи римського, зберігає при тім правосл. укр. обрядовість. У складі УГКЦ до 1837 існувало дві поліські єпархії – берест. і пин.; У межах Рос. імперії ліквідована. Зберіглася під Австро-Угорщиною. На Зах. Україні більшовики скасували УГКЦ 1946. Відновлена на Україні 1991. УГКЦ відбула чотирьохсотрічну еволюцію від церкви на послугах у пол. магнатерії до укр. нац. церкви.

Українська козацька держава, офіційна назва Військо Запорізьке, Гетьманщина, державна організація в Україні XVII-XVIII ст., створена Б. Хмельницьким на ґрунті військової організації Запорізької Січі. У часи Б. Хмельницького УКД то охоплювала майже всі етнічні укр. землі, то зменшувалася до трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського. Адмін. посади від гетьмана до сільського отамана виборні. УКД мала дипломатичні зносини з Росією, Туреччиною, Молдовою, Кримом, Швецією, Венецією, Австрією. До УКД 1657-1659 входив Пин.-Турівський полк. З настанням Руїни УКД поділилася на правобережну і лівобережну. Остання входила до складу Моск. держави на правах широкої автономії, але під тиском моск. імперіалізму поступово втрачала свої права, аж поки Катерина ІІ зовсім не скасувала автономну державність. Правобережна частина УКД була повернена до Польщі.

Українська Народна Республіка, держава укр. народу, проголошена другим універсалом Центральної Ради. Всі органи влади виборні. Громадяни УНР мали широкі права незалежно від національності, віровизнання, поглядів. Поширювала владу на більшість укр. земель, що входили раніше до Рос. імперії. Після укладення Берест. миру 1918 до УНР увійшла також Берестейщина, як частина Холмської губ. з центром у Бересті. Після розпуску Центральної Ради до влади прийшов гетьман, УНР перейменовано на Укр.

[307]

Державу. Стару назву поновлено на Директорії. Розбудова й існування УНР ускладнювалася воєнною обстановкою, потребою вести оборонну війну на чотири фронти. Зліквідована з окупацією України більшовиками.

Українська повстанська армія, УПА, збройні сили України 1942-1952, створені ОУН для боротьби за незалежність, для захисту укр. народу в умовах нім. окупації, відтак окупації більшовицької. Кількість повстанців у 1945 сягала за 100 тис. чол. у розпорядженні командування було 65 куренів. Ділилася на три оперативні групи: УПА-Північ, УПА-Південь, УПА-Захід. Перша сотня УПА організована на Поліссі на Дивинщині, тепер Коб., сотником С. Качинським. Остання акція УПА сталася в тому ж Коб. р-ні 1953, коли була розгромлена остання повстанська группа. Уся Берестейщина, навіть етнічно біл. землі, входила в зону дій УПА. Днем УПА уважається день Покрови 14 жовтня.

П. Мірчук. Укр. Повстанська Армія, Мюнхен-Львів, 1991.

Українська повстанська армія - Північ, УПА-Північ, одна з територіальних груп УПА, пов’язана з Поліссям і Волинню. Складається з трьох воєнних округ (ВО): ВО «Турів» – Вол. обл. і зах. Берестейщина; ВО «Заграва» – Рівненська обл. і східна Берестейщина і ВО «Волинь» – південні райони Рівненської обл. та північні «вол.» райони Тернопільської. Командири УПА-Північ: В. Сидір, Д. Клячківський («Клим Савур») та М. Медвідь («Карпович-Крем’янецький») – всі три загинули в боях. На 1943 УПА-Північ нараховувала бл. 20 тис. стрільців.

П. Мірчук. Укр. Повстанська Армія, Мюнхен-Львів, 1991; М. Омелюсик. УПА на Волині. – «Літопис УПА», т. 1.

Український театр на Берестейщині, мається на увазі самодіяльні вистави п’єс з класичного укр. репертуару. Під впливом вистав театру корифеїв у 80-90-х рр. ХІХ ст., який регулярно відвідував Полісся, чиняться успішні і безуспішні спроби організувати укр. вистави місцевими силами. Зокрема прихильники національного театру з Пружан телеграмою від 11.04.1896 вимагали від віленського генерал-губернатора дозволу на укр. спектакль «з доброчинною метою». Упродовж 1902-1914 у Бересті знана самодіяльна трупа під керівництвом офіцера фортеці О. Василенка, вона ставила тв. І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Карпенка-Карого,

[308]

М. Кропивницького. Під впливом берестян подібні трупи повстали в Березі й Кобрині ба навіть в окремих селах, відомо напр., про вельми успішну виставу «Розумного і дурня» Карпенка-Карого у с. Кльонки Старі, Іван., у 1909. Під час УНР у Бересті силами місцевих аматорів (В. Дмитріюк, Бігунівна, Г. Дрозд, Прокоп) поставлено «Наталку Полтавку», яка мала чималий успіх у Бересті, а зібрані з вистави кошти пішли дитячому сиротинцю Туркевича. Нову сторінку в історії укр. театру краю вписав 1925-1935 П. Артемюк, голова окружної «Просвіти» та директор укр. школи ім. О. Стороженка в Бересті. З організованою музично-хоровою і драматичною трупою П. Артемюк об’їздив найглухіші села Поліського воєводства. За що запроторений поляками до концтабору в Березі. Спроби укр. вистав чиняться в найбезпросвітніші часи біл.-більшовицького етноциду. У 1968 через недогляд начальства в Малориті ставиться водевіль Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик».

Українське громадсько-культурне об’єднання Берестейської області, самодіяльна гром. організація, покликана дбати про «...збереження та дальший розвиток мови, традицій, культури корінного населення Берестейщини». Засноване 18.02.1990. Філії у більшості районів краю. Чиняться поки що безуспішні спроби відродити укр. шкільництво. УГКО видає укр. г. «Голос Берестейщини». Голова – берестянин М. Козловський.

Українське національно-демократичне об’єднання, УНДО, легальна політ. партія Західної України 1925-1939. Бл. 60 тис. членів, конституційними методами боролась за права укр. народу під пол. окупацією. Програма максимум передбачає виборення укр. державності. Мало прихильників у Поліському воєводстві. «УНДО стверджує, що Галичина з Лемківщиною, Волинь з Полісям і Холмщиною з Підляшшям мають відмінний укр. характер, що це історична і сучасна неподільна власність укр. народу та що згідно із принципом про самовизначення народів... УНДО обстоюватиме і розбудовуватиме одноцільний укр. національний фронт, змагаючи до культурної, економічної і політичної уніфікації української нації». УНДО заборонена 1939.

В. Пахаренко. Віті єдиного дерева. – ж. «Дзвін», 1991, № 12, с. 88-89; М. Литвин. Керманич УНДО. – «ЗВУ», 1993, 18.03; І. Кедрин. Життя. Події. Люди., Нью-Йорк, 1976, с. 184-185.

Українське соціалістичне об’єднання «Селянський союз», сусп-політ. організація лівого напрямку, створена на базі «Виборчого комітету Холмщини, Підляшшя, Волині і Полісся», організац. з’їзд відбувся 5.08.1924 в Бересті. Первісно Сельсоюз та його видання стояли на позиціях незалежності України, згодом перейшли на позиції прокомуністичності.

«Сельсоюз». – Берест. Эн. Сп., с. 327-328.

«Український буквар», складений А. Савчуком, вид. 1918 в Бересті видавництвом «Рідне слово».

Є. Пастернак. Історія Холмщини і Підляшшя, Вінніпег, 1968, с. 181.

Український виборчий комітет Холмщини, Підляшшя, Волині і Полісся, парламентська організація, об’єднувала укр. легальні партії названих земель під час передвиборної компанії 1922 до пол. сейму. Галичина бойкотувала вибори. У головних питаннях комітет стояв на патріотичних

[309]

і демократичних позиціях, передбачав практичний захист укр. народу в пол. державі. УВК обстоював право України на державну незалежність.

Український допомоговий комітет, харитативна організація, створена в Бересті 1941 для захисту інтересів місцевого укр. населення в умовах нім. окупації та пол. і більшовицького засилля у всіх сферах життя міста і краю. УДК не мав політичних прав. Очолював інженер Гайовий. З початком бойових дій УПА розігнаний окупантами. Керівників Гайового, О. Сороку, С. Тарасюка і В. Пархотика розстріляно.

Ю. Місіюк, М. Козловський. Зберегти нашу мову і культуру. – ж. «Над Бугом і Нарвою», 1992, Більськ, № 2(4), с. 24.

Улас Московчин, козак низовий запорозький, учасник Лівонський війни на боці Речі Посполитої. Записаний в козацькому реєстрі 1581. Прізвисько походить від назви укр. с. Машковичі, Берез., звідки УМ походив.

Реєстр 1581 року – ЛУ, 1991, 13.06; Я. Дзира. Перший паспорт козацтва. – там же.

Ўласав Олександр, біл. культурний діяч, письменник. Н. 1874. П. 1941, Гулаг. Видавець і редактор «Нашай Ніви» та ін. біл. видань. У спогадах «Дні життя» є опис Пинська, де У. жив у юності, пин. бурси, пинчуків: «Славилося це місто глейким і глибоким болотом на вулицях, також пинчуками, плем’ям вельми оригінальним; білоруси його уважають своїм, українці – своїм. За говіркою вони близькі до українців. Роман Скирмунт написав їх граматику. Я вважаю, що це старі древляни, вони мало змінились з часів Володимира Святого, коли віниками платили данину, навіть у наш час».

зб. «Шляхом гадоў», Мн., 1990, с. 154-158.

Улащик Микола, біл. історик. Н. 1906, біля Мінська. П. 1986, Москва. В численних працях У. послідовно фальсифікує джерела на користь білорусифікації Полісся.

Уліян, нар. співак, лірник, сліпий, родом з Дивина, Коб. Пропагував на Поліссі канти з укр. «Богогласників».

І. Хміль. Укр. Полісся, Чікаго, 1976, с. 23.

[310]

Ілюстрації

[311]

«У неділю, неділеньку», укр. нар. пісня емігрантського циклу, записана 1968 в с. Ченчиці, Пин., В. І. Скиданом. Відомі й ін. укр. варіанти, з Тернопільщини зокрема. Так зв. запис Скидана – невдалий переклад на біл. мову з укр. поліського оригіналу.

М. Г. Бочко. Білоруські варіанти емігрантських пісень у порівняльному освітленні. – ж. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», К., 1976, вип. 11, с. 85-90.

Уроднич Володимир, біл. художник. Н. 22.05.1942, с. Великі Орли, Стол. Закінчив 1972 БТМІ. Виставляється з 1973. Тв. «Батьківськими дорогами» (1975), «Розвивались яблуні» (1976), «Нашим синам» (1978), «На берегах Горині» (1979), «Гомін Полісся» (1981), «Ритми Прип’яті» (1983), «Дорога моєї юності» (1979), «Лядецька діброва» (1981), «Квіти моєї Батьківщини» (1980).

А. Тарановіч. Адчуць подых часу – МБ, 1989, № 4, с. 16-24.

Упирове, с., Іван., ср. Псищівська. Від зал. ст. Янів-Поліський 25 км. 1941-1944 в У. німці вбили 83 жит., спалили 135 дворів.

«Успіння», ікона 1650, пам’ятка укр. іконопису Полісся. Майстер з Малорити. На дошці, 119х94х3,5, темпера. Вивезена 1970 з Свято-Преображенської церкви (1862) с. Олтуш, Малорит. Утримується в БММ в Мінську.

ЖБ, с. 39, 40, 41.

[312]

Фалат Юліан, пол. художник. Н. 30.07.1853, с. Тулиголове, Львів. обл. П. 9.07.1929. Належав до пізньоромантичної мистецької школи. Після смерті Матейка 1893 очолював Крак. худ. академію. Автор кількох картин на укр. теми, передовсім польські. Так у картині «Повінь» (Львів. картинна галерея) ідеться про повінь саме на Поліссі – валка поліщуків тікає перед водною стихією у безпечне місце. Твори «Зі списом на ведмедя» і «Повернення з ловів на ведмедя» (1891. Картинна галерея Терноп. краєзнавчого музею) також створені на поліському матеріалі. Ф. гостював у поліських маєтках Радзивіллів.

Фалат Ю. – Митці України, К.., 1992, с. 598.

Фальківський Дмитро, укр. поет. Спр. прізвище Левчук. Н 3.11.1898, с. Лепеси Великі, Коб. П. 15.12.1934, Київ. З селян. родини. До 1915 вчився у Берест. гімназії, де й зацікавився літературою. 1915-1920 жив з батьками в селі, відвідував укр. школу, засновану у Лепесах Великих під час УНР. У 1920-1923 Ф. служить у частинах ЧК в Мінську. З 1923 живе в Києві. Належав до літоб’єднання «Ланка», «Марс», «Вапліте». Оспівував Полісся, засуджував жорстокості громад. війни, негативно переосмислював значення ЧК, уболівав за долю України, за що зазнавав нападок з боку ортодоксальної критики. Арештований за сфабрикованним звинуваченням (у «намірі» вбити тодішнього сталінського сатрапа Постишева) Ф. разом з 27 укр. поетами та культурними діячами – Косинкою, Влизьком, Буревієм – був розстріляний у Києві як «ворог народу». Тв.: «Чабан», поема (1925); «Обрії», зб. поезій (1927); «На пожарищі», зб. поезій (1928); «Полісся», зб. поезій (1931). Найповніше видання тв. Ф. – «Ранені дні» (Братіслава, 1969).

Фальківського Дмитра імені хор, хор ім. Д. Фальківського в с. Залісся, Коб. Виконує укр. нар. пісні. Очолює Є. Прокопюк.

Фальчевський Станислав, у поліських джерелах – Хвальчевський, староста пин., коб., крем’янецький тощо на середину XVI ст. Довірена особа кор. Бони і кн. Острозьких. Здійснював у Пин. князівстві 1552-1555 земельну реформу, провів обмір та перерозподіл земельного фонду князівства з метою переоподаткування. Ведена Ф. книга обліку «Писцовая книга Пинского и Клецкого староств, 1552-1555» багата на матеріал про аграрні відносини на Поліссі в середині XVI ст.

В. И. Пичета. Белоруссия и Литва XV-XVI вв. М., 1961, с. 21-40.

Федів Ігор, стенографіст укр. делегації 1918 на переговорах у Бересті, потім у Парижі. Н. 1891. П. 1962. Січовий стрілець, з 1916 у рос. полоні. Після 1917 учасник укр. визв. руху. Автор «Сина України» (1921)

Є. Онацький. Укр. мала енциклопедія, Буенос-Айрес, 1959, с. 1977.

[313]

Федір (Федюшко) Васильович, пин. удільний князь 1387-1390 з роду Наримунтовичів.

М. Гр. ІУР, т. 4, К., 1993, с. 507.

Федір Данилович, пин. князь у першій чверті XIV ст. Позбавлений стола в Пинську литовцями в 1316-1320 рр. Відтоді службовий князь на Волині. Предок князів Острозьких, Порицьких, Несвицьких, Збаразьких-Корибутовичів, Вишневецьких, Святополк-Четвертинських.

А. Грушевский. Пинское Полесье, ч. 1, К., 1901, с. 64.

Федір Володимирович, пин. князь, двічі згад. у Гал.-вол. літописові на 1262, коли з братами Демидом і Юрієм вітали з перемогою над литовцями коло Небля вол. князя і свого опікуна Василька, і вдруге, коли був присутній у Пинську на похороні свого брата Юрія.

Гал.-вол. літопис – ж. «Жовтень», 1982, № 7, с. 89.

Федір з Янова, учасник збройного підпілля ОУН. Поліський лозовий козак. Учасник збройних сутичок з пол. відділами 1939, потім зі службою НКВД. Янів – це Іваново, райцентр.

П. Мірчук. Укр. Повст. Армія, Мюнхен-Львів, 1991, с. 192.

Федорець Борисович, єп. володимиро-берест., згадується на 1172 у Київ. літописі.

І. Франко. Т. 40, 1983, с. 495.

Федори (Хведори), с., Стол., від зал. ст. Горинь 37 км.

Федорович Гурин, житель м. Берестя, власник чималої книгозбірні, можливо, торгівець книгами. Подарував 1624 місцевим церквам 15 кириличних книг, а пол. книги – своїм друзям П. Прокоповичу, Г. Фесеві та Г. Поповичу.

Францыск Скарына. ЭД, Мн., 1988, с. 216.

Федорук Іван, укр. нар. вчитель. Родом з с. Кустовичі, Коб. 1939-1941 очолював у рідному селі укр. почат. школу. 14.10.1941 розстріляний німцями.

О. Сущук. Рідне слово. – г. «Голос Берестейщини», 27.06. № 2.

Федосюк (Хведосюк) Федір, укр. активіст лівого напрямку. Н. 1900, с. Лигати, Коб. Вчився у Берест. гімназії разом Д. Левчуком (Фальківським). Організував в с. Лепеси, Коб., укр. школу. Служив у ЧА. Пізніше репресований. Д. Фальківський присвятив Ф. поему «Чабан». З 1965 жив у Черкасах.

В. Крачко. Школа, де вчителював Фальківський, – г. «Голос Берестейщини», 1991, № 1.

Федюкович Микола, біл. поет. Н. 1943, с. Гутове, Дорог. Закінчив літ. ін-т ім. Горького в Москві. З 1972 член СП БРСР. Зб.: «Земля-магніт» (1968), «Мілавіца» (1971). «Птушыны грай» (1976). «Макаў цвет» (1979).

М. М. Федзюковіч. – ЛіМ, 1972, 5.05.

Федьковичі (Хведьковичі), укр. с., Жаб., ср. Петровицька. Від Жабинки 13 км, в долині Мухавця.

Фесь Грицько, берест. міщанин, можливо торгівець книгами. За заповітом також берестянина Г. Федоровича та його дружини Соломії з 1624 Ф. мав одержати у спадок «Псалтир» друку Ф. Скорини.

Францыск Скарына. Зб. документаў і матэрыялаў, Мн., 1988, с. 216.

[314]

Филипович Афанасій, укр. письменник і церков. діяч. Н. бл. 1597, Берестейщина. П. 5(15).09.1648, Берестя. Вчився у Берест. братській школі, відтак можливо у Києві. За вказівкою Л. Сапіги доглядав чергового кандидата на Лжедмитрія. Постригся 1627 у Вільні. Послух відбував у монастирях Кутеїна, Межигірському в Києві, у Дубойському та Куп’ятицькому на Пинщині. 1640 стає ігуменом Семеонівського монастиря в Бересті. За діяльність на захист правосл. церкви Ф. ув’язнюють, спровадивши на митропол. суд до Києва, але П. Могила знову повертає Ф. до Берестя. Коло знайомих і друзів Ф.: П. Могила, С. Косів, І. Гізель, Л. Сапіга, Пузина. У час нар. повстання в Бересті Ф. пол.-лит. власті арештовують під претекстом зв’язку з козаками і страчують. Автор пісні «Даруй, Боже, покій Твоїй церкві» та щоденника «Діаріуш альбо список дієв правдивих у справі помноження і об’яснення віри православноє голошений» (1639-1645). 1666 Ф. канонізований мит. Н. Тукальським.

А. Филипович. Диариуш. – РИБ, т. 4, СПб, 1876; І. Франко. Т. 40, 1983, с. 262-264; М. Возняк. Історія укр. літ., т. 2, с. 294-296; А. Филипович. – Укр. письменники. Біо-бібліогр. словник, т. 1, с. 591-592.

Филипович Павло, укр. поет, літературознавець, політв’язень. Н. 20.09.1891, с. Кайтанівка, Черкас. обл. П. 3.11.1937, Соловки. Закін. колегію П. Галагана в Києві, Київ. ун-т. Належав до літ. угруповання неокласиків. Тв.: зб. «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925); літературознавчі праці: «Шевченко і декабристи» (1926), «Укр. літературознавство за 10 років революції» (1928), «З новішого укр. письменства» (1929). Перекладав Верлена, Брюсова. 1935 Ф. арештований і засуджений на 10 років неволі, 1937 розстріляний без суду. Свій родовід поет виводив від А. Филиповича, поета-патріота з Берестейщини. У Ф. є вірші, присвячені Поліссю.

Флоринський Тимофій, рос. славіст, мовознавець. Н. 1854. П. 1919. Проф. Київ. ун-ту, член-кореспондент Рос., Серб. та Югославської АН. Українофоб. Автор тв., спрямованих проти українства, зокрема ст. «Несколько слов о малорусском языке (наречии) и новейших попытках усвоить ему роль органа науки и высшей образованности» (1899, «Киевлянин»), з якою полемізував І. Франко. Ф. – автор книги «Западное славянство и Западная Русь» (К., 1911). На долученій карті Ф. проводить укр.-біл. мовно-етнічну межу по ПРЛ.

«Изборник Киевский, посвященный Т. Д. Флоринскому», К., 1905; Е. Е. Ширяев. Русь Белая, Русь черная и Литва в картах, Мн., «НіТ», 1991, карта Ф. № 30.

Фома, перший єп. турово-пин., висвячений на новостворену єпархію «в літо 6513», тобто 1005.

А. Грушевский. Пинское Полесье, ч. 1, К., 1901, с. 72-78.

Франко Іван, письменник, поет, вчений, громад. діяч. Н. 27.08.1856, Нагуєвичі, Галичина. П. 28.06.1916. Жив і працював у Львові. У низці пр. Ф. є згадки про пинчуків, названих «забутим укр. плем’ям», про збирачів поліського фольклору. Прямо чи принагідно Ф. сказав своє слово про таких діячів з Полісся, як К. Турівський, Д. Корсунський, І. Потій, А. Филипович, К. Лищинський, Л. Карпович. Тв.

[315]

Ф. з 50-томника, в яких порушено окремі історико-культурні проблеми Полісся: «Життя і літ. діяльність Іпатія Потія», т. 39; «Рец. на публ. «Др. Щурат. Пелгримація илі путь до Ієрусалиму Данила архимандрита Корсунського», т. 37; «Дві унії (образок з історії Русі при кінці XVI віку)», т. 46; «Йосиф Шумлянський, львівський єпископ 1668-1708 рр. і заведення унії в Галичині», т. 47; «Рец. на «Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов 1470-1700», т. 47; «Наш погляд на польське питання», т. 45; «Історія укр. літератури», т. 40.

Францисканський собор успіння Марії в Пинську, кафед. собор монастиря францисканців, пам’ятка архітектури. Розбудова почалася 1396, закінчилася 1730, коли остаточно оформився суч. вигляд. Серед начиння інтер’єру чимало коштовних у мистецькому і історичному відношеннях пам’яток – ікони пензля європ. майстрів, чаші, одяг священнослужителів. Більшість з них вивезено до ДММ в Мінську.

Фронопіль, село, Іван., ср. Рудська. Інші неофіц. назви Ф.: Нове Село, Кацапи. Остання назва як і частина прізвищ мешканців підтверджують переказ про переселенців з Росії, які оселились тут наприкінці XVIII чи на початку ХІХ ст.

Хабовичі, с., Коб., 30 км. на пд. від Кобриня, 72 км. від Берестя, 20 км. від вол. межі. З 1926 філія «Просвіти», своя читальня, драмгурток виставляв «На перші гулі» та «Бувальщину». Дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці (1899). В околицях Х. формувалася перша сотня УПА. Німецькі карателі розстріляли 20 жит. Х. З 1995 в Х. діє укр. хор.

Хадані Евер, Евер Хадані, ізраїль. письменник і драматург. Н. 1899, м. Пинськ. Спр. прізв. А. Фельдман. Пише мовою івріт. Тв.: «Дерев’яний

[316]

барак» (1930), «Маленька людина», «Високі димарі», «Нахалалім», «Хадера» (1951).

Рассказы израильских писателей, М., 1965, с. 187-192, 315.

Харки, с., Пруж., ср. Гродечненська. Від зал. ст. Ліси 5 км.

Харлампович Костянтин, укр. історик. Н. 18(30).07.1870, с. Рогачі, Берез. П. 23.03.1932, Київ. Закінчив 1890 Лит. дух. семінарію (Вільно), 1894 – Петербург. дух. академію. Викладав у Казан. дух. семінарії, з 1900 приват-доцент, а в 1909-1918 проф. Казан. ун-ту. Член-кореспондент Рос. АН. З повстанням УНР Х. у Києві, де обирається дійсним членом ВУАН. У 1920-1929 виключений з ВУАН, на засланні. Продовжував співпрацю з укр. наук. установами – з історич. секцією М. Грушевського та соц.-економіч. Д. Багалія, друкувався в ж. «Україна». Пр.: «Острожская православная школа» (К., 1897), «К истории западно-русского просвещения. Виленская братская школа и первые ее полвека существования» (Вильно, 1897), «Западно-русские православные братства и их просветительская деятельность в конце XVI и начале XVII в.» (СПб, 1899), «Польскі вплив на школьніцтво рускє в XVI – XVII ст.»; «Борьба школьных влияний в допетровской Руси» (відбиток з ж. «Киев. Старина», К., 1912); «Малорусское влияние на великорусскую церковную жизнь» (т. 1, Казань); «Нариси з історії грецької колонії в XVII-XVIII в.» (Ніжин).

Харсюк Володимир, родом з Малорити. Н. 1929. Актор за фахом. Очолює філію «Просвіти» в Малориті. Здійснив низку укр. вистав у Малориті. Гість Першого всеукр. збору Конгресу українських націоналістів у Києві та Міжнарод. конференції «Просвіта» – історія і сучасність проблеми» (Львів, 1993), на останній Х. виголосив доповідь про діяльність «Просвіт» 1919-1939 на Поліссі.

М. Базилюк. З імперською експансією можна боротися лише спільними зусиллями. – г. «За вільну Україну», Л-в, 1993, 17.06.

⇐ Предыдущая 23 24 25 26 272829 30 31 32 Следующая ⇒