Організація Об’єднаних планет. 2 страница

– Передню? – аж підвівся принц.

– Саме так! Звідки їм, фатійцям, знати, що тушкується тільки задня! У книзі ж написано: «Візьміть нежирну лапу…». Прангі так знає – яку… Вона дивувалася, що все у таверні відрізняється від фатійських звичаїв, а я, – адмірал посміхнувся, – жахався, як це все несхоже не звичаї прангів. Хоч я розумів: корчмар торгує екзотикою в тому вигляді, як її хочуть бачити у Фатії. Що ж… Хто торгує гарматами, а хто… Я не став їй нічого казати: яка різниця – передню лапу їсти чи задню – тому, хто їх не розрізняє на смак?

У той день я провів її та не зайшов, а назавтра вона була вільна від вистав, і ми їздили на руїни ядранського міста. Ти знаєш, я в цьому щось тямлю – це місто не занепало саме по собі: дуже давно, віки тому, його взяли шаленим штурмом! Трава, кущі й дерева повиростали скрізь: на вулицях, на подвір’ях, на дахах – де ще є дахи в оселях, навіть у храмах.

Ще й досі видно, яке це було велике місто. Туди ніхто тепер не ходить – хіба що допитливий чужоземець забреде, чи закохані сховаються від людського ока.

Скинуті з постаментів ідоли валяються біля святилищ – в землю повгрузали.

Ми йшли вулицею, якою давно ніхто не ходив і не їздив: вона поросла м’якою луговою травою. Жодної квітки я не бачив у тому місті! Ми зайшли на звичайне подвір’я.

Я побачив колодязь і зазирнув: там була вода, і вона пахла криницею! За віки не зіпсувалася, не зацвіла… Лотта сказала, що в місті в усіх криницях досі нормальна вода: це діють прадавні водогони, прокладені під землею з льодовиків у горах, що видніються далеко на заході.

Ми зайшли до будинку: кам’яні стіни ще міцно стояли, і деінде на них іще виднілися навіть кольорові розписи. Стелі та даху не було: скорші за все, вони були дерев’яні і згоріли ще в день падіння міста.

Ми переходили з кімнати у кімнату, Лотта тримала мене за руку.

– Тут була зала, – чи говорила, чи стверджувала вона, – тут – кухня, тут спальня. Тут господар цього будинку багато разів пестив свою дружину…

Вона взяла мій офіцерський плащ і простелила на густу траву на тому місці, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Я був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило це. Я чув здалеку, наче якесь відлуння, як десь поруч фиркали коні.

Я був з нею, як ніколи ні з ким не був: вона відповідала не тільки на кожний мій рух, а, здається, на кожний мій подих – полохливо й гаряче! Ніколи мене так не пестила жінка, і ніколи я не відчував у собі такої могутньої чоловічости. Я хотів швидше дійти до кінця і бажав, щоби ця близькість ніколи не скінчилась! Я міг продовжувати безкінечно: падати з нею в безодню і злітати з нею, переплітатися тілами і розплутуватись. Як ніколи, я Добре знав, чого хоче жінка, як ніколи, жінка добре знала, чого хочу я!

Ми отямилися, коли сонце стало прямо над нами та безжально смажило наші тіла. Я підвівся і глянув зверху на неї. Я і зараз це виразно бачу: невелика жінка, оголена і щаслива, посміхається, сяючи бездоганним тілом…

Ми повернулися до Люнни і ще два дні були разом. На п’ятий день вітер припинився раптово, як і почався.

Незабаром з’явився вітрильний човен короля. Доар особисто відібрав у мене меча і відправив під домашній арешт до моєї каюти на «Морському носорозі». До дверей він приставив двох сержантів із особистої ґвардії, які не випускали мене три дні, аж доки «Носоріг» не знявся з якоря і не вийшов у відкритий океан. Доар приніс мій меч, кинув на ліжко і сказав:

– Знайшлися такі, хто об’їхав затоку і розповів про твої походеньки.

– Я хотів побратися з тією жінкою, – спробував виправдатись я.

– Я не дозволяю тобі одружуватися з Лоттою, – відрубав він.

– Я кохаю її.

– Ти що, не знаєш, – заревів король, – що в метисів не буває потомства? Твоя Лотта – метиска, напівядранка, ти що, хочеш припинити род Блеків?

– У ядранців жовті зіниці…

– А в метисів – ні! Єдине, як можна вирізнити метиса – це за повіками: зворотна сторона повіка у них не рожева, як у нас, а блякло‑бузкова. Та я перевірив: вона – метиска! Я забороняю тобі навіть думати про одруження з нею! Бери меч, капітане Блек, та йди на місток!

Він вийшов із каюти і пішов на місток, за ним почовгала моя варта. Я причепив клинок і вийшов на палубу: «Морський носоріг» за попутного вітру жваво обходив конвой наших вантажних та бойових ґалер; гори Фатії ледь виднілися на обрії…

…Адмірал зітхнув:

– Очі в неї були карі, а я справді нічого не знав про повіки, то й не придивлявся. Пранги ніколи не одружувалися з ядранками, і метисок я ніколи не бачив. Та і яке мені було діло до її походження!

– А ти ж так і не одружився?

– Ні.

– І дітей у тебе так і нема?

– Таких, щоб я знав про них, нема. Може, – припустив адмірал, – і є в якомусь порту…

– Отже, дід просто зробив тебе нещасливим? – підбив підсумок принц.

– Не знаю, – сказав адмірал і відвернувся.

– Коли‑небудь я поверну чорний колір морському мундирові, – просто в широку адміралову спину сказав Зульфікар.

Глава 5

Вже півроку Ханна живе у Гирея. Дивно: вагався, чи вести її до себе, а тепер не уявляє, як жив він без неї.

Після нічної бійки він наступного дня у знайомого капітана з купецького вітрильника купив дві низки перлів: майванські, кращі та дорожчі, ніж ті, що в неї були, та місцеві, теж таки непогані. А ще – контрабандні, сильбертальської роботи, срібні сережки з дивними білими камінчиками, що спалахували всередині всіма кольорами веселки.

Вже півроку минуло від тієї пам’ятної сутички у Жаб’ячому провулку. Хоч як намагався Гирей щось з’ясувати про тих нападників, хоч як допомагав йому кузен – дарма.

– Ні за цапову душу старався, – підбив підсумок пошукам командир портових жандармів. – Де їх знайдеш? Ти ж навіть не знаєш, з якого вони корабля: може, він тієї ж ночі вийшов із порту? І де мрець? Ти його що, не на смерть зарубав?

– Та ні, вбив. Он і Бон дивився, і до стічної канави тіло відтягав…

– Ну, не знаю: тіла нема, то й справи нема, – по‑поліційному зняв питання Едвард. – Якщо побачиш когось, схожого на тих хлопців, – скажеш.

Півроку минуло, і ніхто не зустрівся. А тиждень тому адмірал з’явився на «Лазуровій лілеї» та наказав Гиреєві відвести її в док для ремонту та кренґування, прийняти новий фреґат і перевести на нього команду.

Хоч як любив Гирей «Лазурову лілею», але коли ступив на борт нового двопалубного красеня, відчув: то його корабель. Неквапливо обійшов його, прискіпливо оглядаючи та обмацуючи линви, блоки, щогли та вітрила.

Звернув увагу на гармати: на «Лазуровій лілеї» вони були фатійські, а «Світанкову зорю» спорядили своїми, на позір нічим не гіршими.

Команда заходилася обживати корабель, доводячи його до бойового стану. Людей не вистачало: «Лазурова лілея» – бриґ, він значно менший від фреґата. «Треба добрати людей», – вирішив Гирей. Він провів випробування у відкритому морі і зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом.

Увесь тиждень Гирей зранку до ночі був на кораблі, – капітанові турбот вистачає, – і Ханна почала навіть трішечки ревнувати.

Принц Зульфікар вже півроку старанно вивчав мову інґлішів та бойове мистецтво; яке ж було здивування, коли він побачив свого вчителя: старого і, здавалося, неповороткого адмірала.

Нарешті, і мову опанував, і адмірал вирішив: «До діда, звісно, ще далеко, але – цілком задовільно».

Це вже завтра – початок обряду посвячення, і принц не знав, куди себе подіти.

Це вже завтра…

Гудуть барабани, верещать пронизливі флейти, бубонять гелікони. Почет монахів у білих – заради свята – клобуках вишикувався живим коридором через площу – від собору до палацу Небесного принца. За ними – королівська ґвардія, і аж тоді – натовп.

Поміж цих живих стін ледь рухається до собору – процесія. Попереду хорунжі несуть особисті штандарти: короля – золоте сонце на білому тлі; принца Мезумського – золоте на синьому; Небесного принца – золоте на срібному.

За ними – ченці, балахони зірками розшиті, видзвонюють у дрібненькі дзвіночки.

Король Доар, що приїхав учора з Майвани, виступає, поряд з ним – але трішечки все ж позаду, – єпископ і принц Азиз Мезумський, за ними – духовенство вище та знать. Крокує впевнений у собі, немолодий вже губернатор острова Мала Черепаха адмірал Устін Блек; на ньому парадний мундир, піхви меча оздоблено коштовним камінням і написом: «Найхоробрішому від Доара IІІ». Посміхається адмірал – блищать молоді зуби.

Офіцери гвардії – окраса нації: чорняві, темноокі, смагляві – як брати; йдуть на шанобливій відстані, обладунком брязкають.

Несуть принца Зульфікара на відкритих ношах у простому одязі, а за ним крокують морські офіцери – надія держави. Однострої – сині, золотом шиті. А ці троє – у чорних зі срібними галунами – командири кораблів ескадри Небесного принца: якийсь молодик із нашивками лейтенанта зі щойно приєднаної до ескадри шхуни «Акула», капітан Да Карро (нещодавно був старшим помічником) з бриґа «Лазурова лілея» та капітан Кер Гирей з флаґманського фреґата «Світанкова зоря». Цей Гирей і на пранга не дуже то схожий, радше, на фатійця чи сильбертальця: і шкіра в нього біліша, і очі світлі, і волосся не чорне – жовте.

Тільки тиждень тому принц і адмірал сформували цю ескадру і впровадили нові однострої; всі вирішили, що непогані, а старі моряки визначили – безперечно, кращі.

За моряками – оркестр королівських музик, привезений зі столиці, причандаллям виблискує.

Далі – знать. Чиновна – з Майвани; старовинна, родовита – з Мезуми, з ледь прихованою зневажливою заздрістю дивиться на майванську. А місцеву шляхту (що поробиш, вона теж тут) – ані ті, ані ці не помічають. Та ні, все ж таки, мабуть, тільки удають: презирливо кривляться на костюми – провінційні та надто строкаті, стороняться, носи вернуть.

Гербами відблищала біла кість, а тут – третій стан. Ці – чітко за цехами. Прапори несуть, хоругви якісь… Дари Небесному принцеві. І не надимають щічок один перед одним. Поки ремісники на площу вийшли – голова процесії вже заховалася в соборі. Принц Зульфікар ледве дочекався, поки ноші опустять, – аж кортіло скочити вниз, – але ні, пам’ятає настанови ченців: зійшов повільно й церемонно.

Гудуть барабани, верещать пронизливо флейти, заливаються сопілки.

Поважно – крок за кроком – виступає принц нескінченною білою килимовою доріжкою з хасилойської вовни. Тільки для однієї людини робиться такий килим: для того, хто сьогодні стане Небесним принцом. Це для нього старалися найкращі ткачі королівства. І тільки він пройде цією доріжкою, бо її сьогодні ж поріжуть на килими, які подарують почесним гостям, і ті зберігатимуть їх як дорогоцінну реліквію, принаймні, до коронації наступного Небесного принца.

Довгими сходами дійшов Зульфікар до дверей, зупинився, вклонився і – до собору.

Вміли будувати пращури: гігантське приміщення майже все ховається в сутінках, там горять сотні свічок, а посередині – стовп світла, яскраве коло від того світла, а в ньому – Небесний камінь на постаменті: величезний, завбільшки з гарматне ядро кристал променями грається – малесенькими райдугами на гранях вибухає.

Зульфікар пройшов собором, ступив у світле коло, і одразу музика стихла. Він не бачив гостей у темряві попід стінами.

Старенький сухорлявий чоловічок із рідкою борідкою вийшов назустріч принцеві та звів руки – широкі рукави поповзли донизу. Німа тиша одразу лягла у соборі.

Єпископ Сардар – а це був саме він – заговорив, і принц здригнувся: чекав, як тоді, відразливого скрипу, а почув – грім.

– Браття мої, знесімо молитву!

Шелест прокотився собором: шляхтичі схилили коліно; посполиті – обидва. Єпископ чекав хвилину і загримів:

– Високе Небо, що породило людей! Вклоняюся безконечному мудрому лону твоєму. Вклоняюся зіркам, що запліднили тебе, і молю:

дай сили мені нести цю честь і прокляття,

привілей та обов’язок; дай волю мені!

Дай наснагу, віру дай, укріпи мене!

Високе Небо, молю тебе: забери все,

залиши саме тільки право,

дароване тобою:

переможцем чи переможеним,

багатим чи бідним,

гордим чи приниженим,

хоробрим чи боягузом,

здоровим чи калікою,

славним чи осоромленим –

дай мені силу лишитися собою.

Високе Небо, що породило людей,

слава тобі!

– Слава, – відгукнулося з пітьми сотнями голосів.

Загули мірно барабани, двоє чоловіків у червоних балахонах принесли на ношах припнутого міцною линвою куґуара – великого звіра, схожого на дикого кота. Третій балахонник чиркнув ножем – закричав кугуар, і кров цівкою вже полилась у підставлену кришталеву чашу.

Кричить кугуар, напружується, хоче видертись, але – наповнюється посудина, вже приблизно третина. Єпископ узяв чашу, люди в балахонах відступили зі світлого та зникли. А чаша вже у Зульфікара. Гримлять барабани, тріпоче жива гаряча кров. Принц неспішно п’є, роблячи ковтки одночасно з ударами барабанів. Спустошена чаша опиняється у єпископа, а принц – у чудовому кріслі.

Навчений напередодні, Зульфікар дивиться всередину кристалу, і поступово все зникає: і Сардар, і собор, і Квінізорайя. Зникають острів і королівство. Бачить принц велику планету, схожу на Теру, тільки більшу, не два континенти на ній, а шість. Виринає вона з пітьми, блакитно‑зелена, нежива срібляста куля біля неї крутиться.

Вдивляється Зульфікар – міста стоять величезні: будинки, палаци, споруди, призначення яких принцові незрозуміле. І всюди – люди, такі точно, як Небесні народи: світлі, смагляві, чорношкірі…

Бачить принц – кораблі пливуть океанами; придивився до одного – руни на бортах; спробував розібрати – не вийшло; схожі на інґліські, та не вони…

А там – війна: білі, як фатійці, та чорні, як атріанці, зі срібних птахів кидають вогняні кулі на міста й фортеці смаглявих, схожих на прангів. Ті відбиваються, але результати – мізерні, бо зброя у них гірша. Горять їхні будинки, фортеці, школи, лікарні і крамниці, розписані не рунами, а літерами, що схожі на хробаків… Раптом над одним з їхніх міст виросла вогняна куля, аж очі заплющив принц – така сліпуча, та ні, це Небесний кристал променями грається, на гранях райдугами вибухає.

Підвів голову Зульфікар, і одразу виголосив єпископ Сардар:

– Слава Небесному принцові!

Заревів натовп, і одразу до принца підійшов король, поцілував і жестом дозволив підносити дари спадкоємцеві престолу. На мить Зульфікар заплющив очі: величезна вогняна куля росла в небі і палила місто людей, таких схожих на прангів. Зусиллям волі він відкинув цю маячню і повернувся до зали: вже підходив до нього, перший за правом, принц Азиз Мезумський і ніс дарунок – старовинну, у палітурці з чорної шкіри, перлами та камінням оздоблену, з золотими замочками, книгу. У дитинстві Зульфікар бачив її у майже дорослого брата, але не те що читати – торкатися її йому не дозволялося, бо був то чи не єдиний відомий у світі примірник «Сильбертальських хронік».

Єпископ Сардар кивнув головою – двоє у балахонах затягли здоровенну срібну вазу, на одному боці якої було зображено карту Королівства – всіх дванадцяти островів, а на іншому – він сам. Золотом горів надпис: «Зульфікар Гадруз, Небесний принц Королівства Гряди».

Принц дякував, як навчав сам же Сардар, належним чином – увічливо та гідно.

Адмірал Устін Блек подарував пару чудових пістолів. «Із Партерена», – пояснив, і принц здогадався: ще з тих, незабутніх для старого воїна часів, і – оцінив подарунок.

Несли дари і знать, і ремісники. Чого там тільки не було: зброя, посуд, килими…

А староста цеху кравців підніс чоботи дивного сап’яну на ядранський кшталт – за новою модою.

Зульфікар (молоде і є молоде, хай хоч і принц) одразу взувся: як по мірці шито! Поцікавився у ремісника: як угадали?

– Серцем, – відповів той. Насправді ж місяць тому цех сплатив чималого хабара маршалкові принцового двору за старі стоптані Зульфікарові чоботи…

– Прошу шановне панство до столу, – запросив, нарешті, Зульфікар і повів батька до сусідньої зали, де вже було все накрито. Лише один раз за правління короля прангів представники всіх трьох станів опиняються за одним столом: у день посвячення Небесного принца. Це начебто майбутньому королеві показували: дивись, ось твій народ, а народові – ось твій король. Назагал одне одному вони сьогодні подобалися.

За годину спадкоємець престолу скористався своїм правом після восьмої чарки покинути трапезу.

Він пройшов до своїх покоїв, узяв таку бажану у дитинстві книгу і зручно вмостився на канапі. Помітно застарілою мовою перша хроніка розповідала про боротьбу п’ятьох синів сильбертальського короля за трон по смерті батька. Підступних і підлих братів перемагав чесний та шляхетний законний правонаступник – старший син короля.

«Це у них – не так, як у нас», – подумав Зульфікар і заснув.

Глава 6

Передавання меча – обряд майже сімейний. Запрошуються члени правлячої династії, найвищі урядовці, військовики, священики.

Хіба що каптурник Зенон допущений – не Гадруз, не вельможа, не губернатор чи адмірал. Особистий духівник принца. Стоїть у кутку, чотки тонкими перстами перебирає, лице у клобук заховав.

Єпископ Сардар молитву сотворив; не так, як учора – громоподібно, – проникливо та душевно. Втретє бачив його Зульфікар – наче третя людина поставала перед ним. «Який він насправді?» – подумав.

Тільки‑но біскуп скінчив, вдарив ґонґ і чотири ґвардійці внесли на величезному старовинному щиті довгий футляр чорного дерева, інкрустований сріблом і перламутром. Ґвардійці завмерли, а король Доар із повільною величчю пройшов до них, витяг із кишені маленького срібного ключика, відкрив замки і відкинув віко.

В’язка тиша зупинила повітря у просторому Зеленому залі палацу: оздоблений усередині червоним оксамитом футляр був порожнім!

Сполотнів Зульфікар, зімкнув губи у тонку лінію єпископ, важко засопів, наливаючись кров’ю, адмірал Устін Блек. А король, спокійний та врівноважений, відчепив свого меча і простягнув синові, промовляючи встановлені обрядом слова:

– Даю для слави.

– Хвала Небу і королю! – відповів Небесний принц.

– Хвала Небу і королю! – підхопила присутня еліта. Виночерпії внесли чаші. А коли гості випили та з поклонами вийшли, король прогарчав:

– Такого ще не бувало! У палаці Небесного принца із замкненої кімнати, з футляра, єдиний ключ від якого у короля – вкрали меч Гадрузів! Це – особиста образа! Мене, Доара Гадруза, обікрали і зробили посміховиськом! Блек!

– Так, ваша величносте! – обізвався старий вояк.

– Накажи начальникові порту: жоден корабель не може залишити Малу Черепаху! Перерити всю Квінізорайю, всі кораблі, весь острів, якщо треба, а меч Гадрузів – знайти!

– Слухаю, – вклонився адмірал і несподівано спритно зник.

Зціпивши зуби, білими від напруги пальцями стиснувши батьків меч, стояв Зульфікар із очима, повними безсилих сліз. Віками передавали його предки той клинок від батька до сина, а вкрали – у нього. Старший брат, принц Азиз, сидів на маленькій канапці, цмулив вино і сумно зітхав. Король стояв біля вікна, нетерпляче барабанив пальцями по склу і неголосно лаявся. Нарешті з’явився адмірал.

– Що? – кинувся до нього Зульфікар.

– Все зроблено, але… – не зміг упоратись із задишкою старий воїн.

– Але? – прошепотів король. Ти – мені кажеш – але?

– …Але, – іґноруючи погано приховану погрозу, вів далі адмірал. – Дві години тому, єдиний за останню добу, знявся з рейду і пішов курсом на південний схід кліпер «Морська ворона» під ядранським прапором.

– Я наздожену його, – підхопився принц.

– Хай його наздоженуть Гирей та Да Карро, – заперечив король.

– «Лазурову лілею» кренґують у дальніх доках, – повідомив Устін Блек.

– Я дожену його і вб’ю, дозволь мені, батьку! – з порушенням протоколу звернувся до короля Зульфікар. Доар вагався, і принц виклав останній козир:

– Цей меч може носити тільки Гадруз, і тепер – моя черга.

Мить – і король наважився:

– Візьми ґвардійську півроту і пливи, хай береже тебе Небо!

Блискавично гайнув у двері Зульфікар, а за ним – не відстаючи – молодий каптурник. Адмірал вистрілив поглядом у єпископа – той смиренно потупив очі.

Принц піднявся на «Світанкову зорю», й одразу перед ним виріс Гирей:

– Ваша високосте…

Принц перебив його:

– Не треба. Який боєзапас на борту?

– Повний.

– Харчів?

– На чотири місяці. – Гирей поглянув на причал, де вишикувалася братова піврота, і додав. – Якщо тих вояків беремо, то – менше…

Небесний принц дав Брайтові сиґнал піднятись на борт і повернувся до капітана:

– І на місяць не треба. Ми мусимо наздогнати кліпер «Морська ворона», який три години тому вирушив у напрямку Ядрану.

– Бачив я у трубу той кліпер на рейді, – пригадав Гирей. – Судячи з обводів, у нього повинний бути непоганий хід.

– Що ти хочеш цим сказати? – звузив очі у щілинки принц.

– Що в нашого корабля хід кращий, – вклонився принцові Гирей і рішуче пішов на місток.

За годину принц зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом: вітрила випиналися, мов сорочка на грудях у молодої красуні, вантами снували вимуштрувані матроси, Гирей на містку, схрестивши руки на грудях, владно керував судном. Поряд, спершися на меч, стояв Зульфікар та байдуже дивився, як, уражений морською хворобою, страждав на півбаку каптурник, періодично перехиляючись через фальшборт.

– Не випав би, – сказав про монаха Гирей.

– Його на борт не кликали, сам прибіг, – скривився принц. – Хоча, хай хтось пригляне…

Гирей рукою указав боцманові на Зенона, і того одразу майже силою повели до каюти. Ґвардійці переносили море легше: люди бувалі та загартовані.

Брайт так і не підійшов до брата: той стояв на містку з принцом, до якого без наказу сержант не смів наблизитися, хоча чудово його знав, і навіть колись навчив основ фехтування.

Гирей витяг із‑за широкого пояса далекоглядну трубу і почав оглядати горизонт: порожньо. Він знав, що ще зарано: три години відриву за годину не надолужити, але все одно вдивлявся старанно.

– Дай і мені глянути, – сказав принц.

Гирей простяг юнакові трубу, і той жадібно припав до неї оком: спереду і з боків – лише чистий прозорий небокрай, а позаду, де ще чітко виднілася Мала Черепаха, пливли в небі хмари, білі й пухнасті, мов шматки хасилойської вовни. Принц цмокнув язиком, похитав головою та повернув трубу капітанові:

– Куди б ти пішов, якби був капітаном на тому ядранському кліпері?

– То не ядранський кліпер, – спокійно повідомив Гирей.

– Як то – не ядранський? – кинув косий погляд на капітана принц. – Ти що маєш на увазі? Адмірал казав – під ядранським прапором.

– Це правда, – погодився моряк. – І прапор ядранський, і вітрила розфарбовані по‑ядранському, і шлюпка відходила від нього – ядранська. Але, все одно, залишилося враження, що все це – несправжнє.

– Чому? – свердлив Гирея поглядом принц.

– Дивись, – почав капітан. – Обводи у судна, форма вітрил, рангоут – усе не ядранське, і взагалі – ядранці кліперів майже не будують.

Принц стояв ошелешений.

– Радше, це корабель сильбертальської побудови, – провадив капітан. – А робити йому слід таке: щонайменше добу йти на південний схід, щоб обминути Велику Черепаху за межами прямої видимости, – будьте певні, там тривогу вже оголосили! – потім повертати на південний захід ще на кілька діб, а потім – куди вже йому треба: якщо до Ядрану – знов міняти курс, якщо на Сильберталь, то так і йти, поки не відкриються береги Ізерлону, а тоді вже – обходити Ізерлон.

– І як ми знатимемо, куди він поверне? – мляво і розчаровано спитав Зульфікар.

– Нам не треба цього знати, – посміхнувся Гирей. – Ми побачимо його вітрила ще сьогодні вдень. У найгіршому разі – завтра на світанку.

– А як ти знаєш, що на Великій Черепасі – тривога?

– Бо, як ми з порту виходили – з башти Дальнього форту поштових голубів випускали.

– Тобто, маємо ще час пообідати, – виснував принц. – Лейтенанте Брайт, ідіть сюди!

«Він сержант», – зазначив про себе Гирей.

– Призначаю лейтенантом, пане Кер Брайт, – прорік Зульфікар і, вислухавши традиційне: «Служу Небу і королю!», між іншим пояснив: – Брайт у ґвардії на Малій Черепасі – найкращий сержант, але сержанти не мають права обідати в кают‑кампанії, а офіцери – можуть. А Брайт давно гідний підвищення. Капітане, на кораблі знайдеться офіцерський галун?

– Срібний, – сказав Гирей.

– Хай буде поки що срібний.

У кают‑кампанію Брайт з’явився з нашитим галуном установленого золотого кольору, який вже давно у Брайтовому ранці чекав свого часу.

Принц чудово, як справжній пранг, переносив морську хитавицю.

Він посміхався у бік каптурника, який нічого не їв і, з гримасою страждання, пив лише підкислену воду. Сам же Зульфікар пив вино, їв тушковане м ясо морських молюсків, морську капусту, мастив перепічки маслом і весь час голосно жалкував, що у капітана нема кайванської горілки. Згадка про цей пекельний напій наповнювала монаха жахом.

– А звідки ти знаєш, отче Зеноне, що кайванська горілка – сувора річ? – поцікавився принц. – Каптурникам же нічого, крім вина, та й то під час обряду, пити не можна?

Зморений морською хворобою монах не знайшовся, що відповісти.

– Він же не все життя був чорноризцем, – прийшов йому на допомогу Брайт. Зенон вдячно подивився на гвардійця. Принц згадав сповідь адмірала і вдав із себе поціновувача:

– А чи є у тебе, капітане, вино «Ночі Ель‑Кайри»?

– Є, – кивнув стюардові Гирей. Той за мить з’явився з пляшкою.

– Вашій високості подобається це вино? – спитав капітан і згадав Ханну.

– Чесно кажучи, я його ще не куштував, – зізнався Зульфікар. – Чув від одного знавця…

Він узяв зі столу наповнений кубок, понюхав вино, покуштував, почекав, поки з’являться залишкові смакові відчуття, і вирішив:

– Подобається.

Новоспечений лейтенант Брайт тримався непогано, та все ж трішечки ніяковів у новій ролі, але коли офіцери за чаєм витягли дерев’яну поліровану дошку і почали грати в камінці, він ущент розгромив Гирея, потім – двічі – принца, делікатно програвши Зульфікарові третю партію, потім – обіграв іще кількох гравців…

– Панове офіцери, даю десять золотих тому, хто переможе лейтенанта, – оголосив спадкоємець престолу.

– Давайте я спробую, – запропонував свої послуги сивий командир бортової артилерії лейтенант Анвар.

Брайт одразу відчув досвідченого гравця і почав грати обережніше. Гра мала позиційний характер із незначною перевагою чорних. Мовчали глядачі, блищали складені у стовпчик монети.

– Я перепрошую, ваша високосте, – спитав раптом Брайт, – якщо я виграю, то зможу взяти монети собі?

Принц кивнув – Брайт зробив нестандартний, але дуже сильний хід. Суперник зрозумів загрозу і задумався.

До кают‑кампанії зайшов вістовий і чітким голосом повідомив:

– Пана капітана просять піднятися на місток!

– Що там? – спитав захоплений грою капітан.

– Прямо по курсу на обрії – вітрило!

– Прошу на місток, – сказав принцові Гирей.

Зульфікар вихопив у першого помічника далекоглядну трубу і навів на вітрило. Він не знався на кораблях і не міг визначити, чи той це корабель, який їм потрібний. Гирей витяг свою трубу (до речі, значно сильнішу) і знайшов на обрії вітрило.

– Той корабель? – нетерпляче вигукнув юнак.

– Дуже схожий, – відповів капітан. – Треба підійти трохи ближче.

Він глянув на щогли, – принц також, – додати вітрил неможливо.

Гирей знов навів трубу на корабель:

– Здається, кліпер.

За годину можна було роздивитись у трубу дві щогли з косими вітрилами, розфарбованими смугами традиційних ядранських кольорів: бузковими та помаранчевими.

– Тепер сумнівів нема – він, – запевнив спадкоємця престолу капітан.

– До ночі наздоженемо? – непокоївся принц.

– За годину вони будуть досяжні для наших гармат, а за півтори, ну, щонайбільше, дві, – прикинув Гирей, – ми візьмемо їх на абордаж.

Задоволений, що гра припинилася до того, як його позицію почали невідворотно знищувати (а до того вже йшло), лейтенант Анвар став біля вертлюжної гармати на носу судна і заходився командувати.

Вже й вогонь у манґалах горить, і жерла гармат із портів хижо виглядають. Абордажна команда гачки та линви підготувала.

Вичікує Анвар: ще далеко, ще не дострелить! А тепер можна спробувати.

Лейтенант сам налаштовує приціл і встромляє розпеченого прута у запал гармати.

Г‑у‑у‑у‑! – виплюнула ядро з пломенем і димом гармата. Гирей простежив за ядром:

– Недоліт! – і перехилився подивитися, що робиться на палубі: там лейтенант Анвар, впевнений і зібраний, щось наказував канонірам.

– Телепень, стріляти не вміє! – вилаявся нетерплячий Зульфікар.

– Зазвичай добрий канонір накриває ціль з третього пострілу, – начебто ні для кого промовив Гирей. Зульфікар це знав, та дуже йому кортіло – дістати втікача!

Г‑у‑у‑у‑у‑х! – ще гучніше вистрілив лейтенант, і відразу – дим і вогонь на кормі кліпера: звідти спробували відповісти з дрібнішого калібру. Пук – донеслося за мить по тому. Куди впало вороже ядро – Зульфікар не звернув уваги, бо їхнє пройшло над самими щоглами!

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒