Володимир Леонюк 3 страница

У контексті культурно-освітньої ситуації у воєводстві Берестейському останньої чверті ХVІІ ст. цікавою уявляється наукова, просвітницька і суспільна діяльність Казимира Лищинського. Після закінчення Берестейського колегіуму продовжував навчання у Віленській духовній академії, у школах Львова, Кракова, Варшави – був, отже, людиною всебічно освіченою. Служив у війську. Повернувшись до Берестя, суміщає посаду берестейського підсудка з викладанням у власній школі, створення і утримання якої, треба думати, вимагало жертовності і мужності. К. Лищинський – автор філософського трактату «Нонекзістенція Деі», за котрий наклав головою у Варшаві від рук ката. З трактату вцілілло кілька фрагментів. Перебував Лищинський під впливом античної філософії та ідей європейського відродження, в тому числі Спінози.

Чинячи посильний опір полонізації і насильницькому покатоличенню, пинські братчики не припиняли суспільної діяльності. Вони вписали в 1668 р. до гродських книг міста з усіма належними формальностями повний текст статуту львівського Успенського братства «для вшелякої потреби і згуби».

Братська школа під ударами католицьких фанатиків то завмирала, то знову оживала. Майже через сторіччя, вже Річ Посполита хилилася до

[22]

занепаду, знову спливають на поверхню факти з руською школою в Пинську. Єзуїти пинські в 1746 р. доносять королівському генералові, що при Богоявленському братському монастирі незаконно, мовляв, діє "схизматицька" школа. Єзуїти патріотично вимагали від генерала втрутитись і знейтралізувати оте вогнище антипольськості і гайдамацтва. Генерал з відповідним почтом з’являється в монастир, влаштовує перевірку і допит. Грізним представникам влади настоятель монастиря (Ф. Яворський) спокійно пояснив, що власне ніякої школи нема – до монастиря вчащають юнаки з міста для навчання латини, руської і польської мов (47).

Мистецтво. Відома схильність українців до мистецтва, ужиткового зокрема, як вияв високого рівня пізнавальної спроможності простежується чи не від трипільських ще предків, примітивне, на перший погляд, мистецтво котрих привертає увагу глибиною художніх узагальнень. Пізніше мистецькі починання на землях України-Русі розвиваються під потужним впливом античного світу за посередництвом грецьких колоній на півночі Чорного моря. Результатом цього впливу є скіфське мистецтво. Згодом мистецтво наших земель щедро черпає з надбань християнської культури в першу чергу Візантії. На цьому ґрунті витворюється власна оригінальна культура – культура Київської Русі, самобутня гілка культури світової.

Від Київської Русі народ наш успадкував разом з високим рівнем розуміння мистецьких вартостей, художнім смаком та постійним попитом на прекрасне, поважні мистецькі надбання. Це передовсім монументальні споруди Києва, Чернігова, Галича, Володимира. Це унікальні мозаїки, фрески, ікони, літописні мініатюри, вироби з каменю, з дерева, з заліза. Це ткацтво, вишивання, гаптування тощо.

Мистецький доробок Полісся в порівнянні загальнонаціональному не виграє яскравими барвами чи формами ліній. Проте він самобутній і не менш глибокий у спробах осмислення світу людини і природи. Дослідники вичитують на поліських килимах і в поліській вишиванці досконалі з художнього погляду символи минулого.

Заангажованість поліських традицій національним мистецтвом, зокрема мистецтвом Волині, наявність білоруських аналогій не зменшили і не затерли їх регіональних властивостей.

На Поліссі не збереглося монументальних споруд часів Київської Русі. Збереглися з часів Галицько-Волинської держави Біла Вежа, пам’ятка волинської оборонної архітектури (будівничий Олекса). Біла Вежа досі височіє в Кам’янці, наче символ незабутнього минулого. Найдавніші споруди і пам’ятки давнього Берестя зруйновано по-чужинському царською вояччиною під час будівництва фортеці.

До найстаріших дерев’яних церков Полісся належить Микитинська церква (1430 р.) в с. Здітове, Жабинківський район. Микитинська церква чимало разів перебудовувалась, але не втратила стрункості і легкості форм. Приблизно тоді ж зведений латинський костел в с. Чорнавчиці в Берестейському районі є зразком оборонної замкової архітектури, це немов окупаційна фортеця на чужій території, завжди готова прихистити загарбників у разі небезпеки.

[23]

З жанрів живопису на Поліссі найкраще представлена іконографія, яка стояла до навколишньої дійсності найближче. У ХVІ ст. відбувався помітний злам, пов’язаний з перемогою в мистецтві відродженневих тенденцій. На шкоду канонічним умовностям, «візантійству», стає більш реалістичним рисунок, наближається до живого типажу, посилюється індивідуалізація образів. Улюблені теми поліських ікон – Богородиця, Юрій Переможець, св. Миколай втілювали гуманістичні ідеали суспільства, відображали етнічні типи і смаки.

З поліських ікон найдовершеніші і найстаріші ікони з ХVІ ст., передовсім «Богоматір Одигитрія Смоленська» з церкви с. Дубенець, Столинський район. У цьому ряді «Богоматір Одигитрія Єрусалимська» з Пинська. У названих іконах ще виразно проступають староруські київські малярські впливи. Та вже в іконах з Малорити «Пробудження» (1648), «Покров» (1649), «Успіння» (1650) знайшли вияв найновіші малярські уявлення, співзвучні бурхливим тодішнім подіям. До цієї категорії ікон треба віднести «Параскеву з житієм» (1659) з с. Бездіж, Дорогичинський район.

У ХVІ ст. в Бересті знаним був маляр Андрій, у Пинську – Новоша і Новошич, які розмальовували палац князя Ф. Ярославича. Відродженневі впливи помітно на різьбах на дереві пинянина Ананії (48).

Література. Турівське євангеліє, знайдено в Турові, – єдина рукописна книга з ХІ ст. (зберігається в бібліотеці АН Литви у Вільнюсі). Дарчі написи рукою князя К. І. Острозького під 1508 і 1513 рр. дають підставу зачислити євангеліє до пам’яток волинських, чи вірніше полісько-волинських.

З Поліссям пов’язана монументальна фігура письменника-єпископа Кирила Турівського (рік народження невідомий – помер 1182 р.), автора численних слів, повчань, послань. К. Турівський – «...найславніша особа, яку взагалі дала давній руській історії Турово-Пинська земля» (М. Грушевський). К. Турівському належить відома бібліофільська сентенція: «Солодко бо медвенний сот і добро сахар, обоєго же добреє книгий розум: сія убо суть сокровища вічния жизни».

Деякі місця Галицько-волинського літопису з мовою головно про події в Пинську і Бересті, таких місць близько десятка, уважаються за цитати з пинсько-берестейського літописання. У поліських фрагментах привертає увагу патріотична позиція їх авторів, виражена в об’єктивній оцінці об’єднавчої політики князів Данила і Василька: «...і була радість велика в городі Пинську» – з приводу перемог волинського війська над литовцями і ятвягами (49).

Про обізнаність освічених поліщуків у ХІV ст. зі «Словом о полку Ігоревім» і використанні його вже згадувалося: єпископ новгородський Давид, у миру пинський князь Демид Володимирович, у післямові до переписаного ним «Псковського апостола» наводить досить велику цитату зі славетної поеми (50).

Незважаючи на руйнівні наслідки татарських спустошень та гніт литовського панування літературна традиція на Поліссі не переривається. Іноді вона, щоправда, животіє у вигляді сухої офіційної документації.

[24]

Писарі з Пинська і Берестя успішно обслуговують місцеві потреби – писарюють у канцеляріях Наримунтовичів і Кейстута. З неменшим успіхом працюють вони і в великокнязівських канцеляріях Ягайла, Витовта, Свидригайла, Сигизмунда, про що довідуємося з рясних західнополіських українізмів у мові грамот названих князів. Окремих освічених берестейців – В. Войну, Ф. Потія, В. Коптя бачимо писарями в польських королів.

Цінною пам’яткою українського письменства ХV ст. уважається «Четія Мінея» з Кам’янця, переписана в цьому місті в 1489 р. Українська частина Четії засвідчує всі сучасні властивості української мови і в цьому має велике значення. У Четії зафіксовано історизм Храбор (Хоробр – муж), яким називано людей богатирської постави, продовжувачів традицій київських силанів Михайлика, Кирила Кожум’яки, Іллі Мурина. «А коли котрий храбор добрая діла вділаєт...» Існує думка, що термін храбор поширений був по всій Україні-Русі щодо людей хоробрих і мужніх, натомість термін богатир тюркського походження.

Українську адаптацію «Псалтирі» Ф. Скорини створив 1543 р. пинський чернець Партен (Парфен). У джерелах ХVІ ст. згадується ще один пинський чернець – Митрофан, автор якоїсь «Історії Русі», яка загинула разом з автором під час татарського нападу в 1540 р. на Пинськ.

На ретельне вивчення і публікацію заслуговують Шерешівські євагелія з другої половини ХVІ ст. з містечка Шерешове, Пружанський район, – пам’ятки як мови і літератури, так і образотворчого мистецтва.

Не обійшлося на Поліссі і без ходіння до Єрусалиму й опису ходіння. Здійснив його в роках 1590-94 чернець Данило, пізніше архімандрит монастиря в с. Корсунь, Дорогичинського району. Данило Корсунський написав про своє ходіння спогад «Книга бесіди о путі Єрусалимськом», вартісний уже б з огляду на рясні поліські діалектизми в мові. Для Данила Корсунського Полісся не Литва, а Русь.

Літературне життя значно пожвавилося після Берестейської церковної унії, коли почалася завзята полеміка між прибічниками православного визнання і католицизму. Полемічна література одержала з Полісся представників обох напрямків: з одногу боку, це І. Потій, кілька анонімних антиправославних казань-пародій, з другого, Л. Карпович, А. Филипович, І Денисович, І. Галятовський.

Період від берестянина А. Филиповича до берестянина О. Стороженка, представника нової української літератури, і від О. Стороженка до поетів пореволюційної доби Д. Фальківського, О. Лейтеса, С. Семенюка, В. Китаєвського, І. Хмеля, О. Лапського, прозаїка Ф. Одрача і публіциста Б. Ольхівського можна заповнити лише численними фольклорними шедеврами, записаними з уст поліщуків у ХІХ-ХХ ст.

Серед пісенних записів здибаються твори, безумовно, літературного походження, як-от балада «Далеко слихати», авторство приписується Олені Копть, української поетеси ХVІ ст., походженням, на мій погляд, пов’язаної з Берестейщиною. До категорії літературних записів належать дві поеми «Я, Гриць козак з-за Дунаю» та «Була Польща та й стала Росія», позначені поетичною досконалістю. Серед фольклорних записів Полісся є кілька поезій Котляревського і Шевченка.

[25]

У найдавніших піснях Берестейщини згадуються князі, бояри, литва (литовці), татари, турки, ляхи. Тричі записано пісню про народного героя України Морозенка. У поліських народних піснях носієм народних уявлень про лицарство, патріотизм, побратимську та сімейну вірність виступає незмінно козак, козаченько. У народних піснях Полісся образ рідного краю, образ батьківщини має одну-єдину іпостась – Україна, Українонька (51):

Пошлю сокола, пошлю небожа

Під високеє небо,

Сиву зозуленьку – на Україноньку

По свою родиноньку.

Нема сокола, нема небожа

З-під високого неба,

Ні зозуленьки з Україноньки –

Нема моєї родиноньки (52).

VІІ. Берестейщина в ХХ столітті

Іменем Української Народної Республіки. З початком новітнього відродження в ХІХ ст. суспільна і наукова думка України в особі П. Чубинського, М. Драгоманова, О. Потебні, В. Антоновича не гаяла нагод, аби замовити слово за Берестейщину, наголосити на її українському родоводі та привернути увагу до її національного і соціального становища. Зусилля класиків українознавства на марне не пішли: громадянство українське виявилося готовим до возз’єднавчої акції УНР у 1918 р. щодо Берестейщини.

Згідно ухвал Берестейського миру 1918 р. Берестейщина, Холмщина і Підляшшя як землі етнічно українські були возз’єднані з Українською Народною Республікою. Місто Берестя одержало статус губерніального центру, хоча сама губернія, чи як тоді мовилося, губерніальне староство, іменувалося Холмським. Період від 9.02.1918 р. по 2.02.1919 р., незважаючи на військову руїну, присутність німців, підступи поляків і більшовиків, – один з найсвітліших у новій історії Берестейщини.

Влада українська на чолі з О. Скорописом-Йолтуховським (активістом РУП і СВУ) оперативно займається проблемами тисяч біженців-поліщуків, поверненців зі сходу, відбудовує зруйноване війною господарство. Губерніальним комітетом з освітніх справ (очолив Т. Олексіюк) засновано в Бересті українознавчі курси для поліських вчителів, відкрито кілька сот сільських шкіл з рідною мовою викладання. Налагоджено видавничу справу.

Ряд положень Берестейської угоди німці саботували – передусім у галузі військового будівництва, прирікаючи різними зволіканнями і заборонами Берестейщину, де війська УНР фактично не було, на беззахисність. Щойно по відході німців поквапно в Кобрині твориться військова формація «Поліська Січ». Вдалося укомплектувати лише один Кобринський курінь, який, зрозуміло, був неспроможний адекватно реагувати на більшовицькі зазіхання з півночі і сходу та на польські з

[26]

заходу. В районі Лунинця, Дубровиці і Сарн збільшовичені елементи, що звели собі тут гніздо з часів російсько-німецького фронту 1915-17 рр., розв’язали восени 1918 р. збройне повстання проти УНР. На допомогу повстанцям негайно посунули з Білорусі регулярні частини ЧА. Запеклі бої точилися за Пинськ та Лунинець.

Скориставшись з більшовицької агресії проти України, на Берестейщину 2.02.1919 р. вдерлася без оголошення УНР війни польська вояччина. Захоплено берестейську фортецю, потім місто Берестя, потім увесь край. Поляки по-бузувірському руйнували при тій нагоді надбання українського державного і суспільного життя.

На становищі «тутейших». Загарбавши край, поляки насамперед інтернували представників української адміністрації, в тому числі О. Скорописа-Йолтуховського. За грати потрапили патріотично налаштовані священики, вчителі, обліковці.

За Ризьким миром 1921 р. між Совєтською Росією і Польщею Полісся разом і з іншими західноукраїнськими землями проти своєї волі потрапило в межі Польської держави. Незабаром опанована поляками українська територія поділена була на 5 воєводств: Львівське, Станиславівське, Тернопільське, Волинське з центром у Луцьку та Поліське з центром у Бересті.

Варшавські колонізатори, всупереч власним зобов’язанням на міжнародних конференціях шанувати права українців у своїй державі, опрацьовують і ретельно запроваджують у життя плани окупаційного режиму для кожного новоствореного воєводства відповідно до рівня національної свідомості населення. Що дозволялося, наприклад, у Львові, того не дозволялося у Луцьку, а що толерувалося в Луцьку, про те годі було мріяти в Бересті.

Галичина, проголосивши 19.10.1918 р. Західноукраїнську Народну Республіку, упродовж восьми місяців героїчно боролася збройно проти Польщі за незалежність, що збільшувало її авторитет і вплив серед інших українських земель. Тому польська влада намагається Галичину, як український П’ємонт, ізолювати від Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини за допомогою так званого Сокальського кордону, який мав, за наміром його архітекторів, утруднювати, а той зовсім унеможливлювати контакти між ними.

Серед загарбаних Польщею українських земель воєводство Поліське за господарчими і культурними показниками, за рівнем освіти і свідомості населення стояло на останньому місці. Але відстале з усіх поглядів Полісся на перших парламентських виборах у 1922 р. провело в сейм трьох українських депутатів – В. Дмитріюка, С. Хруцького, І. Пастернака.

Позиції українського руху на Поліссі за 1922-35 рр. відчутно зміцнилися. У Бересті мали свої осередки Український виборчий комітет (Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся), Українське народно-демократичне об’єднання, Волинське українське об’єднання, Сельсоюз-Сельроб, Союз українок, «Просвіта» з її 120 філіями по селах. З великим перевантаженням працює в Бересті українська семирічна школа ім. О. Стороженка. Заходами «Просвіти» регулярно діють загальноосвітні та

[27]

кооперативні курси, охоплюючи навчанням сотні молодих активістів. Найглухіших сіл у Біловезькій Пущі, в Пинських болотах та на Загородді не обминали театральні трупи берестейської та кобринської «Просвіт», найсильніших у краю, з виставами української драматургічної класики.

Такий перебіг подій, зрозуміла річ, санаційну владу з їх полонізаційними мареннями аж ніяк не влаштовував. У другій половині 1930-х рр., педалюючи наступ на права українців, Варшава йде на повну заборону українського організованого життя на Поліссі. Заборонено «Просвіту», а її голову П. Артемюка запроторено до концтабору в Березі. Закрито школу імені О. Стороженка. Для позначення національності поліщуків упроваджується в офіційний вжиток термін «тутейші». Створюється така соціальна атмосфера, коли єдиним виходом для безземельного поліського селянина і безробітного робітника стає еміграція. У той же час край заливає організована на державному рівні польська колонізація (осадництво). Не обминули Полісся і такі ганебні винаходи польської санації, як військова пацифікація українського села та руйнування православних храмів. Однак запланованого політичного і національного вакууму на Поліссі не витворилося, бо на зміну забороненим, легальним партіям і організаціям приходять організації нелегальні, глибоко законспіровані, воєнізовані – Організація українських націоналістів і, звичайно, КПЗБ.

Закорінення на Поліссі ОУН з її войовничим патріотизмом, духом опору і боротьби йшло назустріч національним інтересам краю, сприяло його дальшому самоусвідомленню, прискорювало відродження. Незабаром ОУН розпочне на Поліссі серію мілітарних експериментів – саме на Поліссі, в околицях Янова, творитимуться парамілітарні групи «Вовки» та «Поліське лозове козацтво», прямі попередники УПА. Натомість активізація на Поліссі підпільної діяльності КПЗБ, "партії" на поруках у Москви, й одночасне самоусунення з воєводства Поліського КПЗУ могли свідчити лише про те, що насправді ніс Поліссю комунізм у майбутньому.

Воєводство Поліське здобуло собі сумну славу польського Сибіру місцями ув’язнення – фортецю в Бересті з її численними переобладнаними під камери казематами, модернізованою берестейською тюрмою і, нарешті, концтабором у Березі. Через ці заклади страждань пройшли тисячі українських патріотів.

У Другій світовій війні Польська держава зазнала нищівної поразки. Західну Україну Москва на підставі пакту Молотова-Ріббентропа «возз’єднала» з УССР – один з парадоксів української історії: сам по собі факт возз’єднання земель в одній державі мав би епохальне значення, якби не жорстокий геноцид українців у СССР. З незалежних від себе причин Полісся потрапило з вогню та в полум’я – з-під польського отутешнення й санацій під совєтизацію з її гулагами, колгоспами та білорусифікацією.

Перші совєти. Замріяне на соціальну і національну справедливість Полісся щиро вітало в вересні 1939 р. «визволителів» зі сходу. І саме щодо Полісся Москва продемонструє через три місяці справжній характер своєї національної політики, приєднавши самодержавно український край до сусідньої республіки.

[28]

Національній трагедії Полісся не зарадили ні демонстрації мешканців Берестя, Кобриня і Пинська за возз’єднання з УССР, ні поліська депутація до Львова на національні збори Західної України, куди поліщуків навіть на поріг не пустили.

У Москві, куди також вирушила поліська депутація на чолі з С. Городчуком шукати справедливості, було третьорядними чиновниками в білякремлівських приймальнях заявлено поліщукам у дусі найпередовішої ідеології: «Партія краще знає, що треба!»

Не могла зарадити Поліссю також позиція тодішнього уряду УССР на чолі з М. Хрущовим, – останній зважився як би там не було, виставити в Кремлі офіційні претензії на Берестейщину як край етнічно український. З усіх оглядів слушне домагання Києва Сталін відхилив і приєднав край до БССР (53).

Запопавши в 1939 р. з ласки Москви Берестейщину, більшовицький режим БССР, очолений П. Пономаренком, негайно приступив до навернення українців Полісся на білорусів із застосуванням методів, апробованих теоретично і практично на сході – на Кубані та Слобожанщині: усім поліщукам уписується до паспортів незалежно від волі їх власників національність «білорус», українську мову виганяється з офіційного вжитку, зачиняються досить численні українські школи, створені в явочний спосіб самим населенням, виарештовуються і щезають назавжди українські активісти. Вороже ставлення Мінська до Поліського українства за його свідомий чи несвідомий опір білорусифікації триває по день сьогоднішній.

Німецька окупація. У лавах УПА. Прогнавши більшовиків, німці членували і ділили Україну за своїми імперськими розрахунками. Адміністративно Берестейщину віднесено до райхскомісаріату Україна, але це чергове «возз’єднання» не викликало радості, не полегшувало умов іноземної окупації. Порушення розпоряджень окупаційної влади каралось у всіх випадках однозначно – розстрілом. У створеній німцями на місцях адміністрації, в поліції зокрема, наче на глум названої українською, заправляли здебільшого елементи антиукраїнські. З перших же днів окупації у відповідь на жорстокий німецький терор, як гриби після дощу, множаться більшовицькі партизанські загони, табори, цілі зони, підпорядковані безпосередньо центральному штабові партизанського руху в Москві. Особовий склад загонів комплектується за рахунок військовополонених, втікачів з таборів смерті. З Полісся совєтські партизани проникають на Волинь, навіть у Галичину. По містах, містечках і окремих хуторах у той саме час хижо чаїлося польське підпілля, добре організоване і озброєне, пов’язане з центрами у Варшаві та Лондоні. Поляки інфільтрують агентуру в усі ланки окупаційної влади і в такий спосіб впливають на поведінку німців у місцевих справах. І партизани совєтські й підпілля польське до українського руху ставляться вкрай вороже, часто на цьому ґрунті єднаються, щоб безоглядно нищити український актив, провокувати німців на жорстокі репресії проти мирного населення, нещадно грабувати українське село.

Традиційно українська інтелігенція краю після відступу совєтів використовує момент для ведення культурної праці. У Бересті, Кобрині,

[29]

Пинську зав’язуються осередки Українського допомогового комітету, відкриваються українські школи, виходить українська преса – у Бересті г. «Наше слово», в Пинську «Пінська газета». Та в 1942-43 рр. німці влаштовують у крайовому засязі погром українства, можливо, в такий спосіб реагуючи на акції УПА, – зрівняно із землею десятки сіл, розстріляно тисячі людей. Не без польської підказки розстріляно відомих і заслужених для Полісся діячів В. Пархотика, Й. Сацевича, Сороку, Гайового, Тарасюка, В. Пантелевича.

Потреба власних збройних сил, здатних боронити українське населення від безглуздого німецького терору та сваволі совєтської партизанщини, ставала дедалі пекучішою. Тисячі молодих свідомих українців воліли вмирати в боях за волю України, а не за інтереси окупантів.

Збройні операції під визвольними гаслами ще в 1941 р. розпочала в центральній частині краю «Поліська Січ Української повстанської армії» Т. Бульби-Боровця. Звідтоді за українськими повстанцями на північній Волині і на Поліссі закріпилася неофіційна народна назва бульбівці.

У жовтні 1942 р. в околицях Дивина на Кобринщині повстає перша сотня оунівської Української повстанської армії (сотня С. Качинського – «Остапа»). З кількісним зростанням повстанські відділи Волині і Полісся об’єднано в територіальне формування УПА-Північ. Відтепер ворожа сваволя знаходить гідну відсіч і справедливу помсту. Змагання відбуваються під гаслом «За Українську Самостійну Соборну Державу!»

Понад десятирічна бойова епопея УПА, армії без держави, проти Третього Райху і СССР не має у світовій історії аналогів. Дії УПА зірвали не одну репресивну операцію Москви проти мирного населення і переконливо засвідчили одностайну волю українців до незалежності.

Українці Полісся брали активну участь в УПА. Не було, здається, такої місцевості на Поліссі, де б не прогримів бій чи не сталася сутичка зі спецзагонами КДБ і де б не накладали головами повстанці-поліщуки. Останній бій між повстанською групою І. Сікори і загоном КДБ стався в березні 1952 р. в Іванівському районі на Одрижинських хуторах. Оточені повстанці в полон живими не здалися. Роком пізніше ще одна група була знейтралізована в околицях Кобриня.

Оперативним відділом штабу УПА-Північ командував 1942-44 рр. М. Омелюсик, полковник армії УНР, поліщук за походженням. Тоді ж повстанськими маршрутами ходили рідним краєм два скромні повстанці, у минулому поліські вчителі, а в майбутньому українські письменники на еміграції, – І. Хміль і Ф. Одрач.

Другі совєти. Друга світова війна почалася з розгрому Польщі і закінчилася відповідно до незворотності суспільних процесів ХХ ст. не менш ганебним розгромом винуватця агресивної війни – Німеччини. Проте найбільшого спустошення і втрат у людях, у духовних і матеріальних цінностях зазнала від обох окупантів уярмлена Україна.

На Поліссі більшовицьке «мирне будівництво» розпочалося з поновленого викорчовування українства, адже після війни Берестейщина знову була приєднана до БССР, – випадково вціліла від гітлерівського геноциду частина суспільності краю винищуються під закидом у

[30]

співпраці з німцями або у зв’язках з ОУН-УПА. Закриваються останні українські школи, що якимось дивом ще животіли в глухих селах.

Поліські міста і містечка затоплює переселенська повінь зі Східної Білорусі і з Росії, викликана передовсім голодом на сході, а також міграційною політикою влади. Край віддається після закінчення війни в безконтрольну оренду колишнім партизанам, які «заслужено» обсіли всі керівні посади в адміністрації й чинили над безправним краєм свій суд і розправу. Перманентна боротьба з так званим «українським буржуазним націоналізмом» велася з метою придушення національної свідомості населення. Нові колонізатори десятиріччями вчать поліських українців, «как жить», «как работать», «как любить родину» і «как правильно разговаривать».

Після того, як на початку 1950-х рр. у безперервних нерівних боях вигинуло українське збройне підпілля, а громадський актив під конвоєм перемандрував у Гулаг, у деяких гарячих головах у Мінську могла зародитися спокуслива надія, що виснажене, ізольоване від України і всього світу Полісся вже ніщо не врятує від етнічного колапсу, і воно стане легким трофеєм старших братів з Москви і Мінська. Однак старші брати, наламавши на Поліссі дров, у головному прорахувалися – Полісся, хоча й надто дорогою ціною, але етнічне своє єство від руйнації уберегло. Зокрема уберегло мову, головну підвалину національності. Подекуди, як показують останні події, уберегло Полісся також національну свідомість, почуття спільноти зі своїм народом.

На уламках імперії зла. Раніше офіційна білорусифікація на Поліссі виконувала скромну роль ширми для форсованої русифікації. Від 1991 р. білорусифікація на Поліссі самодостатня.

Але поки білоруське суспільство, очолене черговим ленінським ЦК, самозречено будувало соціалізм чи те, що за ним ховалося, й охоче допомагало Москві душити українство Полісся і не тільки Полісся, русифікація самої Білорусі і всі супутні їй процеси зайшли між тим так далеко, сягнули так глибоко, що абсолютна більшість білорусів (див. результат останніх референдумів) втратила рідну мову й забула свою історію і відповідно збайдужіла до цих дисциплін ба навіть зворожіла, тобто кажучи інакше, виявила ознаки злоякісної національної мутації і то в засязі цілої країни.

Здавалося б, де вже тут до асиміляційних амбіцій, до білорусифікаторської авантюри на Поліссі. І тим не менше, допровадивши до майже цілковитої втрати білоруської мови в себе вдома, в Білорусі, білоруський істеблішмент з подиву гідною впертістю продовжує не конституційними методами нав’язувати цю саму мову Поліссю, де вона ніколи не мала і не може мати жодних позицій, не кажучи про моральний бік справи. Задля злочинної, підкиненої з Москви ідеї змарновано стільки зусиль і коштів, зламано доль, убито талантів, сплоджено на догоду імперії совків-манкуртів. Короткозорість політики Мінська більш ніж очевидна: замахуючись на національну основу Полісся, Мінськ продовжує з тупим завзяттям розчищати площу під русифікацію і, не виключено, під подністровізацію.

[31]

Тож як-таки Білорусь, «синьоока сестра», після проголошення незалежності і після її зречення міркує розв’язати і як розв’язує проблему поліського українства? Поки що аніяк. Поки що в Мінську вдають, що такої проблеми в Республіці Білорусь нема зовсім. Поки що тривають гарячкові зусилля на затуманення ситуації навколо Полісся. З’явилася теорія про ятвязьке походження поліського населення, але з ганьбою провалилася. Тепер ялозиться теорія про українськомовних білорусів на Поліссі – і на тому добре, бодай у такий спосіб визнається факт існування українства на Поліссі. Поки що вони не зласкавились навіть визнати за українцями краю статус національної меншини – на підставі самого лише голослівного заперечення, українцям уже відомого: не було, нема і бути не може. Ба більше, на апеляції щодо забезпечення елементарних прав мінські чиновники та їх представники в області маніпулюють заяложеними звинуваченнями в сепаратизмі, в намаганні «відірвати Полісся від Білорусі», «розколоти білоруську націю», «приєднати край аж по Ясельду до Волині».

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒