Організація Об’єднаних планет. 1 страница

Глава 2

Нічне небо впало на Квінізорайю і перемішалося з океаном – не зрозуміти, де небо, а де – вода. Густе, чорне зверху і знизу; слабенько мерехтять зеленуваті далекі зірки, кволо спалахують ледь помітні вогники у хвилях.

Потонула в ночі Квінізорайя. Ані вогника у передмістях і на околицях – ремісники рано лягають, потомлені тяжкою працею. Швидко втихомирюються портові чиновники й торгівці, бо зранку ще вдосвіта оживе порт, відкриються склади та крамнички. Принишкли ченці у чорній громадині монастиря. Тихо по теремах шляхти. Та і яка там уже шляхта у провінційній Квінізорайї?

Лише вартові на сторожових вежах палять вогні, проходять уздовж берега дозори та догулюють у портових шинках і тавернах моряки.

Капітан королівського військового флоту Кер Гирей, не криючись, зазирнув у глибокий виріз блузи першої портової красуні Ханни Шелди (яке там кругленьке!), майже владно торкнувся твердої сідниці:

– Пішли?

– Як хочеш, – погодилася Ханна. Моряк поліз до кишені, витяг жменю монет, вибрав срібну і кинув її корчмареві:

– Решти не треба.

– Дякую, майстере Кере, – упіймав той гроші на льоту.

Гирей підвівся, потягся, відкинув довге жовте волосся за спину, підійшов до дверей (красуня за ним – як нитка за голкою), відчинив їх і відсахнувся: вулицею Морських Мольфарів стрімко крокував подвійний наряд королівської гвардії, щільно оточивши великі губернаторські ноші.

– Ще затопчуть, – підморгнув капітан Ханні, коли почет зник за рогом, поправив меча, підхопив жінку та вийшов геть із таверни.

М’які ядранські чоботи, що тільки‑но почали входити у моду, наступали на бруківку тихо. Хода маленьких ніжок Ханни, взутих у традиційні сандалії, плетені з тонких смужок шкіри морського носорога, взагалі здавалася нечутною. Ханна пригорнулася до м’язистого капітана і ні про що не думала.

– До тебе чи до мене? Домене ближче, – вибрав дорогу Гирей.

Зроду‑віку вулиці Квінізорайї мостили бруківкою, а провулки – так‑сяк обтесаними кам’яними плитами: добре, що не було багнюки під ногами.

Одвіку квартали припортових шинків освітлювалися жаровнями, що стоять просто неба. Але тепер вогонь у них вже догорів – лише вугілля ледь жевріло, не даючи світла.

Гирей довів Ханну до Жаб’ячого провулку і повернув праворуч: у третьому за ліком будинку, де був більш‑менш пристойний постоялий двір, він давно вже відкупив половину мансарди і досить зручно облаштувався. Щоправда, господар спершу пручався, не погоджуючись продавати помешкання ні за яку ціну, але Гирей привів кузена Едварда Фортунато, і той швидко владнав справу:

– Або ти, корчмарю, матимеш сусідом і другом капітана вітрильника Небесного принца, – Едвард обережно поклав на один край стола чималенький гаманець, повний золотих монет. – Або, якщо дурний, особистим ворогом командира портової жандармерії, – на другий кінець столу впала його важка залізна поліційна рукавичка.

– Вибирай, – широко розвів руки Фортунато, ставши біля середини столу.

Рудий корчмар Раух Вергер не був дурнем: він прийняв гроші та Керову й Едвардову дружбу і жодного разу не пожалкував: того ж вечора він порекомендував капітанові слугою свого брата. За місяць уся Вергерова родина годувалася біля Гирея: сестра прала йому одяг, дружина прибирала кімнати та готувала сніданки, а десятирічний син виконував різні дрібні доручення.

Щомісячні підрахунки показали, що продана мансарда давала Раухові подвійний прибуток. А які вигоди дає прихильність високого чина поліції, мабуть, і пояснювати не треба.

Тож капітан вів до себе красиву та бажану жінку, яка притискалася гарячим тілом так, що він відчував, як стукає її збуджене серце.

Він вів її, хоча ніколи жінок до свого дому не водив.

– Ой, який пан нам трапився, – вивалилися з шинка «Західний континент» троє кремезних молодиків у типовому для портового та морського люду одязі: широких штанях, темних сорочках із широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Широкі череси на товстих перехватах.

– А ще й дівка з ним добра, – облизнув товсті губи той, що був посередині.

– Що вам треба, шановні? – зумів утримати себе в руках Гирей.

– Від тебе – майже нічого, – відповів товстогубий – він, мабуть, був у них за головного. – Ти можеш залишити гаманець і дівку та йти.

Жодна знахабніла наволоч у Квінізорайї не сміла так говорити з Гиреєм.

– Ви, мабуть, п’яні! Забирайтеся, поки я не розлютився!

Три широкі морські кинджали націлилися в живіт Гиреєві. Він миттю оцінив відстань до супротивників, плавним рухом правиці заховав жінку собі за спину, взявся за руків’я меча і, звільнивши його з піхов, подовжив рух руки і вдарив зверху губатого. Той устиг зреагувати і відхилився назад, але лезо зачепило його підборіддя і досить глибоко порізало. Нападник вилаявся і зробив декілька погрозливих рухів кинджалом. Його супутники теж досить вправно закрутили ножами. Лезо в морського кинджала – приблизно лікоть, у меча морського офіцера – два з половиною. Довжина зброї та, мабуть, більша майстерність фехтування, зрівняли шанси. Щоправда, Гирей не міг вільно маневрувати, змушений був увесь час обирати позицію між ворогами та жінкою, але, дякувати Небу, провулок був досить вузький, щоб не дати ворогам обступити себе. Гирей танцював, ухиляючись від ударів. Відбиваючи їх та завдаючи.

– Той, що зліва! – вигукнула раптом Ханна і кинула в лице ворогові, що був ліворуч, повну жменю дрібних блискучих кульок. Здоровань од несподіванки моргнув, і тієї ж миті стрімкий Гиреїв меч пробив йому груди. Він зойкнув, випустив ножа, заточився і повільно повалився на спину.

«Це були майванські перли з її улюбленого намиста», – мимохідь здогадався капітан. Він зробив удаваний замах мечем зверху – губатий звів руку з ножем догори. Гирей різко вдарив його ногою у пах. Ворог присів, поліз рукою до забитого місця, але ножа не кинув, виставивши його вперед, і важко засопів.

А третій, задкуючи, вже відтягував його за пасок – назад, у темряву, виписуючи ножем у бік Гирея вісімки та зиґзаґи.

Раптом двері «Західного континенту» розчинилися, і на порозі, на чолі кухарів та офіціантів, з величезним яскравим смолоскипом в руці з’явився хазяїн шинка:

– Що це за рейвах під моїми вікнами?

Тієї ж миті двоє нападників щезли у темряві.

– Це ти, майстере Кере? – впізнав, нарешті, шинкар Гирея. – Що сталося?

– Сталося те, поважний Боне, що якісь шибеники напали на мене мало не на порозі власної оселі! – кинув меча до піхов Гирей.

– Здрастуй, поважна Шелдо! – розгледів, нарешті, за спиною у моряка красуню шинкар Бон.

– Вітаю тебе, поважний Боне, – зніяковіла чомусь Ханна. «Оце новина», – помітив її збентеженість Гирей. Він схилився до лежачого на землі ворога – той не подавав жодних ознак життя.

– Еге‑е, – наблизився зі смолоскипом до вбитого грабіжника Бон, – та це ж один із тих трьох моряків, що пили у мене цілий вечір кайванську горілку!

– Чому ти вирішив, що вони – моряки? – спитав майстер Кер, хоча сам у тому майже не сумнівався: він бачив їхній одяг, зброю і, що важливіше, ходу.

– З балачок, – впевнено заявив Бон. – Зазвичай я не прислухаюся до розмов відвідувачів: що розумного може сказати людина, яка весь вечір п’є кайванську горілку? Пий собі, поки грошей вистачає! Але ці, – вказав у бік мертвого моряка Бон, – ці сиділи довго, пили багато, розмовляли голосно. І все про моря, порти. Згадували кам’яний мол у гавані Ізерлону. А платили – яких тільки монет не давали, навіть ядранські мідяки!

– І ніж у нього – не звичайний морський кинджал, а ядранський запоясник, – подала голос Ханна.

– Справді, так, – підняв і роздивився зброю Гирей. – А ти звідки знаєш?

– У мого батька колись такий був, а він привіз його з плавання до Ядрану.

Корчмар знов освітив мерцеві лице, схилився. Підняв повіко вбитому:

– Ні, він не ядранець.

– Куди ті поділися? – подумав уголос Гирей. – Де їх шукати? В гавані останнім часом стільки суден…

– Майже як у Майвані, – з погордою сказав Бон, який, до речі, ніколи не був на Великій Черепасі.

До Майвани за день приходило більше кораблів, ніж до Квінізорайї за тиждень, але раніше поява будь‑якого корабля (зазвичай, це був поштовий однощогловий вітрильник, який з’являвся щопонеділка) ставала подією, і лише останні кілька років зусиллями адмірала Блека все змінилося, тому капітан охоче погодився з шинкаревою гіперболою, щось ствердно пробубонів і кивнув головою. Під підошву його чобота потрапило щось дрібне та кругле. «Майванські перли», – згадав він і поцілував Ханну:

– Я куплю тобі нове намисто.

Ханна мовчала.

– І сережки.

Вона не говорила нічого.

– І каблучку.

Ані пари з вуст.

– Бо ти мужня дівчина, я пишаюся тобою, – здогадався Гирей. Ханна посміхнулася і притулилася до нього так, що Гирей згадав, куди, власне, вони йшли до нападу.

– Ми проведемо тебе додому, майстере Кере, – запропонував корчмар.

– Дякую, поважний Боне.

Так уже повелося дуже давно в Королівстві: до людей шляхетного походження або неабияких чинів зверталися – «майстер»; до заможних посполитих – «поважний».

Поважний Бон провів майстра Кера та його супутницю, оточених почтом озброєних великими ножами та ополониками кухарів, до дверей та передав поважному Вергерові.

…Губернатор Малої Черепахи адмірал Устін Блек підморгнув принцові Зульфікару, що розлігся навпроти нього у великих губернаторських ношах:

– Вже вулиця Морських Мольфарів, потім – Бандурів Королеви, а там уже й Соборна площа.

– Нащо було вдень у закритих ношах через усе місто добиратися до порту, сидіти там до глупої ночі у вежі Північного форту, а потім у темряві – до собору? Не можна було просто – піти до собору?

– Сказано ж, – як маленькому пояснив адмірал, – аби ніхто не знав, що ти в соборі зустрінешся з єпископом. Ба більше, у твоїх покоях зараз грає лютня, і туди провели одну з наложниць. У палаці всі певні, що ти зайнятий любовними забавами.

«Передбачливо, – подумав принц. – А якщо вона розпатякає, що мене вночі у покоях не було?»

– Вона дочекається тебе, – ніби прочитав його думки адмірал. – Бо в єпископа будеш не дуже довго. До того ж можна не боятися, що вона комусь щось скаже.

– Така надійна? – не повірив принц.

– Просто від народження німа, – пояснив губернатор. Він знову визирнув назовні. – Вулиця Бандурів Королеви.

– Яка королева була в Квінізорайї? – спитав Зульфікар.

– Жодної не було.

– А хто такі бандури?

– Так, здається, на одному з майже забутих діалектів Західного континенту звуть охоронців… Слухай мене, принце Зульфікаре. За кілька місяців ти зватимешся – ваша Небесна високість. Ми навчимо тебе всього, що має знати Небесний принц, спадкоємець королівства. Єпископ Сардар повідає все, що стосується обряду посвячення. Лише про одне тебе прошу: будь шанобливим до єпископа, бо він чутливий на такі речі…

– Добре, – кволо погодився принц.

Розмова з головним чорноризцем острова і справді тривала недовго. Законник, старенький сухий чоловічок із рідкою борідкою та захованими в тінь каптура очима, скрипів тихим голосом, і, здавалося, зовсім не цікавився, чи слухає його Зульфікар:

– Посвячення складається з двох обрядів: випивання крови священної тварини кугуар та передавання меча. Меч передає родина, все інше робить церква. Ти повинен слухатися священика, отця Зенона, який весь час буде поряд. Все, що покаже тобі кров кугуара, ти повинен запам’ятати й використовувати в подальшому житті, але нікому не розповідати, бо то – велика таїна. Ти щось хочеш спитати, сину мій?

– Будь‑хто може спіймати в горах кугуара та налитися його крови; він хіба знатиме святі секрети?

– По‑перше, – посміхнувся єпископ, – то гріх – пити кров священної тварини будь‑кому, крім Небесного принца. По‑друге, молодого кугуара від дня народження принца вісімнадцять років годують за секретною дієтою. Інакше його кров не має сили. Так що грішник і не побачить нічого. Зрозумів? Йди, – відпустив принца рухом долоні чорноризець.

Зульфікар встав із подушок, на яких сидів перед кріслом єпископа, вклонився і вийшов. Не цілувати рук каптурникам – один із привілеїв спадкоємця трону.

Губернаторські ноші чекали.

– Я випив би чогось, – заявив Зульфікар адміралові.

– То що – у «Західний континент»? – підморгнув Устін Блек. Колись їх водив у той шинок капітан Кер Гирей – куштувати кайванську горілку.

– Та ні, самі не підемо – хай хтось сходить за пляшкою.

– У тебе в палаці які вина, – спробував заперечити адмірал.

– А кайванської горілки – катма! – відрубав Зульфікар і наказав слугам. – Несіть!

Нести було зовсім близько – палац принца виходив на Соборну площу.

Коли сержант Кер Брайт вийшов із «Західного континенту» з двома (про всяк випадок – щоб не ходити удруге) пляшками прозорої рідини у солдатському наплічнику в Жаб’ячий провулок, під підошвою солдатського чобота щось хрупнуло – раз і другий, він не знав, що то були поодинокі перлини, яких не знайшли в темряві люди поважного Бона, перлини з чудового дорогого намиста, яке ще годину тому прикрашало шию коханки його брата – капітана Кера Гирея.

Глава 3

– Як на моряка ти дуже непогано володієш мечем, – сказала Ханна.

– У мене брат – сержант королівської гвардії, вчитель фехтування. От він і навчив, – Гирей розстебнув пояс і недбало поклав разом із мечем, що висів на ньому, на широке крісло. – Якби не ти, все могло скінчитись інакше, сонце моє, – він притяг до себе жінку, міцно притиснув до грудей і пірнув лицем у її волосся.

Як же дивно пахло воно! Морем, або ні, морськими травами, що їх викидає на берег шторм, а потім висушує на пилюгу нещадне літнє сонце. Чи дощем, що проливається на землю, знесилену спекою. Свіжістю, яку приносить той дощ. Може, сіном, що його сушать по схилах гір навколо Квінізорайї чабани? Чого тільки не вигадає про аромат волосся жінки чоловік, якому подобається та жінка!..

Ханна підняла голову і знайшла його рот губами. Гарячими та свіжими. М’якими та слухняними. Спраглими, наче хотіла вона випити його одразу.

Гирей провів кінчиками пальців по її спині – від сідниць до шиї, ніжно і лагідно, ледь торкаючися. Занурив пучки у волосся. І знов лагідно – уздовж хребта. Пружна, ніжна, шовкова – її шкіра відчувається крізь тонке полотно. Він поцілував удруге – і взяв повну владу над жінкою, остаточно втративши самовладання. Як теплий вітер, гуляли його долоні її податливим тілом, Ханна поступалася його пестощам, купалася в них, йшла за ними.

На руках – сильні у нього руки, – він доніс жінку до ліжка, вкритого величезною шкурою матхонського лева, обережно поклав у тепле м’яке руде хутро і на мить замилувався.

– Гирею, – самими губами покликала вона. Моряк сів коло неї і потихеньку почав підтягувати догори блузу. Відкрився живіт, відкрилися груди. У непевному світлі свічок вони здавалися круглішими та привабливішими. Темними верхівками дивилися вони просто у небо.

Гирей взяв їх руками – ніжно, як тільки умів, – і злякався, чи не загрубі в нього долоні? Він схилився і став пестити їх губами, цілуючи то один сосок, то другий. Його вуста блукали її тілом, приходячи то на шию, то на живіт.

У неї була ніжна та гладенька шкіра. Наче шовкова. Хоча ні, хіба можна порівняти мертву тканину з її живим тілом. То шовк блякло й віддалено нагадує її шкіру.

Ханна сама через голову стягла блузу; він поцілував її в шию, підборіддя, губи. Жінка закрила очі та закинула руки десь за голову.

– Гирею, – прошепотіла. Темне волосся розсипалося жовтогарячим хутром. Круглилися перса та мерехтіли вогники у великих очах Ханни:

– Гирею…

Він більше нічого не пам’ятав: як вони роздяглися, як пестили одне одного, що говорили. Тільки відчув, як тепло і волого з’єдналися, обоє розпалені жагою та однаково нетерплячі.

Сильніша за розум, швидша за думки, мудріша за попередній досвід була та пристрасть; вона як вир крутила їх і несла, не даючи схаменутися.

Ніколи він не здавався собі таким сильним, ніколи не був таким беззахисним, ніколи так не поступався собі.

Гирей відчував, як б’ється в його обіймах Ханна, і не думав, чи добре їй. Могутня сила штовхала його в крижі: бери її, вона твоя!

Нестерпно солодка блискавка пронизала його раз, другий і третій; змусила звиватися, корчитися, кричати! Ще один – найсильніший – удар, і він прийшов до тями.

Знесилена, стомлена, сяяла усмішкою коло нього жінка:

– Гирею!

Моряк підвівся, підійшов до столу, налив у срібну чашу темного, майже чорного, вина, хотів випити, зупинився, і, сам дивуючись тому, що робить, простягнув чашу у бік ліжка:

– Хочеш?

Вона і не пила зовсім – трішечки пригубила; Гирей допив вино, поставив чашу на стіл, загасив свічки і ліг біля своєї милої, – вона одразу пригорнулася до нього, – і не знати чому сказав:

– Знаєш, як зветься це вино?

– Як? – поцікавилася Ханна.

– «Ночі Ель‑Кайри».

– А ти був у Ель‑Кайрі?

– Був, – мляво згадав він.

– І які ж там ночі?

– Звичайні, такі точно, як у Квінізорайї.

Теплі влітку ночі у Квінізорайї. Чорне повітря пахне морем. Хвилі мірно б’ють у скелясті береги. Влітку рано лягає спати Квінізорайя і бачить солодкі спокійні сни; що з неї візьмеш – провінція…

Поважний Бон перекинувся кількома словами з поважним же Вергером і, оточений челяддю, повернувся на поле битви біля своєї корчми. Наказав світити і неквапливо обшукав мерця. Витяг гаманця з кишені, золоту сережку з вуха, забрав пояс. Срібний перстень уріс морякові у палець; корчмар смикнув – не зняв, возитися з мерцем на людях йому було ніяково, а прикраса – досить дешева; Бон махнув рукою. Потім прицінився до чобіт і раптом побачив коло ноги вбитого моряка перлину, поряд – другу, а там – ще…

– Дайте світла! – наказав і заходився збирати; люди – за ним. Потім Бон узяв мерця за комір, витяг із Жаб’ячого провулку і зіпхнув у стічну канаву, що тяглася уздовж вулиці Морських Мольфарів.

– Хай там полежить до ранку, – вирішив шинкар. – На світанні здамо це падло поліції.

– Ти – староста кварталу, тобі видніше, – за всіх погодився кухар.

Хазяїн таверни скривився і, нічого не говорячи, пішов до себе у «Західний континент». Челядь – за ним.

Бон закрив двері на засув, підійшов до лампи і почав роздивлятися здобич: сережка явно з Південних Морів – золото погане ще й робота примітивна; грошей у гаманці як на простого моряка чимало, монети – з усіх усюд: ізерлонські, сильбертальські, ядранські, ще якісь, що їх і поважний Бон ніколи не бачив. Він висипав на тацю жменю перлів, що назбирав у провулку, розкотив пальцями, помітив отвори для нитки. Зрозумів, чиї вони, і вирішив: хай полежать. Якщо вона прийде за ними – віддам. А як ні… Він зсипав морякові гроші у шухлядку, перлини – до гаманця, старанно зав’язав його і опустив до тієї ж таки шухлядки.

Тільки‑но Бон закінчив ці поважні справи і хотів вицмулити келишок улюбленої своєї бражки, як у двері владно загупали:

– Відкривай, Боне, це я, сержант Брайт.

– Вітаю, майстре Кер, – пустив гостя шинкар, вклонився і почав. – Я саме хотів переповісти тобі про одну пригоду, що тільки‑но сталася з…

– Потім, я дуже поспішаю, – Брайт тицьнув шинкареві монету. – Давай дві пляшки кайванської.

Поспіхом сховав сержант горілку до наплічника й вийшов. До світанку лишилося не більше години. Бон вирішив не лягати – з ранку треба було йти замельдуватись і доповісти про нічну пригоду у поліційному відділку. Зрозуміло, що нападників поліціянти не впіймають, то хай хоч труп заберуть!

Він покликав кухаря, і вони почали удвох діловито пити знану Бонову брагу, заїдаючи смаженими ковбасками по‑сильбертальському. За годину Бон і кухар вирішили піти до поліції удвох. Вже майже розвиднілося – шинкар, закриваючи двері, легко вставив ключ до хитромудрого замка.

Чоловіки вийшли з Жаб’ячого провулку – на широкій вулиці світла було ще більше.

Бон кинув погляд у кювет і смикнув кухаря за рукав:

– Луко, дивися!

– Не може бути, – глянувши, прохрипів Лука.

У стічній канаві весело дзюрчала вода, крутились якісь папірці, тріски, дрібне сміття.

Мерця там не було.

Глава 4

Адмірал Устін Блек одним ковтком випив чималеньку чарку міцної кайванської горілки, пучками взяв в’яленого метелика, тільце відкусив, а крильця кинув під стіл:

– Ой, добра горілка, га?

Принц не міг враз здолати і третину такого ковтка. Він подивився з повагою на Блека, сьорбнув зі своєї чарки, срібної, з вигадливою монограмою, взяв щіпку равликів з величезної тарелі, – метеликів не любив, – подивився на них і одразу відчув: у роті повно слини. Зульфікар закинув голову, опустив на язик їжу, старанно прожував і раптом спитав:

– Може, покликати дівчат?

– Якщо тобі треба – клич, – погодився адмірал.

– А тобі? – здивувався хлопець.

– А я вже в літах. Мені за молоду цицьку потриматись – і те подія. А для іншого я старий.

– Горілку пити – не старий? – підморгнув принц.

– Це не вимагає фізичних зусиль, – адмірал знову вилив у себе повну чарку, скривився, занюхав метеликом, хотів покласти його назад на таріль, передумав, відкусив тулуб, а крильця знов кинув, і вони, крутячись, полетіли на підлогу.

– А в Партерені для недоїдків дають спеціальні миски, а по кутках стоять такі… м‑м‑м‑м… відра для сміття, а просто на підлогу ніхто нічого не кидає.

– У них нема прибиральників? – знехотя поцікавився принц.

– Та ні, є. Кажуть, їхні правила поведінки не дозволяють. А я думаю, все простіше: у Фатії підлоги в будинках не кам’яні, як у нас, а дерев’яні, намащені воском. Навмисно псувати їх – нерозумно.

– А що ти робив у Фатії?

– Гармати з твоїм дідом купляв, – аж засвітився від спогадів адмірал.

– А що, у фатійців кращі гармати, ніж у прангів?

– Тоді були кращі…

– Тоді? – уважно глянув хлопець на сивого ветерана. – А тепер?

– Ну, разом з гарматами ми привезли кілька майстрів, а вони і наших навчили…

– А жінки у них які? – підморгнув принц. – Ти ж тоді не був старий?

– Не був, – погодився адмірал. – Жінки у них… люблять військових моряків.

– А що, дід сам їздив по гармати?

– А ти думав! Це був справжній чоловік, воїн! І на гарматах знався! А бачив би ти, як він бився на мечах! Це був великий майстер! І якщо я дещо вмію, то лише тому, що він навчив…

– Та ти про жінок, – не вгамовувався принц, – Про Фатію.

Адмірал подивився на вогонь свічки – очі стали сумними та вологими Він зітхнув, хитнув головою, помовчав. У Зульфікара вистачило тями не сказати нічого.

– Про жінок… – адмірал похитав головою. – Про Фатію. Ну, ти знаєш, де Фатія. Вона на Західному континенті. Це досить велика країна з багатющими надрами та родючим ґрунтом. Фатійці, – Устін Блек глянув на горбоносого кароокого та смаглявого принца, – відрізняються від прангів на вигляд: у них біліша шкіра і світле волосся. Серед них чимало рудих. Їхня столиця Партерен у п’ять разів більша за Майвану, принаймні за ту Майвану, яку я останнього разу бачив, та разів у десять більша за Квінізорайю. Партерен стоїть над гирлом величезної Перламутрової затоки і побудований, як і Квінізорайя: досить невелике кам’яне місто, обнесене муром, – у Партерені він ліктів на десять вищий від нашого, – а за муром – майстерні, кузні, ливарні, комори, ну, і житло тих, хто там працює. Далеко на обрії тоненькою смужкою видніє далекий протилежний берег затоки, де (за сонячної погоди його трішки видно) стоїть місто Люнна. Там нема жодної майстерні, а стоять палаци їхніх бояр; навіть ті, що служать, щоранку пливуть з Люнни у Партерен човнами, а ввечері – назад. У негоду – просто сидять вдома, бо тоді піднімається такий вітер, що ставити вітрила – самогубство, тягти на веслах проти вітру – годі й думати, а їхати навколо затоки – триватиме це два дні.

Ми жили в Люнні, у резиденції для почесних гостей, а до Партерена ходили вітрильником. Доар, – адмірал помітив, як одразу витончилися принцові губи, і виправився, – король Доар сам їздив по ливарнях, відбирав зразки, провадив випробування, торгувався.

– Король? Сам торгувався? – перебив Зульфікар.

– Це був не просто король, це був – Доар Третій! – наголосив адмірал. – Звісно, був фінансовий радник, але Доар… хм… Третій сказав: «Я замовляю товар, я плачу, я й торгуватимусь!». Партеренські майстри плакали, як він збивав ціну! І, головне, знав, що сказати, бо на гарматах знався. А один, котрий, що лив берегові гармати, ті, що й у Майвані, і в нас на фортах стоять, затявся: товар у мене пристойний, то й ціну пристойну давай! Тоді Доар… та не зиркай ти, Мольфари б тебе побрали! – ми з ним були як брати!

Адмірал спустошив іще чарку, грюкнув нею об стіл, глянув на принца – Зульфікар незворушно мовчав, дивлячись на полум’я свічки.

– Я був за консультанта з корабельних гармат, – трохи охолонувши після вибуху емоцій, продовжив оповідь Устін Блек.

– То що сталося з майстром, який робив гармати для фортів? – нагадав спокійно Зульфікар.

– Той майстер, рудий такий, довгий фатієць, став на своє: гармати у мене добрі, ціну не зменшу! Доар узяв залізного прута. Пішов, обстукав їх – півтори сотні! – з усіх боків і каже: заряджай їх усі та сам стріляй! Якщо жодну не розірве – отримаєш свою ціну, коли ж яка не витримає пострілу – одержиш те, що мали би мої гармаші! Рудий погодився, але Доар йому заряджати і стріляти не дав, наказав скарбникові платити сповна і перевозити гармати на вантажну ґалеру.

Корабельні гармати відбирали в першу чергу. Кожну вантажну ґалеру супроводжували три бойові, а вздовж усього маршруту патрулювали вісім ескадр військових вітрильників. Король навмисне наказав возити гармати галерами: щоб не залежати від вітру.

Так от, я був зайнятий роботою десь днів із десять, а потім часто – густо обходилися без мене.

У Партерені нічого цікавого: дванадцять бірж – жодного театру. У Люнні – навпаки: театри, вертепи, якісь балагани, бібліотека. Навіть опера… Я родом із Мезуми – там нема опери, як і в інших містах прангів. Тому я ніколи не бачив вистав в опері. А на Західному континенті мистецтво опери поширене і театр для опери є в кожному місті.

– Та що то за опера? – не стримався Зульфікар.

– Це такий театр, де замість розмов – пісні. Балачок герої не ведуть – співають. От і сталася одного разу негода: налетів вітер і здійняв таку хвилю… Король із почтом саме був у Партерені, а я лишився в Люнні: мортири та ґаубиці – не мій фах. Увечері через сильний вітер та хвилю вони не повернулися, от я собі й вигадав: піду, мовляв, подивлюся, що то воно за опера. Пішов. Театр як театр, хіба що стеля – склепінням. Людей у тій опері – аж темно. Шляхта у строях військових і партикулярних, жінки сяють камінням і тілом майже оголеним. Сама опера мені не сподобалася; уяви: здоровенний леґінь із дворучним мечем під музику реве, мов бугай, до свого ворога: «Й‑а те‑е‑е‑е‑б‑е вбй‑у‑у‑у‑!». Потім він стоїть, витріщився на ворога, поки грає оркестр, тоді витягає меча й атакує. Та за цей час його вже розтельбушили б і порубали б, як кок на твоєму флагмані тропічну акулу. До речі, недовго лишилося «Лазуровій лілеї» бути флагманом – я заклав новий фреґат, швидкий та потужний. Він буде готовий за півроку – саме до дня посвячення. Переведемо на фреґат Гирея та більшу частину команди «Лазурової лілеї», а «Лілею» поставимо на кренґування та ремонт. Назвати думаю новий фреґат – «Світанкова зоря».

– Чому так? – спитав принц.

– Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, – пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікарові, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув і прошепотів:

– Гидота!

– Пішов ти до опери… – повернувся до історії принц.

– А, в опері, – пригадав адмірал. – Опера, кажу, не сподобалася: нема там життєвої правди. Мелодії непогані: деякі були б чудовим маршем для війська. Герой ходить, меч як заступ тримає, зиркає на всі боки та пісні реве. Невдовзі мені це набридло і я хотів піти, але тут на сцені з’явилася вона. І мені вже не було діла до пісень, оркестру та сюжету. Я дивився на неї, на цю мініатюрну струнку акторку з великими очима та легким волоссям, що падало хвилями по плечах, із дзвінким голосом: в ньому інколи лунали досить низькі ноти, але був він якимось мелодійним і звучним. Коли настала перерва, я дав золотий фатійський коїн старому лакизі, що подавав гостям одягу роздягальні, і вже знав, хто вона і що слід робити за етикетом Фатії. У мене знайшлися для старого ще монети, і після вистави мене провели до її вбиральні, а перед дверима дали кошик, повний дивовижної краси духмяних квітів.

Мундир офіцера військового флоту Королівства Гряди тоді був елегантним – чорний, зі срібними галунами й нашивками (дарма його потім замінили на синій із золотим), та й я був молодим, струнким і красномовним, а наша говірка фатійцям абсолютно зрозуміла…

Її звали Лотта. Вона весело й легко погодилася на побачення, і я запросив її до таверни «Гряда». Кумедні фатійці: вони були переконані, що це – справжня прангівська таверна! Вони були впевнені, що там – прангівська кухня! У тій таверні страви мали з дитинства знайомі назви, але інакший, зовсім невідомий смак! Посуд був схожий на наш не більше, ніж бійка в їхній опері на справжню війну. Хіба що напої – ті справді були привезені з королівства. Їй сподобалося вино «Ночі Ель‑Кайри». На величезній тарелі подали тушковану лапу алігатора. Передню.

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒