Меч призначення 2 страница

Ґеральт крутився між гостями, чекаючи нагоди, аби нарешті зайняти місце при столі, заставленому їжею. Із тугою споглядав, як у швидкому темпі зникають маринований оселедець, голубці з капусти, варена голова тріски й баранячі котлети, дивився на роздерті кільця ковбаси й на каплунів, на січених ножами копчених лососів і свинячу шинку. Проблема полягала у тому, що на лавках за столом не було вільного місця.

Панянки й матрони, дещо зворушені, обступили Любистка, пискляво домагаючись його виступу. Любисток посміхався нещиро і відмовлявся, погано вдаючи скромність. Ґеральт, переборюючи сором’язливість, майже силою пропхався до столу.

Підстаркуватий мосьпан, який гостро відгонив оцтом, посунувся на диво ввічливо й охоче, мало не збивши з лави кількох сусідів. Ґеральт без зволікань узявся за їжу й миттю спустошив єдину миску, до якої зміг дотягнутися. Мосьпан, який пахнув оцтом, підсунув йому наступну. Відьмак із вдячністю вислухав довгу тираду мосьпана, що стосувалася теперішніх часів і теперішньої молоді. Мосьпан наполегливо окреслював свободу звичаїв як «послаблення», тож Ґеральт доклав певних зусиль, щоб зберегти повагу.

Ессі стояла під стіною, під пучками омели, сама, настроюючи лютню. Відьмак бачив, як до неї наближається юнак у парчевому короткому каптані, як щось мовить до поетки, блідо усміхаючись. Ессі глянула на юнака, легко кривлячи ладні губи, швидко сказала кілька слів. Юнак скорчився і спішно відійшов, а вуха його, червоні, наче рубіни, ще довго горіли в напівтемряві.

— …мерзота, ганьба й сором, — тягнув мосьпан, що пахнув оцтом. — Одне велике послаблення, пане.

— Правда, — невпевнено погодився Ґеральт, витираючи тарілку хлібом.

— Прошу тиші, шановне панство, шановні мосьпани! — закричав Дроугард, виходячи на середину зали. — Славетний майстер Любисток, хоча й дещо хворий тілесно й заморений, заспіває для вас славетну баладу про королеву Маріенн і Чорного Крука! А робить він те на гаряче прохання панни мірошниківни Веверки, якій, яко сказав, не може він відмовити.

Панна Веверка, одна із найменш вродливих дівчат на лавці, миттєво погарнішала. Вибухнули крики, оплески, що заглушили чергові «послаблення» мосьпана, що пахнув оцтом. Любисток дочекався повної тиші, зіграв на лютні ефектний вступ, після чого взявся співати, не зводячи очей з панни Веверки, яка розквітала строфа за строфою. «І справді, — подумав Ґеральт, — отой сучий син діє результативніше, аніж чародійські олійки й креми, які продає Йеннефер у своїй крамничці у Венґерберзі».

Побачив він, як Ессі йде за спинами тих, хто стояв півколом, слухаючи Любистка, як обережно зникає за дверима на терасу. Під впливом дивного імпульсу він спритно виліз з-за столу й вийшов за нею.

Вона стояла, схилена, спершись ліктями на поруччя помосту, втягнувши голову в маленькі здійняті плечі. Дивилася на зморшкувате море, що полискувало від світла місяця і вогнів з порту. Під ногою Ґеральта скрипнула дошка. Ессі випросталася.

— Вибачте, не хотів заважати, — сказав він зажато, шукаючи на її губах отієї раптової гримаси, якою вона мить тому почастувала парчевого юнака.

— Ти мені не заважаєш, — відповіла вона, усміхнувшись, відкинула локон. — Я не шукаю самотності — тільки свіжого повітря. Тобі також докучають дим і задуха?

— Трохи. Але більше докучає мені усвідомлення, що я тебе образив. Прийшов вибачитися, Ессі, намагатися відшукати шанс на милу розмову.

— Це я перед тобою повинна вибачатися, — сказала вона, спираючись долонями на балюстраду. — Я відреагувала загостро. Я завжди реагую загостро, не вмію себе опановувати. Пробач і дай мені другий шанс. На розмову.

Він наблизився, сперся на поручень поблизу неї. Відчував тепло, що від неї йшло, легкий запах вербени. Він любив запах вербени, хоча запах вербени і не був запахом бузку й аґрусу.

— Що нагадує тобі море, Ґеральте? — запитала вона раптом.

— Неспокій, — відповів він, майже не думаючи.

— Цікаво. А видаєшся ти спокійним і стриманим.

— Я не сказав, що я відчуваю непокій. Ти ж запитувала про те, що воно нагадує.

— Те, що нагадує нам дещо, є образом нашої душі. Я знаю про це, я ж поетка.

— А тобі, Ессі, що нагадує море? — запитав він швидко, аби покласти край розмовам про неспокій, який він повинен відчувати.

— Вічний рух, — відповіла вона не відразу. — Відмінність. І загадку, таємницю, щось, чого я не можу зрозуміти, що я могла б описати тисячами способів, у тисячах віршів, так і не діставшись суті, серцевини всього. Так, мабуть, саме це.

— Атому, виходить, — сказав він, відчуваючи, як вербена все сильніше на нього діє, — те, що ти відчуваєш, також є неспокоєм. А видаєшся такою спокійною і стриманою.

Вона повернулася до нього, відкинула золотистий локон, придивляючись своїми чудовими очима.

— Я ані спокійна, ані опанована, Ґеральте.

Воно трапилося раптово, неочікувано. Жест, який він зробив і який мав бути тільки дотиком, легким дотиком до її рук, перетворився на міцне стискання обох долонь на тоненькій талії, на швидкий, хоча й не різкий рух, що притягав її все ближче, аж до раптового зіткнення їхніх тіл, що збурило кров. Ессі раптом напружилася, вигнула корпус назад, схопила за його долоні, міцно, наче хотіла зірвати, скинути його руки зі своєї талії, але замість того лише стиснула його сильніше, нахилила голову уперед, розкрила вуста, завагалася.

— Навіщо… навіщо це? — прошепотіла. Око її було широко розплющене, золотий локон стікав на щоку.

Спокійно, поволі він нахилив голову, наблизив обличчя, і раптом вони швидко поєднали в поцілунку губи. Утім Ессі навіть тоді не відпустила його долоні, що обіймали її талію, і надалі вигинала спину, уникаючи контакту тіл. Стоячи так, вони потроху оберталися, неначе в танці. Вона цілувала його охоче, вправно. І довго.

Тоді вміло й без зусилля вивільнилася з його рук, відвернулася, знову сперлася на балюстраду, втягнула голову в плечі. Ґеральт раптом відчув себе страшезно, невимовно глупо. Це відчуття стримало його від того, аби наблизитися до неї, обійняти її згорблені плечі.

— Навіщо? — запитала вона прохолодно, не повертаючись. — Навіщо ти це зробив?

Глянула на нього скоса, і відьмак раптом зрозумів, що схибив. Дізнався раптом, що фальш, брехня, удавання і бравурність завели його просто в трясовину, де між ним і безоднею залишаються тільки пружні, збиті в тонкий килим трави й мох, готові будь-якої миті піддатися, репнути, прорватися.

— Навіщо? — повторила вона.

Він не відповів.

— Шукаєш жінку на ніч?

Він не відповів. Ессі розвернулася поволі, торкнулася його плеча.

— Повернімося у залу, — сказала вільно, але його не ошукала та свобода, відчував він, наскільки вона напружена. — Не роби такого обличчя. Нічого не трапилося. А те, що я не шукаю чоловіка на ніч, — це не твоя провина. Правда?

— Ессі…

— Повертаємося, Ґеральте. Любисток уже тричі зірвав оплески. Моя черга. Ходімо, я заспіваю…

Глянула на нього дивно і здмухнула локон з ока.

— Заспіваю для тебе.

— Ого! — Відьмак удав здивування. — Ти прийшов? Я думав, ти на ніч не повернешся.

Любисток зачинив двері на засув, повісив на кілок лютню і капелюшок із пером білої чаплі, зняв кубрак, обтрусив його й поклав на мішки, що лежали в кутку кімнатки. Окрім тих мішків, цеберка й величезного, напханого гороховим лушпинням сінника, у кімнатці під стріхою не було меблів — навіть свічка стояла прямо на підлозі, у загуслій калюжці воску. Дроугард Любистка поважав, але, видно, не настільки, щоб віддати в його розпорядження комору або альков.

— І чого ж то, — запитав Любисток, знімаючи чоботи, — думав ти, що я не повернуся на ніч?

— Я думав, — відьмак підвівся на лікті, похрустуючи гороховим лушпинням, — що підеш співати серенади під вікном панни Веверки, у бік якої ти весь вечір розпушував хвоста, наче пес, який побачив сучку.

— Ха-ха, — засміявся бард. — Але ж ти й примітивно глупий. Нічого ти не зрозумів. Веверка? Що мені та Веверка? Хотів я викликати лише відчуття заздрості в панни Акеретти, до якої я позалицяюся завтра. Посунься.

Любисток звалився на сінник і стягнув з Ґеральта попону. Ґеральт, відчуваючи дивну злість, повернув голову до маленького віконця, у яке, якби не працьовиті павуки, було б видно зоряне небо.

— Чого ти так надувся? — запитав поет. — Тобі заважає, що я залицяюся до дівчат? Відколи це? Може, ти став друїдом і дав обітницю бути цнотливим? А може…

— Припини токувати. Я втомився. Ти не зауважив, що ми вперше за два тижні маємо сінник і дах над головою? Не втішає тебе думка, що вранці не прокинемося у росі?

— Для мене, — розмріявся Любисток, — сінник без дівчини — і не сінник зовсім. Він — неповне щастя, а що таке неповне щастя?

Ґеральт тихенько застогнав — як завжди, коли на Любистка нападала нічна балакучість.

— А неповне щастя, — продовжував бард, зачарований власним голосом, — це як… Як перерваний поцілунок… Чого ти скреготиш зубами, можна дізнатися?

— Ти потворно нудний, Любистку. Нічого, окрім сінників, дівчат, задків, цицьок, неповного щастя та поцілунків, перерваних собаками, якими тебе травлять родичі наречених. Що ж, мабуть, ти інакше не можеш. Мабуть, тільки фривольність, щоб не сказати — некероване гріховодство, дозволяє вам складати балади, писати вірші й співати. Вважаю, це — запиши — темний бік таланту.

Він сказав занадто багато й недостатньо холодно. А Любисток легко і безпомилково розшифрував його.

— Ага, — сказав спокійно. — Ессі Давен, на прізвисько Оченько. Чарівне оченько Оченька затрималося на відьмакові й наробило відьмакові сум’яття. Відьмак повівся з Оченьком наче жак із принцесою. І замість звинувачувати себе звинувачує її і шукає в ній темний бік.

— Мариш, Любистку.

— Ні, мій дорогоцінний. Ессі справила на тебе враження, ти цього не приховаєш. Зрештою, я утому не бачу нічого поганого. Але пильнуй, не зроби помилку. Вона не така, як ти думаєш. Якщо її талант має темний бік, то напевне не такий, який ти собі уявляєш.

— Здогадуюся, — сказав відьмак, опановуючи голос, — що ти знаєш її дуже добре.

— Досить добре. Але не так, як ти вважаєш. Не так.

— Досить оригінально, як на тебе, таке визнавати.

— Ти дурень. — Бард потягнувся, підклав обидві долоні під потилицю. — Я знаю Лялечку майже з дитинства. Вона для мене… ну… Наче молодша сестра. Повторюю, не зроби щодо неї дурної помилки. Ти їй заподієш цим велику прикрість, бо й ти справив на неї враження. Признайся, тебе до неї тягне?

— Навіть якби й так, то на противагу тобі я не звик про таке дискутувати, — сказав Ґеральт різко. — Ані складати про таке пісеньок. Дякую тобі за те, що ти про неї сказав, бо, може, й справді ти застеріг мене від дурнуватої помилки. Але на тому — кінець. Тему я вважаю вичерпаною.

Любисток хвильку лежав нерухомо й мовчав, але Ґеральт знав його занадто добре.

— Знаю, — сказав нарешті поет. — Я вже все знаю.

— Та хрін ти там щось знаєш, Любистку.

— Знаєш, у чому полягає твоя проблема, Ґеральте? Тобі здається, що ти інший. Носишся із відмінністю, із тим, що вважаєш за ненормальність. Ту ненормальність ти нав’язливо перебільшуєш, не розуміючи, що для більшості мислячих тверезо людей ти найнормальніший під сонцем — аби усі були такими нормальними. Що з того, що ти маєш швидшу реакцію та вертикальні зіниці? Що бачиш у темряві наче кіт? Що розумієшся на чарах? Теж мені, велика справа. Я, мій друже, знав колись корчмаря, який умів хвилин десять без перерви бекати низом, і так, що те складалося у мелодію псалма «Вітай нас, вітай, зоря вранішня». І попри цей небуденний, як не крути, талант, був отой корчмар найнормальнішим серед нормальних, мав дружину, дітей і бабцю-паралітичку…

— Що воно має спільного з Ессі Давен? Можеш пояснити?

— Звичайно. Тобі безпідставно здалося, Ґеральте, що Оченько зацікавилася тобою із нездорового, майже збоченого інтересу, що дивиться вона на тебе, наче на дивовижу, двоголове теля чи саламандру в звіринці. Й ти одразу надувся, за першої ж нагоди дав неґречну, не заслужену нею реприманду, повернув удар, якого вона не завдавала. Адже я був тому свідком. Свідком подальшого перебігу подій я уже не був, але помітив вашу втечу із зали й бачив її рожеві щічки, коли ви повернулися. Так, Ґеральте. Я тебе тут застерігаю від помилки, а ти її уже зробив. Ти хотів їй помститися за нездорову, з твоєї точки зору, цікавість. Вирішив ту її цікавість використати.

— Повторюю: ти мариш.

— Спробував ти, — продовжував бард незворушно, — перевірити, чи не вдасться піти із нею на сіно, чи не зацікавиться вона, як то — кохатися із дивовижею, із відьмаком-одмінцем. На щастя, Ессі виявилася мудрішою за тебе й завчасно змилостивилася над твоєю дурістю, зрозумівши її причину. Висновок роблю з факту, що ти не повернувся з балкона з опухлим писком.

— Ти скінчив?

— Я скінчив.

— Ну то на добраніч.

— Знаю, чого ти злишся і скрегочеш зубами.

— Напевне. Ти ж усе знаєш.

— Я знаю, хто тебе так скривив, завдяки кому ти не вмієш порозумітися із нормальною жінкою. Але ж залізла тобі за шкіру ота твоя Йеннефер, хай мене лихо, якщо я знаю, що ти у ній побачив.

— Облиш то, Любистку.

— Ти насправді не волів би нормальної дівчини, такої, як Ессі? Що має чародійка, чого не має Ессі? Хіба що вік. Оченько, може, й не наймолодша, але має стільки років, на скільки виглядає. А знаєш, у чому мені призналася Йеннефер після пари келихів? Ха-ха… Сказала мені, що коли вона вперше робила те із чоловіком, то було це за рік після того, коли винайшли дволемішовий плуг.

— Брешеш. Йеннефер тебе не терпить, наче морової зарази, й ніколи б тобі не звірялася.

— Ну й нехай, зізнаюся — я збрехав.

— Можеш і не визнавати. Я тебе знаю.

— Тобі тільки здається, що знаєш. Не забувай, я натура складна.

— Любистку, — зітхнув відьмак, справді відчуваючи сонливість, — ти цинік, свинтус, розпусник і брехун. І нічого, повір мені, немає у тобі складного. На добраніч.

— На добраніч, Ґеральте.

— Ти рано встаєш, Ессі.

Поетка усміхнулася, притримуючи волосся, яке шарпав вітер. Обережно спустилася на мол, оминаючи діри й гнилі дошки.

— Не могла я пропустити можливість подивитися на відьмака в ділі. Знову вважатимеш мене допитливою, Ґеральте? Що ж, не стану приховувати, я і насправді допитлива. Як тобі йдеться?

— Як мені йдеться що?

— Ох, Ґеральте, — сказала вона. — Ти недооцінюєш моєї допитливості, мого таланту до збору й тлумачення інформації. Я уже все знаю про випадок із ловцями, знаю подробиці твоєї умови із Аґловалем. Знаю, що ти шукаєш моряка, який захотів би попливти туди, у бік Драконячих Ікол. Ти вже такого знайшов?

Він хвильку дивився на неї допитливо, потім раптово зважився.

— Ні, — відповів. — Не знайшов. Жодного.

— Бояться?

— Бояться.

— Тож як ти збираєшся зробити розвідку, не випливаючи у море? Як, не маючи змоги попливти, хочеш добратися до шкіри потвори, яка вбила ловців?

Він узяв її за руку й звів з помосту. Вони повільно пішли краєм моря, кам’янистим пляжем, уздовж витягнутих на берег баркасів, серед шпалер сіток, розвішаних на палях, серед завіс сушеної, розпанаханої риби, що погойдувалися на вітрі. Ґеральт зненацька зрозумів, що товариство поетки аніскільки йому не заважає, що воно зовсім не обтяжливе й не нав’язливе. Крім того, він мав надію, що спокійна й предметна розмова зітре наслідки того дурнуватого поцілунку на терасі. Факт, що Ессі прийшла на мол, сповнював його надії, що вона не почувається скривдженою. Був він тому радий.

— Добратися до шкіри потвори, — буркнув він, повторюючи її слова. — Аби я ще знав, як це зробити. Я дуже мало знаю про морських страшидл.

— Цікаво. З того, що мені відомо, у морі потвор значно більше, аніж на суші, як з точки зору кількості, так і відносно числа їх видів. Тож, здавалося б, море має бути непоганим полем для діяльності відьмаків.

— Але — не є.

— Чому?

— Експансія людей у море, — він кашлянув, відвертаючись, — триває віднедавна. Відьмаки були потрібні раніше, на суші, на першому етапі колонізації. Ми не придатні до битви із потворами, що живуть у морі, хоча там і справді достатньо всілякої агресивної мерзоти. Але наших відьмацьких можливостей не вистачить проти морських потвор. Ті створіння є для нас або завеликі, або занадто броньовані, або занадто пристосовані до своєї стихії. Або усе те відразу.

— А потвора, яка вбила нирців? Ти не здогадуєшся, що воно було?

— Може, кракен?

— Ні. Кракен розбив би човен, а той був цілим. І, як говорили, повний крові. — Оченько переривчасто зітхнула й помітно зблідла. — Не думай, що я мудрую. Я виросла над морем, дещо та бачила.

— У такому разі, що воно могло бути? Великий кальмар? Міг постягувати тих людей з палуби…

— Не було б крові. Це не кальмар, Ґеральте, не косатка, не черепаходракон, бо це щось не розбило й не перевернуло човен. Це щось піднялося на борт й учинило там різанину. Може, ти помиляєшся, коли шукаєш його в морі?

Відьмак задумався.

— Я починаю дивуватися тобі, Ессі, — сказав. Поетка зарум’янилася. — Ти маєш рацію. Воно могло атакувати з повітря. Це міг бути орнітодракон, грифон, виверна, літавець або вилохвіст. Може, навіть рух…

— Вибач, — сказала Ессі. — Глянь, хто йде.

Берегом наближався Аґловаль, сам, у сильно намоклому вбранні. Був помітно розлючений, а помітивши їх — аж почервонів з люті.

Ессі злегка присіла в поклоні, Ґеральт схилив голову, прикладаючи до грудей кулака. Аґловаль сплюнув.

— Сидів я на скелях три години, майже зі світанку, — проревів він. — Вона ж навіть не вигулькнула. Три години, наче дурень, на скелях, які заливали хвилі.

— Мені прикро… — пробурмотів відьмак.

— Прикро тобі? — вибухнув князь. — Прикро? Це твоя провина. Ти завалив справу. Зіпсував усе.

— Що саме я зіпсував? Я тільки працював тлумачем…

— До дідька таку працю, — гнівно урвав Аґловаль, розвертаючись у профіль. Профіль він мав воістину королівський, хоч на монети карбуй. — Краще було б тебе не наймати. Це звучить парадоксально, але поки я не мав тлумача, ми краще розумілися, я і Ш’ееназ, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. А тепер… Чи ти знаєш, що говорять у містечку? Шепочуть по кутках, що ловці загинули, бо я розлютив сирену. Що то її помста.

— Дурня, — холодно прокоментував відьмак.

— Звідки я маю знати, що то — дурня? — пробурчав князь. — Чи я знаю, чого ти їй тоді наговорив? Чи я знаю, на що вона здатна? І з якими потворами вона кумається там, углибині? Прошу, доведи мені, що це дурня. Принеси мені голову потвори, яка вбила ловців. Візьмися до роботи, замість того щоби розважатися фліртом на пляжі…

— До роботи? — рознервувався Ґеральт. — Як? Може, мені попливти в море верхи на діжці? Твій Зелест погрожував морякам тортурами й шибеницею, і все одно ніхто не хоче. Сам Зелест також не квапиться. То як…

— А мене воно обходить — як? — заверещав Аґловаль, уриваючи його. — Це твоя справа! Навіщо відьмаки, як не для того, аби порядні люди не мусили ламати голову, як позбутися потвор? Я найняв тебе для цієї роботи й хочу, аби ти її виконав. А якщо ні — то геть звідси батогами аж до кордонів моєї землі!

— Заспокойтеся, мосьпане княже, — сказала Оченько — тихо, але блідість і тремтіння рук видавали її схвильованість. — І не погрожуйте Ґеральту, дуже вас прошу. Так складається, що Любисток і я маємо кілька приятелів. Король Етайн із Цідарісу — наприклад — дуже любить нас і наші балади. Король Етайн є освіченим володарем і завжди говорить, що наші балади — то не тільки жвава музика й рими, а ще й метод передання інформації, що вони — хроніка людства. Може, княже, прагнете залишитися у хроніці людства? Я можу це зробити.

Аґловаль хвильку дивився на неї холодним, презирливим поглядом.

— Ловці, які щезли, мали дружин і дітей, — сказав він нарешті, значно тихіше й спокійніше. — Інші, коли голод зазирне до їхніх горняток, швиденько випливуть знову. Ловці перлин, губок, устриць й омарів, рибалки — усі. Зараз вони бояться, але голод переможе, страх. Випливуть. Але чи повернуться? Що ти на це, Ґеральте? Панно Давен? Цікаво мені, чи буде у вас балада, у якій ітиметься про це. Балада про відьмака, який бездіяльно стоїть на березі й дивиться на закривавлені палуби човнів, на дітей, які плачуть.

Ессі зблідла ще більше, але гордовито задерла підборіддя, дмухнула на локон і вже готувалася до відповіді, але Ґеральт швидко схопив її за руку й стиснув, випереджаючи слова.

— Досить, — сказав. — У цій словесній повені тільки одне має справжнє значення. Ти найняв мене, Аґловалю. Я узявся за роботу й виконаю її, якщо виконати її можливо.

— Я на це розраховую, — коротко відказав князь. — Тож — до побачення. Кланяюся, панно Давен.

Ессі не присіла, тільки кивнула. Аґловаль підтягнув мокрі штани й пішов у бік порту, зашпортуючись об каміння. Ґеральт тільки тепер зауважив, що все ще тримає поетку за руку, а поетка зовсім не намагається її звільнити. Відпустив її. Ессі, повільно повертаючи нормальні кольори, повернулася до нього обличчям.

— Легко зробити так, щоб ти ризикнув, — сказала. — Досить кількох слів про дітей та жінок. А скільки говориться, що ви, відьмаки, начебто бездушні. Ґеральте, Аґловаль срати хотів на жінок, дітей та старих. Він хоче, щоб відновили лови перлин, бо втрачає прибутки кожного дня, поки простій. Він тебе заманює голодними дітьми, а ти одразу готовий іти, ризикувати життям…

— Ессі, — урвав він її. — Я — відьмак. Це мій фах — ризикувати життям. Діти тут ні до чого.

— Ти мене не обдуриш.

— А звідки впевненість, що я маю такий намір?

— А звідти, що якби ти був таким холоднокровним професіоналом, яким хочеш здаватися, ти б намагався підвищити ціну. А ти про гроші й словом не обмовився. Ах, добре, хай йому вже. Повертаємося?

— Пройдемося ще трохи.

— Охоче. Ґеральте?

— Слухаю.

— Я говорила, що виросла на морі. Умію кермувати човном і…

— Викинь це з голови.

— Чому?

— Викинь це з голови, — повторив він різко.

— Ти міг би, — сказала вона, — сформулювати це більш ґречно.

— Міг би. Але ти прийняла б це… диявол знає за що. А я — бездушний відьмак і холоднокровний професіонал. Я ризикую власним життям. Не чужим.

Ессі замовкла. Він бачив, як вона стискає вуста, як шарпає головою. Порив вітру знову розкуйовдив їй волосся, на мить закривши обличчя плутаниною золотих пасом.

— Я тільки хотіла тобі допомогти, — сказала вона.

— Я знаю. Дякую.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— А якщо у плітках, про які говорив Аґловаль, є сенс? Ти ж знаєш, що сирени не всюди й не завжди доброзичливі. Були випадки…

— Я не вірю.

— Моринки, — продовжувала замислено Оченько. — Нереїди, тритони, морські німфи. Хтозна, на що вони здатні. А Ш'ееназ… Вона мала причину…

— Я не вірю, — перебив він.

— Не віриш чи вірити не хочеш?

Він не відповів.

— І ти хочеш вважатися холоднокровним професіоналом? — запитала вона з дивною посмішкою. — За когось, хто мислить вістрям меча? Хочеш, я скажу тобі, який ти насправді?

— Я знаю, який я насправді.

— Ти вразливий, — сказала вона тихо. — У глибині душі, повної неспокою, мене не обдурять твоє кам’яне обличчя і холодний голос. Ти вразливий, і власне твоя вразливість наказує тобі зараз боятися, що те, проти чого ти маєш виступити із мечем у руці, може мати свої резони може, мати над тобою моральну перевагу…

— Ні, Ессі, — сказав він поволі. — Не шукай у мені тем для зворушливих балад, балад про відьмака, внутрішньо роздертого. Може, я й хотів би, щоб так було, але воно так не є. Мої моральні дилеми замість мене розв’язують кодекс і виховання. Дресура.

— Не кажи так, — обурилася вона. — Я не розумію, навіщо ти намагаєшся…

— Ессі, — урвав він її знову. — Я не хочу, аби ти мала про мене хибне уявлення. Я не мандрівний лицар.

— Холоднокровним і бездушним убивцею ти також не є.

— Ні, — погодився він спокійно. — Не є, хоча існують ті, хто думає інакше. Але не моя вразливість і переваги характеру роблять мене вищим, а лише пиха й зухвала гордість професіонала, переконаного у своїй вартості. Професіонала, в якого впаяно, що кодекс його професії і холодна рутина — куди доречніші за емоції, що вони захищають від помилок, які можна зробити, якщо заплутатися у дилемах Добра й Зла, Порядна й Хаоса. Ні, Ессі. Це не я вразливий, а ти. Зрештою, того вимагає твоя професія, вірно? Це тебе занепокоїла думка, що симпатична на перший погляд сирена, коли її образили, напала на ловців перлин з розпачливої помсти. Ти відразу шукаєш для сирени виправданнь, пом’якшувальних обставин, відмовляєшся від думки, що відьмак, оплачений князем, замордує чарівну сирену тільки за те, що вона насмілилися піддатися емоціям. А відьмак, Ессі, вільний від таких дилем. І від емоцій. Якби навіть виявилося, що то сирена, — відьмак не вб’є сирену, бо кодекс йому забороняє. Кодекс розв’язує дилему за відьмака.

Оченько глянула на нього, раптово піднявши голову.

— Будь-яку дилему? — запитала швидко.

«Вона знає про Йеннефер, — подумав він. — Вона знає про неї. Ех, Любистку, холерний ти пліткар…»

Вони дивилися одне на одного.

Що криється у твоїх василькових очах, Ессі? Допитливість? Зачарування відмінністю? Якими є темні боки твого таланту, Оченько?

— Вибачаюся, — сказала вона. — Запитання було дурнуватим. І наївним. Натякало на те, що я повірила всьому, про що ти говорив. Повертаймося. Цей вітер пронизує наскрізь. Глянь, які буруни на морі.

— Бачу. Знаєш, Ессі, це цікаво…

— Що цікаво?

— Я б голову віддав, щоб камінь, на якому Аґловаль зустрічається із сиреною, був ближче до берега. А тепер його не видно.

— Приплив, — коротко сказала Ессі. — Скоро вода сягне аж туди, під урвище.

— Аж туди?

— Так. Вода піднімається і спадає досить потужно, десь ліктів на десять, бо тут, у тіснині й у гирлі річки, бувають так звані припливні відлуння, чи як там їх звуть моряки.

Ґеральт дивився у бік мису, на Драконячі Ікла, що вгризалися у прибій, що ревів і пінився.

— Ессі, — запитав він. — А коли починається відплив?

— А що?

— Як далеко відступить море?

— А що… Ах, розумію. Так, ти маєш рацію. Воно відступає аж до лінії шельфу.

— Лінії чого?

— Ну, наче полиці, яку творить дно, пласка мілизна, що уривається на межі глибини.

— А Драконячі Ікла…

— Є точно на тій границі.

— І до них можна буде дійти по сухому. Скільки я б мав часу?

— Не знаю, — Оченько нахмурилася. — Треба попитати місцевих. Але мені здається, Ґеральте, що це нехороша ідея. Глянь, між сушею й Іклами є скелі, весь берег потятий затоками й фіордами. Коли почнеться відплив, там з’являться ущелини, котли, повні води. Не знаю, чи…

З боку моря, від ледь помітних скель до них донісся плюскіт. І голосний, співучий окрик.

— Біловолосий! — крикнула сирена, граційно перескакуючи по гребнях хвиль, молотячи по воді короткими елегантними ударами хвоста.

— Ш’ееназ! — відгукнувся він, махаючи рукою.

Сирена підпливла до скель, зависла вертикально в спіненій зеленій безодні, обома руками відкидаючи з обличчя волосся, відкриваючи одночасно торс разом зі всіма принадами. Ґеральт зиркнув на Ессі. Дівчина трохи почервоніла і з виразом жалю й розчарування на мить глянула на власні принади, що ледь позначалися під сукнею.

— Де той мій? — заспівала Ш’ееназ, підпливаючи ближче. — Він же мав тут бути.

— Був. Чекав три години й пішов.

— Пішов? — здивувалася сирена високою треллю. — Не чекав? Не витримав якихось трьох годин? Так я і думала. Анітрохи жертовності! Анітрохи! Бридкий, бридкий, бридкий! А ти що тут робиш, біловолосий? Прийшов прогулятися зі своєю коханою? Ладна з вас пара, тільки оті ноги вас спотворюють.

— Це не моя кохана. Ми ледь знайомі.

— Так? — здивувалася Ш’ееназ. — Шкода. Ви пасуєте одне одному, гарно виглядаєте разом. Хто це?

— Я — Ессі Давен, поетка, — заспівала Оченько з акцентом і мелодикою, порівняно із якими голос відьмака звучав наче каркання ворона. — Я рада познайомитися із тобою, Ш’ееназ.

Сирена плеснула по воді, засміялася звучно.

— Як чудово! — крикнула. — Ти знаєш нашу мову! Клянуся, ви, люди, вмієте здивувати. Насправді не аж так багато нас розмежовує, як говорять.

Відьмак був здивований не менше за сирену, хоча й міг припускати, що освічена й начитана Ессі краще за нього знає Старшу Мову, мову ельфів, чию співучу версію уживали сирени, моринки й нереіди. Також зрозуміло, що співучість і складна мелодійність мови сирен були заважкі для нього, а для Оченька були легшими.

— Ш’ееназ! — закричав він. — Усе-таки нас дещо розмежовує, а тим, що нас інколи розмежовує, може бути й пролита кров! Хто… Хто вбив ловців перлин, там, біля двох скель? Скажи мені!

Сирена пірнула, збурюючи воду. За мить знову з’явилася на поверхні, а бліде личко її перекривилося і скорчилося у бридкій гримасі.

— Не думайте навіть! — крикнула вона пронизливо. — Навіть не думайте наближатися до сходів! Це не для вас! Не сваріться з ними! Це не для вас!

— Що? Що не для нас?

— Не для вас! — зойкнула Ш’ееназ, кидаючись навзнак у хвилі.

Бризки води підлетіли високо угору. Ще мить вони бачили її хвіст, роздвоєний, утятий плавник, що тріпотів на хвилях. Потім вона зникла у глибині.

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒