Магія світу відьмака 12 страница

— Que suecc’s? — одна із дріад, які тут спали, підскочила, пробуджена його підвищеним голосом.

— Вибач, — тихо сказав відьмак. — Ти — також.

Зелені ліхтарики Брокілону вже згасли, тільки деякі ще слабо тліли.

— Ґеральте, — перервав мовчанку Любисток. — Ти завжди стверджував, що стоїш осторонь, що тобі — байдуже… Вона могла в те повірити. Вірила в те, коли разом із Вільгефорцом почала ту гру…

— Досить, — сказав Ґеральт. — Ані слова більше. Коли я чую слово «гра», то маю бажання когось убити. Ах, давай ту бритву. Хочу нарешті поголитися.

— Зараз? Ще темно…

— Для мене — ніколи не темно. Я ж — дивовижа.

Коли відьмак вирвав у нього з рук мішечок із туалетним приладдям і відійшов у бік струмка, Любисток зрозумів, що сонливість цілком минула. Небо вже світлішало, обіцяючи світанок. Він устав, увійшов у ліс, обережно обминаючи притулених одна до одної дріад, які спали.

— Ти був серед тих, хто став цьому причиною?

Він різко повернувся. Дріада, яка спиралася на стовбур, мала волосся кольору срібла, й це було помітно навіть у напівтемряві вранішньої зорі.

— Занадто паскудний вигляд, — сказала, схрещуючи руки на грудях. — Хтось, хто все втратив. Знаєш, співаче, це цікаво. Свого часу мені здавалося, що не можна втратити все, що завжди щось залишається. Завжди. Навіть у Часи Погорди, коли наївність може помститися в найжорстокіший спосіб, не можна втратити все. А він… Він втратив кілька кварт крові, можливість нормально ходити, часткове володіння лівицею, відьмачий меч, кохану жінку, дочку, яку він дивом отримав, віру… Ну, думала я, але ж щось повинно в нього лишитися? Я помилялася. Він не має вже нічого. Навіть бритви.

Любисток мовчав. Дріада не рухалася.

— Я питала, чи ти був цьому причиною, — продовжила за хвильку. — Але, мабуть, питала дарма. Це очевидно, що — був. А якщо є в нього друзі, але він все одно усе втрачає, то вочевидь друзі в цьому винуваті. За те, що вони зробили, а особливо за те, чого не зробили. За те, що не знали, що зробити треба.

— А що я міг? — прошепотів він. — Що я міг зробити?

— Не знаю, — відповіла дріада.

— Я не сказав йому всього…

— Це я знаю.

— Я ні в чому не винуватий.

— Винуватий.

— Ні! Я не…

Він підскочив, затріщав віттям лігвища. Ґеральт сидів поряд, тручи обличчя. Пахнув він милом.

— Ти — не? — запитав прохолодно. — Цікаво, що тобі приснилося. Ти що, жаба? Заспокойся. Ти не вона. Ти дурбецел? Ну, тоді це міг бути пророчий сон.

Любисток роззирнувся. Вони були на галявині самі.

— Де вона… Де вони поділися?

— На край лісу. Збирайся, час і тобі.

— Ґеральте, мить тому я розмовляв із дріадою. Вона говорила загальною без акценту й сказала мені…

— Жодна з цього загону не говорить загальною без акценту. Тобі приснилося, Любистку. Це — Брокілон. Тут усяке може приснитися.

На краю лісу чекала на них самотня дріада. Любисток відразу її упізнав — була це та, із зеленкуватим волоссям, яка серед ночі принесла їм світло й хотіла вмовити його співати далі. Дріада підвела руку, наказуючи їм зупинитися. У другій руці тримала лук зі стрілою на тятиві. Відьмак поклав долоню на плече трубадура й міцно стиснув.

— Щось діється? — прошепотів Любисток.

— Авжеж. Стій тихо й не рухайся.

Густий туман, що лежав у річищі Стрічки, тлумив звуки, але не настільки, щоб Любисток не почув плюскіт води й пофоркування коней. Через річку йшли вершники.

— Ельфи, — здогадався він. — Скойа’таелі? Втікають до Брокілону, вірно? Ціле командо…

— Ні, — буркнув Ґеральт, вдивляючись у туман. Поет знав, що зір і слух відьмака неймовірно швидкі й чутливі, але не міг відгадати, оцінює він зором чи слухом. — Це не командо. Це те, що від командо залишилося. П’ятеро чи шестеро кінних, три вільних коня. Побудь тут, Любистку. Я піду туди.

— Gar’ean, — сказала, застерігаючи, зеленоволоса дріада, піднімаючи лук. — N’te va, Gwynbleidd! Ki’rin!

— Thaess aep, Fauve, — несподівано різко відповів відьмак. — M’aespar que va’en, ell’ea? Прошу, стріляй. Якщо ні — то стули пельку й не намагайся мене лякати, бо мене вже нічим не можна налякати. Я мушу порозмовляти із Мільвою Баррінг і зроблю це, подобається воно тобі чи ні. Залишся, Любистку.

Дріада опустила голову. Лук — також.

З туману випірнуло дев’ять коней, і Любисток побачив, що насправді лише шість із них несли вершників. Помітив фігури дріад, які виходили із хащів і йшли назустріч. Зауважив, що трьом вершникам довелося допомагати спускатися з коней і треба було їм допомагати, аби вони зуміли піти в бік рятівних дерев Брокілону. Інші дріади, наче духи, промайнули крізь вітролом і берег, зникли в тумані над Стрічкою. З протилежного берега пролунав крик, іржання коней, плюскіт води. Поету також здалося, що він почув свист стріл. Але в цьому впевненим не був.

— Переслідували їх… — пробурмотів.

Фауве повернулася, стискаючи долоню на перехваті луку.

— Ти співай таку піснь, taedh, — гарикнула. — N’te shaent a’minne, не про Еттаріель. Кохання — ні. Не час. Зараз час убивати, так. Така піснь, так!

— Я, — пробурмотів він, — не винен у тому, що діється…

Дріада хвильку мовчала, дивлячись убік.

— Я теж ні, — сказала й швидко відійшла в гущавину.

Відьмак повернувся десь за годину. Вів двох осідланих коней — Пегаса й гніду кобилу. Чепрак кобили був у крові.

— Це ж конячка ельфів, вірно? Тих, що перейшли річку?

— Так, — відповів Ґеральт. Обличчя і голос його змінилися, були чужими. — Це кобила ельфів. Утім, поки що вона послужить мені. А як матиму можливість, обміняю її на коня, який уміє нести пораненого, а коли поранений падає — залишається біля нього. Схоже, цю кобилу такому не вчили.

— Ми звідси їдемо?

— Ти їдеш, — відьмак кинув поету вуздечку Пегаса. — Бувай, Любистку. Дріади проведуть тебе зо дві милі уверх по річці, щоб ти не натрапив на жовнірів з Брюґґе, які напевне все ще крутяться на тому березі.

— А ти? Залишаєшся тут?

— Ні. Не залишаюся.

— Ти про щось довідався. Від білок. Ти довідався про Цірі, так?

— Бувай, Любистку.

— Ґеральте… Послухай мне…

— Що я маю слухати? — крикнув відьмак, і раптом горло йому перехопило. — Я ж її… Я не можу залишити її на поталу долі. Вона зовсім сама… Вона не може бути самою, Любистку. Ти цього не зрозумієш. Ніхто цього не зрозуміє, але я це знаю. Якщо вона буде самотньою, з нею станеться те саме, що колись… Те, що колись сталося зі мною… Ти цього не зрозумієш…

— Розумію. І тому я їду з тобою.

— Ти здурів. Ти знаєш, куди я збираюся?

— Знаю. Ґеральте, я… Я не сказав тобі всього. Я… Відчуваю себе винним. Я не зробив нічого, я не знав, що треба зробити… Але тепер знаю. Я хочу їхати із тобою. Хочу тебе супроводжувати. Я не сказав тобі… про Цірі, про чутки, які крутяться. Я зустрів знайомих з Ковіру, а ті, у свою чергу, чули доповідь послів, які повернулися з Нільфгарду… Я здогадався, що ті плітки могли дістатися навіть до білок. Що ти вже все знаєш від тих ельфів, які перейшли Стрічку. Але дозволь… аби то я… Аби то я тобі розповів…

Відьмак мовчав довго, безпорадно опустивши руки.

— Стрибай у сідло, — сказав нарешті змученим голосом. — Розповіси мені по дорозі.

Того ранку в палаці Лох Ґрім, літній резиденції імператора, панувала незвичайна біганина. Незвична тому, що будь-яка біганина, рух і пожвавлення були абсолютно невластивими нільфгардській шляхті, а прояви неспокою чи піднесення вважалися за прояв незрілості. Подібна поведінка сприймалася серед нільфгардських вельмож із такою зневагою і доганою, що виказувати пожвавлення чи піднесення соромилася навіть недозріла молодь, від якої мало хто очікував пристойної поведінки.

Утім, того ранку в Лох Ґрімі не було молоді. У Лох Ґрімі молоді не було чого шукати. Величезну тронну залу заповнювали поважні й суворі аристократи, рицарі й придворні, всі як один одягнені в церемоніальну придворну чернь, розбавлену тільки білістю брижів і манжетів. Чоловіків супроводжували нечисленні, але настільки ж поважні й суворі дами, яким звичай дозволяв розцяцьковувати чернь одягу крихтою скромної біжутерії. Усі вдавали, що вони достойні, поважні й суворі. Були ж вони несамовито піднесеними.

— Подейкують, що вона бридка. Худа й бридка.

— Але ж, начебто, королівська кров.

— З неправого ложа?

— Нічого подібного. Легальна.

— Тож вона сяде на троні?

— Якщо імператор так вирішить…

— Грім і блискавка, тільки гляньте на Ардаля еп Даги й на герцога де Ветта… Ото в них обличчя… Наче оцту напилися…

— Тихіше, графе… Ти дивуєшся їхнім обличчям? Якщо плітки підтвердяться, Емгир дасть ляпасу старим родам. Він їх принизить…

— Плітки не підтвердяться. Імператор не візьме шлюб із тією знайдою! Він не може того зробити…

— Емгир може все. Запам’ятайте ці слова, бароне. Слідкуйте за тим, що говорите. Були вже ті, хто твердив, начебто Емгир не може того чи іншого. Закінчували вони на ешафоті.

— Подейкують, що він вже підписав декрет про пожалування для неї. Триста гривень ренти, можете собі уявити.

— І титул принцеси. Чи хтось із вас уже її бачив?

— Відразу після прибуття її віддали під опіку графині Ліддерталь, а дім оточено гвардією.

— Її віддали графині, аби та втовкмачила шмаркачці трохи понять про манери. Говорять, що та ваша принцеса поводиться, наче дівка зі скотного двору…

— Що в тому дивного? Вона походить з Півночі, з варварської Цінтри…

— Тим неправдоподібніші плітки про одруження Емгира. Ні-ні, це абсолютно неможливо. Імператор візьме за дружину доньку де Ветта, як і планувалося. Він не ожениться з тією узурпаторкою!

— Саме час, щоб він одружився хоча б із кимось. З точки зору династії… Саме час, щоб ми отримали малого принца…

— Тож нехай він жениться, але не на цій приблуді!

— Тихіше, без екзальтації. Клянуся вам, шляхетне панство, що до такого зв’язку не дійде. Яка мета могла б бути в такого мар’яжу?

— Це політика, графинє. Ми ведемо війну. Цей зв’язок мав би політичне й стратегічне значення. Династія, з якої походить принцеса, має законні титули й підтверджені ленні права на землі над Нижньою Яррою. Якби вона стала дружиною імператора… Ха, це було б виважене рішення. Гляньте тільки туди, на послів короля Естерада, як вони шепочуться…

— Тож ви підтримуєте той дивний зв’язок, мосьпане князю? А може, це ви порадили Емгиру його, га?

— То моя справа, графине, що я підтримую, а що — ні. А рішення імператора я б не радив вам ставити під сумнів.

— Виходить, він уже прийняв рішення?

— Я так не думаю.

— Значить, ви, не думаючи так, помиляєтеся.

— І що ви, пані, хочете цим сказати?

— Емгир відіслав з двору графиню Бруенн. Наказав їй повернутися до чоловіка.

— Він порвав із Дерваллею Триффін Бруенн? Бути того не може! Дерваля була його фавориткою уже три роки…

— Повторюю, він відіслав її з двору.

— Це правда. Говорять, що Золотоволоса Дерваля страшенно скандалила. Четверо гвардійців силою садовили її у карету…

— Її чоловік зрадіє…

— Сумніваюся.

— Велике Сонце! Емгир порвав із Дервалею? Порвав із нею заради цієї знайди? Заради цієї дикунки з Півночі?

— Тихіше… Тихіше, дідько…

— Хто це підтримує? Яка партія це підтримує?

— Тихіше, я ж просила… Я хотіла сказати, що принцеса… Подейкують, вона бридка… Коли імператор її побачить…

— Ви хочете сказати, що він ще її не бачив?

— Не мав часу. Прибув з Дарн Руаху годину тому.

— Емгир ніколи не вподобував бридких. Айне Дермотт… Клара еп Гвидолин Ґор… А Дерваля Триффін Бруенн — це ж справжня красуня…

— Може, та знайда із часом розквітне…

— Коли її відмиють? Подейкують, княжни з Півночі миються нечасто…

— Слідкуйте за словами. Говорите ви, може, про дружину імператора…

— Це ще дитина. Їй не більше чотирнадцяти.

— Повторюю, це був би політичний зв’язок… Чисто формальний…

— Якби було так, Золотоволоса Дерваля залишилася б при дворі. Знайда із Цінтри політично й формально сиділа б поряд із Емгиром на троні… Але ввечері Емгир давав би їй погратися тіарою й імперськими клейнодами, а сам ішов би до спальні Дервалі… Принаймні, допоки шмаркачка досягла би віку, коли може безпечно народжувати.

— Гм… Так… Щось у тому є. Яке ім’я має та… принцеса?

— Ксерелла чи якось так.

— Та ні, неправда. Зветься вона… Зірілла. Так, хіба Зірілла.

— Варварське ім’я.

— Тихіше, прокляття…

— І більше поваги. Поводитеся, наче шмаркачі!

— Зважайте на слова! Зважайте, щоб їх не сприйняли як зневагу!

— Якщо хочете сатисфакції, то знаєте, маркграфе, де мене знайти!

— Тиша! Спокій! Імператор…

Герольду не довелося занадто напружуватися. Досить було єдиного удару палицею об підлогу, щоб прикрашені чорними беретами голови аристократів і рицарів схилилися, ніби колосся під ударами вихору. У тронній залі запанувала така тиша, що герольду не довелося напружувати також і голосу.

— Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ин Карн еп Морвудд!

Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворогів увійшов до зали. Пройшов повз ряди шляхти своїм звичайним швидким кроком, енергійно відмахуючи правицею. Його чорний одяг нічим не відрізнявся від одягу дворян, якщо не враховувати відсутності брижів. Темне волосся імператора, як звичайно, не підстрижене, у сякому-такому порядку утримувала вузька золота корона, на шиї поблискував імператорський альшбанд[14].

Емгир досить недбало усівся на троні на підвищенні, спер лікті на бильця, а підборіддя — на долоні. Не закинув ноги на друге бильце, що значило, що церемоніал і далі залишався важливим. Жодна зі схилених голів не підвелася навіть на дюйм.

Імператор голосно кашлянув, не змінюючи пози. Придворні зітхнули й випросталися. Герольд знову вдарив палицею об підлогу.

— Цірілла Фіона Елен Ріаннон, королева Цінтри, княжна Брюґґе й герцогиня Соддену, спадкоємиця Ініс Ард Скеллі й Інніс Ан Скеллі, сюзеренка Аттре й Абб Ярра!

Усі очі звернулися до дверей, де стала висока й достойна Стелла Конгрев, графиня Ліддерталь. А біля графині йшла власниця усіх згаданих мить тому високих титулів. Худа, світловолоса, надзвичайно бліда, трохи згорблена, у довгій блакитній сукні. У сукні, в якій вона, схоже, почувалася погано й не на своєму місці.

Емгир Дейтвен випростався на троні, а дворяни відразу зігнулися в уклонах. Стелла Конгрев непомітно підштовхнула світловолосу дівчину, обидві вони продефілювали вздовж рядів зігнутих у поклонах аристократів, представників перших родів Нільфгарду. Дівчина ступала напружено й непевно. Спіткнеться, — подумала графиня.

Цірілла Фіона Елен Ріаннон спіткнулася.

Некрасива й худорлява, подумала графиня, наближаючись до трону. Незграбна, а до того всього ще й нетямуща. Але я зроблю з нею красунечку. Зроблю з неї королеву, Емгир, як ти й наказував.

Біле Полум’я Нільфгарду придивлявся до них з висоти свого трону. Як звичайно, очі мав трохи примружені, на губах його танцювала тінь глумливої усмішки.

Королева Цінтри спіткнулася вдруге. Імператор спер лікоть на бильце трону, торкнувся долонею щоки. Усміхнувся. Стелла Конгрев була вже досить близько, щоб упізнати ту усмішку. Омертвіла від жаху. Щось не так, подумала вона з переляком, щось не так. Полетять голови. Велике Сонце, полетять голови…

Отямилася, уклонилася, змушуючи присісти в реверансі й дівчину.

Емгир вар Емрейс не встав з трону. Але трохи схилив голову. Придворні затамували подих.

— Королево, — сказав Емгир. Дівчина зіщулилася. Імператор не дивився на неї. Дивився на зібрану в залі шляхту. — Королево, — повторив. — Я щасливий, що можу привітати тебе в своєму палаці й у моїй державі. Клянуся тобі своїм імператорським словом, що недалеко той день, коли всі належні титули повернуться до тебе разом із землями, які є твоїми за правом наслідування, що законно й беззаперечно тобі належить. Узурпатори, які хазяйнують у твоїх волостях, розпочали зі мною війну. Напали на мене, оголосивши при тому, що захищають твої права й справедливість стану. Тож нехай увесь світ довідається, що ти звернулася за допомогою до мене, а не до них. Нехай увесь світ довідається, що тут, у моїй державі, ти отримаєш почесті, що належать як сюзеренці, так і твоєму королівському йменуванню, тоді, коли серед моїх ворогів була ти лише вигнанкою. Нехай цілий світ знає, що в державі моїй ти в безпеці, тоді коли вороги мої не тільки відмовляли тобі в короні, а й зазіхали одночасно на твоє життя.

Погляд імператора Нільфгарду затримався на послах Естерада Тиссена, володаря Ковіру, й на послові Нєдаміра, короля Лігі з Генґфорсу.

— Нехай увесь світ дізнається правду, а також і королі, які, здавалося, не відали, на чиєму боці слушність і справедливість. І нехай увесь світ довідається, що ти отримаєш допомогу. Твої і мої вороги будуть переможені. У Цінтрі, у Соддені й Брюґґе, в Аттре, на островах Скелліґе й у гирлі Ярри знову запанує мир, а ти сядеш на троні на радість твоїх співвітчизників і всіх людей доброї волі.

Дівчина в блакитній сукні опустила голову ще нижче.

— А до того, як це станеться, — продовжував Емгир, — ти будеш у моєму панстві прийнята із належною пошаною, мною і всіма моїми підданими. А оскільки в твоєму королівстві все ще палає полум’я війни, на доказ поваги, вшанування і приязні Нільфгарду я надаю тобі титул принцеси Рована та Їмлака, пані замку Дарн Рована, куди ти вирушиш зараз, аби очікувати приходу спокійніших, щасливіших часів.

Стелла Конгрев опанувала себе, не дозволила, аби на обличчі її з’явився хоча б слід здивування. Він не залишить її при собі, подумала, відсилає її до Дарн Ровану, на кінець світу, туди, де сам він ніколи не буває. Скоріше за все, він не має наміру залицятися до цієї дівчини, не думає про швидке одруження. Схоже, він не хоче навіть бачити її. Тож чому він позбувся Дервалі? В чому тут справа?

Вона обсмикнулася, швидко схопила принцесу за руку. Аудієнція закінчилася. Коли вони виходили із зали, імператор на неї не дивився. Придворні вклонялися.

Коли вони вийшли, Емгир вар Емрейс закинув ногу на бильце трону.

— Келлаху, — сказав. — До мене.

Сенешаль зупинився на дистанції, указаній церемоніалом, зігнувся в уклоні.

— Ближче, — сказав Емгир. — Підійди ближче, Келлаху. Я говоритиму тихо. А те, що я скажу, призначено виключно для твоїх вух.

— Ваша Величносте…

— Що ще на сьогодні?

— Прийняття вірчих листів і надання формального exequatur послові короля Естерада з Ковіру, — швидко перерахував сенешаль. — Призначення намісників, префектів і палатинів у нових Провінціях і Палатинатах. Затвердження графського титулу й апанажу для…

— Послові ми уділимо exequatur і приймемо його на приватній аудієнції. Інші справи — на завтра.

— Слухаюся, Ваша Величносте.

— Повідом віконтам Ейддону й Скеллену, що відразу після аудієнції посла вони мають прийти до бібліотеки. Секретно. Ти також там будеш. І приведеш того вашого відомого мага, того ворожбита… Як там його?

— Зартісій, Ваша Величносте. Він мешкає у башті за містом…

— Мене не цікавить, де він мешкає. Пошлеш по нього людей, мають доставити його до моїх кімнат. Тихо, без розголосу, таємно.

— Ваша Величносте… Чи це розумно, аби той астролог…

— Я віддав наказ, Келлаху.

— Слухаюся.

Не минуло й трьох годин, як усі викликані зустрілися в імператорській бібліотеці. Виклик той не здивував Ваттьє де Рідо, віконта Ейддона. Ваттьє був шефом військової розвідки. Емгир викликав Ваттьє досить часто — врешті-решт, тривала війна. Виклик не здивував також і Стефана Скеллена, на прізвисько Пугач, який виконував при імператорі функцію коронера, спеціаліста зі спеціальних завдань та дій. Пугача не дивувало ніщо й ніколи.

Зате третя викликана особа була незмірно здивована цим викликом. Тим більше що це до неї імператор звернувся передусім.

— Майстре Зартісію.

— Ваша Імператорська Величносте…

— Я мушу встановити місце перебування певної особи. Особи, яка загубилася або кимось приховується. Може — є ув’язненою. Чародії, яким я колись те доручав, зробити це не зуміли. Візьмешся?

— На якій відстані перебуває… може перебувати та особа?

— Якби я знав, не потребував би твоїх заклинань.

— Прошу вибачення, Ваша Імператорська Величносте… — заїкнувся астролог. — Справа в тому, що велика відстань утруднює астромантію, практично виключає… Гм-гм… А якщо та особа під магічною протекцією… Я можу спробувати, але…

— Коротше, майстре.

— Я потребую часу… Й компонентів для заклять… Якщо кон’юнкція зірок буде доброзичливою, то… Гм-гм… Ваша Імператорська Величносте, те, про що ви просите, це нелегка справа… Я потребую часу…

Ще мить, й Емгир накаже насадити його на палю, подумав Пугач. Якщо чарівник не припине белькотіти…

— Майстре Зартісію, — урвав імператор несподівано ґречно й лагідно. — Ти отримаєш усе, що тобі буде треба. А також час. У межах розумного.

— Зроблю, що в моїх силах, — заявив астролог. — Але я зумію встановити лише приблизну локалізацію… Чи то район, чи радіус…

— Що?

— Астромантія… — заїкався Зартісій. — При великих відстанях астромантія дозволяє лише приблизну локалізацію… Дуже приблизну, з чималою поправкою… З дуже великою поправкою… Я справді не знаю, чи зумію…

— Зумієш, майстре, — процідив імператор, а його темні очі зблиснули вороже. — Я сповнений віри в твої здібності. А щодо поправки, то чим меншим буде твоя, тим більшою виявиться моя.

Зартісій зіскулився.

— Я мушу знати точну дату народження тієї особи, — видавив. — За можливості, до години… Цінним також був би якийсь предмет, який тій особі належав би…

— Волосся, — тихо сказав Емгир. — Чи підійде волосся?

— Оооо! — повеселішав астролог. — Волосся! Це значно полегшить… Ах, якби я ще міг мати кал чи мочу…

Очі Емгира звузилися небезпечно, а маг скорчився знову й зігнувся у низькому поклоні.

— Принижено прошу пробачення у Вашої Імператорської Величності… — пробелькотів. — Прошу пробачення… Я розумію… Так, волосся вистачить… Цілком вистачить… Коли я зможу його отримати?

— Ще сьогодні доставлять його тобі разом із датою і годиною народження. Майстре, я не затримую тебе на довше. Повертайся до своєї башти й починай відслідковувати сузір’я.

— Хай Велике Сонце допоможе Вашому Імператорському…

— Добре, добре. Можеш іти.

Тепер ми, подумав Пугач. Цікаво, що чекає на нас.

— Кожного, — повільно сказав імператор, — хто хоч слово пискне про те, що буде сказане тут, чекає четвертування. Ваттьє!

— Слухаю, Ваша Величносте.

— Яким чином потрапила сюди та… принцеса? Хто був до того залучений?

— Із фортеці Настрог, — зморщив лоба шеф розвідки, — конвоювали її високість гвардійці під командуванням…

— Я не про те запитую, най тебе диявол! Звідки дівчина взялася у Настрозі, у Вердені? Хто доставив її у фортецю, хто там зараз комендант? Чи це той, від кого походив рапорт? Ґодиврон-якось-там?

— Ґодиврон Піткаїрн, — швидко сказав Ваттьє де Рідо. — Вочевидь, він був поінформований про місію Ріенса та графа Кагіра еп Келлаха. Через три дні після подій на острові Танедд у Настрозі з’явилося двоє людей. Вірніше: одна людина й один ельф-напівкровка. Це вони, посилаючись на доручення Ріенса й графа Кагіра, передали Ґодиврону принцесу.

— Ага, — імператор усміхнувся, а Пугач відчув холод по спині. — Вільгефорц клявся, що схопить Ціріллу на Танедді. Ріенс гарантував мені те саме. Кагір Мавр Диффрин еп Келлах отримав щодо цієї справи чіткі накази. Й ось до Настрогу над річкою Яррою, через три дні після афери на острові Танедд, Ціріллу привозить не Вільгефорц, не Ріенс, не Кагір, а людина й напівельф. Ґодиврон, вочевидь, не подумав навіть про те, щоб їх заарештувати?

— Ні. Покарати його за те, Ваша Величносте?

— Ні.

Пугач ковтнув слину. Емгир мовчав, тручи чоло, величезний діамант на його перстені блищав, наче зірка. Через хвильку імператор підняв голову.

— Ваттьє.

— Ваша Величносте?

— Постав на ноги усіх своїх підлеглих. Накажи схопити Ріенса й графа Кагіра. Я здогадуюся, що обидва вони перебувають на теренах, ще не зайнятих нашими військами. Використаєш для того скойа’таелів чи ельфів королеви Еніди. Обох арештованих доставити до Дарн Руах і піддати тортурам.

— Про що їх розпитувати, Ваша Величносте? — примружився Ваттьє де Рідо, вдаючи, що не бачить білості, що вкрила обличчя сенешаля Келлаха.

— Ні про що. Пізніше, коли вони вже трохи розм’якнуть, я розпитаю їх особисто. Скеллене!

— Слухаю.

— Відразу після того, як той старий гриб Зартісій… Якщо той недорікуватий копромант зуміє встановити те, що я наказав йому встановити… Тоді ти організуєш на вказаних ним територіях пошуки певної особи. Опис зовнішності отримаєш. Я не виключаю, що астролог вкаже територію, над якою ми маємо владу, тоді поставиш на ноги усіх, хто за ту територію відповідає. Увесь цивільний і військовий апарат. Це — найвищий пріоритет. Зрозуміло?

— Так точно. Чи я можу…

— Ні, не можеш. Сідай і слухай, Пугачу. Зартісій, скоріше за все, нічого не зуміє. Особа, яку я наказав шукати, напевне перебуває на чужій території і під магічним захистом. Головою б заклався, що розшукувана особа — у тому самому місці, що й наш таємничий загублений приятель, чародій Вільгефорц з Роґґевену. Тому, Скеллене, сформуєш і приготуєш спеціальний загін, яким командуватимеш особисто. Добереш людей між найкращими. Мають вони бути готовими на все… й не бути забобонними. Чи то — мають не боятися магії.

Пугач підвів брови.

— Твій загін, — закінчив Емгир, — матиме завдання атакувати й захопити оту поки що мені невідому, тож напевне добре замасковану й добре захищену криївку Вільгефорца. Нашого колишнього приятеля і союзника.

— Я зрозумів, — сказав спокійно Пугач. — А з особи, яку ми розшукуємо і яка там, напевне, може виявитися, навіть волосина не може впасти, я вірно розумію?

— Розумієш вірно.

— А Вільгефорц?

— З нього — може, — імператор жорстко усміхнувся. — У нього той волос навіть має впасти, раз і назавжди. Разом із головою. Інших чародіїв, яких ти застанеш у тій криївці, це також стосується. Без винятків.

— Я зрозумів. Хто займеться пошуками криївки Вільгефорца?

— Ти, Пугачу.

Стефан Скеллен і Ваттьє де Рідо перезирнулися. Емгир відхилився на спинку крісла.

— Усе ясно? Тоді… В чому справа, Келлаху?

— Ваша Величносте… — простогнав сенешаль, на якого досі, здавалося, ніхто не звертав уваги. — Прошу про милосердя…

— Немає милосердя для зрадників. Немає милосердя для тих, хто противиться моїй волі.

— Кагір… Мій син…

— Твій син… — Емгир примружився. — Я ще не знаю, як завинив твій син. Хотів би вірити, що вина його полягає тільки в дурості й нерозумності, а не в зраді. Якщо воно так, його буде страчено, а не поламано колесом.

— Ваша Величносте! Кагір не зрадник… Кагір не міг…

— Досить, Келлаху, ані слова більше. Винні будуть покарані. Вони намагалися мене ошукати, а такого я не пробачаю. Ваттьє, Скеллене, за годину прийдіть за отриманням підписаних інструкцій, наказів і повноважень, після чого відразу візьметеся виконувати завдання. І ще одне: я ж не мушу додавати, що дівчина, яку ви нещодавно бачили в тронній залі, має для усіх залишатися Ціріллою, королевою Цінтри й принцесою Рована. Для усіх. Наказую ставитися до цього як до державної таємниці й справи найвищого державного значення.

Зібрані глянули на імператора зі здивуванням. Дейтвен Аддан ип Карн еп Морвудд трохи усміхнувся.

— Чи ж ви не зрозуміли? Замість справжньої Цірілли з Цінтри нам підіслали якусь нещасну. Ті зрадники, напевне, вважали, що я її не впізнаю. Але я впізнаю справжню Цірі. Впізнаю її й наприкінці світу, й у темряві пекла.

Вельми загадковою є справа, що єднорожець, хоча небувало полохливий і людей боячись, як таку панну зустріне, яка ще із мужем тілесно справи не мала, враз прибіжить до неї, уклякне й без усілякого перестраху голову їй на поділ покладе. Подейкують, у минулі та стародавні часи були такі панни, які з того справжній фах зробили. У беззаміжжі й цнотливості довгі літа вони перебували, аби ловцям як приманки для єдинорожців служити. Але скоренько виявилося, що єдинорожці тільки до молодесеньких дівчаток ідуть, старших за ніц собі не маючи. Мудрим звіром будучи, єдинорожець добре собі метикує, що занадто довго тривати в дівоцтві є справою підозрілою і природі супротивною.

Psyhologus

Розділ 6

Розбудила її спека. Спека, що, наче катівське залізо, палила її шкіру й привела до тями.

Не могла вона поворухнути головою, ту щось тримало. Шарпнулася і завила від болю, відчуваючи, як лопається і рветься шкіра на скроні. Розплющила очі. Камінь, на який спиралася головою, був брунатним від застиглої і засохлої крові. Вона обмацала скроню, відчула під пальцями твердий зашкарублий струп. Струп був приліплений до каменю, відірвався від нього від руху голови й тепер підтікав кров’ю та сукровицею. Цірі відкашлялася, харкнула, виплюнула пісок разом із густою липкою слиною. Вона підвелася на ліктях, потім усілася, роззирнулася навколо.

Звідусіль оточувала її кам’яниста, брунатно-червона, потята ярами та ущелинами рівнина, що де-не-де здіймалася кам’яними купками чи валунами дивних форм. Над рівниною, високо, висіло велике, золоте, розпалене сонце, насичуючи жовчю усе навкруги, спотворюючи виднокрай сліпучим блиском і тремтінням повітря.

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒