Трохи жертовності

— Ти свиня! Горлодер проклятущий! Брехло!

Ґеральт зацікавлено потягнув кобилу за ріг вулиці. Не встиг іще локалізувати джерело вереску, коли до нього долучився глибокий липко-скляний брязкіт. «Банка вишневого повидла, — подумав відьмак. — Такий звук видає банка вишневого повидла, якщо кинути нею у когось з великої висоти чи із великою силою». Він добре це пам’ятав, Йеннефер, коли вони жили разом, інколи доводилося у гніві кидати в нього банками з повидлом. Тими, які він отримував від клієнтів. Бо Йеннефер найменшого поняття не мала, як варити повидло, а магія у тій справі була непридатна.

За рогом вулички, під вузьким, пофарбованим у рожевий колір будиночком зібралася чимала група роззяв. На маленькому уквітчаному балконі, одразу під піддашком, стояла молода світловолоса жінка в нічній сорочці. Завівши за голову пухкеньку округлу ручку, помітну між оборками, жінка з розмаху жбурнула вниз щербатий квітковий горщик.

Худорлявий чоловік у капелюшку сливового кольору і з білим пером відскочив наче ошпарений, горщик гепнувся об бруківку перед ним, розколюючись на шматки.

— Веспулю, прошу тебе! — крикнув чоловік у капелюшку з пером. — Не вір пліткам! Я був тобі вірним, хай мене розірве, якщо це неправда!

— Лайдаче! Сучий сине! Приблудо! — проверещала пухкенька блондинка і щезла всередині дому, безсумнівно для пошуків наступних снарядів.

— Гей, Любистку! — крикнув відьмак, тягнучи на поле бою кобилу — та форкала й пручалася. — Як ся маєш? Що діється?

— Нормально, — сказав трубадур, шкірячи зуби. — Як завжди. Привіт, Ґеральте. Що ти тут поробляєш? Холера, бережися!

Олов’яний кубок свиснув у повітрі і з брязкотом відбився від бруківки. Любисток підняв його, оглянув, кинув у канаву.

— Забирай це лахміття! — заверещала світловолоса, а оборки на її пухкеньких грудях звабливо захвилювалися. — І геть з моїх очей! Щоб ноги твоєї тут більше не було, ти, віршомазе!

— Це не моє, — здивувався Любисток, піднімаючи із землі чоловічі штани з холошами різного кольору. — Ніколи в житті не мав таких штанів.

— Геть! Бачити тебе не хочу! Ти… ти… Знаєш, який ти у ліжку? Ніякий! Ніякий, чуєш? Чуєте, людоньки?

Наступний горщик свиснув, фуркочучи сухим бадиллям, що з нього росло. Любисток ледь зумів ухилитися. За горщиком, крутячись, полетів униз мідний казан, місткістю, щонайменше, на два з половиною галона.

Натовп роззяв, що тримався поза зоною обстрілу, вибухнув сміхом. Дехто плескав у долоні й підступно підзужував блондинку до подвигів.

— Вона не має удома арбалету? — занепокоївся відьмак.

— Не виключено, — сказав поет, задираючи голову в бік балкону. — Удома в неї страшезна барахолка. Бачив ті штани?

— То, може, краще ходімо звідси? Повернешся, коли вона заспокоїться.

— Та дідько там, — скривився Любисток. — Я не повернуся у дім, звідки в мене кидають наклепи й мідні казани. Вважаю той нетривалий зв’язок розірваним. Почекаємо тільки, нехай викине мою… О, матінко, ні! Веспулю! Моя лютня!

Кинувся, простягаючи руки, спіткнувся, упав, підхопивши інструмент в останню мить, над самою бруківкою. Лютня озвалася до нього співучим стогоном.

— Уф-ф, — зітхнув бард, піднімаючись із бруківки. — Упіймав. Добре, Ґеральте, тепер уже ми можемо йти. Щоправда, там у неї ще мій плащ з коміром із куниці, але хай уже буде моя втрата. Плащем, наскільки я її знаю, кидатися не стане.

— Ти брехливе стерво! — зарепетувала блондинка й плюнула з балкона. — Волоцюга! Фазан надутий!

— За що вона тебе так? Чимось ти провинився, Любистку?

— Та таке, — здвигнув плечима трубадур. — Вимагає моногамії, щоб як дві половинки, а сама кидає у людину чужими штанами. Чув, що про мене кричала? Боги, я також знаю таких, хто краще відмовляє, ніж вона дає, але ж не кричу про це на вулицях. Ідемо звідси.

— Куди ти пропонуєш?

— А як вважаєш? До храму Вічного Вогню? Ідемо, заскочимо у «Вістря Списа». Мушу заспокоїти нерви.

Відьмак, не протестуючи, потягнув кобилу за Любистком, який рішуче крокував до тісного провулку. Трубадур підкрутив, ідучи, кілочки лютні, для проби бринькнув на струнах, узяв глибокий, вібруючий акорд.

— Дихнуло осінньо вітрами, і віти

Чорніють і мокнуть, нема почуттів.

Так буде, так є, і нам ніц не змінити

Тобі — й діамантам на кінчиках вій…

Він урвався, весело помахав рукою двом молодицям, які проходили повз нього із кошиками, повними овочів. Молодиці захихотіли.

— Що тебе привело у Новіград, Ґеральте?

— Закупи. Упряж, трохи екіпіровки. І нова куртка. — Відьмак погладив на собі шелестку шкіру із запахом обнови. — Як тобі моя нова куртка, Любистку?

— Не стежиш за модою, — скривився бард, стріпуючи куряче пір’ячко з рукава свого лискучого волошкового каптана із пишними рукавами й коміром-жабо. — Ах, тішуся, що ми зустрілися. Тут, у Новіграді, столиці світу, центрі й колисці культури. Тут освічена людина може дихати на повні груди!

— Може, перейдемо дихати на сусідню вулицю? — запропонував Ґеральт, дивлячись на голодранця, який, присівши навпочіпки й вибалушивши очі, випорожнявся у бічному провулку.

— Твій одвічний сарказм трохи дратує. — Любисток знову скривився. — Новіград, скажу тобі, це столиця світу. Майже тридцять тисяч жителів, Ґеральте, не беручи до уваги приїжджих, ти собі таке уявляєш? Муровані будинки, бруківка на головних вулицях, морський порт, склади, чотири водні млини, бійні, тартаки, велика мануфактура, що виробляє чижми, а також які тільки можна цехи й ремесла. Монетний двір, вісім банків і дев’ятнадцять ломбардів. Замок і кордегардія, аж дихання спирає. І розваги — ешафот, шибениця із люком[27], тридцять п’ять корчівен, театр, звіринець, базар і дванадцять будинків розпусти. І храми, не пам’ятаю скільки. Багато. Ну, і ці жінки, Ґеральте, умиті, вдягнені й пахучі, ці атласи, оксамити й шовки, цей китовий вус і стрічечки… Ох, Ґеральте, вірші самі на вуста просяться!

— Там, де живеш ти, аж біло від снігу,

Озера й болота в льодовім полоні.

Так мусить, так є, і вже ніц не змінити

Й зачаєній тузі, і ночам безсонним.

— Нова балада?

— Ага. Назву її «Зима». Але ще вона не готова, не можу скінчити, через Веспулю я увесь на нервах, і рими мені не добираються. Ага, Ґеральте, забув запитати, як там із Йеннефер?

— Ніяк.

— Розумію.

— Хріна там ти розумієш. Ну, де та корчма, далеко ще?

— За рогом. О, ми вже на місці. Бачиш вивіску?

— Бачу.

— Вітаю і ґречно вклоняюся! — Любисток вишкірив зуби до панянки, яка замітала східці. — Хтось уже казав мосьпанні, яка вона чарівна?

Панянка почервоніла й міцніше стиснула мітлу в долонях. Ґеральту на мить здалося, що прикладе вона трубадура держаком. Помилявся.

Панянка мило посміхнулася і затріпотіла віями. Любисток, як завжди, не звернув на те жодної уваги.

— Вітаю і поздоровляю! Добридень! — загримів він, заходячи в корчму й різко проводячи великим пальцем по струнах лютні. — Майстер Любисток, найславетніший поет у цьому краї, відвідав твій неохайний трактир, хазяїне! Бо має охоту напитися тут пива! Ти оцінив честь, яку я тобі зробив, вирвигроше?

— Оцінив, — похмуро сказав корчмар, висовуючись із-за завіси. — Радий я вас бачити, пане співаче. Бачу, що й насправді слово ваше — не дим. Бо ж обіцяли прийти зразу зрання і заплатити за вчорашні витівки. А я, подумати тільки, вважав, що, як завжди, брешете. Стидаюся, слово честі.

— Зовсім не треба тобі соромитися, добрий чоловіче, — сказав безтурботно трубадур. — Бо я ж грошей не маю. Згодом про те погомонимо.

— Ні, — прохолодно сказав корчмар. — Ми про це погомонимо зараз. Кредит скінчився, вельможний пане поете. Двічі ніхто мене не обдурить.

Любисток повісив лютню на гак, що стирчав зі стіни, усівся за стіл, зняв капелюшок і замислено розгладив прип’яте до нього перо білої чаплі.

— Маєш гроші, Ґеральте? — запитав із надією в голосі.

— Не маю. Усе, що мав, пішло на куртку.

— Погано, погано, — зітхнув Любисток. — Холера, ані живої душі, нікого, хто міг би проставитися. Господарю, а чого в тебе так порожньо сьогодні?

— Зарано для завсідників. А челядники каменярські, ті, що ремонтують храм, уже були й повернулися на будівництво, забравши майстра.

— І нікого, нікогісінько?

— Нікого, крім вельможного купця Бібервельдта, який снідає у великому алькові.

— Дейнті тут? — утішився Любисток. — Відразу треба було сказати. Ходімо до алькова, Ґеральте. Знаєш Дейнті Бібервельдта, половинчика?

— Ні.

— Не важливо. Впізнаєш. Ого! — закричав трубадур, прямуючи до бокової кімнати. — Відчуваю із заходу подих і запах цибуляного супу, що радує мої ніздрі. Ку-ку! Це ми! Несподіванка!

Біля центрального столу в алькові, під стовпом, декорованим гірляндами часнику й пучками трав, сидів пухкенький кучерявий половинчик у фісташково-зеленій жилетці. У правій руці він тримав дерев’яну ложку, лівою притримував глиняну миску. Побачивши Любистка й Ґеральта, половинчик завмер, роззявивши рота, а його великі горіхові очі розширилися від страху.

— Привіт, Дейнті, — сказав Любисток, весело махаючи капелюшком.

Половинчик усе ще не змінив пози й не закрив рота. Рука в нього, як зауважив Ґеральт, злегка тремтіла, а довге пасемко вареної цибулі, що звисало з ложки, коливалося, наче маятник.

— П-п-п-при… п-п-привіт, Любистку, — вичавив він і голосно ковтнув слину.

— У тебе гикавка? Хочеш, я тебе налякаю? Бережися: на в’їзді бачили твою дружину! Зараз вона тут буде! Гарденія Бібервельдт власною персоною! Ха-ха-ха!

— Ото ти дурнуватий, Любистку, — сказав із відразою половинчик. Любисток знову розсміявся перлисто, одночасно взявши пару складних акордів на струнах лютні.

— Ну, бо міна в тебе надзвичайно дурнувата, а вибалушився ти на нас, наче в нас роги й хвости повиростали. А може, ти відьмака перелякався? Що? Може, вважаєш, що відкрито сезон полювання на половинчиків? Може….

— Досить, — не витримав Ґеральт, підходячи до столу. — Вибач, приятелю. Любисток пережив досить важку особисту трагедію, ще йому воно не минуло. Намагається він дотепом замаскувати смуток, пригнічення і сором.

— Мовчіть. — Половинчик нарешті висьорбав уміст ложки. — Сам здогадаюся. Веспуля[28] нарешті вигнала тебе втришия? Га, Любистку?

— Я не спілкуюся на делікатні теми із особами, які самі жеруть і п’ють, а приятелів змушують стояти, — сказав трубадур, після чого, не чекаючи, усівся.

Половинчик зачерпнув ложку супу й облизав нитки сиру, що з неї звисали.

— Що правда — то правда, — сказав він похмуро. — Тож — запрошую. Сідайте, і чим хата багата. Бажаєте цибуляного супчику?

— Зазвичай я не їм так рано, — задер ніса Любисток. — Але нехай уже, з’їм. От тільки не на порожній шлунок. Гей, господарю! Пива, якщо твоя ласка! І швиденько!

Дівчина з приголомшливо товстою косою, що сягала сідниць, принесла кубки й миски із супом. Ґеральт, придивившись до її округлого, вкритого пушком личка, вирішив, що вона мала б гарні вуста, якби пам’ятала, що їх треба закривати.

— Лісова дріада! — гукнув Любисток, хапаючи дівчину за руку й цілуючи в долоню. — Сильфіда! Фея! Божеська істота із очима, наче василькові озера! Квітнеш, наче ранок, а форма вуст твоїх, відкритих збуджувально…

— Дайте йому пива, швидко, — простогнав Дейнті. — Бо буде нещастя.

— Не буду, не буду, — запевнив бард. — Правда, Ґеральте? Важко знайти більш спокійних людей, аніж ми обидва. Я, пане купче, поет і музика, а музика пом’якшує звичаї. А присутній тут відьмак грізний виключно для потвор. Представляю тобі: це Ґеральт із Рівії, жах для стриґ, вовкулаків й усілякого паскудства. Ти чув про Ґеральта, Дейнті?

— Чув. — Половинчик підозріло глипнув на відьмака. — Що ж ви… Що ж поробляєте у Новіграді, пане Ґеральте? Чи тут з’явилися якісь страшезні монстри? Ви є… гм-гм… найняті?

— Ні, — посміхнувся відьмак. — Я тут заради розваги.

— О, — сказав Дейнті, нервово перебираючи волохатими стопами, що висіли на півліктя над підлогою. — Це добре…

— Що добре? — Любисток висьорбав ложку супу й відпив з кухля. — Може, ти маєш намір підтримати нас, Бібервельдте? У розвагах, зрозуміло? Тоді все чудово складається. Тут, під «Вістрям спису», ми маємо намір лише похмелитися. А потім плануємо заскочити до «Пассіфлори», це дуже дорогий і хороший будинок розпусти, де ми можемо отримати собі півельфійку, а, хтозна, може, й ельфійку чистої крові. Утім, ми потребуємо спонсора.

— Кого?

— Того, хто платитиме.

— Так я і думав, — буркнув Дейнті. — Прикро мені. По-перше, я домовився про ділову зустріч. По-друге, мені бракує коштів для підтримки таких розваг. По-третє, до «Пассіфлори» пускають виключно людей.

— А ми хто, сичі? Ах, зрозумів. Туди не пускають половинчиків. Це правда. Ти маєш рацію, Дейнті. Тут — Новіград. Столиця світу.

— Так… — сказав половинчик, усе ще дивлячись на відьмака й дивно кривлячи губи. — То я вже піду. Я домовився…

Двері алькову із гуркотом розкрилися, і всередину увірвався…

Дейнті Бібервельдт.

— Боги! — скрикнув Любисток.

Половинчик, який стояв у дверях, не відрізнявся від половинчика, який сидів за столом, якщо не брати до уваги того факту, що той, за столом, був чистим. А той, у дверях, брудний, розпатланий і пом’ятий.

— Упіймав я тебе, сучий хвосте! — гарикнув брудний половинник, кидаючись до столу. — Злодій!

Його чистий близнюк скочив, зваливши стілець і скидаючи посуд. Ґеральт відреагував рефлекторно й блискавично — схопив з лави меча в піхвах і шмагнув Бібервельдта через карк важким ременем. Половинник упав на підлогу, перекинувся, пірнув під ноги Любистку й рачки погнав до виходу, а руки й ноги його раптом видовжилися, наче лапи павука. Побачивши це, брудний Дейнті Бібервельдт вилаявся, завив і відскочив, із гуркотом ударившись спиною об дерев’яне перекриття. Ґеральт відкинув піхви меча й копняком відкинув з дороги стілець, кидаючись у погоню. Чистий Дейнті Бібервельдт уже нічим, окрім кольору жилетки, не нагадував Дейнті Бібервельдта він перескочив поріг, наче коник, увірвався до загальної зали, зіткнувшись із панянкою з напіввідкритим ротом. Побачивши його довгі лапи й розтягнену, карикатурну фізіономію, панянка розчахнула вуста на всю шир і пронизливо заверещала. Ґеральт, скориставшись із того, що створіння втратило темп, зіткнувшись із дівчиною, наздогнав його на середині кімнати й повалив на підлогу вмілим копняком у коліно.

— Ані руш, братику, — просичав крізь стиснуті зуби, прикладаючи потворі вістря меча до потилиці.

— Що тут діється? — закричав корчмар, підбігаючи із держаком від лопати у кулаці. — Що тут таке? Стражо! Дечко, лети по стражу!

— Ні-і-і-і! — завило створіння, втискаючись у підлогу й сильніше деформуючись. — Милосердя, ні-і-і!

— Жодної стражі! — вторував йому брудний половинчик, випадаючи з алькову. — Хапай дівчину, Любистку!

Трубадур схопив верескливу Дечку й, не зважаючи на поспіх, старанно вибирав місця для хапання. Дечка запищала й присіла на підлозі біля його ніг.

— Спокійно, господарю, — видихнув Дейнті Бібервельдт. — Це справа особиста, не станемо викликати стражу. Відшкодую всі збитки.

— Немає ніяких збитків, — тверезо сказав корчмар, розглядаючись.

— Але будуть, — проскреготів товстий половинчик. — Бо зараз я його відлупцюю. Та ще й як. Лупцюватиму його жорстоко, довго й від душі, а тоді він тут усе порозбиває.

Розпластана на підлозі довголапа й розтягнена карикатура на Дейнті Бібервельдта жалісно захлипала.

— Аж ніяк, — холодно сказав корчмар, примружуючи очі й злегка підіймаючи держак лопати. — Лупцюйте собі його на вулиці або на подвір’ї, пане половинчику. Не тут. А я кличу стражу. Я мушу, головою ручаюся. Бо це ж… це ж потвора якась!

— Пане господарю, — спокійно сказав Ґеральт, не зменшуючи натиску леза на потилицю дива. — Зберігайте спокій. Ніхто нічого не порозбиває й не буде нищити. Ситуація під контролем. Я відьмак, а потвору, як бачте, тримаю в кулаці. А оскільки воно й насправді схоже на особисту справу, то ми з’ясуємо її спокійно в алькові. Пусти дівчину, Любистку, і йди сюди. У торбі я маю срібний ланцюг. Вийми його і зв’яжи передні лапи цього мосьпана, у ліктях, за спиною. Не рухайся, братчику.

Створіння тихенько заскиглило.

— Добре, Ґеральте, — сказав Любисток. — Я його зв’язав. Ходімо до алькову. А ви, господарю, що стоїте? Я пиво замовляв. А якщо я замовляю пиво, то ви маєте подавати його безперервно, поки не крикну: «Води».

Ґеральт штовхнув зв’язане створіння до алькова й грубо всадовив його під стовпом. Дейнті Бібервельдт також усівся, глянув з огидою.

— Жахливо, як ото воно виглядає, — сказав. — Справжня купа дріжджового тіста. Глянь на його ніс, Любистку, він же відпаде зараз, псямать. А вуха в нього — наче в тещі моєї перед похованням. Бр-р-р!

— Чекай, чекай, — пробурчав Любисток. — Ти — Бібервельдт? Ну, так, безсумнівно. Але те, що сидить під стовпом, мить тому було тобою. Якщо я не помиляюся. Ґеральте! Всі очі звернені до тебе. Ти — відьмак. Що тут, до дідька, робиться? Що воно є?

— Мімік.

— Сам ти мімік, — горловим голосом сказало створіння, трясучи носом. — Я ніякий не мімік, просто допплер, а звуся я Теллічо Люннґревінк Леторт. Скорочено — Пенсток. Приятелі кажуть на мене Дуду.

— Зараз я тобі дам Дуду, сучий ти сине! — заверещав Дейнті, замахуючись на нього кулаком. — Де мої коні? Крадій!

— Панове, — нагадав корчмар, заходячи зі жбанком і набором кухлів. — Ви обіцяли, що буде спокійно.

— Ох, пиво, — зітхнув половинчик. — Але ж я зажохся, холера. І зголоднів!

— Я б також напився, — булькітливо заявив Теллічо Люннґревінк Леторт. Але на нього уваги не звернули.

— Що воно таке? — запитав корчмар, роздивляючись створіння, яке, побачивши пиво, висунуло довгого язицюру з-за обвислих тістоподібних губ. — Що воно таке, панове?

— Мімік, — повторив відьмак, не звертаючи уваги на гримасу потвори. — Зрештою, він має більше назв. Змінник, подвійняк, векслінг, бідак. Або допплер, як він назвав себе сам.

— Векслінг! — вигукнув корчмар. — Тут, у Новіграді? У моїй корчмі? Треба швиденько стражу викликати! І жерців! Головою клянуся…

— Тихо, тихо, — хекнув Дейнті Бібервельдт, поспішно виїдаючи супчик Любистка із чудом уцілілої миски. — Встигнемо ще викликати, кого треба. Але згодом. Цей от лайдак мене обікрав, я не маю наміру віддавати його тутешньому закону до того, як отримаю свою власність. Знаю я вас, новіградців, і ваших суддів. Отримав би я, може, одну десяту, не більше.

— Милосердя, — несамовито застогнав допплер. — Не віддавайте мене людям! Чи ви знаєте, що вони роблять із такими, як я?

— Ясно, що знаємо, — кивнув корчмар. — Над спійманим допплером жерці проведуть екзорцизми. А потім прив’яжуть його до стовпа й обкладуть товстим шаром глини, змішаної з тирсою, і запечуть на вогні, доки глина не затвердіє на цеглу. Принаймні так робили раніше, коли ці потвори траплялися частіше.

— Варварський звичай, воістину людський, — скривився Дейнті, відсовуючи порожню миску. — Але, може, це й справедлива кара за бандитизм і злодійство. Ну, кажи, лайдаку, де мої коні? Швидко, бо протягну тобі отой твій ніс межи ноги й застромлю в сраку. Де коні мої, питаю?

— Про… продав, — затинаючись сказав Теллічо Люннґревінк Леторт, і обвислі вуха його раптом скрутилися у кульки, що нагадували мініатюрні качанчики цвітної капусти.

— Продав! Ви чули? — аж спінився половинчик. — Продав моїх коней!

— Зрозуміло, — сказав Любисток. — У нього ж був час. Він тут уже три дні. Три дні тебе… чито пак його… бачать тут. Холера, Дейнті, чи це значить…

— Напевно, що значить! — заревів купець, тупочучи волохатими ногами. — Він пограбував мене в дорозі, за день їзди до міста! Приїхав сюди як я, розумієте? І продав моїх коней! Я його вб’ю! Задушу цими ось руками!

— Розкажіть нам, як так трапилося, пане Бібервельдте.

— Ґеральт із Рівії, якщо я не помиляюся? Відьмак?

Ґеральт підтвердив кивком.

— Чудово складається, — сказав половинчик. — Я — Дейнті Бібервельдт з Гречаної луки, фермер, коняр, купець. Називай мене Дейнті, Ґеральте.

— Розповідай, Дейнті.

— Ага… тож було так. Я і мої конюхи вели коней на продаж, на ярмарок до Диявольського броду. За день дороги до міста встали ми на останній постій. Заночували, перед тим приговоривши барильце паленки. Серед ночі я прокидаюся, чую — мало пухир у мене не розірветься, тож я зійшов з воза, і — дай, думаю, гляну за нагоди, що там поробляють коники на луці. Виходжу, туман, як зараза, раптом дивлюся — іде хтось. Хто тут? — питаю.

Він — нічого. Підхожу ближче й бачу… себе самого. Як у дзеркалі. Думаю: а от не треба було пити паленки, отрути проклятої. А той тут… бо це він був — як гепне мене по лобі! Я аж зірки побачив і п’ятами накрився. Ранком очунявся у якомусь холерному чагарнику, ґуля на лобі з огірок, довкола — ані живої душі, і від нашого обозу — ані сліду. Блукав я там цілий день, тоді, нарешті, шлях знайшов, два дні йшов, корінці жер та гриби сирі. А він… отой засратий Дудулічо, чи як там його, тимчасом поїхав у Новіград як я та продав моїх коней! Я його зараз… А тих моїх конюхів випорю, по сто різок їм пропишу по голій жопі, сліпакам клятим! Щоби власного принципала не розпізнати, щоби так з мене посміятися! Дурні, голови капустяні, пиворізи…

— Не злися на них, Дейнті, — сказав Ґеральт. — Вони й шансу не мали. Мімік копіює так докладно, що його неможливо від оригіналу відрізнити, чи то від жертви, яку він обере. Ти що, ніколи про міміків не чув?

— Чув, чув. Але вважав, що то вигадки.

— То не вигадки. Допплеру досить придивитися до жертви, щоби блискавично й безпомилково адаптуватися до потрібної структури матерії. Звертаю увагу, що це не ілюзія, а повна, точна зміна. До найменших дрібниць. Яким чином міміки це роблять — невідомо. Чародії підозрюють, що діє той самий складник крові, що й при лікантропії, але я вважаю, що це щось зовсім інше або в тисячі разів сильніше. Урешті-решт, вовкулак має лише дві — найбільше три — подоби, а допплер може змінюватися на все, що захоче, аби лише більш-менш збігалася маса тіла.

— Маса тіла?

— Ну, на мастодонта він не перетвориться. Як і на мишу.

— Розумію. А ланцюг, яким ти його зв’язав, — навіщо?

— Срібло. Для лікантропа — вбивче, для міміка, як бачиш, виключно стримує зміни. Тому він тут сидить у власній подобі.

Допплер затиснув розклеєні вуста й лупнув на відьмака злим поглядом мутних очей, які вже втратили горіховий колір райдужок половинчика й стали жовтими.

— І добре, що сидить, наглючий сучий син, — проревів Дейнті. — Подумати тільки, він навіть зупинився тут, у «Вістрі», де я сам звик на постій ставати! Уже собі придумав, що він — це я!

Любисток похитав головою.

— Дейнті, — сказав. — Він був тобою. Я з ним тут три дні зустрічався. Він виглядав, як ти, й говорив, як ти. Він думав, як ти. А коли прийшов час платити, був скупий, як ти. А може, й іще скупішим.

— Оцим останнім я не переймаюся, — сказав половинчик, — бо, може, отримаю частину своїх грошей. Гидую до нього торкатися. Відбери в нього капшук, Любистку, і перевір, що там усередині. Має там бути чимало, якщо той конокрад і справді продав моїх коників.

— Скільки ти мав коней, Дейнті?

— Дванадцять.

— Якщо рахувати за світовими цінами, — сказав трубадур, заглядаючи в капшук, — того, що тут є, вистачить, може, на одного, якщо трапиться старий та з болячками. Якщо ж — за новіградськими цінами, то досить цього на двох чи трьох кіз.

Купець нічого не сказав, але виглядав так, наче збирався розплакатися. Теллічо Люннґревінк Леторт низько опустив носа, а нижню губу — ще нижче, після чого тихенько забулькав.

— Одним словом, — зітхнув нарешті половинчик, — пограбувало мене й розорило створіння, існування якого я вважав байками. Те, що зветься — не пощастило.

— Ані додати, ані відняти, — сказав відьмак, оглядаючи зіщуленого на табуреті допплера. — Я також був переконаний, що усіх міміків перебили вже давним-давно. Раніше, як я чув, багато з них жило в тутешніх лісах і на плоскогір’ї. Але їх здібності до мімікрії дуже непокоїли перших поселенців — і на них почали полювати. Досить результативно. Скоро вибили майже усіх.

— І це щастя, — сказав корчмар. — Тьфу-тьфу, Вічним Вогнем клянуся, краще вже дракона чи диявола, які завжди є драконом чи дияволом — і відомо, чого від них чекати. Але вовкулацтво, оті переміни й відміни, це огидна, демонічна процедура, обман і зрадницький підступ, людям на шкоду й згубу цими паскудами видуманий! Скажу вам, покличемо стражу — й у вогонь ту мерзоту!

— Ґеральте? — зацікавився Любисток. — Я був би радий почути думку спеціаліста. І справді ці міміки такі грізні й агресивні?

— Їхні можливості копіювання, — сказав відьмак, — це властивість скоріше для захисту, а не для агресії. Я не чув…

— Зараза, — урвав гнівно Дейнті, стукаючи кулаком об стіл. — Якщо биття когось по лобі й пограбування не є агресією, то я не знаю, що нею взагалі є. Припиніть мудрувати. Справа проста: на мене напали й пограбували, й не тільки набуту важкою працею маєтність, але й — власну подобу. Я бажаю сатисфакції й не заспокоюся…

— Стражу, стражу треба викликати, — сказав корчмар. — І жерців треба викликати! І спалити цього монстра, цього нелюда!

— Припиніть, господарю. — Половинчик підвів голову. — Щось ви мені набридли з цією вашою стражою. Звертаю вашу увагу, що вам отой нелюд нічого не зробив — тільки мені. А взагалі-то я й сам — нелюд.

— Що ви, пане Бібервельдте, — нервово засміявся корчмар. — Де ви, а де він. Ви ж — людина без малого, а це — монстр. Дивуюся я, пане відьмаче, що ви так спокійно сидите. Навіщо ви, вибачаюся, існуєте? Ваша ж то справа — вбивати потвор, чи як?

— Потвор, — відказав холодно Ґеральт. — Але не представників розумних рас.

— Ну, пане, — сказав корчмар. — Отут ви трохи перебрали.

— Точно, — втрутився Любисток. — Перегнув ти палку, Ґеральте, із цією розумною расою. Ти тільки глянь на нього.

Теллічо Люннґревінк Леторт і справді не нагадував у цю мить представника мислячої раси. Нагадував він лялечку, зліплену з грязюки й борошна, яка дивилася на відьмака благальним поглядом каламутних жовтих очей. Як і шморгання, що його видавав носом, який вже майже діставав до столу, не пасувало представнику розумної раси.

— Досить цієї балаканини! — гукнув раптом Дейнті Бібервельдт. — Нема про що дискутувати! Одне, що важливе, — це мої коні й моя втрата! Чуєш, маслюк холерний? Кому ти продав моїх коників? Що ти зробив із грошима? Кажи зараз же, бо я тебе скопаю, стовчу й шкіру обдеру!

Дечка, відчиняючи двері, встромила до алькова лляну голівку.

— Гості в корчмі, батьку, — прошепотіла. — Мулярі з будівництва й інші. Я їх обслугую, але ви так голосно не кричіть, бо ті починають на альков поглядати.

— В ім’я Вічного Вогню! — перелякався корчмар, дивлячись на розталого допплера. — Якщо хтось сюди загляне і його побачить… ой, буде лихо! Якщо ми не кличемо стражу, то… пане відьмаче! Якщо це справді векслінг, то скажіть йому, нехай перекинеться у когось пристойного, щоб не помітили його. Поки що.

— І справді, — сказав Дейнті. — Нехай він на щось перекинеться, Ґеральте.

— На кого? — забулькотів раптом допплер. — Я можу набути подоби, до якої докладно придивлюся. Тож у кого з вас я повинен перекинутися?

— Не в мене, — швиденько сказав корчмар.

— І не в мене, — відкараскався Любисток. — Зрештою, це аж ніяк не був би камуфляж. Усі мене знають, тож два Любистки за одним столом викликали б більшу сенсацію, аніж цей отут, у власній подобі.

— Зі мною було б так само, — посміхнувся Ґеральт. — Залишаєшся ти, Дейнті. І воно на краще. Не ображайся, але ти сам знаєш, що люди майже не відрізняють одного половинчика від іншого.

Купець довго не роздумував.

— Добре, — сказав. — Хай так. Зніми з нього ланцюги, відьмаче. Ну, давай, змінюйся на мене, розумна расо.

Допплер, щойно зняли ланцюга, розтер тістоподібні лапи, помацав ніс і витріщив баньки на половинчика. Обвисла шкіра обличчя стягнулася і набула кольорів. Ніс скоротився і втягнувся із глухим цмоканням, на лисому черепі виросло кучеряве волосся. Дейнті вибалушив очі, корчмар роззявив рота в німому здивуванні, Любисток зітхнув і застогнав.

Останнім, що змінилося, був колір очей. Дейнті Бібервельдт Другий відкашлявся, потягнувся через стіл, схопив кухоль Дейнті Бібервельдта Першого й жадібно присмоктався до нього.

— Бути не може, бути не може, — тихо сказав Любисток. — Тільки гляньте, як скопіював. Не відрізнити. Все-всеньке. Цього разу навіть пухирі від комарів і плями на штанях… Саме так, на штанях! Ґеральте, цього навіть чародії не зуміють! Помацай, це ж справжня вовна, це ніяка не ілюзія! Неймовірно! Як він це робить?

— Того ніхто не знає, — пробурмотів відьмак. — Як і сам він. Я говорив, що він має абсолютну здібність довільної зміни структури матерії, але ця здібність органічна, інстинктивна…

— Але штани… З чого він зробив штани? І жилетку?

— Це його власна, адаптована шкіра. Не думаю, щоб він захотів позбутися отих штанів. Зрештою, тоді вони одразу втратили ознаки вовни…

— Шкода, — показав кмітливість Дейнті. — Бо я вже задумувався, чи не наказати йому змінити цеберко матерії на цеберко золота.

Допплер, тепер точна копія половинчика, усівся зручніше й широко усміхнувся, видно, радіючи факту, що він став центром уваги. Сидів у ідентичній позі, як і Дейнті, й мав такі само волохаті стопи.

— А ти чимало знаєш про допплерів, Ґеральте, — сказав він, після чого потягнув з кухля, заплямкав і ригнув. — Воістину чимало.

— Боги, голос і манери теж Бібервельдта, — сказав Любисток. — Немає у когось червоного шовку? Треба його позначити, зараза, а то біда буде.

— Чого ти, Любистку, — обурився Дейнті Бібервельдт Перший. — Ти ж мене з ним не переплутаєш? На перший…

— …погляд видно різницю, — закінчив Дейнті Бібервельдт Другий і знову радісно ригнув. — Справді, щоб переплутати, треба бути дурнішим за кобилячу жопу.

— А я не казав? — прошепотів здивовано Любисток. — Думає і балакає наче Бібервельдт. Не відрізнити…

— Перебільшення, — надув губи половинчик. — Велике перебільшення.

— Ні, — заперечив Ґеральт. — Це не перебільшення. Віриш ти чи ні, але він зараз — це ти, Дейнті. Невідомим способом допплер точно копіює також і психіку жертви.

— Пси чого?

— Ну, властивості розуму, характер, відчуття, думки. Душу. Що підтверджувало б те, із чим не погодяться більшість чародіїв і всі жерці. Те, що душа — також матерія.

— Блюзнірство… — просолів корчмар.

— І дурня, — твердо сказав Дейнті Бібервельдт. — Не розповідай казочок, відьмаче. Властивості розуму, нічого собі. Скопіювати чийсь ніс і штани — це одне, але розум — це тобі не в кий перднути. Зараз я тобі це доведу. Якби отой вошивий допплер скопіював мій купецький розум, то не продав би коней у Новіграді, де немає на них збуту, а поїхав би до Диявольського броду, на кінський торг, де ціни — аукційні, хто вище дасть. Там не втратиш…

— Саме втратиш. — Допплер спародіював ображене личко половинчика й пирхнув у характерній для того манері. — По-перше, ціна на аукціоні на Диявольському броді йде вниз, бо купці змовляються, як торгуватися. А до того ж треба заплатити комісійні аукціонерам.

— Не вчи мене торгівлі, засранцю, — обурився Бібервельдт. — Я на Диявольському броді взяв би дев’яносто, або ж і сто за штуку. А ти скільки отримав від новіградських спритняків?

— Сто тридцять, — сказав допплер.

— Брешеш, падлюка.

— Не брешу. Я погнав коней просто до порту, пане Дейнті, й там знайшов заморського торгівця міхами. Кушніри не використовують волів, коли формують каравани, бо воли — повільні. Міхи — легкі, але цінні, тож треба подорожувати швидко. У Новіграді збуту коней немає, тож і коней немає. Я мав єдині доступні, тож продиктував ціну. Це просто…

— Не вчи мене, сказав! — крикнув Дейнті, червоніючи. — Ну, добре, ти заробив. А де гроші?

— Вклав у справу, — гордо сказав Теллічо, наслідуючи типове для половинчика чесання густої чуприни пальцями. — Гроші, пане Дейнті, мусять обертатися, а справи — крутитися.

— Бережися, щоб я тобі голову не скрутив! Кажи, що ти зробив із виручкою за коней?

— Я ж сказав. Товарів накупив.

— Яких? Що ти купив, виродку?

— Ко… кошеніль, — заїкнувся було допплер, а потім швиденько перерахував. — П’ятсот корців кошенілі, шістдесят два центнери мімозової кори, п’ятдесят п’ять гарнців рожевої олії, двадцять три барильця риб’ячого жиру, шістсот глиняних мисок і вісімдесят фунтів бджолиного воску. Риб’ячий жир, до речі, я купив задешево, бо був він трохи згірклий. Ага, мало не забув. Купив я ще сто ліктів бавовняної мотузки.

Запала довга, дуже довга мовчанка.

— Згірклий риб’ячий жир, — нарешті сказав Дейнті, дуже повільно вимовляючи слова. — Бавовняна мотузка. Рожева олія. Я хіба сплю. Так, це кошмар. У Новіграді можна купити все, будь-які цінні чи ужиткові речі, а цей осьо кретин віддає мої гроші за якесь гівно. Під моєю подобою. Мені кінець, пропали мої грошенята, пропала моя купецька репутація. Ні, з мене досить. Позич мені меча, Ґеральте. Зарубаю його на місці.

Двері алькову, заскрипівши, відчинилися.

— Купець Бібервельдт! — просоліла особа, яка увійшла, — у пурпуровій тозі, що висіла на худій постаті, наче на палиці. На голові мала оксамитову шапочку у формі перевернутого нічного горщика. — Чи є тут купець Бібервельдт?

— Так, — одночасно проказали обидва половинники.

Наступної миті один з Дайнті Бібервельдтів вихлюпнув уміст кухля в обличчя відьмака, вміло вибив стільчик з-під Любистка і стрибнув під столом у бік дверей, поваливши по дорозі особу в смішній шапочці.

— Пожежа! Рятуйтеся! — завив він, увірвавшись до загальної кімнати. — Убивають! Горить!

Ґеральт, обтрушуючись від піни, кинувся за ним, але другий із Бібервельдтів, що також нісся до дверей, послизнувся на соломі й упав йому під ноги. Обоє вони звалилися на порозі. Любисток, вигрібаючись із-під столу, огидно лаявся.

— Напа-а-ад! — заверещала з підлоги худа особа, заплутавшись у пурпуровій тозі. — Напа-а-а-ад!!! Банди-и-и-ити!

Ґеральт перекотився через половинника, увірвався до зали й побачив, як допплер, розштовхуючи гостей, вискочив на вулицю. Кинувся за ним, але тільки для того, щоби застрягнути в еластичному, але твердому мурі людей, які загородили йому шлях. Одного, замурзаного глиною, від якого смерділо пивом, йому вдалося відкинути, але інші упіймали його залізним утиском міцних рук. Він люто шарпнувся, пролунав сухий тріск порваних ниток і роздертої шкіри, і під правою пахвою зробилося вільно. Відьмак вилаявся, переставши вириватися.

— Упіймали його! — заверещав муляр. — Упіймали розбійника! Що робити, пане майстре?

— Вапно! — завив майстер, підіймаючи голову зі столу й поводячи навколо порожніми очима.

— Стра-а-ажа! — гарчав пурпуровий, вилазячи навкарачки з алькову. — Напад на урядника! Стража! Підеш за те на шибеницю, злодію!

— Ми впіймали! — крикнули мулярі. — Впіймали його, пане!

— Це не той! — завила особа у тозі. — Хапати лиходія! Наздогнати його!

— Кого?

— Бібервельдта, половинчика! Наздогнати його! До ями!

— Чекай, чекай, — сказав Дейнті, вивалюючись із алькову. — Що це ви, пане Шванн? Не бруднили б ви моє прізвище. І не вчиняли б тривоги без потреби!

Шванн замовк, із подивом дивлячись на половинчика. З алькова з'явився Любисток, у капелюшку набакир, оглядаючи свою лютню. Мулярі, пошепотівшись між собою, нарешті відпустили Ґеральта. Відьмак, хоча й дуже злий, обмежився соковитим плювком на підлогу.

— Купцю Бібервельдте! — просолів Шванн, мружачи короткозорі очі. — Що це значить? Напасти на міського урядника — це може вам дорого… Хто то був? Той половинчик, що втік?

— Кузен, — швидко сказав Дейнті. — Мій далекий кузен.

— Так-так, — швидко підтримав його Любисток, почуваючись у своїй стихії. — Далекий кузен Бібервельдта. Відомий як Дурко-Бібервельдт. Біла ворона в родині. Ще дитиною він упав у криницю. Суху. І, от нещастя, цеберко гепнулося йому просто на голову. Зазвичай він спокійний, от тільки вигляд пурпуру його розлючує. Але немає чого переживати, бо заспокоїться, поба

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒