Меч призначення

Перший труп він знайшов біля полудня.

Вигляд убитих рідко коли приголомшував відьмака, значно частіше він дивився на останки абсолютно байдуже. Цього разу байдужим він не був.

Хлопцю було десь близько п'ятнадцяти. Лежав він навзнак, із широко розкинутими ногами, на губах його застигла гримаса переляку. Крім того, Ґеральт знав, що хлопець загинув одразу, не страждав і, скоріше за все, навіть не знав, що помирає. Стріла вдарила його в око, глибоко увіткнувшись у череп, аж до потиличної кістки. Стріла була оперена смугастим, пофарбованим у жовте маховим пір’ям фазанихи. Древко із пір’ям стирчало над волоттям трав.

Ґеральт роззирнувся, швидко й легко знайшов, що шукав. Другу стрілу, ідентичну, що стирчала у стовбурі сосни, якихось шість кроків позаду. Знав, що трапилося. Хлопець не зрозумів застереження, почувши свист і стукіт стріли, він перелякався і побіг у невірному напрямку. У бік тієї, хто наказала йому зупинитися і йти геть. Шипучий, отруйний і пір’яний свист, короткий стук древка, що втикається у дерево. Ані кроку далі, людино, — говорить той свист і той стук. Геть, людино, негайно тікай із Брокілону[44]. Ти здобула увесь світ, людино, тебе усюди багато, ти завжди приносиш із собою те, що звеш сучасністю, ерою змін, те, що ти звеш прогресом. Але ми не хочемо тут ані тебе, ані твого прогресу. Ми не бажаємо собі змін, які ти приносиш. Свист і стук. Геть із Брокілону!

«Геть із Брокілону, людино, — подумав відьмак. — Не важливо, що тобі п'ятнадцять і ти лізеш крізь ліс, нетямлячись від переляку, не в змозі знайти дорогу додому. Не важливо, що тобі сімдесят і ти маєш піти по хмиз, бо через непридатність тебе виженуть з халупи, не дадуть жерти. Не важливо, що тобі шість і тебе звабили квіти, які голубіють на залитій сонцем галявині. Геть із Брокілону! Свист і стук».

«Раніше, — думав Ґеральт, — перш ніж стріляти на ураження, вони попереджали двічі. Навіть тричі».

«Раніше, — подумав, рушаючи далі. — Раніше».

Що ж, прогрес.

Ліс, здавалося, не заслуговував на ту страшну славу, яку мав. Щоправда, він був геть диким і непростим для проходу, але була це звичайна складність гущавини, де будь-який просвіт, будь-яка сонячна пляма, пропущена крізь гілки й листя великих дерев, негайно використовували десятки молодих беріз, вільх, грабів, ожин, ялівця і папороті, які густотою відростків укривали хрустку трясовину трухи, сухих галузок і прогнилих стовбурів найстарших дерев, тих, що програли битву, тих, які віджили своє. Утім, гущавина не мовчала зловісним важким мовчанням, яке більш пасувало б такому місцю. Ні, Брокілон жив. Дзижчали комахи, шелестіли під ногами ящірки, пробігали райдужні торуни, тремтіло від крапель павутиння тисяч павуків, дятли розбивали стовбури швидкими серіями стукоту, верещали сойки.

Брокілон жив.

Але відьмак не обманювався. Знав, де перебуває. Пам’ятав про хлопця зі стрілою в оці. Серед моху й хвої інколи бачив білі кістки, по яких бігали червоні мурашки.

Він йшов далі, обережно, але швидко. Сліди були свіжими. Розраховував на те, що встигне, що зуміє затримати й повернути людей, які йшли попереду. Сподівався, що ще не було пізно.

Було.

Другий труп він би не помітив, якби не відблиск сонця на клинку короткого меча, якого вбитий стискав у долоні. Цей був зрілим чоловіком. Проста одежа бурого кольору вказувала на низьке походження. Одежа — якщо не враховувати плям крові, які оточували дві вбиті в груди стріли, — була чистою і новою, тому не міг це бути звичайний пахолок.

Ґеральт роззирнувся і побачив третій труп, одягнений у шкіряну куртку й короткий зелений плащ. Земля навколо ніг убитого була столоченою, мох і хвоя — зриті аж до піску. Не було сумнівів: той чоловік помирав довго.

Ґеральт почув стогін.

Швидко розгорнув ялівці, помітив глибоку яму від вивернутого дерева, яку ті маскували. У ямі, на відкритому корінні сосни, лежав чоловік потужної статури, із чорним кучерявим волоссям і такою само бородою, що контрастували із жахливою, майже трупною блідістю обличчя. Світлий каптан із оленячої шкіри був червоним від крові.

Відьмак зіскочив у яму. Поранений розплющив очі.

— Ґеральте… — простогнав. — О боги… Я, хіба, сплю…

— Фрайксенете? — здивувався відьмак. — Ти тут?

— Я… Ох…

— Не рухайся. — Ґеральт присів поруч. — Куди отримав? Не бачу стріли…

— Пройшла… навиліт. Я відламав вістря і витяг… Слухай, Ґеральте…

— Мовчи, Фрайксенете, бо захлинешся кров’ю. У тебе пробито легеню. Зараза, я мушу тебе звідси витягти. Що ви, диявол вас візьми, робили в Брокілоні? Це територія дріад, їх санктуарій, звідси ніхто живим не виходить. Ти про це не знав?

— Потім… — Фрайксенет загарчав, сплюнув кров’ю. — Потім тобі розповім… А зараз витягай мене… Ох, зараза! Обережніше… О-о-ох…

— Не зможу. — Ґеральт випростався, глянув навколо. — Ти заважкий…

— Лиши мене, — застогнав поранений. — Лиши мене, хай там… Але рятуй її… боги, рятуй її…

— Кого?

— Княжну… Ох… Знайди її, Ґеральте…

— Лежи спокійно, хай тобі грець! Зараз що-небудь змонтую і виволочу тебе.

Фрайксенет важко закашлявся і знову сплюнув, густа, тягуча нитка крові повисла в нього на бороді. Відьмак вилаявся, вискочив з ями, роззирнувся. Йому потрібні були два молоді деревця. Швидко рушив до краю галявини, де трохи раніше бачив купу вільх.

Свист і стук.

Ґеральт завмер на місці. Стріла, що встрягла у стовбур на рівні його голови, мала оперення з яструбового пір’я. Він глянув у напрямку, куди вказувало ясенове древко, знав, звідки стріляли. За якихось п’ятдесят кроків була ще одна яма від вивернутого дерева, сам повалений стовбур, плутанина коріння, що стирчало вгору, все ще стискаючи в обіймах величезну брилу піщаної землі. Тернові зарості й темрява, перекреслена світлішими смугами березових стовбурів. Не бачив він нікого. Знав, що не побачить.

Він підняв обидві руки. Дуже повільно.

— Ceadmil! Va an Eithne maeth e Duen Canell! Essea Gwynbleidd!

Цього разу він почув тихе клацання тятиви й побачив стрілу, бо вистрелили її так, щоб він її помітив. Різко вгору. Він дивився, як та злітає, як ламає траєкторію, як падає по кривій. Не ворухнувся. Стріла вбилася у мох вертикально, за два кроки від нього. Майже одразу ж поряд із нею встряла друга, під ідентичним кутом. Він боявся, що наступної може вже не побачити.

— Neath Eithne! — крикнув він знову. — Essea Gwynbleidd!

— Glaeddyv vort! — Голос, ніби подих вітру. Голос, не стріла. Він жив. Потроху розпустив пряжку поясу, витягнув руку з мечем далеко вбік, відкинув. Друга дріада безшелесно випливла з-за обплетеного ялівцем стовбура ялини, не більше ніж за десять кроків від нього. Хоча була вона маленькою і дуже худою, стовбур здавався тоншим. Відьмак не мав уявлення, яким чином міг не помітити її, коли підходив. Може, маскував її костюм, не спотворюючи зграбного тіла, комбінація дивно зшитих шматків тканини багатьох відтінків зеленого й бурого, всіяна листям і шматочками кори. Волосся її, перев’язане на чолі чорною хусткою, мало оливковий колір, а обличчя перетинали смуги, намальовані горіховим лушпинням.

Зрозуміло, лук вона мала нап’ятим і цілилася в нього.

— Eithne… — почав він.

— Thaess аер!

Він слухняно замовк, стоячи нерухомо, тримаючи руки подалі від тулуба. Дріада не опустила лук.

— Дунка! — крикнула. — Бренн! Caemm vort!

Та, яка стріляла перший раз, вискочила з терновища, пробігла по зваленому стовбуру, спритно перестрибуючи яму. Хоча й лежала там купа сухого хмизу, він не почув, щоб під її ногою хруснула хоча б галузка. Позаду, близько, він почув легенький відгомін, наче листя на вітрі. Знав, що третя стоїть за спиною.

Власне, та третя, блискавично з'явившись збоку, підняла його меч. Ця мала волосся кольору меду, стягнене стрічкою з очерету. Колчан, повний стріл, колихався у неї за плечима.

Та, найдальша, з ями, швидко наблизилася. Одяг її нічим не відрізнявся від одягу товаришок. На матовому, цеглясто-рудому волоссі носила вона вінок, сплетений з конюшини й вересу. Тримала лук, не нап’ятий, але стріла була на тятиві.

— T'en thesse in meath aep Eithne llev? — запитала вона, підходячи ближче. Голос мала незвично мелодійний, очі величезні й чорні. — Ess’ Gwynbleidd?

— Ae… aesse… — почав він, але слова брокілонського діалекту, що у вустах дріади звучали наче спів, у нього грузнули в горлі й дратували губи. — Жодна з вас не говорить загальною? Я не дуже добре знаю…

— An’ vaill. Vort Hinge, — відрізала та.

— Я — Ґвинблейдд, Білий Вовк. Пані Ейтне мене знає. Я йду до неї із посольством. Я вже бував у Брокілоні. У Дуен Канелі.

— Ґвинблейдд. — Цегляста примружилася. — Vatt'ghern?

— Так, — підтвердив він. — Відьмак.

Олівкова пирхнула гнівно, але опустила лук. Цегляста дивилася на нього широко розкритими очима, а її позначене зеленими смугами обличчя було абсолютно нерухоме, мертве, наче обличчя скульптури. Нерухомість ця не дозволяла класифікувати її обличчя як красиве чи бридке — замість такої класифікації спадала на думку байдужість і бездушність, якщо не жорстокість. Ґеральт подумки картався за таку оцінку, впіймавши себе на олюдненні дріад, а це могло завести на манівці. Адже він мав знати, що вона просто старша за отих двох. Незважаючи на зовнішність, була вона значно, значно старшою від них.

Вони стояли в нерішучій мовчанці. Ґеральт чув, як Фрайксенет стогне, хрипить і кашляє. Цегляста також мусила це чути, але її обличчя навіть не здригнулося. Відьмак спер руку на пояс.

— Там, у ямі, — сказав він спокійно, — лежить поранений. Якщо він не отримає допомоги, то помре.

— Thaess aep! — Оливкова нап’яла лук, направивши стрілу просто йому в обличчя.

— Дасте йому здохнути? — Він не підвищував голосу. — Дозволите йому отак просто вдавитися кров’ю? Тоді краще вам його добити.

— Стули пельку! — гавкнула дріада, перейшовши на загальну. Але опустила лук і зменшила напругу тятиви. Глянула запитливо на ту другу. Цегляста кивнула, вказала на яму. Оливкова побігла, швидко й безшелесно.

— Я хочу побачитися із пані Ейтне, — повторив Ґеральт. — Я несу повідомлення…

— Вона, — цегляста вказала на медову, — проведе тебе до Дуен Канела. Йди.

— Фрай… А той поранений?

Дріада глянула на нього, мружачись. Усе ще бавилася стрілою на тятиві.

— Не переймайся, — сказала. — Йди. Вона тебе проведе.

— Але…

— Va’en voit! — відрізала вона, стискаючи губи.

Він стенув плечима, розвернувся у бік тієї, із волоссям кольору меду. Здавалася наймолодшою з усієї трійці, але він міг і помилятися. Зауважив, що очі в неї сині.

— Тоді ходімо.

— Ага, — тихо сказала медова. Повагавшись мить, віддала йому меча. — Ходімо.

— Як тебе звуть? — запитав він.

— Стули пельку.

Ішла вона крізь хащі дуже швидко, не оглядаючись. Ґеральту довелося прикласти чималих зусиль, аби її наздогнати. Знав, що дріада робить це навмисно, знав, що хоче, аби людина, яка за нею йде, зі стогоном застрягла в хащах, аби звалилася на землю, вичерпана, не в силах продовжувати марш. Звичайно, не знала, що має вона справу із відьмаком, не з людиною. Була занадто молодою, щоб знати, хто такий відьмак.

Дівчина — Ґеральт вже знав, що вона не чистокровна дріада, — зупинилася раптом, розвернулася. Він бачив, що груди її швидко здіймаються під плямистим кубрачком, що вона насилу стримується, щоби не дихати ротом.

— Сповільнімося? — запропонував він усміхаючись.

— Yea. — Вона неохоче глянула на нього. — Aeen esseath Sidh?

— Ні, я не ельф. Як тебе звуть?

— Бренн, — відповіла вона, знову закрокувавши вперед, але вже повільніше, не намагаючись його випереджати. Йшли вони поряд, близько. Він відчував залах її поту, звичайного поту молодої дівчини. Піт дріад мав запах розтертих у долонях вербових листків.

— А як ти звалася раніше?

Вона глянула на нього, губи її раптово скривилися, він подумав, що вона обуриться чи накаже йому мовчати. Не зробила того.

— Не пам’ятаю, — сказала вона після паузи. Йому не здалося, що це — правда.

Не виглядала більше ніж на шістнадцять і не могла бути в Брокілоні довше, аніж років шість-сім, — якби потрапила сюди раніше, маленькою дитиною чи майже немовлям, він би вже не розгледів у ній людину. Сині очі й натурально світле волосся траплялися і в дріад. Діти дріад, що були зачаті у священних контактах із ельфами або людьми, переймали органічні риси виключно від матерів, і були це виключно дівчинки. Надзвичайно рідко і звичайно в якомусь із наступних поколінь, народжувалася інколи дитина із волоссям або очима анонімного людського протопласта. Але Ґеральт був упевненим, що Бренн не мала в собі ані краплі крові дріад. Зрештою, це не мало великого значення. Кров чи ні, нині вона була дріадою.

— А тебе, — вона скоса глянула на нього, — як звати?

— Ґвинблейдд.

Вона кивнула.

— Тоді ходімо… Ґвинблейдде.

Ішли вони повільніше, ніж перед тим, але все ще швидко. Бренн, зрозуміло, знала Брокілон — Ґеральт, будь він тут сам, не зумів би ані утримати темп, ані знайти потрібного напрямку. Бренн проходила крізь гущавину ледь помітними, замаскованими стежками, долала ущелини, вправно, наче по мостах, перебігаючи по звалених стовбурах дерев, сміло хлюпотіла зеленими від ряски, лискучими плямами трясовин, куди відьмак ступити не відважився б і витратив би години, якщо не дні, щоб їх обійти.

Присутність Бренн оберігала його не тільки від дикості лісу — були місця, де дріада сповільнювала кроки, йшла дуже обережно, мацаючи стежку ногою, тримаючи його за руку. Він знав навіщо. Про пастки Брокілону ходили легенди — розказували про ями, повні загострених кілків, про самостріли, про дерева, що валяться тобі на голову, про страхітливого «їжака» — колючу кулю на мотузці, що падала зненацька, вимітаючи стежку. Були також і місця, де Бренн затримувалася і мелодійно свистіла, а із кущів відповідали їй таким само свистом. Також були місця, де вона зупинялася із рукою на колчані, наказуючи йому стояти тихо, й чекала в напрузі, поки щось, що хрустіло в гущавині, не віддалиться.

Попри швидкий марш вони мусили затриматися на ніч. Бренн обрала місце безпомилково — на пагорбі, куди різниця температур виносила подув теплого повітря. Спали вони на сухій папороті, близько одне до одного, за звичаєм дріад. Серед ночі Бренн обійняла його, притулилася міцно. І нічого більше. Він обійняв її. І нічого більше. Була вона дріадою. Йшлося лише про тепло.

На світанку, ще майже затемна, вони рушили далі.

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒