Магія світу відьмака 14 страница

За третім разом дозволила воді трохи відстоятися, випила десь із чотири ковтки без піску, з одним намулом. І тоді згадала про єдинорога.

— Ти, напевне, також спраглий, Конику, — сказала. — Але не питимеш бруду. Жоден коник не п’є бруд.

Єдиноріг заіржав.

Цірі поглибила ямку, зміцнюючи її краї камінням.

— Зачекай, Конику, нехай трохи відстоїться.

«Коник» форкнув, тупнув, відвернувся.

— Не сердься. Пий.

Єдиноріг обережно наблизив ніздрі до води.

— Пий, Конику. То не сон. Це справжня вода.

Цірі спочатку зволікала, не хотіла відходити від джерельця. Вона саме придумала новий спосіб пиття, що полягав у витисканні на уста намоченої у поглибленій ямці хусточки, що значніше дозволяло позбавитися піску та намулу. Але єдиноріг наполягав, іржав, тупав, відбігав і повертався знову. Звав у дорогу й показував шлях. Цірі, все обдумавши, погодилася — тварина мала рацію, треба було йти, йти до гір, виходити з пустелі. Вона рушила за єдинорогом, оглядаючись і докладно нотуючи в пам’яті розташування джерела. Не хотіла б заблукати, доведись їй сюди повертатися.

Ішли вони разом цілий день. Єдиноріг, якого вона звала Коником, вів. Був то дивний коник. Гриз і жував бадилля, якого не торкнувся б не тільки кінь, але навіть і зголодніла коза. А коли здибав колону великих мурашок, що вилися між камінням, почав їсти й їх. Цірі спочатку дивилася на те зі здивуванням, але потім приєдналася до частування. Була голодною.

Мурашки були страшенно кислими, але, може, саме завдяки тому не хотілося їй ригати. Крім того, мурашок було чимало, й можна було розім’яти задерев’янілі щелепи. Єдиноріг з’їдав мурашок цілими, вона задовольнялася нутрощами, випльовуючи тверді фрагменти хітинових панцирів.

Пішли далі. Єдиноріг видивився кілька кущиків пожовклих будяків та зі смаком схрупав їх. Цього разу Цірі не приєдналася. Але коли Коник знайшов у піску яйця ящірки, то вже вона їла, а він споглядав. Пішли далі. Цірі видивилася кущик будяків, вказала на нього Коникові. Через якийсь час Коник звернув її увагу на величезного чорного скорпіона із хвостом чи не на півтори п’яді. Цірі розтоптала паскуду. Бачачи, що вона не квапиться їсти скорпіона, єдиноріг з’їв його сам, а скоро після того вказав їй наступне гніздо ящірки.

Це була, як виявилося, цілком вдала співпраця.

Ішли.

Гірський ланцюг усе ближчав.

Коли наставала глибока ніч, єдиноріг зупинявся. Спав він навстоячки. Цірі, яка розумілася на конях, спочатку намагалася схилити його до того, щоб він ліг, — могла спробувати спати на ньому, користуючись його теплом. Нічого з того не вийшло. Коник страхався і відходив, усе ще зберігаючи дистанцію. Він аж ніяк не хотів поводитися класично, як описано в учених книгах. Схоже, не мав ані найменшого бажання класти голову їй у пелену. Цірі була сповнена сумнівів. Не виключала, що книжки брехали про єдинорогів і дівиць, але залишалася й інша можливість. Єдиноріг очевидним чином був єдинорогом-лошатком і як молода тваринка міг цілком не знатися на дівицях. Можливість, щоб коник був у змозі відчувати й серйозно трактувати ті кілька дивних снів, які їй колись приснилися, вона відкинула. Хто б узагалі мав серйозно трактувати сни?

Трохи він її розчарував. Ішли вони вже два дні й дві ночі, а він досі не знайшов води, хоча й шукав. Кілька разів затримувався, крутив головою, поводив рогом, потім гарцював, перевіряв скельні розпадини, грібся копитом у піску. Знайшов мурашок, знайшов мурашині яйця та личинки. Знайшов гніздо ящірки. Знайшов кольорову змію, яку вміло затоптав. Але води не знайшов.

Цірі зауважила, що єдиноріг петляє, не тримається прямої лінії. Росли в неї підозри, що створіння це в пустелі не живе. Що він просто тут заблукав.

Так само як і вона.

Мурашки, яких вони знаходили в чималій кількості, містили в собі кислу вологу, але Цірі дедалі серйозніше роздумувала про повернення до джерельця. Якби вони пішли ще далі й не знайшли води, на повернення могло вже не вистачити сил. Спека все ще стояла страшенна, а подорож змучувала.

Вона вже мала намір розтлумачити це Конику, коли той раптом заіржав протягло, махнув хвостом і погнав галопом униз, між зубатими скелями. Цірі пішла слідом, на ходу гризучи мурашині черевця.

Широкий простір між скелями заповнював широкий піщаний майданчик, а всередині нього виднілося чітке заглиблення.

— Ха! — втішилася Цірі. — Мудрий з тебе коник, Конику! Ти знову знайшов джерельце. У цій ямі мусить бути вода!

Єдиноріг протягло форкнув, йдучи навколо джерельця м’яким клусом. Цірі наблизилася. Заглиблення було великим, щонайменше футів двадцять шириною. Було досконало, рівнісінько округлим, нагадувало лійку, наче хтось відтиснув на піску величезне яйце. Цірі зрозуміла раптом, що така правильна форма не могла виникнути самостійно. Але було вже запізно.

На дні ями щось ворухнулося, і в обличчя Цірі вдарив струмінь піску й гравію. Вона відскочила, впала й помітила, що їде вниз. Ті струмені гравію били не тільки в неї — били вони й у краї ями, й ті осипалися, тягнули донизу. Вона крикнула, наче плавець молотячи руками, безрезультатно намагаючись знайти опору для ніг. Тоді зорієнтувалася, що різкі рухи тільки погіршують справу, посилюють обсипання піску. Вона перевернулася навзнак, уперлася підборами й широко розкинула руки. Пісок на дні ями ворухнувся, пішов хвилями, вона побачила коричневі, гачкуваті кліщі, які вилізли з-під нього — були вони десь із півсаженя довжиною. Вона крикнула знову, цього разу куди голосніше.

Град камінців раптом припинив сипатися на неї, ударив у протилежний край ями. Єдиноріг устав дибки, шалено іржучи, край під ним обсипався. Намагався він вирватися з грузького піску, але дарма — грузнув у ньому все глибше й усе швидше зсувався у напрямку дна. Страшезні кліщі різко заклацали. Єдиноріг розпачливо заіржав, забився, безсило лупаючи копитами передніх ніг у пісок, що просідав під ним. Задні ноги його вже повністю загрузли. Коли він осунувся на дно ями, цапнули його жахливі кліщі укритої на дні потвори.

Чуючи дикий виск болю, Цірі крикнула шалено, вишарпнула кортик і кинулася вниз. Щойно опинилася на дні, зрозуміла, що зробила помилку. Потвора ховалася глибоко, удари кортиком не досягали її через верству піску. До того ж єдиноріг, ухоплений кліщами й затягнутий у піщану пастку, шалів від болю, вищав, бив наосліп передніми копитами, загрожуючи переламати їй кістки.

Відьмацькі танці й фокуси були тут ні до чого. Але існувало одне досить просте закляття. Цірі призвала Силу й ударила телекінезом.

Угору підлетіла хмара піску, оголюючи вкриту досі потвору, що чіплялася за круп єдинорога, — а той вищав. Цірі від жаху скрикнула. Чогось настільки огидного вона не бачила ніколи в житті, на жодній ілюстрації, у жодній із відьмацьких книжок. Чогось настільки шкарадного вона навіть не могла собі уявити.

Потвора була брудно-сірою, закругленою і товстою, наче клоп, що напився крові, вузькі сегменти броньованого корпусу укривала коротка щетина. Ніг, здавалося, вона не мала зовсім, зате кліщі її були розміром із неї саму.

Позбавлена піщаного укриття потвора відразу відпустила єдинорога й почала закопуватися швидким, різким шарпанням товстого тіла. Виходило те в неї винятково вправно, а єдиноріг, який рвався з ями, ще й допомагав їй, спихаючи униз водоспади піску. Вона кинулася на потвору, ледь видну вже з-під піску, й усадила їй кортик у випуклий хребет. Атакувала ззаду, тримаючись подалі від клацаючих клешень, якими чудисько, як виявилося, уміло сягати досить далеко позаду себе. Цірі дзьобнула знову, а потвора закопувалася у несамовитому темпі. Але закопувалася у пісок не для того, аби втекти. Робила це, щоб атакувати. Для того щоб закопатися цілком, їй досить було ще пару раз шарпнутися. Сховавшись, вона різко погнала у її бік хвилю каміння, завалюючи Цірі до половини стегна. Та вишарпнулася і кинулася назад, але не було куди тікати — це все ще була та сама яма із піщаними стінками, й кожен рух тягнув її на дно. А пісок на тому дні пішов горбом і хвилею потік до неї. З тієї хвилі вихопилися дві клешні, що закінчувалися гострими гаками.

Урятував її Коник. З’їхавши на дно ями, він потужно вдарив копитами в горб піску, що видавав сховану потвору. Під дикими копняками відкрилася сіра спина. Єдиноріг схилив голову й наколов страшидло рогом, точно в місце, де озброєна клешнями голова поєднувалася із товстим тулубом. Побачивши, що клешні монстра безсильно тицяються у пісок, Цірі підскочила й з силою засадила кортик в охоплене дрижаками тіло. Вишарпнула вістря, потім ударила ще раз. І ще раз. Єдиноріг вирвав ріг і з силою опустив на бочкуватий корпус передні копита.

Стоптаний монстр навіть не старався уже закопуватися. Він узагалі вже не рухався. А пісок навколо нього став вологим від зеленуватої сечі.

Не без проблем, але вони вилізли із ями. Відбігши на кілька кроків, Цірі безвладно звалилася на пісок, важко дихаючи й тремтячи від хвиль адреналіну, що перехоплював гортань і бився у скроні. Єдиноріг обійшов її навколо. Йшов він незграбно, з рани на стегні лилася кров, стікаючи на бабку, забарвлюючи сліди червоним. Цірі підвелася навкарачки й раптом зблювала. Потім устала, хитнулася, підійшла до єдинорога, але Коник не дозволив до себе доторкнутися. Відбіг, після чого впав на пісок і почав там валятися. Потім почистив ріг, кілька разів дзьобнувши ним об пісок.

Цірі також почистила й витерла вістря кортика, раз за разом поглядаючи тривожно в бік недалекої ями. Єдиноріг устав, заіржав, підійшов до неї ступою.

— Я б хотіла оглянути твою рану, Конику.

Коник заіржав і труснув рогатою головою.

— Раз ні — то ні. Якщо можеш іти, ходімо. Тут краще не залишатися.

Невдовзі після того на їхньому шляху з’явилася ще один чималий піщаний майданчик, аж до краю скель, що її оточували, всіяний викопаними в піску ямами. Цірі зі страхом приглядалася — деякі ями були чи не вдвічі більшими за ту, де вони недавно билися за життя.

Вона не відважилися перейти майданчик, лавіруючи між ямами. Цірі була переконана, що ями були пастками для необережних жертв, а монстри із довгими кліщами, які там сиділи, були загрозою виключно для тих жертв, які до ям потрапляли. Дотримуючись обережності й тримаючись від ям подалі, можна було б перетнути піщані терени навпростець, не боячись, що котрась із потвор вилізе й почне за ними ганятися. Вона була впевнена, що ризику немає, але вирішила не ризикувати. Схоже, єдиноріг мав подібну думку — порскав, форкав і відбігав, відтягуючи її від піщаного поля. Вони зробили гак, широко оминувши небезпечні терени, тримаючись скель і кам’янистого ґрунту, під яким жодна з бестій не зуміла б прокопатися.

Ідучи, Цірі не спускала з ям ока. Кілька разів бачила, як зі смертельних пасток били уверх фонтани піску — потвори поглиблювали та підновлювали свої садиби. Деякі ями були настільки близько одна до одної, що пісок, викинутий одним монстром, потрапляв до інших пасток, збуджуючи потвор, що там сиділи, й тоді розпочиналася страшезна канонада й кілька хвилин пісок свистів і бив навколо, наче град.

Цірі роздумувала, на що ті потвори полюють у безводній та мертвій пустелі. Відповідь прийшла сама — з однієї із найближчих ям по широкій дузі вилетів якийсь темний предмет, із тріском упавши десь неподалік від них. Після короткої хвилі вагання вона збігла зі скельного майданчика на пісок. Тим, що вилетіло із ями, був труп гризуна, схожого на кроля. Принаймні хутром. Бо трупик був скорченим, твердим і сухим, наче віхтя, легкий і порожній, наче пухир. Не було в ньому ані каплі крові. Цірі здригнулася — уже знала, на кого та мерзота полює і як живиться.

Єдиноріг застерігально заіржав. Цірі підвела голову. У найближчій околиці не було жодних ям, пісок був рівним і гладким. І на її очах той рівний і гладкий пісок видувся і здуття те швидко посунуло в її бік. Вона кинула сухий труп і швиденько втекла на скелі.

Рішення оминути піщане поле виявилося досить слушним.

Вони пішли далі, оминаючи навіть невеличкі розсипи піску, ступаючи виключно по твердому ґрунту.

Єдиноріг ішов повільно, шкутильгав. З його скаліченого боку все ще текла кров. Але все ще не дозволяв їй підійти та оглянути себе.

Піщана смуга значно звузилася і почала звиватися з боку на бік. Дрібний і сипучий пісок поступився грубому щебеню, а тоді й гальці. Ям вони не бачили вже досить довго, тож вирішили йти виточеним піском шляхом. Цірі, хоча голод і спрага почали їй дошкуляти знов, рухалася тепер швидше. Була надія. Кам’яниста стрічка виявилася ніякою не стрічкою — була дном річки, що текла з боку гір. У річці не було води, але річище вело до витоків — надто слабких і малих, щоб наповнити водою потік, але ж, мабуть, достатніх, щоб напитися.

Вона йшла швидше, але мусила сповільнитися. Бо сповільнився єдиноріг. Ішов із явним зусиллям, шкутильгав, тягнув ногу, ставив копито набік. Коли настав вечір, він ліг. Не встав, коли вона підійшла. Дозволив їй оглянути рану.

Ран було дві, з обох боків спухлого, розжареного стегна. Обидві рани були гарячими, обидві кривавили, разом із кров’ю з обох тік липкий, смердючий гній.

Потвора виявилася отруйною.

Наступного дня погіршало. Єдиноріг ледь ішов. Увечері ліг на каміння і не хотів уставати. Коли вона присіла біля нього, потягнувся до пораненого стегна носом та рогом, заіржав. В іржанні тому був біль.

Ропа текла все сильніше, запах був мерзотним. Цірі витягла кортик. Єдиноріг тоненько пискнув, спробував підвестися, звалився задом на каміння.

— Не знаю, що я маю робити… — хлипала вона, дивлячись на клинок. — Насправді не знаю… Напевне, рану треба надрізати, витиснути гній та отруту… Але я не вмію! Можу зашкодити тобі ще більше!

Єдиноріг спробував підняти голову, заіржав. Цірі всілася на камені, обхопивши голову долонями.

— Не навчили мене лікувати, — сказала гірко. — Навчили мене вбивати, пояснюючи, що таким чином зумію рятувати. Була то величезна брехня, Конику. Обдурили вони мене.

Надходила ніч, швидко темнішало. Єдиноріг лежав. Цірі гарячково думала. Назбирала будяків і бадилля, що в чималій кількості росло на берегах пересохлої річки, але Коник не хотів того їсти. Голову він безвладно поклав на каміння і не намагався її підводити. Тільки блимав оком. На писку його з’явилася піна.

— Я не можу тобі допомогти, Конику, — сказала вона здавленим голосом. — Немає у мене нічого…

Окрім магії.

Я чародійка.

Вона підвелася, простягнула руку. Нічого. Потребувала чимало магічної енергії, а не було тієї і сліду. Не сподівалася на це, була заскоченою. Адже водяні жили є всюди! Вона ступила кілька кроків в один бік, тоді в інший. Пішла по колу. Відступила.

Нічого.

— Ти, клята пустеле! — крикнула, трусячи кулаками. — У тобі немає нічого! Ані води, ані магії! А магія мала бути всюди! Це також була брехня! Усі мені брехали, всі!

Єдиноріг заіржав.

Магія є всюди. У воді, у землі, у повітрі…

У вогні.

Цірі зі злістю ударила себе долонею в лоба. Раніше це не спало на думку, може тому, що там, серед голого каміння, не було навіть чому горіти. А тепер у неї під рукою було сухе бадилля та будяки, а для того, щоб створити хоч маленьку іскорку, тієї крихти енергії, що вона в собі відчувала, мало вистачити…

Вона назбирала побільше патиків, склала їх у стосик, обклала сухим бадиллям. Обережно витягнула руку.

— Aenye!

Стосик засяяв, мигнув вогонь, блиснув, охопив листя, пожер його, стрелив угору. Цірі докинула бадилля.

І що тепер? — подумала вона, дивлячись на живе полум’я. Черпати? Як? Йеннефер забороняла мені торкатися енергії вогню… Але я не маю вибору! Й не маю часу! Мушу діяти! Патики й листя згорять швидко… Вогонь згасне… Вогонь… який він гарний та теплий…

Не знала, коли й як то сталося. Задивилася на полум’я і раптом відчула пульсування у скронях. Схопилася за груди, мала враження, що тріщать у неї ребра. Унизу живота, у проміжності й у сосках запульсував біль, що миттєво перетворився на небувалу насолоду. Вона встала. Ні, не встала. Злетіла.

Сила наповнювала її, наче розплавлений свинець. Зірки на небосхилі затанцювали, наче віддзеркалені від поверхні ставку. Око, що палало на заході, вибухнуло світлом. Вона прийняла те світло, а разом із нею і Силу.

— Hael, Aenye!

Єдиноріг заіржав дико, спробував підвестися, спираючись на передні ноги. Рука Цірі сама піднялася, сама склалася у жест, губи самі викрикнули закляття. З пальців вирвалася сяюча, тремтлива світлість. Вогонь загудів полум’ям.

Хвилі світла, що били з її руки, торкнулися пораненого стегна єдинорога, сфокусувалися, всоталися.

— Хочу, щоб ти був здоровим! Бажаю цього! Vess’hael, Aenye!

Сила вибухнула в ній, виповнила дикою ейфорією. Вогонь вистрелив уверх, навколо посвітлішало. Єдиноріг підняв голову, заіржав, потім раптом підвівся з землі, ступив кілька невпевнених кроків. Вигнув шию, сягнув мордою стегна, ворухнув ніздрями, зафоркав — наче із недовірою. Заіржав голосно й протягло, вдарив задом, махнув хвостом і галопом оббіг вогнище.

— Я тебе вилікувала! — крикнула Цірі із гордістю. — Вилікувала! Я чародійка! Видобула я силу з вогню! І маю ту силу! Можу я все!

Вона розвернулася. Розпалений вогонь гудів, сипав іскрами.

— Ми не мусимо вже шукати джерел! Не станемо вже пити із намула! Я тепер маю силу! Відчуваю силу, яка є у цьому вогні! Я зроблю так, щоб у цій клятій пустелі випав дощ! Щоб вода забила зі скель! Щоб виросли тут квіти! Трава! Кольрабі! Я тепер можу все! Все!

Вона різко підвела обидві руки, викрикуючи закляття і скандуючи інвокації. Не розуміла їх, не пам’ятала, коли їх вчила й чи вчила їх хоч колись. Це не мало значення. Вона відчувала силу та палала вогнем. Вона була вогнем. Трусилася від потуги, що її переповнювала.

Нічне небо раптом проорала стрічка блискавки, серед скель й останців завив вітер. Єдиноріг заіржав проникливо й устав дибки. Вогонь ударив уверх, вибухнув. Назбирані патики та трава давно вже звуглилися, тепер горіла сама скеля. Але Цірі не звертала на те уваги. Відчувала силу. Бачила тільки вогонь. Відчувала тільки вогонь.

Ти можеш усе, шепотіло полум’я. Ти взяла нашу силу, ти можеш усе. Світ лежить біля твоїх ніг. Ти велика. Ти могутня.

Серед вогню — постать. Висока молода жінка із довгим, прямим, вороново-чорним волоссям. Жінка сміється, дико, жорстоко, вогонь шаліє навколо неї.

Ти могутня! Ті, хто тебе скривдив, не знали, до кого вони задираються! Помстися їм! Відплати їм! Відплати їм усім! Нехай тремтять зі страху біля твоїх ніг, нехай стукотять зубами, не в змозі глянути уверх, на твоє обличчя! Нехай скиглять про милосердя! Але ти — не знай милосердя! Відплати їм! Відплати їм усім і за все! Помста!

За спиною чорноволосої вогонь і дим, у диму ряди шибениць, шеренги паль, ешафотів і помостів, гори трупів. То трупи нільфгардців, тих, хто брав й плюндрував Цінтру, хто вбив короля Ейста і її бабцю Каланте, тих, хто різав людей на вулицях міста. На шибениці висить рицар у чорному обладунку, мотузка скрипить, навколо повішеного клубочаться ворони, намагаючись видзьобати йому очі крізь шпарини крилатого шолому. Далі шибениці тягнуться аж до горизонту, висять на них скойа’таелі, ті, що вбили Полі Дальберга з Кедвену, й ті, що переслідували її на острові Танедд. На високій палі б’ють дрижаки чародія Вільгефорца, його красиве, оманливо-шляхетне обличчя скорчене, синьо-чорне від муки, гострий скривавлений кінчик палі визирає в нього з-під ключиці… Інші чародії з Танедду стоять навколішки, із руками, зв’язаними за спиною, а загострені палі вже чекають…

Стовпи, обкладені в’язанками хмизу, стоять аж до високого, позначеного смугами диму горизонту. Біля найближчого стовпа, прикручена ланцюгами, стоїть Трісс Мерігольд… Далі Маргарита Ло-Антіль… Мати Неннеке… Ярре… Фабіо Сахс…

Ні. Ні. Ні.

Так! кричить чорноволоса. Смерть їм усім! Відплати всім, покажи їм погорду! Всі вони скривдили тебе або хотіли скривдити! Колись можуть захотіти тебе скривдити! Погорду їм, бо нарешті Час Погорди настав! Погорда, помста й смерть! Смерть усьому світу! Смерть, погибель і кров!

Кров на твоїх руках, кров на твоїй сукні…

Вони зрадили тебе! Ошукали! Скривдили! Тепер ти маєш силу, помстися!

Губи Йеннефер потяті й розбиті, сочаться кров’ю, на її руках і ногах кайдани, важкі ланцюги прикріплені до вогких і брудних стін льоху. Згромаджений навколо ешафоту натовп верещить, поет Любисток кладе голову на плаху, вгорі блискає лезо катівської сокири. Під ешафотом малі бандити розстелюють хустку, щоб зловити нею кров… Вереск натовпу глушить удар, від якого труситься поміст…

Вони зрадили тебе! Збрехали й ошукали! Всі! Ти була для них маріонеткою, лялечкою на палці! Вони використали тебе! Прирікли на голод, на палюче сонце, на спрагу, на поневіряння, на самотність! Настав Час Погорди й Помсти! Ти маєш силу! Ти могутня! Нехай увесь світ трясеться перед тобою! Нехай увесь світ трясеться перед Старшою Кров’ю!

На ешафот виводять відьмаків — Весеміра, Ескеля, Коена, Ламберта. Й Ґеральта… Ґеральт похитується, він увесь у крові…

— Ні!!!

Навколо неї вогонь, за стіною полум’я — дике іржання, єдинороги стають дибки, мотають головами, б’ють копитами. Гриви їхні — наче побиті часом бойові штандарти, роги їхні довгі й гострі, неначе мечі. Єдинороги великі, великі, наче рицарські коні, значно більші за її Коника. Звідки вони тут узялися? Звідки взялося їх аж стільки? Полум’я із ревінням стріляє угору. Чорноволоса жінка підводить голову, на руках її кров. Волосся її розвиває жар.

Гори, гори, Фалько!

— Геть! Іди! Я не хочу тебе! Я не хочу твоєї сили!

Гори, Фалько!

— Не хочу!

Хочеш! Прагнеш! Бажання і прагнення ті киплять у тобі, наче полум’я, насолода тебе зневолює! Це сила, це могутність, це влада! Це найсолодша насолода в світі!

Блискавка. Грім. Вітер. Стукіт копит й іржання шаліючих навколо вогнища єдинорогів.

— Я не хочу цієї сили! Не хочу! Відрікаюся від неї!

Не знала, чи то вогонь пригас, чи то в неї потемнішало в очах. Вона впала, відчуваючи на обличчі перші краплі дощу.

У істоти потрібно відібрати існування. Не можна дозволити, щоб існувала. Істота є небезпечною. Підтвердження.

Заперечення. Істота не закликала Силу для себе. Вчинила так, рятуючи Іхуарраквакса. Істота співчуває. Це дякуючи Істоті Іхуарраквакс знову із нами.

Але Істота має Силу. Якщо захоче її використати…

Не зуміє її використати. Ніколи. Зреклася її. Зреклася Сили. Абсолютно. Сила відійшла. Це досить дивно…

Ми ніколи не зрозуміємо Істот.

Не треба їх розуміти! Відберемо в Істоти існування. Поки не стало запізно. Підтвердження.

Заперечення. Підемо звідси. Залишимо Істоту. Залишимо її для її призначення.

Вона не знала, як довго лежала на камінні, як довго били її дрижаки, як довго вдивлялася вона в небо, що змінювало колір. Поперемінно ставало то світло, то темно, холодно й гаряче, а вона лежала безсила, висушена й порожня, наче той трупик гризуна, висмоктаний і викинутий із ями.

Не думала ні про що. Була самотньою, була порожньою. Не мала вже нічого й нічого не відчувала в собі. Не було спраги, голоду, втоми й страху. Зникло все, навіть воля до виживання. Була тільки велика, холодна, жахлива порожнеча. Відчувала вона ту порожнечу усім єством, кожною клітинкою організму.

Відчувала кров на внутрішньому боці стегон. Було їй байдуже. Була вона порожньою. Втратила все.

Небо змінювало кольори. Вона не рухалася. Чи для пустки кольори мали хоч якийсь сенс?

Не поворушилася, і коли навколо застукотіли копита, задзвонили підкови. Не відреагувала на голосні крики, на гучні голоси, на форкання коней. Не ворухнулася, коли схопили її тверді сильні руки. Піднята, вона безвладно обвисла. Не відреагувала на шарпання і колотнечу, на різкі гострі питання. Не розуміла їх і не хотіла розуміти.

Була порожньою і байдужою. Байдуже прийняла воду, плеснувши тою собі на обличчя. Коли їй приклали до губ фляжку, вона не закашлялася. Пила. Байдуже.

І далі залишалася байдужою. Її втягнули на сідло. Внутрішня поверхня стегон боліла. Вона трусилася, тож закутали її в попону. Була безвольна й м’яка, не могла втриматися, тож прив’язали її поясом до вершника, що сидів позаду. Вершник смердів потом й уриною. Їй те було байдуже.

Навколо були кінні. Багато кінних. Цірі байдуже дивилася на них. Була вона порожньою. Втратила все. Ніщо вже не мало значення.

Ніщо.

Навіть те, що рицар, який командував кінними, мав на шоломі крила хижого птаха.

Коли підклали вогонь під стос злочинниці й коли огорнуло її полум’я, псячити вона почала рицарів, баронів, чародіїв та панів-райців, які зібралися на плацу, словами настільки жахливими, що страх усіх охопив. І хоч попервах лишень вологими полінами обкладено було стос, аби дияволиця не щезла занадто швидко й чималих катувань від вогню зазнала, тепер щонайшвидше наказано хмизу докинути й страту скінчити. Але воістину демон сидів в отій проклятниці, бо хоча шкварчала вона вже гарно, але й крику болю не видала, а тільки лайку ще гидотнішу почала псячити. «Зродиться месник з крові моєї! — крикнула вона вголос. — Зродиться з проклятої Старшої Крові нищитель народів і світів! Помститься він за муку мою! Смерть, смерть і помста вам усім і на всі покоління ваші!» Тільки те й зуміла крикнути, перш ніж згоріла. Так загинула Фалька, таку кару понесла за пролиту кров невинну».

Родерік де Новембр. Історія світу, том ІІ

Розділ 7

— Ади на ї. Сонцем спалена, покалічена, запилена. Усе ще п’є, гиби губка, а голодна така — що страх. Кажу вам, зі сходу вна причалапала. Крізь Корат перейшла. Пательнею.

— Баїш! На Пательні ніц не виживе. Вна із заходу йшла, від гір, річищем Сухака. Єлі по краю вна Пательню зачепила, але й того було доста. Як ми знайшли ї — то впала вже й без духу лежала.

— На заході пустеля також милями тягне си. Тож звідки вна йшла?

— Не йшла, а їхала. Хтозна, як здалеку. Біля неї сліди копит були. Мусив кінь ї у Сухаку скинути, тому вна оббита, у синцях.

— Чом вна така для Нільфгарду важлива, ото мие цікаво? Гий нас префект у пошуки послав, метикувалем, може, якась цна шляхетка згубилася. А ця? Звичайна бриднуля, помело подерте, а до того ж німота очманіла. Ото не знаю, Скиглику, чи ту що тре’ знайшлисме…

— Вна то. Й аж ніяк не є звичною. Звичну неживою знайшли бих.

— Та небагато ся їй залишало. Виходить, дощ ї врятував. Зараза, та май старші діди дощу на Пательні не пам’ятають. Хмари Корат завжди оминають… Навіть як у долинах дощить, тамко ані крапелька не спаде!

— Ади на неї, як хльоцає. Гейби тиждень у роті ніц не мала… Гей ти, шелепа! Чи солонинка смакує? Хлібець сухий?

— По ельфійську питай. Або по нільфгардську. Вона людську не розуміє. То ельфій послід якийсь…

— То дуринда, недоїда. Як я ї вранці на коня саджав, то наче саджав ляльку дерев’яну.

— Та чи очей не маєте, — блиснув зубами той, кого називали Скигликом, потужний і лисуватий. — Що ви за Хвати такі, кедь у ї не розібрали си ще! Ані глупа вна, ані немовна. Удає токмо. Ото дивна й хитра пташина.

— А чом вна для Нільфгарду важна така? Нагороду си обіцяли, патрулів повсюду нагнали… Чом?

— Того не вєм. Айбо якщо бих ї добряче розпитати… Канчуком — та по спині… Ха! Бачки, гий вна на мене глянула? Все вна розуміє, слухає уважненько. Гей, дівко! Я — Скиглик, слідопит, що ся Хватом зве. А ото, глянь-но сюди, ото нагайка, що ся канчуком зве! Мила тобі шкіра на спині? То кажи відразу…

— Досить! Мовчати!

Гучний, різкий наказ, що не передбачував навіть тіні опору, пролунав від другого вогнища, біля якого сидів рицар зі своїм зброєносцем.

— Нудитеся, Хвати? — грізно запитав рицар. — То гайда до роботи! Коней спорядіть! Обладунок та зброю мою почистіть! До лісу по дрова! А до дівчини — зась! Зрозуміли, хами?

— Айно, шляхетний пане Сверсе, — буркнув Скиглик.

Його товариші похнюпилися.

— До роботи! Виконувати наказ!

Хвати узялися до діла.

— Доля нас покарала отим засранцем, — забурмотів один. — Те, що префект акурат його над нами поставив, лицаря йоханого…

— Важний, — стиха буркнув другий, розглядаючись тихцем. — А це ж бо саме ми, Хвати, дівку імили… Через наш нюх до річища Сухака поїхалисме.

— Аги. Наша заслуга, а вельможний форсу візьме, а нам ачей грошик малий крапне… Флорена під ноги жбурне: тримай, Хвате, та дякуй за ласку панську…

— Писки стуліть, — просичав Скиглик, — бо ще почує…

Цірі залишилася біля вогнища сама. Рицар і зброєносець дивилися на неї допитливо, але не озивалися.

Рицар був чоловіком у віці, але — моцним, із суворим, позначеним шрамами обличчям. Під час їзди він завжди мав на голові шолом із пташиними крилами, але не були це крила, які Цірі бачила в сонних кошмарах і потім, на острові Танедд. Не був то Чорний Рицар із Цінтри. Але був то рицар нільфгардський. Коли віддавав він накази, то говорив загальною добре, але із помітним акцентом, схожим на акцент ельфів. Зі зброєносцем же своїм, хлопцем, ненабагато старшим за Цірі, розмовляв він мовою, близькою до Старшої Мови, але менш співучою, твердою. Мусила то бути нільфгардська. Цірі, яка добре знала Старшу Мову, більшість слів розуміла. Але не видавала себе. На першому постої, скраю пустелі, яку звали Пательнею чи Коратом, нільфгардський рицар і його зброєносець засипали її питаннями. Тоді вона не відповідала, бо була байдужою і приголомшеною, напівпритомною. Через кілька днів їзди, коли вони вийшли із кам’янистих ярів і з’їхали вниз, у зелені долини, Цірі опритомніла, почала нарешті помічати світ навколо й сяк-так реагувати. Але й далі не відповідала на питання, тож рицар взагалі припинив до неї озиватися. Здавалося, не звертав він на неї уваги. Займалися нею лише драби, які наказували звати себе Хватами. Ті також намагалися її розпитувати. Були агресивними.

⇐ Предыдущая 11 12 13 14 151617 18 19 20 Следующая ⇒