Володимир Леонюк 4 страница

Між тим вимоги ставляться самим життям: повернути право на національне самовизначення з одночасним припиненням незаконної примусової білорусифікації; повернути право на рідну мову і школу всіх рівнів; забезпечити право на законодавчий захист культурних надбань Полісся – від злочинного нищення, розкрадання, вивозу за межі краю, від плагіювання нарешті. Тобто мова йде в даному разі про забезпечення елементарної культурно-національної автономії, яка є нормою життя національних меншин у цивілізованому світі.

У стратегів національного знеособлення Берестейщини на сьогодні є, по суті, тільки два і то досить ненадійні союзники: це, з одного боку, незабутні незжиті етновбивчі традиції по імперії зла, від яких у Мінську не мали часу відмовитися і відмежуватися, і, з другого боку, це задавнена апатія поліщуків до проблем власної національності, неподолана інерція страху і байдужості. На цих двох рахітичних китів, власне, і робиться головна ставка. Так, ще спить Полісся, на жаль, значною своєю частиною – факт для української громади мало втішний. Але сон – ще не смерть. Всякий сон, як казав Г. Сковорода, пробудний: хто спить, той виспиться, тоді прокинеться і встане. Прокинеться і встане наше Полісся – це питання найближчого часу (53).

1. В. В. Петров. Етногенез слов’ян. К., 1972, с.87

2. Там само, с. 100

3. Ю. В. Кухаренко. Полесье и его место в процессе этногенеза славян (по материалах) археологических исследований). – зб. «Полесье», М., 1967, с. 36. Про ПРЛ Ю. Кухаренко пише: «...починаючи приблизно з середини неолітичного часу і аж до середньовіччя, Полісся різко ділиться на дві самостійні культурно-історичні області: західну і східну». Ми б тепер сказали: на північну й південну.

4. Належність говірок Берестейщини, як пише Й. Дзендзелівський, «...до українського мовного масиву ніколи не викликала сумніву» – ж. «Мовознавство», 1968, № 1: с. 84; Е. Е. Ширяєв. Русь Белая, Русь Черная и Литва в картах. Мн., 1991, в-во НіТ, карти №№ 29-45 (про належність поліщуків до лінгво-етнічного комплексу України йдеться на картах А. Ф. Риттіха – дві карти, Т. Флоринського, Г. Ноберта,

[32]

Л. Нідерле, на карті Московської Діалектологічної Комісії, на «Шпрехенкарт фон Міттельойропа» (Відень, 1921), Д. Шефера, і Грабовського, А. Ледницького, Е. Енгельгардта, А. Дрекселя).

5. Л. И. Тегако. Результаты дерматоглифических и одонтологических исследований в БССР в связи с проблемой этногенеза белорусов. – зб. «Этногенез белорусов», Мн., 1973, с. 100: «Виокремлення на підставі вивченого комплексу одонтологічних і дерматогліфічних ознак зони – територія основного масиву Білорусі і територія Західного Полісся – не сходяться з поширенням морфологічних типів, що можна пояснити неоднозначністю генетично не пов’язаних між собою ознак. Застосування історичних і лінгвістичних аналогій дало змогу пояснити своєрідність виявленого комплексу ознак, властивого території Західного Полісся, історичним процесами, пов’язаними з розселенням східних слов’ян».

И. И. Саливон. К вопросу об антропологической основе и формировании физического типа белорусов (хронологические материалы) – той самий зб., с. 91: «Дослідники центральних районів Полісся В. В. Бунак (1956 р.), західних районів Полісся і центральних районів Білорусі В. Д. Дяченко (1956, 1960, 1965 рр.) відзначили розходження у комплексі антропологічних ознак між білорусами Полісся і рештою території Білорусі. За даними цих авторів місцеве населення південно-західних і південних районів Білорусі відрізняється трохи більш темною пігментацією очей і волосся, меншим зростом, більшою круглоголовістю, меншим діаметром вилиць, менш розвинутим надбрів’ям, більш прямим носом... на думку В. В. Бунака, південно-білоруський варіант можна віднести до карпатсько-дністровської зони, а решту населення головної території Білорусі, дуже схоже до населення східної Прибалтики, – до східно-балтійського типу великої європеїдної раси».

А. И. Микулич. Географическое распределение наследственных признаков человека на территории Белоруссии. - той самий зб., с. 126. «При сумарному порівнянні груп у сукупності всіх розглянутих систем за допомогою "узагальненої відстані" відокремлюється Західнополіська зона, яка географічно накладається на ареали поліських говірок і проживання середньовічних волинян. Білоруси північно-східних районів за даними величин біологічних відстаней посідають протилежний полюс».

6. Н. Полонська-Василенко. Історія України, т. 1, К., 1993, с. 77.

7. В. В. Седов. Славяне Верхнего Приднепровья и Подвинья, М., 1970, с. 24, 52, 84; його ж Дреговичи – ж. «Сов. археология», 1963, № 3, с. 116; Ю. Кухаренко, згад. пр., с. 43.

8. Т. Сулімірський уважає сучасне прізвисько «литвин» щодо білорусів, зафіксоване етнографами на Поліссі, реліктом балто-слов’янського сусідства вздовж ПРЛ. – ж. «Акта Балтіко-Славіка», Білосток, 1967, № 7.

Уздовж ПРЛ по обидва її боки, в тому числі на Берестейщині, простежується цікаве топонімічне явище: з південного, українського її боку здибаються характеристичні досить численні назви неселенних пунктів: Литвинки, Коб., Литвини, Берест., Литовськ, Дорог. Не менш промовисті назви окремих сіл з білоруського боку ПРЛ: Росош, Русино (Барановицький район), Русиновичі (Ляховицький район), Руське село (Вілейський район Мінської обл.), Русаковичі (Слонимський район). Названі топоніми своїм походженням випереджають Велике князівство Литовське та Російську імперію на кілька історичних періодів.

9. Білоруська історична наука так і не спромоглася, на жаль, на створення більш-менш правдоподібної схеми білоруського доісторичного та історичного процесу,

[33]

заплутавшись, з одного боку, в теоріях про білоруське походження історичної Литви, тим часом коли мову слід вести про балтське походження білорусів, з другого боку, – в російських і польських великодержавних концепціях, котрі спотворюють історичну перспективу, коли мова заходить про Україну, Білорусь чи Литву.

10. Створені востаннє в Мінську теорії про етнічну природу Берестейщини на виправдання її інкорпорації – дреговицька і нещодавно з подачі товариства «Поліссє» ятвязька – позбавлені наукового ґрунту.

11. Інші грошові скарби Полісся: в с. Радість, Кам., знайдено римський денарій, схований в землю в ІІ тис. до н. е.; в с. Кривчиці, Пин., знайдено єгипетський срібляник, схований у землю в 283-246 рр. до н. е.; у м. Пружани знайдено римську монету, сховану в ІІ-ІІІ ст.

12. Л. Паевский. Жировицкий и Брест-Литовский архивы (к вопросу о значении провинциальных архивов для Западно-русского края). – «Труды ІХ археологич. съезда в Вильно», М., 1893

13. Тим не менше білоруська історіографія (В. Пічета, М. Грінблат, П. Лисенко, Т. Корубушкіна) без огляду на факти наполегливо проводять думку про пріорітет саме білоруських впливів на Поліссі в усі часи.

14. Це ті самі ятвяги, вимерла балтійська народність, лжеспадкоємцями якої оголосили себе заводії реваншистського товариства «Поліссє» (Мінськ, 1989) з метою прокламувати окремий «західнополіський народ», мовляв, потомний по ятвягах, і зупинити або загальмувати в такий спосіб українське відродження на Берестейщині. До виникнення т-ва «Поліссє» та його історіографічних провокацій доклали рук, ясна річ, органи КДБ.

15. М. Грушевський. Історія України-Руси, т. 2, К., 1992, с. 111-112, 270.

16. там само, с. 301.

17. М. Брайчевський. Походження Русі, К., 1968, с. 190-191.

18. У світлі українсько-литовських та українсько-ятвязьких відносин ІХ-ХІV ст. бездоказовою і суперечною з фактами виглядає плекана тепер у Мінську концепція про білоруський етнічний характер давньої Литви і литовців – українські джерела знають Литву і литовців як неслов’ян і як поган, тим часом як білоруси все ще виступають під фірмою Русі.

19. Галицько-волинський літопис. – ж. «Жовтень», Львів, 1982, № 7, с. 43-44.

20. там само, с. 44

21. там само, с. 63-64

22. там само, с. 74

23. Той самий Кам’янець, який через двісті років наречеться польськими канцеляристами «Литовським», аби не плутати з Кам’янець-Подільським, і який досі вряди-годи іменується таки «Литовським», хоча до Литви і литовців його засновники і мешканці мали тільки негативне відношення: заснування Кам’янця князем Володимиром Васильковичем у 1276 р. диктувалося насамперед оборонними антилитовськими спонуками. Ранні польські джерела називали наш Кам’янець «Камєнєц Рутенєкале» (Л. Паєвський).

24. У заповіті кн. Володимира Васильковича на 1287 р. вперше згадується ще одне поліське місто – Кобринь.

25. Гал.-вол. літопис. – ж. «Жовтень», Львів, 1982, № 7, с. 20.

26. Ф. Д. Климчук. О полесском варианте одной карпато-полесской изопрагмы. – «Карпатский сборник», М. 1976.

[34]

27. М. Грушевський. Історія України-Руси, т. 3, с. 112-117; т. 4., с. 14-15.

28. Ф. М. Шабульдо. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского, К., 1987, с. 10.

29. Українські грамоти ХV ст., К., 1965, с. 32-62.

30. М. Грушевський. Історія України-Руси, т. 4, К.-Львів, 1907, с. 89. Історик стверджує: «Хоча і як важлива була роля вел. князівства Литовського в історії наших земель в ХІV-ХVІ ст., у сформуванні його наші землі і наш народ мали лише другорядну роль: підставою в. кн. Литовського були племена литовські і землі білоруські, той елемент руський, що зрущив в. кн. Литовське, був не український, а білоруський. Так як в. кн. Литовське можна (і треба) до певної міри уважати державою слов’янською, спадкоємницею Київської держави, то у всякім разі не українською, а білоруською передовсім, і в цілості її історію так само не можна вводити в українську історію як історію в. кн. Московського. З українських земель тільки Берестейсько-Дорогочинська (Підляшшя) і Волинь мали важніше значення в історії Литви, але на внутрішнє її життя впливало мало і досить механічно були з нею пов’язані, а більше треба се сказати про землі східної України».

31. М. Грушевський. Історія України-Руси, т. 4, К., 1993 с. 405.

32. Ось взірець історіософії сучасного білоруського публіциста, коли мова заходить про Київську Русь і Велике князівство Литовське: «Україна затверджує свою монополію на культурно-політичну спадщину так званої Київської Русі. Герб України – тризуб Рюриковичів. Невдовзі мова піде про український характер державності Великого князівства Литовського. Уже сьогодні можна почути, що «Статут Великого князівства Литовського» написано українською мовою. Наука тут ні до чого. Це політика. При тім політика, що цілковито ігнорує інтереси Білорусі. Україна справді належала до Великого князівства Литовського. Але про те, що вона собою являла, свідчить такий факт. Польський король одним помахом пера приєднав цю територію до Польської держави...» (П. Васілеўскі. Хай памірае надзея. – ж. «Мастацтва Беларусі», 1991, № 12, с. 4).

33. Документи Богдана Хмельницького, К., 1961, с. 554-556, 583-585, 601-604, 663.

34. Польський єзуїт А. Боболя понад 20 років вів насильницьке насадження католицизму на Поліссі. 16.05.1657 р. полонений козаками і страчений. Канонізований Римом.

35. Я. Дзира. Перший паспорт козацтва – г. «Літературна Україна», 1991, 13.06; Реєстр 1581 р. – там само.

36. В. Антонович. Коротка історія козаччини. – ж. «Дніпро», № 1, с. 122.

37. А. Филипович. Діаріуш – РИБ, т. 4, СПб, 1878.

38. У Білорусі чинилися спроби оголосити Я. Радзивілла білоруським національним героєм, фабрикувалися «народні» пісні про нього – вольному воля, але для Берестейщини Я. Радзвілл, зрозуміло, – кат.

39. В. Сергійчук. Розвідка у війську Б. Хмельницького. – зб. «Отчий край». К., 1988. с. 97.

40. А. Резанович. «Мудрый разумеет». «Слово о полку Игореве» раскрывает свои тайны? – г. "Заря", Берестя, 1991. 1.02 і 2.02.

41. С. А. Алексанровіч. З майого подорожжа. – ж. «Полымя», Мн., 1969, № 2, с. 173-174.

42. Г. Нудьга. Студенти з України на лекціях у Галілея. – ж. «Жовтень» 1987, № 5, с. 99-101; його ж. На літературних шляхах, К., 1990, с. 182-187, 198, 201.

43. А. Филипович. Діаріуш – РИБ, 1878.

[35]

44. Я. Ісаєвич. Братства та їх роль у розвитку української культури XVІ- XVІІІ ст., К., 1966, с. 38-39.

45. А. П. Игнатенко. Борьба белорусского народа за воссоединение с Россией, Мн., 1974, с. 84, 85, 90, 91.

46. А. Миловидов. О положении православия и русской народности в Пинском удельном княжестве и г. Пинске до 1793 г. – «Чтения в обществе любителей духовного просвещения», М., 1894, березень, с. 400.

47. Там само, с. 400.

48. Збирання мистецтвознавцями Мінська на Поліссі ікон, окладів, чаш, напрестольних хрестів, одягу, різної мистецької вартості побутового начиння, реставрацію їх, вивчення і видання можна тільки вітати. Але з їх вивезенням і привласненням мінськими музеями, з їх, що головне, атрибуцією як предметів білоруського мистецтва погодитись неможливо, такі спроби, а їх дедалі більшає, викликають почуття законного протесту, бо це класичне обкрадання мистецьких цінностей безправної національної меншості, в даному разі цінностей поліських українців. Зазіхання на духовні і матеріальні скарби Полісся і Підляшшя набуло в Мінську потворних форм. Не обминуло воно й українського фольклору цих територій. Наші пісні незугарно перекладаються по-білоруському і оголошуються національною гордістю білоруського народу. Що ж до етноніму Україна, рясно розсипаного в піснях Полісся і Підляшшя, то білоруські фольклористи не соромляться писати його з малої букви, – мовляв, «окраїна». – І. Ігнатюк. У «Беларускім календарі» за 1981 рік («Наше слово», 1982, № 9, с. 4).

49. М. Возняк. Історія української літератури, т. 1, Львів, 1922. с. 205.

50. А. Резанович... див. 40.

51. Див. 48.

52. З фольклорних записів О. Будзиловича в Берестейському повіті, опубліковано в «Сборнике памятников народного творчества в Северо-западном крае», Вильно, 1866.

53. Оскільки недоля припрягла нас до білоруського воза, то, природно, ведучи мову про Берестейщину, не випадає обминати дразливі проблеми українсько-білоруських взаємин та фундаментальні питання білоруської історії. Допікає іноді сумнів: а чи варто взагалі ятрити свої і сусідські болячки в наш неспокійний час, коли Україна і Білорусь унаслідок відомих причин опинилися в лабетах багатьох скрут. У цих умовах не можна, на мою думку, не почуватися солідарним з тими білорусами, які стоять на позиціях суверенітету і пожвавлення процесу національного відродження. Та Платон – друг, але істина – більший друг. Щось за п’ять минулих років, коли все, що можна і треба було сказати, було сказане, ми не чули слів співчуття і розуміння з Мінська щодо наших поліських кривд. Досі лунають наклепницькі спекуляції за якими йдуть, як узвичаєно, заборонні санкції. Без уваги на так звану українсько-білоруську дружбу атаки білоруських патріотів проти українців Берестейщини не припиняються ні на хвилину в найтрагічніші моменти для нас. Тим-то було б з боку поліського українства і всієї української спільноти необачним і невиправним в ім’я будь-яких високих матерій зрікатись своїх прав та ідеалів, зрікатися самих себе.

[36]

VIII. Берестейщина в довідковій літературі

Уперше читачеві пропонується довідник енциклопедичного характеру про Берестейщину, корінний український край, що перебуває за межами національної держави і переживає чи не найдраматичніший період у своїй понад тисячолітній історії.

Відомості про Берестейщину головно як поняття географічне (Пинські болота, Біловезька Пуща, реліктові зубри, екзотично відсталі поліщуки) потрапляють вряди-годи на сторінки солідніших польських та російських довідкових видань, зокрема варшавської «Енцикльопедиі повшехней» (28 тт. 1859-1868) та петербурзького «Энциклопедического словаря Брокгауза и Эфрона» 1866-1907). Український матеріал і надто поліська його частина в польських і російських виданнях поспіль виривається з національного контексту й інтерпретується тенденційно, як наприклад, в «Енцикльопедиі мацєжи польскєй»: «Полісся то – країна польська» (Львів, 1898, с. 62)

Рекорди суб’єктивності побили одначе видання білоруські – «Беларуская савецкая энцыклапедыя» (БелСЭ, 12 тт. 1969-1976), «Энцыклапедыя літаратуры і мастацтва Беларусі» (ЭЛМБел, 5 тт., 1984-1987) енциклопедичні довідники «Брест» (вид. БелСЭ, Мн., 1987) та «Этнаграфія Беларусі» (Мн., 1989). – білоруська наука пріоритет на Берестейщині білоруського національного начала над українським утверджує за допомогою прямого і систематичного фальшування фактів поліської історії.

У ще більшій мірі не поталанило Берестейщині на сторінках рідних поліщукам, принаймні мовою, київських видань «Української радянської енциклопедії» (УРЕ, 1959-1965, 1974-1985), «Українського радянського енциклопедичного словника» (УРЕС, 1966-1968, 1986-1987) та «Радянської енциклопедії історії України» (РЕІУ, 4 тт, 1966-1972), в яких перевагу над міркуваннями науковості і патріотизму віддалося комуністичній ідейності, тим-то Берестейщині та іншим українським етнічно територіям з-поза меж УССР забракло місця на об’єктивну інформацію.

Але в довідковій українській літературі є, як відомо, і позитивна традиція – «Українська загальна енциклопедія» (Львів, 1930-35, 3 тт.) та два випуски, статейний і словниковий, «Енциклопедії українознавства» (ЕУ, 13 тт. Сарсель, Франція, 1949-1984, тепер перевидається у Львові), де про Берестейщину сказано фактично все, що на той час про неї знала українська наука.

Дещо однобічно трактується Берестейщина в «Малій енциклопедії України» Є. Онацького (Буенос-Айрес, 1957, 4 тт.) – в статті про Берестя зокрема необґрунтовано стверджується, ніби Берестя і цілий край в українській історії знані тільки завдяки двом визначальним, на думку автора, подіям – церковній унії 1569 року та Берестейському мирові 1918 року. Помилка Є. Онацького спростовується матеріалами «Словника Берестейщини».

Чимало інформації про окремі населені пункти, ріки, урочища Берестейщини, східної передовсім, містяться в краєзнавчому словнику

[37]

О. Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» (Вінніпег, 1984).

І в УЗЕ і ЕУ поліські статті, як і має бути, інтегровані в загальнонаціональному матеріалі, на цьому тлі вони ще яскравіше виграють своїми українськими барвами. Час проте ставить на чергу довідники регіональні, крайові.

Тематика «Словника Берестейщини» охоплює вагоміші й характерніші фізико-географічні показники краю, ключові явища історії від давнини до подій і фактів історичного значення найновішого часу. Є інформація про знаних краян, про польських, російських та білоруських діячів, чиє життя і діяльність були пов’язані з Поліссям. Не обійдено увагою також тих постатей, які в нашій історичній та національній пам’яті значаться в негативному реєстрі: ми повинні знати і пам’ятати ненависників українства поліського, знати наші втрати духовні, матеріальні, людські – в такій мірі знати, як знаємо національних героїв, світлих патріотів, чиїми іменами пишається вся Україна.

Автор далекий від думки, що йому вдалося вичерпати тему. Проте «Словник Берестейщини», безумовно, може стати підвалиною для подальших студій. Є підстави сподіватись, що в недалекому майбутньому Берестейщина приверне увагу як окремих дослідників, кваліфікованих і об’єктивних, так і цілих наукових установ, і тоді білі плями, природні і штучні, щезнуть, і навколо краю поліщуків розвіється пітьма облуди і незнання.

Працюючи над «Словником Берестейщини», автор перш за все мав на оці пізнавальні потреби своїх краян, поліських українців, приречених обставинами життя на інформаційну ізоляцію і голод. Від ознайомлення з поліськими проблемами, зрештою, виграє також і читач усієї України.

Мета автора сповна покривається пророчими словами з Євангелія: «Пізнайте істину й істина зробить вас вільними».

[38]

СКОРОЧЕННЯ

найчастіше вживаних назв, видань, установ,

етнонімів, інші скорочення

АУМ «Атлас укр. мови», Київ

БДТІ Білоруський театрально-мистецький інститут, Мінськ

БелСЭ Беларуская савецкая энцыклапедыя, Мінськ

Берез. Березівський район

Берест. Берестейський район, взагалі берестейський

Біл. Білоруський

БК «Берестейський край», газета, Берестя

БСЭ «Большая сов. энциклопедия», Москва

В-ва Варшава

ВкнЛ Велике князівство Литовське

Вол. волинський

г. газета

гал.-вол. галицько-волинський

ГБ «Голос Берестейщини», газета, Берестя

гр.-кат. (ун.) греко-католицький (уніатський)

губ. губернія, губерніальний, губернський

ДАБМ «Дыялекталагічны атлас беларускай мовы», Мінськ

Дорог. Дорогичинський район

ЕП «Енцикльопедія повшехна», Варшава

ЕУ «Енциклопедія українознавства», Сарсель, Франція

Жаб. Жабинський район

Іван. Іванівський район

Ів. Фр. Іван Франко, твори в 50 тт.. Київ

К. Київ

Кам. Кам’янецький район

лит. литовський

ЛіМ «Літаратура і мастацтва», г., Мінськ

Л-в Львів

Л-д Ленінград

літ. література, літературний

ЛУ «Літературна Україна», г., Київ

М. Москва

Малорит. Малоритський район

МБ «Мастацтва Беларусі», тепер «Мастацтва», ж., Мінськ

М. Гр. ІУР Михайло Грушевський. Історія України-Руси

МДК Московська Діалектологічна Комісія

Мн. Мінськ

МСКБ Музей стародавньої культури Білорусі в Мінську

Н. народився

нім. німецький

Н. П-В. Н. Полонська-Василенко, Історія України, К., 1993

НТШ Наукове товариство ім. Шевченка

ОУН Організація українських націоналістів

[39]

П. Помер

пд. південь, південний

пн. північ, північний

пол. польський

Поч. Початок, початковий

ПРЛ Поліська розмежувальна лінія. див. у «Словнику»

Пруж. Пружанський район

рос. російський

САП «Словнік артистув польскіх», Варшава

сов. совєтський

СПб Санкт-Петербург

СПНТСЗК «Сборник памятников нар. творчества в Северо-западном крае», Вильно

ср. сільська рада, адміністрат.

Стол. Столинський район

СХУ «Словник художників України», Київ

УАН або ВУАН Укр. або Всеукраїнська Академія Наук, Київ

УГА Українська галицька армія

УГКО БО Українське громадсько-культурне об’єднання Берест. області

укр. український

УНР Українська Народна Республіка

УПА Українська повстанська армія

УРЕС «Український радянський енциклопедичний словник», Київ

ЭСБЕ «Энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона», СПб

[40]

Авакумович,правосл. священик при Федорівській церкві в м. Пинську в 30-ті рр. XVII ст. Спільно з Камінським очолював пин. міщан в обстоюванні Федор. Церкви, на яку претендували гр.-кат. (ун.).

С. К. Исторические сведения о православных церквях в г. Пинске – «Виленский вестник», Вильно, 1870, №№ 15, 16

Августинович Олександр, пол. художник. Н. 7.2.1865, с. Іскшиня, бл. Кросно. П. 1944, Варшава. 1903-1929 жив у Львові. Автор картин про Полісся «Сільська вулиця». Інші тв.: автопортрет (1899), «На пасіці» (1905), «Види Львова» (1918).

Августинович О. – «Митці України» К., 1992, с. 10; САП, т. 1

Авраам, брест. єврей, багатій, одержав 1489 право на збирання «володимирського мита», за що мав до королівського скарбу платити щорічно по 60 кіп широких грошів.

«Пам’ятки української мови. Українські грамоти XV ст.», К., 1965, с. 46, 139

Авраам, турово-пин. правосл. єп. Р. нар. невід., Греція. П. після 18.ХІ.1631. Висвячен. на єп. 1621 в Києві таємно. Через протидію пол. влад, які в Пинську підтримували єп. Шаховського-Оникевича П., гр.-кат. (ун.), А. не мав реальної влади в своїй єпархії.

Біскупство пінськє. – ЕП, т. 3.

Акання, властивість вокалізму біл. мови: в ненаголошеній позиції перехід «о», «е» («є»), «а» після твердих голосних в «а». Укр. говіркам Берестейщини невластиве. Внаслідок А. укр. прізвища по-біл. вимовляються і пишуться: Хмяльніцкі, Шавченка, Цярешчанка.

Аканне – ЭЛМБ, т. 1, с. 66

Аким Турівський, єп. турово-пин., середина ХІІ ст. Захоплений 1146 в полон при черговій зміні князівської влади в Турові.

ПСРЛ, т. 11, с. 312; М. Гр. ІУР, т. 2., Л-в, 1905, с. 305

«Акты Брестского гродского суда», вид., у Вільні 1870, сс. 416+ХХ, зб. документів про діяльність Берест. суду, який розглядав кримінальні і цивільні справи шляхти та ін. верств населення.

«Акты Брестского гродского суда», Вильна, 1870, сс. 615+64. Продовження попереднього видання.

«Акты Брестского земського суда», Вильна, 1867, сс. 361+Х, зб. документів про цивільні процеси шляхти Берест. повіту, вид. Віленською археограф. комісією. Земські суди існували до 1795.

«Акты Брестского и Гродненского гродских судов с присовокуплением привилегий на землевладение в Брестской Кобринской экономиях», Вильна, 1871, сс. 450+41

«Акты Брестского подкоморского суда; акты Брестской магдебургии; акты Каменецкой магдебургии», Вильна, 1872, сс. 614+83, зб. документів

[41]

про діяльність берест. підкоморського суду – про розгляд межових земельних суперечок. Акти магдебургії являють собою документи самоврядних адміністрацій Берестя, Кобриня і Кам’янця.

Алексєєв Євген Венедиктович, укр. лісознавець. Н. 10.10.1869. П.18.10.1930. Вчився в ліс. ін-ті в СПб. Досліджував і впорядковував Біловезьку Пущу. Проф. політех., потім сільгосп. ін-тів у Києві. Пр.: «Про основні поняття лісівницької типології» (1927), «Типи укр. лісу» (1928), «Лісоводство» (1929)

Алексєєв Є. – УРЕС, 1985, т. 1, с. 50

Алексіюк Михайло Іванович, берест. краєзнавець, наук. працівник Берест. краєзнавчого музею, колекціонер поліської старовини, автор ст. і заміток на різні теми берестеїки в біл. виданнях, зокрема в БелСЭ: «Берест. монетний двір» (т. 2, с. 434). «Берест. воєводство» (т. 2., с. 421), «Кобринське князівство» (т. 6., с. 43), «Кам’янець» (т. 5., с. 361). Трактує Берестейщину як частину Білорусі.

Альбрехтове, укр. с., від 1958 в складі м. Пинська, до 1939 земельні угіддя А. належали Скирмунтам, 1905 з ними позивались селяни сусідніх Пинкович

Амфілохій, єп. володимирський. Р. нар. невід. П. 1122. Первісно чернець Печерського монастиря. У Володимирі з 1105. В єпархії, до якої належала і земля Берест., боровся з рештками поганства.

А. Дублянський. Укр. святі.-г. «Старожитності», К., 1991, ч. 6.

«Америка», укр. нар. пісня еміграційного циклу з кінця ХІХ ст. Окремі варіанти пов’язані з Поліссям. Побутував зокрема варіант про події в Україні 1944-1950. Там є слова: «В Америці любій і п’ють, і гуляють – в Україні милій без хліба вмирають»

[42 ]

Ананія, укр. різьбар на дереві. Жив і творив між 1459 і 1526 у Пинську при дворі кн. Федора Ярославича. Збереглася різьблена ікона «Премудрість созда себі храм. Празники». Ікону виявлено 1849 в колекції Бланжі, Франція, утрим. в Рос. музеї в СПб. Там же зберігається копія «Празників» та ікона «Святий».

И. И. Плешанова. Два резных образка в собрании Русск. музея. – "Памятники культуры. Новые открытия. Ежегодник 1979 года", Л., 1980; Ананія. – ЭЛМБ, т. 1, с. 109; А. Ляванова. Старажытнабеларуская скульптура", Мн., 1992.

Андрасюк Василь, збирач укр. фольклору на Поліссі. Нар. в с. Озяти, тепер Жаб., вчився в Молодечненській семінарії в 60-ті рр. ХІХ ст. Добірка пісень у зап. А. опуб. в СПНТСЗК: «Єсть у полі верба», «Ой, вийду я за новиї ворота», «Росла в ліси сосна», «Ой, воли мої половенькиї», «А я поле не орала», «Ой, сини мої, соколики мої», «Послала дочку мати в ліс калини ламати», «Соловейку маленький», «Ой, у лузі калинонька, у лузі», «Під горою трава шумить», «Під гаєм зелененьким убита дорожка», «Вітер повіває», «Зелений дубе, чого нахилився», «Ой, летіли голуби», «Ой, зажурився ясний соколонько», «Повій, повій, тихий вітьор».

Андрасюк Григорій, збирач укр. фольклору на Поліссі. Уродженець с. Озяти, тепер Жаб. Вчився в Молодечненській семінарії. Пісні в записах А. опублік. в СПНТСЗК: «А в Маруси хата на помости», «В край дороги широкеї», «Дівчинонька по гриби ходила», «З-пуд крем’янеї гори», «Котився вінчик по полю», «Коло нового двора», «Линув соколик через три ліси», «На дорози чебрець уродився», «Не горох при дорози котився», «Ой, ти, вербо зеленая», «Ой, вернувся муй миленький», «Ой, темная ноченька та невидная», «Ой, час, пора, мати», «Ой, куди підеш, молодий жовнироньку», «Ой, у ліси при дорози», «Ой, я поля не орала», «На дворі верба», «Ой, при мори да при синюм», «Ой, пушов мій миленький», «Ой, скажи-скажи, соловієньку», «Ой, орав Семін поле», «Рубаю дубину на милої спину», «Сонечко горою іде», «У городі барвіночки», «В Ієрусалимі коло міста» (духовна вірша), «Подякуймо попонькови», «До долу вітечко, до долу», «Братику, наміснику», «Ой, не єсть то братик – татарчук», «Одсунься, братику, од сестри», «Ой, у городці на яруй рутці», «Наша сванечка з міста».

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒