Магія світу відьмака 7 страница

Він думав для неї. Йеннефер усміхалася, слухаючи його думки. Усмішка тремтіла на її щоці місячною тінню вій.

— Дім? — запитала раптом Йеннефер. — Який дім? Ти маєш дім? Хочеш збудувати дім? Ах… Вибачаюся. Я не повинна…

Він мовчав. Був злий на себе. Думаючи для неї, мимоволі дозволив їй прочитати думку про неї.

— Красива мрія, — Йеннефер легенько погладила його по руці. — Дім. Власноруч збудований дім, а в тому домі ти і я. Ти вирощував би коней і вівці, я управлялася б із садочком, варила б їжу й чесала б вовну, яку ми возили б на базар. За гріш, отриманий від продажу вовни й усіляких плодів землі, ми купували б те, що нам необхідно, наприклад мідяні казани й залізні граблі. Час від часу нас провідувала б Цірі з чоловіком і трійцею дітей, інколи заглядала б Трісс Мерігольд, аби погостювати кілька днів. Ми красиво й гідно старіли б. А якби мені ставало нудно, ти грав би мені вечорами на власноруч змайстрованій волинці. Гра на волинці, як усюдно відомо, є найкращим ремедіумом від хандри.

Відьмак мовчав. Чародійка тихо кашлянула.

— Вибач, — сказала за мить.

Він піднявся на лікті, нахилився, поцілував її. Вона різко ворухнулася, обійняла його. Мовчки.

— Скажи щось.

— Я не хотів би втратити тебе, Йен.

— Але ж ти мене маєш.

— Та ніч скінчиться.

— Усе закінчується.

Ні, — подумав він. — Не хочу, щоб так було. Я зморений. Занадто зморений, щоб сприймати перспективу кінців, що є початками, від яких усе треба розпочинати по-новому. Я хотів би…

— Не говори, — швидким рухом вона приклала йому палець до вуст. — Не говори мені, чого б ти хотів і чого б прагнув. Бо може виявитися, що я не зумію виконати твоїх прагнень, а це завдасть мені болю.

— А чого прагнеш ти, Йен? Про що ти мрієш?

— Тільки про речі досяжні.

— А я?

— Тебе я вже маю.

Він мовчав довго. І дочекався миті, коли вона перервала мовчання.

— Ґеральте?

— Гм?

— Кохай мене, прошу.

Спочатку, насичені собою, вони були виповнені фантазії і винахідливості, ідей, відкриттів і прагнень нового. Як завжди, швидко виявилося, що це заразом забагато й замало. Зрозуміли вони це одночасно й знову кохалися.

Коли Ґеральт опритомнів, місяць і далі був на своєму місці. Цикади завзято співали, наче й їх огорнуло шаленство й безпам’ятство, щоб перемогти неспокій і страх. Із близького вікна в лівому крилі Аретузи хтось спраглий до сну верещав і репетував голосно, вимагаючи тиші. З вікна з протилежного боку хтось інший, видно, із артистичнішою душею, аплодував з ентузіазмом і вітав.

— Ох, Йен… — прошепотів відьмак із докором.

— Я мала підстави… — вона поцілувала його, а потім втулила щоку в подушку. — Я мала підстави, щоб кричати. І тому — кричала. Цього нетреба стримувати, це нездорово й неприродно. Обніми мене, якщо можеш.

Телепорт Лари, також називаний за іменем його відкривача Порталом Бенавента. Розташований на острові Танедд, на останньому поверсі Вежі Чайки. Постійний, періодично активний. Засади функціонування: невідомі. Призначення: невідоме, ймовірно, спотворене в результаті саморозпаду, невиключені численні розгалуження та розкидання.

Увага: телепорт хаотичний і смертельно небезпечний. Експерименти категорично заборонені. Не дозволяється використовувати магію у Вежі Чайки й у найближчій околиці, особливо — телепортаційної магії. У виключних випадках Капітул розглядає подання на дозвіл для доступу в Тор Лару й на огляд телепорту. Подання належить мотивувати розпочатими дослідницькими працями й спеціалізацією у предметній сфері.

Бібліографія: Жофрей Монк, «Магія Старшого Люду»; Іммануель Бенавент, «Портал з Тор Лара»; Ніна Фьораванті, «Теорія і практика телепортації»; Рансант Альваро, «Брами таємниці».

Prohibita (список заборонених артефактів)

«Ars Magica», вид. LVII

Розділ 4

Спочатку був тільки пульсуючий, мерехтливий хаос і каскад образів, кружляння, сповнена звуками й голосами безодня. Цірі бачила вежу, що сягала до неба, а на даху її танцювали блискавки. Вона чула крик хижого птаха — і була тим птахом. Летіла із величезною швидкістю, а внизу було збурене море. Вона бачила маленьку ганчіркову лялечку, і раптом була тією лялечкою, а навколо клубочилася темрява, пульсуюча голосами цикад. Вона бачила великого чорно-білого кота, і раптом була тим котом, а навколо був похмурий дім, потемнілі панелі, запах свічок і старих книжок. Вона чула, як хтось кількаразово промовляє її ім’я, кличе її. Бачила срібних лососів, що перескакують водоспади, чула шум дощу, що б’є у листя. А потім почула дивний, протяжний крик Йеннефер. І це той крик розбудив її, вирвав із безодні безчасся і безладу.

Тепер, безрезультатно намагаючись пригадати сон, чула вона вже тільки тихі звуки лютні й флейти, дзенькіт тамбурина, спів і сміх. Любисток і група вагантів, що випадково тут зустрілися, продовжували відчайдушно розважатися у кімнатці наприкінці коридору.

Через вікно вривалася смуга місячного світла, що трохи розганяло морок і надавало кімнатці в Локсії вигляду місця зі сну. Цірі відкинула простирадла. Була вона спітнілою, волосся прилипло їй до чола. Увечері вона довго не могла заснути, бракувало дихання, хоча вікно було відкрите навстіж. Знала, що було причиною. Йеннефер, перш ніж вийти із Ґеральтом, обклала кімнату охоронними чарами. Начебто для того, щоб унеможливити кому б то не було вхід, але Цірі підозрювала, що йшлося, скоріше, про неможливість виходу. Була вона просто ув’язненою. Йеннефер, хоча й задоволена — явно — зустріччю із Ґеральтом, не забула й не вибачила ще їй самовільної і божевільної втечі до Гірундуму, яка й призвела до цієї зустрічі.

Саму її зустріч із Ґеральтом наповнила смутком і розчаруванням. Відьмак був маломовним, напруженим, неспокійним і явно нещирим. Розмови їхні уривалися і затиналися, в’язли в незакінчених, обірваних на півслові фразах і питаннях. Очі й думки відьмака втікали від неї й бігли вдалечінь. Цірі знала, куди вони бігли.

З кімнатки в кінці коридору долинав самотній і тихий спів Любистка, музика струн лютні, що шемріла, наче струмок по камінню. Вона впізнала мелодію, яку бард складав кілька вже днів. Балада — Любисток похвалився тим кілька разів — мала назву «Невловима» й повинна була принести поетові тріумф на щорічному турнірі бардів, що відбувався пізньої осені в замку Фартбург. Цірі вслухалася у слова.

Пурхнеш над дахами мокрими,

Пірнеш між лататтями жовтими,

Але я тебе й так зрозумію,

Звичайно, якщо зумію…[6]

Били копита, вершники йшли галопом у ніч, на горизонті небо розквітало загравою пожарів. Хижий птах заскреготів і розкинув крила, зриваючись у політ. Цірі знову занурилася у сон, чуючи, як хтось кілька разів промовляє її ім’я. Раз був то Ґеральт, раз — Йеннефер, раз — Трісс Мерігольд, нарешті — й до того ж кілька разів — невідома їй, худа, світловолоса й смутна дівчина, яка дивилася з оправленої у ріг і мідь мініатюри.

Потім вона побачила чорно-білого кота, а за мить була тим котом, дивилася його очима. Навколо був чужий похмурий дім. Вона бачила великі полиці, повні книжок, освітлений кількома свічками пюпітр, біля нього двох чоловіків, які схилилися над сувоями. Один із тих чоловіків кашляв і витирав губи хусточкою. Другий, карлик із величезною головою, сидів у кріслі на коліщатах. Не мав обох ніг.

— Небувале… — зітхнув Фенн, пробігаючи поглядом пожовклі пергаменти. — Не хочеться вірити… Звідки ти маєш ці документи?

— Ти б не повірив, якби я тобі сказав, — прокашляв Кодрінгер. — Ти зрозумів тепер, хто така насправді Цірілла, княжна Цінтри? Діти Старшої Крові… Останній паросток того проклятущого дерева ненависті! Остання галузка, а на ній — останнє отруйне яблучко…

— Старша Кров… Так далеко назад… Паветта, Каланте, Адалія, Елен, Фіона…

— І Фалька.

— Боги, це неможливо! По-перше, Фалька не мала дітей! По-друге, Фіона була законною дочкою…

— По-перше, про молодість Фальки ми не знаємо нічого. По-друге, не сміши мене, Фенне. Ти ж знаєш, що на звук слова «законний» мене охоплюють спазматичні веселощі. Я вірю у цей документ, бо, як на мене, він автентичний і говорить правду. Фіона, прапрабабця Паветти, була дочкою Фальки, тієї потвори в людській подобі. Хай йому диявол, я не вірю у всі ті божевільні провіщення, пророцтва й іншу дурню, але як згадаю собі зараз пророцтво Ітліни…

— Опоганена кров?

— Опоганена, осоружна, проклята — це можна зрозуміти по-різному. А згідно з легендою, якщо пам’ятаєш, саме Фалька й була проклятою, бо Лара Доррен еп Шіадаль наклала прокляття на її матір…

— Це ж казки, Кодрінгере.

— Ти правий, це казки. Але чи ти знаєш, коли казки перестають бути казками? У ту мить, коли хтось починає в них вірити. А в казку про Старшу Кров хтось вірить. Особливо в той фрагмент, де йдеться про те, що з крові Фальки народиться месник, який знищить старий світ, а на руїнах його збудує новий.

— І месником тим мала б бути Цірілла?

— Ні. Не Цірілла. Її син.

— А Ціріллу шукає…

— Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, — холодно закінчив Кодрінгер. — Тепер ти розумієш? Цірілла, незалежно від її бажання, має стати матір’ю наступника трону. Ерцгерцогом, який має стати Ерцгерцогом Темряви, нащадком і месником тієї дияволиці Фальки. Загибель, а пізніше відбудова світу має, як мені здається, відбуватися у спосіб керований і контрольований.

Каліка мовчав довго.

— Не вважаєш, — запитав нарешті, — що треба було б про це повідомити Ґеральту?

— Ґеральту? — Кодрінгер скривився. — А хто це такий? Часом не той наївняк, який недавно запевняв мене, що він діє не для зиску? О, я вірю, він діє не для власного зиску. Діє для чужого. Він іде по сліду Ріенса, який перебуває на шворці, наче не відчуваючи ошийника на власній шиї. Я мав би його інформувати? Допомагати тим, які самі бажають заволодіти цією куркою, що несе золоті яйця, щоб шантажувати Емгира або вкрастися до його милості? Ні, Фенне. Я не настільки дурнуватий.

— Відьмак діє на шворці? Чиїй?

— Подумай.

— Зараза!

— Чудово дібране слово. Єдина особа, яка має на нього вплив. Якій він довіряє. Але я їй не довіряю. І ніколи не довіряв. Я сам включуся у цю гру.

— Це небезпечна гра, Кодрінгере.

— Безпечних ігор немає. Є тільки ігри варті й неварті свічки. Фенне, брате, чи ти не розумієш, що потрапило нам у руки? Золота курка, яка нам, а не комусь іншому, знесе величезне яйце, усе з жовтісінького золота…

Кодрінгер зайшовся у кашлі. Коли відняв хустку від уст, були на ній сліди крові.

— Золото цього не вилікує, — сказав Фенн, дивлячись на хустку в руках спільника. — А мені не поверне ніг…

— Хтозна?

У двері хтось постукав. Фенн неспокійно завертівся у кріслі на коліщатах.

— Чекаєш на когось, Кодрінгере?

— Авжеж. На людей, яких я посилав на Танедд. По золоту курку.

— Не відчиняй, — крикнула Цірі. — Не відчиняй цих дверей! За ними — смерть! Не відчиняй цих дверей!

— Уже відчиняю, уже відчиняю, — крикнув Кодрінгер, відсуваючи засуви, після чого повернувся до кота, що все нявчав. — А тихіше, проклятуща тварюко…

Обірвав себе. У дверях стояли не ті, на кого він очікував. У дверях стояли троє осіб, яких він не знав.

— Мосьпане Кодрінгере?

— Мосьпан виїхав у справах, — адвокат набрав дурнуватого виразу обличчя і змінив голос на трохи писклявий. — Я — камердинер мосьпана, звуся Ґломб, Мікаель Ґломб. Чим можу служити вельможному панству?

— Нічим, — сказав одна з осіб, високий напівельф. — Раз мосьпана немає, ми залишимо тільки лист та повідомлення. Оце лист.

— Передам обов’язково, — Кодрінгер, чудово вжившись у роль недорікуватого лакея, принижено схилився, простягнув руку за перев’язаним червоним шнуром сувоєм пергаменту. — А повідомлення?

Шнур, що оповивав сувій, розкрутився, наче атакуюча змія, шмагнув і тісно обплів зап’ясток. Високий сильно смикнув. Кодрінгер утратив рівновагу, полетів уперед, щоб не стикнутися із напівельфом, рефлекторно вперся долонею у його груди. У цій позиції він не спромігся уникнути кинджалу, яким його пхнули в черево. Він скрикнув глухо й шарпнувся назад, але магічний шнур, обкручений навколо зап’ястка, не відпустив. Напівельф знову притягнув його до себе й дзиґнув ще раз. Цього разу Кодрінгер обвис на клинку.

— Оце повідомлення і вітання від Ріенса, — прошипів високий напівельф, сильно рвонувши кинджал уверх, потрошачи адвоката, наче рибу. — Йди до пекла, Кодрінгере. Прямісінько до пекла.

Кодрінгере загарчав. Відчував, як вістря кинджала скрегоче й хрупає по ребрах і грудині. Посунувся на землю, згорнувшись у клубок. Хотів крикнути, аби застерегти Фенна, але зумів тільки заклекотіти, та й той клекіт здавила хвиля крові.

Високий напівельф переступив через тіло, слідом зайшло ще двоє. Ці були людьми.

Фенн не дав застати себе зненацька.

Клацнула тятива, один із розбійників упав навзнак, ударений сталевою кулькою у середину лоба. Фенн із кріслом від’їхав від пюпітру, даремно намагаючись перезарядити арбалет тремтячими руками.

Високий підскочив до нього, сильним копняком перекинув крісло. Карлик покотився між розкиданими по підлозі паперами. Безсило перебираючи малими ручками й куксами ніг, нагадував він скаліченого павука.

Напівельф копнув арбалет, посуваючи його подалі від Фенна. Не звертаючи уваги на каліку, який усе намагався повзти, швидко переглянув документи, що лежали на пюпітрі. Увагу його привернула невеличка, оправлена в ріг і мідь мініатюра, на якій було зображено світловолосу дівчину. Підняв разом із листком, до неї прикріпленим.

Другий убивця залишив того, якому дісталося кулею з арбалету, наблизився. Напівельф підняв брови у запитані. Вбивця покачав головою.

Напівельф сховав за пазуху мініатюру й кілька документів, що їх він забрав з пюпітру. Потім вийняв з каламаря жмуток пер і запалив їх від свічника. Обертаючи, дав квачеві добряче зайнятися, після чого кинув його на пюпітр, між сувоїв, які миттю спалахнули.

Фенн закричав.

Високий напівельф зняв із уже палаючого столу пляшку з рідиною для виведення чорнил, став над карликом, який продовжував борсатися, і вилив на нього весь вміст. Фенн протягло завив. Другий убивця стягнув з полиць оберемок сувоїв і присипав ними карлика.

Вогонь з пюпітру встав аж до стелі. Друга, менша пляшка із розчином вибухнула з гуркотом, полум’я лизнуло полиці. Сувої, рулони й течки почали чорніти, згортатися й оживати вогнем. Фенн вив. Високий відступив від палаючого пюпітру, скрутив з паперу довгий квач і запалив його. Другий убивця накидав на каліку ще один оберемок релінових сувоїв.

Фенн вив.

Напівельф устав над ним, тримаючи в руці палаючий квач.

Чорно-білий кіт Кодрінгера усівся на найближчому мурі. У жовтих його очах грав відблиск пожежі, що перетворював ніч на страхітливу пародію дня. Навколо лунав крик. Горить! Горить! Води! Люди бігли в напрямку будинку. Кіт завмер, дивлячись на них із презирством і подивом. Ці дурні, схоже, прямували туди, у бік полум’яної пащі, звідки йому ледь-ледь удалося вибратися.

Байдуже розвернувшись, кіт Кодрінгера відновив вилизування лапки, убабляної у кров.

Цірі прокинулася, залита потом, із долонями, до болю стиснутими на простирадлі. Навколо була тиша й м’який морок, наче стилетом пробитий смугою місячного світла.

Пожежа. Вогонь. Кров. Кошмар… Не пам’ятаю, я нічого не пам’ятаю…

Вона глибоко вдихнула холодне нічне повітря. Враження духоти зникло. Вона знала чому.

Охоронні закляття не діяли.

Щось сталося, — подумала Цірі. Вона вискочила з ліжка і швидко вдяглася. Перепоясалася кортиком. Меча вона не мала, Йеннефер забрала й віддала під нагляд Любистку. Поет уже, напевне, спав, у Локсії панувала тиша. Цірі подумувала, чи не піти б і розбудити його, коли раптом відчула у вухах пульсацію і шум крові.

Смуга місячного світла, що вривалася у вікно, стала дорогою. Наприкінці дороги, дуже далеко, були двері. Двері відчинилися, у них стала Йеннефер.

Ходи.

За спиною чародійки відчинялися наступні двері. Одна за іншою. Безкінечно багато. У мороці неясно вимальовувалися чорні форми колон. А може, статуй… Я сню, подумала Цірі, сама в те не вірячи. Я сню. Це ніяка не дорога, це світло, смуга світла. По цьому не можна йти…

Ходи.

Вона послухалася.

Якби не дурнуваті докори сумління відьмака, якби не його нежиттєздатні принципи, багато пізніших подій мали б цілком інший перебіг. А багато подій узагалі б не сталося. І тоді історія світу склалася б інакше.

Але історія світу склалася так, як склалася, — і єдиною причиною того був факт, що відьмак мав докори сумління. Коли він прокинувся перед світанком і відчув потребу, то не зробив того, що зробив би кожен — не вийшов на балкончик і не висцявся у горщик для настурції. Він мав докори сумління. Тихенько вдягнувся, не будячи Йеннефер, яка спала як мертва, без руху, майже без дихання. Вийшов з кімнатки й пішов у сад.

Банкет іще тривав, але, як було зрозуміло з відгомонів, затухаючи. У вікнах бальної зали все ще горіло світло, що заливало атріум і клумби півоній. Тож відьмак подався трохи далі, у густіші кущі, там задивився на небо, що ставало дедалі світлішим, туди, де на горизонті наливалася уже пурпуром стрічка світанку.

Коли він поволі повертався, роздумуючи над важливими справами, медальйон сильно смикнувся. Він притримав його долонею, відчуваючи вібрацію, що проникала крізь усе тіло. Сумніву не було: в Аретузі хтось застосував закляття. Ґеральт нашорошив вуха й почув віддалені крики, шум і гуркіт, що долинали з галереї з лівого крила палацу.

Будь-хто інший, не зволікаючи, відвернувся б і швидким кроком пішов би у свій бік, удаючи, що він нічого не почув. І тоді історія світу склалася б інакше. Але відьмак мав докори сумління і звик діяти відповідно до немудрих, непрактичних принципів.

Коли він забіг на галерею і в коридор, там тривав бій. Кілька бандитів у сірих кубраках обезвладнювали поваленого на землю невисокого чародія. Обезвладненням керував Дійкстра, шеф розвідки Візіміра, короля Реданії. Раніше, ніж Ґеральт зумів щось зробити, його теж обезвладнили — двоє інших сірих убивців приперли його до стіни, а третій приставив йому до грудей тризубе вістря корсеки[7].

Усі бандити мали на грудях ринграфи з реданським орлом.

— Це зветься «влізти в гівно», — тихо пояснив Дійкстра, наблизившись. — А ти, відьмаче, маєш, схоже, справжній талант до такого влізання. Стій спокійно й намагайся не привернути до себе нічиєї уваги.

Реданці нарешті обезвладнили невисокого чародія і підняли його, тримаючи за руки. Був то Артауд Терранова, член Капітулу.

Світло, яке дозволяло бачити подробиці, било з кулі, що висіла над головою Кейри Мец, чародійки, із якою Ґеральт балакав увечері на банкеті. Він ледь упізнав її — вона змінила вільні хвилі тюлю на суворий чоловічий наряд, а при боці мала кинджал.

— Закуйте його, — скомандувала вона коротко. У долоні її дзенькнули кайдани, виконані з блакитного металу.

— Не смій надягати на мене оте! — крикнув Терранова. — Не смій, Мец! Я — член Капітулу!

— Був. А тепер ти звичайний зрадник. І ставитимуться до тебе, як до зрадника.

— А ти — паршива дівка, яка…

Кейра відступила на крок, трохи гойднулася у стегнах і з усієї сили вдарила його кулаком в обличчя. Голова чародія відскочила назад так, що на мить Ґеральту здалося, що вона відірветься від тулуба. Терранова обвис на руках людей, які його тримали, з носа й губів його потекла кров. Чародійка другого удару не завдала, хоча руку занесла. Відьмак помітив латунний блиск кастету на її пальцях. Не здивувався. Кейра була мініатюрної статури, удар такий не міг бути нанесеним голою рукою.

Він не ворухнувся. Бандити тримали його міцно, а шип корсеки колов у груди. Ґеральт не був упевненим, чи ворухнувся б, якби був вільним. І чи знав би, що робити.

Реданці замкнули окови на викручених за спину руках чародія. Терранова закричав, забився, зігнувся, захарчав у нудотному рефлексі. Ґеральт уже знав, з чого зроблені кайдани. Був це сплав заліза й двімериту, рідкісного мінералу, чиї властивості полягали в придушенні магічних здібностей. Таке придушення супроводжували досить прикрі для магів побічні ефекти.

Кейра Мец підвела голову, відгортаючи волосся з чола. І тоді його побачила.

— Що, до ясної холери, тут робить він? Звідки він тут узявся?

— Вліз, — спокійно відповів Дійкстра. — Він має талант влазити. Що я маю з ним зробити?

Кейра спохмурніла, кілька разів тупнула підбором високого чобота.

— Пильнуй його. Зараз я не маю часу.

Швидко відійшла, за нею пішли реданці, поволікши Терранову. Куля світла попливла за чародійкою, але вже настав світанок, швидко світлішало. На знак Дійкстри бандити відпустили Ґеральта. Шпигун наблизився і подивився відьмакові в очі.

— Зберігай цілковитий спокій.

— Що тут діється? Що воно…

— І цілковите мовчання.

Кейра Мец скоро повернулася, не сама. Супроводжував її попелястоволосий чародій, якого вчора Ґеральту представили як Детмольда з Бан Арду. Той, побачивши відьмака, вилаявся і вдарив кулаком у долоню.

— Прокляття! Це що, той, якого вподобала собі Йеннефер?

— Той, — підтвердила Кейра. — Ґеральт із Рівії. Проблема полягає у тому, що я не знаю, як воно із Йеннефер…

— Я цього також не знаю, — стенув плечима Детмольд. — У кожному разі, він уже втрутився. Забагато бачив. Заберіть його до Філіппи, вона вирішить. Закуйте його.

— Немає такої потреби, — сказав удавано сонно Дійкстра. — Я за нього відповідаю. Доправимо його, куди належить.

— Чудово складається, — кивнув Детмольд. — Бо ми не маємо часу. Ходімо, Кайро, там нагорі справи ускладнюються…

— Ото вони нервують, — сказав реданський шпигун, дивлячись їм у спину. — Відсутність вправності, у цьому проблема. А перевороти й путчі — як окрошка з буряка. Треба її споживати холодною. Ходімо, Ґеральте. І пам’ятай: спокійно, гідно, без скандалів. Не примушуй мене шкодувати, що я не наказав тебе закувати або зв’язати.

— Що тут діється, Дійкстро?

— А ти ще не здогадався? — шпигун ішов поруч із ним, троє реданців трималися позаду. — Скажи-но щиро, відьмаче, як воно сталося, що ти тут з’явився?

— Я боявся, що настурція засохне.

— Ґеральте, — Дійкстра скоса глянув на нього. — Ти провалився у гівно з головою. Випірнув і тримаєш носа над поверхнею, але ногами ти все ще не дістав дна вигрібної ями. Дехто подає тобі руку допомоги, ризикуючи, що й сам впаде й засмердиться. Тож облиш ці дурнуваті жарти. Це Йеннефер наказала тобі прийти, так?

— Ні. Йеннефер спить у теплому ліжечку. Це тебе заспокоїло?

Гігантський шпигун різко розвернувся, схопив відьмака за руки й припер до стіни коридору.

— Ні, не заспокоїло мене це, холерний ти дурню, — просичав він. — Чи ти ще не зрозумів, дурбецелу, що чесні, вірні королям чародії не сплять сьогодні вночі? Що вони взагалі не лягали в ліжка? У тепленьких постелях сплять підкуплені Нільфгардом зрадники. Запроданці, які самі готували путч, але трохи пізніше. Не знали, що їхні плани виявили й упередили ці наміри. Й ото зараз їх саме витягають з теплих ліжок, луплять кастетами в зуби й надягають на лапи обручки з двімериту. Зі зрадниками покінчено, ти розумієш? Якщо ти не хочеш піти на дно разом із ними, то припини вдавати ідіота! Чи вчора ввечері Вільгефорц завербував тебе? Чи, може, ще раніше завербувала тебе Йеннефер? Говори! Швидко, бо гівно вже заливає тобі рота!

— Окрошка з буряка, Дійкстро, — нагадав Ґеральт. — Веди мене до Філіппи. Спокійно, гідно й без скандалів.

Шпигун відпустив його, відступив на крок.

— Ходімо, — сказав холодно. — Цими сходами, нагору. Але розмову не скінчено. Я тобі це обіцяю.

Там, де сполучалися чотири коридори, під колоною, що підтримувала стелю, було світло від ліхтаря й магічних куль. Товклися тут реданці й чародії. Серед останніх були члени Ради — Радкліфф і Сабріна Ґлевіссіг. Сабріна, як і Кейра Мец, була в темному чоловічому одягу. Ґеральт зрозумів, що в путчі, який відбувався на його очах, сторони можна розпізнавати за уніформами.

На підлозі стояла на колінах Трісс Мерігольд, схилена над тілом, що лежало в калюжі крові. Ґеральт упізнав Лідію ван Вредеворт. Упізнав її по волоссю і шовковій сукні. По обличчю — не впізнав би, бо то вже не було обличчям. Була то огидна, жахлива маска, череп, що блискав оголеними аж до половини щоки зубами й деформованою кісткою щелепи, що, до того ж, погано зрослася.

— Закрийте її, — глухо сказала Сабріна Ґлевіссіг. — Коли вона померла, ілюзія розвіялася… Зараза, та прикрийте її чимось!

— Як це сталося, Радкліффе? — запитала Трісс, відсмикуючи руку від руків’я кинджалу, що стирчав трохи нижче сонячного сплетення Лідії. — Як це могло статися? Мало все відбутися без трупів!

— Вона на нас напала, — пробурмотів чародій, опускаючи голову. — Коли виводили Вільгефорца, вона кинулася на нас. Настало замішання… Я сам не розумію, яким чином… Це її власний кинджал…

— Закрийте їй обличчя! — Сабріна різко відвернулася. Побачила Ґеральта, хижі очі її блиснули, наче антрацит.

— Звідки він тут узявся?

Трісс блискавично підвелася, ступила до відьмака. Ґеральт побачив її руку біля свого обличчя. Потім помітив блиск і поступово занурився у темряву. Відчув руку на комірі й різкий ривок.

— Тримайте його, бо впаде, — голос Трісс був неприродним, звучав у ньому удаваний гнів. Вона шарпнула його знову, так, щоб на мить він опинився біля неї.

— Вибач, — почув її швидкий шепіт. — Я мусила.

Люди Дійкстри підтримали його.

Він ворухнув головою. Поклався на інші відчуття. У коридорах панував рух, повітря йшло хвилями, несло запахи. І голоси. Сабріна Ґлевіссіг лаялася, Трісс її заспокоювала. Реданці, смердячи казармами, волокли по підлозі безвладне тіло, що шепотіло шовком сукні. Кров. Запах крові. І запах озону. Запах магії. Підвищені голоси. Кроки, нервовий перестук підборів.

— Поспішіть! Усе це занадто довго тягнеться! Ми вже повинні бути в Ґарштангу!

Філіппа Ейльгарт. Знервована.

— Сабріна, швидко знайди Марті Содерґрен. Якщо буде треба, витягни її з ліжка. Ґедимдейту погано. Мабуть, інсульт. Хай Марті ним займеться. Але не кажи нічого, ані їй, ані тому, з ким вона спить. Трісс, відшукай і супроводь до Ґарштангу Доррегарая, Дрітельма й Кардуїна.

— Навіщо?

— Вони представляють королів. Нехай Етайн й Естерад будуть проінформовані про нашу акцію та її результати. Проводиш їх… Трісс, у тебе кров на руці! Хто?

— Лідія.

— Ясна холера! Коли? Як?

— Чи воно важливо — як? — Холодний, спокійний голос. Тіссая де Фрьес. Шелест сукні. Тіссая була в бальній сукні. Не в повстанській уніформі.

Ґеральт нашорошив вуха, але не почув дзенькання кайданів з двімериту.

— Удаєш заклопотану? — продовжила Тіссая. — Стурбовану? Коли організовують революції, коли командують вночі озброєними бандитами, то треба рахуватися із жертвами. Лідія мертва, Ген Ґедимдейт помирає. Я мить тому бачила Артауда із розбитим у кров обличчям. Скільки ще буде жертв, Філіппо Ейльгарт?

— Не знаю, — твердо відповіла Філіппа. — Але я не відступлю.

— Авжеж. Ти ні перед чим не відступаєш.

Повітря здригнулося, підбори стукнули об підлогу в знайомому ритмі. Філіппа йшла до нього. Він запам’ятав нервовий ритм її кроків, коли вчора разом ішли вони через залу Аретузи, щоб посмакувати ікрою. Запам’ятав запах цинамону й нарду. Зараз запах той змішувався із запахом соди. Ґеральт виключав свою участь у будь-якому перевороті чи путчі, але оце роздумував, чи, якби брав таку участь, подумав би спершу про те, щоб почистити зуби?

— Він тебе не бачить, Філь, — сказав удавано сонливо Дійкстра. — Нічого не бачить і нічого не бачив. Та із красивим волоссям його засліпила.

Він чув дихання Філіппи й відчував кожен її рух, але незграбно рухав головою, удаючи безпомічність. Чародійка не дала себе обдурити.

— Не удавай, Ґеральте. Трісс затьмарила тобі очі, але ж розуму не відібрала. Яким дивом ти тут опинився?

— Вліз. Де Йеннефер?

— Благословенні ті, хто не відають, — у голосі Філіппи не було насмішки. — Бо більше вони проживуть. Будь удячним Трісс. Це було м’яке закляття, затьмарення скоро мине. А ти не побачив того, чого не повинен був побачити. Пильнуй його, Дійкстро. Я зараз повернуся.

Знову рух. Голоси. Звучне сопрано Кейри Мец, носовий бас Радкліффа. Стук реданських чобіт. І підвищений голос Тіссаї де Фрьес.

— Пустіть її! Як ви могли? Як ви могли це їй зробити?

— Це зрадниця! — у ніс, Радкліфф.

— Я ніколи в те не повірю!

— Кров не вода, — холодно, Філіппа Ейльгарт. — А імператор Емгир обіцяв ельфам свободу. А ще незалежну державу. Тут, на цих землях. Вочевидь, як виріжуть людей. І цього було досить, щоб вона відразу нас зрадила.

— Відповідай! — Тіссая де Фрьес, емоційно. — Відповідай їй, Енідо!

— Відповідай, Франческо.

Брязкіт кайданів з двімериту. Й співучий ельфійський акцент Франчески Фіндабайр, Маргаритки з Долин, найкрасивішої жінки світу.

— Va vort a me, Dh’oine. N’aen te a dice’n.

— Чи тобі цього вистачить, Тіссає? — голос Філіппи, наче гавкання. — Чи тепер ти мені віриш? Ти, я, усі ми є і завжди були для неї «д’ойне», людьми, яким вона, Ен Сейдхе, нічого не має сказати. А ти, Феркарте? Що тобі пообіцяли Вільгефорц й Емгир, що ти вирішив зрадити?

— Йди до диявола, збочена шльондро.

Ґеральт стримав дихання, але не почув звуку кастету, що зустрічається зі щелепою. Філіппа тримала себе в руках краще за Кейру. Або не мала кастету.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒