Коментарі 3 страница

Виборсався рукою з-під шкір, намацав й коліно. Вона здригнулася, після чого вклала йому долоню в долоню, злегка стиснула. Він обережно звільнив пальці, провів ними по й руці, по передпліччю.

Авжеж. Гладенька шкіра молодої дівчини. Вона здригнулася ще сильніше, але не прибрала руки. Він повернувся пальцями до й долоні, з’єднав руки потиском.

Медальйон на шиї завібрував, ворухнувся.

— Дякую тобі, Вісенно, — повторив він, опанувавши тремтіння в голосі. — Я радий, що зійшлися наші шляхи.

— Випадок… — сказала вона, але цього разу в й голосі не було холоду.

— А може, призначення? — запитав він, дивуючись, бо піднесення і хвилювання раптом і безслідно злетіли з нього. — Ти віриш у призначення, Вісенно?

— Так, — відповіла вона не відразу. — Вірю.

— У те, — продовжував він, — що люди, зв’язані призначенням, завжди зустрічаються?

— У це також… Що ти робиш? Не повертайся…

— Я хочу глянути тобі в обличчя… Вісенно. Хочу глянути в твої очі. А ти… Ти мусиш глянути в мої.

Вона зробила рух, наче хотіла підхопитися з колін. Але залишилася біля нього. Він поволі повернувся, кривлячи від болю губи. Було світліше, наче хтось докинув дров у вогнище.

Вона вже не рухалася. Тільки повернула голову вбік, профілем, але тим виразніше він бачив, що губи її тремтять. Вона стиснула пальці на його долоні, сильно.

Він дивився. Не було жодної схожості. Мала вона зовсім інший профіль. Малий ніс. Вузьке підборіддя. Мовчала. Потім раптом нахилилася, глянула йому просто в очі. Зблизька. Без слів.

— Вони тобі подобаються? — запитав він спокійно. — Мої виправлені очі? Такі… небуденні. Чи знаєш, Вісенно, що роблять із очима відьмаків, аби їх виправити? Чи знаєш, що не завжди те вдається?

— Припини, — сказала вона м’яко. — Припини, Ґеральте.

— Ґеральт… — раптом він відчув, як щось у ньому рветься. — Це ім’я дав мені Весемір. Ґеральт із Рівії! Я навіть навчився наслідувати рівійський акцент. Мабуть, з внутрішньої необхідності мати рідну сторону. Хоч би й вигадану. Весемір… дав мені ім’я. Весемір також видав мені твоє. Досить неохоче.

— Тихо, Ґеральте, тихо.

— Кажеш мені сьогодні, що ти віриш у призначення. А тоді… Тоді ти вірила? Ах, так, мусила вірити. Мусила вірити, що призначення накаже нам зустрітися. Це тим належить пояснювати факт, що сама ти не дуже прагнула цієї зустрічі.

Вона мовчала.

— Я завжди хотів… Роздумував над тим, що я тобі скажу, коли ми врешті зустрінемося. Думав я про запитання, яке тобі поставлю. Вважав, що це принесе мені збочене задоволення…

Те, що блиснуло на її щоці, було сльозою. Поза сумнівом. Він відчув, як до болю стискається горло. Відчув втому. Сонливість. Слабкість.

— При світлі дня… — простогнав він. — Завтра, при сонячному світлі, я подивлюся тобі в очі, Вісенно… І поставлю тобі моє запитання. А може, не поставлю, бо вже запізно. Призначення? О, так, Йен мала рацію. Не досить бути призначеними одне для одного. Треба чогось більшого… Але я гляну завтра тобі в очі… При сонячному світлі…

— Ні, — сказала вона лагідно, тихо, оксамитово, голосом, який дражнив, який шарпав прошарки пам’яті, пам’яті, якої вже не було. Якої ніколи не було, але ж яка була.

— Так! — запротестував він. — Так. Я цього хочу…

— Ні. Зараз ти заснеш. А коли прокинешся, хотіти перестанеш. Навіщо нам дивитися одне на одного при світлі сонця? Що воно змінить? Уже не можна нічого змінити, не можна нічого прибрати. Який сенс ставити мені запитання, Ґеральте? Чи той факт, що я не зумію на них відповісти, насправді принесе тобі збочене задоволення? Що дасть нам взаємна кривда? Ні, не станемо ми дивитися одне на одного при світлі дня. Спи, Ґеральте. І так, між нами, це зовсім не Весемір дав тобі те ім’я. Хоча це також нічого не змінить і нічого не відмінить, я б хотіла, щоб ти про це знав. І не намагайся мене шукати…

— Вісенно…

— Ні, Геральте. Зараз ти заснеш. А я… я була твоїм сном. Будь здоровим.

— Ні! Вісенно!

— Засни. — В оксамитовому голосі тихий наказ, що ламає волю, шматує її, наче тканину. Тепло, що раптом витікає з її долоні. — Засни.

Він заснув.

— Ми вже в Заріччі, Йурґо?

— Відучора, пане Ґеральте. Скоро вже річка Яруга, а далі — це вже моя сторона. Гляньте, навіть коники швидше йдуть, головами махають. Відчувають, дім близько.

— Дім… Ти в місті живеш?

— У передмісті.

— Цікаво. — Відьмак роззирнувся. — Майже не видно слідів війни. Казали, що країна ця була страшенно понищена війною.

— Ага, — сказав Йурґа. — Чого-чого, а руїн нам тут не бракувало. Придивіться уважніше, мало не на кожній хаті, на кожній загорожі все аж біле від новісінького тесання. А за річкою, побачите, там ще гірше було, там ущент усе вигоріло… Але що ж, війна — війною, та жити треба. Ми пережили найбільшу завірюху, коли Чорні котилися нашою землею. Правда, здавалося тоді, що тут усе перетвориться на пустелю. Багато з тих, що тоді втекли, не повернулися. Але на їх місці поселилися нові. Жити треба.

— Це факт, — буркнув Ґеральт. — Жити треба. Не важливо, що було. Треба жити…

— Ваша правда. Ну, тримайте, надягайте. Зашив я вам штани, залатав. Будуть, як нові. Це як із тією землею, пане Ґеральте. Роздерло її війною, переорало, наче залізом борони, порвало, кров’ю вона стекла. Але зараз — наче нова буде. І ще краще родитиме. Навіть ті, що в землі цій згнили, добру послужать, удобрять земельку. Поки що орати важко, бо кості, залізяччя всюди на полях, але земля і з залізом собі зарадить.

— Не боїтеся, що нільфгардці… що Чорні повернуться? Раз уже вони дорогу крізь гори знайшли…

— Ага, страшно нам. І що тепер? Сісти й плакати, трястися? Жити треба. А що буде — те буде. Якщо призначено що, так того й не уникнути.

— Віриш у призначення?

— А як мені не вірити? Після того як ми на мосту зустрілися, на урочищі, як ви мене від смерті врятували? Ох, пане відьмаче, побачите, кинеться вам Злотолітка в ноги…

— Та годі вже. Щиро кажучи, то я тобі завдячую. Там, на мосту… Адже це моя робота, Йурґо, мій фах. Я ж бороню людей за гроші. Не через доброту сердечну. Признайся, Йурґо, чув ти, що люди про відьмаків теревенять? Що невідомо, хто гірше, вони чи потвори, яких убивають…

— Неправда це, пане, не знаю, чом ви так кажете. Що я, очей не маю? Ви ж, хоч як крути, з тієї ж глини зліплені, що й ота цілителька…

— Вісенна…

— Не назвала нам імені. Але ж поскакала за нами, бо знала, що потрібна, наздогнала ввечері, зайнялася вами, ледве із сідла спустилася. О, пане, намучилася із вашою ногою, від магії тієї аж повітря тріщало, а ми зі страху в ліс втекли. А їй потім кров носом йшла. Непроста, видко, воно справа — чарувати. О, дбайливо вас перев’язувала, воістину як…

— Як мати? — Ґеральт зціпив зуби.

— Ага. Добре ви сказали. А як заснули ви…

— Так, Йурґо?

— На ногах вона ледь трималася, бліда була наче полотно. Але прийшла, питала, чи не потребує хтось із нас допомоги. Вилікувала смолокурові руку, що тому деревина привалила. Гроша не взяла, ще й ліків залишила. Ні, пане Ґеральте, у світі, знаю, різне про відьмаків балакають і різне про чарівників кажуть. Але не в нас. Ми, з Верхнього Соддену, й люди з Заріччя краще знаємо. Забагато ми чарівникам завдячуємо, щоб не знати, які вони. Пам’ять про них у нас не в плітках і балачках, а в камені викарбувана. Самі побачите, нехай-но тільки гайок скінчиться. Зрештою, самі ви, напевне, краще знаєте. Тож та битва була на весь світ голосна, а ледь рік минув. Мали ви чути.

— Не було мене тут, — буркнув відьмак. — Уже рік. Був я на півночі. Але чув… Друга битва за Содден…

— Отож-бо. Зараз пагорб і камінь побачите. Раніше ми те узгір’я завжди називали Шуліковою горою, але нині усі на неї кажуть Чародійська гора або гора Чотирнадцяти. Бо двадцятеро і двоє було їх на узгір'ї, двадцятеро і двоє чарівників стало там на битву, й чотирнадцятеро загинули. Страшна була то битва, пане Ґеральте. Земля дибки ставала, вогонь з неба лився, ніби дощ, блискавки гатили… Трупи густо слалися. Але перемогли чарівники Чорних, зламали Міць, що їх вела. І чотирнадцятеро їх загинуло в тій битві. Чотирнадцятеро поклало життя… Що, пане? Що вам?

— Нічого. Кажи далі, Йурґо.

— Страшна була битва, йой, якби не оті чарівники з узгір’я, хтозна, може, й не балакали б ми тут нині, додому їдучи, бо й дому не було б, і мене, а може, й вас… Так, завдяки чарівникам воно. Чотирнадцятеро їх загинуло, нас захищаючи, людей із Соддену й Заріччя. Ха, інші — аякже! — також там билися, вояки й шляхта, та й з хлопів, хто міг, взявся за вили, або коси, або ж хоча б за палиці… Усі мужньо вставали, і не один поліг. Але чарівники… То не штука — воякові гинути, бо це ж фах його, а життя і так закоротке. Але чарівники ж можуть жити так довго, як тільки схочуть. Але не завагалися.

— Не завагалися, — повторив відьмак, тручи долонею чоло. — Не завагалися. А я був на Півночі…

— Що вам, пане?

— Нічого.

— Так… то ми туди, з усіх околиць, квіти тепер носимо, на те узгір’я, а травневою порою, на Беллетейн, завше вогонь там палає. Й у віки віків палати буде. Й вічно житимуть вони у пам’яті людей, оті чотирнадцятеро. А таке у пам'яті життя, це ж… Це… щось більше! Більше, пане Ґеральте!

— Маєш рацію, Йурґо.

— Будь-яка дитинка в нас імена знає тих чотирнадцятьох, у камені викарбуваних, тому, що на вершині пагорба стоїть. Не вірите? Послухайте: Аксель, званий Рябим, Трісс Меррігольд, Атлан Керк, Ванель із Брюґґе, Дагобертз Воле…

— Досить, Йурґо.

— Що з вами, пане? Бліді ви наче смерть!

— Нічого.

VII

Він ішов угору дуже повільно, обережно, прислухаючись до роботи м’язів і сухожиль у магічно вилікуваній рані. Хоча й здавалася вона абсолютно зціленою, він і далі оберігав ногу й не ризикував ставати на неї усією вагою. Було жарко, а запах трав бив у голову, приголомшував, але приголомшував приємно.

Обеліск не стояв у центрі пласкої верхівки узгір’я, відступав углиб, за круг гострого каміння. Якби він піднявся сюди перед заходом сонця, тінь менгіра, падаючи на круг, визначила б його чіткий діаметр, вказала б напрямок, куди були звернені обличчя чарівників під час битви. Ґеральт глянув у тому напрямку, у бік безкрайніх горбкуватих полів. Якщо й були там кістки полеглих — а були вони напевно, — то приховувала їх буйна трава. Кружляв там яструб, виписуючи спокійні кола на широко розгорнутих крилах. Єдина рухома крапка серед завмерлого у спеці пейзажу.

Обеліск був широким біля основи — аби обійняти його, мали б з’єднати долоні щонайменше четверо-п’ятеро людей. Було очевидним, що без допомоги магії його не витягли б нагору. Звернена до кам’яного кругу площина менгіру була гладенько стесана, й виднілися на ній вирізані рунічні знаки.

Імена тих чотирнадцятьох, які загинули.

Він поволі наближався. Йурґа і справді мав рацію. Біля підніжжя обеліску лежали квіти — звичайні польові квіти: маки, люпини, мальви, незабудки.

Імена чотирнадцятьох.

Він читав повільно, згори, а перед очима з’являлися обличчя тих, кого він знав.

Каштанововолоса Трісс Меррігольд, весела, яка хихотіла з будь-якого приводу, яка виглядала наче підліток. Він любив її. І вона його також.

Лаудбор з Муррівелю, із яким вони якось мало не побилися у Визімі, коли спіймав чарівника на маніпулюванні в грі у кості за допомогою легенького телекінезу.

Литта Нейд, на прізвисько Корал. Прізвисько походило від кольору губної помади, яку вона застосовувала. Литта колись обмовила його перед королем Белогуном, та так, що він тиждень просидів у ямі. Коли його випустили, він пішов запитати в неї про причини. Невідомо як опинився в її ліжку й там провів другий тиждень.

Старий Горазд, який хотів заплатити йому сто марок за можливість дослідити його очі й пропонував тисячу за можливість виконати розтин, «не обов’язково зараз», як він тоді висловився.

Залишилися три імені.

Почув позаду легкий шелест і відвернувся.

Вона була босою, у простій лляній суконці. На довгому світлому волоссі, що вільно спадало на плечі й спину, носила вінок, сплетений з маргариток.

— Привіт, — сказав він.

Вона підняла на нього холодні блакитні очі, не відповіла.

Помітив, що вона незасмагла. Було це дивно: зараз, наприкінці літа, коли сільських дівчат сонце вже обпалило на бронзу, її обличчя і відкриті плечі мали колір злегка золотистий.

— Ти принесла квіти?

Вона усміхнулася, опустивши вії. Він відчув холод. Вона минула його мовчки, стала навколішки біля основи менгіра, торкаючись каменя рукою.

— Я не приношу квітів, — сказала, зводячи голову. — Але ці, що тут лежать, для мене.

Він дивився на неї. Вона стояла навколішки так, що закривала останнє ім’я, вирізане на камені менгіра. Була вона світлою, ненатурально, сяюче-світлою на темному тлі каменя.

— Хто ти? — запитав він повільно.

Вона усміхнулася, і повіяло холодом.

— Ти не знаєш?

«Знаю, — подумав він, дивлячись у холодну блакить її очей. — Так, здається, я знаю».

Він був спокійний. Не вмів інакше. Уже — ні.

— Мені завжди було цікаво, як ти виглядаєш, пані.

— Ти не мусиш мене так називати, — відповіла вона тихо. — Ми знайомі довгі роки.

— Ми знайомі, — підтвердив він. — Кажуть, що ти йдеш за мною крок у крок.

— Іду. Але ти ніколи не озирався. До сьогодні. Сьогодні ти вперше озирнувся.

Він мовчав. Нічого не міг сказати. Був стомленим.

— Як… Як це відбудеться? — запитав нарешті, холодно й без емоцій.

— Я візьму тебе за руку, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Візьму тебе за руку й поведу через луку. В імлу, холодну й мокру.

— А далі? Що буде далі, за імлою?

— Нічого, — усміхнулася вона. — Далі немає вже нічого.

— Ти йшла за мною крок у крок, — сказав він. — А приходила до інших, до тих, кого я минав по дорозі. Чому? Йшлося про те, щоб я лишився сам, правда? Щоб я нарешті почав боятися? Признаюся тобі. Я завжди тебе боявся, завжди. Не озирався я зі страху. З переляку, що побачу тебе, як ти йдеш одразу за мною. Я завжди боявся, життя моє минуло у страху. Я боявся… до сьогодні.

— До сьогодні?

— Так. До сьогодні. І от стоїмо ми обличчям до обличчя, а я не відчуваю страху. Ти забрала в мене все. Забрала в мене також і страх.

— Тож чому очі твої сповнені страху, Ґеральте із Рівії? Твої руки тремтять, ти блідий. Чому? Аж так сильно боїшся ти останнього, чотирнадцятого імені, вирізаного на обеліску? Якщо хочеш, скажу тобі, як звучить те ім’я.

— Не мусиш. Я знаю, яке те ім’я. Коло замикається, змія кусає власний хвіст. Так має бути. Ти й це ім’я. І квіти. Для неї і для тебе. Чотирнадцяте ім’я, вирізане на камені, ім’я, яке я вимовляв посеред ночі й при світлі сонця, в мороз, у спеку й дощ. Ні, я не боюся вимовити його зараз.

— Тож вимови його.

— Йеннефер… Йеннефер з Венґерберґа.

— А квіти — для мене.

— Покінчимо з цим, — сказав він із зусиллям. — Візьми… Візьми мене за руку.

Вона встала, наблизилася, він відчув холод, що віяв від неї, різкий і пронизливий.

— Не сьогодні, — сказала вона. — Колись — так. Але не сьогодні.

— Ти забрала в мене все…

— Ні, — урвала вона. — Я нічого не забираю. Я тільки беру за руку. Для того, щоб ніхто в той час не був сам. Сам в імлі… До побачення, Ґеральте із Рівії. Колись.

Він не відповів. Вона розвернулася поволі й відійшла. В імлу, яка раптом облягла верхівку пагорбу, в імлу, у якій зникло все, у білу мокру імлу, у якій розчинився обеліск, квіти, які лежали біля його основи, й вирізані на ньому чотирнадцять імен. Не було нічого, була тільки імла й мокрі, блискучі від роси трави під ногами, трави пахли п’янко, важко, солодко, аж до болю у скронях, до забуття, втоми…

— Пане Ґеральте! Що з вами? Заснули ви? Я ж вам казав, ви ще слабкі. Навіщо було лізти на вершину?

— Я заснув. — Він потер долонею обличчя, заморгав. — Я заснув, холера… Нічого, Йурґо, це та спека…

— Ага, гаряче, диявол його… Треба нам їхати, пане. Ходімо, допоможу вам зійти там, де стрімко.

— Зі мною нічого…

— Нічого, нічого. Цікаво тоді, чого то ви хитаєтеся. На яку заразу ви лазили на вершину в таку жару? Хотіли імена їхні прочитати? Я міг би всі їх вам сказати. Що з вами?

— Нічого… Йурґо… Ти справді пам’ятаєш усі імена?

— Напевне.

— Перевірю, яка в тебе пам’ять… Останнє. Чотирнадцяте. Яке це ім’я?

— Ото ви недовірливий. Ні в що не вірите. Перевірити хочете, чи я не брешу? Я ж вам говорив, ті імена в нас кожна дитинка знає. Останнє, кажете? Ага, останній — це Йойль Гретин з Каррерасу. Може, знали ви його?

Ґеральт потер зап’ястком повіки. І глянув на менгір. На всі імена.

— Ні, — сказав. — Не знав.

VIII

— Пане Ґеральте?

— Так, Йурґо?

Купець схилив голову, якийсь час помовчавши та накручуючи на палець рештки тонкого ремінця, яким він підлатав сідло відьмака. Нарешті він підвівся, злегка стукнув кулаком у спину пахолка, що правив возом.

— Сідай на підмінного, Поквіте. Я правитиму. Сядьте зі мною на козли, пане Ґеральте. А ти чого біля воза крутишся, Поквіте? Далі, уперед скачи! Ми тут побалакати хочемо, нам твоїх вух не треба!

Плітка, що дріботіла за возом, заіржала, шарпнула вуздою, як видно, заздрячи кобилі Поквіта, що йшла риссю гостинцем.

Йурґа цмокнув, злегка шмагнув коней віжками.

— Ага, — сказав, подумавши трохи. — Отака справа, пане. Я обіцяв вам… Тоді, на мосту… Склав вам обітницю…

— Не треба, — швидко урвав відьмак. — Не треба, Йурґо.

— Треба, — різко сказав купець. — Слово моє не дим. Те, що вдома застану й чого не сподівався, ваше буде.

— Та заспокойся. Нічого я від тебе не хочу. Ми квити.

— Ні, пане. Якщо щось такого вдома застану, значить — призначення. А якщо з призначення сміятися, якщо збрехати йому, то воно тоді жорстоко карає.

«Знаю, — подумав відьмак. — Знаю».

— Але… Пане Ґеральте…

— Що, Йурґо?

— Нічого я вдома не застану, чого не сподівався. Нічого, й уже, напевне, не те, на що ви розраховували. Пане відьмаче, чуєте: Злотолітка, жінка моя, дітей більше мати не може — після останнього чого-чого, а дитинки вдома не буде. Бачиться, не влучили ви в ціль.

Ґеральт не відповів.

Йурґа також мовчав. Плітка форкнула, помотала головою.

— Але я маю двох синів, — раптом швидко сказав Йурґа, дивлячись перед собою на гостинець. — Двох здорових, сильних і не дурних. І кудись-то я мушу їх у навчання дати. Один, думав, зі мною стане купецтву вчитися. А другий…

Ґеральт мовчав.

— Що скажете? — Йурґа повернув голову, глянув на нього. — Ви на мосту обітниці зажадали. Йшлося вам про дитину для вашого відьмацького навчання, адже ні про що інше. То чому ж то мала б це бути дитина несподівана? А сподіваною — бути не може? Двох я маю, тож нехай один із них на відьмака вчиться. Фах як фах. Не кращій, не гірший.

— Ти впевнений, — тихо відізвався Ґеральт, — що не гірший?

Йурґа примружився.

— Боронити людей, життя їм рятувати — це, по-вашому, яка справа, зла чи добра? Ті чотирнадцять на узгір’ї? Ви на тому мосту? Що то ви вчиняли, добро чи зло?

— Не знаю, — із зусиллям сказав Ґеральт. — Не знаю, Йурґо. Часом видається мені, що знаю. А інколи маю сумніви. Чи хотів би ти, щоби твій син мав такі сумніви?

— А нехай має, — серйозно відповів купець. — Нехай би він їх мав. Бо то, власне, справа людська і добра.

— Що?

— Сумніви. От тільки погано, пане Ґеральте, коли немає їх. А призначення свого ніхто уникнути не зможе.

Відьмак не відповів.

Гостинець повертав під високим укосом, до кривих беріз, незрозумілим чином тримаючись прямовисного узбіччя. Берези стояли в жовтому листі. «Осінь, — подумав Ґеральт, — знову осінь». Унизу блискала ріка, білів новенький частокіл кордегардії, дахи хат, тесані стовпи пристані. Скрипів коловорот. Паром підходив до берега, женучи поперед себе хвилю, розштовхуючи воду тупим носом, розгортаючи солому та листя, що плавали на поверхні — нерухомі в брудному кожусі пилу. Скрипіли канати, що їх тягнули перевізники. Натовп, збитий на березі, галасував, у тому галасі було все: крики жінок, прокльони чоловіків, плач дітей, ревіння худоби, іржання коней, бекання овець. Одностайна, басова музика страху.

— Геть! Геть, відступити, псячі курви! — верещав кінний із головою, обв’язаною закривавленим шматтям.

Кінь, занурений у воду аж по черево, борсався, високо підкидаючи передні ноги, розбризкував воду. На пристані вереск, крик — щитоносці брутально розпихували натовп, лупили куди прийдеться держаками списів.

— Геть від парому! — репетував кінний, розмахуючи мечем. — Тільки військо! Геть, бо голови порозвалюю!

Ґеральт натягнув вузду, зупинив кобилу, що танцювала на краю ущелини.

Ущелиною, у брязкоті зброї та обладунку, йшли чвалом важкоозброєні, здіймаючи густу пилюку, що закривала щитоносців, які бігли позаду.

— Ґеральте-е-е!

Він глянув униз. На кинутому, зіпханому з гостинця возі, заповненому дерев’яними клітками, підскакував і вимахував руками худий чоловік у вишневому кубраку й у капелюшку з пером чаплі. У клітках билися і дерлися кури й гуси.

— Ґеральте-е-е! Це я!

— Любистку! Ходи сюди!

— Геть, геть від парому! — гарчав на пристані вершник із перев’язаною головою. — Паром тільки для війська! Хочете на той берег, псячі хвости, то за сокири й у ліс, плоти збивати! Паром тільки для війська!

— Боги, Ґеральте, — сапав поет, видряпавшись по узбіччю ущелини. Вишневий кубрак його був, наче снігом, усіяний пташиним пір’ям. — Бач, що діється? Оті, з Соддену, напевне програли битву, почався відступ. Та що це я, який там відступ? Це втеча, просто панічна втеча! І нам треба звідси валити, Ґеральте. На той берег Яруги…

— Що ти тут робиш, Любистку? Звідки ти тут узявся?

— Що роблю? — крикнув бард. — Ти ще питаєш? Тікаю, як і всі, весь день на тому возі товчуся! Вночі якийсь сучий син коня у мене вкрав! Ґеральте, благаю, витягни мене з цього пекла! Скажу тобі, нільфгардці можуть бути тут кожної хвилини! Хто не відгородиться від них Яругою, той під ніж піде. Під ніж, розумієш?

— Не панікуй, Любистку.

Унизу, на пристані іржали коні, яких силою затягали на паром, били копитами в дошки. Вереск. Замішання. Плюскіт води, у яку вкотився зіпханий віз, ревіння волів, що виставляли морди над поверхнею. Ґеральт дивився, як клунки та скрині з возу крутяться у вирі, б’ють об борт парому, пливуть собі. Крики, прокльони. В ущелині хмара пилу, тупіт.

— По черзі! — дерся перев’язаний, наїжджаючи конем на натовп. — Порядок, пес вашу мати! По черзі!

— Ґеральте, — простогнав Любисток, хапаючись за стремено. — Бачиш, що діється? У житті не зуміємо ми дістатися на паром. Вояки переправлять ним стільки, скільки зможуть, а тоді спалять, щоб не придався нільфгардцям. Вони ж так звичайно й роблять, ну ні?

— Точно, — кивнув відьмак. — Так вони звичайно й роблять. Утім, я не розумію, звідки та паніка? Це що, перша війна, інших не бувало? Як завжди, дружини королів поріжуть одна одну, а тоді королі домовляться, підпишуть мир й обидва нажеруться з тієї оказії. Для тих, хто оце зараз ламає собі ребра на пристані, в принципі нічого не зміниться. Тож звідки увесь той ґвалт?

Любисток уважно глянув на нього, не відпускаючи стремено.

— Ти маєш кепську інформацію, Ґеральте, — сказав він. — Або не можеш зрозуміти її значення. Це не звичайна війна за наслідування трону чи за клапоть землі. Це не сутичка двох феодалів, на яку хлопи позирають, не перериваючи сінокосу.

— А тоді що воно таке? Просвіти мене, бо я і насправді не розумію, про що йдеться. Так, між нами, це не дуже мене цікавить, але поясни, прошу.

— Ніколи не було подібних воєн, — серйозно сказав бард. — Армії Нільфгарду залишають за собою випалену землю і трупи. Цілі поля трупів. Це війна на знищення, на повне знищення. Нільфгард проти всіх. Жорстокості…

— Немає і не бувало війни без жорстокостей, — урвав його відьмак. — Ти перебільшуєш, Любистку. Це так, як із поромом: так воно звичайно й робиться. Така, сказав би я, військова традиція. Споконвічно армії, що йдуть країнами, убивають, грабують, палять і ґвалтують, не обов’язково в цій послідовності. Споконвічно хлопи під час війни ховаються у лісах з бабами та підручним майном, а як усе закінчується, то повертаються…

— Не в цій війні, Ґеральте. Після цієї війні не буде кому повертатися і до чого повертатися. Нільфгард лишає після себе попелище, армії йдуть лавою і виганяють усіх. Шибениці й палі тягнуться уздовж гостинців милями, дими здіймаються у небо, наче другий горизонт. Кажеш, споконвічно не було чогось такого? Ага, це точно. Так, споконвічно. У нашому світі. Бо виглядає на те, що нільфгардці прибули з-за гір, аби наш світ знищити.

— Це безглуздо. Кому треба знищувати світ? Війни не ведуть, аби нищити. Війни ведуть з двох причин. Одна — це влада, а друга — гроші.

— Не філософствуй, Ґеральте! Того, що діється, філософією не зміниш! Чому ти не слухаєш? Чому не бачиш? Чому не хочеш розуміти? Повір мені, Яруга не затримає нільфгардців. Зимою, як річка замерзне, вони підуть далі. Кажу тобі, треба валити, валити аж на Північ, може, туди вони не дійдуть. Але навіть якщо вони туди не дійдуть, світ наш ніколи не стане вже таким, яким він був. Ґеральте, не кидай мене тут! Я собі ради сам не дам! Не кидай мене!

— Ти хіба здурів, Любистку. — Відьмак перехилився у сідлі. — Хіба здурів ти зі страху, якщо міг подумати, що я тебе кину. Дай руку, застрибуй на коня. Тут тобі шукати нічого, на паром ти все одно не пропхнешся. Відвезу тебе вгору річкою, пошукаємо човна чи пліт.

— Нільфгардці нас схоплять. Вони вже близько. Бачиш тих кінних? Видно, що йдуть просто з битви. Їдьмо вниз річки, у бік гирла Іни.

— Досить каркати. Проберемося, от побачиш. Вниз річкою також тягнуться натовпи люду, біля кожного порому буде те саме, що й тут, усі човни вони, напевне, також позахоплювали.

їдьмо вгору, проти течії, не бійся, я тебе хоча б і на колоді переправлю.

— Той берег ледь видно!

— Не ний. Сказав, що тебе переправлю.

— А ти?

— Застрибуй на коня. Поговоримо дорогою. Гей, диявол тебе, тільки не з цим мішком! Хочеш, аби у Плітки хребет зламався?

— Це Плітка? Плітка була гнідою, а ця — руда.

— Усі мої кобили звуться Плітками. Ти про це добре знаєш, тож зуби мені не заговорюй. Сказав же — мішок геть. Що там у тебе, до холери? Золото?

— Рукописи! Вірші! І трохи їдла…

— Кидай у річку. Напишеш нові вірші. А їдлом я із тобою поділюся.

Любисток скорчив жалібну фізіономію, але довго не роздумував, з розмаху кинув сакви у воду. Застрибнув на коня, повертівся, пристроюючись на в’юках, ухопив відьмака за пояс.

— У дорогу, у дорогу, — підганяв неспокійно. — Не гаймо часу, Ґеральте, скочимо у ліси, поки…

— Припини, Любистку, бо ота твоя паніка передається Пліточці.

— Не смійся з мене. Якби ти бачив, що бачив я…

— Заткнися, холера. Їдьмо, я б хотів ще до сутінків влаштувати тобі переправу.

— Мені? А ти?

— Я маю справи по цей бік річки.

— Та ти здурів, Ґеральте. Життя тобі не дороге? Які справи?

— Це тебе не обходить. Їду в Цінтру.

— У Цінтру? Цінтри вже немає.

— Що ти говориш?

— Немає вже Цінтри. Є попелище й купа уламків. Нільфгардці…

— Злазь, Любистку.

— Що?

— Злазь! — Відьмак розвернувся різко.

Трубадур зазирнув йому в обличчя і скочив з коня на землю, відсахнувся на крок, перечепився.

Ґеральт спішився поволі. Перекинув узду через голову кобили, стояв хвильку нерішуче, потім потер обличчя долонею в рукавичці. Сів на краю урвища, під тереном із криваво-червоними гілками.

— Йди-но сюди, Любистку, — сказав він. — Сідай. І розповідай, що із Цінтрою. Усе.

Поет сів.

— Нільфгардці увійшли туди через перевал, — почав він по хвильці мовчання. — Було їх тисячі. Оточили війська Цінтри в долині Марнадаль. Дійшло до битви, що тривала цілий день, від світанку до сутінок. Цінтрійці стояли мужньо, але прорідили їх. Король загинув, і тоді їхня королева…

— Каланте.

— Так. Не допустила паніки, не дозволила, щоб вони розбіглися, зібрала навколо себе й штандарту кого тільки зуміла, пробилися крізь кільце, відступили за річку, у бік міста. Хто зумів.

— А Каланте?

— Зі жменькою лицарів боронила переправу, захищала відступ. Кажуть, билася, наче чоловік, кидалася як шалена в найгірший вир. Пробили її піками, коли атакувала нільфгардську піхоту. Тяжко поранену вивезли її до міста. Що в цій фляжці, Ґеральте?

— Горілка. Хочеш?

— Так.

— Кажи. Кажи далі, Любистку. Усе.

— Місто взагалі не оборонялося, облоги не було, не було вже кому стояти на мурах. Рештки лицарів із родинами, вельможі й королева… Вони забарикадувалися у замку. Нільфгардці здобули замок з ходу, їхні чародії розвалили у пил браму й частину мурів. Боронився тільки донжон, видко, був зачарованим, бо опирався нільфгардській магії. Й усе ж за чотири дні нільфгардці вдерлися усередину. Не застали нікого живого. Нікого.

Жінки забили дітей, чоловіки забили жінок і кинулися на мечі або… Що з тобою, Ґеральте?

— Кажи, Любистку.

— Або… як Каланте… Головою вниз, із мурів, із самого верху. Говорили, що просила, аби її… Ніхто не хотів. Тож вона доповзла до краю і… Головою вниз. Кажуть, страшенні речі робили з її тілом. Не хочу про це… Що з тобою?

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 15 16 171819 20 Следующая ⇒