Організація Об’єднаних планет. 5 страница

Свистять боцмани в дудки, біжать по вантах матроси – летить океаном чудовий, квінізорайської будови, фреґат, розкинувши над хвилями крила з білої матхонської парусини. Недешево коштують такі вітрила: руттійські купці вимінюють за лікоть такого полотна лікоть білої хасилойської вовни. Легко йде корабель, нечувано легко, стоїть на містку жовтоволосий (яке диво серед чорнявих прангів!) капітан – пальцями на перилах ритм вибиває. Каптурник Зенон, забувши вже про морську хворобу, прогулюється півбаком. Лейтенанти соту, мабуть, партію грають у камінці: з десять із них виграв Анвар, та стільки ж звів унічию… Бахкає Небесний принц із партеренських пістолів, робить, нетерплячий, більше похибок, ніж зазвичай.

А на горизонті – ядранський порт Оквілла, останній, куди зайде фреґат по дорозі додому.

«Після Гасхурна Оквілла здається жалюгідним селищем, – подумав Гирей. – Цікаво, якою видасться Квінізорайя?»

Можна було б і не заходити в цей порт, але два дні тому «Світанкову зорю» потріпав сильний шторм, тож було необхідно оглянути й підправити такелаж перед останнім – найдовшим – кидком на Гряду, на Квінізорайю. За Оквіллою лежав іще один ядранський порт – Ипл, але це вже не по дорозі, узбережжя відхиляється на схід.

Розвернувся, заходячи на рейд, фреґат, затріпотів на вітру прапор принца. Від берега відшвартувався великий бот під знайомим уже ядранським прапором. Пранги спустили вітрила і кинули якір.

– Владнати всі справи з місцевою владою, – наказав старшому офіцерові Гирей.

Довідавшись, що пранги простоять на рейді не більше доби, а команда на берег не сходитиме – тільки офіцери, – начальник порту забрався геть, а Зульфікар наказав капітанові:

– Спускай шлюпку, прогуляємося земною твердю.

Він навмисно вжив це слово, піддражнюючи каптурника Зенона, який явно збирався з вільними від вахти офіцерами на берег.

– Спочатку підемо по борделях, – зрозумів гру Кер Брайт.

– І я пішов би, та, на жаль, вахта, – гучно зітхнув Анвар.

– А ви, батюшко, яким жінкам віддаєте перевагу: худеньким чи повненьким? – долучився до гри Гирей. Зенон почервонів, але наважився:

– Танцівницям!

– Ги! – не втримався принц.

– Го‑го‑го, – за ним зареготав Гиреїв брат, за Брайтом – сам капітан і всі офіцери.

– Поцілив, – відреготавши, погодився моряк. – Добре їх у монастирі риторикам різним навчають.

Сильбертальський кліпер, точнісінько такий, як захоплена два місяці тому «Морська ворона», під сильбертальським же прапором, пройшов поряд зі «Світанковою зорею» і взяв курс на північ.

– Цікаво, на Гряду йде чи на Руттію, – глянув йому услід Зенон. На кліпері було чітко видно надпис із двох слів: назва та порт приписки.

– «Лебідь. Шванентайх», – прочитав уголос монах.

– Шванентайх – найбільший сильбертальський порт, – не знати для чого повідомив Гирей.

Нарешті спустили шлюпку. На берег зібралися всього четверо: принц, Гирей, Брайт та Зенон. На вигляд незграбний у довгому балахоні, каптурник добре впорався зі сходами, зробленими з міцної линви, і шлюпка полетіла до берега.

У Гасхурні були музики, почет, протокол… В Оквіллі ці пранги не цікавили нікого: руттійські, атріанські кораблі бували тут досить часто; вулицями сновигала безліч метисів, і на них ніхто не звертав уваги. Квінізорайці оглянули місцевий ринок, купивши деякий дріб’язок на подарунки, і вирішили: такий собі базарчик. А Брайт додав:

– Як у Квінізорайї, не більше.

Всі засміялися: враження від Гасхурна були ще свіжими, а Гасхурн – надзвичайно велике місто.

Довга вулиця вела від порту до ринку і закінчувалася площею, де, власне, і були торгові ряди. Білого каменю будинки, переважно двоповерхові, оточили площу. «Матхонський лев» – прочитав Гирей надпис на вивісці одного з будинків і здивовано роздивився малюнок: чудернацький звір стояв на задніх лапах і тримав величезного келиха.

– Якщо це – матхонський лев, то що за шкура вкриває моє ліжко?

– У тебе є шкура матхонського лева? – перепитав принц. – Ти його вполював?

– У Порт‑Рутті на ринку, – чесно зізнався Гирей, хоча збрехати кортіло неймовірно.

– Здається, це шинок, – вказав на «Матхонського лева» Брайт.

– Зайдемо для порівняння, – вирішив принц і першим увійшов усередину.

Такий набрід ніколи не збирався ані у Вергеровому «Домашньому затишку», ані в Боновому «Західному континенті». Навіть ті, з Жаб’ячого провулку, з ядранськими кинджалами, виглядали пристойніше, – вирішив Гирей. Пранги пройшли до вільного столу і посідали. Підбіг шинкар. Поки Зульфікар щось говорив йому, Гирей оглядав приміщення: чаділи сальні свічки, за столами пили, їли, говорили, лаялися, сварилися колишні солдати, здавалося, всіх армій та моряки всіх флотів світу. Яскраво розмальовані дівки всіх народів Тери сиділи з цими різномастими чоловіками, сміялися, жартували так само брутально. Обидві мови, всі діалекти й говірки Тери звучали тут.

– Не подобається мені це місце, – визначився Гирей.

– І мені, – погодився отець Зенон.

Брайт просто скривився.

– Ну, гаразд, вип’ємо вина та підемо, – погодився принц. – Повернемося на корабель, накажемо кокові насмажити ковбасок по‑сильбертальському і, поки ладнатимуть такелаж, питимемо вино з ковбасками і гратимемо у камінці… – Зульфікар підморгнув Брайтові, на фреґаті той був безумовно найкращим гравцем.

Ніхто з прангів не помітив, що вони привернули увагу кремезного чоловіка, який сидів за сусіднім столиком.

… Майже заспокоїлася Квінізорайя: пошуки стали кволими, поступово життя входило у звичний ритм.

Адмірал Устін Блек майже щодня навідувався до порту – подивитись, як ремонтується призовий кліпер, і майже кожного дня біля причалу, де так недовго простояла «Світанкова зоря», бачив молоду гарну темноволосу жінку, дивовижно струнку. Вона сумно дивилась у фіалкову далечінь моря. Одного разу губернатор доручив вірній людині довідатися, хто вона, а назавтра підійшов і спитав:

– Ти Гиреєва дружина?

Вона здригнулася, обернулася до адмірала.

– Ти – Ханна Шелда, питаю? – майже сварливо уточнив старий.

– Я, – закліпала очима.

– То чого мовчиш, як питають?

– Я Гиреєві не дружина, – прошепотіла.

– Як повернеться – одружиться, це я тобі обіцяю, а я рідко роздаю обіцянки, – сказав, як величезного корабельного цвяха забив, літній моряк.

– А ви – хто? – несміливо спитала.

– Я – губернатор, – сказав і почовгав у бік доків Устін Блек. Ханна нічого не зрозуміла й заплакала.

Пранги вийшли на мол Оквільського порту години на дві раніше, ніж було домовлено. Гирей помахав рукою – з фреґата не відповіли. Капітан дістав з кишені носовичка – той самий результат. Прив’язав носовичка до Зенонової патериці і махав довше – знов без відповіді. Почали гукати – і не помітили, як на мол вийшла досить велика група людей у звичному для морського люду одязі: у широких штанях, темних сорочках із широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Абордажні шаблі та руттійські палаші висіли на їхніх широких чересах.

Зульфікар втратив терпець, вийняв пістоль і вистрілив у повітря.

– Чого це ти тут розшумівся, чорномазий? – зневажливо кинув принцові кремезний чолов’яга, що стежив за прангами ще у трактирі. Гирей віддав посох каптурникові і відповів кремезному:

– Тобі доведеться вибачитись перед його високістю.

– Високість він – у Квінізорайї, а тут – чорнопикий дикун, що заважає нам прогулюватися та дихати морським повітрям! – нахабно заявив чоловік, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу. «Десь я його бачив», – подумав Гирей, вихопив меч і сказав:

– Виходь, подивимось, чи справді ти такий хоробрий!

Чолов’яга виступив з натовпу і досить вправно закрутив абордажною шаблею, виписуючи перед собою вісімки та зиґзаґи.

– Жаб’ячий провулок, – згадав Гирей. – Тебе одного я тоді не дістав…

Як тільки їхня зброя брязнула, зустрівшись, десятеро супутників кремезного кинулися на прангів.

Зульфікар миттєво зреагував і бахнув з пістоля у найближчого. Голова у того розлетілася, як скляна пляшка, і шмаття кісток, мозку, волосся та крови бризнуло ліктів на десять позаду. Ворог зробив ще кілька кроків (дивно: голови нема, а тіло продовжує виконувати її команди) і завалився вперед і вбік. Каптурник вправно перечепив супротивника патерицею і, коли той падав, п’ятою у скроню – добив, а патериця вже вразила наступного у борлак. «Добрим риторикам навчають їх у Монастирі», – подумав Гирей мимохідь, відбив лезо шаблі, ухилився, пішов з лінії нападу, вдарив у відкриту спину супротивника, який падав на карачки, другим рухом – заколов. Озирнувся в бік моря – від фреґата відчалили дві шлюпки, повні Брайтових ґвардійців.

Атака явно захлинулася і за кілька хвилин могла перетворитися на поразку: наче за сиґналом, дружно відступили з молу та щезли між будівлями порту кривдники‑невдахи. З першої шлюпки вистрибнув лейтенант Анвар із пістолем у руці.

– Що з такелажем, пане лейтенанте? – ошелешив його Гирей.

– Такелаж відремонтовано, – доповів Анвар.

– За те, що примусили його високість очікувати на молу, будете покарані, – холодно сказав Гирей і, нарешті, поглянув на брата. З мечем в одній руці та кинджалом в іншій, неушкоджений Брайт стояв над двома забитими ворогами. Капітан придивився до «свого» мерця: «Це точно той, з Жаб’ячого провулку, що сховав у темряві губатого».

– Прошу всіх повертатися на корабель, – сказав супутникам.

Коли оквільська поліція прибула на мол, там не було жодної живої душі, тільки декілька мерців без документів.

– Зашийте їх у лантухи з камінням і вивезіть у море, – постановив поліційний капрал.

На обрії ще можна було побачити вітрила фреґата, що взяв курс на північ.

Глава 14

Лишилося днів десять ходу до Квінізорайї, коли Гиреїв фреґат наздогнав і обійшов сильбертальський кліпер «Лебідь», приписаний до порту Шванентайх.

– Це його ми бачили в Оквіллі? – здивувався принц. – І лише зараз наздогнали? У нього ж був запас годин сім‑вісім, не більше.

– Нагадую вашій високості, що в Небесній ескадрі є точно такий кліпер, просто близнюк якийсь…

– Але той ми наздогнали за добу, а цей – майже за два тижні, – заперечив Зульфікар.

– Той був оброслим, як голова Морського Мольфара, а цей – щойно кренґований, та й команда на ньому, здається, краща, – відповів Гирей.

– Виходить, ти мав рацію, коли не дав його потопити…

…У місті Квінізорайї, на Великій вежі Дальнього форту, король народу прангів Доар нишпорить по обрію поглядом, підсиленим чудовою десятикратною фатійською далекоглядною трубою. Трохи осторонь принц Азиз Мезумський – така ж труба в руці, та він не дивиться на небокрай, а придивляється до батька. За кілька місяців змарнів, подався Доар – був до посвячення Небесного принца міцний, нестарий на вигляд чоловік, а тепер… Він підійшов до столика, де серед тарілок різнокольоровими баштами стирчали пляшки, налив собі у срібний келишок кайванської горілки, одним рухом укинув рідину в горлянку, запив терпким соком гірської сливи, став на своє місце і приклав трубу до ока, обернувшись у бік океану.

Вже понад тиждень, як король переселився до нього у Дальній форт.

Відтоді, як Зульфікар залишив Квінізорайю, кожного дня черговий офіцер опитує капітанів прибулих суден – чи не бачили вони «Світанкову зорю», чи не чули про неї, кожного дня опівдні доповідають капітанові про результати опиту. Лише у перші дні кілька капітанів бачили фреґат, що на всіх вітрилах мчав на південь. Тепер відповідь одна: не бачили. Щодня приходить адмірал Устін Блек, але і в нього мало втішного…

Азиз сів на стілець, поклав праву ногу на ліву і ліниво продовжував дивитись у трубу, розглядаючи частіше кораблі, що стояли на рейді, вежі Східного форту, портові причали, катери, боти і шлюпки, що снували затокою.

За чверть години до полудня до принца підійшов слуга і щось шепнув на вухо.

– Добре, йди, – зробив жест долонею від себе принц. За п’ять хвилин до дванадцятої він сказав королю:

– Піду дам вказівку щодо обіду: хочу битків по‑хасилойському.

Принц спустився до брами форту, де його чекав чолов’яга у м’ятій темній сорочці, широких штанях і морських чоботах. Його щоки вкривала густа п’ятиденна щетина. Неголений побачив принца, поліз рукою з чорними нігтями за пазуху, дістав складений учетверо аркуш, віддав Азизові, незграбно вклонився і швидко пішов у бік міста. Азиз розгорнув аркуша: «Прошу внести платню протягом чотирьох днів. Месроп». Принц сховав папірець до кишені, озирнувся і пройшов до майора Джальміро:

– Ми з королем хотіли б на обід битки по‑хасилойському.

– Ваша високість марно струджувала себе, – схилився на знак згоди майор. – Можна було би прислати лакея.

– Хотілося розім’ятися самому, – подарував комендантові білозубу посмішку Азиз. Він піднявся на вежу, спитав, чи не бажає король вина, власноруч наповнив келиха і підніс батькові. Король на мить відірвався від спостереження, випив, подякував і знову вп’явся поглядом у горизонт…

* * *

…Гордо тріпоче на щоглі прапор Небесного принца, велично розвертається, заходячи до Синьої бухти, на березі якої лежить Квінізорайя, новітній фреґат із чудовим, довершеним силуетом…

Впевнено підійшла «Світанкова зоря» до свого причалу, зійшов на берег здивований німотною тишею принц Зульфікар. Назустріч йому, у повній парадній формі, виступив адмірал Устін Блек:

– Вітаю вашу Небесну високість! – і схилився в офіційному напівпоклоні.

– Що сталось у Квінізорайї? – відчув напруженість принц. Супровід адмірала повідводив очі. Блек чітко, по‑військовому, доповів:

– Позавчора по обіді його величності королеві Доару стало зле: він скаржився на нестачу повітря і млявість, а вчора помер.

Зульфікар приголомшено мовчав, а губернатор продовжував:

– Відповідно до Кодексу Гадрузів померлого короля наступного ж дня ховає коронований правонаступник. Вашої високости не було, тому коронацію принца Азиза призначено сьогодні на одинадцяту годину, а одразу по тому – похорон.

Зульфікар швидко повернувся до портової вежі, на якій відміряв час великий годинник: половина десятої.

– І що тепер? – спитав він у губернатора.

– А тепер доведеться йому, мабуть, віддати корону вашій високості, – цокнув язиком адмірал. – Якщо ваша високість встигне до того, як на Азизову голову покладуть ту корону…

– А як він не схоче віддавати? Я ж здогадувався, що він завжди заздрив мені. У нього і найулюбленіша книга про те, як найстарший брат посідає сильбертальський престол.

– Я, коли побачив «Світанкову зорю», що заходила до бухти, підняв про всяк випадок по тривозі Небесну ескадру, гвардію та портову жандармерію. Всі командири незабаром будуть тут!

– І що, може статися, я воюватиму з братом?

– Побачимо, – спокійно сказав губернатор. – Поки що зачекаємо на вірні частини…

– Добре, трохи зачекаємо, – погодився принц і відійшов до Кера Брайта, який вишикував своїх людей на причалі та був готовий діяти.

– Чого стоїш, біжи вже до жінки, – наче невдоволено сказав адмірал Гиреєві, який давно вже не зводив очей зі стрункої темноволосої красуні. – Вона тебе кожного дня тут виглядала.

Ханна кинулася назустріч коханому, підбігши, сховала лице у нього на грудях. Він обійняв жінку і з задоволенням понюхав її волосся. Високе небо! Чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який кохає ту жінку!

У мідних кірасах, з прямими палашами та великими пістолями, першими прибули загони портової жандармерії. Вів їх красень капітан Едвард Фортунато. Одного погляду на них вистачило Зульфікарові, аби зрозуміти: цим людям чорт не брат, і не бояться вони ані адмірала Блека, ані навіть його, принца; тільки свого капітана, за одним словом якого підуть без роздумів хоч на край світу, хоч самому чортові в зуби!

Одразу за жандармами з’явилися чорно‑срібні моряки Небесної ескадри з абордажними шаблями та короткими мушкетами. Прийшли та стали – краса і гордість флоту королівства – поряд із командою свого флаґманського корабля. Під гуркіт барабанів, під знаменами, що були свідками багатьох перемог, до порту, гупаючи чоботами об бруківку, увійшла ґвардія.

– Діти мої! – незвично звернувся до військ адмірал. – Король Доар помер. І щойно повернувся до Квінізорайї законний спадкоємець престолу, Небесний принц Зульфікар Гадруз. Приплив, повернувши собі і народу прангів одвічну реліквію королівства – меч Гадрузів. За Кодексом Гадрузів він і тільки він має право стати королем. І зараз ми підемо, і коронуємо нашого законного правителя! Слухай мою команду…

Уміли будувати пращури: посередині темного собору – стовп світла, на підлозі яскраве коло від того світла, а в колі – Небесний камінь на постаменті: величезний, з гарматне ядро завбільшки, кристал променями бавиться. Поряд із постаментом принц Азиз стоїть, коліно схиливши, старенький сухий чоловік, тримаючи над його головою корону Гадрузів, читає молитву голосно та виразно:

– …здоровим чи калікою,

славним чи осоромленим –

дай мені лишитись собою!

Високе небо, що породило людей,

слава тобі!

Уже вдихнули повітря сотні грудей, щоб відповісти: «слава», вже придивляється єпископ Сардар, як йому краще надіти на Азиза корону, але міцніше, ніж грім, ніж виверження вулкана (хай береже Небо Гряду від цього!), звучить дзвінкий голос каптурника Зенона:

– Стій, єпископе, бо звершиш блюзнірство!

Здригнувся і завмер Сардар: через весь Собор ішов до нього, з мечем Гадрузів на боці, Небесний принц Зульфікар, а за ним – адмірал Устін Блек, каптурник Зенон, капітани Кер Гирей, Едвард Фортунато, і ще, і ще, і ще…

Зенон узяв із рук розгубленого Сардара корону, сказав:

– Згідно з Кодексом Гадрузів, – одягнув корону на голову Зульфікарові і виголосив:

– Слава!

– Слава! – дружно підхопили адмірал, Гирей, Фортунато та сотні моряків, жандармів і ґвардійців, що прийшли з ними.

– Слава, – відгукнулися вельможі, що були у Соборі.

– Ти пропав, як дим із комина, а батька треба ховати, от я і… – сказав принц Азиз.

– То ж нумо, – відповів король Зульфікар.

У прангів мало земель, а океану – досхочу. Біля океану народжуються вони, ростуть, мужніють. Океаном більшість прангів живуть. Хто – риболовлею, хто – морською справою, а дехто, кажуть, морським розбоєм. Під мірний шум прибою одружується пранг, колисає дітей. Дивлячись на безмежні води океану, думає про швидкоплинність життя. Біля океану помирає. Багато океану у прангів, і обмаль землі, а тому – нема у них кладовищ.

Тоненькою смужкою ледь помітна на небокраї Мала Черепаха. Тільки хмари, неначе купи білої хасилойської вовни, досвідченому поглядові одразу виказують присутність суші. Небесна ескадра лягла на курс, а поряд – бойові галери, фреґати, ґалеони… Вітрильники багатих городян, шаланди бідняків. Всюди – судна.

Співають погребальні гімни ченці, у небесні дзвіночки видзвонюють. Щось змінилося в їхній ієрархії після сьогоднішньої коронації: відступив на другий план єпископ Сардар, опустив очі – дошки палуби розглядає. Начебто й він старший за обрядом, але ні, зрозуміли вже всі присутні, – забрав у нього частину влади каптурник Зенон.

Стоять каноніри біля гармат, завмерла почесна варта. На містку принц Азиз сльози по щоках розмазує. Король Зульфікар оперся на меч Гадрузів – на мертвого Доара дивиться. Лице його постаріле – суворе і скорботне; кістляві пальці переплетені. Грається сивим волоссям вітер.

Співають погребальні гімни монахи, повільно йде найшвидший корабель у світі – фреґат «Світанкова зоря», тримаючи курс на острів із дивною назвою – Каракудук. Острів, де нема жодного міста, – кілька сіл на березі. Острів – усипальниця. Всі знатні пранги закінчили свій шлях тут – на горі П’ять Димів. Пранги зазвичай просто спалюють своїх мерців, висіваючи попіл у смугу прибою. І тільки Гадрузи та найвищі бояри везуть своїх мертвих на Каракудук, щоби підняти на П’ять Димів. Величезний вулкан із п’ятьма жерлами ніколи не спить: зітхає, булькає, димить у його кратерах червона, тьмяно‑гаряча лава. Тонка стежка в’ється горою вище й вище. Дивні люди: і тут вигадали титули й чини. Цей кратер для бояр, а цей – для військовиків. Той – найбільший – для Гадрузів. А всього тих кратерів – п’ять, звідси й назва гори.

Підняв очі Зульфікар – все ближче сумний невелелюдний острів, все чорнішим здається дим, з яким піде ув небо його батько, Доар IV Гадруз. Проревуть гармати на всіх кораблях, заведуть ченці тужливу заупокійну пісню. Кине знать у кратер по монетці, ланцюжком зійде процесія з гори до бухти, і понесуться кораблі до Квінізорайї – три дні пиячитимуть пранги, згадуючи великі діяння свого короля.

А головним його діянням були десятиліття миру.

Глава 15

Нічого не сказала Ханна нікому, але нічого й не забула рудій Маррі. Металася по‑своєму, як уміла: то дохлого щура підкине і слухає, як верещить Марра, аж поки не прибіжить рудий Раух і не винесе його на заступі з таверни; то вилає Марру за погане, нібито, прибирання. Потім тихенько запустила живого таргана у глечик з вином, і слухала, що казав Маррі чоловік, не соромлячись простих матроських слів.

А вчора Ханна, наївно дивлячись на Рауха, спитала: «Ви з жінкою обидва руденькі, в кого ж ваш синок чорнявим удався?»

Раух нічого не сказав – тільки засопів, і Ханна зрозуміла, що влучила в больову точку: це питання корчмар собі задавав уже десять років.

Марра не була в чомусь винна: її прадід був чорним, наче крук, але що тільки не вигадає чоловік, коли його жеруть ревнощі…

Три дні тому Гиреїв фреґат з’явився у порту, Гирей обійняв її, поцілував та пішов з військом до собору, потім – ходив із королем Зульфікаром на Каракудук ховати королевого батька. А тепер він у короля в палаці. Добре хоч, що Ханна знає – де.

Жінка підійшла до вікна: біля «Західного континенту» поважний Бон і знайомий уже продавець овочів розігрували свою щоденну виставу. Це здалося їй нецікавим, вона відійшла від вікна, сіла в улюблене Гиреєве крісло і не бачила, як з вулиці Морських Мольфарів до Жаб’ячого провулку завернула ціла процесія: великі губернаторські ноші, за ними – ще одні, менші, поряд – пішки – кілька офіцерів у чорних мундирах зі срібними галунами. Хоча є серед них ґвардійський мундир та поліційний.

З Блекових нош вистрибнув молодий король, обернувся до адмірала, що виходив неквапливо:

– Я вирішив завести собі муфлонів і їздити на них верхи та запрягати у візки.

– А що робитимуть носильники його величности? – поцікавився старий.

– Доглядатимуть муфлонів і керуватимуть візками, – знав, що відповісти, Зульфікар.

З меншого візка спритно виліз Зенон зі своєю патерицею:

– Сюди? – показав він на «Західний континент».

– Сюди – потім, – посміхнувся король, впізнавши заклад. Із Зенонових нош з’явився розгублений Гирей.

– Веди вже, капітане, – наказав Устін Блек. Гирей повернув до Вергерового «Домашнього затишку».

Рудий корчмар хапав ротом повітря, вилупивши сірі водянисті баньки на Гирея, який зайшов до таверни з самим королем! А за ним – губернатор, командир королівської ґвардії, начальник портової жандармерії, капітани Небесної ескадри, і – віднедавна відомий на всю Квінізорайю каптурник Зенон. Затісно й шумно стало одразу в просторій залі. Який там затишок: зброя брязкає, король з адміралом розмовляють голосно, а офіцери регочуть – посуд у шафі бренькотить.

– А дай нам, господарю, сильбертальської горілки для сміливости, – наказав король. Наливає Раух у чаші – руки тремтять, серце аж у вуха стука!

– Ну, – підняв чашу король, – п’ємо за успіх!

Він раптом наблизив свою чашу до Гиреєвої, перелив трішечки рідини капітанові, хукнув, випив, видихнув – «гидота» і повчально сказав здивованому почту:

– Що, не знаєте? То давній звичай Небесних народів!

– Пий уже, та пішли, – сказав Гиреєві адмірал.

– А ну, проведи нас до цього моряка, – наказав Раухові Зульфікар, і той кинувся вперед по сходах – показати дорогу.

Гирей поставив повного келиха на шинквас та разом із Зеноном пішов слідом за королем і адміралом сходами вгору, куди біг попереду всіх спритний корчмар.

Не встигла Ханна сісти в Гиреєве крісло і розслабитись, як у двері грубо постукали.

– Хто? – незадоволено спитала жінка: єдиний, кого вона хотіла би бачити, мав ключ і не стукав би.

– До вас гості, пані Ханно, – несміливим голосом повідомив зі сходів зазвичай жвавий та меткий на язик шинкар.

Вона підвелася, відчинила двері та здригнулася: у дверному прорізі стояв губернатор, якого вона зустрічала вже на причалі, та молодий красень у розкішному одязі – чи не сам король. А за ними – Гирей та ще цілий натовп…

Ханна запросила гостей і вони увійшли, заповнивши всю передню кімнату.

– Його превосходительство адмірал Блек повідомив мене, що дещо тобі обіцяв, – почав, свердлячи очима Ханну, король.

Ханна пригадала їхню зустріч у порту.

– Так от що: веселитися тепер не час, а за рік ви з Гиреєм маєте запросити всіх, хто тут є, на весілля. До речі, за тиждень я переїду до Майвани, Небесна ескадра – теж, отже, збирайся, жінко!

Ханна трішечки заспокоїлася і придивилася до короля: лице бліде, очі підпухлі й червоні – чи то мало спав, чи то плакав. Найкраща танцівниця у Квінізорайї, вона схилилася з невимушеною ґрацією:

– Слухаюсь, ваша величносте!

– Пішли, панове, – звернувся король до офіцерів. – Капітанові з нареченою необхідно пакувати речі для переїзду.

Король іще не навчився і не звик приймати почесті, він вийшов, не подавши руки для поцілунку. За ним, підморгнувши Ханні, адмірал, потім – офіцери. Останнім – Зенон. Він зупинився на порозі:

– А я вас і зараз одружив би, – і вийшов, причинивши двері.

Ханна стояла і раптом – злетіла, підхоплена та закручена у повітрі Гиреєм.

А в провулку, сідаючи до нош, адмірал спитав у короля:

– Чи сподобалася вам Гиреєва Ханна?

– Що тут скажеш – дуже гарна.

– І я так думаю, – погодився Устін Блек. Він навмисне розповів повелителеві про свою обіцянку Ханні та затіяв ці оглядини, щоби розвіяти хоч трохи безмежну Зульфікарову тугу.

Раненько прокинулася щаслива Ханна, тихенько піднялася – аби не розбудити коханого – чи, пак, нареченого, – вдяглася та вийшла з квартири, тихенько причинивши двері та закривши замок на два оберти ключа.

Вона вбралася в нову сукню, яка коштувала чимало, та не впадала одразу у вічі, пов’язала нову хустку ядранського шовку, подаровану вчора Гиреєм, і прихопила чималого кошика – викапана багата городянка.

Поважна Ханна – це тобі не танцівниця в портовому балагані, де кожний тільки і мріє затягти тебе у постіль. Тьху – жінка аж розсердилася на ці спогади.

Скільки там іти до ринку – хвилин п’ятнадцять, – а там уже вона візьме качку, коріння, приправи, зелень і все інше… Вона згадала, як колись, іще в дитинстві, коли ще жива була мама, вони ходили на той портовий ринок, і продавці чемно віталися з ними, а батько, Арт Щелда, був найвідомішим шкіпером у Квінізорайї.

– Доброго ранку, поважна Ханно, – привітався Бон, коли жінка проходила повз «Західний континент».

– Доброго ранку, – схилила вона голову точно так, як колись робила мати. Ханна вже повернула на вулицю Морських Мольфарів і щезла за рогом, коли корчмар захоплено вигукнув їй услід:

– Хай їй грець, цій дівці, порода своє бере, а порода у неї добра!

– Це вже точно, – з‑за Бонової спини підтвердив кухар.

– Ану, швиденько до соусів! – нагримав на нього хазяїн. – Бач, користується добрим ставленням, Мольфари б його побрали!

Ханна і раніше нерідко бувала на ринку, але саме сьогодні помітила: майже всі торговці – ті самі, що й вісім років тому, коли вона була тут востаннє з матір’ю. Он товстий м’ясник із волохатими руками посміхається, наче бачив її тільки вчора:

– Доброго ранку, Ханно!

– Бувайте і ви здорові, поважний Халіде, – ім’я товстуна пригадалося саме собою. Вона йшла торговими рядами, щаслива й горда собою, і чула, як люди говорили услід: «Ви впізнали її? Це Ханна, шкіпера Арта донька».

Гирей прокинувся від того, що клацнув замок і, здивований, побачив Ханну з кошиком, повним покупок. Збуджена, вона залетіла у помешкання:

– Гирею, я бачила його!

– Кого? – здивувався капітан.

– Того, з провулку, що ти поранив у писок та вдарив ногою!

– Губатого? – здогадався Гирей.

– Його!

– Де? – підхопився Гирей.

– На портовому ринку.

Глава 16

Ганяють портом жандарми, гасають моряки зі «Світанкової зорі» та «Лазурової лілеї», шастають шпики: нема людини з рубцем на підборідді.

Вчора увесь ринок перевернули – нема. Доповіли губернаторові, а той – королю. Зульфікар, як почув, аж схопився, кричачи:

– Як – із близною? Та ти знаєш, що меч Гадрузів привіз до Ядрану саме моряк із близною? Знайти негідника й допитати!

А сьогодні не пошук – облава: по шинках, тавернах, орандах; трясе поліція постояльні двори, гостинні доми та готелі. Місцеві жителі, надивившись на таке під час пошуків Зульфікарового меча, тільки сміялися, а от старостів кварталів зобов’язали щоранку ходити на доповідь до поліційної дільниці: що сталося, кого бачили, про що говорили люди.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 7 8910 11 12 Следующая ⇒