Магія світу відьмака 9 страница

Чародійка швидко вхопила її за руку.

— Я поряд, Цірі.

— Де ми? Чому все горить? Хто той… Отой?

— Я сказала тобі колись, століття назад, що Хаос простягає по тебе руку. Пам’ятаєш? Ні, певне не пам’ятаєш. Той ельф простягнув по тебе руку. Я мусила вбити його ножем, бо його наймачі тільки й чекають, аби хтось із нас виявив себе за допомогою магії. І дочекаються, але трохи пізніше… Ти вже цілком притомна?

— Ті чародії… — прошепотіла Цірі. — Ті, у великій залі… Що я їм казала? І чому я те їм казала? Я зовсім не хотіла… Я мусила те говорити! Чому? Чому, пані Йеннефер?

— Тихо, бридулько. Я зробила помилку. Ніхто не досконалий.

Знизу пролунало гримотіння і жахливий крик.

— Ходімо. Швидко. Не маємо часу.

Вони побігли по коридору. Дим ставав усе густішим, душив, давив, осліплював. Стіни тремтіли від вибухів.

— Цірі! — Йеннефер затрималася на перехресті коридору, міцно стиснула руку дівчинки. — Тепер послухай мене, послухай уважно. Я мушу тут залишитися. Бачиш ті сходи? Зійдеш ними…

— Ні! Не залишай мене саму!

— Мушу. Повторюю, зійдеш тими сходами. До самого низу. Там будуть двері, за ними — довгий коридор. Наприкінці коридору — стайня, у ній стоїть один осідланий кінь. Тільки один. Виведеш його й сядеш. То навчений кінь, служить гінцям, які їдуть до Локсії. Знає дорогу, досить буде його погнати уперед. Як будеш у Локсії, відшукай Маргариту й перейди під її опіку. Не відступай від неї ні на крок…

— Пані Йеннефер! Ні! Я не хочу бути сама!

— Цірі, — тихо сказала чародійка. — Колись я уже сказала тобі, що все, що я роблю, я роблю для твого добра. Повір мені. Прошу тебе, повір. Біжи.

Цірі була вже на сходах, коли ще раз почула голос Йеннефер. Чародійка стояла біля колони, впираючись у неї чолом.

— Я люблю тебе, донечко, — сказала невиразно. — Біжи.

Впіймали її на середині сходів. Знизу двоє ельфів із хвостами білок на капелюхах, зверху — чоловік у чорному одязі. Цірі без роздумів перескочила через балюстраду й утекла бічним коридором. Вони побігли за нею. Вона була швидшою і легко втекла б від них, якби не те, що коридор закінчувався віконним отвором.

Вона виглянула. Вздовж муру йшов кам’яний виступ, завширшки, може, зо дві п’яді. Цірі перекинула ноги через підвіконня і вийшла. Відсунулася від вікна, припала спиною до стіни. Вдалині блищало море.

З вікна вихилився ельф. Мав світлесеньке волосся, на шиї — шовкову хустку. Цірі швидко відсунулася, ідучи до іншого вікна. Але в те інше визирнув чоловік у чорній одежі. Цей очі мав темні й паскудні, а на щоці — червону пляму.

— Упіймали ми тебе, дівко!

Вона глянула униз. Під собою, дуже далеко, вона бачила подвір’я. А над подвір’ям, якихось десять футів нижче виступу, на якому вона стояла, був місток, що поєднував дві галереї. От тільки містком він не був. Був рештками містка. Вузька кам’яна кладка із рештками розбитої балюстради.

— На що чекаєте? — крикнув той, зі шрамом. — Вилазьте й хапайте її!

Світловолосий ельф обережно вийшов на виступ, притиснувся спиною до стіни. Простягнув руку. Був близько.

Цірі ковтнула слину. Кам’яна кладка, залишки мосту, не була вужчою, аніж гойдалка в Каер Морені, а вона десятки разів стрибала на гойдалку, вміла амортизувати стрибок і втримувати рівновагу. Але відьмачу гойдалку від землі відділяло чотири фути, а під кам’яною кладкою зяяла прірва настільки глибока, що плити подвір’я здавалися меншими за долоню.

Вона стрибнула, похитнулася, утримала рівновагу, схопившись за розбиту балюстраду.

Впевненими кроками пройшла на галерею. Не зуміла втриматися — розвернулася і показала переслідувачам руку, зігнуту в лікті, жест, якому її навчив ґном Ярпен Зігрін. Чоловік зі шрамом голосно вилаявся.

— Стрибай! — крикнув світловолосому ельфу, який стояв на виступі. — Стрибай за нею!

— Ти хіба здурів, Ріенсе, — холодно сказав ельф. — Сам стрибай, якщо хочеш.

Щастя, як воно зазвичай буває, зрадило, не супроводжувало її довго. Коли збігла з галереї і вислизнула за мур, у кущі терену, схопили її. Схопив її і знерухомив неймовірно сильною хваткою низький, трохи огрядний чоловік із розпухлим носом і розтятою губою.

— Хоп тебе, — просичав. — Хоп тебе, лялечко!

Цірі шарпнулася і завила, бо стиснуті на її плечах долоні раптом вразили пароксизмом паралізуючого болю. Чоловік зареготав.

— Не стріпуйся, сіра пташко, бо припалю тобі пір’ячко. Дай, подивлюся на тебе. Придивлюся на пташеня, яке аж стільки варте для Емгира вар Емрейса, імператора Нільфгарду. Й для Вільгефорца.

Цірі перестала вириватися. Низький чолов’яга облизнув скалічену губу.

— Цікаво, — просичав знову, нахилившись до неї. — Така ніби цінна, а я, знаєш, за тебе б навіть ламаного шеляга не дав. Наскільки ж оманлива зовнішність. Ха! Скарбе! А якби Емгиру віддав тебе в подарунок не Вільгефорц, не Ріенс, не той франт у крилатому шоломі, а старий Терранова? Чи Емгир був би ласкавим до старого Терранови? Що на це скажеш, оракуле? Ти ж віщувати вмієш?

Дихання його смерділо так, що витримати було неможливо. Цірі відвернула голову, кривлячись. Він зрозумів невірно.

— Дзьобиком не клацай на мене, пташко. Я пташок не боюся. А може, повинен? Що, фальшива ворожбитко? Підставна віщунко? Чи повинен я боятися пташок?

— Повинен, — прошепотіла Цірі, відчуваючи запаморочення і холод, що раптом огорнув її.

Терранова засміявся, закидаючи назад голову. Сміх його змінився риком болю. Велика сіра сова безшелесно злетіла зверху й увіп’ялася йому кігтями в очі.Чародій відпустив Цірі, різким рухом збив із себе сову, а потім упав на коліна й схопився за обличчя. Між його пальцями запульсувала кров. Цірі крикнула, відстрибнула. Терранова відняв від обличчя скривавлені й укриті слизом долоні, диким, рваним голосом почав скандувати закляття. Не зумів. За плечима його з’явилася невиразна фігура, відьмачий клинок свиснув у повітрі й перетяв йому шию відразу під потилицею.

— Ґеральте!

— Цірі.

— Не час для ніжностей, — сказала з верху муру сова, перетворюючись на темноволосу жінку. — Тікайте! Сюди біжать білки!

Цірі визволилася з рук Ґеральта, глянула зі здивуванням. Жінка-сова, яка сиділа на вершині муру, виглядала жахливо. Була обсмоленою, обшарпаною, замурзаною попелом і кров’ю.

— Ти мала потворо, — сказала жінка-сова, дивлячись на неї згори. — За те твоє невчасне віщування я мала б тебе… Але я дещо обіцяла твоєму відьмакові, а я завжди дотримую слова. Не можу віддати тобі Ріенса, Ґеральте. Взамін даю тобі її. Живу. Тікайте!

Кагір Мавр Диффрин еп Келлах був розлючений. Дівчину, яку йому наказали схопити, він бачив тільки мить, але раніше, ніж він устиг зробити хоч щось, кляті чарівники розв’язали в Ґарштанзі пекло, через що стало неможливо зробити хоч щось. Кагір утратив орієнтацію в диму та пожежі, наосліп кружляв коридорами, бігав сходами та галереями, проклинаючи Вільгефорца, Ріенса, себе й увесь світ.

Від зустрічного ельфа він довідався, що дівчину помітили за палацом, коли тікала дорогою до Аретузи. Й тоді щастя Кагіру посміхнулося. Скойа’таелі знайшли в стайні осідланого коня.

— Біжи вперед, Цірі. Вони близько. Я їх затримаю, а ти біжи. Біжи з усіх сил! Як на Катівні!

— Ти теж хочеш залишити мене саму?

— Я буду позаду тебе. Але не оглядайся!

— Дай мені мого меча, Ґеральте.

Він глянув на неї. Цірі рефлекторно відступила. Таких очей вона не бачила в нього ніколи.

— Тримай меча — й тобі, може, доведеться убивати. Зумієш?

— Не знаю. Дай мені меча.

— Біжи. Й не оглядайся.

По дорозі застукотіли копита. Цірі озирнулася. І завмерла, паралізована страхом.

Гнався за нею чорний рицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Крила шуміли, вився чорний плащ. Підкови кресали іскри на бруківці дороги.

Не могла поворухнутися.

Чорний кінь продерся крізь придорожні кущі, рицар голосно крикнув. У крику тому була Цінтра. Були в ньому ніч, убивства, кров і пожежа. Цірі перемогла паралізуючий страх і кинулася навтьоки. З розгону перескочила живопліт, увірвавшись на маленький плацик із басейном і фонтаном. З плацику не було виходу, навколо ставали стіни, високі й гладенькі. Кінь захрипів за її спиною. Вона відстрибнула, спотикнулася і затремтіла, торкнувшись спиною твердої, неприступливої стіни. Була в пастці.

Хижий птах залопотів крилами, зриваючись у політ. Чорний рицар поставив коня дибки, перескочив через живопліт, що відгороджував його від плацику. Копита загримотіли по плитах, кінь послизнувся, поїхав, присідаючи на заду. Рицар похитнувся у сідлі, нахилився. Кінь випрямився, і рицар упав, брязкаючи обладунком об камінь. Утім одразу встав, швидко заганяючи Цірі в куток.

— Не доторкнешся до мене! — крикнула вона, витягаючи меча. — Ніколи вже до мене не доторкнешся!

Рицар наближався поволі, виростаючи над нею, наче величезна чорна вежа. Крила на його шоломі рухалися і шелестіли.

— Уже не втечеш від мене, Левеня із Цінтри, — у шпарині шолому горіли безжальні очі. — Не цього разу. Цього разу тобі вже нема куди тікати, шалена панно.

— Не торкнешся мене, — повторила вона голосом, здавленим страхом, приперта спиною до кам’яної стіни.

— Мушу. Я виконую накази.

Коли він простягнув до неї руку, страх раптом відступив, місце його зайняла дика лють. Напружені, застиглі в жасі м’язи спрацювали, наче пружини, усі вивчені в Каер Морені рухи виконалися самі, гладко й плавно. Цірі скочила з місця, рицар кинувся на неї, але не був готовим до оберту, яким вона без зусилля вивільнилася з його рук. Меч свиснув та вкусив, безпомилково потрапивши між пластинами панцира. Рицар похитнувся, упав на одне коліно, з-під наплічника полився світлий струмочок крові. Люто кричучи, Цірі знову обійшла його в піруеті, знову вдарила, цього разу просто в купол шолому, поваливши рицаря на друге коліно. Лють і шаль засліпили її цілковито, вона не бачила нічого, окрім ненависних крил. Посипалося чорне пір’я, одне крило відпало, друге повисло на скривавленому наплічнику. Рицар, усе ще даремно намагаючись піднятися з колін, спробував затримати клинок меча панцирною рукавичкою, застогнав болісно, коли відьмаче вістря розхльостало кольчужну сітку й долоню. Під черговим ударом звалився з голови шолом, Цірі відскочила, щоб набрати розгону для останнього, вбивчого удару.

Не ударила.

Не було чорного шолому, не було крил хижого птаха, чий шум переслідував її у нічних кошмарах. Не було вже чорного рицаря з Цінтри. Був блідий темноволосий юнак, що стояв на колінах у калюжі крові, із приголомшливо синіми очима й устами, скривленими в гримасі страху. Чорний рицар з Цінтри поліг під ударами її меча, перестав існувати, від крил, що пробуджували жах, залишилося тільки порубане пір’я. Переляканий, скулений, скривавлений юнак був ніким. Вона його не знала, ніколи його не бачила. Не було їй до нього ніякого діла. Вона не боялася його й не ненавиділа. Й не хотіла вбивати.

Вона кинула меч на землю.

Відвернулася, чуючи крики скойа’таелів, що бігли з боку Ґарштангу. Зрозуміла, що за мить вони зловлять її на плацику. Зрозуміла, що наздоженуть її на дорозі. Мала бути швидшою за них. Вона підбігла до чорного коня, що бив підковами по плитах плацика, криком погнала його в галоп, застрибуючи на бігу в сідло.

— Облиште мене, — простогнав Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, відштовхуючи здоровою рукою ельфів, які підіймали його. — Зі мною все гаразд! Це легка рана… Наздоганяйте її. За дівчиною…

Один із ельфів скрикнув, на обличчя Кагіра бризнула кров. Другий скойа’таель заточився і звалився на коліна, обіруч хапаючись за розхльостаний живіт. Інші відскочили, розбіглися по плацику, блискаючи мечами.

Атакувало їх біловолосе чудовисько. Стрибнуло на них з муру. З висоти, з якої неможливо було стрибнути, не переламавши ніг. Неможливо було приземлитися м’яко, крутнутися в оберті, майже зникаючи з очей, і за уламок секунди почати вбивати. Але біловолосе чудовисько те зробило. Й почало вбивати.

Скойа’таелі билися завзято. Мали перевагу. Але не мали жодного шансу. На розкритих від жаху очах Кагіра відбувалася різанина. Сіроволоса дівчина, яка за мить його поранила, була неймовірно спритною — наче кішка, що захищає кошенят. Але біловолосе чудовисько, яке увірвалося між скойа’таелями, було наче зерріканський тигр. Сіроволоса панна із Цінтри, яка з невідомих причин не вбила його, справляла враження шаленої. Біловолосе чудовисько шаленим не було. Убивало спокійно й холодно.

Скойа’таелі не мали жодних шансів. Їхні трупи один за одним валилися на плити плацику.

Але ельфи не здавалися. Навіть коли залишилося їх тільки двоє, вони не втекли, ще раз атакували біловолосе чудовисько. На очах у Кагіра чудовисько відрубало одному руку вище ліктя, другого вдарило, здавалося б, легко, недбало, але ельфа відкинуло назад, той перевалився через обмурування фонтану й упав у воду. Вода перелилася на плацик карміновою хвилею.

Ельф із відрубаною рукою стояв біля фонтана, безумним поглядом дивлячись на куксу, що пульсувала кров’ю. Біловолосе чудовисько схопило його за волосся і швидким рухом меча перерізало горлянку.

Коли Кагір розплющив очі, чудовисько вже було над ним.

— Не вбивай… — прошепотів він, облишивши спроби піднятися зі слизьких від крові плит. Розсічена сіроволосою дівчиною долоня уже перестала боліти, омертвіла.

— Я знаю, хто ти, нільфгардцю, — біловолосе чудовисько копнуло шолом із порубаними крилами. — Ти гнався за нею уперто й довго. Але вже ніколи не зумієш її скривдити.

— Не вбивай…

— Дай мені хоча б одну причину. Хоча б одну. Й поспіши.

— Це я… — прошепотів Кагір. — Це я вивіз її тоді із Цінтри. З пожежі… Врятував її. Зберіг їй життя…

Коли він розплющив очі, чудовиська вже не було, залишився він на плацику один, із трупами ельфів. Вода в фонтані шуміла, переливалася через край, розмивала кров на плитах. Кагір зомлів.

Біля підніжжя вежі стояв будинок, що був однією великою залою, чимось схожим на перистиль. Дах над перистилем, напевне ілюзорний, був наскрізь дірявим. Спирався він на колони й пілястри, вирізані в формі скупо вдягнених каріатид з імпозантними бюстами. Такі само каріатиди підтримували арку проходу, в якому зникла Цірі. За аркою Ґеральт помітив сходи, що вели уверх. До вежі.

Вилаявся стиха. Не розумів, навіщо вона туди побігла. Біжучи за нею поверху мурів, він бачив, як упав її кінь. Бачив, як вона спритно вистрибнула, але замість бігти й далі по дорозі, що вилася серпантином по схилу, раптом погнала угору, у бік самотньої вежі. Тільки пізніше він помітив на дорозі ельфів. Ельфи не бачили ані його, ані Цірі, зайняті обстрілюванням з луків людей, які бігли дорогою. З Аретузи йшла допомога.

Він мав намір піти сходами слідом за Цірі, коли почув шум. Зверху. Швидко обернувся. Був то не птах.

Вільгефорц, шумлячи широкими рукавами, влетів крізь діру в даху, повільно опустився на підлогу.

Ґеральт став перед входом у вежу, дістав меч і зачаївся. Мав щиру надію, що драматична, фінальна битва розіграється між Вільгефорцем і Філіппою Ейльгарт. Сам він для такого драматизму не мав і найменшого бажання.

Вільгефорц обтрусив вамс, поправив манжети, глянув на відьмака й прочитав його думки.

— Холерний драматизм, — зітхнув.

Ґеральт не прокоментував.

— Вона увійшла до башти?

Не відповів. Чародій кивнув.

— Отож, маємо епілог, — сказав холодно. — Кінець — діло вінчає. А може, це призначення? Знаєш, куди ведуть ті сходи? До Тор Лара. До Вежі Чайки. Звідти немає виходу. Все скінчилося.

Ґеральт відступив так, аби з флангів його охороняли каріатиди, що підпирали арку.

— Авжеж, — процідив, слідкуючи за руками чародія. — Усе скінчилося. Половина твоїх спільників мертва. Трупи ельфів, приведених на Танедд, покотом лежать аж до самого Ґарштангу. Решта — втекли. З Аретузи йдуть чародії і люди Дійкстри. Нільфгардець, який мав забрати Цірі, напевне вже стік кров’ю. А Цірі — там, у вежі. Звідти немає виходу? Я радий те чути. А це значить, що веде туди тільки один вхід. Той, який я загороджую.

Вільгефорц прицмокнув.

— Ти невиправний. І далі не в силах вірно оцінювати ситуацію. Капітул і Рада перестали існувати. Війська імператора Емгира йдуть на північ; позбавлені чародійської ради й допомоги королі — безпорадні, наче діти. Під напором Нільфгарду королівства їхні впадуть, наче замки з піску. Я пропонував тобі вчора, а сьогодні повторюю: приєднуйся до переможців. На тих, хто програв, плюнь.

— Це ти програв. Для Емгира ти був тільки знаряддям. Йому потрібна була Цірі, тому він прислав сюди того типа, у крилатому шоломі. Цікаво, що Емгир зробить із тобою, коли ти доповіси йому про фіаско місії.

— Стріляєш наосліп, відьмаче. Й не потрапляєш у ціль, зрозуміло. А якби я тобі сказав, що то Емгир — моє знаряддя?

— Я б не повірив.

— Ґеральте, був розсудливим. Чи ти насправді хочеш гратися тут у виставу, у банальну фінальну битву Добра й Зла? Я поновлюю вчорашню пропозицію. Усе ще не пізно. Ти все ще можеш зробити вибір, можеш стати на слушний бік…

— На бік, який я нині трохи прорідив?

— Не всміхайся, твоя демонічна усмішка не справляє на мене враження. Кілька тих посічених ельфів? Артауд Терранова? Дріб’язок, факти, які не мають значення. Можна переступити через них, ідучи до важливих справ.

— Ах, вочевидь. Я знаю твій світогляд. Смерть не береться у розрахунок, вірно? Особливо чужа?

— Не будь банальним. Мені шкода Артауда, але що ж поробиш. Назвемо те… вирівнянням рахунку. Останнім часом я двічі намагався тебе вбити. Емгиру уривався терпець, тож я наслав на тебе вбивць. Щоразу я робив то зі справжнім небажанням. Я, бач, і надалі маю надію на те, що колись нас намалюють на одній картині.

— Облиш ту надію, Вільгефорце.

— Сховай меча. Ходімо разом до Тор Лара. Заспокоємо Дитя Старшої Крові, яке десь там, нагорі, вмирає, напевне, з переляку. Й підемо звідси. Разом. Ти будеш із нею. Будеш дивитися, як виконується її призначення. А імператор Емгир? Імператор Емгир отримає, що хотів. Бо я забув тобі сказати, що хоча Кодрінгер і Фенн померли, їхні справа й концепція надалі почуваються добре.

— Брешеш. Іди звідси. До того, як на тебе плюну.

— Я й насправді не маю бажання тебе вбивати. Я неохоче вбиваю.

— Правда? А Лідія ван Бредеворт?

Чародій скривив губи.

— Не промовляй того імені, відьмаче.

Ґеральт сильніше стиснув руків’я у кулаці, усміхнувся насмішкувато.

— Чому Лідія мусила померти, Вільгефорце? Чому ти наказав їй померти? Вона мала відвернути від тебе увагу, вірно? Мала тобі дати час на те, щоб ти став імунним до двімериту, щоб послати телепатичний сигнал Ріенсу? Бідна Лідія, живописець зі знівеченим обличчям. Усі знали, що то особа, яка нічого не значить. Усі. Крім неї.

— Мовчи.

— Ти вбив Лідію, чаклуне. Використав її. А тепер хочеш використати Цірі? З моєю допомогою? Ні. Ти не увійдеш до Тор Лара.

Чародій відступив на крок. Ґеральт напружився, готовий до стрибка й удара. Але Вільгефорц не підняв руку, просто відвів її трохи убік. У долоні його матеріалізувався раптом товстий, шестифутовій кий.

— Знаю, — сказав він, — що заважає тобі розсудливо оцінювати ситуацію. Знаю, що ускладнює тобі можливість подивитися у майбутнє. Це твоя зухвалість, Ґеральте. Я тебе відучу від зухвалості. Відучу тебе від неї за допомогою цієї чарівної палички.

Відьмак примружився, трохи піднімаючи клинок.

— Тремчу від нетерплячки.

Кількома тижнями пізніше, зцілений стараннями дріад і водами Брокілону, Ґеральт роздумував, яку помилку він зробив під час битви. Й дійшов висновку, що під час битви він не зробив жодної. Єдина помилка була до битви. Треба було тікати ще до того, як бій почався.

Чародій був швидким, кий мигтів у його руках, наче блискавка. Тим більшим було здивування Ґеральта, коли при парируванні та дубина й меч задзвеніли металево. Але часу на здивування не було. Вільгефорц атакував, відьмаку доводилося крутитися в ухиляннях й обертах. Боявся парирувати мечем. Холерний дрючок був залізним, а до того ж іще й магічним.

Чотири рази він був у позиції для контратаки й удару. Чотири рази бив. У скроню, у шию, під піхву, у стегно. Кожен з тих ударів був смертельним. Але кожен був парируваний.

Жодна людина не зуміла б парирувати таких ударів. Ґеральт потроху починав розуміти. Але було вже запізно.

Удару, яким чародій його дістав, він не бачив. Удар відкинув його на стіну. Він відштовхнувся спиною, не зумів відскочити, виконати блок, удар позбавив його дихання. Отримав вдруге, у плече, знову полетів назад, ударившись потилицею об пілястр, об чималі груди каріатиди. Вільгефорц підскочив уміло, крутнув дрючком і вдарив його в живіт, під ребра. Сильно. Ґеральт зігнувся навпіл і тоді отримав у голову. Коліна його раптом пом’якшили, він упав на них. І то був кінець битви. Цілковито.

Слабо намагався заслонитися мечем. Клинок, заклинений поміж стіною і пілястром, зламався від удару зі скляним, вібруючим стогоном. Він заслонив голову лівою рукою, дубина впала — сильно — й зламала кістку передпліччя. Біль цілковито осліпив його.

— Я міг би вибити тобі мозок через вуха, — дуже здалеку сказав Вільгефорц. — Але ж це мав бути урок. Ти помилився, відьмаче. Переплутав небо із зірками, віддзеркаленими вночі на поверхні ставку. Ага, ти блюєш? Добре. Струс мозку. Кров із носа? Чудово. Ну, до побачення. Колись. Може.

Він не бачив уже нічого й нічого не чув. Тонув, занурювався у щось тепле. Вважав, що Вільгефорц пішов. Тож здивувався, коли на його ногу із силою упав удар залізної палиці, ламаючи кістку стегна.

Дальших подій, навіть якщо ті й були, він не пам’ятав.

— Тримайся, Ґеральте, не піддавайся, — безустанно повторювала Трісс Мерігольд. — Витримай. Не помирай… Прошу тебе, не помирай…

— Цірі…

— Не говори. Зараз я тебе звідси витягну. Витримай… Боги, не маю сил…

— Йеннефер… Я мушу…

— Ти нічого не мусиш! Нічого не можеш! Витримай і не піддавайся… Не зомлівай… Не помирай, прошу…

Вона тягнула його по майданчику, встеленому трупами. Він бачив свої груди й живіт, усі у крові, яка текла в нього з носа. Бачив ногу. Та була скривлена під дивним кутом і видавалася значно коротшою за здорову. Болю він не відчував. Відчував холод, усе тіло було холодним, одерев’янілим і чужим. Хотілося йому ригати.

— Тримайся, Ґеральте. З Аретузи йде допомога. Вже недовго…

— Дійкстра… Якщо Дійкстра до мене добереться… я труп…

Трісс вилаялася. Розпачливо.

Тягнула його сходами. Зламані нога й рука підскакували на східцях. Біль ожив, угризся у нутрощі, у скроню, вдарив у вуха, очі, прострелив до макушки. Він не кричав. Знав, що крик полегшить біль, але не кричав. Тільки відкривав рота, це також приносило полегшення.

Він почув гуркіт.

На вершині сходів стояла Тіссая де Фрьес. Волосся мала розкуйовджене, обличчя — вкрите пилом. Вона підняла обидві руки, долоні її запалали. Викричала закляття, а вогонь, що танцював на її пальцях, ударив униз, набувши форми сліпучої і жаркої кулі. Відьмак почув унизу лоскіт падаючих стін і жахливі крики попечених.

— Тіссає, ні! — розпачливо крикнула Трісс. — Не роби цього!

— Не увійдуть сюди, — сказала архімайстриня, не повертаючи голови. — Тут — Ґарштанг на острові Танедд. Ніхто сюди не запрошував королівських пахолків, які виконують накази їхніх короткозорих володарів!

— Ти їх убиваєш!

— Мовчи, Трісс Мерігольд! Замах на єдність Братства не вдався, островом усе ще володіє Капітул! Геть королів від справ Капітулу! Це наш конфлікт, і ми самі розберемося! Вирішимо наші справи, а потім покладемо край цій ідіотській війні! Бо то ми, чародії, несемо відповідальність за долі світу!

З долоні її вистрелила наступна куляста блискавка, відлуння вибуху прокотилося серед колон та кам’яних стін.

— Геть! — крикнула вона знову. — Ви сюди не увійдете! Геть!

Крики внизу стихли. Ґеральт зрозумів, що реданці відступили від сходів, ретирувалися. Фігура Тіссаї розпливалася у нього в очах. Це не була магія. Це він непритомнів.

— Тікай звідси, Трісс Мерігольд, — почув він слова чародійки, що долинали здалеку, наче з-за стіни. — Філіппа Ейльгарт уже втекла, полетіла на совиних крилах. Ти була її спільницею у цій мерзотній змові, я повинна тебе покарати. Але досить уже крові, смерті, нещастя! Геть звідси! Йди до Аретузи, до своїх союзників! Телепортуйся. Портал Вежі Чайки вже не існує. Завалився разом із вежею. Можеш телепортуватися без страху. Куди захочеш. Хоча б і до твого короля Фольтеста, заради якого ти зрадила Братство!

— Я не залишу Ґеральта… — простогнала Трісс. — Він не може потрапити до рук реданців… Його важко поранено… Внутрішній крововилив… А я вже не маю сил! Не маю сил відкрити телепорт! Тіссає! Допоможи мені, прошу!

Темрява. Пронизливий холод. Здалеку, з-за кам’яної стіни, голос Тіссаї де Фрьес:

— Я допоможу тобі.

Евертсен Петер, * 1220, повірений імператора Емгира Дейтвена й один із істинних творців сили Імперії. Головний комірник армії під час Північних Воєн (див.), з року 1290 — коронний підскарбій. Наприкінці панування Емгира піднесений до чину коад’ютора Імперії. За панування імператора Морврана Воріса фальшиво звинувачений у зловживаннях, ув’язнений, † у 1301 у замку Віннебург. Реабілітований посмертно імператором Яном Кальвейтом у році 1328.

Еффенберг і Тальбот. Encyclopaedia Maxima Mundi, том V

Тремтіть, бо надходить Нищитель Народів. Стопче він вашу землю і поділить її поворозом. Міста ваші будуть зруйновані й позбавлені мешканців. Нетопир, пугач і крук у домах ваших замешкають, змій загніздиться у них.

Aen Ithlinnespeath

Розділ 5

Командир загону зупинив коня, зняв шолом, причесав пальцями рідке, зліплене потом волосся.

— Кінець поїздки, — повторив, побачивши запитливий погляд трубадура.

— Га? Як це? — здивувався Любисток. — Чому?

— Далі не поїдемо. Бачте? Річка, що отамочки блискає унизу, то Стрічка. До Стрічки тілько ми із вами ескортувати й домовлялися. Значиться, час розставатися.

Решта загону затрималася позаду, але жоден із солдатів з коня не зліз. Усі неспокійно розглядалися на всі сторони. Любисток заслонив очі долонею, піднявся у стременах.

— Де ти ту річку бачиш?

— Сказав же — унизу. З’їдете яром, то вмить натрапите.

— Та хоча б до берега мене проведіть, — запротестував Любисток. — Вкажете брід…

— Та було б що вказувати. Від травня ніц, тільки сквар[9], то вода й опала, Стрічка-то й зміліла. Конем ви в будь-якому місці перейдете…

— Я вашому коменданту лист від короля Венцлава показував, — сказав трубадур і надувся. — Комендант із листом ознайомився, і я сам чув, як наказував вам провести мене до самого Брокілону. А ви хочете мене тут кинути, у цій гущавині? Що буде, як я заблукаю?

— Не заблукаєте, — буркнув похмуро другий солдат, який наблизився до них, але поки що мовчав. — Не зможете заблукати. Спершу вас мавкина стріла знайде.

— Ото ви зайці перелякані, — заглузував із них Любисток. — Ото ви тих дріад боїтеся. Адже Брокілон — тільки на тому березі Стрічки. Стрічка — це ж кордон. Ми його ще не перейшли!

— Їхній кордон, — пояснив командир, розглядаючись, — так далеко відходить, як їхні стріли летять. Стріла, пущена з того берега по вітру ажно до краю лісу долетить і розгону матиме досить, аби кольчугу проштрикнути. Те, що ви уперлися іти тудою, — то ваша справа, ваша шкіра. Але мені життя миле. Я далі не поїду. Чи воно мені тре’, довбешку в осине гніздо совати!

— Я вам пояснював, — Любисток зсунув капелюшок на потилицю і випростався у сідлі, — що я до Брокілону їду із місією. Я, сказати можна, амбасадор. Дріад я не боюся. Але прошу вас, аби ви захотіли ескортувати мене аж до берега Стрічки. Що буде, як мене в тих хащах якісь розбійники впіймають?

Той другий, похмурий, засміявся вимушено.

— Розбійники? Тут? Удень? Пане, тут серед дня душі живої не спіткаєте. Остатніми часами мавки з луків луплять по кожному, хто на березі Стрічки встане, а стріляють далеченько — й у наш бік. Ні, розбійників ви можете не лякатися.

— Це правда, — підтвердив командир. — Дуже дурнуватим той розбійник мусив би бути, аби вдень до Стрічки піти. Тому й ми не дурні. Ви сам-один їдьте, без зброї й обладунку, й на вояка, вибачте вже, аніскільки не схожі, то за милю видко. Але як нас мавки помітять, кінних і збройних, то сонечка нам не узріти від стріл летючих.

— Ха, що ж поробиш, — Любисток поклепав коня по шиї, глянув униз, у яр. — Їду туди сам. Бувайте, солдатики. Дякую за ескорт.

— Не поспішайте так, — похмурий жовнір глянув на небо. — Вечір близенько. Як туман з води встане, тоді й їдьте. Бо воно ж, знаєте…

— Що?

— У тумані стріли повз б’ють. Як доля до вас ласкава буде, то мавка схибить. Але вони, пане, хиблять рідко….

— Я говорив вам…

— Ага, говорити-то ви — говорили, я чув. Що начебто із міс’їю до них їдете. Але ось що я вам скажу: чи із міс’їю, чи з процес’їю — їм все ’дно. Вгатять у вас шип — та й по всьому.

— Ви що, налякати мене затялися? — знову надувся поет. — За кого ви мене маєте, за міського віршомаза? Я, панове солдати, бачив більше полів битв, ніж ви всі разом узяті. Й про дріад я знаю більше, за вас. Хоча б те, що вони ніколи не стріляють без попередження.

— Колись так воно й було, праві ви, — тихо сказав командир загону. — Колись остерігали. Пускали стрілу в дерево або на стежку: тут, значить, де шип отой, — межа, ані кроку далі. Як людина швидко поверне, то може й цілим піти. Але теперки все інакше. Теперки відразу б’ють вони так, аби вбити.

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒