Організація Об’єднаних планет. 6 страница

Азиз Мезумський, не ставши королем, вештався по тавернах та борделях і напивався до нестями. Майже щовечора у палац його приносила охорона: принц плакав п’яними сльозами, нерозбірливо щось говорив, зрозуміти можна лише слово «мить».

Адмірал, набувши досвіду ще під час Зульфікарової поїздки до Ядрану, так організував пошуки, що командир королівської ґвардії (а її на Малій Черепасі всього рота) говорив, що це – облога зсередини.

Спіймали п’ятьох моряків: у трьох близни були на щоках, в одного – на лобі, і тільки в одного – на підборідді. Жодного з них Ханна та Гирей не пізнали – моряків випустили.

На сьомий день по смерті Доара Азиз проспався і заявив:

– Якщо ваша величність не проти, я поїду до Майвани, додому.

– Коли? – поцікавився король.

– Сьогодні ввечері, – кволо сказав йому брат.

– Я прийду проводжати тебе у порт, – вирішив Зульфікар. Не те щоби він надто любив брата: той був старший і в дитинстві весь час підкреслював це, він надто довго був сильнішим, розумнішим, більше знав… А потім Зульфікара перевезли на Малу Черепаху, а Азиза одружили з Лізою, дочкою маршала Еміля Френча. Молодим найманцем із лейтенантським дипломом приїхав Френч колись із Гортіполя; а тепер дивись – маршал і міністр. Еміль здогадався одразу по приїзді стати підданим короля Доара, досконало засвоїти місцевий діалект і одружитися з дочкою мезумського барона.

Тепер, породичавшись із Гадрузами, він з усмішкою згадував замок свого батька під Гортіполем: великий сільський будинок з бійницями замість вікон, з ознаками старанно прихованого занепаду…

Між іншим, Азиз досить швидко охолонув до дружини, зробивши їй чудового хлопчика, Бабура, дуже схожого на діда, короля Доара IV, і почав тягатися по шльондрах та борделях. Але це нікого, крім Лізи, не обходило.

Азиз зібрався повертатись додому на батьківському ґалеоні «Кондор». Зульфікар, закоханий у «Світанкову зорю», легко погодився: «Гаразд, забирай „Кондора“ собі», – і тепер Доарову каюту готували для його старшого сина.

Король і принц зійшли з королівських нош у порту, Зульфікар ще раз подумав: «Заведу муфлонів, як Раал».

Почесна варта з моряків Небесної ескадри стояла вздовж причалу. Брати пройшлися повз шеренги засмаглих красенів у чорній формі, обійнялися, старший зійшов на борт ґалеона, куцо махнув рукою.

Махнув рукою і Зульфікар, одразу берегові гармати Дальнього форту, вивергнувши струмені вогню та клубки диму, грізно ревонули прощальним салютом. Піднявши вперше прапор принца Мезумського – золоте сонце на синьому тлі, «Кондор» відчалив і потроху став виходити з порту. Караул залишив причал, а король, обійнявши капітана Гирея за плечі, спитав:

– Ну що, друже, час і нам збиратися?

– Може, слід трішечки затриматись?

– Чому це?

– Вашій величності нічого не нагадує он той корабель на рейді? – тицьнув пальцем у далечінь моряк.

– Не показуй пальцем, нечемо, – зауважив король. – Бо станеш адміралом, а виховання, як у темного шкіпера, ото буде ганьба!

Гирей опустив руку і почав міркувати, як повестися.

– То який корабель? – недбало спитав Зульфікар.

– Он той, – витяг з кишені трубу і нею показав капітан.

– Он той? – хмикнув король. – І що? Здається, я такого десь бачив.

– Такого ви бачили, – нагадав моряк, – удень, коли ми зустріли Мольфарів. А цього – підходячи до Оквілли, а потім – за кілька днів до нашого повернення.

– «Лебідь – Шванентайх», – згадав монарх.

– Так, саме «Лебідь», і бачили його біля Оквілли, а в Оквіллі на нас був напад, яким керував приятель моряка зі шрамом.

– Адмірале Блек! – загорлав король. Губернатор кинувся на поклик. І вже за півгодини до «Лебедя» підійшла «Лазурова лілея», і з неї на кліпер полізли кремезні гвардійці. А молодий правитель повів Блека та Гирея у Велику вежу Дальнього форту, де останнім часом жили Доар та Азиз.

На вежі адмірал приязно розмовляв з майором Джальміро, якого знав іще з колишніх часів.

– У той день, – оповідав майор, – його величність, як він часто робив останнім часом, піднявся на вежу і дивився на море у трубу. Вони з принцом Азизом були тут од ранку до обіду, потім пообідали, король іще замовив битки по‑хасилойському… А потім, уже під вечір, королю стало зле, і я послав по лікаря і по вашу ясновельможність.

Раптом Зульфікар спитав:

– Того дня не було нічого незвичайного?

– Ні, не пригадую, хіба що посильний приходив до принца з міста. Але таке бувало й раніше…

Гирей глянув у свою підзорну трубу на «Лебедя»: там чинилась якась метушня, потім від «Лазурової лілеї» відплив катер і рушив спершу в бік Королівського причалу, а потім, побачивши, очевидно, звідти сигнали, повернув на Дальній форт. Катер побачили і король, і капітан, навели на нього свої труби.

Хвилин за двадцять суденце причалило біля форту, і міцні ґвардійці виволокли на берег моряка зі зв’язаними за спиною руками.

– Давайте його сюди, – закричав із вежі адмірал.

Ґвардійці на чолі з Брайтом затягли кремезного чоловіка у типовому одязі моряка. Досить свіжий рубець горів на його підборідді під повними губами.

Лейтенант силоміць (видно, що моряк пручався) поставив його на коліна.

– Це той? – повернувся до Гирея король.

– Це той, – впізнав нічного нападника капітан.

– Чому ти нападав на капітана Небесної ескадри?

– Я від тебе вперше чую, що він капітан, – упізнав Гирея моряк. – Просто посварилися сп’яну.

– Тобто, ти не заперечуєш того факту, що напав на офіцера королівського флоту?

– Ні, – нахабно дивлячись в лице адміралові, посміхнувся моряк.

– І не шкодуєш, що скоїв напад?

– Я шкодую, що не вбив його, – загарчав губатий. – І його, і ще декого.

– Чого ж так? – досить спокійно подивися на приреченого моряка Блек. – До речі, ти знаєш, що тебе повісять?

– А мені плювати. Ви тільки й можете, що вішати, зраджувати і прирікати на голодну смерть. Ви, пранги, взагалі підла порода! І я шкодую, що не зміг помститися вам!

– Ну, досить, – вирішив адмірал. – Владою губернатора острова Мала Черепаха, даною мені королем народу прангів, за напад на офіцера військового флоту королівства я караю тебе довічним ув’язненням на мідних копальнях! Як твоє ім’я?

– Нащо тобі моє ім’я? – люто глянув на губернатора засуджений.

– Я маю щось записати у вирок, – байдуже повідомив адмірал.

– Пиши, – нахабно підняв голову моряк. – Моє ім’я – Алекс Блек!

У німій тиші, що впала, як туман Морських Мольфарів, зміцнів злий голос в’язня:

– Чого витріщився? Пам’ятаєш співачку Лотту з Люнни? Не забув? Вона тебе все життя пам’ятала! Аякже! Капітан «Морського носорога». Квіти дарував! Шляхетним прикидався! А потім покинув вагітною – і поїхав!

Почувши ці слова, Зульфікар занімів: він згадав Гасхурн і княжну Оло.

– Лотта з Люнни не могла завагітніти! – закричав адмірал.

– Чому це? – єхидно примружився Алекс.

– Тому, що вона була метискою, – не так упевнено сказав Устін Блек.

– Це тобі, часом, не король Доар сказав? А чи знаєш ти, що він днів за п’ять до тебе підкочувався до матері з тим самим, що й ти, але йому вона відмовила? Вона розповідала, коли я вже був дорослий. А ти не знав, татусю? А ти подумай, чому він тебе, героя війни, сюди запхав! А потім вона не змогла співати з черевом і втратила роботу, народився я. Вона кохала тебе до останнього дня, чекала на тебе! Ходила на берег, начебто на прогулянки, а сама вдивлялася в небокрай – чи не з’являться вітрила «Морського носорога»! Ми бідували, і я, син прангівського шляхтича і фатійської дворянки, лягав спати голодним і не ходив до школи!

Зульфікар уявив княжну Оло, яка стоїть на причалі та вдивляється у морську далечінь.

– А потім, – із викликом вів далі Алекс Блек, – коли мені було п’ятнадцять років, вона померла, і її поховали сусіди на кладовищі для бідняків, а я пішов найматись юнгою на перший‑ліпший корабель. Тоді я поклявся помститись усім винуватцям наших бід: і тобі, і Гадрузам…

– Що міг зробити ти, простий моряк, королям? – здивувався Зульфікар.

– Краще б тобі не питати, Гадрузе! Бо те, що ти почуєш, саме собою буде страшною помстою! – презирливо кинув син адмірала.

– Підніміть його з колін, – раптом наказав ґвардійцям Зульфікар. – Говори, Алексе Блек, як ти помстився Гадрузам.

– Хай мене розв’яжуть, – заявив той.

– Розв’яжіть, – дозволив король.

– Три роки тому, – почав свою розповідь Блек‑молодший, – я повернувся до Партерена (я давно вже купив там собі будиночок) із рейсу до Південних морів. На другий день до мене прийшов майванський купець Месроп. Він добре знав, хто я, сказав, що знав мою матір та батька…

– Ти кажеш – Месроп? Месроп справді був тоді з нами у Фатії. То це він, – схопився за голову адмірал, – об’їхав під час негоди затоку і повідомив Доарові про мій зв’язок із Лоттою.

– Мені продовжувати? – спитав Алекс.

– Продовжуй, – кивнув король.

– Той Месроп сказав, що репрезентує дуже впливову особу, яка допоможе мені помститися, оскільки це в її інтересах. Він запропонував мені піти на службу до цієї особи за дуже велику платню і стати боцманом на одному з двох кліперів сильбертальської побудови, які записані на Месропа, але фактично належать тій особі. Весь цей час ми нічого особливого і не робили: плавали собі, та й усе, але якось Месроп передав наказ замаскувати корабель під ядранський, йти на Гряду і чекати у Квінізорайї. Корабель стояв на рейді, а ми пили по всіх шинках. Тоді ми й перестріли цього, – кивнув на Гирея, – пана з дуже гарною жінкою. Нам не пощастило: він виявився дуже вправним бійцем, а ми були надто п’яні… Він одного вбив, потім здійнявся галас і ми втекли, а вночі забрали тіло свого товариша, яке вони кинули у стічну канаву, – аби ніхто його не впізнав і нас не знайшли через нього. Ми прив’язали до тіла величезну каменюку і втопили його у бухті. Тиждень я ховався на кораблі, а потім надійшов новий наказ – і ми пішли з Гряди.

За півроку ми повернулися, знову приїхав Месроп із тією впливовою особою. Вони привезли одну річ: здогадались – яку? Так, меч! І сказали йти у певний пункт, де мені з мечем перейти з того кліпера на «Лебідь». Дуже просто: шукали б ядранський кліпер, а не сильбертальський. Ваш фреґат виявився швидшим, аніж можна було розраховувати, а «Ворона» надто обросла водоростями та молюсками… Тільки диво врятувало нас…

– «Ворону» вже покренґували, – повідомив король. – І що було далі?

– Далі ми пересіли на «Лебедя», а в того хід дуже непоганий, і дісталися до міста Ипл, звідти – диліжансом до Ерли, і, поки ви йшли довкола всього Ядрану, ми річною ґалерою спливли по Матті у Гасхурнську затоку. Ми віддали меч королю Ядрану, – Алекс побачив, як Зульфікар поклав руку на рукоять. – Саме цей меч, я бачу – ви повернули його… Ми встигли: на другий день у затоку ввійшла «Світанкова зоря».

Ми думали, що король Раал захоче помститися за старі образи, вб’є або візьме у полон принца, а воно он як вийшло. Поштовим корветом ми дісталися до Оквілли, де нас очікував «Лебідь», я поїхав, а Сандро Бур лишився там на випадок, якщо ви зайдете до Оквілли, і ви зайшли – я ж бачив там ваш корабель.

– Сандро Бур – третій із провулку? – уточнив король.

– Він, – підтвердив Алекс.

– Ти більше ніколи його не побачиш, – втрутився мовчазний до того Гирей.

– Ти і його вбив? – здогадався Алекс. – Ти вбив обох моїх друзів!

– Що було далі? – нетерпляче підганяв розповідь король.

– Коли ви наздогнали «Лебедя», я приблизно вирахував ваш хід і випустив голуба з повідомленням Месропу, а той з Майвани – другого, який долетів до Ель‑Брадо, а звідти надіслали третього, який дістався Квінізорайї раніше за вас, але, я бачу, трішечки пізніше, ніж треба.

– Кажи ясніше, – наказав Зульфікар.

– Буде ще тобі ясність, – пообіцяв Алекс. – А ще, на прохання тієї поважної особи, я привозив рік тому з Руттії отруту, що нею та особа, як я розумію, скористалася. Хоча я не знав, для кого саме така отрута призначалася: спершу людина відчуває нестачу повітря, а протягом доби помирає від ядухи.

– Саме так помер батько! – вражено закричав молодий король. – Кому ти віз ту отруту? Хто ця впливова особа?

– Оце і є час моєї помсти. Тепер ріжте одне одного, вбивайте! – високо підвів голову арештант. – Бо цю людину звуть…

Він витримав паузу і виголосив:

– … Азиз Гадруз!

– Ти можеш це довести? – холодно спитав король.

– Можу: половина людей з «Морської ворони» бачила, як він привозив меча, – месник підняв руку і пальцем указав у бік Синьої бухти, – і зараз вони на «Лебеді». І отрута… Я привіз йому вісім пляшечок синього скла у формі груш. Однієї пляшки для однієї людини достатньо. Навряд чи він використав їх усі – одна, твоя, – підморгнув Зульфікарові Алекс, – напевне, ще у нього…

– Почекайте, – наказав король і стрімко пройшов у вежу – до кімнати, де жив Азиз. За хвилину він вийшов, ховаючи в кишеню маленьку синю пляшечку, саме таку, як сказав Алекс, і знов приєднався до інших:

– Ми не будемо тебе відправляти на каторгу. Ти поїдеш до міста Мун на Кайвані, під нагляд поліції. Років за п’ять ми подивимось, що далі з тобою буде… Виведіть! – наказав ґвардії.

Тільки‑но Алекса вивели, як старий адмірал, впавши на коліна, почав цілувати королеві руку.

– Встань і не плач, – наказав Зульфікар. – Якби не дід, був би він офіцером нашого флоту… Капітане Гирей, передайте мій наказ на всі кораблі Небесної ескадри: бути готовими зранку вийти в море!

Зульфікар обернувся до бухти і, раптом, до Гирея:

– Дай трубу!

Гирей дав трубу, глянув туди, куди дивився король, і остовпів: на рейд Квінізорайї, повз «Лебедя» та «Лазурову Лілею», входив саме той ядранський корвет, що зустрічав «Світанкову зорю» в Гасхурнській бухті. Тріпотів прапор: на темно‑ультрамариновому тлі бузковий змій обвив помаранчеве сонце.

– Я тебе благаю, – сказав капітанові король, – довідайся, хто там.

Глава 17

Радник правителя Ядрану з питань мистецтва і культури барон Покль схилився перед Зульфікаром у поклоні:

– Я співчуваю вашій величності з приводу кончини вашого батька, його величності короля Доара Четвертого.

Король кивнув у відповідь – співчуття прийнято.

– Що привело пана барона у наші краї? – спитав.

– П’ятнадцять років тому я був у герцогстві Валлуга у місті Хак‑Мозар. Там у мене була жінка, яку я не можу забути. Я не одружився з нею з певних міркувань: вона не ядранка, вона Небесна…

«І ти, Оло, пізнала любов Небесних», – згадав король.

– Деякі обставини, що склались у Гасхурні після від’їзду вашої величности, спонукали мене сісти на корабель і плисти до Валлуги: якщо вона не заміжня і ще кохає мене…

– Що сталося у Гасхурні після мого від’їзду? – швидко спитав король. Покль одразу не відповів, було видно, що він добирає слова.

– Вона плаче? – зазирнув у бурштинові баронові очі король. – Оло плаче?

– Вона весь час плаче й сумує, – прошепотів Покль. – І я подумав: а якщо й та, яку я кохаю, плакала всі ці роки…

Король глянув на Устіна Блека: старий адмірал пополотнів і осідав на заслаблих умить ногах, втрачаючи свідомість.

Блискавично Зульфікар підхопив старого і крикнув Гиреєві:

– Дай крісло!

Адмірала всадили до одного з тих крісел, що стояли тут від тих часів, коли Доар виглядав звідси синові вітрила…

– Я бачу, що це не дуже доречно, але, оскільки я збираюся сьогодні ж відплисти з Квінізорайї, я повинен передати дарунок від князя Олола, тим паче, що він люб’язно запропонував мені свій корабель.

Покль зробив знак своїм слугам, що стояли осторонь, і ті піднесли королю цілу купу ядранських книжок.

– Передайте князеві мою вдячність, – почав роздивлятись книжки Зульфікар: Ондр – «Птиці чудернацькі», Акса Зе – «Недолюблена жінка», Рван – «Крах‑кінець…».

– Автор цієї книжки, – пояснив барон, – пророкує загибель більшої частини Ядрану від невігласів, зрадників і зневажання одвічних традицій. Він звинувачує ядранський народ у тому, що, не змігши протистояти вторгненню, не вміє пристосуватися до реалій, аби вижити…

– А, – відклав книгу король. На одній з книжок він побачив ім’я, якого раніш не чув – Матта. «У Ядрані майже всі річки звуться жіночими іменами», – згадав і розгорнув книгу на першій‑ліпшій сторінці.

Там були вірші:

«Я п’ю любовних снів солодкий трунок.

Я не встидаюсь провінційних слів,

Мої пісні – чарівний візерунок:

В них квіти, ноти, плями кольорів.

Душа – не дримба, ніжна то челеста,

Якій високі звуки до снаги…

Пісні душі лунають з перехрестя

Шляхів любови, туги та жаги».

– Ніколи не чув про неї, – сказав Зульфікар.

– Вона кілька років тому переїхала до столиці з Чорного міста, – відповів барон.

– Я так думаю, що ядранські поети – чудові й талановиті… – сказав Зульфікар.

– Дякую, – схилився в поклоні барон‑поет.

– У мене буде прохання до вас, бароне: коли ви їхатимете назад, – я сподіваюсь бути тоді у Майвані, – заїдьте до мене. Хтось із моїх людей поїде до Гасхурна; я хотів би, щоб це сталось у вашому супроводі.

Незабаром барон пішов. А ввечері Небесна ескадра, взявши всю королівську гвардію, що була на острові, вирушила на Майвану. Зульфікар покликав до себе в каюту капітана Гирея і спитав, що той думає з приводу походу.

– Як чула ваша величність…

– Ми тільки удвох тут… Коли сторонніх немає – етикет тільки заважає, ми можемо бути на «ти», як і личить друзям, – перебив Зульфікар Гирея.

– Добре, – погодився капітан. – Як ти чув, у Азиза є в Ель‑Брадо людина, яка посилає голубів. Голуб летить швидше, ніж пливе вітрильник. Від Хасилойї до Майвани йти добу з половиною, Ель‑Брадо – майже точно на половині дороги. Тобто, щоби прийти, як ми хотіли, до Майвани на світанку, повз Ель‑Брадо ми повинні пройти вдень! А якщо ми зараз зменшимо хід, то пройдемо повз Ель‑Брадо вночі і будемо у Майвані ввечері.

– Добре, можемо прибути туди ввечері, але – пізно ввечері!

Не летить, як може – ледь плентається Небесна ескадра. Таким ходом ходять тільки прогулянкові кораблі, які по вихідних за гроші катають цивільну публіку уздовж узбережжя. Та нічого не поробиш: і ніч, і день йде ескадра лельом‑полельом. Потроху підійшли до Великої Черепахи та вітрил не додавали. А коли сонце почало сідати за високі гори острова, Гирей раптом наказав збільшити хід. «Акула» почала відставати від фреґата, а «Морська ворона» та «Лазурова лілея» трималися поруч. Настала ніч. Судна кільватерною колоною йшли за своїм флагманом, орієнтуючись на його ходові вогні, а «Світанкова зоря» йшла по приладах, відповідно до прокладеного вдень курсу. У передсвітанковій темряві пройшли маяк Ель‑Брадо, а зранку додали вітрил іще. Капітани суден ескадри змушені були застосувати всю свою майстерність, аби утриматися за Гиреєм, а той – стримуватися з огляду на них. «Акула» ж іще вночі безнадійно відстала… Цілий день мчали вітрильники повз Велику Черепаху. Зульфікар дивився на берег і дивувався розумові діда: всюди, де до берега могли підійти кораблі, були побудовані неабиякі укріплення з могутньою артилерією, більшу ж частину узбережжя надійно захищали хижі ненаситні скелі та підступні гострі рифи.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли у порт Майвани влетіла Небесна ескадра з королівськими – золоте сонце на білому тлі – штандартами на щоглах. Ніхто не чекав на приїзд молодого короля – форти навіть не дали зустрічного салюту.

Притьма полетіли до берега шлюпки, повні ґвардійців і моряків у чорних мундирах, блискавично пройшли їхні загони Портовою вулицею та Королівським бульваром і увійшли в королівський палац.

Тільки тут варта здогадалася їх зупинити, але, побачивши Зульфікара, якого майже всі ґвардійці пам’ятали з дитинства в обличчя, без перешкод пропустила загони короля до палацу.

Помітно хмільний, Азиз Гадруз вечеряв із друзями у великій залі. Солодка музика тішила вухо, а напівоголені танцівниці – око.

– Не сподобалася мені Квінізорайя, – розповідав принц. – Три місяці там просидів – жодних розваг. І одежа у тамтешніх жителів провінційна, і вимова, і погляди на життя…

– Особливо погляди, – увійшов з офіцерами до зали король. – Ми там провінційно вважаємо, що родичів убивати не можна!

– Про що ти, брате? – зробив здивований вигляд принц.

– Про це, – кинув на стіл перед ним синю пляшечку король. Поки принц збирався щось сказати, поряд із пляшечкою впала залізна військова рукавичка.

– Завтра зранку на королівській галявині, що в парку за палацом, – призначив місце Зульфікар. Так уже записано у Кодексі Гадрузів: осіб королівської крови не страчують, їх можна вбити тільки під час двобою.

– Цих, – показав король на братове оточення, – до ранку під варту.

Ґвардійці кинулися виконувати (чи не надто ретельно?).

– Принца Азиза відведіть до його апартаментів і подбайте, щоб ніщо не завадило йому до ранку відпочивати.

Коли Азиза вивели, додав:

– Виставити варту в палаці з наших людей. А ви, капітане Да Карро, з вашим загоном негайно заарештуйте і приведіть сюди місцевого купця Месропа.

А Майваною вже поповзли чутки: приїхав молодий король. Начальник порту у паніці підняв усі прапори, що личить піднімати в урочистих випадках: державні та ґеральдичні. Він репетував, називав офіцерів зрадниками, питав їх, як таке могло статися, і з’ясував лише одне: про існування Небесної ескадри ніхто з них нічого ніколи не чув…

– Але ж ви бачили штандарти? – заверещав начальник порту.

– Вони зайшли проти сонця, – знайшли що сказати офіцери. Насправді ж вони просто проґавили приїзд молодого короля, розбещені легким життям, що було тут останніми місяцями.

Незабаром прибіг Да Карро з загоном.

– Де Месроп? – кинув йому назустріч король.

– Ваша величносте, ми не встигли. Прийшли – він ще живий, повітря хапає, як глибоководна акула на палубі, а говорити вже не може. – Да Карро розтулив кулак – на підлогу впали дві знайомі вже Зульфікарові сині пляшечки.

Король хмикнув (невже задоволено?) і наказав капітанові:

– Руки вимий!

Озирнувся молодий правитель – тут минуло дитинство! – і не відчув у душі нічого: його палац у Квінізорайї здався йому набагато милішим і затишнішим. Він зітхнув і вирішив – треба лягати, завтра тяжкий день.

…У нагрудниках і шоломах, виготовлених, як у всіх Гадрузів, у вигляді панцира черепахи, у важких обладунках, без щитів, із самими мечами, сходилися брати Азиз і Зульфікар, онуки короля Доара Переможця.

Свідки стояли осторонь: Азизів – маршал Еміль Френч і Зульфікарів – капітан Кер Гирей. Їхня роль була дуже простою: вони не мали права ані втручатися, ані допомагати… Тільки засвідчити, що переможець чесно вбив свого суперника, тобто – власноруч, без жодної допомоги.

Зульфікар глянув в очі братові – той відвів погляд. Азиз помітно нервував, і королеві на мить перехопило серце. Він іще раз глянув у Азизове лице і одразу пригадав інше: постаріле, суворе й скорботне… Пригадав кістляві пальці, сиве волосся, що його куйовдив морський вітерець… Слабенький димок над королівським кратером…

Переляк додав Азизові сили: він ударив мечем раз – король відбив, другий – відхилився, третій – відбив знов.

Король стояв у класичній кайванській стійці, і принц Азиз не раз спитав себе: «Невже його не навчили?»

Але Зульфікар захищався традиційно, і потроху старший брат осмілів. Якби він знав, що король старанно імітує Брайтову манеру фехтувати – аби приспати його пильність. Азиз побачив, що король опустив меч досить низько – і наважився: зробив випад і блискавично вдарив Зульфікара зверху. Та той – стрімко – крок уперед і вбік правою ногою, заступив лівою собі за спину, піднявши свою зброю – і лезо Азизового меча провалилось у порожнечу: король був ліворуч, майже за спиною.

«Таки навчили», – встиг подумати Азиз. Вдаривши, Зульфікар відступив назад і, не опустивши леза, спостерігав, як падає на траву тіло принца Мезумського.

Свідки переконалися, що принц помер, – що поробиш – обов’язкова процедура, хоча хто б там був живий у такій калюжі крови та з перерубаною шиєю? – і сказали обов’язкові слова:

– Правосуддя відбулося.

Король хотів піти, та раптом прислухався: десь там, у місті, не дуже вже й далеко, гули барабани, гупали дружно солдатські чоботи та ревів захоплено натовп.

– Що там? – здивувався король.

Виступив вперед маршал Еміль Френч:

– Ви вже зійшлися в поєдинку з… – замовк, не знаючи, як назвати мерця.

– Нашим колишнім родичем, – підказав король.

– Саме так, ваша величносте, – погодився маршал, – коли прибіг гонець: годину тому до Майвани з флотилією бойових галер і великим загоном піхоти прибув адмірал…

Рев натовпу зміцнився. Так зустрічати у Майвані могли лише одного адмірала, і Зульфікар радісно здогадався:

– Устін Блек!

– Устін Блек, – мляво погодився маршал.

– Добре, тоді збирайте Велику державну раду, – наказав король.

…Королівська промова на раді була короткою:

– Панове, представляю вам першого міністра королівства адмірала Устіна Блека!

Шелест пройшов залою.

– А також губернатора Малої Черепахи – маршала Еміля Френча…

Ну, це сприйняли спокійно – колись морського міністра Блека зробили губернатором, то чому тепер не можна – військового?

– Командувача Небесною ескадрою адмірала Гирея…

Цього взагалі ніхто у Майвані не знає…

– А ще хочу повідомити, що погребальна процесія принца Мезумського відпливає з порту на Каракудук рівно опівдні. У мене поки що все. Всі вільні.

Члени державної, Доарової ще, ради з поклонами виходили із зали. Вони ще не знали, що готує їм король Зульфікар.

А той, підхопивши під лікті адміралів Устіна Блекат та Кера Гирея, повів їх до своїх покоїв.

– Дякую вашій величності за оцінку моїх старань, – почав було Гирей, але король не дав продовжити і не дозволив уклонятися. Він власноручно налив три чаші доброго вина.

– За нового адмірала! – і випив, не зупиняючись, до останньої краплі.

Моряки змушені були наслідувати його приклад.

– А тепер слухайте мене, друзі мої, – серйозно подивився на обох правитель. – Незабаром до Майвани приїде барон Покль.

– А, це той ядранець, що приїздив до Квінізорайї, – пригадав Устін Блек.

– Так, і я прошу вас вирушити з ним до Гасхурна.

Спантеличені, витріщилися адмірали на короля, а той спокійно продовжував:

– У Гасхурні ви просватаєте за мене дочку князя Олола, брата короля Раала, княжну Оло, і привезете її до Майвани.

– Ти здурів: тебе не зрозуміє шляхта і не підтримає військо, – дуже тихо заперечив Устін Блек. – А до того: у вас не буде онуків! Що буде з троном Гадрузів?

– По‑перше, я – король! І жоден закон королівства не забороняє мені взяти дружиною ядранку, по‑друге, спадкоємцем трону оголосимо Азизового сина Бабура, а краще – його майбутнього сина – і буде наступник трону, а коли я помру – то й король. А, по‑третє, ти що, хочеш, щоб я страждав усе життя так, як ти або той барон?

Блек пригнічено мовчав, а Гирей наважився:

– А якщо знайдуться такі, хто захоче, щоб Бабур уже зараз був королем? А проти тебе влаштують змову? Або поставлять перед вибором (те саме військо або Гадрузи): трон чи вона?

– Я молитиму Небо дати мені сили лишитися собою та оберу любов! – твердо сказав король.

– Бабурові тільки три рочки, – сказав старий адмірал, – коли ще в нього будуть сини… Але все це треба тримати у великому секреті. Принаймні, поки не приїхав той барон… А ще краще – поставити всіх перед фактом весілля…

* * *

– Нащо ми так ушановували того прангівського принца? – роздратовано дорік братові принц Олол.

Король Раал спокійно відповів:

– У мене було кілька причин. Ядран поки що достатньо могутній, щоби дати відсіч будь‑кому. Але подивися: Небесні народи мають по декілька дітей у родині, у нас же – одну дитину, в кращому випадку – двох. У порубіжних із Руттією землях стає дедалі менше ядранців, там повно метисів і рутійців, там майже не говорять ядранською, а щораз більше – Небесною.

Таке вже давно в Иплі, таке почалося в Оквіллі. Чи не скажуть тамтешні жителі одного дня: більшість тих, хто тут живе, – рутійці, і ми не хочемо знати ядранської мови, ядранських законів, ядранських податків? Ядранських шкіл і поліції?

Чи не скажуть вони: віддайте цю землю нам, бо ми тут народилися? А ми не віддамо, бо це одвіку наша земля! І почнеться війна, і втрутиться Руттія, начебто для захисту уроджених рутійців. Тоді буде дуже важливо, щоби Гряда, яка так зміцнилася на нашій пам’яті – останніми десятиліттями, зберігала нейтралітет.

І потім, є пророцтво Мольфарів, яке я почув того дня, як урятувався від Устіна Блека.

– Чому ти маєш вірити Мольфарам? – нервово спитав у короля брат.

– Тому що вони дуже давно живуть у Ядрані, про них згадується в найдавніших наших літописах, можливо, вони живуть тут довше, ніж самі ядранці…

– То що з того? – не зрозумів князь Олол.

– А те, що вони лише двічі за всю історію втручались у перебіг подій на планеті, і обидва втручання пов’язані так чи так із тим прангом.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 7 8 91011 12 Следующая ⇒