Організація Об’єднаних планет. 4 страница

– Що хоче ваша величність за цю річ? – утримав у голосі спокійні інтонації молодий Гадруз.

– Нічого… Зовсім нічого, – стиха відповів король. – Я знаю, що це за річ. Я бачив цей меч у твого діда на поясі тоді, у Триарсі… Це – той меч, якого король прангів віддає у день повноліття спадкоємцеві престолу?

Про всі ці подробиці Раал довідався тільки вчора, коли отримав клинка, але вразив цим знанням юнака…

– Той, той, я бачу, – подовжував замилювати очі ядранець. – Я віддам його тобі з одним проханням: якщо коли‑небудь зберешся воювати з Ядраном, згадай цей день, і, якщо буде можливість зберегти мир, – не воюй.

– Я обіцяю тобі це, – сказав принц, до смерти взявши на себе важку ношу, яка під силу тільки порядній людині: необережну обіцянку.

Меч Гадрузів виявився довшим і важчим, ніж батьків, що висів у Зульфікара на поясі. Принц відчепив Доарового меча, віддав Гиреєві, а натомість прилаштував – меч Гадрузів.

– Вчора якісь моряки принесли його і продали за досить незначну суму, – сказав король Раал.

– Які моряки? – загорівся юнак.

– Звичайні. Не ядранці, з ваших, Небесних… В одного – досить свіжий рубець на лиці.

– Вони хотіли посварити Гряду та Ядран, – припустив принц. – І кліпер розфарбували під ядранський, і меч завезли у Гасхурн, наче і вкрали його ядранці…

Раал дивися на нього – юнака, майже підлітка, і не розумів себе: ще вчора він знав, що Зульфікар прийде, і хотів – ні, не вбити, – війна зі зміцнілим королівством Гряди йому ні до чого, але хотів принизити, примусити просити…

Хотів, але чомусь одразу віддав меч і сповнився поваги, навіть, що там брехати собі, почуття теплої прихильности.

– Ти вмієш читати руни, що викарбовані на мечі? – поцікавився король.

– Там написано: «Народжений для слави», – пояснив юний Гадруз.

– Меч – народжений? – здивувався старий ядранець. – Чи його володар? Хоча, чому б – ні? Справжній меч не виготовляється, він справді – народжується. Скільки йому років?

– Не знаю… Можливо, його принесли ще з неба…

– З неба? – загадково посміхнувся король. – Тобто, на Ядрані він дві тисячі років…

Зульфікар вп’явся поглядом в уста старого: ніколи навіть приблизної дати появи на Тері Небесних народів він не чув від мудреців королівства Гряди і не читав у найдавніших книгах.

Король десяти королів, верховний правитель Ядрану ще раз поглянув у вічі юному прангу: переконався, що не витримає погляду, хитнув головою і почав:

– Не питаєш? А ви, Небесні, не зберегли пам’ять про ті часи… Лише «Сильбертальські хроніки» дещо згадують, і те – у вигляді легенд…

– Звідки ти знаєш, про що пишеться в «Сильбертальських хроніках?»

– Бо в моїй бібліотеці є примірник тієї книги… Якщо хочеш, – запропонував король, – мої вчені перепишуть її для тебе, і я відішлю її тобі на Малу Черепаху…

– Дякую, у мене в бібліотеці також є примірник, – свідомо назвав свою єдину поличку з книгами гучним словом принц.

– Ядранські ж літописи починаються за багато віків до вашої появи. – Король Раал допив кубка, знайомо хекнув і вів далі. – Вісім вогняних птахів упало на Західний Ядран («Західний континент» – здогадався принц), їхні черева розкрилися, і вийшли звідти Небесні люди, так схожі на жителів Ядрану…

Попервах вони і справді були могутнім народом: володіли блискавками, підкоряли небо і море, могли за одну мить спалити землю на десять тисяч кроків уперед… Наші мечі та метальні машини не могли протистояти зброї, яку вони привезли з неба….

Наші предки опиралися, як могли, але за десять років Західний Ядран упав під ноги прибульцям.

– Чого ж так довго, якщо зброя була непереможною? – кинув на короля короткий погляд Зульфікар.

– Занадто мало було завойовників, що спустилися з неба, а простори величезні… Вогняні птахи повернулися до зірок і ніколи не з’являлися знову…

На Ядрані не бачили такої жорстокости: ми воювали і вбивали, але ніколи не знищували цілі народи…

Потім небесні прибульці збудували кораблі та перепливли океан, штормом кілька кораблів закинуло на… – король замовк, забувши прийнятний для пранга топонім.

– На острів Кайвана, – підказав Зульфікар.

– Так, на Кайвану, – кивнув головою жовтоокий король. – Всі інші висадилися на Східній землі (континент Ядран – переклав принц). Випалили її північну третину і зупинилися на лівому березі ріки Оло. Цей кордон між нашими світами існує й дотепер.

– Чому ж вони зупинилися? – замислився принц.

– Могутня зброя, яку привезли вони з неба, почала псуватися, боєприпаси танули, – пояснив Раал. – А налаштувати виробництво вони так і не зуміли. Поступово втрачалися чарівні машини і знання, псувалися гармати, що метали блискавки, спливала могутність, танула перевага. Але Небесна раса швидко розмножувалася, поглинала, заселяючи, простір Ядрану. Наші предки дивилися на прибульців і не могли зрозуміти їх: ядранці теж рубали дерева, але ніколи не вирубували лісів, не забруднювали річок, не вибивали дичини…

Дивна особливість виявилася згодом: особи протилежної статі вашого і нашого роду аж надто привабливі одні для одних.

– Але ж метиси завжди бездітні, – зауважив принц.

– І коли це з’ясувалося, померла остання надія на мир, – зітхнув король. – Династичні шлюби безглузді, а відтак… Минуло кілька віків, поки Небесні народи не схаменулися і не припинили грабувати Ядран, тобто, як ти кажеш, Теру…

– Вони прийшли з неба і сподівалися незабаром туди повернутися, – здогадався принц.

– А чому ти вирішив, що ядранці не сподівались?

– Ну, вони ж не приходили з неба, а жили тут завжди, – почав юнак.

– Ти впевнений? – спитав Раал. – А що ти бачив там, у соборі, на постаменті? – правитель вказав рукою вгору, туди, де стояв на поверхні кафедральний собор Гасхурна.

– Там був кристал, схожий на Небесний камінь із собору у Квінізорайї, тільки якийсь матовий, – прошепотів вражений принц.

– Може, він матовий тому, що старий, чи з якихось інших причин? – примружив праве око старий ядранець. – Коли вчора ті пройдисвіти принесли мені меч і сказали, що ти женешся за ними, я наказав своїм мудрецям переписати один дуже цікавий рукопис. Я дам тобі копію цього манускрипта, може, зацікавить…

Король Раал підвівся, даючи знати, що авдієнція закінчилася.

На виході з кафедрального собору один із ченців простяг Зульфікарові великого тубуса. «Манускрипт», – здогадався Небесний принц.

Брат короля Раала князь Олол вийшов із собору разом із прангами і запросив їх до сусіднього чепурного будинку. «Палац гостей короля», – пояснив консул Редж.

Глава 10

Гості короля піднялися ошатними мармуровими сходами, прикрашеними статуями оголених дівчат, які тримали в руках світильники, на другий поверх.

Величезна зала, освітлена десятками свічок, вставлених у мідні канделябри, відлиті у вигляді різних тварин, дивувала багатством. Підлога з різнобарвного паркету, майстерно підібраного за відтінками. Зульфікар згадав розповідь адмірала про Фатію: той казав, що і там підлоги – дерев’яні.

Принц придивився: темне дерево утворювало напис ядранською: «Позаду – життя, попереду – вічність». «Дивна фраза», – подумав принц. Мармурові стіни зали горіли примхливими візерунками. Тільки‑но пранги увійшли, тиха музика попливла з‑під стелі. Зульфікар озирнувся: на малесенькому балкончику сиділи троє ядранців і грали на дивних сопілках. Це зовсім інша музика, значно краща, ніж та, що лунала вранці – помітив принц.

Під стінкою, на якій яскравими фарбами було намальовано молодого красеня‑ядранця у панцирі, дуже схожого на короля Раала, стояв великий стіл: безліч напоїв і наїдків, і молоді гарні ядранки коло нього кланялися, запрошуючи.

– Ти їстимеш? – із жахом спитав Зенон‑каптурник.

– А що? – здивувався принц. – Усе, що братимуть ті дівки, – кивнув на ядранок, – їстиму і я.

– А якщо вони заздалегідь напилися протиотрути, чи, що гірше, якась їжа для тебе смерть, а для них – ні? – переймався монах.

– Не хочеш – не їж, – вирішив для себе принц. – Небо не дасть мене скривдити. – Він повернувся в той бік, де стояв капітан Гирей:

– Не боїшся, що отруять?

– Якби хотіли вбити, то вже вбили б, коли зустріли наш фреґат цілою армадою, чи в підземному палаці… Хіба що вони знають отруту, яка проявляє себе за кілька років потому…

Дві прегарні, з ледь розкосими очима, ядранки у гаптованих золотом коротеньких шовкових туніках підійшли до молодих прангів і ніжно повели до столу. Вони сіли поруч, і Гирей, торкнувшись ногою стегна своєї сусідки, раптом відчув, що йому це сподобалося. Зрозуміло: давно вже капітан не був із жінкою.

Птиця, риба, овочі… Гостей ядранська кухня не здивувала: господарі готували просто, без витребеньок. Кухар намагався підкреслити саме натуральний смак продукту. Сильбертальський ром і місцеве біле вино – от і всі хмільні напої. Ядранки пили вино та притискалися до привабливих прангів. Принц огледівся: так, навіть до Зенона одна підсіла; упрів чернець, сидить, очей підняти не сміє.

– Не встоїть, – почув і повернув голову до капітана. Той також побачив іспит на цноту, що випав на долю Зенонові, і зробив свій прогноз.

– Не встоїть, – погодився Зульфікар і міцно взяв за талію чужинку, що звабно, згубно та солодко посміхалася йому. – Бо це неможливо.

Гирей відчув, як гаряча долонька сусідки лягла йому на коліно і тихенько поповзла стегном.

– Можливо, – засопів. – Цього не треба, красуне.

Вона здивовано подивилася туди, де непереможно піднялася під одягом чоловіча плоть:

– Ти ж хочеш мене?

– Хочу. Бо я чоловік. Але…

– Ти відмовляєшся, бо я – ядранка, – намагалася здогадатися вона.

– Ні. Тому, що там, – Гирей пальцем указав кудись собі за спину, – там, у Квінізорайї, лишилася та, якій би дуже не хотілося, аби я зараз погодився!

– Ви також не позбавилися цього пережитку? – зацікавилася жінка.

– Ти про що? – остовпів капітан.

– Про любов, – засяяла жінка. – І в нас вона інколи трапляється, щоправда, дуже рідко…

– І в нас рідко! – весело загорлав принц. – Я, наприклад, уперше бачу! Оце вже Ханні пощастило!

– Значить, її звуть Ханна, – зняла, нарешті, руку з його ноги діва.

– Саме так її звуть, – підтвердив майбутній король Гряди і повів свою обранку геть із великої зали. Гиреєва сусідка підвелася – невеличка, струнка, ладна, з легким волоссям і прозорою якоюсь, світлою шкірою:

– Добре, капітане!

Вона обійняла його шию і припала вустами до його вуст… Мить, друга – моряк відчув, як лоскотно і пряно вона пахне, яка вона тепла й ніжна, і – відірвав від себе:

– Я не залізний, жінко, і не кам’яний. Кажу – не треба!

– Прощавай, Гирею! – ніжно глянула ядранка і пішла, не озираючись.

– Хто вона? – спитав у лакея‑метиса схвильований капітан.

– Дочка князя Олола, брата короля, княжна Олма, – поштиво прошепотів лакей.

– А та, що пішла з принцом?

– Її сестра, княжна Оло.

Гирей помовчав, не знаючи, що сказати: урешті‑решт, кожен народ має свої уявлення про мораль.

– Де моя кімната? – спитав нарешті.

– Я проведу вашу милість, – лакей узяв свічку і пішов уперед, показуючи шлях… Гирей простував за ним, іще відчуваючи солодкий, лоскотний, пряний, оманливий, терпкий, прозорий запах княжни Олми. Правду казав старий король: особи протилежної статі небесного та ядранського племені аж надто привабливі одні для одних. «Ханна краща», – переконував себе моряк. Він не бачив, як у закритому візку, запряженому білими муфлонами, ридала молодша дочка брата правителя Ядрану.

Принц Зульфікар не помітив, як чужинка заволоділа ініціативою: він просто йшов, куди вона вела – далі від великої зали, де грали ядранські сопілки. Він тримав її руку, на дотик геть таку, як у жінок Небесного роду. Крадькома глянув: її долоня ані формою, ані розміром не відрізнялася від долоні фатійки чи сильбертальки. Вона йшла, іноді рухом голови відкидаючи з чола волосся: темно‑русяве, летюче.

Вони пройшли коридором, піднялися ґвинтовими сходами і пірнули у невеличкі двері з темного міцного дерева з дрібним невиразним візерунком деревини. Світличка з вузьким вікном, грубими простими меблями й голими кам’яними стінами здалася крихітною та вбогою після розкоші великої зали. Княжна Оло швидким рухом закрила великий засув і повернулася до пранга, з викликом дивлячись на нього великими розкосими бурштиновими очима. Принц уже помітив: у молодих ядранців очі кольору вохри, бурштину чи бронзи, а у літніх – безжально розведеного водою пива. Принц так і тримав її за руку – таку саму, як в звичайних жінок, до яких він уже ходив у Квінізорайї. Рука княжни випромінювала тепло. Суха та м’яка, вона покірно лежала в його долоні – гарячій та жорсткій.

– Ну? – засміявся принц. – Нащо ти мене сюди привела?

– Ну? – ніздрі її затріпотіли. – Нащо ти сюди прийшов?

Зульфікар схопив її за плечі і почав цілувати: в лице, шию, волосся. Княжна заплющила очі і здалася. Дедалі сильніше відчував принц її чарівний аромат: лоскотно‑солодкий, пряно‑оманливий, прозоро‑терпкий. Її волосся пахло молодим листям у весняному гірському лісі, – принц колись був у горах весною, – свіжою водою, якою бавивсь у тому лісі ручай, маленькими квітами, що росли біля тієї води, – чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який пристрасно хоче цю жінку! Він відчував тілом пружні півкулі її грудей, живіт, теплий та ніжний…

– Як тебе звуть? – прошепотів.

– Оло…

– Так зветься ріка, на якій стоять руттійські фортеці, – пригадав він.

– У нас всі ріки звуться жіночими іменами: Оло, Олма, Матта…

– Олол, – посміхнувся принц.

– Єдина ріка зветься чоловічим іменем – Олол, і це ім’я, яке може носити тільки брат короля.

Її живіт, дотикаючись до Зульфікарового, випромінював гарячий, нечувано могутній поклик.

– Я тебе хочу, – промовив юнак.

– То не стій, як стовп, – майже благаючи, голосно сказала ядранка.

Він заволодів нею, як літня ніч заволодіває Квінізорайєю: впевнено і невідворотно.

Глава 11

Гирей увійшов до своєї кімнати – невеличкої, з шерехуватими простими меблями та високим вузьким вікном. «Могли б знайти для капітана флагмана Небесної ескадри щось пристойніше», – вирішив він, хоча, якщо чесно, йому було байдуже, чи є позолота – був би спокій.

Моряк покрутив у руці отриманий від принца на збереження тубус із манускриптом, подарованим королем Раалом. «Подивитися, чи що…», – вирішив Гирей.

Літери єдиної для всієї планети хробакової абетки легко складались у знайомі ядранські слова:

«Я, придворний хроніст володаря Ядрану, короля королів, повелителя двох континентів, його величности Гасхурна Першого, хай Небо прийме його душу, – я, охоронець бібліотек, товмач манускриптів, радник наук Тал на прізвисько Правдивий, не маю права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя бачити.

Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, коли ще світ здавався непохитним, а народ Ядрану був щасливим, хоч і не розумів цього…

Король королів Гасхурн правив планетою Ядран зі своєї столиці – прекрасної Люнни, що, велична й розкішна, розкинулася на березі Перламутрової затоки.

Суворий та мудрий, король Гасхурн правив своїм народом, не допускаючи війн, бунтів та усобиць.

Всюди панували мир і лад, тільки десь на островах Південних Морів ховалася жменька невдоволених – божевільні були в усі часи, і король дав їм спокій. Правителі вправно сплачували дані та податки, і барони, якщо й не забули недавніх вільностей і привілеїв, мусили скоритися: ніхто не міг встояти проти сили Залізних Леґіонів, нічого було протиставити і могутнім ескадрам, що охороняли морські торгові шляхи в океанах. Принишкли пірати, причаїлися розбійники: мало кому таланило приховати провину від гострого проникливого ока короля та уникнути караючої правиці.

Розквітли ремесла, стала на ноги торгівля. Багатіли міста й баронства, провінції та королівства. Повнилася скарбниця короля королів, величезною кам’яною трояндою розквітла Люнна.

Могутній чоловічою силою, король Гасхурн дозволив кожному чоловікові мати стільки дружин, скільки він міг утримувати, і стільки дітей, скільки здатний вивести гідно у життя.

Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, що привезли небесних варварів з їхньою страшною зброєю та могутніми машинами. Король Гасхурн, напившись священної крови кугуара, майже весь день провів біля Небесного каменя. Що показав йому кристал, не знає ніхто, але зранку він зібрав Королівську Раду й оголосив:

– Я гідний того, щоб мене забрали на Небо!

Приголомшена Рада затвердила ці слова як закон, а король, зібравши найкращих гранувальників кришталю, наказав зробити вісім тузенів копій Небесного каменя. Довірені ченці розвезли їх по всіх соборах планети і таємно підмінили підробками справжні кристали, які ще півроку звозили до Люнни. Король і Верховний монах заносили їх до якоїсь потаємної схованки.

Я, хроніст Тал Правдивий, на власні очі бачив, як ґвардійці Першого Залізного легіону схопили всіх майстрів кришталевих справ, причетних до копій, вивезли на середину Перламутрової затоки і живцем утопили, прив’язавши до ніг кожному величезне гарматне ядро. Коли повернувся останній гінець і був схований останній кристал, усі ченці, що їздили по соборах, померли від раптової хвороби, яка миттєво вбиває людину, спалюючи нутрощі страшним жаром.

По соборах у провінціях і баронствах ніхто не помітив підміни, ні про що не здогадався. А якщо і здогадався… Не було на Ядрані сили, яка могла би встояти проти Залізних леґіонів. Король Гасхурн пив чорне вино без міри, а коли напивався, кричав, що скоро піде на Небо.

Король дедалі рідше відвідував своїх дружин, занурений у думки про своє вознесіння.

Одного дня вісім вогняних птахів впали на Західний Ядран неподалік від Люнни, їхні черева розкрилися, породивши небесних варварів, зовні так схожих на жителів Ядрану.

Велике посольство направив до них король Гасхурн, сподіваючися, що це прилетіли по нього.

Посли повернулися і розповіли про ганьбу: їх ніхто не став слухати, а нагнали, пустивши кілька блискавок і вбивши барона Заба. Посли з жахом розповідали про страшну зброю та могутні машини прибульців. Того ж дня король стратив Верховного монаха, зарядивши ним величезну мортиру і особисто піднісши гніт зі словами:

– Ти – справді вознесешся на небо! Я тобі покажу, як тлумачити видіння!

Після того Король королів, правитель двох континентів король Гасхурн І особисто очолив Залізні легіони і вийшов зустрічати непроханих гостей. Він загинув у перші ж миті страшної битви під Люнною, так і не довідавшись про свою єдину поразку та облогу столиці.

А на другий день небесні варвари шаленим штурмом взяли Люнну, блискавками та вогняними кулями долаючи опір стійкої та мужньої залоги. Я бачив це зі східного берега Перламутрової затоки, куди встиг переправитися на невеличкому вітрильнику, довідавшись про смерть короля. А вночі, коли полум’я пожежі встало над Люнною аж до небес, я наважився і, прихопивши деякий запас харчів і прісної води, вирушив на маленькому своєму судні подалі звідси – на Східну землю.

Що бачив король Гасхурн у своїх видіннях – не дізнатись уже нікому, бо ніхто не мав права пити священну кров, крім королів, а підроблені кристали не показують нічого, хоч скільки священної крови пий…

Я довго думав: куди він сховав святині цілої планети і навіщо він це зробив?

Я вже старий і не мав права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя знати».

Вражений, відклав Гирей рукопис. Спати йому не хотілося.

…Зульфікар прокинувся, відчув поряд тепле жіноче тіло і все згадав. Це тривало цілу ніч, незбагненно, виснажливо, неповторно. Не було сил ворушитися, навіть відкрити очі.

– Я знаю, що ти не спиш, любий! – прошелестіла на вухо принцеві Оло. – Піднімайся, бо вже час!

– Я не в змозі, – простогнав принц.

– Твої сили може відновити тільки мате, – потягла його за руку княжна.

– А що це – мате?

– Це листя гірського дерева, заварене за особливим рецептом.

– Давай своє мате, – погодився принц.

– В усьому Гасхурні мате дають лише в одному місці – таверні «Жовта троянда».

– Це ще кудись іти? – жахнувся принц.

– У сусідній будинок, – заспокоїла Оло.

Вони вислизнули з палацу через чорний хід, помічені лише вчорашнім метисом‑лакизою, що мовчки схилився в поклоні.

З першим же ковтком Зульфікар відчув, як злетіла з нього втома. «Мабуть, ще і враження від авдієнції втомили, та й перепив трішечки…», – подумав він, глянув на ядранку і вирішив: «Ні, таки вона збуджувала та виснажувала».

Вони лежали на великому ложі, сьорбали, чергуючись, мате з колебаси – глечика, зробленого з висушеного невеликого дикого гарбуза.

До зали увійшов чоловік із красивими, але дещо різкими рисами обличчя, вусиками та манірною тонкою борідкою навколо виголеного підборіддя. На шиї було пов’язано різнобарвну хустинку з тонкого місцевого шовку. Він чемно й гідно вклонився княжні, кивнув принцові («Який вихований», – подумав Зульфікар) і пройшов до вільного ложа. До нього прожогом кинувся служник.

– Хто це? – спитав зацікавлений принц.

– Це – Покль, наш знаменитий поет. Його вірші вивчають навіть у школі…

– Добрі вірші?

– Послухай, – і вона заговорила, як заспівала.

Спливають сірі дні –

холодні та байдужі,

І через океан не наведеш мости…

А туга – чорний кат, що розтинає душу,

Бо в серці тільки ти,

бо в серці – тільки ти.

Кохання небеса

лиш обраним дарують,

Любов’ю небеса карають без жалю…

А серце і душа – і вірують й вирують,

Бо я одну тебе,

як небеса, люблю.

Покль почув, підвівся на лікті, глянув і продовжив:

– Між нами і літа, і океанські хвилі:

Безжальні та гіркі – убрід не перейти.

Спливають сірі дні –

бездарні та безкрилі.

А в серці – тільки ти.

І – тільки в серці ти.

Коли вщухли оплески, зітхнув і гірко сказав:

– І ти, Оло, пізнала любов Небесних. Знай же, що це – назавжди, і тепер тобі не звільнитися.

Поет узяв в офіціянта велику колебасу, ковтнув і впав на ложе.

– Батько каже, що в ядранській літературі Покль – найяскравіша постать сучасности, – зашепотіла на вухо Зульфікарові княжна.

– Очевидно, твій батько знає, що каже. А у прангів інша поезія: про океани, вітрила, хвилі, течії… Пранги майже всі моряки. Нас не шукатимуть там, у палаці?

– Мабуть, уже шукають, – засміялася княжна.

Коли Зульфікар та Оло, взявшися за руки, підійшли до Палацу гостей короля, на порозі, схрестивши на грудях руки, важко сопучи, стояв капітан Кер Гирей:

– Тут уже здійнявся справжній рейвах! – І додав: – Ваша небесна високосте!

– Ми ж на ти, Гирею! – здивувався принц.

Гирей глянув на принца, зазирнувши у його сяючі очі, потім – на княжну і пом’якшав:

– Звісно, на ти…

Закохані пішли до палацу, а моряк засмучено подивився їм услід:

– Звісно, на ти. Ти ще не читав свідчення Тала Правдивого…

Глава 12

– А це – барон Покль, радник Короля десяти королів його величности Раала П’ятого з питань мистецтва і культури, – представив принцові вельможного пана князь Олол.

– А ми вже трішки знайомі, – подарував братові короля усмішку Зульфікар. – Доброго дня, пане бароне!

Увійшовши до зали, барон одразу зрозумів, хто був вранішнім супутником княжни Оло… Як міг знати тоді стомлений Покль, що цей юнак із гордим лицем – Небесний принц? Зульфікар усміхнувся поетові приязно й тепло і стиха спитав у князя Олола:

– Ви не знаходите, що Покль – одна з найяскравіших постатей у ядранській літературі?

Олол витріщився на принца, а той продовжував:

– У нього епітети яскравіші, ніж в Ондра, і метафори виразніші й точніші, ніж, скажімо, в Акси Зе…

Принц вивалив Ололові все, що встиг передбачливо, почувши від Оло про слабкість князя до поезій Покля, довідатись у консула Реджа про ядранську поезію.

Редж з‑поміж місцевих поетів віддавав перевагу Ондрові, але чудово знав і сильні сторони баронових віршів – саме це було потрібно Зульфікарові. Вражений князь мовчав, а юнак безжально добив його, назвавши ще кілька імен ядранських поетів, і, вичерпавши всі знання теми, перейшов на літературу прангів, бо нещодавно її вивчав.

Брат короля влаштував гучне прийняття на честь гостей – завтра зранку вони мали від’їхати. Княжна Оло, як ніколи, сяяла звабливою красою, а сестра її Олма – навіть не вийшла зі своїх покоїв, назвавшися хворою.

Пранги справили загалом непогане враження на ядранську шляхту; вже кілька днів їх обговорювали по палацах і салонах, і врешті‑решт суспільство вирішило: екзотичні, але цілком прийнятні…

П’ять ночей Оло приходила до Зульфікара, прийде й сьогодні, вшосте і востаннє. «Династичні шлюби – безглузді», – згадав він Раала. Шкода. Вона чудова. Але ані Доар, ані інші Гадрузи не дозволять йому побратися з ядранкою. Хто тоді успадкує трон? Метис? А після метиса, у якого не буде дітей? А як не прийме Гряда принца‑метиса і королеву‑ядранку? Що тоді – міжусобна війна? Зульфікар поклав руку на руків’я меча Гадрузів, але не відчув спокою, який передавався йому зазвичай від зброї з першим же дотиком.

…Принц Азиз Мезумський подякував королеві за обід і спитав:

– Коли ваша величність прийде обідати до свого старшого сина?

– Як скажеш, хоч би й післязавтра, – зрадів примиренню Доар. Принц чемно вклонився:

– Я чекатиму на вашу величність, – вийшов з палацу Небесних принців, сів у ноші й наказав. – До форту!

Він не поїхав до губернаторської резиденції, де мешкав перед сваркою з батьком, а чому – не міг зрозуміти і сам. Обшуки припинив, пішов на дальній двір під стіною форту, де солдати тренувались у стрільбі, і до темноти шмаляв там із мушкетів і пістолів. На вечерю до майора Джальміро він з’явився блідий та замкнений.

– Післязавтра у нас обідатиме король, – тільки й сказав майорові.

Браво, мов груди королівських гвардійців, випинаються пружні вітрила. По вантах біжать матроси, свистить боцман, стоять офіцери, урочисті в срібно‑чорних мундирах. Тріпоче на ґрот‑щоглі вимпел Небесного принца: золоте сонце на срібному тлі. Розвертається та бере курс на захід флаґман Небесної ескадри – неперевершений фреґат «Світанкова зоря».

Усміхається, радіє на містку капітан Кер Гирей – могутній та світлий. Сумний, мало не плаче принц Зульфікар: виблискує на сонці мідними дахами величний Гасхурн, біліють колонами палаци, стирчать круглі бані та вежі.

На причал і – весь цвіт ядранської столиці: хто прийшов проводжати, а хто – просто подивитись, побути у світі, зайвого разу потрапити на очі королю.

Стоїть Раал, величний та спокійний – збулися (чи – почали збуватися) пророцтва Морських Мольфарів; Оло крутить у пальцях носовичка, не зводячи бурштинових очей із корабля прангів – здається, так і кинулась би у хвилі. А Олма взагалі не прийшла. Збулося пророцтво Мольфарів: з’явився молодий пранг – і все почало змінюватися. Барон Покль дивиться услід прангам: там, за океаном, на Західному Континенті, далека Валлуга, а «…через океан не наведеш мости»… Радник Редж біля барона, а далі – знатні та багаті… скільки око йме.

Вчора Оло була ніжною, лагідною та слухняною. Принц пестив її і не вірив, що це – востаннє.

– А що ти робитимеш, якщо в тебе буде дитина? – раптом спитав принц. – Ми ж ніколи не зможемо пробратись… – То що? У мене ж буде дитина!

– Ти розумієш, що наша дитина буде метисом? А ні прангом, ані ядранцем?

– Яка мені різниця? – здивувалася вона. – Це ж буде твоя дитина!

– Тебе не осудять в Ядрані?

Оло махнула рукою:

– У нас не такі суворі правила, як у вас. А якби хтось і осудив, яке мені діло, якщо у мене був ти і твоя любов – коротка, але щаслива, і якщо Небеса дадуть мені ще й дитя…

«Молю, щоб не дали», – подумав Зульфікар.

Сумний стоїть на містку Небесний принц: віддаляється, меншає, втрачає велич і красу, майже зливається з темною смугою суходолу Гасхурн, щезає, мов казка, мов марево: не знати – був чи ні.

А корабель летить, стрімкий та прекрасний: чи то вмілий Гирей вправно впіймав вітер, чи, може, підганяє «Світанкову зорю» Гиреєва знуджена, розлукою підсилена любов.

Глава 13

Майже заспокоїлася Квінізорайя, майже повернулося колишнє життя… Третій місяць минає від того дня, коли вийшов із гавані і відтоді сховався за обрієм фреґат Небесного принца «Світанкова зоря».

Змарнів і схуднув король Доар, посивів і, здається, одразу постарів. Щодня виходить він на велику вежу Дальнього форту і годинами стоїть, вдивляючись у небосхил. Люди, що привели сильбертальський кліпер, говорили, що принц вирушив на Ядран… Дивні речі казали ті люди. Їх допитали – кожного окремо, – неймовірні оповідання збігалися до найменших подробиць, і повністю співпадали з тим, що двадцять п’ять років тому бачив з борту «Морського носорога» адмірал Устін Блек. І король похмуро дивиться годинами у фіалкову морську далечінь.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒