Магія світу відьмака 8 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 10 из 21Следующая ⇒

— Радкліффе, забери цих зрадників до Ґарштангу! Детмольде, подай лікоть майстрині де Фрьес. Ідіть. Я зараз приєднаюся.

Кроки. Запах цинамону й нарду.

— Дійкстро.

— Я тут, Філь.

— Твої підлеглі тут не потрібні. Хай повертаються до Локсії.

— А чи точно…

— До Локсії, Дійкстро!

— Як накажете, милостива пані, — у голосі шпигуна прозвучали кпини. — Пахолки своє діло зробили, пахолки можуть іти. Тепер це вже виключно справа чародіїв. А тому і я йду, не зволікаючи, з чарівних очей вашої високості. Дякую за допомогу й співучасть у путчі, не очікував я, але упевнений, що ваша високість збереже мене у вдячній пам’яті.

— Вибач, Сигізмунде. Дякую тобі за допомогу.

— Нема за що, завжди радий допомогти. Гей, Войміре, збери людей. П’теро лишаються зі мною. Решту відведи униз, і хай чекають на борту «Шпаги». Тільки тихцем, навшпиньках, без шуму й скандалів. Боковими коридорами. У Локсії і порту — ані пари з уст! Виконувати!

— Ти нічого не бачив, Ґеральте, — пошепки сказала Філіппа Ейльгарт, дихаючи на відьмака цинамоном, нардом і содою. — Ти нічого не чув. Із Вільгефорцом ніколи не розмовляв. Дійкстра зараз забере тебе до Локсії. Я тебе намагатимуся знайти там, коли… Коли все скінчиться. Я тобі дещо обіцяла вчора, і я дотримаю слова.

— Що із Йеннефер?

— Та в нього манія, — Дійкстра повернувся, шурхаючи ногами. — Йеннефер, Йеннефер… Аж нудно. Не переймайся ним, Філь. Є справи важливіші. Чи при Вільгефорці знайшли, що сподівалися знайти?

— Авжеж. Прошу, це для тебе.

— Ого! — шелест розгорнутого паперу. — Ого! Ого, ого! Чудово! Герцог Нітерт. Виключно! Барон…

— Краще без прізвищ. І дуже прошу тебе, коли повернешся до Третогору, не починай відразу страти. Не викликай скандал передчасно.

— Не бійся. Хлопці з цього списку, такі ласі до нільфгардського золота, у безпеці. Поки що. Вони будуть моїми улюбленими маріонеточками, я стану тягнути за шнурочки. А пізніше накладу їм ті шнурочки на шийки… Цікаво, а були й інші листи? Зрадники з Кедвену, з Темерії, з Едірну? Я б радий був кинути на них оком. Хоч би кутиком ока…

— Я знаю, що ти був би радий. Але то не твоя справа. Ті листи отримали Радкліфф і Сабріна Ґлевіссіг, і вже вони знатимуть, як і що із ними робити. А тепер прощавай. Я поспішаю.

— Філь.

— Слухаю.

— Поверни відьмаку зір. Нехай не спотикається на сходах.

У бальній залі Аретузи тривав банкет, але форму змінив на більш традиційну й звичну. Столи попересували, чародії і чародійки позносили до зали знайдені десь крісла, стільці й табурети, порозсідалися на них і віддалися різноманітним розвагам. Більшість із цих розваг була нетактовною. Велика група, обсівши довкола чимале барильце сивухи, пила, балакаючи й час від часу вибухаючи гучним реготом. Ті, хто ще недавно покльовував вишукані закуски срібними виделочками, тепер безцеремонно обгризали баранячі ребра, тримаючи ті обіруч. Кілька різалися у карти, не зважаючи на оточення. Кілька спало. У кутку якась пара гаряче цілувалася, а запал, із яким вони те робили, вказував, що поцілунками воно не скінчиться.

— Глянь лише на них, відьмаче, — Дійкстра перехилився через балюстраду галереї, з висоти дивлячись на чародіїв. — Як вони, діточки, радісно бавляться. А тим часом їхня Рада власне взяла за жопу мало не весь їхній Капітул і судить тих за зраду, за таємні домовленості із Нільфгардом. Глянь на ту парочку. Зараз вони відшукають собі затишне містечко, а поки скінчать трахатися, Вільгефорц буде висіти. Ах, дивний цей світ…

— Стули пельку, Дійкстро.

Дорога, що вела до Локсії, вгризалася зигзагом сходів в узбіччя гори. Сходи поєднували тераси, декоровані занедбаним живоплотом, клумбами й засохлими агавами в горщиках. На одній із терас, які вони минали, Дійкстра затримався, підійшов до муру, до ряду кам’яних голів химер, із пащ яких дзюркотіла вода. Шпигун нахилився і довго пив.

Відьмак наблизився до балюстради. Море полискувало золотом, небо мало колір ще більше кітчевий, аніж на картинах у Галереї Слави. Внизу він бачив загін відісланих з Аретузи реданців, які чітким строєм прямували до порту. Вони власне переходили через місток, що пов’язував береги скельного розпадку.

Тим, що привернуло раптом його увагу, була самотня кольорова постать. Постать кидалася у вічі, бо рухалася швидко. Й у протилежному, ніж реданці, напрямку. Уверх, до Аретузи.

— Ну, — Дійкстра підігнав його кахиканням, — кому в дорогу — тому час.

— Якщо тобі так треба — то йди.

— Ну певне, — скривився шпигун. — А ти повернешся нагору рятувати твою Йеннефер. І нагалабурдиш, наче п’яний гном. Ходімо до Локсії, відьмаче. Ти що, сумніваєшся чи щось таке? Вважаєш, що я витягнув тебе з Аретузи через довго приховуване кохання? Та ні. Витягнув я тебе звідти, бо ти мені потрібен.

— Для чого?

— Прикидаєшся? В Аретузі вчаться дванадцять панянок з перших родів Реданії. Я не можу ризикувати конфліктом із шановною ректоркою, Маргаритою Ло-Антіль. Ректорка не видасть мені Ціріллу, княжну Цінтри, яку Йеннефер привезла на Танедд. Але тобі — видасть. Коли ти її про те попросиш.

— А звідки це смішне припущення, що я попрошу?

— Зі смішної упевненості, що ти захочеш забезпечити Ціріллі безпеку. Під моєю опікою і під опікою короля Візіміра вона буде в безпеці. У Третогорі. На Танедді вона не в безпеці. Стримайся від злостивих коментарів. Так, я знаю, що спочатку королі не мали щодо дівчини добрих планів. Але це вже змінилося. Тепер стало очевидним, що жива, здорова й у безпеці, Цірі може бути у війні, що наближається, варта більшого, аніж десять хуфців[8] важкої кавалерії. А мертва вона не варта й фунта ганчір’я.

— Філіппа Ейльгарт знає про твої наміри?

— Не знає. Не знає навіть того, що я знаю, що дівчина — у Локсії. Моя колись укохана Філь високо задирає голову, але королем Реданії є, усе ж, Візімір. Я виконую накази Візіміра, інтриги чародіїв мені по цимбалах. Ціріллу я посаджу на «Шпагу» й попливу в Новіград, а звідти поїду до Третогору. Й вона буде в безпеці. Віриш мені?

Відьмак нахилився до однієї з голів химер, попив води, що дзюркотіла з монстрової пащі.

— Віриш мені? — повторив Дійкстра, стоячи над ним.

Ґеральт випростався, витер губи й з усієї сили дав йому в щелепу. Шпигун заточився, але не впав. Найближчий з реданців підскочив і хотів схопити відьмака, але схопив лише повітря, а відразу по тому сів, випльовуючи кров і зуб. Тоді кинулися на нього всі. Почалися шамотіння, замішання і метушня, а відьмаку тільки того й треба було.

Один з реданців із тріском гепнувся лобом об кам’яну довбешку химери, вода, що дзюркотіла з її пащі, відразу забарвилася у червоне. Другий отримав ребром долоні в трахею, зігнувся, наче вирвали йому геніталії. Третій, якому відьмак дав ліктем в око, зі стогоном відскочив. Дійкстра облапив відьмака ведмежою хваткою, а Ґеральт із силою ударив його підбором у стопу. Шпигун завив і комічно затанцював на одній нозі.

Ще один бандит хотів рубанути відьмака кордом, але рубанув повітря. Ґеральт схопив його однією рукою за лікоть, другою за зап’ясток, крутнув, зваливши на землю двох інших, що намагалися устати. Бандит, якого він тримав, був сильним і не думав випускати корд. Ґеральт посилив хват і з тріском зламав йому руку.

Дійкстра, надалі стрибаючи на одній нозі, підняв із землі корсеку й намірився прибити відьмака до стіни тризубим вістрям. Ґеральт ухилився, обіруч схопився за держак і застосував відомий ученим принцип важеля. Шпигун, побачивши цеглу й каміння муру, що росли на очах, відпустив корсеку, але було запізно, аби уникнути зіткнення попереком із довбешкою химери, з якою дзюркотіла вода.

Ґеральт використав корсеку, щоб звалити з ніг чергового бандита, потім зіпер держак на камінь й ударом чобота зламав його, скорочуючи до довжини меча. Випробував палицю, спочатку вальнувши в потилицю Дійкстри, який сидів верхи на химері, а відразу після того стишив виття бурмили зі зламаною рукою. Шви дублету вже давно розійшлися під обома пахвами, й відьмак почувався значно краще.

Останній бурмило, який тримався ще на ногах, також атакував корсекою, вважаючи, що довжина її надасть йому перевагу. Ґеральт ударив його в перенісся, бурмило з розмаху всівся на горщик із агавою. Інший реданець, надзвичайно впертий, учепився у стегно відьмака й боляче вкусив. Відьмак став злим і сильним копняком позбавив гризуна можливості гризти.

На сходи забіг засапаний Любисток, побачив, що діється, і поблід, наче папір.

— Ґеральте! — крикнув за мить. — Цірі зникла! Немає її!

— Я цього сподівався, — відьмак зацідив палицею чергового реданця, що не хотів лежати спокійно. — Але ж тебе не дочекаєшся, Любистку. Я ж казав тобі вчора: як щось станеться, маєш стрімголов летіти до Аретузи! Мій меч приніс?

— Обидва!

— Другий — це меч Цірі, ідіоте, — Ґеральт гепнув бурмила, який намагався встати з агави.

— Я на мечах не розуміюся, — просапав поет. — Боги, та припини їх бити! Ти реданських орлів не бачиш? То ж люди короля Візіміра! Це означає зраду й бунт, за те можна до ями потрапити…

— На ешафот, — пробелькотів Дійкстра, витягаючи кинджал і наближаючись невпевненим кроком. — Обидва на ешафот підете…

Більше сказати він не зумів, бо впав навкарачки, буцнутий у бік голови уламком держака корсеки.

— Ламання колесом, — похмуро оцінив Любисток. — А спершу — рвання розжареними кліщами…

Відьмак копнув шпигуна під ребра. Дійкстра перекинувся набік, наче вбитий лось.

— Четвертування, — оцінив поет.

— Облиш, Любистку. Давай обидва мечі. І їдь звідси, якнайшвидше. Втікай з острова. Втікай якнайдалі!

— А ти?

— Я повертаюся на гору. Мушу рятувати Цірі… І Йеннефер. Дійкстро, лежи чемно й облиш у спокої кинджал!

— Це тобі з рук не зійде, — видихнув шпигун. — Я пошлю моїх… Піду за тобою…

— Не підеш.

— Піду. У мене на борту «Шпаги» п’ятдесят людей…

— А є серед них цирульник?

— Га?

Ґеральт зайшов шпигуну за спину, схопив його за стопу, шарпнув, викрутив ту раптово й дуже сильно. Хрупнуло. Дійкстра завив і зомлів. Любисток крикнув, наче то був його власний суглоб.

— Те, що зроблять зі мною після четвертування, — пробурмотів відьмак, — уже мало мене обходить.

В Аретузі панувала тиша. У бальній залі залишилися уже виключно недобитки, що не мали сил галасувати. Ґеральт оминув залу, не бажаючи, щоб його помітили.

Кімнатку, в якій вони ночували із Йеннефер, знайшов не швидко. Коридори палацу були справжнім лабіринтом, і все тут виглядало однаково.

Ганчіркова лялечка дивилася на нього очима-ґудзиками.

Він сів на ліжку, обійнявши голову долонями. На підлозі кімнатки не було крові. Але на спинці стільця висіла чорна сукня. Йеннефер перевдяглася. У чоловічий одяг, уніформу змовників?

Або виволокли її у білизні. У кайданах з двімериту.

У віконній ніші сиділа Марті Содерґрен, цілителька. Вона підняла голову, почувши його кроки. Щоки її були мокрими від сліз.

— Ген Ґедимдейт мертвий, — сказала ламким голосом. — Серце. Я нічого не зуміла зробити… Чому мене викликали так пізно? Сабріна мене вдарила. Вдарила мене по обличчю. Чому? Що тут сталося?

— Ти бачила Йеннефер?

— Ні, не бачила. Облиш мене. Я хочу залишитися сама.

— Покажи мені шлях до Ґарштанга. Прошу.

Вище Аретузи було три закручені тераси, далі узбіччя гори ставало урвистим і недоступним. Над прірвою ставав Ґарштанг. Біля фундаменту палац був темним, монолітно гладким, приліпленим до скелі блоком каміння. Тільки вищі поверхи полискували мармуром і вітражами вікон, золотилася на сонці бляха куполів.

Брукована дорога, що вела до Ґарштангу й далі, на вершину, вилася навколо гори, наче змія. Утім, була ще одна дорога, коротша, — сходи, що поєднували тераси, а зразу під Ґарштангом зникали в чорній пащі тунелю. Власне, на ті сходи відьмаку вказала Марті Содерґрен.

Зразу за тунелем був міст, що поєднував краї прірви. За мостом сходи піднімалися різко вгору й повертали, гинули за поворотом. Відьмак пришвидшив кроки.

Балюстрада сходів декорована була скульптурами фавнів і німф. Скульптури здавалися живими. Рухалися. Медальйон відьмака сильно затремтів.

Він протер очі. Удаваний рух скульптур полягав у тому, що вони змінювали форму. Гладкий камінь перетворювався на шорстку, безформну масу, зжерту вихорами й сіллю. А відразу після того — відновлювався знову.

Він знав, що воно значить. Маскуюча Танедд ілюзія тремтіла й зникала. Міст також був частково ілюзорним. Крізь дірявий, наче решето, камуфляж визирали прірва й водоспад, що шумів на її дні.

Не було темних плит, що вказували б безпечний шлях. Він перейшов місток поволі, слідкуючи за кожним кроком, лаючись подумки на втрату часу. Коли ж опинився на другому боці прірви, почув кроки людини, що бігла.

Відразу її впізнав. Зверху зі сходів збігав Доррегарай, чародій, який був на службі в короля Етайна з Цідарісу. Він пам’ятав слова Філіппи Ейльгарт. Чародіїв, які представляли нейтральних королів, запрошено було в Ґарштанг як спостерігачів. Але Доррегарай гнав східцями зі швидкістю, яка давала зрозуміти, що пропозиція та була раптом відкликана.

— Доррегараю!

— Ґеральте? — просопів чародій. — Що ти тут робиш? Не стій, утікай! Швидко вниз, до Аретузи!

— Що сталося?

— Зрада!

— Що?

Доррегарай раптом здригнувся і дивно кашлянув, а відразу після того похилився і впав просто на відьмака. Раніше, ніж Ґеральт устиг його підхопити, помітив сіроперу стрілу, що стирчала в нього зі спини. Він похитнувся із чародієм в обіймах — і це врятувало йому життя, бо друга, ідентична стріла, замість того щоб пробити йому горло, лупнула в хтиву посмішку кам’яного фавна, відбивши ніс і шматок щоки. Відьмак відпустив Доррегарая і пірнув за балюстраду сходів. Чародій звалився на нього.

Стрілків було двоє, й обидва мали на капелюхах хвости білок. Один залишився наверху сходів, натягуючи лук, другий витягнув меча з піхов і погнав униз, перескакуючи через кілька східців. Ґеральт скинув з себе Доррегарая, піднявся, витягаючи меча. Стріла заспівала, відьмак перервав той спів, відбивши стрілу швидким ударом меча. Другий ельф був уже близько, але при вигляді стріли, яку відьмак відбив, на мить завагався. Але тільки на мить. Він кинувся на відьмака, крутнувши мечем для удару. Ґеральт коротко парирував, навскіс, так, аби клинок ельфа зісковзнув по його вістрю. Ельф втратив рівновагу, відьмак плавно розвернувся і тяв його в шию, за вухом. Тільки раз. Того вистачило.

Стрілок наверху сходів знову нап’яв лук, але тятиву відпустити не встиг. Ґеральт побачив блиск, ельф крикнув, розкинув руки й полетів униз, перекидаючись по східцях. Кубрак на його спині горів.

Сходами збігав наступний чародій. Побачивши відьмака, він затримався і підняв руку. Ґеральт не став втрачати час на з’ясування, упав долілиць на землю, а вогняна блискавка із шипінням пролетіла над ним, на дрібний пил розбивши статую фавна.

— Припини! — крикнув він. — То я, відьмак!

— Зараза, — видихнув чародій, підбігаючи. Ґеральт не пам’ятав його по банкету. — Я прийняв тебе за одного з тих ельфійських бандитів… Що з Доррегараєм? Він живий?

— Хіба так…

— Швидко, на інший бік мосту!

Вони перетягли Доррегарая, щасливо, бо в поспіху не звертали увагу на ілюзію, що тремтіла й зникала. Їх ніхто не переслідував, хоча чародій простягнув руку, проскандував закляття і чергова блискавка розвалила міст. Каміння загуркотіло по стінах прірви.

— Це повинно їх стримати, — сказав.

Відьмак обтер кров, що текла з рота Доррегарая.

— У нього пробито легеню. Можеш йому допомогти?

— Я можу, — сказала Марті Содерґрен, із зусиллям піднімаючись по східцях з боку Аретузи, від тунелю. — Що тут діється, Кардуїне? Хто його підстрелив?

— Скойа’таель, — чародій витер лоба рукавом. — У Ґарштангу триває битва. Проклята банда, одні інших ліпші! Філіппа вночі заковує Вільгефорца в кайдани, а Вільгефорц і Франческа Фіндабайр приводять на острів білок! А Тіссая де Фрьес… Прокляття, ота наробила шкоди!

— Кажи по суті, Кардуїне!

— Я на балаканину часу гаяти не стану! Втікаю до Локсії, а звідти відразу телепортуюся до Ковіру. А ті там, у Ґарштанзі, хай виріжуть один одного! Це вже не має жодного значення! Війна почалася! Уся та бійка затіяна Філіппою, щоб уможливити королям почати війну із Нільфгардом! Мева з Лирії і Демавенд з Едірну спровокували Нільфгард! Розумієте?

— Ні, — сказав Ґеральт. — І розуміти не бажаю. Де Йеннефер?

— Припиніть! — крикнула Марті Содерґрен, схилившись над Доррегараєм. — Допоможіть мені! Притримайте його! Я не можу витягнути стрілу!

Вони їй допомогли. Доррегарай стогнав і трясся, сходи тряслися також. Ґеральт спочатку думав, що то магія лікувальних заклять Марті. Але це був Ґарштанг. Раптом вибухнули вітражі, у вікнах палацу замигтів вогонь, заклубочився дим.

— Ще б’ються, — скреготнув зубами Кардуїн. — Там спекотно, закляття на заклятті…

— Закляття? У Ґарштанзі? Там же антимагічна аура!

— Це діло Тіссаї. Вона раптом вирішила, на чий бік стане. Зняла блокаду, ліквідувала ауру й нейтралізувала двімерит. Тоді всі кинулися в горлянки одне одному! Вільгефорц і Терранова з одного боку, Філіппа й Сабріна — з іншого… Колони тріснули, й стеля завалилася… А Франческа відкрила прохід до підземелля, а звідти раптом вискочили ті ельфійські дияволи… Ми кричали, що ми — нейтральні, але Вільгефорц тільки засміявся. Раніше, ніж ми встигли вибудувати захист, Дрітгельм отримав стрілу в око, Рейеана нашпигували, наче їжака… Я не став чекати, що буде. Марті, довго ще? Ми мусимо звідси здиміти!

— Доррегарай не зможе йти, — цілителька витерла скривавлені руки об білу бальну сукню. — Телепортуй нас, Кардуїне.

— Звідси? Ти хіба здуріла. Занадто близько від Тор Лара. Портал Лари еманує і викривлює кожен телепорт. Звідси телепортуватися не можна!

— Він не може ходити! Я мушу біля нього залишитися…

— Так лишайся! — Кардуїн встав. — І грайся! А мені життя миле! Я повертаюся до Ковіру! Ковір — нейтральний!

— Чудово, — відьмак сплюнув, дивлячись на чародія, який зникав у тунелі. — Солідарність і братерство! Але і я не можу з тобою лишитися, Марті. Я мушу йти до Ґарштангу. Твій нейтральний побратим розсадив міст. Є інший шлях?

Марті Содерґрен хлюпнула носом. Потім підвела голову й твердо кивнула.

Він уже був під муром Ґарштангу, коли на голову йому впала Кейра Мец.

Вказаний цілителькою шлях вів крізь висячі сади, поєднані серпантином східців. Східці густо поросли плющем і капріфолем, зелень заважала сходити, але давала укриття. Йому вдалося непомітно дістатися попід самий мур палацу. Коли шукав вхід, упала на нього Кейра, обидва вони звалилися у кущі терену.

— Я собі зуб вибила, — похмуро заявила чародійка, трохи шепелявлячи. Була вона розчухрана, брудна, вкрита тиньком і сажею, на щоці її був чималий синець.

— І, схоже, зламала ногу, — додала, спльовуючи кров’ю. — Це ти, відьмаче? Я упала на тебе? Яким дивом?

— Я оце теж про те думаю.

— Терранова викинув мене у вікно.

— Ти можеш підвестися?

— Ні, не можу.

— Я хочу дістатися всередину. Непомітно. Куди?

— Чи всі відьмаки, — Кейра знову сплюнула, застогнала, намагаючись підвестися на лікті, — є вар’ятами? У Ґарштанзі триває битва! Там кипить так, що аж штукатурка зі стін стікає! Шукаєш проблем?

— Ні. Шукаю Йеннефер.

— Ха! — Кейра облишила спроби, лягла навзнак. — Хотіла б я, щоб і мене хтось так кохав. Візьми мене на руки.

— Може, іншим разом. Я трохи поспішаю.

— Кажу, візьми мене на руки! Я покажу тобі шлях до Ґарштанга. Мушу дістати того сучого сина Терранову. Ну, чого ти чекаєш? Сам ти входу не знайдеш, а якщо навіть і зумієш, то прикінчать тебе ті сучі ельфи… Я не можу ходити, але я ще в силах кинути пару заклять. Якщо хтось стане в нас на шляху, то пожаліє.

Скрикнула, коли він її підіймав.

— Вибач.

— Нічого, — вона закинула руки йому за шию. — Це все нога. Ти все ще пахнеш її парфумами, знаєш? Ні, не туди. Поверни й іди наверх. Є інший вхід, з боку Тар Лара. Може, там немає ельфів… Ай! Обережніше, зараза!

— Вибач. Звідки тут взялися ці скойа’таелі?

— Вони були в підземеллях. Танедд порожній, наче горіхова шкарлупа, там є чимала каверна, можна запливти кораблем, якщо знаєш, куди саме. Хтось їм видав, хтось… Ай! Уважніше! Не тряси мною!

— Вибач. Тож білки припливли по морю? Коли?

— Холера їх знає коли. Може, вчора, може, тиждень тому? Ми готувалися проти Вільгефорца, а Вільгефорц — проти нас. Вільгефорц, Франческа, Терранова й Феркарт… Непогано вони нас дурнями виставили. Філіппа вважала, що вони хотіли повільно перебрати владу в Капітулі, про впливання на королів… А вони мали намір прикінчити нас у нальоті… Ґеральте, я цього не витримаю… Нога… Поклади мене на хвильку. Ай!

— Кейро, це відкритий перелом. Кров сочиться крізь штанину.

— Стули пельку й слухай. Бо тут ідеться про твою Йеннефер. Ми увійшли до Ґарштангу, до обрядової зали. Там є антимагічна блокада, але це не діє на двімерит, ми відчували себе в безпеці. Почалися сварки. Тіссая і ті нейтральні кричали на нас, ми кричали на них. А Вільгефорц мовчав й усміхався…

— Повторюю, Вільгефорц — зрадник! Він знюхався із Емгиром з Нільфгарду, втягнув у заколот інших! Порушив Закон, зрадив нас і королів…

— Спокійніше, Філіппо. Я знаю, що ласки, якими оточив тебе Візімір, значать для тебе більше, аніж солідарність Братства. Те саме стосується і тебе, Сабіно, бо ти ідентичну роль граєш у Кедвені. Кейра Мец і Трісс Мерігольд представляють інтереси Фольтеста з Темерії, Радкліфф — знаряддя Демавенда з Едірну…

— Який стосунок це має до справи, Тіссає?

— Інтереси королів не мусять збігатися із нашими. Я чудово знаю, про що йдеться. Королі розпочали винищення ельфів й інших нелюдей. Може, ти, Філіппо, вважаєш, що це слушно. Може, ти, Радкліффе, вважаєш за слушне допомагати військам Демавенда в облавах на скойа’таелів. Але я — проти. Й не дивуюся, що Еніда Фіндабайр також проти того. Але це ще не означає зраду. Не переривай мене! Я чудово знаю, які наміри мають ваші королі, знаю, що вони хочуть розпочати війну. Все, що могло б цій війні запобігти, може бути зрадою в очах твого Візіміра, але — не в моїх. Якщо хочеш судити Вільгефорца й Франческу, то суди також і мене!

— Про яку війну ми тут говоримо? Мій король, Естерад з Ковіру, не підтримає жодних агресивних дій проти Імперії Нільфгарду! Ковір є і залишиться нейтральним!

— Ти член Ради, Кардуїне! А не посол свого короля!

— І хто то говорить, Сабріно?

— Досить! — Філіппа гримнула кулаком об стіл. — Я задовольню твою цікавість, Кардуїне. Питаєш, хто готує війну? Готує її Нільфгард, який має намір нас атакувати й знищити. Але Емгир вар Емрейс пам’ятає гору Содден і цього разу він вирішив підстрахуватися, виключити чародіїв з гри. Для цього встановив контакт із Вільгефорцем з Роґґевену. Купив його, обіцяючи владу й почесті. Так, Тіссає. Вільгефорц, герой Содден, має стати намісником і володарем усіх здобутих країн Півночі. Це Вільгефорц, якому допомагатимуть Терранова й Феркарт, має правити провінціями, що виникнуть на місці підкорених королівств, то він має розмахувати нільфгардським батогом над невільниками, що мешкатимуть у цьому краї і працюватимуть на Імперію. А Франческа Фіндабайр, Еніда ан Ґленна, має стати королевою держави Вільних Ельфів. Вочевидь, буде то нільфгардський протекторат, але ельфам цього вистачить, якщо тільки імператор Емгир дасть їм право мордувати людей. А ельфи нічого не хочуть більше, ніж мордувати д’ойне.

— Це серйозне звинувачення. Тому й докази мусять бути серйозними. Але до того, як ти кинеш ті докази на ваги, Філіппо Ейльгарт, зрозумій мій стан. Докази можна підробляти, вчинки та їхні мотиви — можна інтерпретувати. Але фактів, що вже існують, не змінить ніщо. Ти зламала єдність і солідарність Братства, Філіппо Ейльгарт. Ти закувала членів Капітулу в кайдани, наче бандитів. Тож не смій пропонувати мені зайняти місце в новому Капітулі, який має намір утворити твоя шайка путчистів, що продалися королям. Між нами — смерть і кров. Смерть Гена Ґедимдейта. Й кров Лідії ван Бредеворт. Ти пролила ту кров із погордою. Була ти моєю найкращою ученицею, Філіппо Ейльгарт. Я завжди гордилася тобою. Але зараз я відчуваю до тебе виключно погорду.

Кейра Мец була блідою, наче пергамент.

— Уже якийсь час, — прошепотіла, — у Ґарштангу наче тихіше. Закінчується… Ганяють по палаці. Там щонайменше п’ять поверхів, сімдесят шість кімнат і залів. Є де ганяти…

— Ти мала говорити про Йеннефер. Я кваплюся. Боюся, що ти зомлієш.

— Про Йеннефер? Ах, так… Усе йшло за планом, коли раптом з’явилася Йеннефер. І привела в залу ту медіума…

— Кого?

— Дівчину, років, може, чотирнадцяти. Сіре волосся, великі зелені очі… Раніше, ніж ми встигли добре придивитися, дівчина почала пророчити. Сказала про події у Дол Анґра. Ніхто не мав сумнівів, що вона говорить правду. Була в трансі, а в трансі не брешуть…

— Вчора вночі, — сказала медіум, — війська зі знаками Лирії і під штандартами Едірну вчинили агресію щодо Імперії Нільфгард. Атакували Ґлевіцінген, прикордонний форт у Дол Анґра. Герольди іменем короля Демавенда протрубили в навколишніх селах, що від сьогодні Едірн приймає владу над усією країною. Закликали людей до збройного повстання проти Нільфгарду…

— Це неможливо! Це огидна провокація!

— Гладко йде тобі те слово з вуст, Філіппо Ейльгарт, — спокійно сказала Тіссая де Фрьес. — Але не переймайся, твої верески не перервуть трансу. Кажи далі, дитино.

— Імператор Емгир вар Емрейс видав наказ відповісти ударом на удар. Війська нільфгардців сьогодні на світанку увійшли до Лирії й Едірну.

— Отак, — усміхнулася Тіссая, — наші королі показали, які вони розумні, світлі й люблячі мир володарі. А дехто з чародіїв довів, чиїй справі вони служать насправді. Тих, хто міг зашкодити загарбницькій війні, завбачливо закуто в кайдани з двімериту, й виставлено їм дурнуваті звинувачення…

— Це все мерзенна брехня!

— До дупи вас усіх! — раптом крикнула Сабріна Ґлевіссіг. — Філіппо! Що це все значить? Що має значити ота бійка в Дол Анґра? Чи ми не вирішили, щоб не починати надто рано? Чому той йоханий Демавенд не затримався? Чому та шльондра Мева…

— Замовчи, Сабріно!

— Та ні, нехай говорить, — Тіссая де Фрьес підвела голову. — Нехай скаже про сконцентровану біля кордонів армію Генсельта з Кедвену. Нехай розповість про війська Фольтеста з Темерії, які вже, напевне, спускають на воду човни, які раніше вони ховали в хащах над Яругою. Нехай розповість про експедиційний корпус під командуванням Візіміра з Реданії, що стоїть над Понтаром. Чи ти вважала, Філіппо, що ми сліпі й глухі?

— Це все одна величезна холерна провокація! Король Візімір…

— Короля Візіміра, — перебила безпристрасним голосом сіроволоса медіум, — було вчора вночі вбито. Зарізано кинджалом змовника. У Реданії вже немає короля.

— Реданія уже давно не має короля, — Тіссая де Фрьес встала. — У Реданії панувала ясновельможна пані Філіппа Ейльгарт, гідна спадкоємиця Раффарда Білого. Вона для абсолютної влади готова пожертвувати десятками тисяч життів.

— Не слухайте її! — крикнула Філіппа. — Не слухайте цю медіума! Це інструмент, нерозумний інструмент… Кому ти служиш, Йеннефер? Хто наказав тобі привести сюди цю потвору?

— Я, — сказала Тіссая де Фрьес.

— Що було далі? Що сталося із дівчиною? Із Йеннефер?

— Не знаю, — Кейра прикрила очі. — Тіссая раптом знесла усю блокаду. Одним закляттям. Я у житті не бачила чогось подібного… Вона нас приголомшила й заблокувала, потім звільнила Вільгефорца й інших… А Франческа відкрила прохід до підземелля, і в Ґарштангу раптом зароїлися скойа’таелі. Ними командував субчик в обладунку й шоломі із крилами, у нільфгардському шоломі.. Допомагав йому типчик зі шрамами на пиці. Той умів кидати закляття. І закриватися магією…

— Ріенс.

— Може, не знаю. Було гаряче… Впала стеля. Закляття, стріли… Різанина…Серед них убито Феркарта, серед нас убито Дрітгельма, убито Радкліффа, убито Маркварда, Рейена й Бьянку д’Есте… Контужено Трісс Мерігольд, поранено Сабріну… Коли Тіссая побачила трупи, зрозуміла свою помилку, намагалася нас захистити, намагалася докричатися до Вільгефорца й Терранови… Вільгефорц її висміяв. Тоді вона втратила голову й утекла. Ох, Тіссая… Стільки трупів…

— Що із дівчиною і Йеннефер?

— Не знаю, — чародійка закашлялася, сплюнула кров’ю. Дихала дуже неглибоко й з явним трудом. — Після якогось із вибухів я на мить знепритомніла. Той зі шрамом і його ельфи мене обезвладнили. Терранова спершу мене копав, а тоді викинув у вікно.

— Це не тільки нога, Кейра. У тебе поламані ребра.

— Не залишай мене.

— Мушу. Я по тебе повернуся.

— Та невже?

Спочатку був лише миготливий хаос, пульсування тіней, кипіння мороку й світла, хор незрозумілих голосів, що долинали з безодні. Голоси раптом набрали силу, навколо вибухнули вереск і ревіння. Світло серед мороку зробилося вогнем, що жер гобелени та килими, снопами іскор, що, здавалося, сипалися зі стін, з балюстрад і з колон, що підтримували склепіння.

Цірі подавилася димом і зрозуміла, що це вже не сон.

Намагалася устати, спираючись на руки. Потрапила долонею в мокре, глянула вниз. Стояла навколішки в калюжі крові. Поряд лежало нерухоме тіло. Тіло ельфа. Зрозуміла те відразу.

— Устань.

Йеннефер стояла поряд. У долоні мала стилет.

— Пані Йеннефер… Де ми? Я нічого не пам’ятаю…

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒