Меч призначення 3 страница

Оченько поправила волосся, скуйовджене вітром. Стояла не рухаючись, схиливши голову.

— Я не знав, — Ґеральт кахикнув, — що ти так добре знаєш Старшу Мову, Ессі.

— Ти й не міг знати, — сказала вона з гіркотою в голосі. — Адже… Адже ми ледь знайомі.

— Ґеральте, — сказав Любисток, розглядаючись, наче гончак. — Тут страшенно смердить, тобі не здається?

— А чи я знаю? — Відьмак потягнув носом. — Бував я у місцях, де смерділо й гірше. А це лише запах моря.

Бард повернув голову й плюнув між камінням. Вода булькотіла у скельних западинах, пінилася і шуміла, відкриваючи вимиті хвилями ущелинки.

— Дивися, як воно пречудово осушилося, Ґеральте. Де поділася уся вода? Як воно, холера, буває із тими відпливами і припливами? Звідки вони беруться? Ти ніколи не задумувався?

— Ні. Були в мене інші проблеми.

— Думаю, — Любисток трохи затремтів, — що там, у глибині, на самому дні цього клятого океану сидить собі величезна потвора[41], товста почвара, укрита лускою, жаба із рогами на паскудному лобі. І що якийсь час втягує вона воду в черево, а з водою і все, що живе й що можна з’їсти, — риб, тюленів, черепах, усе. А потім, пожерши здобич, виригає воду — і ми маємо приплив. Як думаєш, Ґеральте?

— Думаю, що ти дурень. Йеннефер колись казала, що припливи викликає місяць.

Любисток зареготав.

— Що за холерна дурня! Що має місяць до моря? На місяць тільки собаки виють. Підманула тебе, Ґеральте, та твоя брехуха, пожартувала з тебе. І, як я знаю, не вперше.

Відьмак не прокоментував. Дивився на лискуче від вологи каміння в розщілинах, відкритих відпливом. У них досі плескалася і пінилася вода, але здавалося, що пройти зуміють.

— Ну, то до справи, — сказав він, встаючи, поправив меча за спиною. — Довше чекати не можемо, бо не встигнемо до припливу. Ти й далі наполягаєш, щоб іти зі мною?

— Так. Теми для балад — то не шишки, їх під ялинками не знайдеш. Крім того, у Лялечки завтра день народження.

— Я не бачу зв’язку.

— А шкода. Серед нас, нормальних людей, панує звичай дарувати один одному презенти з нагоди народження. Купити щось — не зумію. Тож знайду їй щось на дні моря.

— Оселедця? Каракатицю?

— Дурню говориш. Знайду бурштин, може, морського коника, може, якусь ладну мушлю. Йдеться про символ, про доказ пам'яті й симпатії. Я люблю Оченько, хочу її порадувати. Не розумієш? Так я і думав. Рушаймо. Ти вперед, бо там може сидіти якась потвора.

— Добре. — Відьмак зсунувся з урвища на слизьке, вкрите водоростями каміння. — Я йду попереду, щоб у разі чого тебе прикрити. Як доказ пам’яті й симпатії. Тільки пам’ятай: якщо крикну, то бери ноги в руки, і щоб не плутався мені під мечем. Ми не йдемо сюди морських коників збирати. Йдемо ми розправитися з потворою, яка мордує людей.

Вони рушили вниз, у розпадини відкритого дна, інколи йдучи по воді, що все ще плескалася у скельних ямах. Брели заглибинами, встеленими піском і фукусами. До того ж іще й дощ почався, тож скоро вони були мокрі згори донизу. Любисток щохвилини зупинявся, грібся паличкою у камінні й клубках водоростей.

— О, глянь, Ґеральте, рибка. Уся червона, хай мене диявол. А тут, оно, малий вугор. А це? Що воно? Виглядає наче величезна прозора блоха. А це… О матінко моя! Ґеральте-е-е!

Відьмак різко розвернувся, із рукою на мечі.

Був то людський череп, білий і відшліфований камінням, вклинений у скельну щілину, заповнену піском. І не тільки. Любисток, побачивши в очниці поліхету[42], затремтів і видав неприємний звук. Відьмак стенув плечима й пішов у бік відкритої хвилями кам’янистої рівнини, до двох зубатих рифів, що звалися Драконячими Іклами й виглядали зараз наче гори. Йшов він обережно. Дно було всіяне голотуріями, мушлями, купами фукусу. У калюжах і заглибинах погойдувалися великі медузи й вирували змії. Малі краби, кольорові, наче колібрі, утікали боком, перебираючи рухливими ногами.

Ґеральт здалеку помітив труп, що застряг між камінням. В утопленика ворушилися груди, помітні з-поміж водоростей, хоча й не мав уже, чим ворушити. Роїлися на ньому краби — ззовні та всередині. Не міг він бути у воді довше, ніж добу, але краби обібрали його так, що оглядати не мало сенсу. Відьмак мовчки змінив напрямок руху, обходячи труп стороною. Любисток нічого не помітив.

— Але ж смердить тут гниллю. — Він вилаявся, доганяючи Ґеральта, сплюнув, струсив воду з капелюшка. — Та і ллє, і холодно. Змерзну, втрачу голос, псякрев…

— Не марудься. Якщо хочеш повернутися — дорогу ти знаєш.

Одразу за основою Драконячих Ікол розтяглася пласка скельна полиця, а далі вже була глибина, вільні хвилі моря. Межа відпливу.

— Ха, Ґеральте! — Любисток озирнувся. — Та твоя потвора, здається, мала досить розуму, аби відступити у відкрите море разом із водою. А ти, напевне, думав, що вона лежатиме десь тут, черевом догори, й чекатиме, поки ти її зарубаєш?

— Тихенько.

Відьмак наблизився до краю полиці, присів, обережно спер руки на гострі мушлі, якими обросли скелі. Не бачив нічого, вода була темною, а поверхня — збуреною, віспуватою від мжички.

Любисток нишпорив закамарками рифу, копняками відкидаючи з-під ніг крабів, що ставали все нахабнішими, оглядав й обмацував змочені водою скелі, бородаті від обвислих альг, прикрашені кострубатими колоніями рачків та мушель.

— Гей, Ґеральте!

— Що?

— Глянь на ту мушлю. Це ж перлові скойки, ні?

— Ні.

— Ти на тому знаєшся?

— Не знаюся.

— Тоді мовчи доти, аж поки не дізнаєшся. Це перлові скойки, я впевнений. Зараз назбираю перлин, буде хоча б якийсь профіт з тієї вилазки, а не тільки нежить. Назбирати, Ґеральте?

— Назбирай. Потвора нападає на ловців. Збирачі також підпадають під цю категорію.

— Я маю бути приманкою?!

— Збирай, збирай. Бери мушлі побільше, якщо не буде перлин, то юшку з них зваримо.

— Ще чого. Братиму самі перли, а шкаралупу — пес на кию крутив. Холера… Курва мать… Як воно… зараза… відкривається? Ти не маєш ножа, Ґеральте?

— А ти навіть ножа не взяв?

— Я поет, а не якийсь там ножар. А, шлягби його взяв, назбираю тоді в торбу, а перли виймемо потім. Ах ти! Пішов геть!

Копнутий краб пролетів над головою в Ґеральта, шубовснув у хвилі. Відьмак ішов поволі вздовж краю, вдивляючись у чорну, непрозору воду. Чув ритмічне стукання каменю, яким Любисток відбивав мушлі від скелі.

— Любистку! Йди сюди, поглянь!

Пошарпана, порепана полиця закінчувалася раптом рівною гострою гранню, спадала вниз під прямим кутом. Під поверхнею води було чітко видно величезні, вугласті, правильні блоки білого мармуру, що обросли водоростями, молюсками та актиніями, що погойдувалися у воді, наче квіти на вітрі.

— Що воно? Виглядає наче… Наче сходи.

— Бо воно і є сходами, — здивовано прошепотів Любисток. — О-о-о, це сходи, що ведуть до підводного міста. До легендарного Іса, який поглинули хвилі[43]. Ти чув легенди про місто безодні, про Іс-під-Водами? О-о-о, я напишу про це баладу, та таку, що в конкурентів аж очі побіліють. Я мушу на те глянути зблизька… Дивися, там є якась мозаїка, щось там вирізане чи вибите… Якісь написи? Відсунься, Ґеральте.

— Любистку! Там глибина! Зсунешся…

— Е-е-е, та що там! Я і так мокрий. Дивися, тут мілко, ледве по пояс, на першому щаблі. І широко, наче у бальній залі. О, зараза!

Ґеральт блискавично підскочив до води й підтримав барда, який провалився по шию.

— Спіткнувсь я об те гівно. — Любисток, хапаючи повітря, обтрусився, обома руками виймаючи з води велику пласку мушлю зі шкаралупою кобальтового кольору, оброслу кучериками водоростей. — Повно цього на тих сходах. Гарний колір, як вважаєш? Дай, суну її у твою торбу, моя вже повна.

— Вилазь звідти, — гарикнув розлючений відьмак. — Негайно вилазь на полицю, Любистку. Це не забавки.

— Тихо. Ти чув? Що воно було?

Ґеральт чув. Звук пролунав знизу, з-під води. Глухий, і глибокий, і водночас ледь чутний, тихий, короткий, уривчастий. Звук дзвону.

— Дзвін, хай мене, — прошепотів Любисток, вилазячи на полицю. — Я був правий, Ґеральте. Це дзвін затопленого Іса, дзвін міста примар, приглушений тягарем глибини. Це прокляті нагадують проте…

— Ти заткнешся нарешті?

Звук повторився. Значно ближче.

— …нагадують нам, — продовжував бард, викручуючи замочені поли кубрака, — про свою страшну долю. Дзвін той — попередження…

Відьмак перестав звертати увагу на голос Любистка й напружив інші відчуття. Чув. Щось чув.

— Це попередження. — Любисток трохи висолопив язика, що звик робити, коли зосереджувався. — Попередження, аби… хм-м… Щоб ми не забули… хм-м… хм-м… Придумав!

Звучить глухо серце дзвону, піснею про смерть

Про смерть, стерпіть яку легше, аніж позабуть…

Вода поряд із відьмаком вибухнула. Любисток закричав. Вилупатоока потвора, що випірнула з піни, замахнулася на Ґеральта широким, щербатим, косоподібним вістрям. Ґеральт мав меча в руці, ще коли вода тільки починала горбитися, тож тепер він тільки впевнено крутнувся у стегнах і хльоснув потвору через обвисле, лускувате підгорля. Одразу розвернувся в інший бік, де збурювала воду наступна, у дивному шоломі, у чомусь, що нагадувало броню з позеленілої міді. Відьмак широким замахом меча відбив вістря короткого списа, що цілив у нього, і з інерцією, яку дало йому те відбиття, тяв через рептило-риб’ячий зубастий писок. Відскочив до краю полиці, розбризкуючи воду.

— Тікай, Любистку!

— Дай руку!

— Тікай, холера!

Наступне створіння зводилося з хвиль, свиснувши викривленою шаблею, яку воно тримало в зеленій кострубатій лапі. Відьмак відштовхнувся спиною від краю скелі, що їжачилася мушлями, став у позицію, але рибооке створіння не наближалося. Ростом воно дорівнювало Ґеральту, вода сягала йому також до пояса, але за рахунок красивого зеленого гребеня на голові й роздутих зябер здавалося більшим. Гримаса, що кривила широку, озброєну зубами пащеку, занадто нагадувала жорстоку посмішку.

Створіння, не звертаючи уваги на два тіла, що здригалися, плаваючи в червоній воді, підняло свою шаблю, яку тримало обома руками за довге, позбавлене перехрестя руків’я. Ще сильніше напружуючи гребінь і зябра, уміло крутнуло клинком у повітрі. Ґеральт чув, як сичить і фуркоче легке вістря.

Створіння зробило крок уперед, посилаючи в бік відьмака хвилю. Ґеральт крутнув клинком хрест-навхрест, зафуркотів мечем у відповідь. І також зробив крок, приймаючи виклик.

Рибоокий уміло пересунув довгі пальці на руків’ї і поволі опустив броньовані черепаховим панциром і міддю руки, занурив їх аж по лікті, ховаючи зброю під водою. Відьмак узяв меч обома руками — правою одразу під перехрестям, лівою на голівці, підняв зброю вверх і трохи убік, вище правого плеча. Дивився в очі потвори, але це були опалесцентні риб’ячі очі, очі із радужками у формі краплі, що поблискували холодно і металево. Очі, які нічого не виражали й нічого не виказували. Нічого, що могло б попередити про атаку.

Із глибини, із низу сходів, що губилися у чорній безодні, лунали звуки дзвону. Щоразу ближче, щоразу виразніше.

Рибоокий кинувся уперед, вириваючи клинок з-під води, атакував швидким, неначе думка, ударом знизу вбік. Ґеральту просто пощастило — він вирішив, що удар буде завдано справа. Парирував вістрям, спрямованим униз, сильно скручуючи корпус, одразу повернув меча, пласко в’яжучи його із шаблею потвори. Тепер усе залежало від того, хто з них скоріше проверне пальці на руків’ї, хто перший перейде від плаского, статичного сплетення клинків до удару, удару, силу якого готували вже обидва, переносячи вагу тіла на відповідну ногу. Ґеральт уже знав, що вони обидва однаково швидкі.

Але у рибоокого були довші пальці.

Відьмак тяв його в бік, вище стегна, викрутився в напівоберті, шмагнув, напираючи на клинок, без зусиль уник широкого й хаотичного, відчайдушного й позбавленого грації удару. Потвора, безголосно роззявлюючи риб’ячий писок, зникла під водою, у якій пульсували темно-червоні хмари.

— Дай руку! Швидко! — гукнув Любисток. — Вони пливуть, цілою купою! Я їх бачу!

Відьмак схопив барда за правицю й вирвався з води на кам’яну полицю. За ним широко хлюпнула хвиля.

Починався приплив.

Утікали вони швидко, вода, що прибувала, наздоганяла їх. Ґеральт озирнувся й побачив, як з моря вистрибують чергові численні рибостворіння, як кидаються навздогін, уміло підстрибуючи на м’язистих ногах. Любисток і Ґеральт мовчки пришвидшилися.

Любисток хрипів, біг важко, розбрискуючи воду, що вже сягала колін. Раптом він спіткнувся, упав, хлюпнув між водорості, спираючись на тремтячі руки. Ґеральт схопив його за пояс, вирвав з піни, що кипіла довкола.

— Біжи! — крикнув він. — Я їх затримаю!

— Ґеральте…

— Біжи, Любистку! Зараз вода затопить розпадок, і ми звідси не виберемося! Біжи, чимдуж!

Любисток охнув та побіг. Відьмак біг за ним, відчуваючи, як потвори розтягуються у погоні. Знав, що у битві з цілою групою шансів у нього немає.

Вони наздогнали його біля самого розпадку, бо вода вже була досить глибокою, щоб вони могли пливти, тоді як він, занурюючись у піну, із зусиллям дерся нагору по слизькому камінню. У розпадку, втім, було затісно, аби вони могли обступити його з усіх боків. Він зупинився там, де Любисток знайшов череп.

Зупинився, відвернувся. І заспокоївся.

Першого він дістав самим кінчиком меча в місце, де повинна бути скроня. Другому, озброєному чимось схожим на короткий бердиш, розпоров черево. Третій утік.

Відьмак кинувся ущелиною вгору, але в ту саму мить хвиля, що здійнялася, загуділа, вибухнула піною, закрутилася виром у камінні, зірвала його з кругляків і потягнула вниз, у кипіння. Він зіткнувся із рибостворінням, що тріпотіло у вирі, відкинув його копняком. Хтось схопив його за ноги й потяг вниз, на дно. Він ударився спиною об скелю, розплющив очі, саме вчасно, щоб побачити їхні темні форми, два швидкі відблиски. Перший відблиск він парирував мечем, від другого рефлекторно закрився лівою рукою. Відчув удар, біль і відразу — гостре щипання солі. Він відштовхнувся від дна, випірнув уверх, до поверхні, склав пальці, ударив Знаком. Вибух був глухим, клюнув вуха коротким болем. «Якщо я з того вийду, — подумав він, — молотячи воду руками й ногами, коли з того вийду, я поїду до Йен до Венґерберґа, намагатимуся ще раз… Якщо я з того вийду…»

Йому здалося, що він чує ревіння сурми. А може, рогу. Хвиля, знову вибухаючи в камінні, підняла його вгору, кинула черевом на великий камінь. Тепер він чув ревіння рогу виразно, а ще чув вереск Любистка, які, здавалося, долинали з усіх боків одночасно. Видмухав солону воду з носа, роззирнувся, відкидаючи з обличчя мокре волосся. Був на березі, біля того місця, з якого вони вирушили. Лежав черевом на камінні, а навколо білою піною кипів прибій. За ним, в ущелині, яка зараз уже перетворилася на вузьку затоку, танцював на хвилях великий темний дельфін. На його хребті, мотиляючи мокрим блідо-зеленим волоссям, сиділа сирена. Мала чарівні груди.

— Біловолосий! — заспівала вона, махаючи рукою, у якій тримала велику гостроносу, спірально скручену мушлю. — Ти живий?

— Живий, — відповів відьмак. Піна навколо нього стала рожевою. Ліве плече дерев’яніло, щипало від солі. Рукав куртки був розтятий, рівно й прямо, із порізу текла кров. «Я вийшов з того, — подумав він, — знову вдалося. Але ні, нікуди я не поїду».

Він побачив Любистка, який біг до нього, перечіплюючись об мокре каміння.

— Я їх втримала! — заспівала сирена й знову затрубила в мушлю. — Але не надовго! Тікай і не повертайся, біловолосий! Море… Воно не для вас!

— Я знаю! — крикнув він у відповідь. — Знаю! Дякую, Ш’ееназ.

VII

— Любистку, — озвалася Оченько, роздираючи зубами кінчик пов’язки й зав’язуючи вузол на зап’ястку в Ґеральта. — Поясни мені, звідки під сходами взялася купа шкаралуп від мушель? Дружина Дроугарда, власне, їх прибирає і не приховує, що про вас думає.

— Шкаралупи? — здивувався Любисток. — Які шкаралупи? Я поняття не маю. Може, викинули їх перелітні качки.

Ґеральт усміхнувся, відвертаючи обличчя у тінь. Він усміхнувся, згадавши прокльони Любистка, який провів увесь день, розкриваючи мушлі й грабаючись у слизькому м’ясі, покалічив собі пальці й вишмарував сорочку, але не знайшов жодної перлини. І не дивно, бо це, скоріше за все, були аж ніякі там не перлові скойки, а звичайні перлівниці або мідії. Ідею, щоб із молюсків приготувати юшку, вони відкинули, коли Любисток відкрив першу шкаралупу, — м’ясо її було неапетитним на вигляд і смерділо так, що аж сльози текли.

Оченько закінчила перев’язку й усілася на перевернутому цеберці. Відьмак подякував, оглядаючи вміло перемотану руку. Рана була глибока й досить довга, сягала самого ліктя, який страшенно болів, коли він рухався. Нашвидкуруч вони перетягнули рану ще на березі моря, але, коли дійшли додому, вона почала кривавити знову. Перед самим приходом дівчини Ґеральт улив у розсічене передпліччя коагулювальний еліксир, додав еліксир обезболювальний, а Ессі нагодилася у ту мить, коли вони із Любистком намагалися зашити рану за допомогою нитки, прив’язаної до рибацького гачка. Оченько вилаяла їх і сама взялася за перев’язку, а весь цей час Любисток розважав її цвітастою розповіддю про битву, кілька разів застерігши за собою виключне право на баладу про всю пригоду. Ессі, ясна річ, засипала Ґеральта лавиною питань, на які він не міг відповісти. Сприйняла те погано, схоже, їй здавалося, що він щось від неї приховує. Набурмосилася і припинила допит.

— Аґловаль уже знає, — сказала. — Вас бачили, коли ви поверталися, а Дроугардова дружина, коли побачила кров на сходах, помчала пліткувати. Народ кинувся до скель у надії, що хвилі щось викинуть, вони й досі там крутяться, але, наскільки знаю, не знайшли нічого.

— І не знайдуть, — сказав відьмак. — До Аґловаля я виберуся завтра, але, якщо можеш, попередь його, аби заборонив людям крутитися поблизу від Драконячих Ікол. Тільки ані слова, прошу тебе, про ті сходи й про Любисткові фантазії про місто Іс. Одразу ж знайдуться шукачі скарбів і сенсацій, і з’являться нові трупи…

— Я не пліткарка. — Ессі надулася, різко відкинула з чола локон. — Якщо я тебе про щось запитую, це не для того, аби одразу бігти із тим до криниці й розповідати усе прачкам.

— Вибачаюся.

— Я мушу вийти, — раптом заявив Любисток. — Я умовився із Акереттою. Ґеральте, я беру твій кубрак, бо мій нелюдськи засвинячений і все ще мокрий.

— Тут усе мокре, — іронічно сказала Оченько, із відразою торкаючись носком туфельки кинутих частин одягу. — Як так можна? Це треба розвісити, порядно висушити… Ви жахливі.

— Саме висохне. — Любисток натягнув вологу куртку Ґеральта і з приємністю придивився до срібних заклепок на рукавах.

— Не верзи дурниць. А це що? Ну ні, ця торба досі повна мулу й водоростей! А це… що це? Фу!

Ґеральт і Любисток мовчки дивилися на кобальтово-синю шкаралупу мушлі, яку Ессі тримала двома пальцями. Забули. Мушля була наполовину відкритою і сильно тхнула.

— Це презент, — сказав трубадур, відступаючи до дверей. — Завтра ж твій день народження, вірно, Лялечко? Ну, так це для тебе подарунок.

— Оце?

— Красива, вірно? — Любисток нюхнув і швидко сказав: — Це від Ґеральта. Це він для тебе вибрав. Ох, уже пізно. Бувайте…

Коли він пішов, Оченько якийсь час мовчала. Відьмак дивився на смердючу мушлю і відчував сором. За Любистка і за себе.

— Ти пам’ятав про мій день народження? — повільно запитала Ессі, тримаючи мушлю далеко від себе. — Справді?

— Дай мені це, — сказав він різко. Встав із сінника, намагаючись поберегти перебинтовану руку. — Вибачаюся за того ідіота…

— Ні, — запротестувала вона, витягаючи короткий ножик з піхов на поясі. — Це й справді гарна мушля, збережу її на пам’ять. Тільки треба її відмити, а перед тим позбутися… того, що всередині. Викину за вікно, нехай коти з’їдять.

Щось стукнуло об підлогу, покотилося. Ґеральт розширив зіниці й побачив те щось значно раніше, аніж Ессі.

Це була перлина. Красива, сяюча і блискуча перлина блідо-блакитного кольору, велика, наче розпухле зернятко гороху.

— Боги… — Оченько також її помітила. — Ґеральте… Перлина!

— Перлина, — засміявся він. — Виявляється, ти все-таки отримала подарунок, Ессі. Я радий.

— Ґеральте, я не можу її прийняти. Ця перлина варта…

— Вона твоя, — урвав він. — Любисток, хоча й розігрує дурника, насправді пам’ятав про твій день народження. Він насправді хотів тебе порадувати. Говорив про це, говорив уголос. Що ж, доля дослухалася й виконала належне.

— А ти, Ґеральте?

— Я?

— Чи ти… Також хотів порадувати мене? Ця перлина така красива… Вона, мабуть, дорого коштує… Ти не шкодуєш?

— Я втішаюся, що вона тобі подобається. А якщо я шкодую, то тільки про те, що вона була одна. І про те, що…

— Так?

— Що не знаю тебе так довго, як Любисток, так довго, щоб знати й пам’ятати про день твого народження. Щоб мати можливість дарувати тобі презенти й радувати тебе. Щоб мати можливість… називати тебе Лялечкою.

Вона наблизилася і раптом закинула йому руки на шию. Він зручно й швидко випередив її рух, уникнув її уст, поцілував холодно в щоку, обіймаючи здоровою рукою, незручно, відсторонено, делікатно. Відчув, як дівчина завмирає і поволі відступає, але тільки на довжину рук, що все ще лежали у нього на плечах. Він знав, чого вона чекає, але не зробив того. Не притягнув її до себе.

Ессі відпустила його, відвернулася до розкритого брудного віконця.

— Звичайно, — сказала вона раптом. — Ти ж ледь мене знаєш. Я забула, що ми із тобою ледь знайомі…

— Ессі, — сказав він по хвильці мовчання. — Я…

— Я також ледь із тобою знайома, — вибухнула вона, уриваючи його. — І що з того? Я тебе кохаю. Нічого не можу із тим зробити. Нічого.

— Ессі!

— Так. Кохаю тебе, Ґеральте. Мені все одно, що ти подумаєш. Я кохаю тебе з тієї миті, коли тебе побачила, там, на бенкеті з нагоди заручин…

Вона замовкла й опустила голову.

Стояла перед ним, а Ґеральт жалкував, що це вона, а не рибоокий із шаблею, схованою під водою. Із рибооким він мав шанс. Із нею — ні.

— Ти нічого не говориш, — констатувала вона. — Нічого, ані слова.

«Я заморився, — подумав він, — і я холерно слабкий. Мушу сісти, темнішає у мене в очах, я втратив трохи крові й нічого не їв… Я мушу сісти. Проклята кімнатка, — подумав він, — аби вона згоріла під час найближчої грози, уражена блискавкою. Проклята відсутність меблів, двох дурнуватих стільців і столу, який би розділяв, через який так легко й безпечно розмовляється, можна навіть триматися за руки. А я мушу всістися на сінник, мушу попросити її, аби вона всілася поряд. А напханий гороховим лушпинням сінник небезпечний, звідси неможливо нікуди вивернутися, ухилитися…»

— Сядь поряд, Ессі.

Вона всілася. Зі зволіканням. Тактовно. Далеко. Занадто близько.

— Коли я довідалася, — прошепотіла вона, перериваючи довге мовчання, — коли почула, що Любисток тебе приволік, закривавленого, я вибігла з дому, наче шалена, гнала наосліп, ні на що не звертаючи уваги. І тоді… Знаєш, про що я подумала? Що це магія, що ти наклав на мене чари, таємно, зрадницьки причарував мене, приворожив Знаком, твоїм вовчим медальйоном, злим оком. Так я подумала, але не зупинилася, побігла далі, бо зрозуміла, що прагну… прагну опинитися у твоїй владі. А реальність виявилася страшнішою. Ти не накладав на мене чарів. Чому, Ґеральте? Чому ти мене не приворожив?

Він мовчав.

— Якби це була магія, — продовжила вона, — усе було б так просто й легко. Я б піддалася твоїй силі й була б щасливою. Атак… Я мушу… Не знаю, що зі мною діється…

«До дідька, — подумав він, — якщо Йеннефер, коли вона зі мною, почувається так, як я зараз, то я їй співчуваю. І ніколи вже не дивуватимуся. Уже ніколи не буду її ненавидіти… Ніколи».

«Бо, може, Йеннефер відчуває те, що і я зараз, відчуває глибинну впевненість, що саме я повинен зробити те, що неможливо зробити, ще неможливіше, аніж зв’язок Аґловаля із Ш’ееназ. Упевненість, що трохи жертовності тут не вистачило б, що треба жертвувати всім, та й того — невідомо, чи вистачило б. Ні, я не буду вже ненавидіти Йеннефер за те, що вона не може й не хоче дати мені більше, ніж трохи жертовності. Тепер я знаю, що й трохи жертовності — це занадто багато».

— Ґеральте, — застогнала Оченько, втягуючи голову в плечі. — Мені так соромно. Я соромлюся того, що відчуваю, того, що наче якась проклята неміч, наче пропасниця, як нестача дихання…

Він мовчав.

— Я завжди думала, що це чудовий та піднесений стан духу, шляхетний і гідний, навіть якщо він робить тебе нещасною. Я ж стільки балад про щось таке склала. А це — обмеження, Ґеральте, підле й пронизливе обмеження. Так може відчувати себе хтось хворий, той, хто випив отруту. Бо, як і той, хто випив отруту, ти готовий на все заради протиотрути. На все. Навіть на приниження.

— Ессі. Я прошу тебе…

— Так. Я відчуваю себе приниженою, приниженою тим, що я у всьому тобі зізналася, забувши про гідність, яка наказує терпіти мовчки. Тим, що моїм признанням я завдала тобі клопоту. Я відчуваю себе приниженою тим, що ти — заклопотаний. Але я не могла інакше. Я безсила. Віддана на ласку, як хтось, кого долає хвороба. Я завжди боялася хвороби, миті, коли я стану слабкою, безсильною, безпорадною і самотньою. Я завжди боялася хвороби, завжди вірила, що хвороба — найгірше, що могло б зі мною статися…

Він мовчав.

— Я знаю, — простогнала вона знову. — Знаю, що я повинна бути тобі вдячною, що… що ти не користуєшся ситуацією. Але я тобі не вдячна. І за це мені також соромно. Бо я ненавиджу це твоє мовчання, ці твої перелякані очі. Я ненавиджу тебе. За те, що ти мовчиш. За те, що не брешеш, що не… Її я також ненавиджу, ту твою чародійку, охоче вдарила б її ножем за те, що… Я її ненавиджу. Накажи мені вийти, Ґеральте. Накажи мені, щоб я звідси вийшла. Бо сама, з власної волі, я не можу, а хочу вийти звідси, піти у місто, у корчму… Хочу помститися тобі за мій сором, за приниження, хочу знайти першого-ліпшого…

«Зараза, — подумав він, почувши, як її голос скаче, наче ганчірковий м’ячик, що котиться сходами. — Вона розплачеться, — подумав він, — напевне, розплачеться. Що робити, холера, що робити?»

Зігнуті плечі Ессі затремтіли сильніше. Дівчина відвернула голову й заплакала, тихим, жахливо спокійним, нестримним плачем.

«Я нічого не відчуваю, — зрозумів він зі страхом, — нічого, ані найменшого бажання. Те, що зараз я її обніму, це жест обдуманий, виважений, не спонтанний. Я обніму її, бо відчуваю, що так треба, а не тому, що хочу. Я нічого не відчуваю».

Коли він її обійняв, вона одразу ж перестала плакати, витерла сльози, сильно труснувши головою і відвертаючись так, щоб він не міг бачити її обличчя. А потім сильно притиснулася до нього, втискаючи голову в груди.

«Трохи жертовності, — подумав він, — просто трохи жертовності. Це ж її просто заспокоїть, обійми, поцілунки, спокійні пестощі… Вона більше нічого не хоче. А навіть якби вона й хотіла — то що? Трохи жертовності, адже вона красива й варта… Якби вона схотіла більшого… Це її заспокоїть. Тихий, спокійний, делікатний акт любові. А я… Мені ж — все одно, бо Ессі пахне вербеною, а не бузком і аґрусом, у неї не холодна, наелектризована шкіра, волосся Ессі не чорне торнадо лискучих локонів, очі Ессі красиві, м’які, теплі й сині, не палають вони холодним, байдужим, глибоким фіолетом. Ессі потім засне, відвернеться, трохи відкриє рота, Ессі не посміхнеться із тріумфом. Бо Ессі…

Ессі — це не Йеннефер.

І тому я не можу. Не можу видобути з себе трохи жертовності».

— Прошу, Ессі, не плач.

— Не буду. — Вона дуже повільно відсунулася від нього. — Не буду. Я розумію. Інакше не може бути.

Вони мовчали, сидячи поряд на сіннику, напханому гороховим лушпинням. Наближався вечір.

— Ґеральте, — сказала вона раптом, а голос її тремтів. — А може… Може, було б так… як із тією мушлею, із тим дивним подарунком? Може, ми все ж знайшли б перлину? Через якийсь час?

— Я бачу ту перлину, — сказав він із зусиллям. — Оправлена в срібло, у срібну квіточку із майстерними пелюстками. Бачу її на твоїй шиї, на срібному ланцюжку, так, як я ношу свій медальйон. Це буде твій талісман, Ессі. Талісман, який збереже тебе від будь-якого зла.

— Мій талісман, — повторила вона, опускаючи голову. — Моя перлина, яку я оправлю у срібло, із якою я ніколи не розлучуся. Мій клейнод, який я отримала замість… Чи такий талісман може принести щастя?

— Так, Ессі. Будь певна.

— Чи я можу посидіти тут ще трохи? Із тобою?

— Можеш.

Сутеніло, й спадала темрява, а вони сиділи на напханому гороховим лушпинням сіннику, у кімнатці під стріхою, у якій не було меблів, у якій було тільки цеберко й незапалена свічка на підлозі, у калюжі застиглого воску.

Вони сиділи мовчки, у цілковитій тиші, дуже довго. А потім прийшов Любисток. Вони чули, як він наближається, бряжчить на лютні й підспівує. Любисток увійшов, побачив їх і не сказав нічого, ані слова. Ессі, також мовчки, встала й вийшла, не дивлячись на них.

Любисток не сказав ані слова. Але відьмак бачив у його очах слова, які так і не були сказані.

VIII

— Розумна раса, — замислено повторив Аґловаль, спираючись ліктем на бильце стільця, а підборіддям — у груди. — Підводна цивілізація. Риболюди, що живуть на дні моря. Сходи, що ведуть у глибину. Ґеральте, ти маєш мене за геть легковірного князя.

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒