Меч призначення 1 страница

Сирена наполовину випірнула з води й швидко, різко захлюпотіла долонями по поверхні. Ґеральт переконався, що вона має прекрасні, майже досконалі перси. Ефект псував тільки колір — вишеньки її були темно-зелені, а їхні ореоли — не набагато світліші. Справно пристосовуючись до хвиль, сирена вигнулася спокусливо, труснула мокрим салатовим волоссям і мелодійно заспівала.

— Що? — Князь перехилився через борт кога[36]. — Що вона говорить?

— Відмовляє, — сказав Ґеральт. — Каже, що не хоче.

— Ти розтлумачив, що я її кохаю? Що життя собі без неї не уявляю? Що хочу з нею одружитися? Що тільки вона й жодна інша?

— Розтлумачив.

— І що?

— І нічого.

— Повтори.

Відьмак торкнувся губ пальцями й видобув із себе вібруючу трель. Важко добираючи слова й мелодію, перекладав освідчення князя.

Сирена, улігшись навзнак на воді, урвала його.

— Не тлумач, не мучся, — заспівала. — Я зрозуміла. Коли він мовить, що мене кохає, завжди має таку от дурнувату міну. Він сказав щось конкретне?

— Аж ніяк.

— Шкода. — Сирена затріпотіла у воді й пірнула, сильно вигинаючи хвоста, спінивши море піднятим плавником, що нагадував плавник бараболі.

— Що? Що вона сказала? — запитав князь.

— Що їй шкода.

— Шкода чого? Що воно має значити, та шкода?

— Здається мені, що то була відмова.

— Мені не відмовляють! — крикнув князь, суперечачи очевидним фактам.

— Пане, — буркнув капітан кога, підходячи до них. — Сітки у нас напоготові, досить їх кинути — і буде вашою…

— Я б не радив, — промовив Ґеральт тихо. — Вона тут не сама. Під водою їх більше, а в глибині під нами може бути кракен.

Капітан затремтів, зблід і обіруч схопився за дупу безглуздим жестом.

— Кра… кракен?

— Кракен, — підтвердив відьмак. — Я не раджу випробовувати фокуси із сітками. Їй вистачить крикнути, й від цього корита зостануться тільки дошки на поверхні, а нас потоплять, наче кошенят. А зрештою, Аґловалю, тобі вирішувати, хочеш ти на ній оженитися чи схопити в сітку й тримати в діжці.

— Я кохаю її, — твердо сказав Аґловаль[37]. — Хочу її за дружину. Але для того в неї мають бути ноги, а не лускуватий хвіст. А це можна зробити, бо за два фунти чудових перлин я купив магічний еліксир, із повною гарантією. Вип’є — і виростуть у неї ніжки. Може, трохи постраждає, дня три, не довше. Кричи до неї, відьмаче, скажи те їй іще раз.

— Я говорив уже двічі. Сказала, що — ні, абсолютно не погоджується. Але додала, що знає морську чарівницю, моринку, яка закляттям готова перетворити твої ноги на елегантного хвоста. Безболісно.

— Здуріла! Я повинен мати риб’ячий хвіст? Ніколи у житті! Клич її, Ґеральте!

Відьмак сильно перехилився через борт. Вода в його тіні була зеленою і здавалася густою, наче желе. Кричати не було потреби. Сирена раптом випірнула на поверхню у фонтані води. Мить вона майже стояла на хвості, потім ковзнула в хвилі, перевернулася навзнак, презентуючи в усій красі те, що мала в собі чарівного. Ґеральт проковтнув слину.

— Гей, ви! — заспівала вона. — Довго ще? У мене шкіра репається від сонця! Біловолосий, запитай його, чи не погоджується.

— Не погоджується, — проспівав у відповідь відьмак. — Ш’ееназ, зрозумій, він не може мати хвоста, він не може жити під водою. Ти можеш дихати повітрям, а він водою — аж ніяк!

— Я так і знала! — тоненько крикнула сирена. — Знала! Відмовки, глупі, наївні відмовки, ані на гріш жертовності! Хто кохає, той жертвує! Я для нього жертвувала, щодень вилазила до нього на скелю, луску собі витерла на задку, плавці обтріпала, мерзла заради нього. А він не хоче заради мене пожертвувати отими двома паскудними куксами? Любов — це ж не тільки брати, треба вміти відмовляти собі, жертвувати! Повтори йому це!

— Ш’ееназ! — закричав Ґеральт. — Ти не розумієш? Він не може жити під водою!

— Я не приймаю дурнуватих відмовок! Я також… Я також його люблю і хочу мати із ним мальків, але як, коли він не хоче давати молочка? Куди я йому ікру маю нести, га? У шапку?

— Що вона говорить? — крикнув князь. — Ґеральте! Я не привозив тебе сюди, аби ти із нею теревенив, а…

— Наполягає на своєму. І сердита.

— Давайте ті сітки! — гарикнув Аґловаль. — Як потримаю її із місяць у басейні, то…

— А ось такого тобі! — крикнув у відповідь капітан, демонструючи в лікті, якого саме. — Під нами кракен може бути! Ви коли-небудь кракена бачили, пане? Скачіть у воду самі, як на те ваша воля, хапайте її руками! Я втручатися не стану. Я з цього кога живу.

— З моєї ласки живеш, лайдаче! Давай сітки, бо накажу тебе повісити!

— Та пса у жопу поцілуйте! На цьому козі моя воля сильніша від вашої!

— А ну тихо обидва! — гнівно крикнув Ґеральт. — Вона щось говорить, це важкий діалект, я мушу зосередитися!

— З мене досить! — співуче прокричала Ш’ееназ. — Я голодна! Ну, біловолосий, нехай він визначається, і нехай визначається тепер. Отаке йому перекажи: я більше не наражатимуся на кпини й не залицятимуся із ним, якщо він виглядатиме, наче чотирилапа морська зірка. Перекажи йому, що для тих ігор, які він пропонує мені у скелях, у мене є приятельки, які те роблять куди вправніше! Але я це вважаю за недозрілу забавку, добру для дітей до зміни луски. Я — нормальна здорова сирена…

— Ш’ееназ…

— Не перебивай мене! Я ще не скінчила! Я нормальна, здорова й дозріла для нересту, а він, якщо справді мене хоче, має мати хвіст, плавник і все як у нормального тритона. Інакше я його й знати не хочу!

Ґеральт тлумачив швидко, намагаючись не бути вульгарним. Виходило не дуже. Князь почервонів, бридко вилаявся.

— Безсоромна дівка! — заверещав. — Макрель холодна! Хай собі тріску знайде!

— Що він сказав? — зацікавилася Ш’ееназ, підпливаючи.

— Що не хоче мати хвіст!

— То скажи йому… Скажи йому, аби він висох!

— Що вона сказала?

— Сказала, — витлумачив відьмак, — щоб ти втопився.

— Ех, шкода, — сказав Любисток, — що я не зумів із вами попливти, але що робити, на морі я блюю так, що й казати шкода. А знаєш, я у житті не розмовляв із сиреною. Шкода, зараза.

— Наскільки я тебе знаю, — сказав Ґеральт, пакуючи в’юки, — баладу ти напишеш і так.

— Та напевне. Я вже й перші строфи маю. У моїй баладі сирена пожертвує собою заради князя, змінить риб’ячий хвіст на чарівні ніжки, але заплатить за те втратою голосу. Князь її зрадить, покине, і тоді вона загине від жалю, перетвориться на морську піну, коли перше проміння сонця…

— Хто повірить у такі бздури?

— Не важливо, — пирхнув Любисток. — Балади пишуть не для того, щоб їм вірили. Їх пишуть, аби зворушувати. Але що я буду із тобою балакати, ти ж у тому анітрохи не розумієшся. Скажи мені краще, скільки тобі заплатив Аґловаль?

— Нічого він мені не заплатив. Заявив, що я не впорався із завданням. Що він очікував чогось іншого, а платить він за результат, не за добрі наміри.

Любисток покивав, зняв капелюшок і глянув на відьмака із жалісливою гримасою.

— Чи воно значить, що ми й надалі не маємо грошей?

— Схоже.

Любисток скривив іще жалісливішу міну.

— То все моя вина, — простогнав. — Це все через мене. Ґеральте, ти злий на мене?

Ні, відьмак зовсім не злився на Любистка. Аніскільки.

Те, що їх спіткало, трапилося з вини Любистка, тут жодних сумнівів не було. Саме Любисток наполягав, аби вони вибралися на фестиваль до Чотирьох Кленів. Проведення фестивалів, розводився поет, заспокоює глибинні й природні потреби людей[38]. Час від часу, твердив бард, людина має зустрічатися із іншими людьми у місці, де можливо посміятися і поспівати, нажертися вволю шашликів і пиріжків, напитися пива, послухати музику й помацати в танці спітнілі випуклості дівчат. Якби кожна людина задовольняла ці потреби вроздріб, розводився Любисток, випадково й неорганізовано, виник би неймовірний розгардіяш. Тому вигадали свята й фестивалі. А якщо є свята й фестивалі, то їх потрібно відвідувати.

Ґеральт не опирався, хоча в його власному списку глибинних і природних потреб участь у фестивалях посідала далеко не перше місце. Утім, він погодився супроводжувати Любистка, бо розраховував, що серед великої кількості людей роздобуде інформацію про можливі завдання чи зайняття — віддавна ніхто його не наймав, і його запас готівки критично зменшився.

Відьмак злився на Любистка й за те, що той зачепив Лісничих. Та й сам був не безвинним — усе ж міг він втрутитися і зупинити барда. Не зробив того, бо терпіти не міг уславлених Стражів Пущі, прозваних Лісничими, — формацію добровольців, яка займалася переслідуванням нелюдів. Він і сам заводився, слухаючи їхні хвастощі про нашпигованих стрілами, зарізаних чи повішених ельфів, боровиків і мавок. Але Любисток, який, мандруючи в товаристві відьмака, набув переконання у власній безкарності, перевершив себе самого. Стражі спершу не реагували на його жартики, зачіпки та брудні порівняння, що здіймали ураганний сміх селян, які на те дивилися. А от коли Любисток проспівав складений нашвидкуруч свинський та знущальний куплет, що закінчувався словами: «Якщо хочеш буть нічим — будь Лісничим», дійшло до сварки й жорсткої, загальної бійки. Сарай, що використовувався як танцювальний майданчик, пішов із димом. Утрутилася дружина комеса Будібоґа, прозваного Лиском, у волостях якого й були розташовані Чотири Клени. Лісничих, Любистка й Ґеральта визнали солідарно винними в усіх шкодах і злочинах, включно зі звабленням одної рудої малолітньої німої, яку після всього знайшли в кущах за током — рум’яну й по-дурнуватому усміхнену, із платтям, задертим аж до пахв. На щастя, комес Лисек знав Любистка, тож усе закінчилося сплатою штрафу, але той поглинув усі гроші, що в них були. А ще їм довелося утікати з Чотирьох Кленів щосили в конях, бо вигнані з села Лісничі погрожували помститися, а в навколишніх лісах увесь їх загін, що нарахував десь сорок хлопів, полював на русалок. Ґеральт не мав ані найменшого бажання отримати стрілу Лісничих — стріли Лісничих мали вістря зубаті, наче гарпуни, й паскудно калічили.

Тоді вони мусили забути про первинний план, який включав об’їзд сіл біля пущі, де відьмак мав таку-сяку вірогідність отримати роботу. Замість того поїхали над морем, до Бремерворду. На жаль, окрім любовної афери князя Аґловаля і сирени Ш’ееназ, яка, до того ж, із самого початку мала небагато шансів, зайнять для відьмака тут не знайшлося. Вони вже проїли золотий перстень Ґеральта й брошку з олександритом, яку трубадур колись отримав на пам’ять від однієї зі своїх численних наречених. Було важко. Але ні, відьмак не злився на Любистка.

— Ні, Любистку, — сказав він. — Я не злюся на тебе.

Любисток не повірив, що ясно випливало з того факту, що він мовчав. Бо Любисток мовчав рідко. Поплескав коня по шиї, невідомо в який раз обнишпорив в’юки. Ґеральт знав, що не знайде там нічого, що можна було б перетворити на гроші. Запах їжі, який бриз доносив від найближчої корчми, ставав нестерпним.

— Майстре? — крикнув хтось. — Гей, майстре!

— Слухаю. — Ґеральт розвернувся.

З двоколки, що зупинилася поруч, запряженої парою онагрів, вивалився пузатий статний чоловік у повстяних чоботях і важкій шубі з вовчих шкір.

— Е-е-е… того, — заклопотано сказав пузань, підходячи. — Не про вас, пане, йшлося… Тільки про пана Любистка…

— Це я, — гордо випростався поет, поправляючи капелюшок із пером чаплі. — І чого то вам треба, добрий чоловіче?

— З усією повагою, — сказав пузатий. — Я — Телері Дроугард, купець прянощів, старший тутешньої Гільдії. Син мій, Гаспар, саме заручився із Далією, дочкою Мествіна, капітана кога.

— Ха, — сказав Любисток, зберігаючи гордовиту позу. — Поздоровляю і зичу щастя молодій парі. Утім, чим я можу допомогти? Чи йдеться про право першої ночі? У цьому я ніколи не відмовляю.

— Га? Ні… того… Значить, нині увечері буде учта та бесіда на заручинах. Жона моя, як вість пішла, що ви, майстре, до Бремерворду завітали, діру мені в череві крутити почала… Ну, баба ж. Чуєш, каже, Телері, покажемо всім, що ми не хами, як вони, а за культуру й мистецтво стоїмо. Що й у нас — як учта, то духовна, а не абищо, аби налигатися і наригатися. Я їй, бабі дурній, кажу, я ж уже винайняв одного барда, чи не вистачить? А вона, що одного мало, що хо-хо, майстре Любистку, це ж слава така, що оце буде сусідам шпилька в жопу. Майстре? Ти зробиш нам честь… Двадцять п’ять талерів готівкою, яко символ, зрозуміло… Тільки аби мистецтву посприяти…

— Чи мене слух підвів? — запитав Любисток протяжно. — Я — я! — маю стати другим бардом? Додатком для якогось іншого музики? Я? Я ще не впав так низько, мосьпане, щоби комусь акомпанувати!

Дроугард почервонів.

— Вибачте, майстре, — пробелькотів він. — Нічого такого я не… Тільки жона… Вибачте… Зробіть честь…

— Любистку, — просичав Ґеральт. — Не задирай носа. Нам потрібно пару грошей.

— Не повчай мене! — гарикнув поет. — Я задираю носа? Я? Подивіться на нього! А що сказати про тебе, який чи не кожного другого дня відкидає прибуткові пропозиції? Гіррікі не вб’єш, бо вимирає, войсилка — бо той нешкідливий, нічниці — бо миленька, дракона — бо кодекс забороняє. Я, уяви собі, також свій кодекс шаную! І теж його, свій, маю!

— Любистку, прошу тебе, зроби це заради мене. Трохи жертовності, хлопче, нічого більше. Обіцяю, що і я не вередуватиму при наступному завданні, яке трапиться. Ну, Любистку…

Трубадур дивився у землю, дряпав підборіддя, вкрите світлою м’якою щетиною. Дроугард, роззявивши рота, присунувся ближче.

— Майстре… Зробіть нам честь. Жона мені не подарує, якщо я вас не упрошу. Ну… Нехай буде тридцять.

— Тридцять п’ять, — твердо сказав Любисток.

Ґеральт посміхнувся, із надією втягнув носом запах їдла, яким віяло з корчми.

— Згода, майстре, згода, — швидко сказав Телері Дроугард так швидко, що очевидним стало, що дав би він і сорок, якби треба було. — А нині… Дім мій, якщо треба вам оправитися і відпочити, — ваш дім. А ви, пане… Як вас звуть?

— Ґеральт із Рівії.

— І вас, пане, зрозуміло, запрошую. З’їсти щось, випити…

— Авжеж, із приємністю, — сказав Любисток. — Показуйте дорогу, милий пане Дроугарде. І так, між нами, той другий бард — хто він?

— Шляхетна панна Ессі Давен.

III

Ґеральт іще раз протер рукавом срібні заклепки куртки й пряжку пояса, причесав пальцями підперезане чистою пов’язкою волосся і почистив чоботи, потерши одну халяву об другу.

— Любистку?

— Так? — Бард розгладив прип’яте до капелюшка перо білої чаплі, поправив на собі кубрак. Обидва присвятили півдня чистці одягу й надання йому сякого-такого порядку. — Що, Ґеральте?

— Намагайся поводитися так, аби викинули нас після вечері, а не до неї.

— Ти хіба жартуєш? — обурився поет. — Сам стеж за манерами. Входимо?

— Входимо. Чуєш? Хтось співає. Жінка.

— Ти тільки тепер почув? То Ессі Давен, яку звуть Оченько. Що, ти ніколи не зустрічав жінки-трубадура? А, вірно, я забувся, ти оминаєш місця, де квітне мистецтво. Оченько — здібна поетка й співачка, хоча й не позбавлена вад, серед яких наглість не є, як я чув, найменшою. Те, що вона оце зараз співає, — моя балада. Зараз вона почує за те кілька слів, причому таких, що оченьки в неї сльозитимуться.

— Любистку, змилуйся. Нас викинуть.

— Не втручайся. То професійні справи. Входимо.

— Любистку?

— Га?

— Чому — Оченько?

— Побачиш.

Бенкет відбувався на великому складі, звідки прибрали барильце із оселедцями та риб’ячим жиром. Запах — хоча й не повністю — забили, розвішавши де трапилося в’язки омели й вереса[39], декоровані кольоровими стрічками. Тут і там, як наказував звичай, висіли також косиці часнику, що мали відганяти вампірів. Столи й лавки, присунуті до стін, накрили білим полотном, у кутку зімпровізували велике вогнище й рожен. Було людно, але не гамірно. Понад півсотні людей найрізноманітніших станів і професій, а також прищавий наречений і кирпоноса наречена, яка не зводила з нього очей, у зосередженій тиші вслухалися у звучну й мелодійну баладу, яку співала дівчина в скромній синій сукні: сиділа на помості з лютнею, спертою на коліно. Дівчині не могло бути більше ніж вісімнадцять років, і була вона дуже худою. Її волосся, довге й пухнасте, мало колір темного золота. У ту мить, коли вони увійшли, дівчина закінчила пісню, подякувала кивком за гучні оплески, труснула головою.

— Вітаю, майстре, вітаю. — Дроугард, святково вдягнений, жваво підскочив до них, потягнув їх на середину складу. — Вітаю і вас, пане Ґерарде… Це честь… Так… Дозвольте… Вельмишановне панство, вельмишановне панство! Ото наш почесний гість, що честь нам зробив і удостоїв нас почесті… Майстер Любисток, славетний співак і віршома… поет, значить, великою честю нас почастував… Тож ми тут від честі цієї…

Пролунали крики й оплески, і дуже вчасно, бо схоже було, що Дроугард зачесться і прозаїкається до смерті. Любисток, почервонівши від гордощів, набрав зарозумілого вигляду й недбало уклонився, а потім помахав дівчатам, що сиділи на довгій лавці, наче кури на сідалі, під ескортом старших матрон. Дівчата сиділи рівнесенько, справляючи враження приклеєних до лавки столярним клеєм чи яким іншим ефективним ліпилом. Усі вони, без винятку, тримали руки на судомно зведених колінах, а роти мали напіввідкриті.

— А тепер, — закричав Дроугард, — нумо до пива, друзяки, і до їдла! Просимо, просимо! Чим хата…

Дівчина в синій сукні пропхалася крізь натовп, який, наче морська хвиля, ринув на заставлені їдлом столи.

— Привіт, Любистку, — сказала вона.

Окреслення «очі як зорі» Ґеральт вважав банальним і затертим, особливо від того часу, як почав мандрувати із Любистком, бо трубадур звик кидати тим компліментом направо й наліво, зрештою, досить незаслужено. Але стосовно Ессі Давен навіть хтось настільки ж маловразливий щодо поезії, як відьмак, мусив визнати точність прізвиська. Бо на миленькому й симпатичному, але цілком звичайному обличчі горіло велике, чарівне, блискуче, темно-синє око, від якого неможливо було відвести погляд. Друге око Ессі Давен було здебільшого прикрите золотистим локоном, що спадав на щоку. Отой локон Ессі постійно відкидала, шарпаючи головою або дмухаючи на нього, й тоді виявлялося, що друге оченько Оченька нічим не поступається першому.

— Привіт, Оченько, — сказав Любисток, кривлячись. — Ладну баладу ти тільки що співала. Значно покращила репертуар. Я завжди говорив, що коли хто не вміє писати вірші, то треба позичати чужі. Чимало ти їх позичила?

— Кілька, — відразу відповіла Ессі Давен і посміхнулася, демонструючи білі зубки. — Дві чи три. Хотіла більше, але не вдалося. Жахливе белькотіння, а мелодії, хоча милі й непретензійні у своїй простоті, щоби не сказати примітивні, — це не те, чого очікують мої слухачі. Може, ти написав щось нове, Любистку? Щось я не чула.

— І не дивно, — зітхнув бард. — Мої балади я співаю там, куди запрошують виключно здібних і славетних, а ти ж у таких місцях не буваєш.

Ессі трохи почервоніла і відкинула подмухом локон.

— Факт, — сказала. — Не буваю я у борделях, їх атмосфера мене пригноблює. Співчуваю тобі, що маєш співати в таких місцях. Але — що ж, уже є як є. Якщо немає таланту, то до публіки — зась.

Тепер помітно почервонів Любисток. Оченько, натомість, засміялася радісно, закинула йому раптом руки за шию і голосно поцілувала в щоку.

Відьмак здивувався, але не надто. Бо ж колега по фаху не могла занадто відрізнятися від Любистка з точки зору передбачуваності.

— Любистку, старий ти дзвонар, — сказала Ессі, усе ще обіймаючи його за шию. — Я тішуся, що знову тебе бачу, у доброму здоров’ї і при повному розумі.

— Ех, Лялечко… — Любисток підхопив дівчину за талію, підняв, закрутив навколо себе, аж сукня зафуркотіла. — Ти була чарівною, богами клянуся, давно я не чув таких добрих злостивостей. Лаєшся ти навіть красивіше, аніж співаєш! А виглядаєш і зовсім чудово!

— Я стільки разів тебе просила, — Ессі дмухнула на локон і глянула на Ґеральта, — щоб ти не звав мене Лялечкою, Любистку. Крім того, тепер найкращий час, аби представити мені свого товариша. Як бачу, він не належить до нашого братства.

— Бережи від того боги, — засміявся трубадур. — Він, Лялечко, не має ані голосу, ані слуху, а зрифмувати зуміє лише «дула» і «ступа». Бо це представник цеху відьмаків, Ґеральт із Рівії. Наблизься, Ґеральте, поцілуй Оченьку рученьку.

Відьмак наблизився, не добре розуміючи, з чого почати. Руку, вірніше, перстень, звичайно цілували дамам від герцогині й вище, і до того ж треба було ставати на коліно. А щодо жінок, які стояли на нижчих щаблях, такий жест міг уважатися тут, на Полудні, еротично недвозначним і як такий був зарезервований тільки до пар, занадто близьких одна одній.

Оченько, втім, розвіяла його сумніви, охоче й високо простягнувши долоню із пальцями, скерованими униз. Він узяв її незграбно й чмокнув. Ессі, усе ще витріщаючи на нього своє чарівне очко, зарум’янилася.

— Ґеральт із Рівії, — сказала. — А ти в неабиякому товаристві крутишся, Любистку.

— Це честь для мене, — забурмотів відьмак, свідомий, що красномовством він зараз дорівнює Дроугардові. — Пані…

— Ну вас до диявола, — пирхнув Любисток. — Не збивай Оченько тим беканням та титулуванням. Її звуть Ессі, його ім’я — Ґеральт. Кінець презентації. Перейдемо до справи, Лялечко.

— Якщо ти ще раз назвеш мене Лялечкою, дам у вухо. І що то за справа, до якої ти хочеш перейти?

— Треба вирішити, як ми співатимемо. Я пропоную по черзі, по кілька балад. Для кращого ефекту. Звичайно, кожен співає власні балади.

— Можна.

— Скільки тобі платить Дроугард?

— Не твоя справа. Хто починає?

— Ти.

— Згода. Ех, гляньте-но туди, хто до нас завітав. Його високість князь Аґловаль. Саме входить, бачите?

— Хе-хе, — утішився Любисток. — Публіка стає якіснішою. Хоча, з іншого боку, можна на нього не розраховувати. Він скнара. Ґеральт може підтвердити. Тутешній князь холерно не любить платити. Наймає, аякже. А ось із платою — гірше.

— Чула я дещо. — Ессі, дивлячись на Ґеральта, відвела локон від щоки. — Говорили про те в порту й на пристані. Славетна Ш’ееназ, вірно?

Аґловаль коротким кивком відповів на глибокі поклони людей біля дверей, майже одразу підійшов до Дроугарда й відвів його в куток, давши знак, що не очікує уваги й почестей в центрі зали. Ґеральт спостерігав за ними скоса. Розмова була тихою, але помітно було, що обидва вони збуджені. Дроугард раз у раз витирав чоло рукавом, крутив головою і чухав шию. Ставив запитання, на які князь, похмурий і насуплений, відповідав коротким потиском плечей.

— Пан князь, — тихо сказала Ессі, присуваючись до Ґеральта, — здається заклопотаним. Невже знову серцеві справи? Розпочате нині вранці непорозуміння із відомою сиреною? Що, відьмаче?

— Можливо. — Ґеральт скоса глянув на поетку, заскочений зненацька її запитанням і дивним чином через нього роздратований. — Що ж, у кожного є якісь особисті проблеми. Але не всі люблять, аби про ті проблеми співали на ярмарках.

Оченько злегка зблідла, дмухнула на локон і глянула виклично.

— Сказавши це, ти мав намір мене образити чи тільки вразити?!

— Ані одне, ані друге. Я хотів всього лише випередити наступні запитання стосовно проблем Аґловаля та сирени. Запитання, відповідати на які я себе не відчуваю уповноваженим.

— Розумію. — Чарівне око Ессі Давен трохи звузилося. — Я не поставлю тебе перед такою дилемою. Уже не поставлю жодних запитань, які мала намір поставити і які, якщо вже бути щирою, сприймала я виключно як вступ і запросини до милої розмови. Що ж, тоді не буде ніякої розмови, і ти не мусиш боятися, що її зміст буде виспіваний на якомусь ярмарку. Була рада познайомитися.

Вона швидко відвернулася і відійшла до столів, де одразу її радо привітали. Любисток переступив з ноги на ногу й значуще кахикнув.

— Не скажу, що ти виявив вишукану ввічливість, Ґеральте.

— Дурнувато вийшло, — погодився відьмак. — Я справді вразив її, цілком без причини. Може, піти за нею і перепросити?

— Заспокойся, — сказав бард і додав сентенційно: — Ніколи не буває другої оказії, щоб виправити перше враження. Ходімо, нап’ємося краще пива.

Пива вони напитися не змогли. Поміж групкою міщан, що саме гаряче розмовляли, пропхався Дроугард.

— Пане Ґерарде, — сказав. — Дозвольте. Його високість хоче із вами порозмовляти.

— Я вже йду.

— Ґеральте, — Любисток схопив його за рукав, — не забудь.

— Про що?

— Ти обіцяв прийняти будь-яке завдання, не вередуючи. Я слова дотримався. Як це ти сказав? Трохи жертовності?

— Добре, Любистку. Але звідки ти знаєш, що Аґловаль…

— Я носом чую. Пам’ятай, Ґеральте.

— Добре, Любистку.

Вони відійшли із Дроугардом у куток зали, подалі від гостей. Аґловаль сидів за низьким столиком. Супроводжував його барвисто одягнений загорілий чоловік із короткою чорною бородою, якого Ґеральт раніше не помітив.

— Знову ми бачимося, відьмаче, — почав князь. — Хоча ще сьогодні вранці я клявся, що не хочу тебе більше бачити. Але іншого відьмака я під рукою не маю, доведеться управлятися тобі. Познайомся із Зелестом, моїм коморником і головним уловах перлів. Кажи, Зелесте.

— Нині вранці, — тихо сказав загорілий чоловік, — я вирішив вести лови поза звичним тереном. Один човен пішов далі на захід, за мис, у бік Драконячих Іклів.

— Драконячі Ікла, — втрутився Аґловаль, — це два великі вулканічні рифи на кінці мису. Їх видно з нашого берегу.

— Ага, — підтвердив Зелест. — Звичайно тудою не плаваємо, бо вири там, каміння, пірнати небезпечно. Але на узбережжі перлів усе менше. Отож пішов туди один човен. Сім душ залоги, двоє матросів і п’ятеро нирців, у тому числі одна жінка. Коли вони не повернулися увечері, ми почали непокоїтися, хоча море було спокійне, наче оливою полите. Я послав кілька швидких скіфів[40], і ми швиденько знайшли човен, що дрейфував у морі. У човні не було нікого, ані живої душі. Наче камінь у воду. Невідомо, що трапилося. Але битва там мала бути, справжня різанина. Сліди були…

— Які? — Відьмак примружився.

— Ага, уся палуба була забризкана кров’ю.

Дроугард засичав і обернувся неспокійно. Зелест стишив голос.

— Було, як кажу, — повторив він, граючи жовнами. — Човен був забризканий кров’ю вздовж і впоперек. Не інакше як дійшло на палубі до справжньої різанини. Щось тих людей убило. Кажуть, морська потвора. Точно морська потвора.

— Не пірати? — тихо запитав Ґеральт. — Не конкуренти по перлах? А можливість звичайної різанини — ви виключаєте?

— Виключаємо, — сказав князь. — Тут немає жодних піратів і жодної конкуренції. А різанини не закінчуються зникненням усіх до одного. Ні, Ґеральте. Зелест має рацію. Це морська потвора, ніщо інше. Слухай, ніхто не відважується випливати в море, навіть на близькі, перевірені поля. Людей опанував блідий жах, і порт спаралізований. Навіть коги й галери з пристані не рушають. Розумієш, відьмаче?

— Розумію, — кивнув Ґеральт. — Хто мені покаже те місце?

— Ха. — Аґловаль поклав долоню на столі й забарабанив пальцями. — Це мені подобається. Це справді по-відьмацьки. Відразу до справи, без пустої балаканини. Так, це мені подобається. Бачиш, Дроугарде, я ж казав тобі, хороший відьмак — голодний відьмак. Га, Ґеральте? Адже якби не твій музичний приятель, то нині ви б знову лягли спати без вечері. Я добре проінформований, вірно?

Дроугард опустив голову. Зелест тупо витріщався перед собою.

— Хто мені покаже те місце? — повторив Ґеральт, холодно дивлячись на Аґловаля.

— Зелест, — сказав князь, перестаючи посміхатися. — Зелест покаже тобі Драконячі Ікла й дорогу до них. Коли ти візьмешся до роботи?

— З самісінького ранку. Будьте на пристані, пане Зелесте.

— Добре, пане відьмаче.

— Чудово. — Князь потер руки, знову посміхнувся глузливо. — Ґеральте, я розраховую, що із тією потворою тобі вдасться краще, аніж зі справою Ш’ееназ. Я насправді на це розраховую. Ага, ще одне. Забороняю пліткувати про цю подію, не хочу, щоби піднялася паніка більша, аніж та, яку я вже маю на свою голову. Розумієш, Дроугарде? Язик накажу видерти, тож — ані пари з вуст.

— Розумію, княже.

— Добре. — Аґловаль устав. — Тоді я піду, не заважатиму розвагам, не стану пліток провокувати. Бувай, Дроугарде, побажай нареченим щастя від мого імені.

— Дякую, княже.

Ессі Давен, яка сиділа на табуреточці, оточена густим гроном слухачів, співала мелодійну тужливу баладу, що розповідала про гідну жалоби долю покинутої коханки. Любисток, спершись об стовп, щось мимрив собі під носом, вираховував на пальцях такти та склади.

— Ну і як? — запитав. — Маєш роботу, Ґеральте?

— Маю. — Відьмак не вдавався у подробиці, які, зрештою, барда не обходили.

— Я тобі казав: нюхом чую завдання та грошву. Добре, добре, добре. Я зароблю, ти заробиш, буде на що погуляти. Поїдемо до Цідарісу, встигнемо на свято збирання винограду. А зараз — перепрошую на хвильку. Там, на лавці, я помітив дещо цікаве.

Ґеральт прослідкував за поглядом поета, але, окрім кільканадцяти дівчат із напівроззявленими устами, нічого цікавого не помітив. Любисток обсмикнув кубрак, зсунув капелюшок на праве вухо й з підскоками посунув до лавки. Розминувшись ловким фланговим маневром із матронами, які стерегли панянок, розпочав свій звичайний ритуал щирення зубів.

Ессі Давен скінчила баладу, отримала оплески, малий капшук і великий букет красивих, хоча й дещо прив’ялих хризантем.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒