Володимир Леонюк 2 страница

З’ясовано проте, що взимку 1315-16 рр., тобто ще за життя свого брата, великого князя литовського Витеня, Гедимин очолював литовське військо в поході на територію Галицько-Волинської держави. Похід закінчився загарбанням частини землі Берестейської. У цій оборонній війні загинув якийсь український князь Володимир. Того ж року галицько-волинські князі Лев і Андрій Юрійовичі поновили союз з Тевтонським орденом

[12]

«проти всіх ворогів», тобто, очевидно, насамперед проти Литви в зв’язку з анексією Берестейщини. Подальші події – напад на Русь зміцнілої за хана Узбека Золотої Орди, трагічна загибель князів Лева й Андрія в 1323 р., польсько-угорське втручання, слабість Юрія-Болеслава ІІ призвели до того, що в 1235 р. Турово-Пинська земля і земля Берестейська остаточно закріплюються за Литвою (28). У сорокових роках ХIV ст. в Бересті княжить литовець Кейстут, у Пинську – Наримунт-Гліб, на Волині – Любарт.

Велике князівство Литовське, опанувавши в 20-х рр. ХIV ст. Берестейщину, застало тут не безлюдну пустелю, а компактно оселену й навічно вкорінену тубільну народність – ту саму, що на південь від Вигонівського озера й Прип’яті замешкувала всю Україну-Русь по Чорне море і Карпати.

Буття українського народу Берестейщини під владою Великого князівства Литовського триває за тими ж фундаментальними закономірностями, що були чинними на всій підлеглій Литві українській території. Гальмувати ці закономірності чи змінювати їх на користь закономірностей литовських чи, скажімо, білоруських, у князівства великого не було ні спромоги, ні потреб. Але окремі нівеляційні спроби щодо українських земель усе ж чинилися на користь перш за все, розуміється, Литви, а не Білорусі – інакше, наприклад, не назвеш адміністративне приєднання Берестейщини після скасування інституту князівств до Троцького, а не до Волинського воєводства. Це був початок литовського політиканства навколо Берестейщини, яке увійде в традицію Варшави та Мінська і доживе до сьогодні.

Більш-менш масову появу на Берестейщині білорусів слід виводити від окупації краю Литвою, в якій білоруси на той час складали собою демографічну більшість, яка проте не відповідала ролі білорусів у політичному житті князівства великого – погоду в ньому далі робили саме литовські феодали на чолі з великим князем. І вони дбали передовсім про інтереси литовські, а не білоруські. До того ж Берестейщина не чулася самотньою – з нею разом під Литвою перебувала більшість українських земель. Щоправда, у Великому князівстві Литовському до кінця ХVІ ст. переважав білоруський культурний вплив, але на Берестейщині, як і на всій Україні, мало місце виключне панування культури місцевої, української. Взагалі з культурними впливами справа виглядала не зовсім так, як це зображається в сучасних білоруських популярних журналах. Наприклад, грамоти литовських князів Свидригайла, Жегимонта, Кейстута, Наримунтовичів написано тодішньою руською мовою, під якою мається на увазі щодо Білорусі і Литви мова старобілоруська. Але в мові згаданих князів разом з назвою українські елементи деколи переважають. Щобільше, в ряді грамот дається знати потужний шар поліських діалектизмів, що дало підставу видавцям цих грамот умістити їх в окремій рубриці під назвою «Грамоти Західного Полісся» (29).

Для України пріоритетною проблемою в ХІV-ХVІ ст. була оборона проти татар, спочатку золотоординських, потім кримських. Але саме в цьому болючому питанні уряд Великого князівства Литовського виявляв непослідовність, поводився вузько егоїстично. Тільки князювання Витовта

[13]

являє собою виняток зі згаданого правила – князь Витовт провадив тверду антитатарську політику. Завдяки його рішучим заходам володіння князівства великого досягли берегів Чорного моря. Згодом унаслідок загострення відносин з Тевтонським орденом та Великим князівством Московським увага до оброни України зменшувалася, падала до нуля. Позбавлена суверенітету і захисту Україна залишалася на одинці зі степом, що коштувало їй сотень тисяч полонених і убитих.

Окрім того, прийнявши католицизм, литовська магнатерія низкою урядових декретів обмежує релігійні і політичні права православних українців (і білорусів також), що в українців викликало почуття протесту і вилилось у збройні виступи – повстання Свидригайла і Глинського.

З утворенням у 1566 р. воєводства Берестейського відбувалося адміністративне об’єднання Берестейської і Пинської земель у межах одного воєводства. Північна межа воєводства Берестейського проведена була по ПРЛ. Тривале існування воєводства Берестейського для його українського населення мало певні позитивні наслідки. За національною ознакою людності, за мовою, за історичною традицією й економічними зв’язками воєводство Берестейське наскрізь було українським. Зрозуміло, магнатсько-шляхетська верхівка в’язалась становою пуповиною з Вільнюсом і Варшавою, чулася з ними у всіх сферах життя солідарною. Та все ж у воєводстві внаслідок згаданих чинників витворився і пожиточно діяв аж до 1795 р. своєрідний етнічний мікроклімат, сприятливий для поліського українства.

Тим часом як тутешні великі і середні пани на догоду становим інтересам усе частіше стають правовірними литвинами, обивателями Великого князівства Литовського – Войни, Лісовські, Орди, Костюшки, Потії, «литвини грецької віри і руської мови», безоглядно польщені і католичені, – простий народ, селяни, містяни, дрібна шляхта не перестають трактувати Литву як іноземного та ще й «поганого» узурпатора й чинити йому посильний спротив. Як народ Полісся трактував через століття Литву, дає в якійсь мірі уявлення весільна пісня, в якій сватів умисне ображається «литвою». В інших українських землях сватів ображається татарами, розбійниками, опришками, на Поліссі «литвою», тобто литовцями.

Наїхала Литва –

Буде з нею битва!

Будемо воювати –

Марієчки не давати!

Тільки смертельна загроза з боку татар зменшує і зводить урешті спротив Литві нанівець. З виникненням січової козаччини український народ свої оборонні й визвольні сподівання пов’язує тільки з нею.

Феодальна верхівка Великого князівства Литовського півтораста років терпіла культурну гегемонію руського (білоруського і українського) населення. Цей руський вплив на литовські справи іноді сягав так далеко, що за ним здебільшого не видно було власне Литви (30).

Після Люблинської унії Велике князівство Литовське стало жертвою добровільної, можна сказати, полонізації, не допомогли автономістичні

[14]

постулати Литовських статутів. Перед зростаючою небезпекою Москви та прагненням литовської шляхти зрівнятися у привілеях з коронними братами Вільнюс форсовано йшов зближенням з Варшавою, капітулюючи перед польським великодержавництвом. Наслідки відомі.

У люблинському унійному процесі несподівано для договірних сторін, Польщі і Великого князівства Литовського, але закономірно з погляду українського історичного процесу, вийшло на яв питання Берестейщини, і поставила його на порядок денний третя неофіційна сторона переговорів – українська, як самими берестейцями, що кількома наїздами побували в Люблині з клопотанням про возз’єднання краю з рештою українських земель, що переходили тоді під Польщу, так і делегацію Волині, котра поставила питання руба (з заяви члена волинської делегації Г. Бокія): «Земля Берестейська з містами Берестям, Кобринем і Пинськом аж по Ясельду, подібно як і Київ, є землею українською» (31). Та легкість, з якою українські землі перейшли з-під великого князівства під Корону, вказує на те, яким великим в Україні було розчарування в литовському пануванні.

Велике князівство Литовське остаточно занепало разом із занепадом Речі Посполитої. Якщо в ХІV-ХV ст. князівство відіграло позитивну роль у стримуванні татарської агресії, хоча Україні самого стримування, зрозуміло, було замало – потрібні були рішучіші антитатарські заходи, то існування Великого князівства Литовського в тому вигляді, який воно мало в ХVІІ- ХVІІІ ст., не виправдовувалося інтересами ні білоруського, ні навіть литовського народів, а інтересам українців князівство велике було вульгарно ворожим. Позбавлене політичної незалежності та етнічної основи, наскрізь сполонізоване князівство перестало існувати напередодні краху самої Речі Посполитої – князівство вже знехтували автори польської конституції 1791 р. Серед «народу-шляхти» факт скасування князівства поляками не викликав жодної реакції: панство Литви і Білорусі (Берестейщини також) остаточно сполонізувалося і не мислило свого існування без Польщі.

Сумною гальванізацією антиукраїнських традицій по Великому князівству Литовському можна вважати прилучення Берестейщини в 1939 р. з волі Сталіна до БССР та підозрілу живучість в офіційному вжитку анахронічних прикладок «литовський» до назв кількох поліських міст та й до цілого краю в штучному сполученні «Брест-литовське воєводство».

Для польського великодержавного шовінізму історична Литва, під якою розуміється передовсім Білорусь від Гродна до Смоленська, а етнічній Литві відводиться роль Ковенщини, – є дуже любою і зручною. Цим власне можна пояснити живучість цього історичного поняття, підживленого поетичним литовством А. Міцкевича, у польські свідомості.

По-своєму тлумачиться історична Литва частиною білоруських публіцистів. Литва, Велике князівство Литовське з його великими і малими княжатами, з його славним і безславним минулим має належати, виявляється, тільки Білорусі. Етнічній Литві, Жемайтії по-їхньому, категорично відмовляється в праві на спадщину по Великому князівстві Литовському. Відмовляється таке право й Україні, хоча українська

[15]

сторона, рішуче відмовляючись своє національне походження й характер своєї національності пов’язувати з існуванням Великого князівства Литовського, намаганнями своїх летуаністів лише ідентифікує вплив українсько-руського права на право князівства та наявність у руській мові Литовської метрики та статутів численних українізмів, відсотково настільки численних, що є підстави деколи говорити про українську мову актових матеріалів (32).

Я так чимало місця приділив розглядові історії Великого князівства Литовського не тому, що переоцінюю його значення в історії Берестейщини, а з уваги на те, що востаннє білоруські шовіністи свої намагання денаціоналізувати Берестейщину здебільшого обґрунтовують спотвореною історією Великого князівства Литовського, спекулюють нею. В історії Берестейщини Велике князівство Литовське не заслуговує, на мою думку, на добре тихе слово. Зазнавши цілковитої полонізації, воно й було слухняним її знаряддям на українських землях.

V. Хмельниччина на Берестейщині

Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького і всієї України, обізнаний був добре з ситуацією на Поліссі. Він звертався з універсалами до воєводства Берестейського. Стражі безпеки Великого князівства Литовського знайшли в Бересті під час арешту полковника Думинського кілька листів від українського гетьмана. Б. Хмельницький обговорював події в Пинську в листах до російського царя, до литовського канцлера Сапіги. Відтак у 1657 р. Б. Хмельницький укладав і підписував «рукою власною» спеціальний «Універсал про підтвердження прав пинської шляхти» з нагоди возз’єднання Пинського повіту з Українською козацькою державою та створення в її складі Пинсько-турівського козацького полку – назва полку свідчить, що його творці добре знали історію краю (33). Об’єктом повсякчасної уваги гетьмана було Велике князівство Литовське, тобто Литва і Білорусь. Князівство в’язалося з Україною багатьма добрими і лихими стосунками.

У ставленні до України та до українського визвольного руху в керманичів князівства виробилися свої традиції. Панство князівства не без допомоги польських феодалів придушило виступи Свидригайла в 1430-1440 рр., на котрого зробило ставку українське і білоруське громадянство. Досить було військові князя Глинського з’явитись на території Білорусі, як проти нього об’єдналися всі магнати, навіть українські. Або варто було Наливайкові прийти в ту ж Білорусь, як об’єднана страхом литовська і білоруська магнатерія одразу вдалася до рішучих контрзаходів, щоб витіснити Наливайка з Білорусі. Але зовсім на іншу ситуацію заносилося в добу Хмельницького.

Головні сили українського війська рухалися в 1648 р. по лінії Жовті Води-Корсунь-Пилявці-Львів-Замостя. У південному і північному напрямках від цієї лінії починалися маршрути рейдів окремих козацьких загонів, відряджених на допомогу селянським і міським повстанцям. Козацькі загони прочісували всю українську територію, а на півночі

[16]

перетнули офіційну межу Великого князівства Литовського, переправилися через Прип’ять і глибоко вклинились у Білорусь.

Поява козаків сприймалася як сигнал для загального виступу, для покозачення. На місцях руйнувалися старі суспільно-політичні та адміністративні заклади, на їх руїнах спонтанно виникали нові, козацькі, засновані на засадах козацької демократії, навіть у Білорусі.

Полісся вирувало. Воєводство Берестейське, умовами Люблинської унії 1569 р. вдруге приневолено терпіти над собою зверхність Великого князівства Литовського, тільки й чекало нагоди, аби з ним поквитатись. На Поліссі особливо лютувала польська католицька реакція. Саме Берестя уважалося в тодішній українській громадській думці колискою релігійного розколу, до певної міри його символом. Досить згадати А. Боболю, польського фанатика-єзуїта, некликаного місіонера католицизму, щоб уявити місцеву атмосферу в переддень повстання (34).

Відколи Військо Запорізьке стало на чолі змагань українського народу за волю і вольності, поліщуки чулися гарячими прибічниками козацтва. У козацьких реєстрах бачимо чимало поліщуків. Зокрема в реєстрі від 1581 р. серед козаків, учасників Лівонської війни, значиться десятки прізвищ з усіх більших населених пунктів воєводства Берестейського. Усі рекорди побило село Машковичі, тепер Березівський район, – виставило до Війська Запорізького низового 21 козака (35). Перше велике селянсько-козацьке повстання проти шляхетської Речі Посполитої знане за прізвищем його керівника – козацького гетьмана К. Косинського, уродженця Берестейщини (36).

Як тільки невеликий козацький загін у вересні 1648 р. з’явився в околицях Берестя, місто повстало. За лічені години з міста було вигнано шляхетську владу, проголошено приєднання воєводства Берестейського до Української козацької держави Б. Хмельницького. Жорстокі бої навколо Берестя тривали до січня 1649 р. Литовському гетьманові Я. Радзивіллові врешті вдалося захопити місто й піддати його нечуваній руйнації з жорстокістю іноземця. Берестяни виявили тоді високі зразки патріотизму, – оточені регулярними, краще озброєним військом польсько-литовським, вони мужньо боронилися. Серед жертв, страчених у Бересті без суду і закону Радзивіллом, був і Афанасій Филипович, настоятель Семионівського монастиря, український письменник і палкий патріот (37). А. Филиповичу закинули таємне спілкування з козаками й підготовку повстання і після нелюдських тортур розстріляли.

За прикладом Берестя пішли всі міста і села Поліського краю. Повсталий у жовтні 1648 р. Пинськ боронився проти польсько-литовського війська три доби, завдавши Радзивіллові відчутних втрат. Повстале місто штурмувалося за всіма правилами тодішньої облогової стратегії. Повставав Турів, Янів, Кобринь. Воєводство Берестейське словами і ділами демонструвало національні і релігійні симпатії й антипатії. Збройними виступами в Бересті, Пинську, Турові, всіх весях і містах поліщуки голосували за військо Запорізьке, за козацькі вільності, за Богдана Хмельницького і кров’ю кращих своїх синів заступили дорогу Радзивіллові вглиб України (38).

[17]

У питаннях воєводства Берестейського гетьманський уряд у Чигирині мав досить кваліфікованих і компетентних порадників. Поруч з Б. Хмельницьким аж до героїчної загибелі під Лоєвом 31 липня 1649 р. перебуває славний син Берестейщини, національний герой України наказний гетьман Михайло Кричевський.

З Берестейщиною пов’язаний був полковник Війська Запорізького Думинський. За завданням гетьмана Думинський таємно орудує в окупованому після повстання Бересті, засновує підпільну повстанську мережу, закликає людність не припиняти змагань за волю. Арешт улітку 1651 р. й, очевидно, страта урвали патріотичну діяльність Думинського в Бересті (39).

Близько до Б. Хмельницького стояла родина поліських шляхтичів Стеткевичів. Богдан Стеткевич, каштелян новгородський, знаний на Поліссі як «оборонець Русі», як лідер православної партії. Син його Михайло, «людина вимовою і дотепом велика», одразу ж стає на боці повстання, за що з наказу короля позбавляється спадкових маєтностей на Поліссі. І нарешті дочка Богданова Олена Стеткевич, як і брат Михайло, – на боці повсталого народу, дружина гетьмана І. Виговського.

Непересічні свої здібності віддав козацькій Україні ще один син Полісся – митрополит київський Й. Нелюбович-Тукальський. Відомо п’ять демаршів Б.Хмельницького на захист майбутнього митрополита, переслідуваного католицькою реакцією.

Вершиною визвольних подій на Поліссі було утворення Пинсько-турівського козацького полку. Першим пинським полковником уважається А. Небаба – загинув у жовтні 1648 р., обороняючи Пинськ. Відтак полковий статус Полісся поновлено в 1650 р. в Давид-Городку, полковником проголошено місцевого війта І. Богдашевича. Згодом полковником пинсько-турівським призначено К. Виговського. Полк проіснував два роки, приймав участь у всіх тодішніх військових виправах проти поляків і татар.

VІ. Школа. Освіта. Культура. Мистецтво. Література

Школа і освіта. У добу Київської Русі і князівства Галицько-Волинського на Поліссі простежуються зародки освітньої практики. Відомі школи в Києві в часи Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Відомо також про навчання в княжому Турові – єпископ і письменник Кирило Турівський в дитинстві пройшов курс навчання в рідному місті, бо вирушаючи до Києва, мав, як сам казав, уже деякі знання. Школи, зрозуміло, могли діяти при більших монастирях, зокрема на Поліссі – при Борисоглібському в Турові, Ліщинському в Пинську та Семеонівському в Бересті.

Розкопки в Пинську виявили цікаві сліди письменності ХІ-ХІІІ ст. Це два написи на керамічних уламках: «Ярополче вино» та «Настасино пряслице». На городищі ХІІ ст. в Бересті знайдено гребінчик з виписаним на ньому кириличним алфавітом – свідчення досить глибокого проникнення освіти в побут. Але про рівень освіти в середньовічній Україні-

[18]

Русі найкраще свідчать літописи, унікальне явище нашої історії і культури.

Серед київських князів стрічаються, крім полководців і дипломатів, також поліглоти і письменники. Цікаве «Повчання» своїм дітям залишив зокрема Володимир Мономах. Усі галицько-волинські князі знані своєю освітою. Про одного з них, Володимира Васильковича, літопис пише як про філософа-любомудра та завзятого книжника, власника великої бібліотеки. При дворі цього князя ріс і виховувався молодий княжич з Пинська Демид Володимирович, чернече ім’я Давид. Цього Демида Володимировича востаннє запідозрено, хоча й без прямих на те доказів, в авторстві поліських матеріалів у Галицько-волинському літописові. Ба більше. Чернець Давид, опинившись у Новгороді на Волхові, де його незабаром висвячено на єпископа, власноручно переписав в 1307 р. «Апостола» (псковського – за місцевим знаходженням), знаменитого своєю післямовою з великою цитатою зі «Слова о полку Ігоревім» (40).

З утратою незалежності потяг до освіти не зменшується. Брак власних шкіл, про які литовські князі і польські королі, певна річ, не дбали, змушує молодь України йти на навчання до високих шкіл європейських. З-поміж сотень шукачів знання на заході троє уславилися на віки: білорус Ф. Скорина, перекладач і видавець білоруської біблії, і два українці – Ю. Котермак-Дрогобич, доктор медицини і філософії, та І. Ужевич, автор українських граматик. Відомо кілька берестейців, що вчилися в Ягелонському університеті в Кракові: Михайло, син Матвія, з Пинська, закінчив університет 1467 р.; Матвій з Берестя, бакалавр Ягелонського університету на 1470 р.; Варфоломій з Берестя, студент у тому ж університеті на 1470 р. (41). Заносило поліщуків і в таку навчальну установу, знану у Європі, як Падуанський університет, – в 1592 р. тут навчався студент Фелікс Кобринський та два українські князі – брати Криштоф і Юрій Збаразькі-Корибутовичі, родовід яких в’язався з пинськими князями Юрійовичами і які тому очевидно, виявляли постійний інтерес до Полісся. Обидва студенти – князі не тільки слухали лекції Г. Галілея, але й дружили з відомими ученими, листувалися з ними (42).

На короткий час у середині ХVІ ст. Берестя стає центром видавничої діяльності польсько-литовських протестантів. Заснована в місті друкарня випустила понад 40 польськомовних публікацій, здебільшого антикатолицьких, в тому числі Біблію. Протестанська акція на Поліссі свідомо уникала зв’язків з місцевими проблемами, незабаром тому спопеліла у вогні контрреформації.

Доведення прав, релігійних і національних, перед агресивним фронтом католицьких зазіхань вимагало вагомих аргументів з теології та історії. Потрібні аргументи могла дати ґрунтовна освіта і наука, а вони не могли функціонувати без відповідно організованої і фінансованої школи. Найперше до закладання шкіл від середини ХVІ ст. вдалися самодіяльні церковні братства, патріотичні об’єднання українських і білоруських міщан і шляхти. На противагу школам католицьким, єзуїтським, подекуди випереджуючи їх за часом відкриття, повстають одна за одною в більших

[19]

містах України так звані братські школи, які дуже прислужилися українському народові.

Перед вела школа при Успенському братстві у Львові. Її програма і методи навчання помітно вплинули на всі інші братські школи. Згодом зросла на силі Києво-Могилянська школа.

Процес організації шкільництва не оминув Полісся. У Турові і Давид-Городку в 1572 р. уфундував початкові школи князь К. Острозький. Відкриття братської школи в Бересті передбачалося виклопотаним берестянами королівським універсалом з 1591 р. про заснування самого братства. В універсалі сказано: «А для науки дітей народу християнського всякого стану... дозволяємо їм (берестейським братчикам. – ВЛ) міти школу греческого, польського і руского язика і людей в тих школах ховати духовного і свіцького стану...» (43).

Берестейські братчики взорувалися досвідом і порадами львів’ян, від яких берестяни одержали детальну навчальну програму (44). Спосіб викладання в братських школах, подібно як і в єзуїтських колегіумах, мав характер переважно схоластичний. Викладалася в братських школах філософія, риторика, геометрія, астрономія, поетика, навіть музика. При тому до обсягу, скажімо, курсу філософії чи риторики належали відомості деколи енциклопедичного засягу. Для українців братські школи мали ту очевидну перевагу над школами польськими єзуїтськими, що в них прищеплювалася учням повага до всього рідного – релігії, землі, мови, а це в умовах Речі Посполитої для українців мало неабияке значення. На Поліссі такі непересічні особистості, як Л. Карпович, А. Филипович, М. Кричевський, Б., М. і Ю. Стеткевичі й десятки інших, менш відомих, пройшли початковий курс навчання в братських школах Берестя і Пинська.

Щодо згаданих у королівському універсалі людей учених, здатних викладати передбачені програмою предмети, то Берестя не було залишене на поталу скруті. Через рік після заснування Микільської школи викладає в ній відомий мовознавець Л. Зизаній, автор першого українського словника та граматики «Наука ку читанню і розумінню письма словенського», виданих роком пізніше у Вільнюсі.

26. VІ. 1597 р. І. Потій, берестянин, єпископ володимирсько-берестейський, людина освічена і з літературним талантом, автор барокової полемічної прози, але надто заангажований в унійні справі, в церковних справах взагалі, відбирає в православних берестян церкву св. Миколая, де мало осідок Микільське братство, притулок і школа. Православних школярів розігнано, залишилося кілька чоловік, чиї батьки на той час пристали до унії.

Православна школа на тому не припинила праці, пішла в підпілля, щойно в 1641 р. король Владислав ІV, керуючись власними політичними розрахунками, зласкавився послабити релігійно-національний тиск на українців. Православним берестянам повернуто церкву Різдва Пресвятої Богородиці (Коляди Богородиці) з правом закладати при ній нове братство і відповідно школу. Повернуто православним також монастир св. Стовпника, настоятелем якого на вимогу берестян стає А. Филипович, чернець, патріот, автор віршів і відомого «Діаріуша».

[20]

Після придушення протестантського руху в Речі Посполитій настає на початку ХVІІ ст. так званий єзуїтський ренесанс. За сприянням Сапіг, польсько-білоруських магнатів, власників значних маєтностей на Берестейщині, єзуїти з’являються в Бересті в 1609 р. Майно єзуїтських осередків зростало за рахунок відібраних у православних монастирів статків, також за рахунок щедрих фундацій окремих прихильників католицизму з числа місцевих магнатів і шляхти. Через п’ять років єзуїти закладають у Бересті колегіум, середньоосвітній навчальний заклад, покликаний відтепер католичити і полонізувати місцеву, перш за все шляхетську молодь, протиставлятись освітнім заходам місцевого населення. Вихованцям єзуїтських колегіумів прищеплюється нетерпимість до всього тутешнього, православного, українського. У 1644 р. учні колегіуму, діти шляхетних перевертнів, вчинили не без відома вельможних батьків міста розбишацький напад на Колядну братську школу в Бересті, били і знущалися з її учнів та вчителів. Про спровокований бешкет було складено протестацію на ім’я короля. Єзуїтський колегіум у Бересті дожив до кінця Речі Посполитої, тобто до 1795 р., коли місто захопили росіяни. В його стінах в свій час здобували освіту К. Лищинський, Т. Костюшко, Ю. Немцевич, М. Карпович.

Насильницьке відбирання католиками церков і монастирів викликало патріотичну реакцію серед православної шляхти, яка на своїх землях засновувала нові монастирі і запрошувала до них ченців-вигнанців. Так у 1608 р. Г. Володкевич з маєтку Новий Двір уфундував новий монастир. Року 1613 Раїна Гарабурда з метою відшкодування втраченого Ліщинського монастиря заснувала на своїй юридиці в Пинську православний Богоявленський чоловічий монастир. Аполонія Война з Коптів заснувала на своїй дідизні в Куп’ятичах коло Пинська в 1628 р. Введенський чоловічий монастир, в якому в різний час відбували послух відомі ченці-письменники А . Филипович, І. Денисович, І. Галятовський, Л. Баранович.

Спудеї та викладачі берестейської та пинської школи не стояли осторонь подій 1648-1660 рр. Так що полкова і сотенні канцелярії Пинсько-турівського козацького полку не знали нестачі в писарях і канцеляристах.

З настанням руїни єзуїти пішли в контрнаступ, трактуючи братства і братські школи на рівні Запорізької Січі.

На початку 60-х рр. ХVІІ ст. у пинській братській школі навчалося щороку близько 300 учнів, які успішно протистояли учням єзуїтського колегіуму не тільки у вуличних сутичках, але й у знаннях. Таке суперництво, зрозуміло, розходилось внівець з претензіями отців єзуїтів на монополію у справах освітніх.

Соціально-політична ситуація в ті роки закроювалася так, що для утвердження у воєводстві Берестейському влади Великого князівства Литовського і Речі Посполитої потрібно було військо і немале. Після короткочасної козацької волі в часи Хмельницького Полісся не схильне було коритися можновладцям. На всі рецидиви шляхетської сваволі реакція з боку селян і містян була однозначна – спровадження на місце подій повстанських загонів, яким шляхетська адміністрація не завжди могла дати раду. Протягом 1658-60 рр. наводить жах на поліську шляхту загін

[21]

козацького полковника Василевича. Трохи пізніше болотними літниками ходив загін Кургана (45). Майже на десять років – 1670-78 рр. – розтягнулася кривава конфесійна колотнеча в с. Плотниця в Пинському повіті з убивствами і стратами.

У непокірливості народу і частих заворушеннях єзуїти, ідейні натхненники відродженої після Хмельниччини Речі Посполитої, звинувачують братську школу, незмінного постачальника поневоленому суспільству свідомих освічених активістів. Над школою в Пинську густо захмарилось.

Братська школа в Пинську була розгромлена з застосуванням насильства. Перш за все прогнано за межі міста викладачів – силоміць попереодягувано в блазенські шати і вигнано за межі міста. Розігнано кількасот учнів. Частину з них, шляхетського, певно, походження, зачислено до колегіуму.

Та найдикішу оргію влаштували погромники ім’ям католицизму і Речі Посполитої над бібліотекою братської школи. Грубі фоліанти, друковані і рукописні, абияк накидали на вози й упродовж дня возили вулицями міста, ганьбили, рвали, топтали, плювали. Надвечір вивезли за місто на Королинське болото, куди вивозили сміття, і за участю катів сотні томів людської, спеціально нашої української мудрості спалено на вогні «яко науку диявольську». Діялося це 21. ХІ. 1665 р. у м. Пинську. Відтоді на Поліссі на понад століття запанувало єзуїтське середньовіччя в його найгіршому варіанті (46).

Братство пинське на тому не скапітулювало, не припинило організаторську працю. Як і попереднього разу, на початку унії, братська школа пішла у підпілля. Спрагла до рідної науки молодь Полісся йде тепер до Києва в Могилянську школу, в школи Гетьманщини, на Січ, нарешті.

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒