Магія світу відьмака 11 страница

— Ніхто?

— Майже ніхто.

— Не встигнемо… — прохрипів Вілліс, оглядаючись. — Не зуміємо втекти… Сука, кордон уже так близько… Так близько…

Райла підвелася на стременах, глянула на гостинець, що вився між укритими бором пагорбами. Дорогу, скільки було видно, всіював кинутий скарб, трупи коней, зіпхнуті на узбіччя вози й возики. За ними, з-за лісу, вставали в небо чорні стовпи диму. Все ближчав вереск, звуки битви — раз у раз наближалися.

— Прикінчують ар’єргардну сторожу… — Вілліс обтер обличчя від сажі й поту. — Чуєш, Райло? Наздогнали ар’єргардну сторожу й вирізають її під корінь! Не встигнемо!

— Тепер ми — ар’єргардна сторожа, — сухо сказала найманка. — Тепер наша черга.

Вілліс зблід, хтось із солдатів, що прислухалися до них, голосно зітхнув. Райла шарпнула вуздечку, розвернула коня: той важко дихав, ледь міг підвести голову.

— Усе одно не зуміємо втекти, — сказала спокійно. — Коні за хвилину впадуть. Доки доїдемо до перевалу, доженуть нас і зарубають.

— Кинемо все й заховаємося у лісі, — сказав Вілліс, не дивлячись на неї. — По одному, кожен за себе. Може, вдасться… вижити.

Райла не відповіла, поглядом і рухом голови вказавши на перевал, на шлях, на останні ряди довгої колони біженців, що тягнулися до кордону. Вілліс зрозумів. Вилаявся огидно, зіскочив з сідла, захитався, сперся на меч.

— З коней! — крикнув хрипко солдатам. — Завалити гостинець чим зможемо! Чого витріщилися? Раз мати народила, й здихати — один раз! Ми — військо! Ми ар’єргард! Мусимо затримати погоню, відтягнути…

Замовк.

— Якщо затримаємо погоню, люди встигнуть перейти до Темерії, по той бік гір, — закінчила Райла, також злізши з коня. — Там жінки й діти. Що витріщаєтеся? Це наше ремесло. За те нам платять, забули?

Солдати переглянулися. На мить Райлі здавалося, що вони таки втечуть, що поженуть мокрих, у піні коней в останній галоп, поскачуть за колоною утікачів, до рятівного перевалу. Помилялася. Погано їх знала.

Перевернули на шляху віз. Скоренько збудували барикаду. Нашвидкуруч. Низьку. Абсолютно погано зроблену.

Довго не чекали. До яру увірвалися двоє коней: хрипіли, спотикалися, з них шматками спадала піна. Тільки на одному був вершник.

— Блейзе!

— Готуйтеся… — найманець сповз із сідла в обійми солдатів. — Готуйтеся, суча лапа… Вони вже близько…

Кінь захрипів, ступив, наче в танці, кілька кроків, упав на зад, важко завалився на бік, ударив копитом, витягнув шию, заіржав протягло.

— Райло… — прохрипів Блейз, відводячи погляд. — Дайте… Дайте мені щось. Я втратив меча…

Воїтелька, дивлячись на дими пожеж, що вставали до неба, вказала рухом голови на сокиру, зіперту на перекинутого воза. Блейз підхопив зброю, похитнувся. Ліва штанина його була просякнута кров’ю.

— Що з іншими, Блейзе?

— Вирізали їх, — простогнав найманець. — Усіх. Цілий загін… Райло, то не Нільфгард… То білки… Це ельфи нас наздогнали. Скойа’таелі йдуть перед нільфгардцями, попереду.

Один із солдатів застогнав голосно, другий важко всівся на землю, затуляючи обличчя руками. Вілліс вилаявся, підтягуючи ремені.

— По місцях! — гарикнула Райла. — За барикаду! Не візьмуть нас живими! Я вам обіцяю!

Вілліс сплюнув, після чого швидко зірвав з плеча триколірний, чорно-жовто-червоний бант спеціальних військ короля Демавенда, відкинув його в хащі. Райла, вигладжуючи й чистячи власну відзнаку, криво усміхнулася.

— Не знаю, чи воно тобі допоможе, Віллісе. Не знаю.

— Ти обіцяла, Райло.

— Я обіцяла. Й обіцянки дотримаю. По місцях, хлопці! Арбалети й луки приготувати!

Довго не чекали.

Коли відбили першу хвилю, залишилося їх тільки шестеро. Бій був коротким, але завзятим. Мобілізовані солдати з Венґерберга билися наче дияволи, не поступаючись затятістю найманцям. Жоден не хотів потрапити до рук скойа’таелів живим. Воліли померти в бою. І помирали, прошиті стрілами, умирали від уколів дротиків й ударів мечами. Блейз умер лежачи, заколотий кинджалами двох ельфів, які звалилися на нього, стягнувши з барикади. Жоден із тих ельфів не встав. У Блейза також був кинджал.

Скойа’таелі не дали їм відпочити. Ринуло на них друге командо. Вілліс, утрете отримавши списом, упав.

— Райло! — крикнув невиразно. — Ти обіцяла!

Найманка, кладучи трупом чергового ельфа, швидко обернулася.

— Бувай, Віллісе, — вперла лежачому кінчик меча трохи нижче сонячного сплетення, натиснула сильно. — Побачимося у пеклі!

За хвилину була вже сама. Скоай’таелі оточували її з усіх боків. Воїтелька була замурзана кров’ю з ніг до голови, підняла меч, крутнула ним, труснула чорною косою. Стала серед трупів, страшна, скривавлена, наче демон. Ельфи відступили.

— Давайте! — крикнула вона дико. — Чого чекаєте? Живою мене не візьмете! Я Чорна Райла!

— Gláeddyv vort, beanna, — спокійно сказав світловолосий красивий ельф із обличчям херувима, із великими волошковими очима дитини. Виступив з-за скойа’таелів, що оточували її, досі вагаючись. Його білий, наче сніг, кінь хрипів, сильно махав головою уверх-униз, енергійно бив копитом об просякнутий кров’ю пісок шляху.

— Gláeddyv vort, beanna, — повторив вершник. — Кинь меча, жінко.

Найманка засміялася страшно, витерла обличчя манжетом рукавички, розмазуючи піт, змішаний із пилом і кров’ю.

— Мій меч занадто багато коштував, аби кидатися ним, ельфе! — крикнула. — Щоб його взяти, тобі доведеться ламати мені пальці! Я Чорна Райла! Ну, йдіть!

Довго вона не чекала.

— Ніхто не прийшов Едірну на допомогу? — запитав відьмак, помовчавши. — Адже начебто союзи існували. Договори про взаємну допомогу… Пакти…

— Реданія, — кашлянув Любисток, — у хаосі після смерті Візіміра. Ти знаєш про те, що короля Візіміра вбито?

— Знаю.

— Правління перейняла королева Гедвіга, але в країні безлад. І терор. Полювання на скойа’таелів та нільфгардських шпигунів. Дійкстра шалів по всій країні, ешафоти стали червоними від крові. Дійкстра все ще не може ходити. Носять його в паланкіні.

— Можу уявити. Тебе переслідував?

— Ні. Міг, але не переслідував. Ах, не важливо. У будь-якому разі, Реданія, занурена в хаос, не могла виставити армію на допомогу Едірну.

— А Темерія? Чому король Фольтест із Темерії не допоміг Демавенду?

— Щойно почалася агресія у Дол Анґра, — тихо сказав Любисток, — Емгир вар Емрейс вислав посольство до Визіми…

— До диявола, — просичав Бронібор, дивлячись на зачинені двері. — Про що вони так довго дебатують? Чого Фольтест узагалі принизився до перемовин, чому дав аудієнцію тому нільфгардському псові? Треба було його стратити й відіслати Емгиру голову! У мішку!

— Боги, воєводо, — обурився жрець Віллемер. — Це ж посол! Особа посла свята і недотична! Не годиться…

— Не годиться? Я скажу вам, що не годиться! Не годиться стояти й дивитися, як нападники спустошують країни, із якими в нас союз! Лирія уже впала, а Едірн — падає! Демавенд сам по собі не затримає Нільфгарду! Треба відразу вислати до Едірну експедиційний корпус, треба допомогти Демавендові ударом на лівий берег Яруги! Там мало війська, більшість хоругвів перекинуто до Дол Анґра! А ми тут патякаємо! Замість битися — балакаємо! Й до того ж приймаємо нільфгардського посла!

— Замовкніть, воєводо! — князь Геревард з Елландеру кинув на старого вояку холодний погляд. — Це політика. Треба вміти дивитися трохи далі за кінську голову та кінчик спису. Треба вислухати посла. Імператор Емгир не послав би його до нас без причини.

— Напевне не без причини! — гарикнув Бронібор. — Емгир саме громить Едірн і знає, що коли ми вступимо у війну, а з нами Реданія і Кедвен, то поб’ємо його, викинемо за Дол Анґра, до Еббінгу. Знає, що коли ми вдаримо в Цінтру, то вцілимо в його м’яке черево, змусимо битися на два фронти! Отого він боїться! Тож намагається налякати нас, аби ми не почали вторгнення. Саме з таким, і ніяким іншим завданням приїхав сюди нільфгардський посол!

— Тож належить посла вислухати, — повторив князь. — І ухвалити рішення згідно з інтересами нашого королівства. Демавенд нерозсудливо спровокував Нільфгард — і тепер переживає наслідки. А мені аж ніяк не хочеться умирати за Венґерберг. Те, що діється в Едірні, — не наша справа.

— Не наша? Що ви, диявол вам в дупу, варнякаєте? Те, що нільфгардці — в Едірні та Лирії, на правому березі Яруги, те, що відділяє нас від них лише Магакам, — ви вважаєте за чужу справу? Треба не мати ані крихти розуму…

— Досить цих суперечок, — застеріг Віллемер. — Ані слова більше. Король іде.

Двері зали відчинилися. Члени королівської ради встали, шурхаючи стільцями. Багато стільців були порожніми. Коронний гетьман і більшість командирів були у загонах, у Долині Понтару, у Магакамі й над Яругою. Порожніми були стільці, які зазвичай займали чародії. Чародії… Так, подумав жрець Віллемер, місця, які займали чародії тут, при королівському дворі у Визімі, залишаться порожніми. Хтозна, чи не назавжди.

Король Фольтест швидко пройшов крізь залу, став біля трону, але не всівся, тільки трохи нахилився, спираючи кулаки об стіл. Був дуже блідим.

— Венґерберг в облозі, — тихо сказав король Темерії. — Він буде от-от узятий. Нільфгард нестримно пре на північ. Оточені загони ще б’ються, але це вже нічого не змінить. Едірн втрачено. Король Демавенд утік у Реданію. Доля королеви Меви — невідома.

Рада мовчала.

— Нашого східного кордону, чи то виходу з долини Понтару, нільфгардці досягнуть за кілька днів, — продовжував Фольтест, усе ще тихо. — Хаґґе, остання фортеця Едірну, не протримається довго, а Хаґґе — це вже наш східний кордон. А на нашому південному кордоні… сталася дуже погана річ. Король Ервиль з Вердену склав ленну клятву імператору Емгиру. Він здався і відкрив фортеці в гирлі Яруги. У Настрозі, Рарозі й Бодрозі, які мали оберігати наш фланг, стоять уже нільфгардські залоги.

Рада мовчала.

— Дякуючи цьому, — продовжував Фольтест, — Ервиль зберіг королівський титул, але сюзереном його став Емгир. Верден — формально ще королівство, але практично — це вже нільфгардська провінція. Ви розумієте, що воно означає? Ситуація стала протилежною. Верденські фортеці й гирло Яруги в руках Нільфгарду. Я не можу форсувати річку. Й не можу ослабити армію, що там стоїть, створюючи корпус, який мав би увійти до Едірну й допомогти військам Демавенда. Я не можу цього зробити. Наді мною тяжіє відповідальність за мою країну й за моїх підданих.

Рада мовчала.

— Імператор Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, — продовжив король, — зробив мені пропозицію… договору. Я пристав на ту пропозицію. Зараз я викладу вам, у чому той договір полягає. А ви, коли мене вислухаєте, зрозумієте… Визнаєте, що… Скажете…

Рада мовчала.

— Скажете… — закінчив Фольтест. — Скажете, що я приношу вам мир.

— Виходить, Фольтест підібгав хвоста, — пробурмотів відьмак, ламаючи в пальцях ще одну паличку. — Домовився із Нільфгардом. Залишив Едірн на ласку долі…

— Так, — підтвердив поет. — Але він увів війська в Долину Понтару, зайняв і поставив гарнізон у фортеці Хаґґе. А нільфгардці не увійшли на перевали Магакаму й не перейшли Яругу в Соддені, не атакували Брюґґе, яке після капітуляції Ервиля тримають у кліщах. Це, безсумнівно, була ціна нейтралітету Темерії.

— Цірі мала рацію, — прошепотів відьмак. — Нейтралітет… Нейтралітет зазвичай буває підлим.

— Що?

— Нічого. А що із Кедвеном, Любистку? Чому Генсельт із Кедвену не допоміг Демавенду й Меві? Адже вони мали пакт, їх поєднував союз. А якщо навіть Генсельт, за прикладом Фольтеста, сцяти хотів на підписи й печатки на документах і за ніц має королівське слово, то хіба це не дурня? Чи він не розуміє, що після падіння Едірну й перемир’я із Темерією настане його черга, що він наступний у нільфгардському списку? Кедвен мав підтримати Демавенда просто з розрахунку, бо це розумно. Немає уже на світі віри чи правди, але, може, розум ще залишився? Га, Любистку? Є ще розум на світі? Чи вже залишилися в ньому тільки підлість і погорда?

Любисток відвернувся. Зелені світильники були близько, оточували їх щільним кільцем. Він не зауважив того раніше, але тепер зрозумів. Усі дріади прислухалися до його розповіді.

— Мовчиш, — сказав Ґеральт. — А це значить, що Цірі мала рацію. Що Кодрінгер мав рацію. Усі мали рацію. Тільки я, наївний, анахронічний і дурнуватий відьмак, рації не мав.

Сотник Дігод, відомий під прізвиськом Півгарнець, відхилив завісу намету, увійшов, важко сапаючи й гнівно бурмотячи. Десятники підірвалися, прибираючи військової стійки й виразу облич. Зивік вправно накинув кожух на барильце горілки, що стояло між сідлами, раніше, ніж сотник звик до напівмороку. Не йшлося про те, що Дігод був якимось там затятим супротивником пиття на службі й у таборі — але скоріше про те, щоб зберегти барильце. Прізвисько сотника взялося не аби звідки — говорило воно про те, що за сприятливих умов той був у змозі відважно й за короткий час вихилити половину гарнця самогонки. Казенний солдатський кубок величиною у кварту сотник вихиляв як півкварти, одним махом, і рідко коли втрачав хоча б краплю.

— Ну й як воно буде, пане сотнику? — запитав Боде, десятник стрільців. — Що там вирішили вельможні коменданти? Які накази? Ми переходимо кордони? Кажи ж!

— Зараз, — простогнав Півгарнець. — Ото спека, най його холера… Зараз я усе вам викладу. Але спершу дайте чогось напитися, бо горло в мене наче сухе мочало. Й не кажіть мені, що нічого немає, бо оковитою від намету на версту несе. Й звідки несе — я знаю. О, з-під отого кожуха.

Зивік, бурмотячи лайки, добув барильце. Десятники збилися у тісну групку, забряжчали чарки й цинкові кубки.

— Аааах, — сотник обтер вуса й очі. — Уууух, але ж жахливе свинство. Лий ще, Зивіку.

— Ну ж, кажіть уже, — втрачав терпіння Боде. — Які накази? Ми йдемо на нільфгардців чи й далі стирчатимемо на рубежах, наче хер на весіллі?

— Ото вам так хочеться до бійки? — Півгарнець загарчав протягло, сплюнув, важко присів на кульбаку. — Ото вам так хочеться на рубіж, до Едірну? Підпирає вас, га? Затяті ви вовченята, ага, тільки іклами блискаєте.

— А то, — холодно сказав малий Стаглер, переступаючи з ноги на ногу. Їх він, як старий кавалерист, мав геть криві, наче колесо. — А то, пане сотнику. П’яту ніч у чоботях спимо, у готовності. От і хочемо знати, що воно буде. Або бійка, або назад у форт.

— Ідемо за рубіж, — коротко сказав Півгарнець. — Завтра на світанку. П’ять хоругов, Бура — першою. А тепер — увага, бо зараз скажу, що нам, сотникам і хорунжим, воєвода й вельможний пан маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу наказали — а останній зразу від короля прибув. Вуха нашороште, бо два рази не казатиму. А накази ті — незвичайні.

У наметі стало тихо.

— Нільфгардці пройшли крізь Дол Анґра, — сказав сотник. — Згалемсили Лирію, за чотири дні увійшли до Альдерсберга, там у вирішальній битві в пил розбебехали армію Демавенда. З ходу, ледь після шести днів облоги, зрадою взяли Венґерберг. Зара’ швидко йдуть на північ, спихаючи війська з Едірну до долини Понтару й до Дол Блатанна. Йдуть до нас, до Кедвену. Отож наказ для Бурої Хоругви такий: перейти кордон і форсовано йти на південь, ген до Долини Квітів. За три дні тре’ нам стати над річкою Дифною. Повторюю: за три дні, а значить, на рисях йтимемо. За річку Дифну — ані кроку. Ані кроку, повторюю. Скоро на тому березі з’являться нільфгардці. Із ними — тепер уважно мені! — у битву не лізти. Ні в якому разі, зрозуміло? Навіть якби ті десь намагалися річку перейти — то тільки показати їм, знаками показати, щоб зрозуміли вони, що то ми, кедвенське військо.

У наметі стало ще тихіше, хоча, здавалося, бути такого не могло.

— Як же це? — буркнув нарешті Боде. — Нільфгардців не бити? Ми на війну йдемо, чи що? Як же воно, пане сотнику?

— Наказ такий. Ми не на війну йдемо, тільки… — Півгарнець почухав шию. — Тільки із братньою допомогою. Переходимо кордон, аби надати охорону людям з Верхнього Едірну… Та що я там кажу… Не з Едірну, а з Нижньої Марки. Так сказав вельможний маркграф Мансфельд. Так і так, — торочив, — Демавенд програв, відкинув копита й лежить трупом, бо погано правив і політику мав до дупи. Тож — кінець йому й усьому Едірну. Наш король Демавендові позичив купу грошви, бо допомогу йому надавав, а не можна багатству такому пропадати, зара’ час грошики ті навзад відзичити із відсотками. Не можемо ми також дозволити, аби земляцтво наше й брати з Нижньої Марки пішли до нільфгардської неволі. Мусимо ми їх, той-того, визволити. Бо наші це одвічні землі, Нижня Марка, колись вона під берлом Кедвену була, а нині під те берло повертається. Аж до річки Дифни. Таку ото умову склав наш милостивий король Генсельт з Емгиром з Нільфгарду. Але умова умовою, а Бура Хоругва має стати над річкою. Зрозуміли?

Ніхто не відповів. Півгарнець скривився, махнув рукою.

— А, псом ви йохані дурбецели, гівно там ви зрозуміли, бачу. Але не переймайтеся, бо і я — не дуже. Але для розуміння — це йогомосць король, графи, воєводи й панство шляхта. А ми — військо! Нам слухати наказу: дійти до річки Дифни за три дні, стати там і стояти, наче стіна. Й усе. Налий, Зивіку.

— Пане сотнику… — затнувся Зивік. — А що буде… Що буде, як військо з Едірну чинитиме опір? Шлях загородить? Адже ж ми збройно крізь країну їхню ідемо. Що тоді?

— А як наші земляцтво й брати, — підхопив із кпиною Стахлер, — ті, що ми їх маємо, ніби, визволяти… Якби почали вони з луків бити, камінням кидатися? Га?

— Маємо за три дні стати над Дифною, — із натиском сказав Півгарнець. — Не пізніше. Хто б не хотів нас затримати чи сповільнити, той, виходить, ворог. А ворога на мечі треба брати. Але увага й обережність! Слухати наказу! У селах ані халупи не палити, у людей маєтності не брати, баб не ґвалтувати! Закарбувати те в пам’яті собі й солдатам, бо хто наказ той порушить, у зашморг піде. Воєвода разів десять те повторив: ми, сука, не з нападом ідемо, але з братерською допомогою! Чого зуби шкіриш, Стахлере? Це наказ, суча його мати! А тепер бігцем до десяток, усіх на ноги поставити, коні й спорядження аж блищати повинні, як місяць у повні! На передвечір’ї усі хоругви на огляд стануть, сам воєвода перевірятиме із хорунжими. Якщо через якусь десятку сорому наїмся, то мене той десятник пам’ятатиме, ой, пам’ятатиме! Виконувати!

Зивік вийшов з намету останнім. Щурячи засліплені сонцем очі, він дивився на розгардіяш, що панував у таборі. Десятники поспішали до загонів, сотники бігали й лаялися, шляхта, зброєносці й пажі плуталися під ногами. Панцирні з Бан Ард гарцювали по полю, збиваючи хмари пилу. Спека стояла страшезна.

Зивік пришвидшив крок. Минув чотирьох прибулих учора скальдів з Ард Каррайгу, які сиділи в тіні від багато прикрашеного намету маркграфа. Скальди, власне, складали баладу про переможну військову операцію, про геній короля, кмітливість командирів і про мужність простого солдата. Як завжди, робили то до операції, аби не гаяти часу.

— Вони вітали нас, як браття, вітали хлібом, вітали сііііллю… — заспівав для проби один зі скальдов. — Визвольників своїх вітали, вітали хлібом, вітали сііііллю… Гей, Графніре, підкинь якусь небанальну риму до «сіллю»!

Другий скальд риму підкинув. Зивік не дочув яку.

Десятка, що стояла над ставком, підхопилася, побачивши його.

— Готуватися! — крикнув Зивік, стоячи далеченько, аби дихання його не вплинуло на мораль підлеглих. — Перш ніж сонечко на чотири пальці встане — усім на огляд! Усе повинно блищати, як ясне сонечко, — зброя, реманент, коні — все! Буде перевірка, то якщо через когось я сорому наїмся, то ноги такому сучому синові повириваю! Живо!

— У бій ідемо, — здогадався вершник Краска, швиденько запихуючи сорочку в штани. — У бій ідемо, пане десятнику?

— А ти що думав? Що на танці, на Зажинки[13]? Переходимо кордон. Завтра на світанку уся Бура Хоругва вирушає. Сотник не казав, у якому строю, але ж наша десятка передом піде, як завжди. Ну, жвавіше, рухайте дупами! А, так, стояти. Зразу скажу, бо потім часу певне не знайдеться. Це не буде звичайна війнушка, хлопи. Якусь дурню новочасну вельможні придумали. Якесь визволання чи якось так. Ідемо не ворога бити, а на ті, ну, наші одвічні землі, із тією, як там її, братерською допомогою. Тож — увага, що скажу: людців з Едірну не чіпати, не грабувати…

— Як то? — роззявив рота Краска. — Як же то: не грабувати? А чим же коней годуватимемо, пане десятнику?

— На кінський прокорм грабувати, а так — ні. Й людей не сікти, халуп не палити, реманенту не нищити… Краска, стули пельку! Це ж не збори якісь, це, мати вашу, військо! Слухати наказу, бо інакше — на шибеницю! Кажу ж: не вбивати, не палити, баб…

Зивік урвав себе, замислився.

— Баб, — закінчив за хвильку, — ґвалтувати тихцем і так, щоб ніхто не бачив.

— На мосту над річкою Дифною, — закінчив Любисток, — вони потиснули один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу й Менно Коегорн, головнокомандувач нільфгардським військом з Дол Анґра. Потиснули один одному руки над скривавленим, помираючим королівством Едірн, запечатуючи бандитський розподіл здобичі. Найогидніший із жестів, які знала історія.

Ґеральт мовчав.

— І раз ми вже про огидності, — сказав за хвильку неочікувано спокійно, — то що там із чародіями, Любистку? Я про тих, із Капітулу й Ради.

— Біля Демавенда не залишився жоден, — почав після мовчанки поет. — А Фольтест усіх, хто йому служив, вигнав з Темерії. Філіппа в Третогорі, допомагає королеві Гедвізі з угамуванням хаосу, що все ще панує у Реданії. Із нею Трісс і ще троє, чиїх імен я не пам’ятаю. Кілька є у Кедвіні. Багато втекло до Ковіру й Генґфорсу. Обрали нейтралітет, бо Естерад Тиссен і Нєдамір, як ти знаєш, були й залишилися нейтральними.

— Знаю. А Вільгефорц? І ті, що його підтримали?

— Вільгефорц зник. Сподівалися, що вигулькне в захопленому Едірні, як намісник Емгира… Але й слід його зник. За ним і за всіма його спільниками. Крім…

— Кажи, Любистку.

— Крім однієї чародійки, яка стала королевою.

Філавандрель еп Фідаіль мовчки чекав на відповідь. Королева також мовчала, дивлячись у вікно. Вікно виходило на сади, які ще донедавна були гордістю попереднього володаря Дол Блатанна, намісника-тирана з Венґерберга. Втікаючи від Вільних Ельфів, які йшли в авангарді військ імператора Емгира, людський намісник зумів вивезти з ельфійського палацу більшість цінних речей, навіть меблі. Але сад він забрати не зміг. Знищив його.

— Ні, Філавандрелю, — нарешті сказала королева. — Це ще завчасно, надто завчасно. Ми не думаємо про розширення наших кордонів, бо поки що ми навіть не впевнені щодо точного їхнього пролягання. Генсельт з Кедвену навіть не думає дотримуватися миру й відійти з-над Дифни. Шпигуни доносять, що він аж ніяк не облишив думку про агресію. Може вдарити по нас у будь-який день.

— Виходить, ми не досягнули нічого.

Королева повільно простягнула руку. Метелик-вітрильник, що залетів у вікно, усівся на її мереживному манжеті, склав і розвів свої прорізані на кінчиках крильця.

— Ми досягнули більшого, ніж могли сподіватися, — сказала королева тихо, аби не сполохати метелика. — Після ста років ми нарешті повернули нашу Долину Квітів…

— Я б її так не назвав, — смутно посміхнувся Філавандрель. — Зараз, як пройшли війська, вона, скоріше, Долина Попелу.

— Ми знову маємо свою власну країну, — закінчила королева, приглядаючись до метелика. — Ми знову — Люд, не вигнанці. А попіл — то добриво. Весною Долина розквітне знову.

— Того замало, Маргаритко. Все ще замало. Ми знизили тон. Ще донедавна ми хвалилися, що зіпхнемо людей до моря, з-за якого вони прибули. А тепер ми стиснули наші кордони й амбіції до Дол Блатанна…

— Емгир Дейтвен дав нам Дол Блатанна в подарунок. Чого ти очікуєш від мене, Філавандрелю? Я маю жадати більшого? Не забудь, що, навіть приймаючи дари, треба дотримуватися міри. Особливо якщо йдеться про дари Емгира, бо Емгир нічого не дарує задарма. Землі, які він нам подарував, ми мусимо втримати. А сил, які ми маємо, ледь вистачає на утримання Дол Блатанна.

— Відізвемо командо з Темерії, Реданії і Кедвену, — запропонував біловолосий ельф. — Відізвемо усіх скойа’таелів, що воюють із людьми. Ти тепер королева, Енідо, вони послухаються твого наказу. Тепер, коли ми вже маємо наш власний клаптик землі, їхня битва не має сенсу. Їхній обов’язок тепер — повернутися сюди й боронити Долину Квітів. Нехай б’ються як вільний люд, обороняючи власні кордони. Бо зараз вони гинуть, наче розбійники по лісах!

Ельфійка опустила голову.

— Емгир не дає на те згоди, — прошепотіла. — Командо мають битися і надалі.

— Навіщо? З якою метою? — Філавандрель еп Фідаіль різко випростався.

— Я скажу тобі більше. Нам не можна їм допомагати й підтримувати. Це була умова Фольтеста й Генсельта. Темерія і Кедвен будуть терпіти нашу владу над Дол Блатанна, але тільки доти, доки ми офіційно засуджуємо битви білок і розмежовуємо себе й їх.

— Ці діти помирають, Маргаритко. Помирають щодня, гинуть у нерівній боротьбі. Після таємних договорів із Емгиром люди кинуться на командо й роздавлять їх. Це ж наші діти, наше майбутнє! Наша кров! А ти заявляєш мені, що ми маємо від них відмовитися? Que’ss aen me dicette, Enid? Vorsaeke’llan? Aen vaine?

Метелик злетів, затріпотів крилами, полетів до вікна, закрутився у потоках теплого повітря. Франческа Фіндабайр, прозвана Енідою ан Гленною, колись чародійка, а тепер королева Ен Сейдхе, Вільних Ельфів, підвела голову. У її чарівних блакитних очах блищали сльози.

— Командо, — повторила вона глухо, — мусять продовжувати боротьбу. Мусять дезорганізувати людські королівства, утруднювати військові приготування. Таким був наказ Емгира, а я не можу Емгиру суперечити. Пробач, Філавандрелю.

Філівандрель еп Фідаіль глянув на неї, глибоко вклонився.

— Пробачаю, Енідо. Але не знаю, чи пробачать вони.

— Жоден чародій не переосмислив ситуацію заново? Навіть коли Нільфгард убивав і палив в Едірні, жоден з них не кинув Вільгефорца, не доєднався до Філіппи?

— Жоден.

Ґеральт довго мовчав.

— Не вірю, — сказав нарешті, дуже тихо. — Не вірю, аби жоден не відійшов від Вільгефорца, коли справжні причини й наслідки його зради вийшли назовні. Я, як уже всім відомо, є наївним, нерозумним й анахронічним відьмаком. Але я і далі не вірю, щоб у жодного чародія не прокинулося сумління.

Тіссая де Фрьес поставила свій відпрацьований, вигадливий підпис під останньою фразою листа. Після довгих роздумів додала вона ще поруч ідеограму, що означала її справжнє ім’я. Ім’я, якого ніхто не знав. Ім’я, яким вона не користувалася дуже давно. З того часу, як стала чародійкою.

Жайворонок.

Вона відклала перо. Дуже старанно, рівно, точно поперек списаного аркуша пергаменту. Довгий час сиділа нерухомо, вглядаючись у червону кулю сонця, що заходило. Потім устала. Підійшла до вікна. Якийсь час дивилася на дахи будинків. Будинків, у яких саме вкладалися спати звичайні люди, змучені своїм звичайним людським життям і працею, сповнені звичайного людською непокою за долю, за завтрашній день. Чародійка глянула на лист, що лежав на столі. Лист, адресований звичайним людям. Те, що більшість звичайних людей не вміла читати, — не мало значення.

Вона стала перед дзеркалом. Поправила волосся. Поправила сукню. Струсила з пишного рукава неіснуючий пил. Вирівняла в декольте намисто зі шпінелі.

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Мабуть, зсунула їх служниця під час прибирання. Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина із очима, повними страху перед тим, що насувалося. Звичайна людина, загублена в часах погорди. Звичайна людина, що шукає надії і впевненості в завтрашньому дні в неї, чародійки…

Звичайна людина, довіру якої вона не виправдала.

З вулиці долинав звук кроків, стукіт важких солдатських чобіт. Тіссая де Фрьес навіть не здригнулася, не повернула голови до вікна. Було їй байдуже, чиї то кроки. Королівські солдати? Прево із наказом про арешт зрадниці? Наймані вбивці? Кати Вільгефорца? Їй було байдуже.

Кроки стихли удалині.

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила серветку так, щоб кутик її був рівно посередині й був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Зняла із зап’ястка золоті браслети й рівненько склала їх на розгладженій серветці. Глянула критично, але не знайшла ані найменшої помилки. Все лежало рівно, впорядковано. Так, як лежати мало.

Вона відсунула шухляду комода, вийняла звідти короткий ніж із кістяним руків’ям.

Обличчя її було гордовитим і нерухомим. Мертвим.

У будинку було тихо. Так тихо, що чути було, як на стіл спадає пелюстка зів’ялого тюльпана.

Сонце, червоне, наче кров, повільно падало за дахи будинків.

Тіссая де Фрьес усілася у кріслі біля столу, задмухала свічку, ще раз поправила перо, що лежало поперек листа, й перерізала собі вени на зап’ястках обох рук.

Виснаження від цілоденної подорожі й навали вражень далося взнаки. Любисток очуняв і зрозумів, що, схоже, заснув під час розповіді, захропів на половині слова. Він ворухнувся і мало не скотився з купи хмизу — Ґеральт уже не лежав поряд і не урівноважував лігвище.

— На чому… — він відкашлявся, усівся. — На чому-то я зупинився? Ага, на чародіях… Ґеральте? Де ти?

— Тут, — сказав відьмак, ледь помітний у мороці. — Продовжуй, прошу. Власне, ти мав мені розповісти про Йеннефер.

— Послухай, — поет чудово знав, що про згадану особу він не мав ані найменшого наміру навіть згадувати. — Я справді нічого…

— Не бреши. Я тебе знаю.

— Якщо ти так добре мене знаєш, — занервував трубадур, — то задля якої холери вимагаєш, аби я говорив? Ти знаєш мене як облупленого, тож мав відати й те, чому я промовчав, чому не повторюю почутих пліток! Мав ти також здогадатися, які то плітки й чому я хочу тебе від них уберегти!

⇐ Предыдущая 8 9 10 11 121314 15 16 17 Следующая ⇒