Магія світу відьмака 16 страница

— І чобітки дівки його, червоні — також продалисме! ЙІ коралі!

— Хо-хо, тоді й справді, є з чого випити! Добре!

— А чом бих ти такий радий? Ми маємо, за що випити, не ти. Ти в свого поважного бранця хіба що шмарклі з-під носа зняти можеш, або вошей в нього пошукати! Який бранець, такий і трофей, ха-ха!

— От ви псячі сини!

— Ха-ха, жартував я, сідай, рота закрий.

— Вип’ємо за згоду! Угощаймо!

— Де та яєчня, корчмарю, най би тебе чума пожерла! Скоріше!

— І пиво давай!

Скорчена на табуреті Цірі підвела голову, зустрівши люті зелені очі Кейлі, що вдивлялися у неї з-під сплутаної гриви світлого волосся. Прошили її дрижаки. Обличчя Кейлі, хоча й не бридке, було злим, дуже злим. Цірі відразу зрозуміла, що той ненабагато старший за неї хлопець здатен на все.

— Хіба боги тебе мені послали, — прошепотів Щур, свердлячи її зеленим поглядом. — Подумати тільки, я у них не вірю, а вони — послали. Не оглядайся, мала ідіотко. Мусиш мені допомогти… Нашорош вуха, зараза…

Цірі зіщулилася ще більше, опустила голову.

— Слухай, — засичав Кейлі, воістину по-щурячому блискаючи зубами. — За хвилю, як буде мимо проходити корчмар, крикнеш… Слухай, дідько б тебе…

— Ні, — прошепотіла вона. — Поб’ють мене…

Губи Кейлі скривилися, а Цірі відразу зрозуміла, що биття Скигликом — не найгірше, що може із нею статися. Хоча Скиглик був великим, а Кейлі худим і до того ж зв’язаним, вона інстинктивно відчувала, кого треба боятися більше.

— Якщо мені допоможеш, — прошепотів Щур, — то я допоможу тобі. Я не сам. У мене є друзі, такі, що в біді не лишають… Розумієш? Але поки друзі мої встигнуть сюди, поки почнеться, я не можу стирчати біля цього стовпа, бо ті лотри мене зарубають… Нашорош вуха, най тебе пес… скажу тобі, що маєш зробити…

Цірі опустила голову ще нижче. Губи її тряслися.

Хвати й ніссіри жерли яєчню, чамкаючи, наче кабани. Корчмар помішав у казані й приніс на стіл наступний жбанок пива й буханку петльованого хліба.

— Я голодна! — писнула вона слухняно, трохи збліднувши.

Корчмар зупинився, глянув на неї приязно, а тоді повернувся до учти.

— Можна їй дати, пане?

— Геть! — крикнув Скиглик, червоніючи й плюючися яєчнею. — Вара до неї, крутирожно засратий, бо я тобі ноги повикручую! Не можна! А ти, волоцюго, тихо сиди, бо я тебе…

— Гей, Скиглику, чого то ти, прихворнув, чи як? — втрутився Веркта, із зусиллям ковтаючи обкладений цибулею хліб. — Гляньте, хлопаки, на жаднюгу: сам жере за чужу грошву, а дівулі жаліє. Дай їй миску, господарю. Я плачу — тож я й кажу, кому давати, а кому ні. А кому не подобає си, той зара’ може в зарослу морду отримати.

Скиглик почервонів ще сильніше, але не сказав нічого.

— Дещо си пригадало, — додав Веркта. — Тре’ й Щура нагодувати, аби не здох дорогою, бо з нас барон шкіру-то зняв бих, вір мені. Дівка його нагодує. Гей, господарю! Накидай якого їдла для них! А ти, Скиглику, чого бурчиш? Що тобі не до смаку?

— Тре’ за нею у два ока приглядати, — Хват кивнув на Цірі, — бо якась вна дивна пташина. Якби була вна звиклою дівкою, тоді б Нільфгард за нею не ганяв си бих, префект нагороди не обіцяв бих…

— Чи звичайна вона, чи незвичайна, — зареготав товстун із чубом, — то зараз можна побачити, тре’ межі ноги їй зазирнути! Що ви на те, хлопи? Візьмемо ї до стодоли, на хвильку?

— Щоб з вас ніхто си ї ані торкнув! — гарикнув Скиглик. — Не дозволю!

— Ова! А то ми питати станемо!

— Грошва моя і голова моя на тому, аби цілою її довезти! Префект з Амарілло…

— Та срати ми на префекта твого хтіли. Ти за гроші наші пив, а для нас потрахушки пожалів? Гей, Скиглику, не будь скнарою! Та й голова твоя цілою лишить си, си не бій, як і грошва тобі залиши си! Цілою довезеш. Дівка — не пухир риб’ячий, від тискання не репне!

Ніссіри заревіли від сміху. Товариші Скиглика їх підтримували. Цірі затряслася, поблідла, підвела голову. Кейлі насмішкувато усміхнувся.

— Ти вже зрозуміла? — просичав з-за розтягнених в усмішці губ. — Як нап’ються, візьмуться за тебе. Познущаються. В одній упряжці йдемо. Роби, що я наказав. Удасться мені — й тобі вдасться…

— Їжа готова! — крикнув корчмар. Нільфгардського акценту він не мав. — Підійди, панянко!

— Ніж, — прошепотіла Цірі, відбираючи у нього миску.

— Що?

— Ніж. Хутко.

— Як мало, то на більше! — крикнув ненатурально корчмар, поглядаючи в бік бенкетуючих і докладаючи каші в миску. — Прошу тебе, йди.

— Ніж.

— Іди, бо їх позву… Не можу… Корчму спалять.

— Ніж.

— Ні. Жаль мені тебе, дочко, але я не можу. Не можу, зрозумій. Іди…

— З цієї корчми, — повторила вона тремтливим голосом слова Кейлі, — ніхто живим не вийде. Ніж. Швидко. А як почнеться — утікай.

— Тримай миску, нездаро! — крикнув корчмар, повертаючись так, щоб затулити собою Цірі. Був блідим і ледь чутно стукотів зубами. — Ближче до пательні!

Вона відчула холодний дотик ножа, який він сунув їй за пояс, затуляючи руків’я кубрачком.

— Дуже добре, — просичав Кейлі. — Сядь так, аби мене затулити. Постав мені миску на коліна. У ліву руку бери ложку, у праву — ніж. І пиляй мотузку. Не тут, дурна. Під ліктем, біля стовпу. Обережніше, дивляться.

Цірі відчула сухість у горлі. Нахилила голову майже до миски.

— Годуй мене і їж сама, — зелені очі вдивлялися у неї з-під напівприкритих повік, гіпнотизували. — Й пиляй, пиляй. Сміливіше, мала. Якщо вдасться мені — вдасться і тобі…

Правда, — подумала Цірі, тнучи мотузку. Ніж смердів залізом і цибулею, вістря мав нерівне від багаторазового точіння. — Він правий. Чи я знаю, куди везуть мене ті лотри? Чи я знаю, чого хоче від мене нільфгардський префект? Може, й на мене чекає у тому Амарілло майстер-кат, може, чекають колесо, свердла та кліщі, червоне залізо… Не дам завезти себе, наче вівця до різника. Вже краще ризикнути…

Із гуркотом вилетіло вікно, разом із рамою і колодою для рубання дерева, закинутою усередину, все те опинилося на столі, чинячи спустошення поміж мисок і кухлів. Слідом за колодою на стіл скочила світловолоса, коротко стрижена дівчина в червоному кубрачку й у високих лискучих чоботях, що сягали вище колін. Упавши на столі на коліна, вона крутнула мечем. Один з ніссірів, найповільніший, який не встиг зірватися з місця і відскочити, перекинувся назад разом із лавкою, стікаючи кров’ю з розпластаного горла. Дівчина зграбно скотилася зі столу, даючи місце для хлопця у короткому гаптованому напівкожусі, який саме заскакував у вікно.

— Щуууриииии!!! — крикнув Веркта, шамотячись із мечем, навколо якого обкручений був пояс.

Товстун із чубом вихопив зброю, стрибнув у бік дівчини, яка стояла на колінах на підлозі, замахнувся, але дівчина, хоча й на колінах, уміло парирувала удар, відкотилася, а той у напівкожусі, який заскочив за нею, розмашисто тяв ніссіра в скроню. Товстун упав на підлогу, обм’якнувши раптом, наче скинутий сінник.

Двері корчми відчинилися від копняка, до хати увірвалися два наступні Щури. Перший був високим і чорнявим, носив набитий заклепками каптан і червону пов’язку на чолі. Той двома швидкими ударами меча послав двох Хватів у протилежні кутки, зійшовся із Верктою. Другий, широкоплечий і світловолосий, широким ударом розпластав Реміза, швагера Скиглика. Інші кинулися навтьоки, прямуючи до кухонних дверей. Але Щури вдиралися вже й туди — із задніх дверей вискочила раптом темноволоса дівчина в казково різнобарвній одежі. Швидким уколом пробила одного з Хватів, крутнувши клинком відігнала другого й одразу після того зарубала корчмаря, раніше ніж той устиг крикнути, хто він такий.

Залу наповнили крики й брязкіт мечів. Цірі сховалася за стовпом.

— Містле! — Кейлі, перервавши надрізані мотузки, шамотівся із ременями, які все ще прив’язували шию до стовпа. — Ґіселере! Рефе! До мене!

Утім, Щури були зайняті боєм — крик Кейлі почув тільки Скиглик. Хват розвернувся і прицілився пхнути мечем, бажаючи прибити Щура до стовпа. Цірі відреагувала блискавично й рефлекторно — як під час битви із виверною у Ґорс Велені, як на Танедді, усі вивчені в Каер Морені рухи виконалися раптом самі, майже без її участі. Вона вискочила з-за стовпа, крутнулася у піруеті, зіткнулася зі Скигликом і сильно вдарила його стегном. Була замалою і задрібною, аби відкинути великого Хвата, але вдалося їй збити ритм його руху. І звернути на себе його увагу.

— Ти, шалаво!

Скиглик замахнувся, меч завив у повітрі. Тіло Цірі знову саме по собі виконало ощадне ухиляння, а Хват мало не перекинувся, полетівши за клинком. Мерзенно лаючись, рубанув іще раз, вкладаючи в удар всю силу. Цірі відскочила ловкенько, впевнено приземляючись на ліву ногу, крутнулася в зворотному піруеті. Скиглик рубанув ще раз, але й цього разу не зумів її дістати.

Між ними раптом звалився Веркта, забризкав обох кров’ю. Хват відступив, роззирнувся. Оточували його виключно трупи. Й Щури, що наближалися з усіх боків із наставленими мечами.

— Стійте, — холодно промовив чорнявий у кармазиновій пов’язці, звільняючи, нарешті, Кейлі. — Схоже на те, що він дуже хоче зарубати ту дівчину. Не знаю чому. Не знаю також, яким дивом йому досі це не вдалося. Але дамо йому шанс, якщо він уже так хоче.

— Дамо й їй шанс, Ґіселере, — сказав той плечистий. — Хай воно буде чесний бій. Дай їй якесь залізо, Іскро.

Цірі відчула в долоні руків’я меча. Трохи затяжкого.

Скиглик сапнув люто, кинувся на неї, завертівши клинком у розмитій «вісімці». Був повільним — Цірі уникала ударів у швидких півобертах і ухиляннях, навіть не намагаючись парирувати ударів, що сипалися на них. Меч служив їй тільки як противага, що полегшувала ухиляння.

— Несамовито, — засміялася коротко стрижена. — То акробатка!

— Вона швидка, — сказала та різнобарвна, яка дала їй меча. — Швидка, наче ельфійка. Гей ти, товстуне! Може б, ти таки волів когось з нас? Із нею в тебе не виходить!

Скиглик відступив, роззирнувся, раптом несподівано стрибнув, цілячи в Цірі кінчиком меча, витягнувшись, наче чапля із виставленим дзьобом. Цірі уникнула уколу коротким ухилянням, крутнулася. На мить побачила набряклу, пульсуючу жилу на шиї Скиглика. Знала, що в позиції, у якій він опинився, він не зуміє ані уникнути удару, ані парирувати його. Знала, як і куди треба вдарити.

Не вдарила.

— Досить цього, — вона відчула руку на плечі.

Дівчина в різнокольоровому одязі відіпхнула її, одночасно два інші Щури, той, у під кожушку, й та, коротко стрижена, загнали Скиглика в кут кімнати, погрожуючи йому мечами.

— Досить цієї забавки, — повторила кольорова, розвертаючи Цірі до себе. — Воно трохи затягнулося. І це з твоєї вини, панянко. Можеш убити, але не вбиваєш. Щось мені здається, що довго ти не проживеш.

Цірі здригнулася, дивлячись у великі мигдалеві очі, бачачи відкриті в посмішці зуби, такі дрібні, що посмішка та виглядала страшезно. Це не були людські очі й людські зуби. Різнокольорова дівчина була ельфійкою.

— Час диміти, — різко сказав Ґіселер, той, із кармазиновою пов’язкою, схоже — ватажок. — Це й справді задовго триває! Містле, прикінчи мерзоту.

Коротко стрижена наблизилася, піднімаючи меч.

— Милосердя! — крикнув Скиглик, падаючи на коліна. — Даруйте мені життя! Я дітей маю… Малесеньких…

Дівчина різко рубанула, скрутившись у стегнах. Кров бризнула на побілену стіну широкою нерівною смугою кармінових точок.

— Не терплю малесеньких дітей, — сказала стрижена, швидким рухом зганяючи пальцями кров з кровостока.

— Не стій, Містле, — підігнав її той, із кармазиновою пов’язкою. — До коней! Треба звалювати! Це нільфгардське село, приятелів тут у нас немає!

Щури блискавично вибігли з корчми. Цірі не знала, що робити, але часу думати над тим не мала. Містле, та, коротко стрижена, попхала її у напрямку дверей.

Перед корчмою, серед шкаралупи кухлів й обгризених кісток, лежали трупи ніссірів, що пильнували вхід. З боку села набігали озброєні списами поселенці, але, побачивши Щурів, що вискакують на подвір’я, хутко сховалися між будинками.

— Кінно їздиш? — крикнула Містле до Цірі.

— Так…

— То вперед, хватай якогось і скачемо! За наші голови — нагорода є, а це нільфгардське село! Всі вже за луки та рогатини хапаються! Уперед, за Ґіселером! Серединою вулиці! Від хат подалі тримайся!

Цірі перескочила низький бар’єрчик, схопила віжки одного з коней Хватів, заскочила в сідло, вдарила коня по крупу плазом меча, якого так і не випустила з рук. Погнала різким галопом, випереджаючи Кейлі й різнобарвну ельфійку, яку називали Іскрою. Погнала за Щурами в напрямку млина. Побачила, як з-за рогу однієї з хат вискакує чоловік із арбалетом, цілячись у спину Ґіселера.

— Рубай його! — почула ззаду. — Рубай його, дівчино!

Цірі відхилилася у сідлі, шарпанням вуздечки й ударами ніг змушуючи галопуючого коня змінити напрямок, крутнула мечем. Чоловік із арбалетом розвернувся в останній момент, вона побачила його викривлене страхом обличчя. Піднята для удару рука на мить завагалася, і того вистачило, аби галоп проніс її далі. Почула клацання звільненої тятиви, кінь завищав, мотнув задом, устав дибки. Цірі стрибнула, вириваючи ноги зі стремен, вправно приземлилася, падаючи у напівприсяд. Над’їжджаюча Іскра перевісилася з сідла в різкому замасі, тяла арбалетника в потилицю. Арбалетник упав на коліна, похилився уперед і плюснув чолом у калюжу, розбризкуючи багнюку. Поранений кінь іржав і бився неподалік, нарешті погнав поміж хатами, б’ючи задом.

— Ти ідіотка! — крикнула ельфійка, минаючи в розгоні Цірі. — Ти холерна ідіотка!

— Застрибуй! — крикнув Кейлі, під’їжджаючи до неї.

Цірі підбігла, схопилася за витягнуту руку. Розгін підірвав її із землі, плечовий суглоб аж затріщав, але вона зуміла заскочити на коня, притиснутися до спини світловолосого Щура. Пішли вони у чвал, минаючи Іскру. Ельфійка розвернулася, наздоганяючи ще одного арбалетника, що кинув зброю і втікав у напрямку воріт стодоли. Іскра наздогнала його легко. Цірі відвернулася. Почула, як утятий арбалетник завив: коротко, дико, наче звір.

Наздогнала їх Містле, що тягла осідланого коня. Крикнула щось, Цірі не зрозуміла слів, але зрозуміла, чого та хоче. Відліпилася від спини Кейлі, зіскочила на землю на повному ходу, побігла до коня, небезпечно наближаючись до будинків. Містле кинула їй вузду, обернулася і крикнула щось, застерігаючи. Цірі відвернулася саме вчасно, аби спритним напівобертом уникнути зрадницького уколу списом, який наніс кремезний поселенець, що оце вискочив із хліва.

Те, що сталося пізніше, довгий час переслідувало її уві снах. Пам’ятала усе, кожен рух. Півоберт, який врятував її від наконечника спису, поставив її в ідеальну позицію. Списоноша ж, сильно вихилившись уперед, не міг ані відскочити, ані заслонитися держаком, який тримав обіруч. Цірі рубанула пласко, викручуючись у зворотній напівоберт. На мить побачила відкритий для крику рот на обличчі, порослому кількаденною щетиною. Бачила продовжене лисиною чоло, світле вище лінії, над якою шапка чи капелюх рятували від засмаги. А потім усе, що вона бачила, заслонив фонтан крові.

Вона все ще тримала коня за вузду, а кінь, наполоханий тим жахливим виттям, сіпнувся, зваливши її на коліна. Цірі вузду не випустила. Поранений вив і харчав, конвульсивно бився між соломою і гноєм, а кров з нього бризкала, наче зі свині. Цірі відчула, як шлунок підходить до горла.

Поряд урила копитами свого коня Іскра. Хапаючи вузду її тваринки, шарпнула, ставлячи на ноги Цірі, яка все ще чіплялася за неї.

— У сідло! — крикнула. — І риссю!

Цірі стримала нудоту, скочила в кульбаку. На мечі, який вона все ще тримала в руці, була кров. Ледь опанувала бажання відкинути залізо якнайдалі від себе.

З-поміж хат випала Містле, гонячи двох людей. Один зумів утекти, перескочивши через тин, другий, коротко рублений, упав на коліна, обома руками схопившись за голову.

Вона й ельфійка, обидві, зірвалися у галоп, але за хвилину зупинили коней, спираючись на стремена, бо з боку млина повертався Ґіселер разом з іншими Щурами. За ними, додаючи собі відваги вереском, бігла громадка озброєних поселенців.

— За нами! — крикнув на ходу Ґіселер. — За нами, Містле! До річки!

Містле, перехилена набік, натягнула вузду, розвернула коня і помчала за ним, переплигуючи через низькі тини. Цірі притиснулася обличчям до гриви й кинулася за нею. Поряд пролетіла Іскра. Вітер розвіював її красиве темне волосся, відслоняючи мале гостре вухо, оздоблене філігранною сережкою.

Поранений Містле все ще стояв на колінах посеред дороги, хилитався, обіруч тримаючись за скривавлену голову. Іскра розвернула коня, під’їхала до нього, рубанула мечем згори, сильно, з усієї сили. Поранений завив. Цірі побачила, як відтяті пальці полетіли на всі боки, наче тріски з розлупаного поліна, впали на землю, наче білі товсті хробаки.

З чималим зусиллям стримала блювоту.

Біля дірки в частоколі чекали на них Містле та Кейлі, решта Щурів були вже далеко. Вся четвірка пішла різким, витягнутим кар’єром, промчали через річку, розбризкуючи воду, що била вище за кінські голови. Похилені, притиснуті щоками до грив, вони вдерлися на піщаний укіс, погнали через фіолетову від люпину луку. Іскра, кінь якої був найкращим, вирвалася наперед.

Увірвалися у ліс, у мокру тінь, між стовбурів буків. Наздогнали Ґіселера й інших, але сповільнилися лише на мить. Коли пройшли лісом і виїхали на верескові поля, знову пішли чвалом. Скоро Цірі й Кейлі почали залишатися позаду, коні Хватів не могли витримувати крок чудових породистих скакунів Щурів. У Цірі був і додатковий клопіт — на великому коні вона ледь дотягувалася стопами до стремен, а під час чвалу підтягнути попруги не могла. Вміла їздити без стремен не гірше, ніж зі стременами, але знала, що при такій посадці галоп вона витримає недовго.

На щастя, через кілька хвилин Ґіселер сповільнив швидкість і стримав перших, дозволяючи, аби й вона, й Кейлі приєдналися до них. Цірі перейшла на рись. Підтягнути попругу вона все ще не могла, на ремені бракувало дірок. Не сповільнюючи, перекинула праву ногу над лукою і всілася по-дамськи.

Містле, побачивши позу дівчинки, вибухнула сміхом.

— Бачиш, Ґіселере? Не тільки акробатка, а ще й вольтижерка! Гей, Кейлі, звідки ти витрусив цю дияволицю?

Іскра, стримуючи свою чарівну каштанку, все ще суху й здатну продовжувати галоп, під’їхала ближче, напираючи на гречкувато-сірого коня Цірі. Кінь захропів і відступив, підводячи голову. Цірі нап’яла вузду, відкинувшись у сідлі.

— Чи знаєш, чому ти все ще жива, кретинко? — гарикнула ельфійка, відкидаючи волосся з чола. — Хлоп, якого ти милосердно пощадила, передчасно звільнив клямку, влучив у коня замість тебе. Інакше сиділа б та стріла в тебе у спині по самі пера! Навіщо ти той меч носиш?

— Облиш її, Іскро, — сказала Містле, обмацуючи мокру від поту шию свого скакуна. — Ґіселере, мусимо сповільнитися, бо загонимо коней! Та й ніхто нас не гонить.

— Я хочу якнайшвидше перейти Вельду, — сказав Ґіселер. — За річкою відпочинемо. Кейлі, як твій кінь?

— Витримає. Він не породистий, на перегони не піде, але витривала тваринка.

— Ну то вперед.

— Зараз, — сказала Іскра. — А та шмаркуля?

Ґіселер озирнувся, поправив кармазинову пов’язку на чолі, затримав погляд на Цірі. Обличчя його, його вираз нагадували трохи Кейлі — та сама зла гримаса на губах, такі само примружені очі, худі високі вилиці. Втім, був він старшим за світловолосого Щура — синювата тінь на щоках свідчила про те, що голиться він уже регулярно.

— Ну власне, — сказав жорстко. — Що з тобою, мандрьохо?

Цірі опустила голову.

— Вона допомогла мені, — відізвався Кейлі. — Якби не вона, той паршивий Хват приколов би мене до стовпа…

— У селі, — додала Містле, — бачили, як вона втікає із нами. Одного вона хльоснула, і я сумніваюся, що він виживе. Це поселенці з Нільфгарду. Якщо дівчина потрапить їм у лапи, вони її заб’ють. Не можемо ми її полишити.

Іскра пирхнула гнівно, але Ґіселер махнув рукою.

— До Вельми, — вирішив, — нехай вона їде із нами. Потім побачимо. Всядься на коні як належить, дівко. Якщо відстанеш, ми оглядатися не будемо. Зрозуміла?

Цірі квапливо кивнула.

— Кажи, дівчино. Що ти за одна? Звідки ти? Як звешся? Чому їхала під стражею?

Цірі схилила голову. Під час поїздки мала досить часу, щоб спробувати вигадати якусь історійку. Вигадала кілька. Але ватажок Щурів не виглядав на того, хто повірить хоча б в одну.

— Ну, — підігнав її Ґіселер. — Ти їхала з нами кілька годин. Їси з нами, а я ще не мав можливості з’ясувати, як звучить твій голос. Ти німа?

Вогонь вистрелив угору полум’ям і снопами іскор, заливши руїни пастирської хати хвилею золотого світла. Наче слухаючись наказів Ґіселера, вогонь висвітлив обличчя допитуваної, щоб зручніше було по ньому викрити брехню і фальш. Але ж я не можу сказати їм правди, подумала Цірі із розпачем. Це розбійники. Бриганди. Коли довідаються про нільфгардців, про те, що Хвати схопили мене задля нагороди, то самі можуть захотіти ту нагороду здобути. Крім того, правда занадто неправдоподібна, аби в неї повірити.

— Ми вивезли тебе з поселення, — повільно продовжував отаман банди. — Забрали тебе сюди, до однієї з наших криївок. Отримала ти їжу. Сидиш біля нашого вогню. Тож кажи, хто ти така!

— Дай їй спокій, — відізвалася раптом Містле. — Як дивлюся на тебе, Ґіселере, то так і бачу ніссіра, Хвата, або й одного із тих нільфгардських сучих синів. І відчуваю себе наче на допиті, прив’язаною в підвалі до катівської лавки!

— Містле права, — сказав світловолосий, одягнений у півкожух. Цірі здригнулася, почувши його акцент. — Дівчина, схоже, не хоче говорити, хто вона, — й має на те право. Я, коли до вас приєднався, також був маломовним. Не хотів видавати, що був одним із нільфгардських сучих синів…

— Не плети, Рефе, — махнув рукою Ґіселер. — Із тобою воно по-іншому було. Та й ти, Містле, також аж занадто. Це ніяке не слідство. Я хочу, аби вона сказала, хто вона й звідки. Коли довідаюся про те, вкажу їй шлях до дому — й по всьому. А як я то маю зробити, коли не знаю…

— Нічого ти не знаєш, — Містле відвела погляд. — Навіть того, чи має вона взагалі дім. А мені так здається — що не має. Хвати загорнули її зі шляху, бо була вона сама. Це схоже на тих боягузів. Якщо наказуєш їй іти, куди ноги понесуть, вона не виживе в горах на самоті. Роздеруть її вовки, або сконає вона з голоду.

— То що ми маємо із нею вчинити? — сказав юначим басом той плечистий, тицяючи палкою у головні вогнища. — Залишити поблизу якогось селища?

— Чудова ідея, Ассе, — закепкувала Містле. — Хлопів не знаєш? Їм зараз рук до праці бракує. Змусять дівчину пасти худобу, зламавши спершу ногу, щоб не могла втекти. Ночами стануть вважати її нічиєю, а тому — спільною власністю. Буде вона платити за їдло й дах над головою сам знаєш якою монетою. А навесні отримає родову гарячку, народжуючи комусь байстрюка в брудному хліві.

— Якщо ми залишимо їй коня і меч, — повільно процідив Ґіселер, усе ще дивлячись на Цірі, — то я не хотів би опинитися у шкірі хлопа, який задумав би зламати їй ногу. Або зробити байстрюка. Ви бачили плясовисько, яке вона відтанцювала в корчмі із тим Хватом, якого пізніше зарубала Містле? Він повітря сік, а вона танцювала собі, наче ніде нічого… Ха, якщо чесно, то мало мені діла до її імені й роду, але те, де вона навчилася цим фокусам, я був би радий дізнатися…

— Фокуси її не врятують, — відгукнулася Іскра, яка досі гострила меча. — Вона тільки танцювати й уміє. Щоб вижити, треба вміти вбивати, а цього вона не зуміє.

— Хіба зуміє, — вищирив зуби Кейлі. — Як у селі тяла через шию того хлопачину, кров на півсажня вгору полетіла…

— А вона від того мало не зомліла, — пирхнула ельфійка.

— Бо це ще дитина, — втрутилася Містле. — Я здогадуюся, ким вона є і де навчилася цих фокусів. Бачила я таких, як вона. Це танцюристка чи акробатка з якоїсь мандрівної трупи.

— А відколи це, — знову пирхнула Іскра, — є нам справа до танцюристок чи акробаток? Псячий хвіст, північ наближається, спати хочеться. Закінчуйте, нарешті, із цією порожньою балаканиною. Треба виспатися і відпочити, щоб завтра до сутінок встигнути в Кузню. Тамтешній солтис, ви ж про це не забули, видав Кейлі ніссірам. Тож усе селище повинне побачити, як нічка стає багряною. А дівчина? Має коня, має меч. І те, й інше вона чесно здобула. Дамо їй трохи їдла та грошви. За те, що врятувала вона Кейлі. Й нехай собі йде, куди схоче, нехай сама про себе дбає…

— Добре, — сказала Цірі, стискаючи губи та підводячись.

Настала тиша, яку переривало тільки потріскування вогню. Щури дивилися на неї із цікавістю, чекали.

— Добре, — повторила вона, дивуючись чужому звучанню свого голосу. — Я не потребую вас, не просилася… І зовсім не хочу бути із вами! Поїду відразу…

— Виходить, ти не німа, — похмуро констатував Ґіселер. — Умієш говорити, причому — досить зухвало.

— Гляньте їй в очі, — пирхнула Іскра. — Гляньте, як тримає голову. Хижа пташка! Молода соколиця!

— Хочеш поїхати, — сказав Кейлі. — А куди, якщо можна дізнатися?

— А вам яка справа? — крикнула Цірі, а очі її загорілися зеленим блиском. — Чи я у вас запитую, куди ви їдете? Немає мені до того діла! І до вас мені діла немає! Ви мені ні до чого! Я зумію… Дам собі раду! Сама!

— Сама? — повторила Містле, дивно усміхаючись.

Цірі замовкла, опустила голову. Щури також мовчали.

— Нині ніч, — сказав нарешті Ґіселер. — Уночі не їздять. І не їздять на самоті, дівчино. Той, хто сам, — мусить загинути. Там, біля коней, лежать попони й хутра. Вибери собі щось. Уночі в горах холодно. Що ти так витріщаєш на мене свої зелені ліхтарі? Готуй собі постіль і спи. Мусиш відпочити.

За хвильку вона вирішила послухатися. Коли повернулася, тягнучи ковдру й хутро, Щури вже не сиділи навколо вогнища. Стояли півколом, а червоний відблиск полум’я відбивався у їхніх очах.

— Ми — Щури Пограниччя, — із гордістю сказав Ґіселер. — Здобич ми відчуваємо за милю. Не боїмося пасток. І немає такої перепони, крізь яку ми не прогризлись б. Ми — Щури. Підійди сюди, дівчино.

Вона послухалася.

— Ти не маєш нічого, — додав Ґіселер, вручаючи їй гравірований сріблом пояс. — Візьми хоча б це.

— Ти не маєш нічого й нікого, — сказала Містле, із посмішкою накидаючи їй на плечі зелений атласний кабатик і вкладаючи в руку блузку в мереживі.

— Ти не маєш нічого, — сказав Кейлі, а презентом від нього був невеличкий кинджал у піхвах, що аж іскрилися від коштовного каміння. — Ти — сама.

— Ти не маєш нікого, — повторив за ним Ассе.

Цірі прийняла оздоблений презент.

— Ти не маєш близьких, — сказав із нільфгардським акцентом Реф, вручаючи їй пару рукавичок із м’якенької шкіри. — Не маєш жодних близьких і…

— …і всюди ти чужа, — закінчила удавано недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом надягаючи на голову Цірі беретик із пір’ям фазана. — Усюди чужа й завжди інша. Як ми маємо звати тебе, мала соколице?

Цірі глянула їй в очі.

— Gvalch’са.

Ельфійка засміялася.

— Коли ти вже починаєш говорити, то говориш багатьма мовами, Мала Соколице! Ну, добре. Станеш носити ім’я Старшого Люду, ім’я, яке ти сама для себе обрала. Будеш Фалькою.

Фалька.

Вона не могла заснути. Коні тупали й хропіли в темряві, вітер шумів у кронах ялин. Небо іскрилося від зірок. Ясно світило Око, що так довго було її вірним провідником у скелястій пустелі. Око вказувало на захід. Але Цірі вже не була впевненою, чи вірний це напрямок. Ні в чому не була впевненою.

Не могла заснути, хоча чи не вперше за багато днів почувала себе в безпеці. Не була вже сама. Лігвище з хмизу вона вимостила собі на узбіччі, подалі від Щурів, які спали на зігрітій вогнем глинобитній підлозі зруйнованої колиби. Була вона далеко від них, але відчувала їхню близькість і присутність. Не була сама.

Почула тихі кроки.

— Не бійся.

Кейлі.

— Я не скажу їм, — прошепотів світловолосий Щур, стаючи навколішки й нахиляючись над нею, — про те, що тебе шукає Нільфгард. Не скажу про нагороду, яку дає за тебе префект з Амарілло. Там, у корчмі, ти врятувала мені життя. Я тобі віддячу. Чимось милим. Зараз.

Він ліг поряд із нею, поволі й обережно. Цірі намагалася скочити на ноги, але Кейлі притиснув її до постелі, рухом не різким, а сильним і рішучим. Обережно поклав їй пальці на вуста. Не було потреби. Цірі була паралізована страхом, а з перехопленого, болісно сухого горла не добула б крику, навіть якби кричати хотіла. Але не хотіла. Тиша й темрява — краще. Безпечніше. Більш по-домашньому. Приховували її страх і сором.

Вона застогнала.

— Тихо, мала, — прошепотів Кейлі, потроху розшнуровуючи їй сорочку. Повільно, лагідними рухами зсунув тканину з її плечей, а низ сорочки підтягнув вище стегон. — І не бійся. Побачиш, як воно приємно.

Цірі затряслася від дотику сухої, твердої і жорсткої долоні. Лежала нерухомо, напружена й нап’ята, сповнена страхом і потрясінням, що обезвладнювали, позбавляли волі, атакували скроні й щоки хвилями тепла. Кейлі сунув ліву руку їй під голову, підтягнув її ближче до себе, намагаючись відсунути руку, яку вона судомно стискала на подолі сорочки, даремно намагаючись стягнути його донизу. Затремтіла.

В темряві вона раптом відчула рух, струс, почула відгомін удару ногою.

— Ти здуріла, Містле? — гарикнув Кейлі, привстаючи.

— Залиш її, ти, свиня.

— Відвали. Йди спати.

— Я сказала, залиш її у спокої.

— Та чи я її турбую, га? Чи вона кричить чи виривається? Я хочу тільки пригорнути її до сну. Не заважай.

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 16 171819 20 21 Следующая ⇒