Коментарі 2 страница

Холодніше. Усе холодніше. І все світліше.

— Не йди ще. Зачекаємо до світанку…

— Зачекаємо.

— Не рухайтеся, пане. Треба мені вам перев’язку змінити, бо рана мокра, а нога у вас жахливо пухне. Боги, як паскудно виглядає… Треба медика якнайшвидше знайти…

— На хєр медика, — простогнав відьмак. — Давай сюди мою скриньку, Йурґо. О, цей флакон. Лий просто на рану. О, ясна холера!!! Нічого, нічого, ще лий… О-о-ох!!! Добре. Забинтуй потовще й накрий мене…

— Пухне, пане, усе стегно. І гарячка вас жере…

— На хєр гарячку. Йурґо?

— Так, пане?

— Забув тобі подякувати…

— Не вам, пане, дякувати, а мені. То ви мені життя врятували, постраждали, мене захищаючи. А я? Що я такого зробив? Людину поранену, непритомну, перев’язав, на віз поклав, щезнути не дав? Це ж звичайна справа, пане відьмаче.

— Не така вже й звичайна, Йурґо. Уже кидали мене… у подібних ситуаціях… Як собаку…

Купець, опустивши голову, помовчав.

— Ну, що ж, паскудний світ нас оточує, — пробурмотів нарешті. — Але це не причина, аби всі ми спаскудилися. Добра нам треба. Того мене мій батько вчив, і того я моїх синів вчу.

Відьмак мовчав, вдивлявся у гілля дерев, що висіло над дорогою, пересуваючись у міру руху возу. Стегно пульсувало. Болю він не відчував.

— Де ми є?

— Перейшли річку Траву убрід, уже ми в Мехунських лісах. Це вже не Темерія, а Содден. Кордон ви проспали, як митники на возі бушували. Скажу ж вам, що вам вони сильно дивувалися. Але старший над ними вас знав, без тяганини пропустити наказав.

— Знав мене?

— Ага, точно. Ґеральтом вас називав. Так сказав — Ґеральт із Рівії. Це ваше ім’я?

— Моє…

— Той митник обіцяв погнати когось із вісткою, що медик потрібен. А я йому ще трохи в руку дав, щоби не забув.

— Дякую тобі, Йурґо.

— Ні, пане відьмаче. Як я мовив уже, то я вам дякую. І не тільки. Я вам дещо винен. Умовлялися ми… Що із вами, пане? Зле вам?

— Йурґо… Флакон із зеленою печаткою…

— Пане… Знову будете… так ви тоді страшенно крізь сон кричали…

— Мушу, Йурґо.

— Воля ваша. Чекайте, зараз у чарку наллю… Боги, медика треба, якнайшвидше, бо інакше…

Відьмак відвернувся. Чув крики дітей, які розважалися у сухому внутрішньому рові, що оточував замкові сади. Було їх десь із десяток. Шмаркачі здійняли такий гармидер, що аж у вухах лящало, перекрикуючи один одного тонкими схвильованими голосами, що раз у раз ламалися у фальцет. Бігали по дну рову туди й назад і нагадували табунець швидких рибок, що блискавично й неочікувано змінює напрям, але завжди тримається разом. Як завжди, слідом за крикливими, худими наче горобчики, старшими хлопцями бігав задиханий малюк, що ніяк не міг за ними встигнути.

— Багацько їх, — зауважив відьмак.

Мишовур кисло усміхнуся, смикаючи бороду, стенув плечима.

— Ага, багато.

— А який з них… Який з тих хлопців є тією славною Несподіванкою?

Друїд відвів погляд.

— Я не можу, Ґеральте…

— Каланте?

— Звичайно. Ти ж хіба вірив, що вона віддасть дитинку так легко? Ти ж її уже знаєш. Це залізна жінка. Скажу тобі дещо, про що говорити я не повинен, з надією, що ти зрозумієш. Також розраховую, що ти мене не видаси.

— Кажи.

— Коли дитина народилася, шість років тому, вона викликала мене й наказала, аби я тебе відшукав. І вбив.

— Ти відмовився.

— Каланте не відмовляють, — серйозно сказав Мишовур, дивлячись йому просто в очі. — Я був готовий у дорогу, коли викликала вона мене знову. І відкликала наказ, не коментуючи. Будь обережний, коли розмовлятимеш із нею.

— Буду. Мишовуре, скажи, як воно сталося із Дані й Паветтою?

— Пливли зі Скелліге до Цінтри. Заскочив їх шторм. Від корабля навіть друзок не лишилося. Ґеральте… Те, що дитини із ними не було, це диявольськи дивна справа. Неможливо її пояснити. Мали взяти її із собою на корабель, в останню мить не взяли. Ніхто не знає, що було причиною, Паветта ніколи не розлучалася з…

— Як Каланте це перенесла?

— А як вважаєш?

— Розумію.

Репетуючи, наче банда гоблінів, хлопці видряпалися угору й пролетіли повз них. Ґеральт помітив, що неподалік від голови швидкого табунця біжить дівчинка, також худа й криклива, наче хлопці, от тільки — із розкуйовдженою світлою кіскою. Із диким вереском громадка сипонула знову вниз уривистим узбіччям рову, принаймні половина, утому числі дівчинка, з’їхала на дупах. Найменший, усе ще не в силах їх наздогнати, беркицьнувся, скотився, вже унизу розплакався голосно, тримаючись за збите коліно. Інші хлопці оточили його, глузуючи й сміючись, потім помчали далі. Дівчинка присіла біля малого, обійняла його, витерла сльози, розмазуючи на скривленому личкові пилюку й бруд.

— Ходімо, Ґеральте. Королева чекає.

— Ходімо, Мишовуре.

Каланте сиділа на великій лавці зі спинкою, що була підвішена на ланцюгах на гілці величезної липи. Здавалося, вона дрімає, але цьому суперечив короткий рух ноги, що час від часу розгойдував лавку. Були з нею три молоді жінки. Одна сиділа на траві поряд із гойдалкою, її сукня біліла на тлі зелені, наче клапоть снігу. Дві інші, неподалік, щебетали, обережно розводячи гілки на кущах малини.

— Пані. — Мишовур уклонився.

Королева підвела голову. Ґеральт став на одне коліно.

— Відьмак, — промовила вона сухо.

Як і раніше, прикрашала вона себе смарагдами, що пасували до зеленої сукні. І до кольору очей. Як і раніше, носила вона вузький золотий обруч на попелясто-сірому волоссі. Але долоні, які він запам’ятав білими й вузькими, були вже не такими вузькими. Вона поповнішала.

— Слався, Каланте з Цінтри.

— Привіт, Ґеральте із Рівії. Устань. Я чекала на тебе. Мишовуре, друже, відведи панн до замку.

— Як накажете, королево.

Вони лишилися самі.

— Шість років, — відізвалася Каланте без посмішки. — Ти страшенно пунктуальний, відьмаче.

Він не прокоментував.

— Бували миті, та що там — бували роки, коли я жила ілюзією, що ти забудеш. А може, що інші причини не дозволять тобі приїхати. Ні, нещастя я тобі аж ніяк не бажала, але все ж мала брати до уваги не дуже безпечний характер твоєї професії. Кажуть, що смерть іде за тобою крок у крок, Ґеральте із Рівії, але ти ніколи не оглядаєшся. А потім… Коли Паветта… Ти вже знаєш?

— Знаю. — Ґеральт схилив голову. — Я співчуваю тобі усім серцем…

— Ні, — урвала вона. — Це було давно. Як бачиш, я вже не ношу жалобу. Носила досить довго. Паветта й Дані… Призначені одне одному. До кінця. І як тут не вірити у силу призначення?

Вони мовчали обоє. Каланте ворухнула ногою, знову розгойдала лавку.

— Й ось повернувся відьмак після шести умовлених років, — сказала вона повільно, а на губах її розквітла дивна посмішка. — Повернувся він і зажадав виконання клятви. Як вважаєш, Ґеральте, чи саме таким чином розповідатимуть про нашу зустріч байкарі, як мине років сто? Я вважаю, що саме так. Тільки що вони, напевне, прикрасять розповідь, ударять у струни чутливості, заграють на емоціях. Так, вони це вміють. Можу це уявити. Послухай, прошу. І сказав жорстокий відьмак: «Виконай призначене, королево, або ж упаде на тебе моє прокляття». А королева, сльозами залившись, упала перед відьмаком навколішки й закричала: «Змилуйся! Не забирай у мене це дитя! Лишилося в мене вже тільки воно!»

— Каланте…

— Не перебивай мене, — сказала вона різко. — Я казку розповідаю, ти не помітив? Слухай далі. Злий, жорстокий відьмак затупав ногами, замахав руками й крикнув: «Стережися, віроломна, стережися помсти долі. Якщо не дотримаєш клятви, не мине тебе кара». А королева відповіла: «Тож добре, відьмаче. Нехай буде так, як доля захоче. Оно, дивися, граються отам десятеро дітей. Якщо впізнаєш, яке з них тобі призначене, візьмеш його, наче своє, і залишиш мене з розбитим серцем».

Відьмак мовчав.

— У казці, — усмішка Каланте ставала все менш чарівною, — королева, як я собі те уявляю, дозволила б відьмакові вгадувати тричі. Але ми вже не у казці, Ґеральте. Ми тут насправді, ти, і я, і наша проблема. І наше призначення. Це не казка, це життя. Паршиве, погане, важке, таке, що не прощає помилок, кривд, жалю, розчарувань і нещасть, таке, що не прощає їх нікому, ані відьмакам, ані королевам. І тому, Ґеральте із Рівії, ти вгадуватимеш тільки раз.

Відьмак мовчав.

— Тільки один-єдиний раз, — повторила Каланте. — Але, як я і казала, це не казка, а життя, яке ми самі маємо заповнювати собі моментами щастя, бо на долю і її усмішки розраховувати, як ти знаєш, не можна. Тому, незалежно від результату відгадування, ти не підеш звідси ні з чим. Забереш одну дитину. Ту, на яку впаде твій вибір. Дитину, з якої ти зробиш відьмака. Якщо та дитина витримає Випробування Травами, ясна річ.

Ґеральт різко підняв голову. Королева посміхнулася. Він знав ту посмішку, паскудну й злу, презирливу через те, що не приховувала вона штучності.

— Ти здивувався, — ствердила вона факт. — Що ж, я трохи повчилася. Оскільки дитина Паветти має шанс стати відьмаком, я завдала собі клопоту з цим. Утім, мої джерела, Ґеральте, мовчать про факт, скільки дітей із десятьох витримують Випробування Травами. Чи не схотів би ти задовольнити мою цікавість щодо цього?

— Королево, — відкашлявся Ґеральт. — Ти завдала собі чимало клопоту з вивчення, аби знати, що кодекс і присяга забороняють мені навіть вимовляти ту назву, уже не кажучи про те, щоб про неї говорити.

Каланте різко зупинила гойдалку підбором, який проорав землю.

— Троє, щонайбільше — четверо з десяти, — сказала вона, киваючи в удаваній задумі. — Жорстка селекція, дуже жорстка, сказала б я, причому на кожному з етапів. Спочатку Вибір, потім Випробування. А тоді Зміни. Скільки підлітків отримує наприкінці медальйони й срібні мечі? Один з десятьох? Один з двадцятьох?

Відьмак мовчав.

— Я довго над цим думала, — продовжувала Каланте, уже без посмішки. — І дійшла висновку, що селекція дітлахів на етапі Вибору є неважливою. Тож яка різниця, Ґеральте, що за дитя помре чи з'їде з глузду, нафаршироване наркотиками? Яка різниця, чий мозок розірветься від маячні, чиї очі лопнуть і витечуть, замість того щоб стати очима кота? Яка різниця, чи в крові й блювотинні сконає дитина, справді вказана призначенням, чи дитина зовсім випадкова? Скажи мені.

Відьмак сплів руки на грудях, аби опанувати їх тремтіння.

— Навіщо? — запитав він. — Ти очікуєш відповіді?

— Справді, не очікую. — Королева знову посміхнулася. — Як завжди, ти не помиляєшся у висновках. Утім, хтозна, може, не очікуючи відповіді, я б ласкаво захотіла присвятити трохи уваги твоїм добровільним і щирим словам? Словам, які, хтозна, може, ти захотів би з себе видобути — а разом із ними й те, що гнітить тобі душу? Але як ні — то ні. Тоді берімося до справи, треба дати казкарям матеріал. Ідемо вибирати дитя, відьмаче.

— Каланте, — сказав він, дивлячись їй в очі. — Не варто перейматися казкарями: якщо не вистачить їм матеріалу, вони й так щось вигадають. А маючи у своєму розпорядженні автентичний матеріал, вони його перебрешуть. Як ти слушно зауважила, це не казка, це життя. Паршиве й гидке. А тому, до холери й зарази, проживемо його в міру пристойно й добре. Обмежимо кількість кривд, які ми чинимо іншим, до необхідного мінімуму. У казці — авжеж, там королева має благати відьмака, а відьмак — вимагатиме свого й тупатиме ногами. У житті королева може просто сказати: «Не забирай, прошу, дитину». А відьмак відповість: «Якщо просиш, то не заберу». І піде у бік призахідного сонця. Таке життя. Але за такий кінець казки казкар не отримав би від слухачів і грошика — найбільше, копняка під сраку. Бо це — нудно.

Каланте перестала посміхатися, в очах її мигнуло щось, що він уже колись бачив.

— Що це означає? — просичала вона.

— Не станемо бігати навколо куща, Каланте. Ти знаєш, що я маю на увазі. Як я сюди приїхав, так і поїду. Маю обирати дитя? А навіщо воно мені? Уважаєш, що аж так мені це важливо? Що я їхав сюди, у Цінтру, гнаний манією одібрати в тебе онука? Ні, Каланте. Хотів я, може, глянути на ту дитину, глянути в очі призначенню… Бо й сам не знаю… Але не бійся. Не заберу її, досить і того, що ти попросиш…

Каланте зірвалася із сідала, в очах її розгорався зелений вогонь.

— Просити? — прошипіла люто. — Тебе? Боятися? Я мала б боятися тебе, клятий чаклуне? Ти насмілюєшся кидати мені в обличчя свою презирливу милість? Полегшувати моє життя твоїм співчуттям? Закидати мені боягузливість, ставити під сумнів мою волю? Я зробила тебе своєю довірою зухвалим! Стережися!

Відьмак вирішив не здвигати плечима, дійшовши висновку, що безпечніше припасти на одне коліно й схилити голову. Не помилився.

— Ну, — сичала Каланте, стоячи над ним. Руки мала опущені, долоні були стиснуті в кулаки й наїжачені перснями. — Ну нарешті. Оце вірна позиція. З такої позиції відповідають королеві, якщо королева поставить запитання. А якщо це буде не запитання, а наказ, то ти ще нижче схилиш голову й підеш його виконувати, без хвилі роздумів. Ти зрозумів?

— Так, королево.

— Чудово. Устань.

Він устав. Вона глянула на нього, закусила губу.

— Тебе занадто сильно вразив мій вибух? Я кажу про форму, не про суть.

— Не занадто.

— Добре. Намагатимуся уже не вибухати. Тож, як я і казала, там, у рові, грається десятеро хлопців. Вибереш одного, який видасться тобі найвідповіднішим, забереш його й, заради богів, зробиш із нього відьмака, бо так хоче призначення. А як не призначення, то знай, що я так хочу.

Він глянув їй в очі, низько схилився.

— Королево, — сказав. — Шість років тому я довів тобі, що є речі, сильніші від королівської волі. Боги, якщо вони існують, доведуть це тобі знову. Ти не змусиш мене робити вибір, робити який я не хочу. Вибачаюся за форму, не за суть.

— У мене глибокі ями під замком. Застерігаю, ще мить, ще слово — і згинеш у них.

— Жоден з дітей, які граються у рові, не підходить на відьмака, — сказав він поволі. — І немає серед них сина Паветти.

Каланте примружилася. Він навіть не здригнувся.

— Ідемо, — сказала вона нарешті, розвернувшись на п’ятах.

Він рушив за нею, між рядами квітнучих кущів, між клумбами й живоплотом. Королева увійшла до ажурної альтанки. Стояли там чотири великі плетені крісла, що оточували стіл з малахіту. На прожилкуватій плиті, яку підтримували чотири грифи, стояли жбан і два срібні кубки.

— Сідай. І налий.

Цокнулася із ним, різко, солідно, по-чоловічому. Він відповів тим самим, не сідаючи.

— Сідай, — повторила вона. — Хочу порозмовляти.

— Слухаю.

— Звідки ти дізнався, що сина Паветти немає серед дітлахів у рові?

— Я не знав. — Ґеральт зважився на щирість. — Сказав навмання.

— Ага. Я могла б і здогадатися. А те, що жоден з них не підходить на відьмака? Це правда? І як ти міг це зрозуміти? За допомогою магії?

— Каланте, — сказав він тихо. — Я не мусив того ані перевіряти, ані розуміти. Утому, що ти сказала перед тим, була сама правда. Будь-яка дитина надається. Вирішує усе селекція. Згодом.

— Боги моря, як говорить мій вічно відсутній чоловік! — засміялася вона. — Значить, це все неправда? Увесь той Закон Несподіванки? Ті легенди про дітей, яких хтось не сподівався, про тих, які першими вийшли назустріч? Я так і вважала! То гра! Гра з випадком, забавка з долею! Але це диявольськи небезпечна гра, Ґеральте.

— Я знаю.

— Гра із чиєюсь кривдою. Навіщо, скажи мені, ви змушуєте батьків або опікунів до настільки важких і непростих клятв? Навіщо забираєте в них дітей? Адже навколо повно тих, кого не треба відбирати. Шляхами плентаються цілі ватаги бездомних і сиріт. У будь-якому селі можна задешево купити дитину, наприкінці зими будь-який кмет охоче продасть її, бо що йому там, зробить собі іншу. Тож — навіщо? Навіщо ти змусив клястися Дані, Паветту, мене? Навіщо ти заявляєшся рівно через шість років після народження дитини? І навіщо, холеро, не бажаєш її, навіщо говориш, що немає тобі до неї діла?

Він мовчав. Каланте кивнула.

— Не відповідаєш, — заявила, відхиляючись на спинку стільця. — Давай замислимося над причиною твого мовчання. Логіка — мати будь-якого знання. І що вона нам підказує? Що ми тут маємо? Відьмака, який шукає призначення, прихованого в дивному й сумнівному Законі Несподіванки. Відьмака, який знаходить це призначення. І раптом від нього відмовляється. Не хоче, як стверджує, Дитя Несподіванки. Обличчя має кам’яне, у голосі його звучать лід та метал. Уважає, що королева — усе ж таки жінка — дасть себе ошукати, підманути удаваній чоловічій жорсткості. Ні, Ґеральте, я тебе не пожалію. Знаю, чому ти відмовляєшся від вибору дитини. Відмовляєшся, бо не віриш у призначення. Бо ти не впевнений. А ти, коли не впевнений… тоді ти боїшся. Так, Ґеральте. Те, що керує тобою, це страх. Ти боїшся. Запереч мені.

Він поволі відставив бокал на стіл. Поволі, аби брязкотом срібла об малахіт не видати тремтіння руки, яке ніяк не міг опанувати.

— Не заперечиш?

— Ні.

Вона нахилилася швидко, вхопила його руку. Міцно.

— Ти виріс у моїх очах, — сказала вона. І усміхнулася. Це була добра посмішка.

Мимоволі, зовсім мимоволі, він усміхнувся у відповідь.

— Як ти до цього додумалася, Каланте?

— Я не додумалася, — не відпустила вона його руки. — Сказала навмання..

Вони розсміялися одночасно. Потім сиділи мовчки серед зелені й запаху черемхи, серед тепла й гудіння бджіл.

— Ґеральте?

— Так, Каланте?

— Ти не віриш у призначення?

— Я не знаю, чи вірю хоча б у щось. А щодо призначення… Я побоююся, що його не вистачить. Треба чогось більшого.

— Я мушу про щось тебе запитати. Що з тобою? Адже, кажуть, ти сам був Несподіванкою. Мишовур стверджує…

— Ні, Каланте. Мишовур думав про дещо зовсім інше. Мушовур… Він, хіба, знає. Але користується цим міфом, коли йому вигідно. Це неправда, що я був тим, кого застали вдома, на те не сподіваючись. Неправда, що нібито саме тому я став відьмаком. Я — звичайний знайда, Каланте. Небажаний байстрюк жінки, яку я не пам’ятаю. Але я знаю, ким вона є.

Королева проникливо глянула на нього, але відьмак не став продовжувати.

— Чи всі розповіді про Закон Несподіванки — легенди?

— Усі. Випадок важко назвати призначенням.

— Але ви, відьмаки, не припиняєте шукати?

— Не припиняємо. Але це не має сенсу. Ніщо не має сенсу.

— Ви вірите, що Дитя Призначення пройде Випробування без ризику?

— Ми віримо, що таке дитя не вимагатиме Випробування.

— Одне запитання, Ґеральте. Досить особисте. Ти дозволиш?

Він кивнув.

— Як відомо, немає кращого способу передавати наслідувані риси, ніж спосіб природний. Ти пройшов Випробування і вижив. Якщо для вас так важлива дитина, яка має спеціальні властивості й опірність… Чому ти не знайдеш жінку, яка… Я неделікатна, так? Але ж, здається, я вгадала?

— Як завжди, — усміхнувся він сумно, — ти безпомильна у висновках, Каланте. Ти, звичайно, вгадала. Те, про що ти говориш, для мене недосяжне.

— Вибач, — сказала вона, й усмішка з її обличчя зникла. — Що ж, це — людське.

— Це не людське.

— Ах… Тож жоден відмак…

— Жоден. Випробування Травами, Каланте, є страшним. А те, що із хлопцями робиться під час Змін, — ще гірше. І незворотнє.

— От тільки не розчулюйся, — пробурмотіла вона. — Бо це тобі не личить. Не важливо, що із тобою робили. Я бачу результат. Як на мене, він цілком задовільний. Якби я могла бути впевнена, що дитина Паветти колись стане подібною до тебе, то не вагалася б ані хвилини.

— Ризик занадто великий, — сказав він швидко. — Так, як ти й сказала. Виживає найбільше четверо з десяти.

— До диявола, чи тільки Випробування Травами ризиковане? Чи тільки майбутні відьмаки ризикують? Життя повне ризику, у житті також триває селекція, Ґеральте. Селекціонує нещасний випадок, хвороба, війна. Протистояти долі може бути настільки ж ризикованим, як і віддатися у її руки. Ґеральте… Я б віддала тобі дитину. Але… Я також боюся.

— Я б не забрав дитину. Не зміг би взяти на себе відповідальність. Не погодився б обтяжити нею себе. Не хотів би, аби дитина колись згадувала тебе так… Як я…

— Ти ненавидиш ту жінку, Ґеральте?

— Мою матір? Ні, Каланте. Я здогадався, що вона стояла перед вибором…А може, вибору й не мала? Ні, таки мала, адже, знаєш, досить було застосувати відповідне закляття чи еліксир… Вибір. Вибір, який треба вшанувати, бо це святе й беззаперечне право будь-якої жінки. Емоції тут значення не мають. Вона мала беззаперечне право на рішення і вирішила. Але думаю, що зустріч із нею, вираз обличчя, який вона тоді б мала… Це дало б мені щось на зразок збоченого задоволення, якщо розумієш, про що я кажу.

— Чудово розумію, про що ти кажеш, — посміхнулася вона. — Але в тебе мало шансів на таку приємність. Не можу оцінити твій вік, відьмаче, але готова закластися, що ти куди старший, аніж виглядаєш. Тому й та жінка…

— Та жінка, — урвав він холодно, — напевне виглядала б тепер куди молодшою за мене.

— Чародійка?

— Так.

— Цікаво. Я вважала, що чародійки не можуть…

— Вона, напевне, теж так вважала.

— Напевне. Але ти маєш рацію, ми не дискутуємо щодо права жінки на рішення, бо це питання поза дискусією. Повернімося до нашої проблеми. Не забереш дитину? Безповоротно?

— Безповоротно.

— А якщо… Якщо призначення не є виключно міфом? Якщо існує воно насправді, то чи не спадає тобі на думку, що воно може помститися?

— Якщо воно стане мститися, то мені, — відповів він спокійно. — Це я виступив проти нього. Ти ж виконала свою частину зобов'язання. Тож якщо призначення не легенда, серед вказаних тобою дітей я мусив би вибрати правильне. Адже дитина Паветти є серед тих дітлахів?

— Є. — Каланте повільно нахилила голову. — Хочеш її побачити? Хочеш глянути в очі призначенню?

— Ні. Не хочу. Відмовляюся, зрікаюся. Зрікаюся того хлопця. Не хочу дивитися в очі призначенню, бо не вірю в нього. Бо я знаю: щоб з'єднати двох людей, самого призначення не вистачить. Треба чогось більшого, аніж призначення. Я сміюся з такого призначення, не стану йти за ним, наче сліпець, якого ведуть за руку, наївний і безтямний. Це моє остаточне рішення, Каланте із Цінтри.

Королева встала. Посміхнулася. Він не міг відгадати, що криється під тією посмішкою.

— Тож нехай так станеться, Ґеральте із Рівії. Може, призначенням твоїм було саме зректися і відмовитися? Вважаю, що саме так воно й було. Тож, якби ти вибрав, якби вибрав вірно, зрозумів би, що призначення, з якого ти смієшся, жорстоко насміялося з тебе.

Він глянув у її ядуче-зелені очі. Вона посміхалася. Він не міг розшифрувати ту посмішку.

Поряд із альтанкою ріс кущ троянди. Він зламав стебло, зірвав квітку, устав на коліно, простягнув їй обома руками, схиливши голову.

— Шкода, що ми не познайомилися раніше, біловолосий, — пробурмотіла вона, беручи троянду з його рук. — Підведися.

Він підвівся.

— Якщо зміниш рішення, — сказала вона, підносячи троянду до обличчя. — Якщо наважишся… Повертайся до Цінтри. І твоє призначення тебе чекатиме. Може, не нескінченно, але ще якийсь час — напевне.

— Прощавай, Каланте.

— Прощавай, відьмаче. Бережи себе. Я маю… Мала хвильку тому передчуття… Дивне передчуття… що бачу тебе востаннє.

— Прощавай, королево.

Він прокинувся і з подивом зрозумів, що біль, який шматував його стегно, щез, здавалося, перестала дошкуляти й опухлість, що пульсувала і напинала шкіру. Він хотів сягнути рукою, торкнутися, але не зміг поворухнутися. Раніше, ніж зрозумів, що ворухнутися йому не дає виключно тягар шкір, якими він був укритий, холодний і огидний жах наповнив його черево, уп’явся в нутрощі, наче яструбові шпони. Він стискав та розтискав пальці, розмірено, повторюючи подумки: ні, ні, я не…

Паралізований.

— Ти прокинувся.

Ствердження, не запитання. Тихий, але виразний, м’який голос. Жінка. Напевне, молода. Він повернув голову, застогнав, намагаючись підвестися.

— Не рухайся. Принаймні не так різко. Болить?

— Н-н-н-н… — Наліт, що зліплював губи, розірвався. — Н-ні. Рана ні… Спина…

— Пролежні, — байдуже, холодне ствердження, що не пасувало до того м’якого голосу. — Із тим я впораюся. Давай, випий це. Поволі, малими ковтками.

У рідині домінував запах і смак ялівцю. «Старий спосіб», — подумав він. Ялівець або м’ята, обидва додатки не мають значення, вони тільки для того, аби замаскувати справжній склад. І все ж він розпізнав шитначек, може, тянигроно. Так, напевне тянигроно, тянигроном нейтралізують токсини, очищують кров, зіпсовану гангреною чи зараженням.

— Пий. До кінця. Повільніше, а то захлинешся.

Медальйон на його шиї почав легесенько вібрувати. Тож магія була й у напої. Він насилу розширив зіниці. Тепер, коли вона підняла його голову, міг її роздивитися. Була дрібної статури. Носила чоловічий одяг. Обличчя мале й бліде в темряві.

— Де ми?

— На галявині смолокурів.

Справді, у повітрі відчувалася живиця. Він чув голос, що долітав з боку вогнища. Хтось саме докинув хмизу, полум’я із тріском стрелило вгору. Він знову подивився, скориставшись світлом. Волосся вона мала перев'язане ремінцем зі зміїної шкіри. Волосся…

Біль здавив горло й сонячне сплетіння. Долоні різко стислися у кулаки.

Волосся вона мала руде, вогняно-руде, підсвічене блиском вогнища, здавалося воно червоним, наче кіновар.

— Болить? — Вона зчитала емоції, але не точно. — Уже… Хвильку…

Він відчув раптовий удар тепла, що полилося з її руки, розтеклося по спині, стекло вниз, до сідниць.

— Давай тебе перевернемо, — сказала вона. — Не намагайся сам. Ти занадто ослаблий. Гей, чи хтось може мені допомогти?

Кроки з боку вогнища, тіні, фігури. Хтось схилився. Йурґа.

— Як ви почуваєтеся, пане? Краще вам?

— Допоможіть мені перевернути його на живіт, — сказала жінка. — Обережно, потроху. 0, так… Добре. Дякую.

Він уже не мусив на неї дивитися. Лежачи на животі, уникнув ризику дивитися їй в очі. Заспокоївся, опанував тремтіння рук. Вона могла відчути. Він чув, як брязкають пряжки її торби, як стукають флакони й порцелянові баночки. Чув її дихання, чув тепло її стегна. Стояла на колінах поряд.

— Моя рана, — відізвався він, не в змозі витримати тишу, — завдала клопоту?

— Авжеж, трохи. — Холод у голосі. — Так воно буває із зараженнями від зубів. Найпаскудніший різновид ран. Але для тебе, схоже, не новий, відьмаче.

Вона знає. Гребеться у його думках. Читає? Схоже, ні. І я знаю чому. Вона боїться.

— Так, схоже, не новий, — повторила вона, знову дзенькаючи скляним начинням. — Бачила я на тобі кілька шрамів… Але впоралася. Я, бач, чародійка. Й цілителька одночасно. Спеціалізація.

«Збігається», — подумав він. Не сказав ані слова.

— Повертаючись до рани, — продовжувала вона спокійно, — маю тобі сказати, що тебе врятував твій пульс, учетверо повільніший за пульс звичайної людини. Інакше ти не вижив би, можу стверджувати це з повною відповідальністю. Я бачила те, що було зав’язане на нозі. Мало воно імітувати перев’язку, але імітувало невдало.

Він мовчав.

— Згодом, — продовжувала вона, закочуючи йому сорочку аж до шиї, — почалося зараження, звичне при ранах від укусів. Було пригальмоване. Уважаю, відьмачий еліксир? Сильно допоміг. Утім, я не розумію, навіщо ти одночасно приймав галюциногени. Я наслухалася твоєї маячні, Ґеральте із Рівії.

«Читає, — подумав він, — усе ж таки читає. А може, це Йурґа сказав їй, як я звуся? Може, я сам це випатякав крізь сон під впливом “чорної чайки”? Холера його знає… Але нічого їй не дасть знання про те, як я звуся. Нічого. Вона не знає, хто я такий. Поняття не має, ким я є».

Відчув, як обережно вона втирає йому в спину холодну, заспокійливу мазь із гострим запахом камфори. Долоні вона мала маленькі й дуже м'які.

— Вибач, що роблю це класично, — сказала вона. — Могла б позбутися пролежнів за допомогою магії, але я трохи втомилася від цієї рани на нозі й почуваюся не найкраще. На нозі я зв'язала й закрила, що вдалося, нічого вже тобі не загрожує. Утім, найближчі два дні не вставай. Навіть магічно зв’язані жили й м’язи полюбляють рватися, матимеш паскудні спайки. Шрам, зрозуміло, зостанеться. Ще один, до колекції.

— Дякую… — Він притис щоку до шкір, щоби змінити голос, замаскувати його ненатуральне звучання. — Чи можу я знати… Кому я дякую?

«Не скаже, — подумав він. — Або збреше».

— Звуся Вісенною[47].

«Я знаю», — подумав він.

— Тішуся, — сказав повільно, усе ще зі щокою на шкірах. — Тішуся з того, що зійшлися наші шляхи, Вісенно.

— Що ж, випадок, — сказала вона прохолодно, натягуючи йому сорочку на спину й накриваючи кожухами. — Вість про те, що я потрібна, отримала від митників на кордоні. А коли я потрібна, то іду. Таку вже маю дивну звичку. Послухай, мазь я лишу купцеві, попроси його, щоб натирав тебе вранці й увечері. Як він твердить, ти врятував йому життя, тож нехай віддячить.

— А я? Як я міг би тобі віддячити, Вісенно?

— Не будемо про це. Я не беру плату з відьмаків. Якщо хочеш, назви це солідарністю. Професійною солідарністю. І симпатією. У межах цієї симпатії — доброзичлива порада чи, якщо хочеш, рекомендація цілительки. Припини приймати галюциногени, Ґеральте. Галюциногени не лікують. Нічого.

— Дякую, Вісенно. За допомогу й за пораду. Дякую тобі… за все.

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 15 161718 19 20 Следующая ⇒