Магія світу відьмака 10 страница

— Звідки та завзятість?

— Ну, — буркнув солдат, — воно, бачте, як є… Як королі мир із Нільфгардом узяли, то сильно перейнялися ельфійськими бандами. Й, видко, геть їх усюди притиснули, бо чи не кожної ночі недобитки через Брюґґе прокрадаються, у Брокілоні шукають як сховатися. А як наші ельфів гонять, то, бува, часом, і з мавками ся розправляють, які їм з-за Стрічки відсіч дають. А бува, що наше військо трохи серед ночі ся розганяло в погоні… Розумієте?

— Розумію, — Любисток уважно глянув на солдата, кивнув. — Переслідуючи скойа’таелів, ви переходили Стрічку. Вбивали дріад. А тепер дріади відповідають тим самим. Війна.

— Айно, пане, й є, прямо з язика в мене ви те зняли. Війна. Завжди це була битва на смерть, ніколи — не на життя, але зараз воно аж барзо зле стало. Велика між ними й нами ненависть. Ще раз скажу вам: як не мусите, то й не йдіть туди.

Любисток ковтнув слину.

— У тому воно й справа, — випростався у сідлі, із великим зусиллям прибираючи войовничого вигляду й зухвалої постави, — що мушу. І їду. Зараз. Вечір там, не вечір, туман, не туман — а треба рушати, раз обов’язок кличе.

Роки тренувань далися взнаки. Голос трубадура звучав красиво й грізно, суворо й холодно, бринів залізом і мужністю. Солдати глянули на нього із непідробним здивуванням.

— Перш ніж рушите, — командир відстебнув від кульбаки пласку дерев’яну баклагу, — глитніть собі горілки, пане півчий. Глитніть собі того…

— Легше вам помирати буде, — додав понуро той другий, маломовний.

Поет ковтнув з баклаги.

— Боягуз, — заявив із гідністю, щойно припинив кашляти й повернув дихання, — умирає сто разів. Чоловік мужній умирає тільки раз. Але Пані Фортуна сприяє сміливим, боягузів зневажаючи.

Солдати глянули на нього з іще більшим здивуванням. Не знали й знати не могли, що Любисток цитує слова героїчного епосу. До того ж написаного кимось іншим.

— А оцим, — поет витягнув з-за пазухи шкіряний дзвінкий мішечок, — хочу віддячити вам за ескорт. Перш, ніж повернетеся до форту, до того, як вас знову сувора служба-мати притулить, провідайте шинок та випийте за моє здоров’я.

— Дякую, пане, — командир трохи почервонів. — Гідна ви людина, ач ми… Вибачте, що самого вас лишаємо, але…

— То нічого. Бувайте.

Бард хвацько пересунув капелюшок на ліве вухо, штурхнув коня п’ятками й рушив униз яром, насвистуючи мелодію «Весілля у Буллерлині», славетної і винятково непристойної кавалерійської пісеньки.

— А корнет у форті казав, — почув він ще слова того похмурого, — що це дармоїд, боягуз і засранець. А це войний і добрий пан, хоча й віршомаз.

— То правда, — відповів командир. — Не з боязких він, цього не можна сказати. Навіть повікою не змигнув, еге ж? Ще й свистить, чуєте? Хо-хо… Чули, що казав? Що він басандор. Не бійся, аби кого басандором не назвуть. Голову на карку треба мати, аби басандором стати…

Любисток поїхав хутчіше, бажаючи віддалитися якомога швидше. Не хотів псувати про себе думку, яку так непросто оце заробив. А знав, що занадто довго свистіти не зможе, бо вже й губи йому пошерхли.

Яр був похмурим і вогким, мокра глина й килим гнилого листя стлумлювали стукіт копит каро-гнідого мерина, охрещеного поетом Пегасом. Пегас ступав поволі, звісивши голову. Був то один з небагатьох коней, яким завжди — все одно.

Ліс скінчився, але від річища, обсадженого пасом вільх, Любистка відділяла ще й широка очеретяна лука. Поет стримав коня. Озирнувся уважно, але нічого не помітив. Напружив слух, але чув лише кумкання жаб.

— Ну, конику, — він відкашлявся. — Раз козі смерть. Уперед.

Пегас трохи підвів голову й запитально наставив зазвичай обвислі вуха.

— Ти все добре чув. Уперед.

Мерин неспішно рушив, під копитами замляскало багно. Жаби довгими стрибками тікали з-під ніг коня. За кілька кроків попереду із фуркотінням і кряканням злетіла качка, від чого серце трубадура на мить зупинилося, а після того понеслося аж занадто інтенсивно. Пегас не перейнявся качкою аж ніскільки.

— Їхав герой… — пробурмотів Любисток, витираючи холодний піт з шиї хусткою, що витягнув з-за пазухи. — Безстрашно їхав через яр, не зважаючи на гадів, що стрибають, та драконів, що літають… Їхав і їхав… Аж дістався до безмежних водних просторів…

Пегас форкнув і зупинився. Були вони над рікою, серед очерету та бадилля, що сягало вище стремен. Любисток обтер піт із повік, пов’язав хустку на шию. Довго, аж поки почали сльозитися очі, вдивлявся у гущавину вільх на протилежному березі. Нічого й нікого не помітив. Поверхню вод морщили водорості, що їх коливала течія, над ними порхали бірюзово-помаранчеві зимородки. Повітря мигтіло від комашні. Риби ковтали поденок, залишаючи на воді великі кола.

Усюди, хоч куди кинь оком, видно було боброві гатки, купи хмизу, звалені та обгризені стовбури, що омивалися лінивою течію. Ото тут бобрів, — подумалося поету, — неймовірне багатство. Й не дивно. Ніхто тих холерних деревогризів не непокоїть. Не ходять сюди мисливці, ловці чи бортники, навіть усюдисущі трапери не ставлять тут пасток. Ті, які намагалися, отримували стрілу в глотку, а раки об’їдали їх у прибережному намулі. А я, ідіот, пхаюся сюди з власної волі, сюди, над Стрічку, над якою устає сморід трупів, що його не переб’ють навіть запах лепехи й м’яти.

Він важко зітхнув.

Пегас поволі зайшов у воду передніми ногами, опустив морду до поверхні, пив довго, потім повернув голову й подивився на Любистка. Вода стікала в нього з писка й ніздрів. Поет кивнув, зітхнув знову, голосно потяг носом.

— Глянув герой на збурений потік, — продекламував вірша, намагаючись не стукати зубами. — Глянув та й рушив уперед, бо серце його не знало страху.

Пегас опустив хвіст і вуха.

— Не знало, кажу, страху.

Пегас смикнув головою, подзвонюючи металом вуздечки й мундштука. Любисток штурхнув його п’ятками. Мерин увійшов у воду з патетичною байдужістю.

Стрічка була мілкою, але сильно зарослою. Перш ніж дісталися вони середини річища, за ногами Пегаса вже волоклися довгі пасма водоростей. Кінь ступав поволі й із зусиллям, при кожному кроці намагаючись струсити те, що пристало до ніг.

Очерет та вільхи правого берегу були вже недалеко. Так недалеко, що Любисток відчув, як шлунок у нього опускається — низько, дуже низько, до самого сідла. Він усвідомлював, що на середині річки, ув’язнений у водоростях, він є пречудовою мішенню, по якій неможливо промахнутися. Очима уяви він уже бачив вигини плечей луків, натягнену тятиву й вістря стріл, спрямованих на нього.

Він стиснув боки коня литками, але Пегас не звернув на те уваги. Замість приспішитися він затримався і задер хвіст. Яблука гною хлюпнули у воду. Любисток протяжно застогнав.

— Герой, — пробурмотів, прикриваючи очі, — не зумів форсувати ревучі пороги. Загинув доблесною смертю, прошитий багатьма стрілами. На століття укрила його синя безодня, прийняли його в обійми водні трави, зелені, наче нефрити. Зникнув по ньому будь-який слід, залишилося лише кінське гівно, віднесене течією до далекого моря…

Пегас, якому, видно, полегшало, без нагадувань швиденько рушив до берега, а на прибережній, вільній від водоростей бистрині дозволив собі навіть брикнути, через що дощенту змочив Любистку чоботи й штани. Поет того навіть не зауважив — картинка націлених у його живіт стріл не залишала його ані на мить, а страх повзав по спині й шиї, наче велика, холодна й слизька п’явка. Бо за вільхами, менш ніж за сто кроків, за сочистим зеленим пасом надрічкових трав, виростала з вересового поля прямовисна, чорна, грізна стіна лісу.

Брокілон.

На березі, за кілька кроків від течії, білів кінський скелет. Кропива й очерет лізли крізь клітку ребер. Лежало там трохи й інших, менших кісток, що на кінські не скидалися. Любисток затрясся і відвернувся.

Мерин, якого він підігнав, із млясканням і хлюпотом видерся з прибережного багна, намул гидко засмердів. Жаби на мить припинили свій концерт. Стало дуже тихо. Любисток прикрив очі. Вже не декламував, не імпровізував. Натхнення і фантазія відлетіли кудись у незнану далечінь. Залишився тільки холодний, огидний страх, почуття сильне, але цілком позбавлене творчих імпульсів.

Пегас застриг обвислими вухами й незворушно почалапав до Лісу Дріад. Який багато хто звав Лісом Смерті.

Я перетнув межу, — подумав поет. — Тепер усе вирішиться. Поки я був над річкою й у воді, вони могли залишатися приязними. Але тепер — уже ні. Тепер я непроханий гість. Як отой… Після мене теж може залишитися тільки скелет… Застереження для наступних… Якщо дріади тут є… Якщо вони за мною стежать…

Він пригадав змагання лучників, ярмаркові конкурси і стрілецькі покази, солом’яні щити й манекени, які шпигували й дерли наконечники стріл. Що відчуває людина, в яку влучать стрілою? Удар? Біль? А може… нічого?

Дріад навколо не було, а може, вони ще не вирішили, що робити із самотнім вершником, бо поет під’їхав до лісу ледь живий від жаху, але ж — живий, цілий і здоровий. Доступ до дерев боронила закручена, наїжачена корінням і віттям матня вітролому, але Любисток все одно не мав ані найменшого наміру доїжджати до самого краю — чи, тим більше, заглиблюватися у ліс. Він міг удатися до ризику — але не до самогубства.

Дуже повільно він зійшов з коня, прив’язав вузду до кореня, що стирчав угору. Зазвичай він того не робив — Пегас не звик віддалятися від власника. Втім, Любисток не був упевненим, як кінь відреагує на свист і фуркіт стріл. Досі ані себе, ані Пегаса йому не доводилося наражати на такі звуки.

Він зняв з луки сідла лютню, унікальний, висококласний інструмент зі струнким грифом. Подарунок від ельфійки, — подумав, гладячи інтарсійоване дерево. Може так статися, що він повернеться до Старшого Люду… Хіба що дріади залишать її на моєму трупі…

Неподалік лежало старезне, повалене вітрами дерево. Поет усівся на стовбурі, зіпер лютню на коліно, облизнув губи, витер спітнілі долоні об штани.

Сонце хилилося до заходу. Зі Стрічки піднімалася пара, затягуючи сіро-білим саваном луки. Похолоднішало. Клекіт журавлів пролунав і затих, лишилося тільки кувікання жаб.

Любисток ударив по струнах. Раз, потім другий, потім третій раз. Підкрутив кілки, підлаштував інструмент і почав грати. А за хвилю — й співати:

Yviss, m’evelienn vente cáelm en tell

Elaine Ettariel

Aep cor me lode deith ess’viell

Yn blath que me darienn

Aen minne vain tegen a me

Yn toin av muireánn que dis eveigh e aep llea…

Сонце зникло за лісом. У тіні величезних дерев Брокілону відразу зробилося темно.

L’eassan Lamm feainne renn, ess’ell,

Elaine Ettariel,

Aep cor…

Він не почув. Відчув присутність.

— N’te mire daetre. Sh’aente vort.

— Не стріляй… — прошепотів він, слухняно не озираючись. — N’aen aespar a me… Я прибув з миром…

— N’ess a tearth. Sh’aente.

Він послухався, хоча пальці його мерзли й дерев’яніли на струнах, а спів ледь проходив крізь горло. Але в голосі дріади не було ворожості, а він, зараза, був професіоналом.

L’eassan Lamm feainne renn, ess’ell,

Elaine Ettariel,

Aep cor aen tedd teviel e gwen

Yn blath que me darienn

Ess yn e evellien a me

Que shaent te cáelm a’vean minne me striscea…

Цього разу він дозволив собі зиркнути через плече. Те, що присіло поряд зі стовбуром, дуже близько, нагадувало оповитий плющем кущ. Але це не був кущ. Кущі не мають настільки великих блискучих очей.

Пегас тихенько форкнув, а Любисток знав, що позаду, у темряві, хтось гладить по ніздрях його коня.

— Sh’aente vort, — знову попросила дріада, яка присіла за його спиною. Голос її нагадував шум листя під дощовими краплями.

— Я… — почав він. — Я є… Я друг відьмака Ґеральта… Знаю, що Ґеральт… Що Ґвинблейдд серед вас у Брокілоні. Я прибув…

— N’te dice’en. Sh’aente, va.

— Sh’aent, — лагідно попросила з-за його спини друга дріада, й майже хором із нею — третя. І хіба четверта — він не був упевненим.

— Yea, sh’aente, taedh, — сказало сріблястим дівочим голосом те, що мить тому здавалося поетові березкою, що росла кількома кроками перед ним. — Ess’laine… Taedh… Ти співай… Ще про Еттаріель… Так?

Він послухався.

Кохать тебе — життя мого мета,

Еттаріеле чарівна,

Дозволь тоді сховати спогад-скарб

І чародійський цвіт

Кохання знак твого й завіт

Посріблений роси сльозами…[10]

Цього разу він почув кроки.

— Любистку.

— Ґеральте!

— Так, це я. Можеш уже припинити галасувати.

— Яким чином ти мене знайшов? Як ти дізнався, що я у Брокілоні?

— Від Трісс Мерігольд… Зараза… — Любисток знову спіткнувся і був би звалився, але дріада, яка йшла поруч, підтримала його надзвичайно сильною для такої невеличкої фігури хваткою.

— Gar’ean, táedh, — застерегла сріблясто. — Va cáelm.

— Дякую. Страшенно тут темно… Ґеральте? Де ти є?

— Тут. Не відставай.

Любисток прискорився, знову спіткнувся і мало не впав на відьмака, який зупинився у мороці попереду. Дріади безшелесно минули їх.

— Ото тут пекельний морок… Далеко ще?

— Недалеко. Зараз будемо в таборі. Хто окрім Трісс знає, де я ховаюся? Ти комусь розбовкав?

— Королю Венцлаву мусив сказати. Я потребував ґлейту на подорож через Брюґґе. Часи тепер такі, що й говорити не хочеться… Також я мусив мати його згоду на подорож до Брокілону. Але ж Венцлав тебе знає і любить… Назвав мене, уяви собі, послом. Я впевнений, що він збереже таємницю, я просив його про те. Не злися, Ґеральте…

Відьмак підійшов ближче. Любисток не бачив виразу його обличчя, бачив тільки біле волосся і помітну навіть у темряві білу багатоденну щетину.

— Я не злюся, — він відчув долоню на плечі, і йому здалося, що до того холодний голос трохи змінився. — Я тішуся, що ти приїхав, сучий ти сину.

— Холодно тут, — здригнувся Любисток, і хмиз, на якому він сидів, затріщав. — Може б, ото розпалити…

— Навіть про це не думай, — буркнув відьмак. — Ти забув, де ти?

— Вони настільки… — трубадур роззирнувся полохливо. — Ніякого вогню, так?

— Дерева ненавидять вогонь. Вони також.

— Прокляття. Станемо сидіти тут у холоді? Й у цій холерній темряві? Я як руку витягну — власних пальців не бачу…

— Так не витягай.

Любисток зітхнув, згорбився, розставив лікті. Чув, як відьмак, який сидів поруч, ламає у пальцях тонкі патики.

У темряві раптом засвітився зелений вогник, спочатку млявий і невиразний, але швидко пояснішав. Після першого заблищали наступні, у багатьох місцях, рухаючись і танцюючи, наче світляки чи болотні вогники. Ліс раптом ожив миготінням тіней, Любисток почав бачити фігури дріад, які їх оточували. Одна наблизилася, поставила біля них щось, що виглядало, наче розжарений клубок рослин. Поет обережно простягнув руку, наблизив долоню. Зелений жар був цілком холодним.

— Що воно, Ґеральте?

— Трухляки й різновид моху. Воно росте тільки тут, у Брокілоні. І тільки вони знають, як усе це разом сплести, щоб світило. Дякую тобі, Фауве.

Дріада не відповіла, але й не відійшла. Присіла поряд. Чоло її накривав віночок, довге волосся виглядало зеленим, а може, й насправді таким було. Любисток знав, що волосся дріад бувало надзвичайних кольорів.

— Taedh, — сказала вона мелодійно, зводячи на трубадура очі, що блистіли на маленькому личку, навскоси перетятому двома паралельними темними смугами маскувального малюнку. — Ess’ve vort shaente aen Ettariel? Shaente a’vean vort?

— Ні… Може, пізніше, — відповів він ґречно, старанно добираючи слова Старшої Мови.

Дріада зітхнула, обережно погладила гриф лютні, що лежала поряд, піднялася пружно. Любисток дивився на неї, коли йшла вона в ліс, до інших, чиї тіні колихалися у невиразному світлі зелених ліхтариків.

— Я її не образив, га? — запитав він тихо. — Вони говорять на власному діалекті, я не знаю ввічливих форм…

— Перевір, чи немає у тебе в череві ножа, — у голосі відьмака не було ані знущання, ані гумору. — Дріади реагують на образу, всаджуючи ножа в черево. Не бійся, Любистку. Здається, вони схильні пробачити тобі значно більше, ніж мовні проблеми. Концерт, що ти дав під лісом, схоже, припав їм до смаку. Ти зараз ard táedh, великий бард. Вони чекають на продовження «Квіту Еттаріелі». Ти знаєш продовження? Бо це ж не твоя балада.

— Переклад мій. Я також трохи збагатив ельфійську мелодію, ти не помітив?

— Ні.

— Я так і думав. На щастя, дріади краще розуміються на музиці. Я десь читав, що вони надзвичайно музичні. Тому я і придумав мій спритний план, за який, до речі, ти ще мене не похвалив.

— Хвалю, — сказав відьмак похвилі мовчання. — То було насправді спритно. Та й щастя тобі сприяло, як завжди. Їхні луки б’ють у ціль за двісті кроків. Звичайно, вони не чекають, коли хтось перейде на їхній берег річки й почне співати. Й вони дуже чутливі до неприємних запахів. А коли труп віднесе течія Стрічки, то їм не смердить під лісом.

— Та що там, — поет відкашлявся, ковтнув слину. — Найважливіше, що мені вдалося і що я знайшов тебе. Ґеральте, як ти тут…

— Ти бритви не маєш?

— Га? Ну певне що маю.

— Позичиш мені вранці. Ця борода доводить мене до сказу.

— А дріади не мали… Гммм… Ну так, бритви їм і насправді ні до чого. Звичайно, я тобі позичу. Ґеральте?

— Що?

— Я нічого не маю із собою з їжі. Чи ard táedh, великий бард, може, гостюючи в дріад, сподіватися на вечерю?

— Вони не їдять вечерь. Ніколи. А охоронниці на кордоні Брокілону не їдять і сніданків. Доведеться тобі потерпіти до полудня. Я уже звик.

— Але коли ми дістанемося до їхньої столиці, до того славетного, прихованого в пущі Дуен Канела…

— Ми ніколи туди не дістанемося, Любистку.

— Як це? Я думав, що… Адже ти… Адже вони дали тобі право притулку. Адже… терплять тебе…

— Ти вжив правильне слово.

Вони довго мовчали.

— Війна, — сказав нарешті поет. — Війна, ненависть і погорда. Усюди. В усіх серцях.

— Поетизуєш.

— Але ж воно так і є.

— Саме так. Ну, кажи, із чим ти прийшов. Розповідай, що сталося зі світом за той час, поки мене тут лікували.

— Перш за все, — Любисток тихенько кашлянув, — ти мені розповіси про те, що насправді сталося у Ґарштанзі.

— Трісс тобі не розповіла, вірно?

— Розповіла. Але я хотів би дізнатися твою версію.

— Якщо ти знаєш версію Трісс, ти знаєш версію докладнішу й, напевне, вірнішу. Розкажи мені про те, що сталося пізніше, коли я вже був у Брокілоні.

— Ґеральте, — прошепотів Любисток. — Я й насправді не знаю, що сталося із Йеннефер і Цірі… Цього ніхто не знає. Трісс також…

Відьмак різко ворухнувся, хмиз затріщав.

— Я питаю тебе про Цірі чи Йеннефер? — сказав зміненим голосом. — Розповідай мені про війну.

— Нічого не знаєш? Жодні новини до тебе сюди не доходили?

— Доходили. Але хочу все почути від тебе. Кажи, прошу.

— Нільфгардці, — почав бард, помовчавши, — атакували Лирію й Едірн. Без оголошення війни. Причиною був начебто напад військ Демавенда на прикордонний форт у Дол Анґра, що стався під час з’їзду чародіїв на Танедді. Дехто каже, що була то провокація. Що були то нільфгардці, перевдягнені у солдат Демавенда. Як воно було насправді, ми, мабуть, не довідаємося ніколи. В будь-якому разі, відповідь Нільфгарда виявилася блискавичною і масованою: кордони перетнула потужна армія, яку мусили концентрувати в Дол Анґра тижнями, якщо не місяцями. Спалла й Скала, обидві лирійські прикордонні фортеці, були захоплені сходу, за неповні три дні. Рівія готувалася до багатомісячної облоги, а капітулювала за два дні під тиском цехів і купецтва, яким обіцяли, що коли місто відчинить брами й заплатить викуп, то пограбованим не буде…

— Обіцянки дотримано?

— Так.

— Цікаво, — голос відьмака знову трохи змінився. — Дотримання обіцянок у теперішні часи? Не кажу вже про те, що раніше навіть не думали про складання таких обіцянок, бо ніхто їх не очікував. Ремісники й купці не відчиняли брам і фортець, а боронили їх, кожен цех — власну башту чи машикулі[11].

— Гроші вітчизни не мають, Ґеральте. Купцям усе єдино, під чиїм головуванням заробляти гроші. А нільфгардському палатину все єдино, від кого він буде отримувати податки. Мертві купці грошей не заробляють і податків не платять.

— Кажи далі.

— Після капітуляції Рівії армія Нільфгарду в небувалому темпі пішла на північ, майже не зустрічаючи опору. Війська Демавенда й Меви відступили, не в силах склепити фронт для вирішальної битви. Нільфгардці дійшли до Альдерсберга. Аби не допустити блокади фортеці, Демавенд і Мева вирішили прийняти битву. Позиція їхньої армії не була найкращою… Зараза, якби було трохи більше світла, я б тобі накреслив…

— Не кресли. Й коротше. Хто переміг?

— Ви чули, пане? — один із регістраторів, задиханий і спітнілий, продерся крізь групу, що оточувала стіл. — Прибув гонець із поля! Ми перемогли! Битву виграно! Вікторія! Наш, наш день! Розбили ми ворога, розбили наголову!

— Тихіше, — скривився Евертсен. — Голова розривається від цих ваших криків. Так, я чув, чув. Розбили ми ворога. Наш день, наше поле, й вікторія також наша. Теж мені, велика сенсація.

Комірники й регістратори стихли, дивлячись на свого начальника здивовано.

— Ви не радієте, пане комірнику

— Радію. Але вмію робити це тихо.

Регістратори мовчали, переглядаючись. Щенята, — подумалося Евертсену. — Молокососи збуджені. Їм я, зрештою, не дивуюся, але ж — прошу! — там, наверху, навіть Менно Коегорн й Елан Траге, та навіть сивобородий генерал Бребан, верещать, підстрибують із втіхи й луплять себе по спинах. Вікторія! Наш день! А чий він мав бути? Королівства Едірн і Лирія зуміли разом мобілізувати три тисячі кінноти й десять тисяч пішого жолдацтва, з яких одна п’ята була заблокована, відрізана по фортах і фортецях уже з перших днів вторгнення. Частина армії, що залишилася, мусила відступити для охорони флангів, яким загрожували глибокі рейди легкої кавалерії і диверсійні удари загонів скойа’таелів. Інші п’ять чи шість тисяч — причому не більше, ніж тисяча двісті рицарів, — прийняли битву на полях під Альдерсбергом. Коегорн кинув на них тринадцятитисячну армію, у тому числі десять панцирних хоругвів, цвіт нільфгардського рицарства. А тепер утішається, ричить, валить буздиганом об стегно й вимагає пива… Вікторія! Велика мені справа.

Різким рухом він згорнув і зібрав до купи мапи й нотатки, що застилали стіл, підвів голову, подивився навколо.

— Увага, — сказав нелюб’язно. — Даватиму доручення.

Підлеглі застигли в очікуванні.

— Кожен із вас, — почав він, — чув учора промову, виголошену паном фельдмаршалом Коегорном до хорунжих і офіцерів. Тож звертаю увагу мосьпанства, що те, що фельдмаршал говорив до військових, вас не стосується. Ви маєте виконати інші накази й завдання. Мої накази.

Евертсен замислився, потер лоба.

Війна замкам — мир хатам, — сказав учора командирам Коегорн. Ви знаєте таке правило, — додав він одразу після того, — ви вчили його у військовій академії. Правило це працювало до сьогодні, але завтра ви маєте про нього забути. Від завтра працюватиме інше правило, яке тепер буде девізом війни, яку ми ведемо. Той девіз, як і мій наказ, звучать: війна всьому, що живе. Війна всьому, що може горіти. Ви маєте залишити після себе випалену землю. Від завтра ми перенесемо війну за лінію, за яку ми відступимо після підписання мирного договору. Ми відступимо, але там, за лінією, має залишитися випалена земля. Королівства Лирія й Едірн мають перетворитися на попіл! Згадайте Содден! Зараз настав час помсти!

Евертсен голосно відкашлявся.

— Перш ніж вояки залишать там спалену землю, — сказав до мовчазних регістраторів, — вашим завданням буде витягти з тієї землі й з тієї країни все, що зможете, все, що зможе примножити багатство нашої вітчизни. Ти, Одегасте, візьмешся за завантаження і вивіз уже зібраного й поскладованого врожаю. Те, що є на полях і що не знищать доблесні рицарі Коегорна, належить забрати.

— Людей у мене малувато, пане комірнику…

— Вистачатиме полонених. До праці їх. Мардере й ти… Забув, як тебе звуть…

— Вельвет. Еван Вельвет, пане комірнику.

— Займетеся живим бидлом. Згрупувати в стада, перегнати до визначених пунктів на карантин. Зважати на ящур й іншу заразу. Хворих чи підозрілих — убити, падаль спалити. Решту гнати на полудень визначеними шляхами.

— Слухаюся.

Тепер спеціальне завдання, — подумав Евертсен, приглядаючись до підлеглих. Кому доручити? Всі юнаки, молоко на губах не обсохло, мало ще бачили, досвіду ані на гріш… Ех, не вистачає тут мені старих, бувалих комірників… Війна, війна, постійно війна… Вояки гинуть часто й густо, але комірники, маючи на увазі пропорції, куди рідше. Але серед вояків недостатку немає, усе йдуть і йдуть нові, бо вояком хоче бути кожен. А хто хоче бути ником і регістратором? Хто, коли його розпитають після повернення сини, захоче розповідати, як він міряв мірою зерно, рахував смердючі шкіри й важив віск, як вів через вибоїсті, вкриті коров’ячим гівном дороги конвой завантажених трофеями возів, гнав мекаюче й бекаюче стадо, ковтав пил, сморід і мух…

Спеціальне завдання. Гута в Гулеті, з великими печами. Плавильня, гута гальмею[12] і велика кузня заліза в Ейсенлаані, п’ятсот центнерів річної продукції. Ливарні й вовняні мануфактури в Альдерсберзі. Солодові млини, винокурні, ткацькі й красильні майстерні у Венґерберзі…

Демонтувати й вивезти. Так наказав імператор Емгир, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворога. У двох словах. Демонтувати й вивезти, Еверстене.

Наказ — це наказ. Мусить бути виконаним.

Залишається найважливіше. Копальні шляхетних металів і їхній видобуток. Монети. Коштовності. Предмети мистецтва. Але цим я займуся сам. Особисто.

Поряд із чорними стовпами диму, що виднілися на горизонті, здіймалися наступні. Й наступні. Армія впроваджувала в життя накази Коегорна. Королівство Едірн ставало країною пожеж.

Дорогою із гуркотом, здіймаючи хмари куряви, тягнулася довга низка облогових машин. На Альдерсберг, що все ще захищався. І на Венґерберг, столицю короля Демавенда.

Петер Еверстен дивився і рахував. Калькулював. Підраховував. Петер Еверстен був великим комірником Імперії, під час війни — першим комірником армії. Він займав цю посаду вже двадцять п’ять років. Цифри й підрахунки — у цьому було все його життя.

Мангонель коштує п’ятсот флоренів, требушет — двісті, патерелла — мінімум сто п’ятдесят, найпростіша баліста — вісімдесят. Вишколена обслуга потребує дев’ять із половиною флоренів місячного жалування. Колона, яка тягнеться на Венґерберг, коштує, якщо рахувати із кіньми, волами, малим реманентом, — мінімум триста гривень. З гривни, інакше марки чистої породи, що важить із півфунту, б’ється шістдесят флоренів. Річний доробок великої копальні — це п’ять-шість тисяч гривень…

Колону обложників обігнала легка кавалерія. По знаках на прапорцях Евертсен упізнав тактичну хоругву князя Віннербурга, одну з тих, що перекинули з Цінтри. Так, подумав він, ці мають із чого втішатися. Битву виграно, армію Едірну розпорошено. Резервні загони не кинуть у важку битву із регулярним військом. Стануть вони наздоганяти тих, хто відходить, вибивати розпорошені, позбавлені командування групи, стануть убивати, грабувати й палити. Втішаються, бо на них чекає приємна, весела війнушка. Війнушка, яка не зморить. І не вб’є.

Евертсен підраховував.

Тактична хоругва поєднує десять звичайних хоругв і містить дві тисячі кінних. Хоча віннербуржців уже напевне не залучать до жодної великої битви, у сутичках загине не менше однієї шостої складу. Потім будуть табори й біваки, зіпсуте їдло, бруд, воші, комарі, погана вода. Прийде те, уникнути чого ніколи неможливо: тиф, дизентерія і малярія, які вб’ють не менше чверті. До цього треба додати оптом: нещасні випадки, звичайно десь із п’яту частину складу. Додому повернеться вісімсот. Не більше. А напевно й менше.

По гостинцю пройшли наступні хоругви, за кіннотою з’явилися корпуси піхоти. Марширували лучники в жовтих кабатах і круглих шоломах, арбалетники в пласких капалінах, щитоносці й пікінери. За ними йшла панцирна піхота, у броні, наче раки, — ветерани з Віковаро й Етолії, далі — розмаїта збиранина: затяжні кнехти з Метінни, найманці з Турну, Маехту, Ґесо й Еббінґу…

Незважаючи на спеку, загони марширували завзято, пил, збитий солдатськими ботами, клубочився над дорогою. Били барабани, вилися прапорці, коливалися і блищали жала пик, списів, алебард і гізарм. Вояки марширували весело й швидко. То йшла армія переможців. Непереможна армія. Далі, хлопи, вперед, на бій! На Венґерберг! Прикінчити ворога, помститися за Содден! Узяти участь у веселій войнушці, напхати сакви трофеями — й додому, додому!

Еверстен дивився. І рахував.

— Венґерберг упав через тиждень, — закінчив Любисток. — Здивуєшся, але там цехи вміло й до кінця боронили башти й визначені відтинки муру. Тож вирізано там усю залогу й люд міста, десь біля шести тисяч людей. Після звістки про те почалася велика втеча. Розбиті полки й цивільний люд почали масово тікати до Темерії та Реданії. Натовпи втікачів тягнулися долиною Понтару й перевалами Магакаму. Але втекти вдалося не всім. Кінні загоні нільфгардців пішли за ними, відрізали дорогу втікачам… Знаєш, про що йшлося?

— Не знаю. Я не розуміюся на… Не розуміюся на війні, Любистку.

— Йшлося про полонених. Про невільників. Хотіли вони загарбати в неволю якнайбільше людей. Це для Нільфгарду найдешевша робоча сила. Тому вони так завзято переслідували втікачів. Це було велике полювання на людей, Ґеральте. Легке полювання. Бо військо втекло, а людей, які втікали, ніхто не захищав.

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒