Магія світу відьмака 15 страница

Але нільфгардець у крилатому шоломі швидко вгамував їх. Було ясно й очевидно, хто тут пан, а хто слуга.

Цірі удавала дурнувату німу, але вуха нашорошувала. Потроху починала розуміти свою ситуацію. Вона потрапила в лабети Нільфгарду. Нільфгард шукав її і знайшов, відслідкувавши, напевне, шлях, яким відіслав її хаотичний телепорт у Тор Лара. Те, що не вдалося Йеннефер, те, що не вдалося Ґеральту, вдалося крилатому рицарю і слідопитам Хватам.

Що сталося на Танедді із Йеннефер та Ґеральтом? Де була вона? Мала найгірші підозри. Хвати й їхній ватажок, Скиглик, говорили простецькою, грубою версією загальної, але без нільфгардського акценту. Хвати були звичайними людьми, але служили рицарю з Нільфгарду. Хватів утішала думка про нагороду, яку за знайдення Цірі заплатить їм префект. У флоренах.

Єдиними краями, де обіговою монетою був флорен, а люди служили нільфгардцям, були імперські Провінції на далекому Півдні, що управлялися префектом.

Наступного дня, на постої над берегом струмка, Цірі почала задумуватися над можливістю втечі. Магія могла їй допомогти. Вона обережно спробувала найпростіше закляття, легенького телекінезу. Але побоювання її справдилися. Не мала в собі навіть крихти чародійської енергії. Після нерозсудливої забавки з вогнем магічні здібності повністю її полишили.

Вона знову стала байдужою. До всього. Замкнулася в собі й поринула в апатію. Надовго.

До дня, коли дорогу на вересових полях заступив їм Блакитний Рицар.

— Йой, — буркнув Скиглик, дивлячись на кінних, що загородили їм шлях. — Біда буде. Оде Варнхагени з форту Сарда…

Кінні наблизилися. На чолі, на могутньому сивкові, їхав гігант у воронованому, поблискуючому блакиттю обладунку. Одразу за ним тримався другий панцирний, ззаду наближалися двоє вершників у простому бурому одязі — безсумнівно, пахолки.

Нільфгардець у крилатому шоломі виїхав назустріч, стримуючи гнідка, танцюючою риссю. Зброєносець його помацав руків’я меча, розвернувся на кульбаці.

— Стати ззаду й пильнувати дівчину! — гарикнув на Скиглика й Хватів. — Не втручати си!

— Я що, шелепа, — сказав тихо Скиглик, ледь тільки зброєносець віддалився. — Що я, шелепа, аби ся мішати в сварку панів з Нільфгарду…

— Буде бійка, Скиглику?

— Айно. Між Сверсами та Вархагенами родова ворожнеча й кривава мста. З коней. Стережіть дівку, бо в ній грошва наша й зиск. Як пощастить, то й усю нагороду за неї візьмемо.

— Варнхагени дівку-то мо теж шукають. Як переможуть, відберуть у нас ї… Нас тілько четверо…

— П’ятеро, — блиснув зубами Скиглик. — Один з пахолків із Сарди — то, гейби, свояк мій. Побачите, із бійки тієї зиск для нас буде, а не для панів-лицарів…

Рицар у блакитних обладунках натягнув вузду сивка. Крилатий устав навпроти. Товариш Блакитного під’їхав риссю, зупинився ззаду. Дивний шишак його оздоблений був двома пасами шкіри, що звисали з забрала й виглядали наче два величезні вуса чи моржеві ікла. Впоперек сідла Моржеві Ікла тримав грізну на вигляд зброю, що трохи нагадувала еспонтон[15], який носили гвардійці Цінтри, але зі значно коротшим держаком і куди довшим вістрям.

Блакитний і Крилатий обмінялися кількома словами. Цірі недочула — якими саме, але тон обох рицарів не залишав місця для сумнівів. Не були це приязні слова. Блакитний раптом підвівся у сідлі, різко вказав на Цірі, сказав щось голосно й гнівно. Крилатий у відповідь крикнув настільки ж гнівно, махнув рукою у броньованій рукавичці, наказуючи, схоже, Блакитному йти геть. І тоді почалося.

Блакитний всадив у сивка остроги й ринув уперед, вишарпуючи сокиру з петель біля сідла. Крилатий поставив гнідка дибки, вириваючи із піхов меча. Втім, до того, як панцирні встигли стикнутися у бою, атакував Два Ікла, погнавши коня у галоп держаком еспонтона. Зброєносець Крилатого скочив на нього, вихоплюючи меча, але Два Ікла підвівся у сідлі й кинув йому еспонтон прямо в груди. Довге вістря із тріском пробило горжет і кольчугу, зброєносець крикнув несамовито й гепнувся з коня на землю, обіруч тримаючись за держак, вбитий аж по перекладину.

Блакитний і Крилатий зіткнулися зі стукотом і грюкотом. Сокира була грізнішою, але меч — швидшим. Блакитний отримав у плече, фрагмент воронованого наруча полетів убік, крутячись і вимахуючи ременем, вершник похитнувся у сідлі, на блакитному обладунку залисніли кармазинові смуги. Галоп розділив поєдинщиків. Крилатий нільфгардець розвернув гнідка, але тоді накинувся на нього Два Ікла, обіруч підносячи меч для удару. Крилатий шарпнув віжки, Два Ікла, керуючи конем тільки за допомогою ніг, промчав повз. Крилатий, утім, зумів у цей час рубанути його. На очах у Цірі бляха наплічника увігнулася, з-під бляхи бризнула кров.

Уже повертався Блакитний, вимахуючи сокирою, із криками. Обидва панцирні в розгоні обмінялися важезними ударами, розділилися. На Крилатого знову накинувся Два Ікла, коні зіткнулися, задзвеніли мечі. Два Ікла тяв Крилатого, розвалюючи наплічник та рондель[16], Крилатий вирівнявся й ударив справа потужним замахом у бік наперсника. Два Ікла хитнувся у сідлі. Крилатий підвівся на стременах і з розмахом тяв ще раз, між розрубаним, погнутим уже наплічником і шишаком[17]. Вістря широкого меча із гуркотом врубилося у залізо, зав’язло. Два Ікла вигнувся і затрусився. Коні зіткнулися, тупаючи і скрегочучи зубами по вудилах. Крилатий сперся на луку, вихопив меча. Два Ікла звис із сідла й упав під копита. Підкови дзенькнули по подавленому панциру.

Блакитний розвернув сивка, атакував, піднімаючи сокиру. Ледь управлявся із конем пораненою рукою. Крилатий помітив це, вміло підїхав до нього справа, підвівся у стременах для страшезного удару. Блакитний упіймав удар на сокиру й вибив меч з руки Крилатого. Коні знову зіткнулися. Блакитний був справжнім силачем, важка сокира в його руці здійнялася і впала, наче тростинка. На панцир Крилатого із гримотінням впав удар, від якого гнідок присів на задні ноги. Крилатий хитнувся, але втримався у сідлі. Раніше, ніж сокира встигла впасти вдруге, він випустив вуздечку й крутнув лівою рукою, хапаючись за важкий гранований буздиган, що звисав на петлі ременя, та навідліг гепнув Блакитного по шоломі. Шолом загудів, наче дзвін, і тепер уже Блакитний похитнувся у сідлі. Коні вищали, намагалися кусатися і не хотіли роз’їжджатися.

Блакитний, явно приголомшений ударом буздигану, зумів усе ж ударити сокирою, із гуркотом втрапивши супротивнику в нагрудник. Те, що обидва вони ще утримувалися у сідлах, здавалося справжнім чудом, але було просто заслугою високих лук. По боках обох коней стікала кров, особливо добре помітна на світлій масті сивка. Цірі дивилася із жахом. У Каер Морені навчили її битися, але вона не могла уявити собі, яким би чином могла противитися комусь із таких силачів. І парирувати хоча б один із настільки потужних ударів.

Блакитний обіруч перехопив держак сокири, глибоко вбитої у нагрудник Крилатого, згорбився і напер, намагаючись звалити супротивника з сідла. Крилатий з розмаху вцідив його буздиганом, раз, другий, третій. Кров бризнула з-під заборола шолому, на блакитний обладунок і на шию сивка. Крилатий ударив гнідого острогами, стрибок коня видер вістря сокири з його наперсника; Блакитний, що хилитався у сідлі, випустив держак сокири. Крилатий переклав буздиган у праву руку, налетів, страшенним ударом пригнув голову Блакитного до кінської шиї. Перехопивши вуздечку сивка вільною рукою, нільфгардець валив буздиганом, блакитний обладунок дзвенів, наче залізне горнятко, кров прискала з-під погнутого шолому. Ще один удар, і Блакитний, головою уперед, упав під копита сивка. Сивок відбіг, але гнідий Крилатого, як видно навчений, із брязкотом стоптав поваленого. Блакитний іще жив, про що свідчили розпачливі крики болю. Гнідий продовжував його топтати — із таким розмахом, що поранений Крилатий не втримався у сідлі й з гуркотом звалився поряд.

— Позабивали один одного, сучий хвіст, — простогнав Хват, який тримав Цірі.

— Панове лицарі, мор на них і зараза, — сплюнув другий.

Пахолки Блакитного переглядалися звіддаля. Один розвернув коня.

— Стій, Ремізе! — крикнув Скиглик. — Куди це ти? До Сарди? Спішно тобі під шибеницю?

Пахолки затрималися, один глянув, заслоняючи очі долонею.

— То ти, Скиглику?

— Я! Під’їжджай, Ремізе, не бій си! Лицарські сварки нам за ніц!

Цірі раптом облишила байдужість. Управно вишарпнулася із рук Хвата, кинулася бігом, дісталася сивка Блакитного, одним стрибком опинилася у кульбаці із високою лукою.

Може, й удалося б їй, якби не те, що пахолки з Сарди були в сідлах і на відпочилих конях. Наздогнали її без труда, вишарпнули вуздечку. Вона зіскочила й помчала у бік лісу, але кінні знову її наздогнали. Один на ходу схопив її за волосся, потягнув, поволік. Цірі крикнула, повисла в нього на руці. Кінний кинув її просто під ноги Скиглика. Свиснула нагайка, Цірі завила, скрутилася у клубок, заслоняючи голову руками. Нагайка свиснула знову й шмагнула її по руках. Вона відкотилася, але Скиглик підскочив, копнув її, потім наступив чоботом на крижі.

— Утекти хтіла, змія?

Нагайка свиснула. Цірі завила. Скиглик копнув її знову й шмагнув канчуком.

— Не бий мене! — крикнула вона, скорчившись.

— Заговорила, зараза! Розшнурувала рота? От я тебе зара’…

— Скиглику, схамени си! — крикнув хтось із Хватів. — Чи ти життя вшитко з ї вибити хчеш, чи що? Так вона зацно варта, аби змарнувати ї!

— Ясна холера! — сказав Реміз, злазячи з коня. — Гейби це не та, яку нільфгардці вже тиждень шукають?

— Вна.

— Ха! Усі гарнізони ї шукають. То якась для нільфгардців цна персона! Бовкають, гейби який поважний маг виворожив, що та мусить десь у цих околицях бути. Так у Сарді мовили. Де ї знайшлисте?

— На Пательні.

— Бути не може!

— Може, може, — гнівно промовив Скиглик, кривлячись. — Маєсмо ї, і нагорода — наша! Чого стоїте, гиби колоди? Спутайте-но мені ту пташечку — і на кульбаку ї! Виносимо си зтуд, хлопи! Ражно!

— Вельможний Сверсе, — сказав один з Хватів, — хіба ще дихає…

— Довго не дихатиме. Най-би пес йо брав! Їдьмо просто на Амарілло, хлопи. До префекта. Віддамо йму дівку й загорнемо нагороду.

— До Амарілло? — Реміз почухав потилицю, глянув на поле недавньої битви. — Тамто вже кат нас вигляда! Що ти префекту скажеш? Лицарі биті, айбо ви цілі? Гий вшитко наверх вийде, префект вас повісити накаже, а нас етапом у Сарду відішле… Й тоді вже Варнхагени шкіру-то з нас злуплять. Вам, може, й до Амарілло шлях, але мені краще у ліси залягти…

— Ти ж шваґер мій, Ремізе, — сказав Скиглик. — І хоча псячий ти сине, бо сестру мою колотив, усе ж родич. Тож я ти шкіру збережу. Кажу, їдьмо до Амарілло. Префект зна, що між Сверсами й Варнхагенами — ворожнеча. Зустріли си, побили си вба, звичайна для них справа. Що моглисме? А дівку — от зара’ запам’ятайте мої слова — знайшлисме пізніше. Ми, Хвати. Й ти в’єдно віднині Хват, Ремізе. Префект хрін там зна, скілько нас зі Сверсом поїхало. Не підрахує…

— А ти ніц не забув, Скиглику? — запитав спроквола Реміз, споглядаючи на другого пахолка з Сарди.

Скиглик повільно розвернувся, після чого блискавично вихопив ніж і з розмаху всадив його пахолку в горло. Пахолок захрипів і звалився на землю.

— Я ніц не забуваю, — холодно сказав Хват. — Ну, то зара’ ми тута свої всі. Свідків катма, та й голів для поділу нагороди — не забагато. На коней, хлопи, до Амарілло! Ще чималий шмат дороги між нами й нагородою, ніц нам зволікати!

Коли виїхали вони із темного вологого букового лісу, побачили біля підніжжя гори село, кільканадцять стріх всередині кільця низького частоколу, що вигороджував закрут невеликої річки.

Вітер приносив запах диму. Цірі ворухнула задерев’янілими пальцями рук, прив’язаних ременями до луки сідла. Задерев’янілою вона була уся, сідниці боліли нестерпно, докучав повний сечовий міхур. У сідлі була вона від світанку. Вночі не відпочила, бо наказано було їй спати із руками, прив’язаними до зап’ястків Хватів, що лежали по обидва боки від неї. На кожен її рух Хвати реагували лайкою й обіцянками стусанів.

— Селище, — сказав один.

— Бачу, — відповів Скиглик.

Вони з’їхали згори, копита коней захрустіли серед високої, спаленої сонцем трави. Скоро вони всі опинилися на вибоїстій дорозі, що вела просто до села, до дерев’яного містка й брами в частоколі.

Скиглик затримав коня, підвівся у стременах.

— Що вно за село? Ніколи тута си не ходили. Ремізе, околиця тобі відома?

— Гейби колись, — сказав Реміз, — звала си та околиця Білою Річкою. Але гий крутанина ся почала, пара тутешніх пристали до повстанців, і тоді Варнхагени з Сарди червоного півня тудой підпустили, людей посікли альбо в неволю погнали. Тепер оде самі нільфгардські осадники тута мешкають, новопоселенці. А село переназвали Ґлисвеном. Ті осадники — люди недобрі, затяті. Кажу вам: тута ми не погуляємо. Їдьмо далі.

— Коням тре’ відпочинок, — запротестував один з Хватів, — та й нагодувати їх тре’. А в мене й самого в кишках грає, гейби орган тамко гудить. Що нам ті новопоселенці, курява одна, дрібнота. Наказом префекта під носом їм махнемо, а префект — як і вони, нільфгардець. Побачте, у пояс нам си кланяти стануть.

— Аги, — буркнув Скиглик, — бачив чи хтось нільфгардця, який у пояс си кланяє. Ремізе, а корчма якась у тому Ґлисвені є?

— Є. Корчму Варнхагени не спалили.

Скиглик розвернувся у сідлі, глянув на Цірі.

— Тре’ ї розв’язати, — сказав. — Не можна, аби хто впізнав ї. Дайте їй опанчу. Й каптур на довбешку… Гей! Куди це ти, бриднуле?

— У кущі мушу…

— От я тобі, падлюка, дам — у кущі! Біля дороги сци! Й пам’ятай: у селі — ані пари з вуст. Не думай, що ти хитра! Кедь писнеш — так горло й переріжу. Ейби я за тебе флоренів не отримам, так і ніхто не отрима.

Вони під’їхали ступою, копита коней застукотіли об місток. З-за частоколу відразу випірнули постаті осадників зі списами в руках.

— При брамі чатують, — буркнув Реміх. — Цікаво — чом би то?

— Ото й мені цікаво, — відбуркнув Скиглик, встаючи в стременах. — Браму чатують, а від млина частокіл розбебеханий, хоч би й возом їдь…

Вони під’їхали ближче, стримали коней.

— Вітайте, господарі! — крикнув благодушно, хоча й дещо ненатурально, Скиглик. — У добрий час!

— Хто б то? — запитав коротко найвищий з поселенців.

— Ми, куме, військо, — збрехав Скиглик, розсівшись у кульбаці. — По службі його вельможності пана префекта з Амарілло.

Поселенець провів долонею по держаку списа, подивився на Скиглика спідлоба. Схоже, не пригадував собі, на яких то хрестинах став Хват його кумом.

— Прислав нас сюди ясновельможний пан префект, — брехав далі Скиглик, — аби взнали ми, як тута його зьомкам, добрим людям з Ґлисвену веде си. Шле його ясновельможність поздоровлення і пита, чи не тре’ людям з Ґлисвену якої допомоги?

— Якось ми си раду даємо, — відповів поселенець. Цірі почула, що загальною говорить він, наче Крилатий, із тим самим акцентом, хоча стилем мовлення старався наслідувати жаргон Скиглика. — Звикли си самі раду давати.

— Радий буде пан префект, як ми му те повторимо. Корчма відчинена? У горлах в нас пересохло…

— Відчинена, — похмуро сказав поселенець. — Поки-но відчинена.

— Поки-но?

— Поки-но. Бо ми корчму ту скоро си розберемо, крокви й дошки на комору си згодять. Бо з корчми — ніякого вжитку. Ми в полі в поті чола працюймо й до корчми не ходьмо. Корчма тільки приїжджих тягне, більшість з тих, кому ми не раді. Зара’ там саме такі на попас встали.

— Хто? — Реміз зблід трохи. — Не з форту Сарда, часом? Не вельможні пани Варнхагени?

Поселенець скривився, ворухнув губами, наче мав бажання сплюнути.

— Ні, на жаль. То міліція панів баронів. Ніссіри.

— Ніссіри? — зморщився Скиглик. — А звідки вни? Під чиїм верхом?

— Старший над ними — високий, чорний, вусатий, наче сом.

— Ха! — Скиглик розвернувся до товаришів. — Щасти нам. Одного тільки такого й знаю я, ні? Гиби, буде це старий наш товариш Веркта «Вір мені», пам’ятаєте йго? А що тута у вас, куме, ніссіри поробляють?

— Панове ніссіри, — похмуро пояснив поселенець, — до Тиффі шлях прямують. Надали честь нам візитом своїм. Бранця везуть. Одного з банди Щурів узяли в полон.

— Та авжеж, — пирхнув Реміз. — А нільфгардського импирантора — не взяли?

Поселенець нахмурився, стис руку на держаку списа. Товариші його глухо заґелґотали.

— Їдьте до корчми, панове вояки, — жовна поселенця заграли. — Й поговоріть із панами ніссірами, товаришами вашими. Ви ж, кажете, на службі в префекта. Тож запитайте панів ніссірів, чому бандита вони до Тиффі везуть, замість того щоби тут, на місці, швиденько на палю його волами насадити, як префект наказав. І нагадайте панам ніссірам, товаришам вашим, що владою тута — префект, а не барон з Тиффі. А ми вже й вола маємо під ярмом, і палю нагострену. Як пани ніссіри не захочуть, то ми самі учинимо, як треба. Скажіть їм про те.

— Скажу, авжеж, — Скиглик зі значенням глянув на товаришів. — Бувайтесте, людоньки.

Рушили вони ступою між хатами. Село, здавалося, вимерло, не бачили ані живої душі. Під одним із тинів рилася худезна свиня, у грязюці паплалися брудні качки. Дорогу вершникам перебіг великий чорний котяра.

— Тьфу-тьфу, котяча твоя морда, — Реміз схилився у сідлі, сплюнув, склав пальці в знак, що оберігав від зурочення. — Дорогу перебіг, сучий син!

— А щоби йму так миша поперек горла встала!

— Чого? — обернувся Скиглик.

— Кіт. Гиби смола чорний. Дорогу перебіг, тьфу-тьфу.

— Та й грець із ним, — Скиглик поглянув навколо. — Гляньте токмо, яка пустеля. Але ж я через пухирі бачу: сидять людиськи по хатам, слідкують. А ото, з-за тамтих воріт, і сулиця блиснула.

— Баб пильнують, — засміявся той, хто зичив коту проблеми із мишою. — Ніссіри ж у селі! Чули, що кметь балакав? Видко було, що не раді вони ніссірам.

— І не дивина. «Вір мені» й кумпанія йго ані сукні не пропустить. Ех, дограють си вони ще, ті панове ніссіри. Барони їх «Сторожею Порядку» звуть, за те й платять їм, аби ті лад стерегли, шляхи пильнували. А крикни хлопу над вухом: «Ніссір!» — то побачиш, як і ноги собі від страху пообсирає. Айбо воно до часу, до часу. Ще одне телятко заріжуть, ще одну дівку спортять — і візмуть їх хлопи на вили, от побачите. Бачилисте тих, біля воріт, які мордяки там завзяті? Це ж нільфгардські поселенці. Із ними жартів зась… Ха, а оде й корчма…

Підігнали коней.

У корчми був трохи запалий, порослий мохом дах. Стояла вона на певній віддаленості від хат і господарських споруд, утім, визначаючи центральну точку усього огородженого кривим частоколом поселення, місце перетину двох доріг, що проходили через село. У тіні єдиного навколо дерева була конов’язь, загорожа для скотини й окрема для коней. У тій останній стояло вже п’ять чи шість нерозсідланих скакунів. Перед дверима, на східцях, сиділо двоє типів у шкіряних куртках і гостроверхих хутрових шапках. Обоє голубили біля грудей глиняні кухлі, а між ними стояв полумисок, повний обгризених кісток.

— Що за одні? — крикнув один з типів, як побачив Скиглика й його компанію, що сходила вже з коней. — Чого ви тута нишпорите? Геть пішли! Зайнята корчма, іменем закону!

— Та не каркай, ніссіре, не каркай, — сказав Скиглик, стягаючи Цірі з сідла. — А двері ширше відкрий, ми усередину хочемо. Твій командир, Веркта — то знайомий наш.

— Не знаю вас!

— Бо молокосос ти! А я і «Вір мені» разом служилисме ще за давніх часів, доки Нільфгард тута настав.

— Ну як так… — завагався тип, відпускаючи руків’я меча. — Входьте. Мені-то воно все ’дно…

Скиглик штурхнув Цірі, другий Хват схопив її за комір. Увійшли всередину.

Усередині було темно й душно, пахло димом і печенею. Корчма була майже порожньою — зайнятим був лише один зі столів, що стояв у смузі світла, яке протискувалося крізь віконце, затягнуте риб’ячими пухирями. Сиділо біля нього кілька чоловіків. У глибині, біля пічки, крутився корчмар, побрязкуючи горнятками.

— Чолом панам ніссірам! — гримнув Скиглик.

— Ми не чолом з першим-ліпшим волом, — гарикнув один з компанії під вікном, спльовуючи на підлогу. Другий жестом стримав його.

— Тихцем, — сказав. — То свої хлопи, не впізнаш? Скиглик і його Хвати. Вітаю, вітаю!

Скиглик розпромінився і рушив у напрямку столу, але затримався, побачивши, як товариші його втупилися у стовп, що підтримував стропила даху. Під стовпом на табуреті сидів худорлявий світловолосий молодий хлопак, дивно напружений і вигнутий. Цірі побачила, що неприродна позиція випливає з факту, що руки хлопця викручені назад і зв’язані, а шию притримує біля стовпа шкіряний пояс.

— А най мене короста обсипле, — голосно зітхнув один із Хватів, той, що тримав Цірі за комір. — Тільки-но глянь, Скиглику! Це ж Кейлі!

— Кейлі? — Скиглик схилив голову набік. — Щур Кейлі? Бути не може!

Один з ніссірів за столом, товстун із волоссям, стриженим у мальовничий чуб, розсміявся горлово.

— Може, — сказав, облизуючи ложку. — То Кейлі, власною паршивою особою. Недарма на світанку вставалисме. Отримаймо за нього, ачей, з півкопи флоренів доброю імперською монетою.

— Кейлі зацапали, йой, — нахмурився Скиглик. — Значиться, вірно нільфгардський кметь балакав…

— Тридцять флоренів, псяча його мати, — зітхнув Реміз. — Чимала грошва… Платить барон Люц із Тиффі?

— Вірно, — підтвердив другий ніссір, чорноволосий і чорновусий. — Вельможний барон Люц з Тиффі, наш пан і добродій. Щури йго економа на гостинці пограбали, то він затявся у злості й нагороду визначив. І це ми, Скиглику, нагороду ту візьмемо, вір мені. Ха, тільки гляньте, хлопи, як він си надув! Не до смаку йму, що ми то, а не він Щура цапнув, хоча і йму префект банду вистежувати наказав!

— Хват Скиглик, — товстун із чубом вказав ложкою на Цірі, — також щось хватнув. Бач, Веркто? Діваха якась.

— Бачу, — чорновусий блиснув зубами. — Що, Скиглику, біда тебе так придавила, що дітей крадеш для викупу? Що воно за бруднуля?

— Тобі до того — зась!

— Ач, який срогий, — засміявся той із чубом. — Ми тілько си упевнити хочемо, що воно не дочка твоя.

— Його дочка? — засміявся Веркта, той, із чорним вусом. — Та де там! Аби дочку сплодити, треба ж яйця мати!

Ніссіри вибухнули сміхом.

— Та ржіть, ржіть, довбешки баранячі! — крикнув Скиглик і надувся. — А тобі, Веркто, так скажу: ще й тиждень не мине, а си здивуєш, про кого голосніше мовлено: про вас і Щура вашого, чи про мене й те, що я зробив. І побачимо, хто щедріший: барон ваш чи імператорський префект в Амарілло!

— Та можеш у дупу мене поцілувати, — презирливо заявив Веркта й повернувся до сьорбання юшки, — разом із твоїм префектом, твоїм імператором й усім Нільфгардом, ото я тобі скажу. Й не надувай си. Знаю я, що Нільфгард уже тиждень якусь дівку гонить — аж курява дорогами йде. Знаю, що нагорода за ниї є. Айбо хрін там воно мені цікаво. Я вже префектові й нільфгардцям прислугуватися не бажаю, пес із ними. Я зара’ в барона Люца служу, під ним одним ходжу, й не під ким більше.

— Барон твій, — харкнув Скиглик, — замість тебе руку нільфгардську цьомкає, чоботи нільфгардські лиже. Тому й ти не мусиш, тому й гадати тобі легко.

— Не надимай си, — сказав примирливо ніссір. — Не проти тебе мовлю, вір мені. Що ти дівку, що ї Нільфгард шука, знайшов — добре, радий я бачити, що нагороду ти візьмеш, а не ті засрані нільфгардці. А те, що префектові служиш? Ніхто собі панів не обирає, то вони обирають, чи не так? Ну ж бо, сідайте із нами, вип’ємо, як вже трафила си зустріч.

— Айно, чом ні, — погодився Скиглик. — Дайте тілько спершу шматок віжки. Прив’яжу дівку до стовпа коло вашого Щура, добре?

Ніссіри рикнули сміхом.

— Бачте на нього, пострах пограниччя! — зареготав товстун із чубом. — Збройна рука Нільфгарду! Зв’яжи ї, Скиглик, зв’яжи, та тугіше! Айбо ланцюг тре’ залізний, бо віжки ту твій важний бранець розірве та морду тобі натовче, перед тим як гайне відци. Грізно виглядає, ажно дрижаки по шкірі!

Навіть товариші Скиглика пхикнули стлумленим сміхом. Хват почервонів, крутнув пояс, підійшов до столу.

— Я аби для певності, аби не здиміла…

— Дупою не крути, — урвав його Веркта, ламаючи хліб. — Хчеш погомоніти, то сідай, простав си як належить. А ту кішасонку, ки твоя воля, хуш за ноги до повали си підвісь. Мені до того стільки діла, як до лайна свинячого. От тільки страшезно це смішно, Скиглику. Для тебе й для префекта твого вна, може, й важливий бранець, але для мене вна застрахана та забита дитина. В’язати ї хочеш? Вна, вір мені, ледь на ногах тримає си, де їй там до втечі. Чого си ти боїш?

— А я скажу, чого си бою, — Скиглик стиснув губи. — Це нільфгардське селище. Нас тута хлібом-сіллю не вітали, а для вашого Щура, казали, вже й паля нагострена. Й у праві вони свойму, бо префект наказ дав, аби захоплених батярів на місці управляти. Гий бранця їм не віддасте, то готові вони й на вас палі обстругати.

— Ова, — сказав товстун із чубом. — Їм тілько гав і лякати, засранцям. А проти нас хай краще й не стають, бо кров їм пустимо.

— Щура ми не віддамо, — додав Веркта. — Наш він, і до Тиффі піде. А барон Люц усю справу із префектом злагодить. А, що бовкати дарма. Сідайте.

Хвати, крутячи пояси з мечами, охоче присіли до столу ніссірів, кричучи до корчмаря і вказуючи на Скиглика як на того, хто платить. Скиглик копняком підсунув табурета до стовпа, шарпнув Цірі за плече, пхнув так, що та впала, ударившись плечем об коліна зв’язаного юнака.

— Тут сиди, — гарикнув. — І не руш си мені, бо гиби суку вибатожу.

— Ти гнидо, — загарчав юнак, дивлячись на нього звуженими очима. — Ти, собако…

Цірі й не знала більшості слів, які вилітали зі злих, скривлених губ юнака, але по змінах, що ставалися із обличчям Скиглика, зробила вона висновок, що мусили то бути слова винятково огидні й образливі. Хват зблід від люті, замахнувся, ударив зв’язаного в обличчя, схопив за довге світле волосся, шарпнув, б’ючи хлопака потилицею об стовп.

— Гей! — крикнув Веркта, підводячись з-за столу. — Що ся воно діє?

— Ікла я йму, Щуру паршивому, повибиваю! — гримнув Скиглик. — Ноги зі сраки вирву, вби!

— Та ходь сюдой і не тре’ морду драти, — ніссір усівся, вихилив одним духом кухоль пива, витер вуса. — Своїм бранцем як хочеш крути, а від нашого — вара. А ти, Кейлі, у крутія не грай. Сиди тихо та починай про ешафот думати, що барон Люц уже наказав у містечку ставити. Список того, що пан кат із тобою на ешафоті вчинить, вже написаний, і, вір мені, лікті три в ньому довжини. Півмістечка вже заклади ставлять, до якого пункту ти витримаєш. Тож бережи сили, Щуре. Я й сам малий грош поставлю, і ся сподіваю, що не підведеш ти й, принаймні, до кастрування витримаєш.

Кейлі сплюнув, відвертаючись, наскільки дозволив ремінь, затягнутий на шиї. Скиглик підтягнув пояс, зміряв зловорожим поглядом Цірі, яка присіла на табурет, а тоді долучився до компанії за столом, лаючись, бо в принесеному корчмарем пивному жбані залишилася вже тільки піна.

— І як ви Кейлі взяли? — запитав, сигналізуючи корчмарю про бажання розширити замовлення. — Та ще й — живого? Бо в те, що інних Щурів посікли, я віри не йму.

— Правду кажучи, — відповів Веркта, критично придивляючись до того, що він оце зараз видлубав з носа, — пощастило нам, та й усе. Сам-один він був. Від шайки відлучив си й до Нової Кузні до дівулі прискакав на нічку. Солтисина взнав, що ми неподалік стоїмо, дав знати. Встигли ми перед світанком, хапнули його на сіннику — ані писнув навіть.

— А з дівкою його усі разом погралисме, — зареготів товстун із чубом. — Як їй Кейлі уночі не задовольнив, то може си не зобижати. Так ми ї вранці задовольнили, що після ані рукою, ані ногою не могла ворухнути!

— Ото ви, скажу, дурні й засранці, — заявив Скиглик голосно й насмішкувато. — Протрахали купу грошви, дурбецели. Замість час на дівку втрачати, тре’ було залізо калити й Щура випитувати, де банда ночує. Усіх ви могли мати, Ґіселера й Рефа… За Ґіселера Варнхагени із Сарди двадцять флоренів рік тому давали. А за оту лахудру, як там її… Містель хіба… За неї префект ще більше дав бих після того, що вна племіннику його вчинила під Дру, як Щури конвой обскубали.

— Ти, Скиглику, — скривився Веркта, — або з народження дурний, або життя важке розум тобі з лоба виїло. Є нас шестеро. Мав я сам-шостим на всю шайку вдарити, чи як? А нагороді нас і так не минути. Барон Люц у льошку Кейлі п’яти пригріє, часу не пожаліє, вір мені. Кейлі все виспіває, сховки їхні видасть і схрони, тоді силою і купою ми поїдьмо, схопимо банду, виберемо, наче раків із сака.

— Ая. Будуть вони чекати. Взнають, що ви Кейлі взяли, — й в інших сховках і очеретах си скриють. Ні, Веркто, тре’ тобі правді в очі глянути: спаскудили ви справу. Розміняли нагороду на бабську дірку. Такі ви й є, знаю вас… тільки дірки в вас на думці.

— Та сам ти дірка! — Веркта вихопився з-зі столу. — Як тобі тре’, то сам за Щурами із геройством своїм лети! Айбо, бач, на Щурів іти, мосьпане пахолок нільфгардський, це не те, що дівку недозрілу хапати!

Ніссіри й Хвати почали кричати й обзиватися навзаєм огидними іменами. Корчмар швиденько подав пива, вирвавши порожній жбан з рук товстуна із чубом, що вже намірювався начинням на Скиглика. Пиво швиденько залагодило суперечку, остудило горлянки й заспокоїло темпераменти.

— Жерти давай! — крикнув товстун корчмарю. — Яєчні із ковбасою, квасолі, хліба й сиру!

— І пива!

— Що ти очиська вирячив, Скиглику? Ми зара’ при грошві! У Кейлі коня взяли, капшук, блискоток, меч, сідло й кожух, усе я ґномам продав!

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 161718 19 20 21 Следующая ⇒