Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж 11 страница

Проголошення незалежності України супроводжувалося величезними надіями, зокрема й на небачений розквіт національної літератури, звільненої, нарешті, від цензурних пут й ідеологічного диктату. Але реально українське суспільство одержало страшну інфляцію початку 1990-х і нездарну податкову політику держави, які разом практично вбили українське книговидання, зробивши його гарантовано неконкурентоспроможним. Паралельно вмерла й колись розгалужена мережа книгороз-повсюдження, а відтак сфера побутування серйозної україномовної книги звузилася до кількох університетських центрів, переважно на Заході і в Центрі України. Тому масовий український ринок уже в середині 1990-х виявився цілком окупований дешевою російськомовною книгою, надрукованою в Росії й Білорусі (де було ухвалено сприятливе для книговидання податкове законодавство). Ще 1991 року загинули всі перекладні серії видавництва «Дніпро» («Вершини світового письменства», «Перлини світової лірики», «Зарубіжна новела» тощо), включно з найостанні-шою в часі серією «Майстри перекладу», де на межі 80-х і 90-х встигли вийти лише три книги, які більш-менш повно охоплюють віршовану перекладну спадщину Миколи Лукаша, Василя Мисика і Григорія Кочура. Четверта, вже підготовлена до друку, книга вибраних перекладів неокласиків світу так 1 Вже неодноразово згадувану передмову до планованого видання встиг написати Григорій Кочур. Але цей текст великої емоційної сили (що став водночас останньою значною за обсягом перекладознавчою розвідкою великого Майстра українського перекладу) вперше з'явився друком у скентонській газеті «Народна воля» (США) 25 травня 1995 року, - вже по смерті Григорія Порфировича. Згодом його було передруковано в Записках НТШ (Кочур Г. Перекладацький доробок неокласиків // Проблеми літературознавства і художнього перекладу: Збірник наукових праць і матеріалів. - Львів: НТШ, 1997. -С. 191-196). Докладніше про цей сюжет див.: Р. Зорівчак. Григорій Кочур як історик українського художнього перекладу // Григорій Кочур і український переклад. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Київ-Ірпінь: Перун, 2004. - С. 17-28. і не побачила через фактичне банкрутство видавництва1. Не побачили світу й багато інших уже підготовлених до друку перекладних книг49. Щоправда, українське книговидання вже в другій половині 1990-х почало поволі спинатися на ноги. Воно зуміло пережити страшний удар світового фінансового обвалу 1998 року й не менш дошкульний удар від власного уряду на початку 2004 року (коли водномить було скасовано надані перед тим національному книговиданню пільги й виторг книгарень негайно скоротився вп’ятеро). Безперечними флагманами цього книговидання, найбільш пристосованими до оперативних дій у нових ринкових умовах, сьогодні є саме недержавні видавництва. Упродовж кількох останніх років стабільно й плідно працює видавництво Соломії Павличко «Основи», основним завданням якого (згідно з задумом Засновниці, чиє ім’я носить сьогодні видавництво) є видрук світової класики (не лише літературної, але й історичної, економічної, філософської, правничої-) у якісних українських перекладах. Чимало перекладів друкують харківське «Фоліо», київські «Факт», «Дух і літера», «Юніверс» і «Критика», львівські «Класика» й «Літопис», інші видавництва (причому не лише в «старих» університетських центрах). При цьому українські видавництва й перекладачі інтенсивно взялися за заповнення лакун, що залишилися від радянського часу. Так, знаменита епопея Дж. Р. Р. Толкіна «Володар персте-нів» була в СРСР напівзаборонена — тодішні цензори, очевидно, не уявляли, що робити з її етично-міфологічною системою (не кажу вже про VIII розділ третьої книги з описом того, що відбулося в Ширі по відбутті Фродо і його трьох друзів, — він є неприхованою і дошкульною сатирою на «радянську дійсність» сталінських часів). Протягом останніх років ця масштабна епопея встигла вийти вже ^_ в трьох українських перекладах. з Див. Ярослава Стріха «Володар Два перші — не надто вдалі. Вер- перснів» Дж. Р. Р. Толкіна в російсь-сія О. Мокровольського (2002) є кому, українському та польському спрощеною адаптацією для дітей, ДзеРкалі // Літературознавчі обрії. . . ’ . .. „ Праці молодих учених. Випуск 7. К.: версія А. Немірової (2003) - най- |н_т літератури ім т Шевченка НАН імовірніше, переклад з її ж росій- України, 2005. - С. 77-82. і ського перекладу, що з явився роком раніше3. Зате останній у часі переклад Олени Фешовець (Львів: Астролябія, 2004—2005) анітрохи не поступається кращим російським чи польським інтерпретаціям. Другим характерним випадком можна вважати появу друком у перекладі Василя Шкляра першої версії Гоголевого «Тараса Бульби» (Львів: Кальварія, 2005), що з’явилася була в збірці «Миргород» 1835 року. Досі українські перекладачі бралися лишень до «канонічної» другої версії, що вийшла сімома роками пізніше і де, за дещо епатажним (і, напевно, не до кінця справедливим) твердженням Олени Зварич, Гоголь виступив «політтехноло-гом російської імперської ідеї»4. Справді, у цій версії Тарас не провіщає появи «свого царя І " _ О. Зварич. Неопалимии Буль- з Русько, зеш/», не декларує, що & в українському перекладі Тарас немає на світі таких вогнів, муки Бульба не згорів на ляському вогні. й такої сили, що пересилила б ру- Але може підпалитися на російсько- ську силу, а просто кричить услід МУ // Україна молода. - 2005. - козакам, що пливуть по Дністру: 27 вересня. - С. 12. _| 20.- 6-1053 «Будьте ж здорові, панове-браття товариші. Та дивіться, прибувайте ж на те літо знов! Та добре погуляйте!» Причому звертання перекладача до першої версії — цілком свідоме, бо в передмові Шкляр відверто пошкодував за тим, що Гоголь не спалив «другого» Тараса Бульбу, як він зробив це з другим томом «Мертвих душ». Знов-таки, це твердження є більш ніж дискусійне. Але те, що український читач отримав автентичного «українського» Гоголя часів «Миргорода» — явище, безумовно, позитивне. Добре й те, що сучасний український перекладач не мусив лукавити, як це зробив у своїй давній версії Микола Садовський, замінюючи «руську віру» — на «нашу православну віру», «руську си-I лу» — на «козачу силу», і напріч ви- Див. М. Гоголь. Тарас Бульба / кинувши згадку про «царя з Руської Переклав на українську мову Мико- . 5 ла Садовський. К.: Сяйво. 1927. - зе*м,>> ™м парадоксальним С. 188. І чином наближаючи Гоголя — до Гоголя). Несправедливо було б не згадати про позитивну роль підтримки, що її надають ряд іноземних держав виданню творів своєї національної класики в українському перекладі. Особливо активною щодо цього є Франція, яка традиційно здійснює наступальну політику власної культурної присутності за кордоном. Саме завдяки французьким грантам у рамках спеціальної видавничої програми «Сковорода» видруковано семитомового українського Марселя Пруста (перекладач — Анатоль Перепадя), перекладені Михайлом Москаленком поезії Сен-Жон Перса, Стефана Малларме та Поля Валері, багато інших вартісних книг. Посольство Франції та міністерство культури України встановили були навіть спільну премію імені Миколи Зерова за досягнення в галузі перекладу, лавреатами якої в 1993 році встигли стати Анатоль Перепадя та Євгенія Кононенко. На жаль, після відходу міністра Івана Дзюби інтерес до премії втратила саме українська сторона. Водночас США і Велика Британія не відзначалися особливою активністю в підтримці просування перекладів своєї літератури на український ринок (що відповідає моделям культурної політики, прийнятим у цих країнах). І, нарешті, Росія принципово не підтримує видань творів своєї літератури в українських перекладах, вважаючи, що українці зобов язані читати їх лише в оригіналі. Коли 2003 року, у рамках «Року Росії в Україні», Дмитро Павличко звернувся до посольства РФ у Києві по підтримку для видання авторської малої антології російської поезії «Ода вольності» (вийшла друком у видавництві «Основи» 2004 року), йому було брутально відмовлено. Принагідно відзначмо: світову гуманітаристику в українських перекладах останніми роками почали видавати надзвичай- но широко (адже до 1991 року її не друкували майже зовсім — уся наука в СРСР мусила бути російськомовною), — і роль усіляких міжнародних видавничих програм у підтримці цього процесу є значною (особливу активність на цьому напрямкові упродовж останніх 12 років виявляє заснований за ініціативою відомого філантропа Джорджа Сороса Міжнародний Фонд «Відродження»). На жаль, якість цих перекладів не завжди є задовільною — позначається відсутність фахової наукової редактури6. Пережив кризу й журнал «Всесвіт», який досі друкує добру світову літературу в якісних українських перекладах50 (щоправда, сьогодні він виходить переважно раз на два місяці накладом зо дві тисячі примірників). Натомість з’явилися десятки нових часописів, які так само друкують переклади (хоча виходять нерегулярно і накладами ще меншими від «Всесвіту»). 6 Навіть вельми кваліфікований перекладач О. Мокровольський, перекладаючи класичну «Історію євреїв» Пола Джонсона, відтворив англійське «General government» як «Загальне правління», хоча йшлося про «Генеральну губернію» — адміністративну одиницю, створену нацистами на частині територій окупованої Польщі й Галичини. У принципі, перекладач не зобов'язаний знати особливості адміністративного устрою Європи, окупованої Рейхом — тим більше, коли йдеться про історію народу, що охоплює кілька тисячоліть. Але науковий редактор видавничого дому «Альтернативи», де переклад книги Джонсона вийшов 2000 року, мусив би помітити й усунути цю помилку. Але, схоже, такого редактора взагалі не було - як і в десятках інших перекладних видань останнього часу. Але сумарний наклад усіх тих книжок і часописів, на жаль, у багато разів менший від накладу, яким виходила перекладна зарубіжна література в останні роки існування УРСР (Пересічний наклад перекладної україномовної прозової книжки на початку 1980-х становив кількадесят тисяч; сьогодні ж звичною цифрою є 2000 примірників; а відтак сумарна цифра проданих примірників того ж таки Толкінового «Володаря перснів» у всіх трьох українських виданнях у десятки разів поступається кількості примірників різних російських перекладів, які в той самий час розійшлися в Україні.) Проте в українських перекладачів сьогодні з’явилися й два нові канали виходу на по-справжньому багатомільйонну аудиторію. Перший пов’язаний з трансляцією рядом наших телеканалів іноземних фільмів з українським дубляжем. Хоча «висока кіно-класика» з доброю літературною основою трапляється в тому потоці дедалі рідше, але переклади «мильних опер» та триллерів теж, очевидно, виконують важливу соціальну функцію — впливаючи на формування розмовного просторіччя (зокрема — молодіжного), донедавна майже відсутнього в русифікованих містах поза межами невеликої Галичини. Другий — зумовлений появою в шкільній програмі окремого курсу світової літератури, який читається українською мовою. У зв’язку з цим надруковано чимало шкільних та університетських антологій та хрестоматій, — різного рівня (що залежить від сумлінності та вправності того, хто цю антологію чи хрестоматію укладає). Виходять газети й часописи, зорієнтовані саме на вчителів-«зарубіжників». Це — насамперед «Зарубіжна література», де друкують українські переклади творів світової класики, що ввійшли до навчальної програми, та нариси про «програмових» авторів. І позитивні наслідки такого «культуртрегерства» доволі помітні, — бодай у тому, що сьогоднішні молоді люди дедалі частіше цитують світову класику саме в українському перекладі. Водночас сфера побутування українського художнього перекладу зазнала й певного звуження — з початку 1990-х вмерло неодноразово згадуване в цій книзі явище україномовної опери, до створення якого доклали своїх зусиль такі першорядні українські перекладачі, як Максим Рильський, Микола Бажан, Борис Тен, Микола Лукаш. Сьогодні зарубіжні опери, дотримуючись практики своєрідного оперового «фаст-фуду», в усіх наших театрах виконують уже мовою оригіналу, а українські переклади (у переважній більшості досі не видані) у кращому разі припадають порохом на полицях теат- - Лише в Національній опері України ім. Т. Шевченка зусиллями її завліта Василя Туркевича ряд цих перекладів, і, зокрема, тексти лібрето Моцартового «Дон-Жуана» й «Лючії де Ламмермур» Доніцет-ті, блискуче перекладені Миколою Лукашем з урахуванням усіх специфічних потреб оперового співу, надруковано протягом останніх років у повному обсязі в театральних книжечках-програмках. ральних бібліотек8. Окремої згадки вартий і бурхливий розвиток перекладо-знавчих досліджень — практично в усіх головних університетських та академічних центрах держави. Надзвичайно збільшилося й число університетів, у яких готують сьогодні перекладачів. Ще 1991 року перекладацький фах освоювали лише в Київському університеті ім. Т. Шевченка (перекладацький відділ існує з 1962 року) та в Харківському університеті ім. В. Каразі-на (з 1966 року). Сьогодні ж число таких ВНЗ добігло 809. Звичайно, якість підготовки далеко не скрізь є належною, — здебільшого випускають працівників для численних сьогодні фірм, що перекладають доку- ,- менти, і лише порівняно невелика частина випускників здатна братися до художнього перекладу чи, скажімо, синхронного перекладу під час міждержавних -■ 9 Про стан підготовки перекладачів у сьогоднішній Україні докладніше див.: В. Радчук. Держава тлумачів // Всесвіт. - 2005. - ч. 5-6. -С. 171-182. і переговорів. Проте позитивні винятки, безумовно, існують. У КНУ ім. Т. Шевченка зараз викладають 33 мови10, з декількох західноєвропейських і декількох східних студентів спеціально вчать перекладати на 5 спеціалізованих |- кафедрах (кафедру теорії і прак- 10 Хоч названа вище цифра дале-тики перекладу з романських мов ка Ще В'Д показника Петербурзького ім. М. Зерова очолює відомий Університету, де вивчають 145 мов.. перекладознавець професор О. Чередниченко). Плідною щодо якісної підготовки молодого покоління перекладачів є робота кафедри контрастивної лінгвістики й перекладознавства ім. Г. Кочура Львівського національного університету ім. І. Франка, яку очолює неодноразово згадувана в цій книзі професор Роксолана Зорівчак. Не можна не відзначити і здійснений зусиллями знаної перекладачки Марії Габлевич (за підтримки кількох міжнародних установ і фундацій) унікальний проект «Перекладацької майстерні». У рамках проекту десятки молодих перекладачів і пере-кладознавців мали змогу працювати під наставництвом знаних майстрів. А праці «Майстерні» (що обіймають широкий діапазон — від записів прочитаних «метрами» лекцій і до перших самостійних спроб молоді) відразу ж стали бібліографічним раритетом. «Лабораторія наукового перекладу» (координатори — А. Ку-лаков, В. Єрмоленко, І. Супрунець) регулярно діє упродовж кількох років і при Національному університеті «Києво-Могилянська академія» — і головним предметом її зацікавлень є саме переклад українською світової гуманітаристики. Важливо, що тут часто обговорюють рукописи ще не виданих перекладів, — і наслідки цих обговорень ще можуть поліпшити якість майбутніх книг. (Цікаво, що робота Лабораторії окреслила значні суперечності між вимогами художнього перекладу — де все ще зосереджено основні кадри, — і перекладу власне наукового. Адже в художньому перекладі досі провідне місце посідає вироблена ще за доби неокласиків концепція «вірного перекладу», на той час як переклад науковий схиляється до буквалізму; — проте в ньому надзвичайно великого значення набувають термінологічні конвенції.) *** Звичайно, для майбутнього українського перекладу критичне значення матиме майбутній суспільний статус української мови. Ці рядки пишуться вже після перемоги Віктора Ющенка, коли наче відпала пряма небезпека втілення в життя одного з програмових положень його опонента Віктора Януковича, що полягало в піднесенні офіційного статусу російської мови. Наслідки такого кроку (у разі, якби його було здійснено) були б, очевидно, вельми негативними для української мови, яка навіть сьогодні, в умовах формальної державної «одномовно-сті», фактично не присутня в багатьох важливих сферах суспільного життя (бізнес, виробництво, спорт, «світське життя» нового істеблішменту тощо). За такого розвитку можна було б очікувати наближення статусу української мови до сьогоднішнього становища мови білоруської, яка, формально залишаючись однією з двох державних мов Республіки Білорусь, фактично зникла з активного вжитку абсолютної більшості громадян і, насамперед, — влади11. 11 Цікаву (але сумну) картину ставлення сьогоднішньої білоруської влади (уособлюваної постаттю О. Лукашенка) до білоруської мови подає сучасний білоруський політолог Андрей Казакевич: «білоруська мова ідентифікується владою як щось „рідне" й „природне" - „материнська мова". Вона - не предмет для розваги й, природно, не інструмент для широкого вживання. Цією мовою не обов'язково розмовляти чи писати, її просто „потрібно знати". Природність і рід-ність повинні бути тихими й не мати претензій на соціальну експансію (...) У такому статусі проблем з білоруською мовою немає, в тому сенсі, що вона не є проблемою. Ніхто не забороняє її використовувати, можна навіть підтримувати різні культурні й соціальні анклави, де вона може бути цілком легітимною (білоруська література, історія, краєзнавство тощо), але коли постає питання підвищення соціального статусу (розширення простору), ставлення до неї змінюється радикально». (Див.: Ан-дрэй Казакевіч. Беларуская сістзма: марфалогія, фізіялогія, генеалогія // Arche. - 2004. - № 4.-С. 75.) | Перші місяці роботи нової української влади не позначилися якимись суттєвими підтримчими кроками щодо державної мови. Сам приклад україномовного пре- - зидента спонукав місцеві еліти ставитися до цієї мови принаймні з повагою (що, однак, не призвело поки до збільшення її питомої ваги в ефірі БМ-станцій, на сторінках друкованих табло'щів, у масовій культурі й, тим більше — у бізнесі й на виробництві). Проте, попри всі проблеми зі сферою побутування української мови в сучасній Україні, перспективи українського художнього перекладу можна оцінити стримано-оптимістично. Стримано — бо ще довго україномовна перекладна книга програватиме конкурентну боротьбу аналогічній за параметрами російськомовній. Оптимістично — бо й за найнегативнішого розвитку подій «білорусизація» (чи, правильніше, «лукашенкізація») у чистому вигляді Україні, напевно, все ж таки не загрожує. Водночас перекладена по-українському книга вже ніколи не буде єдиною мотивацією до вивчення української мови (як це було ще якихось двадцять п’ять — тридцять років на Сході й Півдні України): «Зарадянських часів на Сході (як, напевно, і в Центрі чи на Півдні) чи не єдиним реальним мотивом вивчення української були переклади у „Всесвіті“, де друкувалися новини сучасного світового письменства, які не мали шансу продертися крізь московські І цензурні фільтри, або потрапити І. Манко. «Непросвічена» дво- ^ „Іностранной літератури“, але мовність // Дзеркало тижня. — 2005. - 20 серпня. - С. 17. Прина- бУш мал0 НЄ ва шедеврами пере-гідно мушу дещо підкоригувати кладацького мистецтва. Читати автора: київська цензура завжди „Всесвіт“ у 70-х — 80-х було оз-виявляла більше ревності від мос- накою належності до „антисовєт-ковської. Йшлося справді насампе- сьт; ф ди« ше яка ж т0 б ред про самовіддану працю тих, „ л хто творив український переклад., настка вселення майже двомшь-- йонного Харкова ?» Двомільйонний Харків і досі лишається російськомовним, — а проте мотивацій до вивчення української мови (яка більш-менш активно присутня й тут, принаймні у сфері управління й освіти) суттєво побільшало. Отже, проаналізована в попередніх розділах суспільна ситуація, за якої переклад робив із «дядьків» націю, напевно, вже ніколи не повториться. В Україні діють інші націєтворчі чинники. І вже жоден майбутній український перекладач не перебуватиме в ролі Панька Куліша й Михайла Старицького, які повинні були змагатися навіть із частиною самого українського громадянства, обстоюючи доцільність перекладання по-українському «усіх тих Байронів та Міцкевичів». Не муситиме, услід за Миколою Зеровим і Максимом Рильським, плекати український переклад як один з головних інструментів розширення стилістичних засобів і виражальних можливостей рідної мови. І не оборонятиметься, як Микола Лукаш і Григорій Кочур, від ідеологічних звинувачень у використанні в перекладі «націоналістичної» (насправді — просто надзвичайно багатої лексично й виробленої стилістично) мови. Отже, переклад упродовж минулих п’ятнадцяти років утратив свою «сакральність» і націетворчу функцію. Адже в незалежній Україні вже нікому наче й немає потреби доводити природність появи по-українському Данте чи Шекспіра. (Інша річ, що Данте й Шекспіром сьогодні взагалі майже не цікавляться — ні по-ук-раїнському, ні по-російському, ні в оригіналі; але це вже виходить за рамки нашого дослідження.) Натомість переклад став «технологічним», він виконує пряму місію будь-якого перекладу — ознайомлювати власне читацтво з чужомовними, незрозумілими в оригіналі текстами, — причому далеко не лише літературними. А й науковими, технічними, просто інформаційними — аж до анотацій на товарах широкого вжитку (які теж потрібно відтворювати грамотно й зрозуміло). Тому зауваження професора Марини Новикової з цитованого у вступі листа до автора цього дослідження повною мірою передає настрій зміни епох: « Через десяток років ніхто й не зрозуміє, навіщо рятувати культуру і національний дух ішли — в переклад»... Але, попри болісні й ностальгійні нотки цього листа, окреслену в ньому тенденцію не можна не вважати позитивною. ПОКАЖЧИК ІМЕН

Авакум 42 Август Октавіан 155 Авзоній Децім Магн 167 АгеєваВіра 158,161,164 Аді Енре 268 Айзеншток Ієремія 55, 57, 67 Александров Володимир 97, 99, 100, 236 Алчевська Христина 98 Андерсен Ганс Хрістіан 87, 124 Андреев Леонід 100 Андрухович Юрій 304 Анненський Інокентій 199 Анненков Микола 103 Антоненко-Давидович Борис 246 Антонович Володимир 95, 96 Аполлінер Гійом 251, 268, 270 Арістотель 30,31 Арістофан 120, 203, 238 Архілох 258 Афанасьєв-Чужбинський Олександр 68 Ахматов Олександр 103 Ашер Оксана 175 Б

Багмут Йосип 213 Бадзьо Юрій 293 Бажан Микола 12, 91, 153, 204, 207, 211, 214, 220, 229, 230-235, 251, 254, 287, 291, 293, 294, 309 Байда Петро (див. Ніщинський Петро) Байрон Джордж 9, 11, 13, 64, 69, 87, 90, 95, 97, 98, 99, 129, 141, 155, 162, 172-174, 199, 242, 253, 298 Бак Перл 205 Бальзак Оноре де 125, 153, 204, 300 Бальмонт Костянтин 129, 131, 262 Бальмонт Лев 99 Баратинський Євген 178 Барб’є Огюст 178 Барбар Аркадій 162 Барбюс Анрі 205 Барвінок Ганна 86, 112 Барка Василь 36, 91, 274, 280, 282—284, 286—289 Бедьє Жозеф 205 Безруч Петр 254 Бекон Веруламський 42 Белліні Вінченцо 238 Белль Гайнріх 242, 300 Беранже П’єр 11, 98, 99, 136,137, 199, 254, 290 Берія Лаврентій 221 Бернс Роберт 201, 241—243, 264 Бетховен Людвіг ван 292 БєльськийА. 138 Білецький Андрій 206, 254 Білецький Олександр 11, 170, 172, 206, 222, 227, 237, 238, 245, 254, 264 Білик Михайло 50, 239 Білодід Іван 17, 213, 216, 249, 250 Білокінь Сергій 148, 157, 161, 162, 165, 206, 221, 236 Білоус Дмитро 298 Бічер- Стоу Г аррієт 90 Бйорнсон Бйонст’єрне Мартініус 153 Блок Олександр 129,179,228 Блюмавер Алоїз 49, 50 Бобир Діодор 197 Богданович Максим 177, 254 Бодлер Шарль 124, 176, 290 Бойчук Богдан 274 Бойчук Михайло 145 Боккаччо Джованні 32, 34, 98, 251, 264, 265, 270 Бомарше ГГ єр 125 Борис Тен (справжнє ім’я — Хомичевський Микола) 12, 95, 114-116, 204, 211, 236-240, 245, 251, 254, 273, 277, 309 Боровиковський Володимир 47, 202 Боровиковський Лев 61—63, 65, 88, 89 Бородулін Ригар 292 Брежнєв Леонід 250 Брехт Бертольд 292 Бронте Шарлотта 249 Брюсов Валерій 129, 159, 178, 187, 199, 200, 283, 292 Брюховецький В’ячеслав 157 Буало Ніколя 192 Бунін Іван 139, 159, 292 Бургардт Вольфрам 164, 274 Бургардт Освальд (псевдонім — Юрій Клен) 120, 126, 154, 158, 160, 163, 164, 178-180, 207, 223, 229, 231, 248, 252, 261,274 Бучинський Мелитон 108 В

Вагилевич Іван 52, 56, 66 Вагнер Ріхард 15,124 Вайзе Хрістіан 292 Вайлд Оскар 205, 300 Вайт Патрік 95 Валері Поль 269, 306 Валлерстайн Еммануїл 48 Валуєв Петро 103 Вега Карпйо Лопе де 264 Вейнберг Петро 133 Величковський Іван 39—41 Вентурі Марчелло 249 Вер Віктор 223, 261 Вервес Григорій 212 Вергарн Еміль 153, 223, 291 Вергілій Марон Публій 13, 25, 32, 46, 49, 50, 52, 91, 155, 162, 165, 167 Верді Джузеппе 15,96, 191,192, 238 Вересаев Вікентій 95 Веретенченко Олекса 274 Верлен Поль 120, 122, 124, 170, 176, 178, 193, 194, 199, 252-254, 265, 272, 273, 290 Веселовський Олександр 52 Винниченко Володимир 69—71, 119, 198, 248 Винничук Юрій (псевдонім — Ріангабар) 14 Висоцький Влодзімеж 97 Вишенський Іван 31,36,38 Вишня Остап 146, 147, 220 Відеман Карл-Альфред 127 Війон Франсуа 274, 298 Вілсон Ендрю 33 Вільбоа Костянтин 179, 180 Вінграновський Микола 246, 252 Вінклер Йозеф 164 Вітмен Волт 153, 242, 304 Вітте Сергій 104 Вовк Віра 256, 274, 289 Волькер їржі 258 Вольтер 125, 161, 192, 193, 204 Вороний Марко 161,211 Вороний Микола 15, 122, 152, 160, 201, 211, 212 Воронович Ірина 253 Востоков Олександр 102 Вулф Вірджинія 205 Вульпіус Рікарда 102, 104, 105 г,ґ

Габлевич Марія 286, 299, 300, 310 Гавлічек-Боровський Карел 95 Гайне Гайнріх 11, 87, 95, 97-99, 120, 124-126, 134, 138, 141, 159, 195, 223, 253, 298 Ґалаґан Григорій 10, 69, 75, 210 Галка Ієремія 9, 65 Гамсун Кнут 95, 153 Гауптман Герхардт 95, 96, 124, 129, 153 Гафіз Шамседцін Мухаммад 138, 198, 242, 244 Гедройц Єжи 145 Гейерманс Герман 97 Гельвецій Клод 153, 204 Гельдерлін Фрідріх 232 Гербель Микола 76 Гермайзе Йосип 162 Гесіод 203 Гессе Герман 246, 300 Гете Йоган 11, 65, 70, 72-74, 78, 99, 100, 122, 124, 125, 134, 141, 155, 169, 195, 223, 232, 233, 245, 253, 263, 291-293, 296, 297 Гіппіус Зинаїда 262 Глюк Крістоф Віллібальд 238 Гнатюк Володимир 95, 96 Гнатюк Оля 48 Гнідич Тетяна 13 Гоголь Микола 76, 97—99, 122, 220, 221, 305, 306 Гозенпуд Абрам 168 Голдінг Вільям 246 Голованівський Сава 214, 298 Головацький Яків 52, 53, 56, 66 Головній Олександр 103 Голсуорсі Джон 205 Гомер (Омир) 10, 12, 31, 79, 92, 96, 101, 114, 115, 117, 118, 120, 129, 141,238-240 Гончар Олесь 216—218 Гончарук Микола 292,293 Горацій Флакк 32, 44, 56—58, 75, 97, 155, 165—167, 277 Гординський Святослав 191, 255, 273, 274, 282 Горленко Василь 80 Горький Максим 95, 99, 208, 209, 220 Готшед Йоган-Крістоф 122 Готьє Т еофіл ь 17 6 Гофман Ернст 300 Г офмансвальдау Хрістіан Г офман фон 292 Гофштейн Давид 176, 191, 214, 254 Граб Павло (див. Грабовський Павло) Грабович Григорій 18, 23, 44, 49, 50, 55, 92, 93 Грабовський (псевдонім — Граб) Павло 92, 97, 99, 119, 129-132, 139, 167, 172, 290 Граве Дмитро 151 Гребінка Євген 8, 58—60, 65, 75, 198, 261 Гребінка Леонід 184,204 Григор’єв Григорій 98 Грицак Ярослав 48 Гриценко Олександр 304 Грінченко Борис 72, 74, 90, 99, 124, 177, 197 Грінченко Настя 124 Грінченкова (псевдонім — Загірня) Марія 124,134, 135, 224 Грох Мирослав 47 Грушевський Михайло 52, 86, 93, 145 ГудТомас 122 Гулак-Артемовський Петро 55—57, 60, 65, 70, 71, 75, 97, 99, 118, 119, 198,277 Гумільов Микола 206, 275 Гурамішвілі Давид 230 Гурільов Олександр 292 Гуцков Карл 95 Гюго Віктор-Марі 95, 129, 191, 192, 223, 263, 269 Гюнтер Йоган Хрістіан 292 д

Данте Аліг’єрі 8, 10, 12, 19, 49-52, 65, 95, 98, 120-122, 129, 133-136, 141, 174, 175, 222, 223, 234, 254, 289, 298, 313 ДарвінЧарлз 155 Декарт Рене 42 Денікін Антон 142 Державин Володимир 206, 274 ДефоДаніель 124 Джойс Джеймс 205 Джонсон Пол 307 Дзюба Іван 9, 153, 204, 217, 218, 246, 254, 267, 271, 290, 291, 300, 301, 302, 306 Димитрій Ростовський (Туптало) 42 Дідицький Богдан 8, 64 Дідро Дені 153, 204 Дікінсон Емілі 258 Діккенс Чарльз 90,135,300 Добош Ярослав 256 Довгань Борис 254 Довженко Олександр 145, 153, 214 Долгоруков Василь 103 Домбровський Остап 19,135 Доніцетті Гаетано 269, 309 Дончик Віталій 153, 208 Дорогойченко Олексій 179 Дорошенко Дмитро 85, 141 Дорошкевич Олександр 58, 63 Дос Пассос Джон 205 Достоєвський Федір 95, 122 Доценко Ростислав 300 Драгоманов Михайло 109, 115, 116, 124, 127, 134-136 Драй-Хмара Михайло 15, 158, 160, 161, 164, 174—178, 209, 211,229,252 Драч Іван 218, 246, 287, 299 Дроб’язко Євген 52, 298 Дружинін Олександр 82 Думитрашко Костянтин 114, 115 Е

Еліот Томас Стернз 29, 95, 222 Елюар Поль 290 Ель-Регістан 236 Енгельс Фрідріх 17, 95, 222 Епіктет 30 Еппель Веніамін 14 Еразм Ротердамський 42 Ередіа Жозе-Марія де 124, 159, 170—172,298 Есхіл 223,238 Є

Єйтс Вільям Батлер 205 Єрмоленко Володимир 310 Єршов Петро 187 Єфремов Сергій 31, 32, 35, 37, 42, 54-56, 76, 112, 114, 120, 123, 140, 145, 147, 158, 276 Ж

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒