Коментарі 1 страница

Коли по колодах мосту раптом застукали копита, Йурґа навіть голови не підвів — тільки завив стиха, відпустив обід колеса, із яким він морочився, заповз під воза так швидко, як тільки зумів. Розпластаний, тручись хребтом об шорстку шкаралупу гною і болота, що вкривали низ підводи, він уривчасто підвивав і трусився від страху.

Кінь потроху наблизився до воза. Йурґа бачив, як делікатно й обережно ставить він копита на підгнилих, порослих мохом колодах.

— Вилазь, — сказав невидимий вершник.

Йурґа застукав зубами й втягнув голову в плечі. Кінь форкнув і тупнув.

— Спокійно, Пліточко, — сказав вершник. Йурґа почув, як він плескає тварину по шиї. — Вилазь звідти, чоловіче. Я тебе не скривджу.

Купець аніскільки не повірив у декларації незнайомця. Утім, у голосі його було щось заспокійливе й водночас інтригуюче, хоча голос не належав до тих, чиє звучання могло вважатися приємним. Йурґа, бурмочучи молитви до кільканадцяти божеств одразу, обережно вистромив голову з-під воза.

Вершник мав волосся біле, наче молоко, стягнене на чолі шкіряним паском, і чорний вовняний плащ, що спадав на зад рудої кобили. Він не дивився на Йурґу. Схилений у сідлі, приглядався до колеса воза, що аж по маточину провалилося між тріщиною в колодах мосту. Раптом він підняв голову, обвів купця поглядом і з нерухомим обличчям оглянув гущавину над краями ущелини.

Йурґа виповз назовні, заморгав, витер ніс долонею, розмазуючи по обличчю дьоготь з маточини колеса. Вершник втупив в нього очі, темні, змружені, проникливі, гострі, наче риб’ячі кістки. Йурґа мовчав.

— Удвох — не витягнемо, — сказав урешті незнайомець, вказуючи на застрягле колесо. — Ти їхав сам?

— Сам-третій, — видавив Йурга. — Зі слугами, пане. Але втекли, гади…

— Не дивуюся, — сказав вершник, дивлячись під міст, на дно ущелини. — Аж ніяк не дивуюся. І вважаю, що ти маєш зробити те саме, що й вони. Саме час.

Йурґа не став дивитися туди ж, куди й незнайомець. Не хотів бачити стос черепів, ребер і гомілок, розкиданих між камінням, лопухами та кропивою на дні пересохлої річки. Він боявся, що вистачить одного погляду на чорні очні ями, вишкірені зуби й потріскані кістки, аби все в ньому порвалося, аби рештки розпачливої відваги втекли з нього, наче повітря з риб’ячого пухиря. Аби він помчав гостинцем угору, назад, давлячись криком, так само як візниця і пахолок десь із годину тому.

— Чого чекаєш? — запитав тихо вершник, розвертаючи кобилу. — Сутінок? Тоді стане запізно. Вони прийдуть за тобою, ледь стемніє. А може, й раніше. Уперед, застрибуй на коня, позаду мене. Забираємося звідси обидва, і якнайшвидше.

— А віз, пане? — завив на повний голос Йурґа, не дуже розуміючи — зі страху, розпачу чи люті. — А товари? Цілий рік праці? Та краще мені здохнути! Не зали-и-ишу!

— Здається мені, що ти ще не зрозумів, куди тебе лихо занесло, приятелю, — спокійно сказав незнайомець, простягаючи руку в бік потворного цвинтаря під мостом. — Не кинеш воза, кажеш? А я тобі кажу, що як настануть сутінки, то не врятує тебе навіть скарбниця короля Дезмода, не те що твій паршивий віз. Най тобі диявол, що на тебе напало, щоб скорочувати шлях через це урочище? Ти не знаєш, що тут коїться з часу війни?

Йурґа похитав головою на знак того, що не знає.

— Не знаєш, — кивнув незнайомець. — Але те, що лежить унизу, ти ж бачив? Важко його не зауважити. Це ті, які тут скорочували шлях. А ти кажеш, що не кинеш воза. А що ж, цікаво, маєш ти на тому возі?

Йурґа не відповів, дивлячись на вершника спідлоба, намагаючись вибрати поміж версією «клоччя» та версією «старі ганчірки».

Вершник, здавалося, не дуже цікавився відповіддю. Заспокоїв руду кобилку, що гризла вудило й трусила головою.

— Пане… — промимрив нарешті купець. — Допоможіть. Рятуйте. До кінця життя буду вдячний… Не залиште… Що захочете дам, чого тільки зажадаєте… Рятуйте, пане!

Незнайомець різко повернув до нього голову, обіруч спершись на луку сідла.

— Як ти сказав?

Йурґа мовчав, роззявивши рота.

— Ти даси, чого я зажадаю? Повтори.

Йурґа заплямкав губами, закрив рота й пошкодував, що завчасно не відкусив собі язика. Голова його обертом ішла від фантастичних припущень щодо нагороди, яку міг би зажадати дивний прибулець. Утім, більшість, у тому числі й привілей щотижневого використання його молодої дружини, Злотолітки, не були настільки страшними, як перспектива втрати воза, й уже напевне не такими жахливими, як можливість спочити на дні яру як ще один побілілий скелет. Купецька рутина змусила його до блискавичних обчислень. Вершник, хоча й не нагадував звичайного голодранця, волоцюгу чи мародера, яких після війни було повно на дорогах, аж ніяк не міг бути й вельможею, комесом, як не міг бути й одним із тих гордовитих лицарків, які високо цінували грабіж ближніх і знаходили в тому приємність. Йурґа оцінював його не більше ніж у двадцять штук золота. Утім, торгова натура стримувала його від оголошення ціни. Обмежився він просто белькотінням про «вдячність до смерті».

— Я питав, — спокійно нагадав незнайомець, перечекавши, поки купець замовкне, — чи даси ти мені те, що я забажаю?

Виходу не було. Йурґа проковтнув слину, похилив голову й кивнув, підтверджуючи. Незнайомець, чого він не очікував, не засміявся зловісно, навпаки, він зовсім не виглядав радим з тріумфу на торгах. Схилившись у сідлі, він сплюнув у яр.

— Що я роблю, — сказав похмуро. — Що я, на богів, роблю… Ну що ж, добре. Спробую витягнути тебе з цього, хоча й не знаю, чи не закінчиться воно фатально для нас обох. А якщо вдасться, ти взамін…

Йурґа скорчився, готовий розплакатися.

— Даси мені те, — раптом швидко промовив вершник у чорному плащі, — що вдома, повернувшись, застанеш і на що не сподівався. Клянешся?

Йурґа застогнав і кивнув швидко.

— Добре, — скривився незнайомець. — А тепер відсунься. А краще за все — знову залізь під воза. Сонце зараз зайде.

Він зіскочив з коня, стягнув з плечей плаща. Йурґа побачив, що незнайомець носить меч на спині, на поясі, який навскіс перетинає груди. Мав неясне відчуття, що вже колись чув про людей, які таким ото чином носять зброю. Чорна, шкіряна, до стегон куртка з довгими манжетами, що іскрилися від срібних заклепок, могла б вказувати, що незнайомець походить з Новіграда чи близьких до нього місць, але останнім часом мода на такий одяг поширилася, особливо серед затяжних. Утім, затяжним незнайомець не був.

Вершник, стягнувши з кобили в’юки, повернувся. На грудях його гойдався на срібному ланцюжку округлий медальйон.

Під пахвою він тримав невеличку окуту скриньку й довгий пакунок, загорнутий у шкіри й оперезаний.

— Ти ще не під возом? — запитав він, підходячи ближче.

Йурґа побачив, що на медальйоні зображено вовчу голову із розчахнутою, повною іклів пащею.

І раптом він пригадав.

— Ви… відьмак? Пане?

Незнайомець здвигнув плечима.

— Ти вгадав. Я відьмак. А тепер іди. На той бік воза. Не виходь звідти й сиди тихо. Я мушу хвильку побути наодинці.

Йурґа послухався. Присів біля колеса, загорнувшись в опанчу. Не хотів дивитися, що робить незнайомець з іншого боку воза, а тим більше на кістки на дні яру. Тож дивився він на свої чоботи й на зелені, зіркові паростки моху, якими заросли прогнилі колоди мосту.

Відьмак.

Сонце заходило.

Він почув кроки.

Незнайомець повільно, дуже повільно вийшов з-за воза на середину мосту. Стояв спиною — Йурґа побачив, що меч на його спині — не той меч, який він бачив раніше. Тепер це була красива зброя — ефес та окуття піхов блищали, наче зорі, навіть у сутінках відбиваючи світло, хоча світла вже майже й не було — згасла навіть пурпурово-золота заграва, яка ще недавно висіла над лісом.

— Пане…

Незнайомець повернув голову. Йурґа ледве стримав крик.

Обличчя чужинця було білим — білим і пористим, наче відтиснутий і відкинутий сир. А очі… Боги, завило щось в Йурзі. Очі…

— За віз. Швидко, — прохрипів незнайомець.

Це не був голос, який Йурґа чув раніше. Купець раптом відчув, як сильно заважає йому переповнений сечовий міхур. Незнайомець відвернувся і відійшов далі на міст.

Відьмак.

Кінь, прив’язаний до воза, форкнув, заіржав, глухо забив копитами об колоди.

Над вухом Йурґи задзижчав комар. Купець навіть рукою не ворухнув, аби його відігнати.

Задзижчав наступний. Цілі хмари комарів дзижчали в гущавині з того боку яру. Дзижчали. І вили.

Йурґа, до болю стискаючи зуби, зрозумів, що то не комарі.

З темряви, що густішала на зарослому кущами узбіччі, вигулькнули малі потворні фігури — не вище чотирьох ліктів, страшенно худі наче скелети. Увійшли на міст дивною, чаплиною ходою, високо й різко піднімаючи шишкуваті коліна. Очі під пласкими зморшкуватими лобами світилися жовтим, у широких, жаб’ячих пащеках блищали білі гострі іколки. Наближалися потвори з шипінням.

Незнайомець, нерухомий, наче статуя посеред мосту, підняв раптом праву долоню, дивно складаючи пальці. Потворні карлики відсахнулися, засичали голосніше, але одразу кинулися уперед, швидко, усе швидше, піднімаючи довгі худі пазуристі лапи.

По колодах, зліва, заскреготали пазурі, ще одна потворна вистрибнула раптом з-під мосту, а інші кинулися уперед несамовитими підскоками. Незнайомець крутнувся на місці, блиснув видобутий невідомо коли меч. Голова потвори, що вдряпувалася на міст, підлетіла на сажень вгору, потягши слідом крапельки крові. Біловолосий одним стрибком увірвався у групу інших, закрутився, швидко рубаючи направо-наліво. Потвори, вимахуючи лапами й виючи, кинулися на нього з усіх боків, не звертаючи уваги на сяючий клинок, що тнув, наче бритва. Йурґа зіщулився, притулившись до воза.

Щось упало просто йому під ноги, оббризкуючи кров’ю. Була це довга кістлява лапа, із чотирма пазурами й лускувата, наче куряча нога.

Купець закричав.

Почув, як щось проходить повз нього. Скорчився, бажаючи пірнути під віз, але в той самий момент інше щось упало йому на карк, а пазуристі лаписька схопили його за скроню і щоку. Він заплющив очі, гарчав і шарпався, скочив і невпевненим кроком вибіг на середину мосту, спотикаючись об трупи, що лежали на колодах. На мосту кипіла битва — Йурґа вже не бачив нічого, окрім лютої колотнечі, клубка, з якого раз по раз блискав промінь срібного вістря.

— Ряту-у-у-унку! — завив він, відчуваючи, як гострі ікла, пробиваючи повсть капюшону, впиваються йому у потилицю.

— Голову вниз!

Він притис підборіддя до грудей, ловлячи краєм ока блиск клинка. Той свиснув у повітрі, зачепив капюшон. Йурґа почув огидне мокре хрупання, після чого на спину його, наче з відра, потекла гаряча рідина. Він упав на коліна, кинутий униз уже безвладним тягарем, що висів у нього на карку.

На його очах чергові три потвори вистрибнули з-під мосту. Підскакуючи, наче чудернацькі стрибунці, вчепилися у стегна незнайомцю. Один, коротко рублений поперек жаб’ячий писок, ступив напружено кілька кроків і звалився на колоди. Другий, ударений самим кінчиком меча, упав, забився в корчах. Інші обложили біловолосого, неначе мурашки, зіпхнули на краєчок моста. Черговий з них вилетів з того клубка назад, бризкаючи кров’ю, трусячись і виючи. Тої ж миті увесь вируючий клубок перекотився за край і звалився в урвище. Йурґа впав, закриваючи голову руками.

З-під мосту пролунав повний тріумфу писк потвор, який, утім, відразу перетворився на крики болю, вереск, переривані лише свистом клинка. Потім із темряви долинули гуркіт каміння і хрускіт розтоптуваних, трощених скелетів, потім знову були свист меча й раптовий обірваний, розпачливий вереск, що заморожував кров у жилах.

А потім уже була тільки тиша, що порушувалася лише раптовим криком переляканого птаха в глибині лісу, серед величезних дерев. Потім замовк і птах.

Йурґа ковтнув сухим горлом, підняв голову, важко встав. Далі було тихо, навіть листя не шелестіло, весь ліс, здавалося, онімів від жаху. Небо затягнули рвані хмари.

— Гей…

Він відвернувся, мимоволі заслоняючись піднятими руками. Відьмак стояв перед ним, чорний, нерухомий, із блискучим мечем у низько опущеній долоні. Йурґа помітив, що стоїть той якось криво, що хилить його убік.

— Пане, що з вами?

Відмак не відповів. Зробив крок, незграбно й важко, тягнучи ліве стегно. Витягнув руку, ухопився за віз. Йурґа помітив кров, блискучу й чорну, що стікала на колоди.

— Вас поранено, пане!

Відьмак не відповів. Дивлячись просто в очі купцю, раптом повис на козлах і повільно зсунувся на міст.

— Обережно, помалу… Під голову… Хай хтось підтримає йому голову!

— Сюди, сюди, на віз!

— Боги, він стече кров’ю… Пане Йурґо, кров тече крізь пов’язку…

— Не балакайте! Уперед, жени, Поквіте, живо! Накрий його кожухом, Велле, не бачиш, як він трясеться?

— Може, йому трохи горілки в рота влити?

— Непритомному? Оце ти удумав, Велле. Але горілку дай, треба б йому напитися… Ви, пси, падлюки, боягузи прокляті! Щоб так утекти, щоб самого мене залишити!

— Пане Йурґо! Він щось говорить!

— Що? Що говорить?

— Е-е-е, щось невиразно… Наче ім’я чиєсь…

— Яке?

— Йеннефер…

III

— Де… я?

— Лежіть, пане, не рухайтеся, бо там усе знову подереться і порветься. До кістки вам стегно погризли ті паскуди, сила-силенна крові з вас вийшла… Не впізнаєте мене? Я Йурґа! То мене ви на мосту врятували, пам’ятаєте?

— Ага…

— Спрагли ви?

— Як диявол…

— Пийте, пане, пийте. Гарячка вас травить.

— Йурґа… Де ми?

— Возом їдемо. Не кажіть, пане, нічого, не рухайтеся. Тре' нам з лісів вилізти, до садиб людських. Тре’ нам когось знайти, хто на лікуванні знається. Того, що ми вам на ногу замотали, може замало бути. Воно тільки кров трохи стримує…

— Йурґо…

— Так, пане?

— У моїй скриньці… Флакон… Зеленим сургучем залитий. Здери печатку і дай мені… У якійсь чарці. Чарку добре помий, флаконів нехай ніхто не торкається… Якщо життя вам миле… Швидко, Йурґо. Зараза, як же той віз трясе… Флакон, Йурґо…

— Вже… Пийте.

— Дякую… Тепер пильнуй. Зараз я буду спати. Буду кидатися і марити, потім лежатиму, наче неживий. То нічого, не бійся…

— Лежіть, пане, бо рани відкриються і вийде з вас кров.

Він звалився на шкіри, голова його перекочувалася з боку на бік, він відчував, як купець накриває його кожухом і попоною, що смердить кінським потом. Віз трясся, кожен струс жахливим болем віддавався в стегні та нозі. Ґеральт стис зуби. Над собою бачив міріади зірок. Так близько, що видавалося — досить руку простягнути. Відразу над головою, відразу над верхівками дерев.

Ідучи, він обирав шлях так, аби триматися подалі від світла, від сяяння вогнищ, аби завжди перебувати в зоні миготливих тіней. Це було непросто — стоси ялинкових гілок палали навкруги, били в небо червоною загравою, затканою блиском іскор, означували темряву світлими прапорцями диму, тріскали, вибухали блиском між фігурами, що танцювали навколо.

Ґеральт затримався, аби пропустити хоровод, що котився у його бік, — розшалілий, блокуючий шлях, крикливий і дикий. Хтось шарпнув його за плече, намагаючись запхати в долоню дерев’яний, мокрий від піни жбаник. Він відмовився, легко, але рішуче відсунув від себе чоловіка, який хитався, бризкав навколо пивом із барильця, що тримав під пахвою. Не хотів пити.

Не такої ночі, як ця.

Неподалік, на помості з березових стовбурів, що підносився над величезним вогнищем, світловолосий Травневий Король у вінку й полотняних штанях цілував руду Травневу Королеву[46], обмацуючи її перси крізь тонку, мокру від поту сорочку. Монарх був хмільний, хилитався, утримував рівновагу, обіймаючи плечі Королеви, притискаючись до них рукою, в якій міцно тримав кухоль пива. Королева, також не зовсім твереза, у вінку, зсунутому на очі, обіймала Короля за шию і перебирала ногами. Натовп танцював під підмостками, співав, верещав, тряс жердинами, обмотаними гірляндами зелені та квітів.

— Беллетейн! — крикнула просто у вухо Ґеральту молода невисока дівчина.

Потягши його за рукав, змусила закрутитися серед хороводів, що його оточили. Затанцювала поряд, фуркотячи спідницею і віючи волоссям, повним квітів. Він дозволив, аби вона закрутила його в танці, обертався, уміло поступаючись дорогою іншим парам.

— Беллетейн! Травнева Ніч!

Поряд із ними — шарпанина і писк, нервовий сміх наступної дівчини, яка удавала боротьбу й опір, коли хлопець ніс її у темряву, за межі світла. Хоровод, покрикуючи, згорнувся змією між палаючими багаттями. Хтось спіткнувся, упав, рвучи ланцюг рук, ділячи вервечку на менші групки.

Дівчина, дивлячись на Ґеральта з-під листя, що прикрашало її чоло, наблизилася, притулилася різко, обнімаючи, важко дихаючи. Він схопив її брутальніше, аніж хотів, відчував крізь тонкий льон, під долонями, притиснутими до її спини, гарячу вологість її тіла. Вона підняла голову. Очі її були прикриті, зуби блищали з-під трохи задертої, скривленої верхньої губи. Пахло від неї потом, лепехою, димом і бажанням.

«Чому ні, — подумав він, мнучи долонею її платтячко й спину, тішачись мокрим паруючим теплом під пальцями. Дівчина була не його типу — була занадто малою, занадто пухкенькою, — він відчував під долонею місце, де затісний пояс суконьки врізався у тіло, ділив спину на дві виразно відчутні округлості — у тому місці, де відчувати їх не повинно б. — Чому ні, — подумав він, — адже в таку ніч… Це не має значення».

Беллетейн… Вогні аж до горизонту. Беллетейн. Травнева Ніч.

Найближче багаття із тріском пожерло кинуті в нього розчепірені ялинкові лаписька, плюнуло золотим сяйвом, світлом, що заливало усе. Дівчина розплющила очі, дивлячись угору, на його обличчя. Він почув, як вона голосно втягує повітря, відчув, як напружується, як різко впирається долонями йому в груди. Одразу ж відпустив її. Вона завагалася. Відхиляючи тулуб на довжину легко розпрямлених рук, не відривала стегон від його стегна. Опустила голову, потім відняла долоні, відсунулася, дивлячись убік.

Хвильку вони стояли нерухомо, поки хоровод не повернувся і не ринув на них знову, не завертів ними, не розкидав. Дівчина швидко розвернулася, утекла, незграбно намагаючись долучитися до танцюристів. Оглянулася. Лише раз.

Беллетейн…

Що я тут роблю?

У темряві загорілася зірка, заіскрилася, прикувала до себе погляд. Медальйон на шиї відьмака затремтів. Ґеральт мимоволі розширив зіниці, без зусилля пробив поглядом темряву.

Жінка не була селянкою. Селянки не носили чорних оксамитових плащів. Селянки, яких чоловіки несли чи тягнули в гущавину, кричали, хихотіли, билися і пручалися, наче форель, викинута з води. Жодна з них не справляла враження, що це вона веде в темряву високого світловолосого хлопця у розхристаній сорочці.

Селянки ніколи не носили на шиях оксамиток і прикрашених діамантами зірок з обсидіану.

— Йеннефер.

Раптово розширені фіалкові очі, що горіли на блідому трикутному обличчі.

— Ґеральте…

Вона відпустила долоню світловолосого херувима, чиї груди полискували від поту, наче мідна бляха. Хлопець похитнувся, заточився, упав на коліна, водив, розглядаючись, головою, кліпав. Устав поволі, провів по них заклопотаним, безтямним поглядом, а тоді невпевненим кроком пішов у бік вогнищ. Чародійка на нього навіть не глянула. Уважно дивилася на відьмака, й рука її міцно стиснула краєчок плаща.

— Я радий знову тебе бачити, — сказав він повільно. І відразу відчув, як спадає напруга, що встановилася між ними.

— Навзаєм, — посміхнулася вона. Йому здалося, що в тій посмішці було щось вимушене, але не був упевнений. — Цілком мила несподіванка, не заперечую. Що ти тут робиш, Ґеральте? Ах… перепрошую, вибач за незручність. Звичайно, робиш те саме, що і я. Адже це Беллетейн. Та й ти впіймав мене, так би мовити, на гарячому.

— Я тобі перешкодив.

— Переживу, — засміялася вона. — Ніч триває. Як захочу, зурочу іншого.

— Шкода, що я так не зумію, — сказав він, із великим зусиллям вдаючи байдужість. — Власне, одна побачила у світлі мої очі й утекла.

— Під ранок, — сказала вона, посміхаючись усе більш штучно, — коли вони порядно розшаленіють, не стануть на таке звертати увагу. Ще знайдеш собі якусь, от побачиш…

— Йен… — дальші слова зав’язли в нього в горлі.

Вони дивилися одне на одного довго, дуже довго, а червоний відблиск вогню грав на їхніх обличчях. Йеннефер раптом зітхнула, ховаючи очі за віями.

— Ґеральте, ні. Не починаймо…

— Це Беллетейн, — урвав він її. — Ти забула?

Вона наблизилася неспішно, поклала йому долоні на плечі, поволі й обережно притулилася до нього, торкнулася чолом його грудей. Він гладив її вороново-чорне волосся, розсипане локонами, покрученими, наче змії.

— Вір мені, — прошепотіла, піднімаючи голову. — Я не задумувалась би ані на хвилини, якби в гру входило лише… Але в цьому немає сенсу. Усе почнеться знову й скінчиться так само, як і раніше. Немає сенсу нам…

— Чи усьому має бути сенс? Це Беллетейн.

— Беллетейн. — Вона відвернулася. — І що з того? Притягло нас щось до цих вогнищ, до цих радісних людей. Ми мали намір танцювати, шаліти, трохи запаморочитися і скористатися зі свободи звичаїв, що панує тут щороку і нерозривно пов’язана із повтором свята циклу природи. І прошу — ми зустрічаємося через… Скільки минуло від… Рік?

— Рік, два місяці й вісімнадцять днів.

— Ти мене зворушуєш. Навмисно?

— Навмисно. Йен…

— Ґеральте, — урвала вона його, відсовуючись раптом, піднімаючи голову. — Будемо чесні. Я не хочу.

Він кивнув на знак, що справа йому досить ясна.

Йеннефер відкинула плащ на плече. Під плащем вона мала тонку білу сорочку й чорну спідницю, стягнену паском зі срібних ланок.

— Я не хочу, — повторила вона, — починати знову. А думка про те, щоб зробити із тобою те… що я мала намір зробити із тим блондинчиком… За тими самими правилами… Ця думка, Ґеральте, видається мені якоюсь неправильною. Вона ображає і тебе, й мене. Розумієш?

Він знову кивнув. Вона подивилася на нього з-під опущених вій.

— Ти не йдеш?

— Ні.

Вона мовчала хвильку, неспокійно ворухнула плечима.

— Ти злишся?

— Ні.

— Ну, то ходімо, сядемо десь, подалі від цього шуму, порозмовляємо хвильку. Бо, бач, я радію цій зустрічі. Справді. Посидимо ж хвильку разом. Добре?

— Добре, Йен.

Вони відійшли в темряву, далі на вересові поля, до чорної стіни лісу, оминаючи сплетені в обіймах пари. Аби знайти місце тільки для себе, мали відійти дуже далеко. Сухий пагорб, прикметний кущем ялівцю, струнким, наче кипарис.

Чародійка розстебнула фібулу плаща, труснула ним, розіслала на землі. Ґеральт сів поруч. Дуже хотів її обійняти, але наперекір собі самому цього не зробив. Йеннефер поправила глибоко розстібнуту сорочку, подивилася на нього проникливо, зітхнула й обняла його. Він міг на це сподіватися. Щоб читати думки, їй доводилося напружуватися, але наміри вона зчитувала рефлекторно.

Вони мовчали.

— Ех, холера, — сказала вона раптом, відсовуючись. Підняла руку, викрикнула закляття. Над їхніми головами пурхнули червоні й зелені кулі, лопаючись високо в повітрі, створюючи кольорові перисті квіти. З боку вогнищ пливли сміх і радісні крики.

— Беллетейн, — сказала вона гірко. — Травнева Ніч… Цикл повторюється. Нехай бавляться… якщо можуть.

Поблизу були й інші чародії. Удалині вистрелили в небо три помаранчеві блискавки, а з іншого боку, з-під лісу, вибухнув справжній гейзер райдужних, кружляючих метеорів. Люди біля вогнищ голосно охнули з подиву, закричали. Ґеральт, напружений, гладив локони Йеннефер, вдихав запах бузку й аґрусу, який ішов від них. «Якщо я буду занадто сильно її хотіти, — думав він, — вона відчує і відштовхне. Нашорошиться, наїжачиться і відіпхне мене. Запитаю спокійно, що у неї чути…»

— Нічого у мене не чути, — сказала вона, й у голосі її щось затремтіло. — Нічого, про що варто було б розповідати.

— Не роби того, Йен. Не читай мене. Це мене бентежить.

— Вибач. Це я рефлекторно. А в тебе, Ґеральте, що нового?

— Нічого. Нічого, про що варто було б розповідати.

Вони мовчали.

— Беллетейн! — раптом крикнула вона, він відчув, як застигає і напружується її рука, притиснута до його грудей. — Бавляться. Святкують віковічний цикл відродження природи. А ми? Що ми тут робимо? Ми, релікти, приречені на вимирання, на погибель і забуття? Природа відроджується, цикл повторюється. Але не ми, Ґеральте. Ми не можемо повторюватися. Позбавлено нас цієї можливості. Дано нам здібність робити із природою незвичайні речі, а інколи — й речі, що їй суперечать. Але одночасно забрано в нас те, що в природі є найпростішим і найнатуральнішим. Що з того, що ми живемо довше за них? Після нашої зими весна не настане, ми не відродимося, те, що скінчиться, скінчиться разом із нами. Але й тебе, й мене тягне до цих вогнищ, хоча наша присутність тут — злостива й блюзнірська насмішка з цього світу.

Він мовчав. Не любив, кола вона піддавалася такому настрою, причину якого він знав аж занадто добре. «Знову, — подумав він, — знову це починає її мучити». Був час, коли здавалося, що вона забула, що змирилася, як й інші. Він обійняв її, пригорнув, колисав легенько, наче дитинку. Вона дозволила. Він не здивувався. Знав, що вона того потребує.

— Знаєш, Ґеральте, — сказала вона раптом, уже спокійно. — Найбільше бракувало мені твого мовчання.

Він торкнувся губами її волосся, вуха. «Я хочу тебе, Йен, — подумав він, — хочу тебе, ти ж знаєш. Ти ж про це знаєш, Йен».

— Знаю, — прошепотіла вона.

— Йен…

Вона знову зітхнула.

— Тільки сьогодні, — сказала, дивлячись на нього широко розплющеними очима. — Тільки на ніч, яка враз промине. Нехай це буде наш Беллетейн. Уранці — розлучимося. Прошу, не розраховуй на більше, не можу, не змогла б я… Вибач. Якщо я тебе вразила, поцілуй мене та йди.

— Якщо я тебе поцілую — то не піду.

— Я на це розраховувала.

Вона нахилила голову. Він торкнувся устами її розкритих губ. Обережно. Спершу верхньої, тоді нижньої. Уплів пальці у звивисті локони, торкнувся її вуха, її діамантової сережки, її шиї. Йеннефер, повертаючи поцілунок, притиснулася до нього, а її умілі пальці швидко й упевнено давали раду із гачками його куртки. Вона лягла навзнак на плащ, розстелений на м’якому мосі. Він притис уста до її грудей, відчув, як твердішає сосок, як випинається під тонкою тканиною сорочки.

Вона неспокійно відхилилася.

— Йен…

— Нічого не кажи… Прошу…

Дотик її голої, гладенької, холодної шкіри електризував пальці й долоню. Тремтіння уздовж спини, роздряпаної її нігтями. З боку вогнищ — крик, співи, свист, далека курява іскор у пурпуровому диму. Ласки й дотики. Її. Його. Тремтіння. І нетерпіння. Різкі рухи її струнких стегон, що обіймають його, що сходяться, наче клямра.

Беллетейн!

Дихання, розірване на зітхання. Блиск під повіками, запах бузку й аґрусу. Травнева Королева й Травневий Король? Блюзнірська насмішка? Забуття?

Беллетейн! Травнева Ніч!

Стогін. Її? Його? Чорні локони на очах, на устах. Сплетені пальці тремтливих рук. Крик. Її? Чорні вії. Мокрі. Стогін. Його?

Тиша. Ціла вічність у тиші.

Беллетейн… Вогні аж до горизонту…

— Йен?

— Ох, Ґеральте…

— Йен… Ти плачеш?

— Ні!

— Йен…

— Я обіцяла собі… Обіцяла…

— Нічого не кажи. Не треба. Тобі не холодно?

— Холодно.

— А тепер?

— Тепліше.

Небо світлішало в лякаючому темпі, чорна стіна лісу вигострила контури, вирізала з безформенної темряви виразну, зубату лінію верхівок дерев. Блакитна обіцянка світанку, що виповзла з-за неї, розлилася уздовж горизонта, гасячи лампадки зірок. Похолоднішало.

Він пригорнув її сильніше, накрив плащем.

— Ґеральте?

— Гм?

— Буде світати.

— Знаю.

— Я тебе скривдила?

— Трохи.

— Почнеться знову?

— Ніколи не кінчалося.

— Я прошу тебе… Робиш так, що я почуваюся…

— Нічого не кажи. Усе добре.

Запах диму, що пласко пливе серед вересу. Запах бузку й аґрусу.

— Ґеральте?

— Так?

— Пам’ятаєш нашу зустріч у Пустульських горах? І того золотого дракона… Як він звався?

— Три Галки. Пам’ятаю.

— Він сказав нам…

— Я пам’ятаю, Йен.

Вона поцілувала його туди, де шия переходила в ключицю, потім втиснула туди голову, лоскочучи волоссям.

— Ми створені одне для одного, — прошепотіла. — Може, ми призначені одне одному? Але ж нічого з того не буде. Шкода, але щойно настане світанок, ми розлучимося. Не може бути інакше. Ми маємо розлучитися, аби не скривдити одне одного. Ми призначені одне для одного. Створені одне для одного. Шкода. Той чи ті, що творили нас одне для одного, мали б подбати про щось більше. Самого призначення не вистачить, цього замало. Треба чогось більшого. Вибач мені. Я мала тобі це сказати.

— Я знаю.

— Я знала, що не мало сенсу нам кохатися.

— Ти помилялася. Мало. Незважаючи ні на що.

— Їдь до Цінтри, Ґеральте.

— Що?

— Їдь до Цінтри. Їдь туди і цього разу не відмовляйся. Не роби того, що тоді… Коли ти там був…

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю про тебе все. Ти забув? Їдь до Цінтри, їдь якнайшвидше. Настають погані часи, Ґеральте. Дуже погані. Ти маєш зуміти…

— Йен…

— Нічого не кажи, прошу.

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒