Щось більше

Вони долали пасмо узгір’їв, із рідкою рослинністю, петляючи по імлистих котловинках, ідучи широкими трав’янистими галявинами, вітроломами.

Бренн учергове зупинилася і роззирнулася. Здавалося, наче загубила шлях, але Ґеральт знав, що це неможливо. Утім, користуючись перервою у марші, він присів на повалене дерево.

І тоді почув крик. Тонкий. Високий. Розпачливий.

Бренн блискавично присіла, витягаючи з колчана одночасно дві стріли. Одну вона схопила в зуби, другу зачепила за тятиву, нап’яла лук, цілячись наосліп, через кущі, на голос.

— Не стріляй! — крикнув він.

Перескочив через стовбур, продерся крізь зарості.

На невеличкій галявинці біля підніжжя кам’янистого урвища стояла мала істотна в сірому кубрачку, притиснута спиною до стовбура сухого граба. Перед нею, за якихось п’ять кроків, щось рухалося — поволі, розгортаючи трави. Це щось мало близько двох сажнів довжини й було темно-бурим. Першої миті Ґеральт подумав, що це змія. Але помітив жовті, рухливі, гачкуваті ніжки, пласкі сегменти довгого тулуба й зрозумів, що це ніяка не змія. Що це щось значно гірше.

Притулена до дерева істотна тоненько писнула. Величезний вій підняв над травою довгі тремтячі вуса, ловив ними запах і тепло.

— Не рухайся! — крикнув відьмак і тупнув, аби привернути увагу сколопендроморфа до себе.

Але вій не відреагував, вуса його вже підхопили запах найближчої жертви. Потвора ворухнула ніжками, крутнулася і рушила вперед. Яскраво-жовті лапки його мигтіли серед трав, рівномірно, наче весла галери.

— Їґерн! — крикнула Бренн.

Ґеральт двома стрибками увірвався на галявину, на бігу вириваючи меч із піхов за спиною, з розгону, стегном, ударив скам’янілу піддеревом істотну, відкинувши її вбік, у кущі ожини. Сколопендроморф зашелестів у траві, швидше перебираючи ніжками, й кинувся на нього, піднімаючи передні сегменти, клацаючи кліщами, з яких стікала отрута. Ґеральт затанцював, перескочив через пласке тіло й з півоберта рубанув мечем, цілячись у найм’якіше місце, між броньованими плитами тулуба. Утім, потвора була занадто швидкою, меч ударив у хітинову шкаралупу, не прорубавши її, — товстий килим моху амортизував удар. Ґеральт відскочив, але не досить спритно. Сколопендроморф обвив задньою частиною тіла його ноги — із жахливою силою. Відьмак упав, скрутився і спробував вирватися.

Безрезультатно.

Вій вигнувся і розвернувся, аби дотягнутися до нього клішнями, при цьому різко задряпав пазурами по дереву, пройшовся по ньому. У цю мить над головою в Ґеральта сикнула стріла, із тріском пробиваючи панцир, приколочуючи потвору до стовбура. Вій скрутився, зламав стрілу й звільнився, але одразу вдарили в нього дві наступні. Відьмак копняком відкинув від себе ослаблу нижню половину, відкотився набік.

Бренн, лаючись, шила з лука в неймовірному темпі, пакуючи в сколопендроморфа стрілу за стрілою. Вій ламав їх і звільнявся, але чергова стріла знову прибивала його до стовбура. Пласка, блискуча, темно-руда довбешка потвори клацала і скреготіла кліщами біля тих місць, куди били стріли, нерозумно намагаючись дістати ворога, що її поранив.

Ґеральт підскочив збоку і тяв мечем із широкого замаху, закінчуючи бій одним ударом. Дерево спрацювало, наче катівський пень.

Бренн наблизилася поволі, із нап’ятим луком, копнула тулуб, що звивався поміж трав, перебираючи ніжками, плюнула на нього.

— Дякую, — сказав відьмак, розтрощуючи відтяту голову вія ударами підборів.

— Е-е?

— Ти врятувала мені життя.

Дріада глянула на нього. У цьому погляді не було ані розуміння, ані емоцій.

— Їґерн, — сказала вона, ткнувши чоботом тіло, що тремтіло. — Поламав мені шипи.

— Ти врятувала життя і мені, і цій малій дріаді, — повторив Ґеральт. — Зараза, де ж вона є?

Бренн вправно розгорнула кущі ожини, встромила руки поміж колючих галузок.

— Так я і думала, — сказала, витягаючи з хащів істотну в сірому кубрачку. — Глянь сам, Ґвиннблейдде.

Це була не дріада. Не був це також ельф, сильфіда, пак чи половинчик. Це була найзвичайнісінька на світі людська дівчинка. Посеред Брокілону, у найнезвичайнішому місці для звичайних, людських дівчинок.

Мала вона світле, мишачо-попелясте волосся і великі яскраво-зелені очі. Не могло їй бути більше десяти років.

— Хто ти? — запитав він. — Звідки ти тут узялася?

Вона не відповіла. «Де я її вже бачив? — подумав він. — А вже десь я її бачив. Її чи когось дуже на неї схожу».

— Не бійся, — сказав він нерішуче.

— Я не боюся, — буркнула вона невиразно. Схоже, мала катар.

— Віємося звідси, — відізвалася раптом Бренн, роздивляючись навколо. — Де один їґерн, там видивляйся і другого. А в мене залишилося малувато шипів.

Дівчинка глянула на неї, роззявила рота, протерла личко долонею, розмазуючи пилюку.

— Хто ти, най тебе диявол, така? — повторив Ґеральт, нахиляючись. — Що ти робиш у… у цьому лісі? Як ти сюди потрапила?

Дівчинка опустила голову й хлюпнула сопливим носом.

— Ти оглухла? Хто ти така, питаю? Як тебе звуть?

— Цірі, — шморгнула.

Ґеральт відвернувся. Бренн, оглядаючи лук, зиркала на нього оком.

— Слухай, Бренн…

— Чого?

— Чи це можливо… Чи це можливо, щоби вона… втекла від вас з Дуен Канела?

— Е-е?

— Не вдавай кретинки, — нервувався він. — Я знаю, що ви викрадаєте дівчаток. А ти сама що, з неба впала до Брокілону? Питаю, чи можливе…

— Ні, — відрізала дріада. — Я її ніколи в очі не бачила.

Ґеральт придивився до дівчинки. Її попелясте волосся було скуйовджене, повне хвої та листя, але пахло чистотою, не димом, хлівом чи жиром. Руки, хоча й неймовірно брудні, були малими й делікатними, без шрамів і мозолів. Хлоп’яче вбрання, кубрачок із червоним каптуром, який вона носила, ні на що не вказувало, але високі чобітки зроблені були з м’якої дорогої телячої шкіри. Ні, напевне не була це сільська дитинка. «Фрайксенет, — подумав раптом відьмак. — Це її шукав Фрейксенет. За нею пішов він у Брокілон».

— Звідки ти, шмаркачко, питаю?

— Як ти зі мною говориш?! — Дівчинка гордовито задерла голову й тупнула ніжкою. М’який мох звів нанівець ефект такого тупання.

— Ха, — сказав відьмак і посміхнувся. — І справді — княжна. Принаймні за мовою, бо вигляд — нікчемний. Ти з Вердена, правда? Знаєш, що тебе шукають? Не переймайся, відвезу тебе додому. Слухай, Бренн…

Щойно він відвернувся, дівчинка блискавично крутнулася на п’ятах і пустилася прожогом через ліс, по положистому узбіччі пагорба.

— Bloede turd! — зойкнула дріада, тягнучись до колчана. — Caemm’ere!

Дівчинка, перечіплюючись, мчала наосліп через ліс, витріскуючи хмизом.

— Стій! — крикнув Ґеральт. — Куди, зараза!

Бренн блискавично нап’яла лук. Стріла ядуче засичала, летючи по пласкій параболі, вістря зі стукотом вбилося у дерево, мало не зачепивши волосся дівчинки. Мала зіщулилася і припала до землі.

— Ти холерна ідіотка, — просичав відьмак, наближаючись до дріади. Бренн зграбно видобула з колчана наступну стрілу. — Ти могла її убити!

— Тут Брокілон, — сказала вона гордовито.

— А це — дитина!

— Ну то й що?

Він глянув на оперення стріли. Було на ній смугасте пір’я з крила самиці фазана, фарбоване в жовте відваром з кори. Не сказав ані слова. Відвернувся і швидко пішов у ліс. Дівчинка лежала під деревом, скулена, обережно піднімаючи голову й дивлячись на стрілу, що стирчала зі стовбура. Почула його кроки й схопилася на ноги, але він коротким стрибком наздогнав її, схопив за червоний каптур кубрачка. Вона повернулася і глянула на нього, потім на руку, що тримала каптур. Він відпустив її.

— Навіщо ти втікала?

— Яке тобі діло? — шморгнула вона. — Облиш мене в спокої, ти… ти…

— От дурепа, — просичав він люто. — Тут Брокілон. Мало тобі було вія? Сама ти в цьому лісі й до ранку не доживеш. Ти ще не зрозуміла?

— Не торкайся мене! — дерлася вона. — Ти, пахолку! Ти! Я княжна, не думай собі!

— Ти дурна шмаркачка.

— Я княжна!

— Княжни не лазять по лісу самі. Княжни мають чисті носи.

— Накажу голову тобі відрубати! І їй також! — Дівчинка витерла носа долонею і вороже глянула на дріаду, що саме наближалася.

Бренн пирхнула сміхом.

— Ну добре, досить цього вереску, — урвав її відьмак. — Навіщо ти втікала, княжно? І куди? Чого ти боїшся?

Вона мовчала, хлюпаючи носом.

— Добре, як хочеш. — Він підморгнув дріаді. — Ми йдемо. Хочеш залишатися сама у лісі — воля твоя. Але іншим разом, як дорветься до тебе їґерн, — не верещи. Княжнам воно не личить. Княжни помирають, навіть не писнувши, попередньо начисто витерши носа. Ходімо, Бренн. Прощавай, ваша високосте.

— За… зачекай.

— Так?

— Я піду з вами.

— Це велика честь для нас. Правда, Бренн?

— Але ти не приведеш мене знову до Кістріна? Обіцяєш?

— Хто то… — почав він. — Ах, псякрев! Кістрін. Княжич Кістрін? Син короля Ервіла з Вердена?

Дівчинка надула маленькі губки, шморгнула й відвернулася.

— Досить цих ігор, — похмуро відізвалася Бренн. — Ходімо.

— Зараз, зараз. — Відьмак випростався і глянув на дріаду згори. — Плани потребують деяких змін, моя чарівна лучнице.

— Е-е? — Бренн підняла брову.

— Пані Ейтне зачекає. Я мушу відправити цю малу додому. У Верден.

Дріада примружилася, сягнула до колчана.

— Нікуди ти не підеш. Як і вона.

Відьмак паскудно посміхнувся.

— Бережися, Бренн, — сказав він. — Я не щеня, якому ти вчора впакувала стрілу в око із засідки. Я вмію оборонятися.

— Bloede arcs! — просичала вона, піднімаючи лук. — Ти йдеш до Дуен Канела, вона також! Не до Вердена!

— Ні! Не до Вердена! — Попелястоволоса дівчинка припала до дріади, притиснулася до її худого стегна. — Я йду з тобою! А він нехай собі сам йде до Вердена, до дурнуватого Кістріна, якщо вже так хоче!

Бренн навіть не глянула на неї, не спускаючи очей з Ґеральта. Але лук опустила.

— ‘Ss turd! — Плюнула йому під ноги. — Авжеж! Іди куди очі бачать! Подивимося, чи зумієш. Здохнеш, раніше ніж вийдеш із Брокілону.

«Вона права, — подумав Ґеральт. — Я не маю і шансу. Без неї я не вийду з Брокілону, не доберуся до Дуен Канела. Ото халепа. Може, вдасться відговорити Ейтне…»

— Ну, Бренн, — сказав він примирливо посміхнувшись. — Не злися, красуне. Добре, нехай буде по твоєму. Всі йдемо до Дуен Канела. До пані Ейтне.

Дріада щось буркнула під ніс, зняла стрілу з тятиви.

— Тоді в дорогу, — сказала, поправляючи пов’язку на волоссі. — Уже достатньо часу згаяли.

— Ой… — застогнала дівчинка, роблячи крок.

— Чого там?

— Щось мені сталося… У ногу.

— Зачекай, Бренн! Іди, шморкуле, візьму тебе на шию.

Була вона теплесенька й пахнула наче мокрий горобчик.

— Яке маєш ім’я, княжно? Я забув.

— Цірі.

— А володіння твої — де лежать, якщо можна запитати?

— Не скажу тобі, — буркнула вона. — Не скажу, й усе.

— Переживу. Не крутися і не шмаркай у мене над вухом. Що ти робила в Брокілоні? Загубилася? Заблукала?

— Та зараз! Я ніколи не заблукую!

— Не крутися. Ти втекла від Кістріна? Із замка Настроґ? До чи після шлюбу?

— Звідки ти знаєш? — шморгнула вона занепокоєно.

— Бо я небачено мудрий. Чого ти втекла саме до Брокілону? Не було більш безпечних напрямків?

— Дурний кінь поніс.

— Брешеш, княжно. При твоїй статурі ти найбільше на кота могла б сісти. Та й те — на лагідного.

— То Марек їхав. Зброєносець рицаря Войміра. А в лісі кінь спіткнувся і зламав ногу. І ми загубилися.

— Ти ж казала, що із тобою такого не буває.

— То він заблукав, не я. Була імла. І ми погубилися.

«Ви погубилися, — подумав Ґеральт. — Бідний зброєносець лицаря Войміра, який мав нещастя натрапити Бренн і її товаришок. Щеня, не пізнавши, напевне, що таке жінка, допомагає утекти зеленоокій шмаркулі, бо наслухалося лицарських оповідок про дівчат, яких змушують до шлюбу. Допомагає їй утекти, щоб умерти від стріли несправжньої дріади, яка не знає ще, напевне, що таке чоловік. Але вже вміє вбивати».

— Я питав, ти завіялася з замку Настроґ до шлюбу чи після?

— Утекла, та й годі, що тобі до того? — забурчала вона. — Бабця сказала, що я маю туди їхати, познайомитися із ним. Із тим Кістріном. Тільки познайомитися. А той його батько, той король-товстун…

— Ервил.

— …відразу: шлюб та шлюб. А я його не хочу. Того Кістріна. Бабця сказала…

— Що він, такий гидкий, той княжич Кістрін?

— Не хочу його, — гордовито заявила Цірі, шморгнувши носом, у якому аж трубило. — Він товстий, дурнуватий, і в нього бридко тхне з рота. Перед тим як я туди поїхала, мені показали парсунку, а на парсунці він товстим не був. Не хочу я такого чоловіка. Я взагалі чоловіка не хочу.

— Цірі, — сказав відьмак нерішуче. — Кістрін ще дитя, як і ти. За пару років з нього може вийти й цілком пристойний юнак.

— То нехай мені пришлють іншу парсуну, за пару років — пирхнула вона. — І йому також. Бо сказав мені, що на парсуні, яку йому показали, я була куди красивіше. І признався, що кохає Альвіну, придворну даму, й хоче бути її лицарем. Бачиш? Він мене не хоче, і я його не хочу. Навіщо той шлюб?

— Цірі, — буркнув відьмак. — Він княжич, а ти — княжна. Княжичі й княжни саме так й одружуються, не інакше. Такий звичай.

— Говориш як усі. Вважаєш, що коли я мала, то мені можна набрехати.

— Я не брешу.

— Брешеш.

Ґеральт замовк. Бренн, яка йшла попереду, аж обернулася, напевне здивована тишею. Стенувши плечима, пішла далі.

— Куди ми йдемо? — похмуро відізвалася Цірі. — Я хочу знати!

Ґеральт мовчав.

— Відповідай, як я тебе запитую! — сказала вона грізно, посилюючи наказ голосним шморганням. — Чи ти знаєш, хто… Хто на тобі сидить?

Він не відреагував.

— Бо вкушу тебе за вухо! — крикнула вона.

Відьмакові це набридло. Він стягнув дівчинку з шиї і поставив на землю.

— Слухай-но, шмаркачко, — сказав він різко, розпускаючи пряжку ремня. — Зараз я покладу тебе через коліно, стягну тобі труси й надаю по задку ременем. Ніхто мене не стримає, бо тут не королівський двір, а я не твій придворний чи слуга. Зараз ти пожалієш, що не лишилася у Настрозі. Зараз ти побачиш, що все ж краще бути княжною, аніж загубленою в лісі шмаркачкою. Бо княжні справді можна поводитися нестерпно. Княжну навіть тоді ніхто не лупить по задку ременем — а якщо й лупить, то сам пан князь особисто.

Цірі скорчилася і кілька разів шморгнула носом. Бренн, спершись на дерево, спокійно на них дивилася.

— Ну як? — запитав відьмак, накручуючи пояс навколо зап’ястка. — Станемо поводитися гідно й благородно? Якщо ні, то візьмемося до шмагання її високості по задку. Ну? Так чи ні?

Дівчинка захлипала й потягнула носом, після чого квапливо закивала.

— Будеш ґречною, княжна?

— Буду, — буркнула вона.

— Скоро стемніє, — відізвалася дріада. — Ходу, Ґвинблейдде.

Ліс порідшав. Ішли вони через піщані молодняки, через вересові зарості, через затягнені імлою луки, на яких паслися стада оленів. Холоднішало.

— Шляхетний пане… — відізвалася Цірі після довгого, довгого мовчання.

— Звуся Ґеральтом. У чому річ?

— Я страшненько голодна.

— Зараз ми зупинимося. Скоро сутінки.

— Не витримаю, — захлипала вона. — Я нічого не їла від…

— Не переймайся. — Він сягнув у сакви, витягнув шматок солонини, малий круг сиру й два яблуки. — Тримай.

— Що воно, оте жовте?

— Солонина.

— Цього я їсти не стану, — буркнула.

— От і гаразд, — сказав він невиразно, засовуючи солонину до рота. — З’їж сир. І яблуко. Одне.

— Чому одне?

— Не крутися. З’їж обидва.

— Ґеральте?

— М-м?

— Дякую.

— Нема за що. Їж на здоров’я.

— Я не… Не за це. За це також, але… Ти врятував мене перед тою стоніжкою… Бр-р-р… Я мало не померла зі страху…

— Ти мало не померла, — підтвердив він серйозно. «Ти мало не померла надзвичайно болісним та паскудним способом», — подумалося йому. — А дякувати ти повинна Бренн.

— А хто вона?

— Дріада.

— Мавка?

— Так.

— То вона нас… Вони крадуть дітей! Вона нас викрала? Е-е, ти ж не малий. А чому вона так дивно говорить?

— Говорить як говорить, це не важливо. Важливо, як вона стріляє. Не забувай їй подякувати, коли ми зупинимося.

— Не забуду, — шморгнула вона.

— Не крутися, княжно, майбутня княгине Вердена.

— Не буду, — буркнула вона, — жодною княгинею.

— Добре-добре. Не будеш княгинею. Станеш хом’яком і будеш жити в норі.

— Неправда! Ти нічого не знаєш!

— Не пищи в мене над вухом. І не забувай про ремінь!

— Я не буду княгинею. Буду…

— Ну? Чим?

— Це таємниця.

— Ах, так, таємниця. Чудово. — Він підняв голову. — Що сталося, Бренн?

Дріада зупинилася, знизала плечима, подивилася у небо.

— Я заморилася, — сказала м’яко. — І ти, напевне, заморився, несучи її, Ґвинблейдде. Тут станемо. Уже темно.

III

— Цірі?

— М-м? — хлюпнула носом дівчинка, шелестячи галуззям, на якому лежала.

— Тобі не холодно?

— Ні, — зітхнула вона. — Зараз тепло. Вчора… Учора я страшненько змерзла, ой-йой.

— Диво, — одізвалася Бренн, розпускаючи ремені довгих м’яких чобіт. — Така малесенька, а пройшла такий шмат лісу. І через чати пройшла, через твань, через гущину. Міцна, здорова й сильна. Вона й насправді згодиться… Згодиться нам.

Ґеральт швидко кинув оком на дріаду, на її блискучі в напівмороці очі. Бренн сперлася спиною на дерево, зняла пов’язку, розпустила рухом голови волосся.

— Вона увійшла до Брокілону, — буркнула, випереджуючи коментар. — Вона наша, Ґвинблейдде. Ми йдемо до Дуен Канела.

— Пані Ейтне вирішить, — сказав він уїдливо. Але знав, що Бренн має рацію.

«Шкода, — подумав він, дивлячись на дівчинку, яка крутилася на зеленій постелі. — Такий рішучий гномик. Де я її вже бачив? Не важливо. Але шкода. Світ такий великий і такий чарівний. А її світом уже буде Брокілон, до кінця її днів. І, може, небагатьох днів. Може, тільки до того дня, коли вона впаде в папороть, під крики й свист стріл, воюючи в цій безглуздій війні за ліс. На боці тих, хто має програти. Має. Раніше чи пізніше».

— Цірі?

— Га?

— Де живуть твої батьки?

— Немає батьків, — хлипнула вона носом. — Потонули на морі, коли я була маленькою.

«Так, — подумав він. — Це пояснює багато що. Княжна, дитина мертвої княжої пари. Хтозна, чи не третя дочка після чотирьох синів. Титул, що на практиці значить менше, аніж титул камергера чи конюшого. Зеленооке та попелястоволосе щось, що крутиться при дворі і що треба якнайшвидше спекати, видати заміж. Якнайшвидше, доки не дозріла й не стала малою жінкою, загрозою скандалу, мезальянсу чи інцесту, до якого недовго в спільній замковій спальні».

Її втеча відьмака не дивувала. Він багато разів зустрічався із княжнами — і навіть принцесами, — які швендяли разом із трупами мандрівних акторів, щасливі, що їм вдалося втекти від старезного короля, який, проте, все ще бажав мати нащадка. Бачив він і принців, які приймали непевну долю найманців замість вибраної батьком кульгавої чи віспуватої принцеси, чиє перетримане або сумнівне дівоцтво мало стати ціною союзу й династичної спорідненості.

Він ліг поряд із дівчинкою, прикрив її своєю курткою.

— Спи, — сказав. — Спи, мала сирітко.

— Та де там! — забурчала вона. — Я — княжна, а не сирітка. І маю бабцю. Моя бабця — королева, не думай. Коли я їй розповім, що ти хотів відлупцювати мене ременем, моя бабця накаже тобі голову відрубати, от побачиш.

— Жахливо! Цірі, май милосердя!

— Та де там!

— Ти ж добра дівчинка. Відрубання голови жахливо болюче. Ти ж правда нічого не розповіси?

— Розповім.

— Цірі.

— Розповім, розповім, розповім! Боїшся, га?

— Страшенно. Знаєш, Цірі, коли людині відрубують голову, то можна від того померти.

— Смієшся?

— Якби ж то я насмілився.

— Ще пожалкуєш, от побачиш. З моєю бабцею годі жартувати, як тупне ногою, то найбільші лицарі й воїни на коліна падають перед нею, я сама бачила. А якщо хтось не послухається, то — р-раз, і голови нема.

— Страшне. Цірі?

— Ага?

— Мабуть, голову тобі відрубають.

— Мені?

— Авжеж. Адже це твоя бабця-королева домовилася про заручини із Кірстіном і вислала тебе до Вердена, до Настроґа.

А ти була неслухняною. Щойно повернешся… Р-раз! І немає голови.

Дівчинка замовкла, навіть крутитися перестала. Він чув, як вона цмокає, закусюючи нижню губку зубками, як шморгає шмаркатим носом.

— Неправда, — сказала. — Бабця не дозволить відрубати мені голову, бо… Бо то ж моя бабця, ну ні? Е-е, найбільше, отримаю…

— Ага, — засміявся Ґеральт. — 3 бабцею не пожартуєш? Бували вже й різки в роботі, так?

Цірі гнівно пирхнула.

— Знаєш що? — сказав він. — Скажемо твоїй бабці, що я вже тебе відхльостав, а двічі за ту саму провину карати не можна. Домовилися?

— Ти, хіба, немудрий! — Цірі підвелася на ліктях, шелестячи галузками. — Як бабця почує, що ти мене бив, то голову тобі запросто відрубає!

— Тож тобі усе-таки моєї голови шкода?

Дівчинка замовкла, знову шморгнула носом.

— Ґеральте…

— Що, Цірі?

— Бабця знає, що я мушу повернутися. Я не можу бути жодною там княгинею або дружиною того глупого Кістріна. Я мушу повернутися — і все тут.

«Маєш, — подумав він. — На жаль, не залежить це ні від тебе, ні від твоєї бабці. Залежить те від настрою старої Ейтне. І від мого вміння переконувати».

— Бабця це знає, — продовжувала Цірі. — Бо я… Ґеральте, присягнися, що ти нікому не скажеш. То страшезна таємниця. Жахливінька, кажу тобі. Присягнися.

— Присягаюся.

— Ну то я тобі скажу. Моя мама була чарівницею, не думай. І мій тато також був зачарований. Це все розповіла мені одна няня, а як бабця про те довідалася, то був страшенний скандал. Бо я — призначена, знаєш?

— До чого?

— Не знаю, — сказала Цірі схвильовано. — Але я призначена. Так няня казала. А бабця сказала, що не дозволить, що спершу увесь хорел… хорремний замок завалиться. Розумієш? А няня сказала, що на призначення — хоч би там що, а нічого не допоможе. Ха! А потім няня плакала, а бабця верещала. Бач? Я призначена. Не буду дружиною глупого Кістріна. Ґеральте?

— Спи, — позіхнув він так, що аж щелепа затріщала. — Спи, Цірі.

— Розкажи мені казку.

— Що?

— Казку мені розкажи, — пхикнула вона. — Що я, без казки маю спати? Е-е, чого б то?

— Не знаю я, холера, жодної казки. Спи.

— Не бреши. Бо знаєш. Як ти був малим, то що, ніхто тобі казок не розповідав? З чого ти смієшся?

— Ні з чого. Пригадав собі дещо.

— Ага! Бачиш. Ну, то розповідай.

— Що?

— Казку.

Він засміявся знову, закинув руки за голову, дивлячись на зорі, що підморгували з-за гілок над їх головами.

— Був собі якось… кіт, — почав він. — Такий звичайний, смугастий мишолов. І одного разу той кіт пішов собі, сам-один, у далекий шлях до страшного темного лісу. Він ішов… Ішов… Ішов…

— Навіть не думай, — пробурмотіла Цірі, притуляючись до нього. — Я не засну, доки він не дійде.

— Тихо, шмаркулю. Так… Він ішов, ішов, аж зустрів лиса. Рудого лиса.

Бренн зітхнула й лягла поряд із відьмаком з другого боку, теж злегка притулилася.

— Ну, — Цірі шморгнула. — Розповідай, що було далі.

— Подивився лис на кота. Хто ти? — питає. Я кіт, — відповів кіт. Ха, — сказав лис, — а не боїшся, коте, лазити сам по лісі? А як стане король їхати на лови, то що? Із псами, загоничами, на конях? Кажу тобі, коте, — каже лис, — полювання — це страшезна біда для таких, як ти і я. Ти маєш хутро, я маю хутро, ловці ніколи не дарують таким, як ми, бо ловці мають наречених і коханок, а в тих лапи мерзнуть і шия, от і роблять із нас коміри та муфточки для тих дівок, щоб носили вони їх.

— Що воно — муфточки? — запитала Цірі.

— Не перебивай. І додав лис: я, коте, вмію їх перехитрити, маю я на тих мисливців тисячу двісті вісімдесят шість хитрощів, ото такий я умілий. А ти, коте, скільки маєш хитрощів для ловців?

— Ох, яка ладна казка, — сказала Цірі, притуляючись до відьмака ще сильніше. — Розповідай, що там кіт?

— Ага, — прошепотіла з іншого боку Бренн. — Що там кіт?

Відьмак повернув голову. Очі дріади блищали, уста її були напіввідкриті, водила по них язиком. «Ясно, — подумав він. — Малі дріади хочуть казок. Так, як і малі відьмаки. Бо й тим, й іншим рідко хто розповідає байки перед сном. Малі дріади засинають, слухаючи шум дерев. Малі відьмаки засинають, вслухаючись у біль у м’язах. У нас так само світилися очі, як у Бренн, коли ми слухали байки Весеміра, у Каер Морені. Як же давно це було… Так давно…»

— Ну, — набридло Цірі чекати. — Що далі?

— А кіт на те: я, лисе, не маю жодних хитрощів. Я умію лише одне: хоп на дерево. Цього має вистачити, вірно? Лис — у сміх. Ех, — каже, — але ж ти й дурник. Задирай свій смугастий хвіст і біжи звідси, загинеш тут, як стануть тебе ловити мисливці. І раптом, ні з того, ні з сього, як заграють роги! І вискочили з кущів мисливці, побачили кота й лиса — і на них!

— Йой! — шморгнула Цірі, а дріада різко ворухнулася.

— Тихо. І на них, кричучи: уперед, обідерти з них хутро! На муфточки їх, на муфточки! І натравили на кота й лиса псів. А кіт — хоп на дерево, по-котячому. На саму верхівку. А пси лиса — цап! До того як рудий встиг застосувати одну зі своїх хитрощів, уже пішов на комір. А кіт з верхівки дерева нявчав та форкав на мисливців, а вони нічого не могли зробити, бо дерево було високе, наче холера. Постояли ті знизу, полаялися на чому світ стоїть, але мали піти ні з чим. І тоді кіт зліз із дерева і спокійно повернувся додому.

— І що далі?

— Нічого. Це кінець.

— А мораль? — запитала Цірі. — Казки ж мають мораль, хіба ні?

— Е-е? — відізвалася Бренн, міцніше притуляючись до Ґеральта. — Що воно — мораль?

— Добра казка має мораль, а погана моралі не має, — сказала Цірі переконано і шморгнула носом.

— Ця була добра, — позіхнула дріада. — Тоді має, що мати повинна. Треба було тобі, крихітко, від їґерна на дерево, як отой розумний кіт. Не думати, а тільки зразу на дерево. От і вся мудрість. Вижити. Не датися.

Ґеральт тихо засміявся.

— Не було дерев у замковому парку, так, Цірі? В Настрозі? Замість бігти в Брокілон могла б ти вилізти на дерево й сидіти там, на самій верхівці, поки в Кістріна не минула б охота до одруження.

— Смієшся?

— Ага.

— А знаєш що? Терпіти тебе не можу.

— Це страшне, Цірі. Влучила ти мені в саме серце.

— Я знаю, — погодилася вона серйозно, шморгнувши носом, після чого міцно притулилася до нього.

— Добраніч, Цірі, — пробурмотів він, вдихаючи її милий, горобчиковий запах. — Спи. На добраніч, Бренн.

— Dearme, Ґвинблейдде.

Над їх головами Брокілон шумів мільярдом гілок і сотнями мільярдів листя.

Наступного дня вони дісталися Дерев. Бренн стала на коліно, нахилила голову. Ґеральт відчував, що повинен зробити те саме. Цірі зітхнула здивовано.

Дерева — головним чином, дуби, тиси й гікорі — мали по кільканадцять сажнів в обхваті. Неможливо було оцінити, як високо сягали їхні крони. Навіть місця, де потужне вигнуте коріння переходило в рівний стовбур, були високо над їхніми головами. Вони могли йти швидше — гіганти росли рідко, а в їхній тіні не втрималася б жодна рослинність: був тільки килим прілого листя.

Могли йти швидше. Але йшли повільно. Тихо. Похиливши голови. Були тут, серед Дерев, малими, дрібними, неістотними. Не бралися до уваги. Навіть Цірі зберігала тишу — не відзивалася десь із півгодини.

А через годину маршу вони проминули пояс Дерев і знову заглибилися в ущелини, у мокрі букові хащі.

Нежить дошкуляв Цірі все сильніше. Ґеральт не мав хусточки, але коли йому набридло її постійне шморгання носом, навчив її шмаркатися у пальці. Дівчинці це страшенно сподобалося. Дивлячись на її усмішку та блискучі очі, відьмак був глибоко переконаний, що вона втішається думкою, що скоро зможе похвалитися цим фокусом при дворі, під час урочистого бенкету чи аудієнції заморського посланця.

Бренн раптом зупинилася, розвернулася.

— Ґвинблейдде, — сказала, відмотуючи зелену хустку, обв’язану навколо ліктя. — Іди сюди. Я зав’яжу тобі очі. Так треба.

— Я знаю.

— Проведу тебе. Дай руку.

— Ні, — запротестувала Цірі. — Я буду його вести. Бренн?

— Добре, крихітко.

— Ґеральте?

— Га?

— Що то значить: Ґвин… блейдд?

— Білий Вовк. Так мене звуть дріади.

— Бережися, корінь. Не спіткнися! Звуть тебе так, бо маєш біле волосся?

— Так… Зараза!

— Я ж казала, що корінь.

Вони йшли. Поволі. Під ногами було слизько від опалого листя. Він відчув на обличчі тепло, блиск сонця продерся крізь хустку, що заслоняла йому очі.

— Ох, Ґеральте, — почув він голос Цірі. — Тут так гарно… Шкода, що ти не можеш бачити. Тут стільки квітів. І пташок. Чуєш, як вони співають? Ох, скільки ж їх тут є. Безліч. О, й білочки. Бережися, будемо переходити через річку, по кам’яному мостку. Не впади у воду. Ох, скільки тут рибок! Повно. Плавають у воді, знаєш? Скільки тут звіряток, йой. Ніде стільки немає…

— Ніде, — пробурмотів він. — Ніде. Тут — Брокілон.

— Що?

— Брокілон. Останнє Місце.

— Не розумію…

— Ніхто не розуміє. Ніхто не хоче зрозуміти.

— Зніми хустку, Ґвинблейдде. Уже можна. Ми на місці.

Бренн стояла по коліна в густому килимі з імли.

— Дуен Канел, — вказала вона рукою.

Дуен Канел, Місце Дубу. Серце Брокілону.

Ґеральт уже був тут колись. Двічі. Але не розповідав про те нікому. Ніхто б не повірив.

Долина закрита кронами великих зелених дерев. Скупана в імлі й випарах, що виходять із землі, зі скель, з гарячих джерел. Долина…

Медальйон на його шиї злегка затремтів.

Долина, скупана у магії. Дуен Канел. Серце Брокілону.

Бренн підвела голову, поправила колчан на спині.

— Ходімо. Дай ручку, крихітко.

Спочатку долина здавалася вимерлою. Безлюдною.

Ненадовго. Пролунав голосний модульований свист, і по ледь помітних східцях з трутовиків, що спірально оточували найближчий стовбур, зграбно спустилася гнучка темноволоса дріада, одягнена, як і всі, у плямистий маскувальний одяг.

— Caed, Braenn.

— Caed, Sirussa. Va’n vort maeth Eithne a?

— Neen, aefder, — відповіла темноволоса, міряючи відьмака очима з поволокою. — Ess’aen Sidh?

Посміхнулася, блиснула білими зубами. Була незвичайно вродливою, навіть за людськими стандартами. Ґеральт почувався невпевнено й глупо, розуміючи, що дріада без ніяковості його оцінює.

— Neen, — похитала головою Бренн. — Ess’ vatt’ghern, Gwynbleidd, a vaen maeth Eithne va, a’ss.

— Gwynbleidd? — Красива дріада скривилася. — Bloede caerme! Aen’ne caen n’wedd vort! Tess foile!

Бренн захихотіла.

— Про що йдеться? — запитав відьмак, стаючи злим.

— Ні про що, — знову захихотіла Бренн. — Ні про що. Ходімо.

— Ох… — Цірі була у захваті. — Глянь, Ґеральте, які смішні хатинки!

У глибині долини й починався, власне, Дуен Канел — «смішні хатинки», що формою нагадували гігантські кулі омели, обліплювали стовбури та крони дерев на різній висоті, як низько, понад самою землею, так і високо, і навіть дуже високо — під самими кронами. Ґеральт також помітив кілька більших, наземних конструкцій, куренів зі сплетених, усе ще вкритих листям гілок. Бачив рух в отворах садиб, але самих дріад було майже не видно. Було їх значно менше, ніж тоді, коли був він тут минулого разу.

— Ґеральте, — прошепотіла Цірі. — Ті хатинки ростуть. Вони мають листя!

— Вони з живого дерева, — кивнув відьмак. — Саме так і живуть дріади, так вони й будують свої будинки. Жодна дріада ніколи не скривдить дерево, рубаючи його чи пилячи. Вони кохають дерева. Утім вміють зробити, аби гілля росло так, щоб створити хатинку.

— Чарівно. Хотіла б і я мати таку хатинку в нашому парку.

Бренн зупинилася перед одним з куренів.

— Увійди, Ґвинблейдде, — сказала. — Тут зачекаєш на пані Ейтне. Va faill, крихітко.

— Що?

— То було прощання, Цірі. Сказала вона: до побачення.

— Ах. До побачення, Бренн.

Вони увійшли. Усередині «хатинки» мигтіли, наче в калейдоскопі, сонячні плями, що протискувалися і просіювалися крізь структуру даху.

— Ґеральте!

— Фрайксенете!

— Ти живий, хай мене дияволи!

Поранений блиснув зубами, підводячись на постелі зі смерекового віття. Побачив Цірі, що вчепилася у ногу відьмака, й очі його розширилися, а на обличчя виповз рум’янець.

— Ти мала холеро! — закричав він. — Я мало життя через тебе не втратив! Ох, твоє щастя, що я встати не можу, я б уже тобі за шкіру залив!

Цірі надула губки.

— Це вже другий, — сказала вона, смішно морщачи ніс, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчинок бити не можна!

— Уже б я тобі показав… що можна. — Фрайксенет розкашлявся. — Ти мала заразо! Ервил там божеволіє… Вістки розсилає, увесь переляканий, що твоя бабця піде на нього з військом. Хто йому повірить, що ти сама завіялася? Усі знають, який він, Ервил, і що він полюбляє. Усі думають, що тобі… щось зробив по-п’яному, а потім наказав притопити в ставку! Війна з Нільфгардом на волосині, а договір і союз із твоєю бабкою диявол через тебе взяв! Бачиш, що ти наробила?

— Не збуджуйся, — остеріг відьмак, — бо може крововилив статися. Як ти сюди так швидко дістався?

— Кат його знає, я більшість часу непритомний був. Щось гидотне мені в горло влили. Насильно. Заткнули мені носа й… Такий сором, пес його матір…

— Ти живеш завдяки тому, що вони влили тобі в горло. Принесли тебе сюди?

— На плащі. Я про тебе питав, вони нічого не казали. Я був упевнений, що ти стрілу отримав. Ти так раптово тоді зник… А тут — цілий-цілісінький, навіть не в путах, а ще й, прошу, врятував княжну Ціріллу… Хай мене зараза, ти всюди собі раду даси, Ґеральте, завжди на чотири лапи падаєш, наче кіт.

Відьмак посміхнувся, не відповів. Фрайксенет закашлявся важко, відвернувся, сплюнув рожевою слиною.

— Ага, — додав. — І те, що мене вони не прикінчили, також, я впевнений, влаштував ти. Знають вони тебе, кляті мавки. Уже вдруге ти мене від проблем рятуєш.

— Та нехай йому, бароне.

Фрайксенет, стогнучи, намагався усістися, але припинив те.

— Та гівно з моїм баронством, — просапав. — Бароном я у Хаммі був. Тепер я щось наче воєвода в Еврила, у Вердені. Чи то — був ним. Навіть якщо видеруся якось із цього, вилізу з лісу, у Вердені для мене вже місця немає, хіба що на ешафоті. Це ж з-під моєї руки й охорони завіялася ота мала ласка, Цірілла. Думаєш, я з примхи своєї сам-третій у Брокілон пішов? Ні, Ґеральте, я також завіявся, на милість Еврила я міг розраховувати, тільки якби знову її привів. Ну й наштовхнулися ми на клятих мавок… Якби не ти, я б там, у ямі під корінням, і здох би. Знову ти мене врятував. Це призначення — ясно, наче сонце.

— Перебираєш.

Фрайксенет похитав головою.

— Це призначення, — повторив він. — Наперед мало те бути писане, що ми знову зустрінемося, відьмаче. Що ти знову врятуєш мені шкіру. Пам’ятаю, говорили про це у Хаммі після того, як ти зняв з мене те пташине прокляття.

— Випадок, — холодно сказав Ґеральт. — Випадок, Фрайксенете.

— Який там випадок. Зараза, адже, якби не ти, я б, напевне, до сьогодні був тим бакланом…

— Ти був бакланом? — крикнула піднесено Цірі. — Справжнім бакланом? Птахом?

— Був, — вищирився барон. — Зачарувала мене одна така… дівка… Пес її… З помсти.

— Напевно, ти їй хутра не дав, — заявила Цірі піднесено. — На ту, ну… муфточку.

— Була інша причина, — трохи почервонів Фрайксенет, після чого грізно лупнув на дівчинку. — Але це тебе не обходить, ти, мальок!

Цірі зробила ображене личко й відвернулася.

— Так, — сказав Фрайксенет. — На чому то я… Ага, на тому, як ти відчарував мене в Хаммі. Якби не ти, Ґеральте, зостався я б бакланом до кінця життя, літав би навколо озера й обсирав би гілля, сподіваючись, що врятує мене сорочка з кропивного лика, яку ткала моя сестриця — із завзятістю, гідною ліпшої справи. Зараза, як я собі ту сорочку пригадаю, так маю охоту когось копнути. Та ідіотка…

— Не кажи так, — посміхнувся відьмак. — Хотіла вона якнайкраще. Погано її інформували, от і все. Про зняття проклять кружляє чимало безглуздих міфів. Тобі й так пощастило, Фрайксенете. Могла наказати тобі пірнути в молоко, що кипить. Чув я і про такий випадок. А вдягти сорочку з кропиви, як не крути, нешкідливо для здоров’я, навіть якщо не дуже допомагає.

— Ха, може, й пр<

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒