Організація Об’єднаних планет. 3 страница

Лейтенант підправив приціл, і третє ядро завалило щоглу на кліпері. Було дуже добре видно у трубу, як швидко кинулися рубати канати і ванти моряки з ворожого судна.

– Вправні хлопці, – похвалив Гирей супротивників. Раптом він придивився, налаштував трубу, протер носовичком скло, глянув, протер око: ні, не може того бути! Не може небо того допустити: кліпер, що втратив щоглу, швидко затягував туман.

– Де взявся той сучий туман! – у розпачі вигукнув принц. – Атакуймо їх, швидше!

Та ні, підбитого втікача вже майже не видно! Ще мить – і він зовсім зник.

– Прокляття! – схопився за голову принц, вдарив по перилах містка п’ястуком, затупотів ногами.

– Ні, не може того бути, – видихнув Гирей.

– Чого не може бути? – роздратований, перепитав принц.

– Туман серед ясного неба у старовинних оповідях, що передають від покоління до покоління моряки, передує появі Морських Мольфарів.

– Що це за маячня? Що ти мелеш? – остаточно втратив рівновагу спадкоємець престолу. – Хто бачив Морських Мольфарів наочно?

Капітан тихо відповів:

– Відповідно до бортових журналів фреґата «Морський носоріг», двадцять п’ять років тому їх бачили король Доар ІІI та капітан Устін Блек.

Глава 7

…Туман, який падає сонячним днем, у старовинних оповідях, що їх передають споконвіку моряки, передує появі Морських Мольфарів.

Зменшився, заслаб, стих вітер, і вітрила, безсилі, повислі на реях. Імла густа, мов кисіль, пасмами напливала на «Світанкову зорю». Лейтенант Анвар підкурив люльку від розпеченого до червоного кольору запального прутка, поклав його знов до жаровні, поглянув у той бік, куди щойно стріляв, і… махнув рукою. Біла каламуть, здавалося, жила та дихала.

Раптом із туману з’явилися одна ладдя, друга, третя. У кожній стояв високий бородатий чоловік у шкіряних штанях і куртці білого хутра. Ладді рухалися без весел і вітрил, здавалося, над водою, бо пасажирів їхніх аж ніяк не хитало на могутніх океанських хвилях. Ладді перетинали курс Гиреєвого фреґата, туман перемішувався з сутінками, даючи можливість понівеченому кліперові сховатися від погоні.

Принцова рука потяглася до пістоля – один із Мольфарів, сивий, з багатьма амулетами, зупинився, його човен підплив до фреґата:

– Йди на Ядран, – простягнув руку до Зульфікара чаклун. – Там відповіді на перші твої запитання.

– Я не ставив тобі жодних запитань, – закричав принц.

– Ти їх ставиш собі, хоча ще не визнав цього, – посміхнувся чарівник.

– Нащо ти перетнув мені шлях? – роздратовано, але вже спокійніше сказав принц. – Як я тепер знайду крадіїв, як поверну собі меч?

– Йди на Ядран, – повторив Мольфар і раптом зник з усією своєю флотилією і туманом. Вітерець заворушив обвислі, було, вітрила. На небокраї ще виднівся невеличкий шматочок сонця, який кидав останні червоні промені на вечірній океан.

– Йди на Ядран, – повернувся у Гиреїв бік і розвів руки принц.

– Тепер Мольфарів багато хто бачив, – стиха сказав капітан. І голосно додав: – Ядран великий, ваша Небесна високосте, куди саме йти?

– Йди на столицю, на цей, як його… – забув назву Зульфікар.

– Гасхурн, – підказав капітан.

– Гасхурн, – затвердив королівський син і пішов до кают‑компанії.

Каптурник Зенон сидів за столом і читав старовинний звиток, манускрипт. Перед ним стояв великий келих димчастого скла, повний білого вина.

– Очуняв? – посміхнувся принц. – Гиреєві мало весь корабель не… – хотів сказати – «заблював», але передумав, – забруднив. А зараз, дивись, вино п’є.

– Я, як побачив, що сталося, забув про морську хворобу. Хто вони, чому допомагають неправдивим? – захвилювався Зенон.

– Ну то що, знайшов відповіді на свої запитання?

– Поки що ні, – сумно опустив очі чернець.

– Йди на Ядран, – Мольфаровим голосом глухо пробасив Зульфікар. Монах здригнувся. Задоволений жартом, принц всівся у крісло на чолі столу, поглянув на дошку з виставленими камінцями, на якій збереглася недограна позиція.

– Поталанило лейтенантові канонірів, він уже фактично програв, але партію не дограно – отже, поразка не відбулася, – принц забрав гроші, що так і лишалися на столі, і плеснув у долоні. – Вина, червоного, міцного! – наказав меткому стюартові. Взяв вино, ковтнув, замислився:

– Скільки днів ходу до Ядрану?

– Я не знаю, – розгубився монах.

– Тобі й не обов’язково знати, – глянув крізь вино на світло юнак. – Я спитаю в Гирея.

Королівства Ядрану займають більшу частину Східного континенту, лише північна третина якого належить королівству Руттія – єдиній державі Небесного народу, яка має суходільний кордон із Ядраном по річках Оло та Олол. Умовним кордон був в Ольській низині, де ріка губилася в прісних трясовинах, які переходили поступово в морське мілководдя. Між Ядранськими горами, звідки витікала повноводна Оло, та Ольською низиною в прадавні часи рутійці побудували величезний вал, з’єднавши ним три фортеці: Тургал, Апіру та Анц. Скільки в Ядрані королівств, де їхні столиці, пранги не вельми добре знали. Достеменно було відомо, що їхній верховний правитель живе у місті Гасхурн, що розташований на південному, найвіддаленішому від Гряди узбережжі. Гасхурн – то було єдине ядранське місто, в якому був консул прангів і діяло крихітне їхнє земляцтво.

– Скільки днів до Гасхурна? – спитав принц, коли, нарешті, з’явився Гирей.

– За сприятливого вітру – днів сорок….

– Хай допоможе нам Небо з вітром, – підвів очі Зенон.

Після вечері всі офіцери, крім вахтових, розійшлися по каютах. Гирей зайшов до новоспеченого лейтенанта Брайта, погомонів з ним та й пішов спати. Тільки, здавалося, очі заплющив, як у двері каюти хтось голосно стукає – з петель зриває! Капітан підхопився:

– Хто там?

– Пане капітане, попереду – ядранський кліпер, – відповіли з‑за дверей. Гирей вистрибнув з ліжка, як дельфін із води, стрімко вбрався, натяг чоботи, перепоясався ременем з мечем, схопив капелюха з пером і, виходячи, зиркнув у дзеркало – нічого особливого не побачив.

Високий прозорий світанок заполонив небо на сході. Було прохолодно і хитавиця посилилася.

– Де? – кинув Гирей черговому офіцерові.

– Он там, – вказав той. Капітан витяг свою чудову трубу, налаштував, навів на маленьку цяточку на горизонті, і за хвилину на кораблі почався активний рух і галас: задудніла боцманська дудка, потім друга, затупотіли по палубі матроські ноги, потім вийшла Брайтова піврота, уже в обладунках та зі зброєю, по вантах побігли прудкі матроси, заходилися коло гармат каноніри. Вийшов Зульфікар, – офіцери виструнчилися, – жестом дозволив бути вільно та спитав:

– Гарячі напої – сюди принесуть?

«Кляте низьке походження, – подумав Гирей. – Як у дитинстві не навчили, потім вчись – не вчись, усе одно – не надолужиш». Він поглянув на старшого помічника – той зник, і за п’ять хвилин на місток подали гарячий шоколад. Принц завів світську бесіду, жартував з офіцерами, дрібними ковтками пив духмяний напій, і тільки Гирей бачив, як косував він оком у бік далекого ще кліпера.

– Та він не втікає? – здивувався вартовий.

Принц сіпнувся до перил – Гирей простяг йому трубу. Зульфікар хвилину роздивлявся вітрильник, повернув прилад капітанові: а ну, ти скажи.

Гирей глянув: вітрила на єдиній вцілілій щоглі плескалися, як білизна на мотузці десь у дворі бідного портового квартала Квінізорайї. Кліпер гойдався на хвилях, і відстань до нього швидко скорочувалася.

– Він не тільки не втікає, – повідомив принца Гирей, – ним ніхто не керує.

Юнак вихопив у капітана трубу і завмер, не відводячи її від ока. Гирей наказав готувати абордажні гаки та зброю. Піврота лейтенанта Кера Брайта стояла із зарядженими пищалями – ледь диміли запалені ґноти.

Фреґат притерся бортом до кліпера, і з нього одразу ж полетіли абордажні гаки з мотузами, а з тих мотузів на палубу посипалися страшні, як чорти, матроси. Брайтові ґвардійці наблизилися і навели зброю у бік «Морської ворони». Ніхто не встав назустріч прангам: чи не пастка? – насторожився Гирей, але нападники кинулися до трюмів і оволоділи судном без жодного пострілу – на борту захопленого судна нікого не було.

Гирей перебрався на кліпер, зайшов зі своїми людьми до рубки, до капітанської каюти – бортового журналу не знайшов.

– Шукайте меч! – крикнув із фреґата Зульфікар.

– Шукаємо, – відповів Гирей і пішов на камбуз. Навіть на погляд плита була холодною: сьогодні її не розпалювали. У крюйт‑камері був повний запас пороху, в трюмах – провіанту.

– Вони покинули судно ще вчора ввечері чи, щонайпізніше, вночі. Пішли швидко, але без паніки: судовий журнал, корабельну касу, особисті речі та найцінніше майно винесено. Меча не знайдено, – доповів знизу капітан Зульфікарові.

– Бодай вони повиздихали, – вилаявся принц, неначе посполитий, вихопив подаровані адміралом пістолі і вистрілив – раз та другий – у вцілілу щоглу кліпера.

– Дайте мені вогню! – закричав.

– Не треба його палити, – майже благально промовив Гирей. – Це – призовий корабель. І він, як я й думав, зовсім не ядранської побудови. Приведемо його до Квінізорайї, відремонтуємо – буде чотири судна у Небесній ескадрі.

– Нащо він мені, такий тихохідний? – попри гнів, зацікавився принц.

– Якщо обдерти все, що наросло на його бортах, – Гирей показав на товстий шар водоростей та молюсків, що обліпили судно, – то не такий уже й тихохідний.

– І що, буде плентатися за нами до Гасхурна?

– Та ні, ваша високосте, посадимо на нього одного з моїх офіцерів, кількох матросів і десяток солдатів, і хай ідуть потроху на Квінізорайю.

– Хай буде так, – покидав принц пістолі, які все ще тримав у руках, по кобурах.

За три дні дивне судно увійшло до порту Квінізорайї: сильбертальський за обводами кліпер з однією щоглою під ядранськими вітрилами та прапором Небесного принца.

Глава 8

За місяць і тиждень плавання принц вивчив багато морських слів: фок, ґрот, бізань, гітов, рея, стеньґа, марс, півбак, пів’ют… У ясну погоду навіть кілька разів постояв за штурвалом – не сподобалося. Потім він вигадав розвагу: ставив на фальшборт порожню пляшку з‑під вина і стріляв по ній із пістолів. Якщо влучав – вона розліталася, і скалки летіли за борт. Бувало, через хитавицю бив мимо цілі – кулі летіли у море чи з шаленою силою пробивали дошку фальшборту: тріски відколювалися з зовнішнього боку.

Одного разу Зульфікар побачив: дивиться Гирей на це скоса, але, з тяжким серцем, мовчить.

– Зробіть мені так, щоби пляшку можна було підвісити за бортом, – наказав принц. Тепер стріляти стало ще важче: гойдається корабель на океанській хвилі, гойдає пляшку. Попервах все мимо бахкав принц, потім призвичаївся: замре корабель на мить на гребені хвилі – гримить влучний постріл.

А то ще розвага – фехтування. Виявилося, що вправних фехтувальників на борту всього троє: він сам, Брайт, який завжди навчав фехтуванню новачків, і, хоч як дивно, капітан Гирей.

Брайт чудово володів класичною технікою: поки він стояв у стійці, то був небезпечним і майже невразливим. Його треба було вивести в незручне, а ліпше – в нестандартне положення, тоді він діяв гірше і – програвав.

Гирей – навпаки. Школою моряк володів слабше, зате не тяжів до шаблонних комбінацій, чудово рухався, був розслаблений і, що найголовніше, імпровізував. Одного разу, у безвихідному, здавалося, становищі, він кинув у лице принцові жменю дрібних монет. Вони не могли вразити очей – маска надійно захищала, та у той момент Зульфікар не встиг подумати – відсахнувся і пропустив удар дерев’яним мечем по кірасі. Був би меч справжній – пробив би, мабуть, мідну шкаралущу.

Зульфікар помітив, як швидко Гирей перебирає в нього прийоми, стійки, зв’язки елементів, захисти і удари… Брайт же працював мечем, як машина: дуже добре, та, здебільшого, одноманітно. Але загалом принц переважав братів, так що і ця розвага не завжди радувала.

За час плавання всі, хто був на кораблі, зрозуміли: більше однієї з десяти партій в камінці у Брайта може виграти тільки Анвар: дві – три…

Вже тижнів зо два не зустрічаються прангівські кораблі – лише ізерлонські, атріанські, руттійські, частіше – строкаті шхуни з Південних Морів, і чимраз частіше – ядранські, бузково‑помаранчеві.

Раз по раз, майже з коленого ядранського судна, злітав при зустрічі зі «Світанковою зорею» поштовий голуб.

Старовинні карти, на яких зображено Ядран, досить точно відображали узбережжя: фреґат «Світанкова зоря» на тридцять восьмий день плавання обігнув мис на півострові та увійшов, стрімкий, до великої затоки. Десь далеко, на березі, миль за десять, виблискував на сонці мідними дахами величезний Гасхурн, а значно ближче, майже на відстані пострілу доброї гармати, великою дугою стояли неоковирні, непропорційні якісь ядранські бойові судна, а попереду, на чолі бойового порядку – доладніший, схожий будовою на корвет, корабель із яскравим прапором на ґроті: на ультрамариново‑чорному тлі бузковий змій обвиває помаранчеве сонце.

Гарматні порти його було зачинено. Ядранський корвет дуже повільно рушив у бік «Світанкової зорі», і над щоглою замайорів невеличкий кольоровий прапорець.

Гирей роздивився у трубу клапоть тканини:

– Не може бути! Вони підняли прапор «Ласкаво прошу»!

… Протокол – складна штука. Консул королівства Гряди прибув на «Світанкову зорю» на ядранському корветі й відтоді невідступно крутився біля принца.

Величезний почет зустрів Зульфікара на причалі. Принц потискав чиїсь руки, кивав головою, посміхався, аж поки, нарешті, не подали величезного критого візка, запряженого чудовими блакитними муфлонами. «Непогана штука, – оцінив принц. – А в нас на ношах досі тягають». Частина його команди, солдати Брайта, ну і, звісно, каптурник, мали стати за візком високого гостя. За ними вишикувалася почесна варта ядранських мечоносців, потім – ченці з музиками, а хто далі – прангам не видно.

Вельможа, що зустрічав принца («Брат короля» – зробив великі очі консул), влаштувався у такому ж точно візку, що стояв поряд із Зульфікаровим.

Поважний, із непроникливим лицем, брат короля Ядрану князь Олол зняв білу шовкову рукавичку і кволо махнув нею, виблискуючи камінням перстенів. Процесія неквапно рушила. Небесний принц оглядався навсібіч: іще з моря він побачив, яке велике місто Гасхурн, і тепер із цікавістю розглядав будинки, бруківку, мешканців. Майже всі будови були зведені з білого каменю – вапняк чи черепашник, звідси не роздивитись, – і накриті міддю. Найчастіше – у три, але є й у чотири поверхи. А з вікон ядранки виглядають; очі мигдалевидні, жовті, волосся легке по плечах розсипається. Самі здебільшого мініатюрні. Дивна річ: чоловіки звичайні на зріст.

Зупиняються перехожі, на дивних гостей витріщившись… Вдягнеш вони у якісь халати, а не так, як пранги – куртка та штани… Трапляються військовики. Зупиняються, честь процесії віддають.

А музика – зу‑у‑у‑у! – зу‑у‑у‑у! – ще паскудніша, ніж наша, – вирішив принц, згадавши свій недавній обряд посвячення.

Брат короля сидить – ніби кілка проковтнув. Принц спитав у консула: може, так треба за тутешнім етикетом? «Він завжди такий», – відповів дипломат.

А кортеж потроху рухається: вже вийшов на майдан – по колу стоять великі будинки, схоже, готелі. Далі – крамнички, знов готелі, таверни, оранди… Одна будівля вирізняється помітно: білого каменю зі вставками з чудової червоної цегли, вікна вузькі та високі, двері великі, мов брама, – з двох стулок, на кожній – кованого заліза розфарбований герб, бачений уже сьогодні прангами на прапорі ядранського судна: бузковий змій обкрутився навколо помаранчевого сонця.

– Це – резиденція короля? – здогадався Зульфікар.

– Ні, – заперечив консул. – Це – кафедральний собор.

– Ти щось розумієш, раднику Редж? Чому нас привезли сюди? Може, так належиться за їхнім протоколом? – закидав консула запитаннями юнак.

– Хто його знає, як там за їхнім протоколом, – стенув плечима радник. – Не те що Небесний принц, ніколи жодна висока особа людського племені до Гасхурна не приїздила…

Брат короля дочекався, доки спеціальна людина відчинила дверцята його візка, і зійшов на бруківку – між двома екіпажами. Небесний принц Зульфікар Гадруз вийшов до нього точно так, як сходив із нош у день посвячення: повільно й церемонно.

Розчинилися стулки – наче самі собою, ядранець пішов до собору, принц – за ним. Він чекав побачити все, що завгодно, та…

Величезне приміщення ховається у напівтемряві, горять сотні свічок, стовп світла посередині, ясне коло від того світла, а в ньому – постамент, а на постаменті – величезний кристал, завбільшки з гарматне ядро, тільки не яскравий, як у Квінізорайї, а тьмяний, наче всередині матовий. Теж блищить… А брат короля веде у задню частину собору, на ґвинтові сходи, і далі – униз, у підземний хід. Озирнувся Зульфікар – із своїх за ним ідуть тільки консул Редж і капітан Кер Гирей. Щоправда, і ядранців – кіт наплакав: товсті та літні – видно, що не бійці.

– Куди ми йдемо? – прошепотів юнак до консула. Раптом брат короля повернувся до прангів, і його холодні, здавалося, очі горіли:

– До Верховного правителя Ядрану, короля Десяти королів, – чудовим прангівським діалектом із мезумською вимовою (який шик навіть для Майванського князя!) повідомив він гостей.

…Ханна зі сну помацала коло себе: пусто, і – прокинулася. Дощ барабанив у вікно спальні. Місяць і тиждень минув відтоді, як поїхав принц Зульфікар на новому кораблі, де її Гирей капітаном. «Як з’явився цей корабель, майже не лишилося часу і місця в його серці для мене», – схлипнула вона. Мабуть, було ще досить рано, за вікном сутінки, хоча – удосвіта встає Квінізорайя. Ось торохтить візок – мабуть, молочник їде своїм щоранковим маршрутом. Тепло Ханні під м’якою ковдрою, але незвична вона довго лежати зранку, встала, натягнула шовковий ядранський халат – дарунок Гирея – і підійшла до вікна.

Он до пам’ятної корчми «Західний континент» підкотив свій візок продавець овочів, і поважний Бон запекло торгується з ним, хоча кожного дня купує саме в цього продавця, і ціна усталена вже не один місяць.

Продавець, невеликий на зріст, з тулубом, мов діжка, великою нечесаною головою, хапав Бона за руку та гаряче говорив:

– Ти подивись, який товар! Двадцять хвилин тому ще на грядках був!

«Брехня, – подумав Бон. – Тобі від Східної Брами, де ти перекупляєш овочі в селян, перти цього візка до Жаб’ячого провулку щонайменше – півгодини».

«А вже смачні плоди, дивися», – без будь‑якої логіки майже під ніс Бонові тицьнув продавець величезну ріпу.

Ханна не стала дивитися, що буде далі: продавець вихвалятиме товар, а Бон казатиме, що вчора бачив на припортовому ринку точнісінько такі томати, але значно дешевші.

Продавець кричатиме Бонові, що на тому ринку товар – фуфло, самі перебірки, які він та його колеґи здають за безцінь після того, як обійдуть усіх постійних покупців. А тут – доставлено під двері, та ще й найкраще.

Потім вони вдарять по руках, Бон віддасть гроші (рівно стільки, скільки і вчора, і позавчора), його люди заберуть із візка товар (стільки, скільки завжди), і до завтра вони розійдуться, щоби зустрітися й повторити все спочатку. Просто купити – у Квінізорайї вважалося нечемним.

«Мабуть, молочник уже був», – вирішила жінка, і раптом їй так закортіло свіжого молочка… «Спущуся, – вирішила, – куплю склянку, ні, маленький глечик, у Вергера». Вона взяла зі столу гроші, глянула – вистачить – і відчинила двері.

– Та портова шльондра ще спить‑вилежується, – почула Ханна неголосні, але злі слова Вергерової дружини Марри. – Той пригрів сучку, та й поїхав, а вона тут дружків його приймає!

Перехопило Ханні подих. Вчора, справді, заходив на хвилинку Гиреїв друг, Фортунато. Поцікавився, чи є новини від Гирея, і побіг, навіть від філіжанки кави відмовився. А ця руда кирпата курва натякає казна‑що! Ще Гиреєві щось таке скаже… Портовою шльондрою називає!

Так, то правда, танцювала Ханна ще півроку тому в портовому балагані, було у неї кілька хлопців до Гирея… Але ж – до Гирея! Звідки вона знала, що зустріне його?

Ханна різко крутнула головою – сльози, які, було, наповнили очі, розлетілися віялом.

– Що ти мелеш, дурепо, яке твоє діло? Був Гирей колись простим хлопцем, а тепер – пан! А відтак і жінка його – пані!

– Ой, жінка! Що вони – побралися? Та в нього таких жінок… – не замовкала руда.

– Весілля не бачив, але жодна дівка до Ханни тут не жила, – сказав унизу Вергер.

«Я знайду спосіб порахуватися», – вирішила Ханна. Вона так гепнула дверима, що аж тиньк зі стін посипався, – балачки внизу одразу стихли.

Ханна зійшла сходами до зали, підійшла до стійки, за якою принишкло перелякане подружжя, і, навмисно не помічаючи рудої Марри, простягла Раухові гроші:

– Глечик молока, поважний Вергере!

Відводячи погляд, рудий корчмар Раух Вергер простяг Ханні посудину…

Місяць король Доар та адмірал Устін Блек перевіряли Малу Черепаху. Добу діяла усна заборона залишати порт, а на ранок ескадра бойових галер стала на рейді (долетів таки голуб до Майвани!) і портова жандармерія разом з митною службою заходилися обшукувати кораблі та портові споруди.

Густим гребінцем пішли по Квінізорайї патрулі, забираючи до відділків усіх підозрілих. Допитали всіх відомих злочинців – ніхто нічого не знав і допомогти слідству не міг, хоча гроші від імені короля пропонували величезні.

Щоправда, результат таки був: у спокійній назагал Квінізорайї запанував ідеальний порядок; усі, чия добропорядність була хоч трішечки сумнівною, боялися носа показати.

Меча так і не знайшли. Принц Азиз Мезумський крутився коло батька, скоріше заважаючи пошукам, і намагався, як умів, заспокоїти: сидів поряд і зітхав. Королеві Доару, батькові мужнього та рішучого, це скоро набридло:

– Раджу вашій високості не сидіти в палаці, а взяти солдатів і піти перевірити Дальній форт.

Ображений принц оселився у вежі Дальнього форту і з двома десятками солдатів три тижні поспіль обшукував усі будівлі укріплення. Комендант форту, старий майор Джальміро, тримав порядок залізною рукою: принц не знайшов ані меча, ані жодної зайвої речі, яка не була б на обліку.

– Надійшов наказ короля: перевіряти Дальній форт, скасування наказу не було, – пояснив майорові свою поведінку за вечерею принц. А одного разу у форті з’явився королівський посланець; голосно задуднів горн. Азиз вийшов з вежі, пройшов стіною, спустився сходами вниз, у двір форту, і підійшов до посланця. Той схилився у низькому поклоні:

– Його величність король народу прангів Доар Четвертий запрошує вашу високість сьогодні на обід.

Принц вдоволено посміхнувся:

– Добре, я прийду. Можеш іти, – і вказівним пальцем провів по негустих підфарбованих вусиках.

Глава 9

Король десяти королів – у літах, але дуже міцний та величний, – сидів на величезному базальтовому троні, прикрашеному золотом і перламутром. Неосяжна зала, вирубана в підземному кам’яному моноліті, мабуть, років уже п’ятсот слугувала для найважливіших подій: тут Верховні правителі коронувалися, одружувалися, вирішували долі царів і народів. Звідси Ядран оголошував війну та погоджувався на мир…

Це він, король Раал П’ятий, з державою у вигляді сонця, оповитого змієм, втілює владу і право стародавнього Ядрану. Десять ядранських королів схиляють голову перед ним – десять могутніх володарів. І нема в нього друзів серед них – жодного. Триста сімдесят найзначніших баронів стоять на колінах перед королем Раалом, а простий Ядран – лежить долілиць. І ще невідомо, чи є там у нього друзі. А ворогів – безліч. І в десяти королівствах, і, особливо, за їхніми межами. А найзапекліший – адмірал прангів Устін Блек. Гіршим за нього був тільки покійний уже їхній король Доар Третій.

Той колись налетів з ескадрою на Бурштинову обмілину, де споконвіку ядранці ловили рибу, і давай стріляти з гармат по рибалках. Одного корабля таки втопив, інших – прогнав. Цього Раал вибачити не міг, з’явився з усім флотом. Бурштинова обмілина була порожня, а на сусідніх відмілинах сила‑силенна прангів – рибалок. Вони, знахабнілі, побачили його і навіть не втікали Тільки ті, хто встиг після першого залпу обрізати сітки й підняти вітрила, врятувалися, але за ними тінню пішов Раалів флот, – на нову столицю прангів, на Мезуму.

А там, біля Великої Черепахи, доля відвернулася від нього: вітер майже стих, лишивши вітрильники без маневру, берегові гармати у прангів виявилися напрочуд далекобійними, і, до того ж, навалився з армадою бойових ґалер ненависний Устін Блек: таранив броньованими носами нерухомі вітрильники, розстрілював із гармат, брав на абордаж і – топив, топив, топив!

На щастя, дмухнув легкий вітерець, і мужні ядранські адмірали кинули на Блека останні кораблі, даючи Раалові змогу піти геть і рятуючи тим від загибелі чи полону.

А три місяці потому, коли за посередництва Руттії у Триарсі укладався «вічний мир», Доар нахабно заявив, що ніколи не зазіхав на Бурштинову обмілину, бо риби пранги і так ловлять удосталь, а втопив ядранське риболовецьке судно тільки за те, що його капітан не поступився йому, королеві, дорогою, ще й показав непристойний жест правою рукою, поклавши на її середину ліву. А за таке – він зрозуміє, якщо і Раал когось утопить.

Вже третє десятиліття пранги неухильно дотримуються угоди, навіть не підходячи до місць риболовлі ядранців. Але хоробрі ядранські моряки пішли на дно біля Великої Черепахи, і ніхто цього не забув.

І от тепер онук клятого Доара приїхав сам до Гасхурна. І Раал знав, що привело його…

Король підвівся назустріч юнакові, демонструючи: ти – рівний, і сказав ядранською:

– Я радий вітати Небесного принца у столиці Десяти королівств.

– І я вітаю вашу величність, – також ядранською відповів Зульфікар.

Приємно здивований, король щось стиха наказав одному з вельмож, той поворушив указівним пальцем, і тієї ж миті двоє старих ядранців (мабуть, товмачі) швидко залишили приміщення.

Король Раал вдивився у молоде чисте лице: не тінь ворога, не згадка, ні – здавалося, сам Доар III, молодий, дужий, сміливий та заповзятий, підвівся з труни, дивився просто у вицвілі блідо‑жовті королеві очі та приязно посміхався. «Такого мати за ворога – честь», – вирішив старий воїн, але погляду не відвів.

– Що привело тебе, принце, у мої землі? – спитав.

– Сталась у мене велика неприємність, – почав Зульфікар. – Вкрали в мене одну річ, дуже дорогу й пам’ятну. Я майже наздогнав крадіїв. Але…

– Щось завадило? – підтримав розмову Раал.

– Подія, якої пояснити я не можу… Коли ми таки знайшли їхній корабель в океані, він був покинутий…

Ну й погляд у цього принца, таким тільки олово плавити. Раал на секунду опустив очі і зрозумів: знову програв, і знову прангові на прізвище Гадруз!

Але принц чомусь замовк, хапнув повітря ротом, ковтнув і наважився:

– Розумієш, я думав – то казка, міф, якими повниться Тера…

– Терою ти звеш планету Ядран? – уточнив король.

– Нашу планету, – пояснив Зульфікар, хоч, ядранець не міг не знати, як зветься ця планета Небесною мовою…

– Наша планета сповнена міфів, – погодився Раал. – І який же міф ти зустрів?

– Ми майже наздогнали кліпер крадіїв. Він був розфарбований у ваші кольори, але я здогадався, що це не ядранський корабель, точніше, мій капітан здогадався, – Зульфікар кивнув у Гиреїв бік. – І коли вже наша гармата збила одну щоглу на кліпері, коли готові були абордажні гаки, коли я бачив у трубу метушню на їхній палубі, впав туман із ясного неба, закрив увесь світ, і прямо на нас на величезних човнах нізвідки, бо їх не було на небокраї, вийшли, оповиті імлою…

– Морські Мольфари! – закричав король.

– Ти також бачив їх? – здивувався принц.

– Так, – оволодів собою король. – Двадцять п’ять років тому…

– Тоді ж їх бачили з нашого фреґата «Морський носоріг».

– Вони з’явилися, – сумно посміхнувся король, – між ютом мого корабля і носом вашого… Як ти сказав – фреґата «Морський носоріг»?

Принц мовчав: здається, він припустився невиправної помилки: саме тоді була та знаменита війна, яку гучно виграли пранги…

– Так, якби не вони, – король кивнув головою, – Доар, мабуть, убив би і мене, і мою команду.

– Прошу у вашої величности пробачення, – схилив голову пранг.

– І що тобі сказали Мольфари? – змінив тему Раал.

– «Йди на Ядран».

– А мені тоді: «Чекай на молодого пранга!». От і дочекався! Дайте нам сильбертальського рому! – наказав.

Майже оголена, дивної вроди, ядранка принесла тацю з двома кубками. Жестом король запропонував гостеві кубок, той узяв, чомусь – дальній від себе. Король помітив це, взяв іншого, підніс до Зульфікарового:

– Перелий частину з твого кубку! Так колись робили твої предки, коли тільки з’явилися на Ядрані.

Зульфікар зробив те, чого вимагав од нього старий ядранець, і той одразу добряче ковтнув – принц згадав адмірала… Король так само, як і Блек, хукнув, Зульфікарові на мить здалося – зараз скаже, як адмірал: «Гидота».

Принц для годиться зробив маленький ковток.

– А яку саме річ шукає ваша Небесна високість? – поцікавився Раал.

Принц задумався: як пояснити?

– Чи не цю? – не давав продихнути король.

Зульфікар повернувся за рукою старого ядранця, ворога його діда… Брат короля, князь Олол, який зустрічав принца ще в океані, і привіз сюди, на двох долонях, обережно, мов дитину, тримав меч Гадрузів. Зульфікар зробив зусилля і – зміг, не здригнувся. Незворушно підійшов, глянув – достеменно, і сталь таку робити давно вже розучилися, і надпис мовою інґлішів: «Born for glory».

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒