Магія світу відьмака 3 страница

— Там, там! — крикнув інший, вказуючи в протилежному напрямку.

Цірі повернулася і пішла собі, все ще трохи ошелешена й ослаблена ударом адреналіну й активізацією амулета. Амулет діяв так, як повинен був діяти — абсолютно ніхто її не помітив і ніхто не звертав на неї увагу. Абсолютно ніхто. В результаті раніше, ніж вона вийшла з натовпу, її безліч разів штовхнули, копнули та понаступали на ноги. Чудом вона уникнула скинутої з возу скрині. Мало не вибили їй око вилами. Закляття, як виявилося, мало свої добрі й погані сторони — стільки само переваг, скільки й вад.

Дія амулета не тривала довго. Цірі не мала досить сили, аби його опанувати й продовжити тривалість закляття. На щастя, чари перестали діяти в слушний момент — коли вибралася з натовпу й побачила Фабіо, який чекав її на вуличці.

— Ой-йей, — сказав хлопець. — Ой-йей, Цірі. Ти тут. Я непокоївся…

— Не треба було. Ходімо, швидше. Полудень уже минув, мушу повертатися.

— А ти непогано справилася із тією потворою, — хлопець глянув на неї із подивом. — І швидко ж ти діяла! Де ти тому навчилася?

— Чому? Виверну вбив зброєносець.

— Неправда. Я бачив…

— Нічого ти не бачив! Прошу тебе, Фабіо, ані слова нікому. Нікому. А особливо пані Йеннефер. Ой-йей, ото ж би вона мені дала, якби взнала…

Вона замовкла.

— Ті там, — вказала за себе, у бік ринку. — Вони мали рацію. То я роздратувала виверну… То через мене…

— То не через тебе, — заперечив переконано Фабіо. — Клітка була гнилою та й збитою абияк. Могла розтріскатися будь-якої миті, через годину, завтра, післязавтра… Краще воно, що вийшло сьогодні, бо ти врятувала…

— Зброєносець врятував! — крикнула Цірі. — Зброєносець! Убий це собі, нарешті, в голову! Кажу ж тобі, якщо видаси мене, перетворю тебе на… На щось жахливе! Я знаю чари! Зачарую тебе…

— Еге ж, — пролунало з-за її спини. — Годі вже!

Одна з жінок, які йшли за ними, мала темне, гладко зачесане волосся, блискучі очі й вузькі губи. Носила напнутий на плечі короткий плащик із фіолетової камки[5], облямований хутром із сонь.

— Чому ти не в школі, адептко? — запитала холодним, звучним голосом, міряючи Цірі пронизливим поглядом.

— Зачекай, Тіссає, — сказала друга жінка, молодша, світловолоса й висока, у зеленій, сильно декольтованій сукні, — я її не знаю. Вона, може, не є…

— Є, — перебила її темноволоса. — Я впевнена, що це одна з твоїх дівчат, Рито. Ти ж не знаєш усіх. Це одна з тих, що вибралися з Локсії під час бардаку при зміні кімнат. І тепер вона сама нам у тому признається. Ну, адептко, я чекаю.

— Що? — нахмурилася Цірі.

Жінка стиснула вузькі губи, поправила манжети рукавичок.

— У кого ти вкрала камуфлюючий амулет? А може, хтось тобі його дав?

— Що?

— Не випробовуй моєї терплячості, адептко. Твоє ім’я, клас, ім’я прецепторки. Швидко!

— Що?

— Удаєш дурнувату, адептко? Ім’я! Як тебе звуть?

Цірі стиснула зуби, а очі її запалали зеленим жаром.

— Анна Інгеборга Клопшток, — процідила нахабно.

Жінка підняла руку, й Цірі відразу зрозуміла всю величину своєї помилки. Йеннефер тільки раз, зморена довгим зволіканням учениці, продемонструвала їй, як діють паралізуючі чари. Враження було винятково паскудне. Так само, як і тепер.

Фабіо глухо крикнув і кинувся до неї, але друга жінка, світловолоса, схопила його за комір і втримала на місці. Хлопець бився, але рука жінки була наче із заліза. Цірі ж не могла навіть поворухнутися. Мала враження, що потроху вростає у землю. Темноволоса нахилилася і втупила в неї блискучі очі.

— Я не любителька тілесних покарань, — сказала льодяним голосом, знову поправивши манжети рукавичок, — але постараюся, аби тебе відшмагали, адептко. Не за неслухняність, не за крадіжку амулета й не за прогули. Не за те, що ти носиш недозволену одежу, що ходиш із хлопцем і розмовляєш із ним про справи, про які говорити тобі заборонено. Будеш відшмагана за те, що не вмієш розпізнавати архимайстриню.

— Ні! — крикнув Фабіо. — Не кривди її, вельможна пані! Я — клерк у банку пана Мольнара Джанкарді, а та панянка є…

— Стули пельку! — крикнула Цірі. — Сту…

Закляття, що закрило їй рот, було накладено швидко й брутально. Вона відчула на вустах кров.

— Ну? — підігнала Фабіо світловолоса, відпускаючи й пестливим рухом розгладжуючи комір хлопця. — Кажи. Ким є ця горда панянка?

Маргарита Ло-Антіль з плюскотом випірнула з басейну, розбризкуючи воду. Цірі не могла стриматися, аби не придивитися. Бачила голу Йеннефер не раз і не вважала, що хтось може мати кращу фігуру. Помилялася. Побачивши голу Маргариту Ло-Антіль, від заздрості почервоніли б навіть мармурові статуї богинь і німф.

Чародійка схопила цеберце холодної води й вилила його собі на бюст, надзвичайно при тому лаючись й обтрушуючись.

— Гей, дівчино, — кивнула Цірі. — Будь ласка, подай мені рушника. Ну, припини нарешті на мене дутися.

Цірі стиха пирхнула, все ще ображена. Коли Фабіо видав, хто вона така, чародійки волокли її силою через половину міста, виставляючи на посміховисько. У банку Джанкарді справа, зрозуміло, відразу прояснилася. Чародійки вибачилися перед Йеннефер, пояснивши свою поведінку. Йшлося про те, що адептки з Аретузи були тимчасово переведені до Локсії, бо приміщення школи віддали для учасників і гостей з’їзду чародіїв. Скориставшись із замішання при переводі, кілька адепток вибралися з Танедду й утекли в місто. Маргарита Ло-Антіль і Тіссая де Фрьес, попереджені активацією амулета Цірі, прийняли її за одну з утікачок.

Чародійки вибачилися перед Йеннефер, але жодна не подумала про те, аби вибачитися перед Цірі. Йеннефер, вислухавши вибачення, дивилася на неї, і Цірі відчувала, як горять її вуха. А найгірше було Фабіо — Мольнар Джанкарді вилаяв його так, що в хлопця сльози стояли на очах. Цірі було його шкода, але вона й гордилася ним — Фабіо дотримав слова й навіть не писнув про виверну.

Йеннефер, як виявилося, чудово знала Тіссаю і Маргариту. Чародійки запросили її у «Срібну Чаплю», найкращий і найдорожчий заїжджий двір у Горс Велені, де Тіссая де Фрьес затрималася по приїзді, з тільки їй відомих причин зволікаючи з поїздкою на острів. Маргарита Ло-Антіль, яка виявилася ректоркою Аретузи, прийняла запросини старшої чародійки й тепер на якийсь час ділила із нею помешкання. Заїжджий двір і справді був розкішний: мав у підвалах власну лазню, яку Маргарита й Тіссая найняли виключно для себе, заплативши за те неймовірні гроші. Йеннефер і Цірі, зрозуміло, були запрошені користуватися лазнею — і в результаті усі поперемінно плавали в басейні й пітніли в пару вже кілька годин, безустанно при тому пліткуючи.

Цірі подала чародійці рушник. Маргарита делікатно ущипнула її за щоку. Цірі знову пирхнула й з плюсканням скочила у басейн, у воду, що пахла розмарином.

— Плаває, наче малий тюлень, — засміялася Маргарита, простягаючись біля Йеннефер на дерев’яному лежаку. — А зграбна, наче наяда. Даси мені її, Йеннефер?

— Для того я її сюди й привезла.

— На який рік я маю її прийняти? Знає основи?

— Знає. Але нехай почне як усі, з яслів. Їй то не зашкодить.

— Мудро, — сказала Тіссая де Фрьес, зайнята поправлянням розставлених бокалів на мармуровому, вкритому шаром роси від пару столі. — Мудро, Йеннефер. Дівчині буде легше, якщо розпочне разом з іншими новачками.

Цірі вискочила з басейну, всілася на краю, віджимаючи волосся і бовтаючи ногами у воді. Йеннефер і Маргарита ліниво пліткували, час від часу витираючи обличчя змоченими в холодній воді серветками. Тіссая, скромно замотана в простирадло, не втручалася у розмову, справляючи враження людини, яка поглинута наведенням порядку на столі.

— Смиренно вибачаюся, вельможні дами! — крикнув раптом зверху невидимий хазяїн заїзду. — Прошу мене вибачити за те, що посмів заважати, але… Якийсь офіцер прагне зараз же бачити пані де Фрьес! Говорить, що не потерпить тяганини!

Маргарита Ло-Антіль захихотіла, підморгнула Йеннефер, після чого обидві як по команді відкинули зі стегон рушники й прибрали досить вишуканих і дуже визивних поз.

— Нехай офіцер увійде! — крикнула Маргарита, стримуючи сміх. — Запрошуємо! Ми готові!

— Наче діти, — зітхнула Тіссая де Фрьес, крутячи головою. — Накрийся, Цірі.

Офіцер увійшов, але витівка чародійок виявилася ні до чого. Офіцер при їхньому вигляді не збентежився, не почервонів, не роззявив рота й не вибалушив очі. Бо офіцер був жінкою. Високою стрункою жінкою із товстою чорною косою і мечем при боці.

— Пані, — сухо промовила жінка, із хрустінням кольчуги трохи вклоняючись Тіссаї де Фрьес, — доповідаю, що я виконала твоє доручення. Прошу дозволити повернутися до гарнізону.

— Дозволяю, — коротко відповіла Тіссая. — Дякую за супровід і за допомогу. Щасливої дороги.

Йеннефер усілася на лежаку, дивлячись на чорно-золото-червоний бант на ремені воїтельки.

— Я тебе знаю?

Воїтелька вклонилася злегка, витерла спітніле обличчя. У лазні було гаряче, а вона мала на собі кольчугу та шкіряний каптан.

— Я часто бувала у Венґерберзі, — сказала. — Пані Йеннефер, звуся Райлою.

— Судячи по банту, служиш ти в спеціальних загонах короля Демавенда?

— Так, пані.

— У якому ранзі?

— Капітана.

— Дуже добре, — розсміялася Маргарита Ло-Антіль. — У війську Демавенда, як я із задоволенням констатую, почали нарешті давати офіцерські патенти солдатам із яйцями.

— Чи я можу йти? — воїтелька випросталася, сперши долоню на оголів’я меча.

— Можеш.

— Я відчула ворожість у твоєму голосі, Йенно, — сказала по хвильці Маргарита. — Що маєш до пані капітана?

Йеннефер устала, зняла зі столу два бокали.

— Ти бачила стовпи, що стоять на розстанях? — запитала. — Мала бачити, мала відчувати сморід гниючих трупів. Ті стовпи — це їхня ідея і їхня справа. Її і тих, ким вона командує у спеціальних загонах. Банда садистів!

— Це війна, Йеннефер. Та Райла не раз мала бачити товаришів по зброї, що живцем потрапили до лап білок. Повішених за руки на деревах, як мішені для стріл. Осліплених, кастрованих, із ногами, спаленими в кострищах. Жорстокостей, які чинять скойа’таелі, не посоромилася б і сама Фалька.

— Методи спеціальних загонів також надто нагадують методи Фальки. Але не в тому справа, Рито. Я не бідкаюся над долею ельфів, знаю, що таке війна. Знаю також, як війна виграється. Виграють її солдати, які із переконанням і жертовністю захищають країну, захищають свій дім. Не виграють її такі, як та Райла, із найманцями, що б’ються заради грошей, які не вміють і не стануть жертвувати собою. Вони навіть не знають, що воно таке — самопожертва. А якщо знають, то гребують нею.

— Та хай їм грець, тим самопожертвам і гребуванню. Чи воно нас обходить? Цірі, накинь щось на себе й стрибни нагору за новою карафою. Маю охоту сьогодні нажертися.

Тіссая де Фрьес зітхнула, покачавши головою. Це не пройшло повз увагу Маргарити.

— На щастя, — захихотіла вона, — ми вже не в школі, кохана майстрине. Ми вже можемо робити те, що нам подобається.

— Навіть у присутності адептки? — уїдливо запитала Тіссая. — Я, коли була ректоркою Аретузи…

— Ми пам’ятаємо, пам’ятаємо, — із посмішкою перебила її Йеннефер. — Ми б навіть хотіли б — не забули. Йди по карафу, Цірі.

Нагорі, чекаючи на карафу, Цірі була свідком від’їзду воїтельки і її загону, що складався з чотирьох солдатів. Із цікавістю і подивом вона дивилася на те, як вони сиділи, на їхні вирази облич, одяг і зброю. Райла, капітан із чорною косою, власне сварилася із хазяїном заїзду.

— Я не стану чекати до світанку! Й хрін там мені є діло, що брама зачинена! Я хочу зараз же за мури! Знаю, що в корчми є власний підземний хід! Наказую його відчинити!

— Розпорядження…

— Та хрін там мені до розпоряджень! Виконую накази архимайстрині де Фрьес!

— Добре, капітане, не кричіть. Я вам відчиню…

Той хід, як виявилося, був вузьким, міцно замкненим переходом, а вів — просто за мури міста. Перш ніж Цірі взяла з рук слуги карафу, побачила, як хід той відчинили, а Райла та її загін виїхали назовні, у ніч.

Вона ж — замислилася.

— Ну, нарешті, — зраділа Маргарита, не відомо, чи то Цірі, чи карафі, яку та несла. Цірі поставила карафу на стіл — схоже, поставила погано, бо Тіссая де Фрьес знову мусила її поправити. Наливаючи, Йеннефер зіпсувала всю композицію, і Тіссаї знову довелося поправляти. Цірі із жахом уявила собі Тіссаю у ролі вчительки.

Йеннефер і Маргарита повернулися до перерваної розмови, не жаліючи карафи. Для Цірі стало ясно, що скоро їй знадобиться бігти за новою. Замислилася, прислухаючись до розмови чародійок.

— Ні, Йенно, — труснула головою Маргарита. — Ти, бачу, не в курсі. Я із Ларсом порвала. Це вже скінчено. Elaine deireádh, як кажуть ельфи.

— І тому ти маєш бажання нажертися?

— Між іншим, — кивнула Маргарита Ло-Антіль, — мені смутно, не приховую. Я ж з ним була чотири роки. Але мусила із ним порвати. З такої муки хліба не буде…

— Особливо, — пирхнула Тіссая де Фрьес, вдивляючись у золоте вино, що колихалося у бокалі, — беручи до уваги, що Ларс був жонатий.

— Саме це, — стенула плечима чародійка, — я вважаю за неважливий момент. Усі привабливі чоловіки у віці, що мене цікавить, жонаті, нічого із тим не поробиш. Ларс кохав мене, та й мені якийсь час здавалося… Ах, що тут багато говорити. Забагато він хотів. Став загрожувати моїй свободі, а мені стає млосно від самої думки про моногамію. Зрештою, я узяла приклад з тебе, Йенно. Пам’ятаєш ту нашу розмову у Венґерберзі? Коли ти вирішила порвати стосунки із тим своїм відьмаком? Я тобі радила тоді, аби ти подумала, казала, що кохання на вулиці не валяється. Але ти мала рацію. Кохання — коханням, а життя — життям. Кохання минає…

— Не слухай її, Йеннефер, — холодно сказала Тіссая. — Вона зараз запекла й сповнена жалю. Знаєш, чому не йде на банкет в Аретузі? Бо соромиться з’явитися там сама, без чоловіка, із яким її пов’язували вже чотири роки. Через якого їй заздрили. І якого вона втратила, бо не вміла оцінити його кохання.

— А може б нам порозмовляти про щось інше? — запропонувала Йеннефер удавано безтурботним, але трохи зміненим голосом. — Цірі, налий нам. Холера, замала карафа. Будь миленька, принеси ще одну.

— Принеси дві, — засміялася Маргарита. — В нагороду отримаєш ковточок і сядеш із нами, не треба буде тобі нашорошувати вуха здалеку. Твоя освіта починається тут, зараз, ще до того, як потрапиш до мене в Аретузу.

— Освіта! — Тіссая підвела очі до стелі. — Боги!

— Тихо, улюблена майстрине! — Маргарита хлопнула себе долонею об мокре стегно, удаючи гнів. — Тепер я ректорка школи! Тобі не вдалося зрізати мене на випускних екзаменах!

— Шкодую.

— Я також, уяви собі. Мала б зараз приватну практику, як Йенна, не мусила б мучитися із адептами, не мусила б витирати носи тим плаксам чи сваритися із тими гордячками. Цірі, слухай мене й учися. Чародійка завжди діє. Погано чи добре — виявиться пізніше. Але треба діяти, хапати життя за гриву. Повір мені, маленька, я шкодую виключно про бездіяльність, нерішучість, вагання. Про вчинки й рішення, нехай навіть вони інколи завдають смутку й жалю, я не шкодую. Глянь на ту поважну пані, яка сидить отам, корчить міни й педантично поправляє, що може. Це Тіссая де Фрьес, архимайстриня, яка виховала десятки чародійок. Навчаючи їх, що треба діяти. Та нерішучість…

— Облиш, Рито.

— Тіссая права, — сказала Йеннефер, усе ще вдивляючись у куток лазні. — Облиш. Я знаю, що тобі сумно через Ларса, але не перетворюй це на життєві повчання. Дівчина ще має час для цього типу науки. Й отримає їх не у школі. Цірі, йди по карафу.

Цірі встала. Була вже повністю одягнена.

І повністю рішучою.

— Що? — крикнула Йеннефер. — Як це? Як це — поїхала?

— Наказала… — пробурмотів господар, збліднувши й притискаючись спиною до стіни. — Наказала осідлати собі коня…

— І ти послухав її? Замість того, щоб звернутися до нас?

— Пані, звідки я міг знати? Був упевнений, що пішла вона за вашим наказом… Й у думці в мене не було…

— Ти, клятий дурню!

— Спокійно, Йеннефер, — Тіссая приклала руку до лоба, — не піддавайся емоціям. Уже ніч. Її не випустять через браму.

— Вона наказала, — прошепотів господар, — відчинити собі підземний прохід…

— І їй відчинили?

— Через той з’їзд, пані, — господар опустив очі, — у місті повно чародіїв… Люди бояться, ніхто не сміє стати в них на шляху… Як я міг їй відмовити? Говорила вона так само, як ви, пані, точнісінько таким само голосом… І дивилася так само… Ніхто їй навіть в очі не смів дивитися, не те що ставити питання… Була, як ви… Точнісінько… Наказала подати собі перо й чорнила… й написала листа…

— Давай!

Тіссая де Фрьес була швидшою.

Пані Йеннефер!

— прочитала вголос.

Вибач мені. Їду до Гірундуму, бо хочу побачити Ґеральта. Перш ніж піду до школи, хочу його побачити. Вибач мені неслухняність, але я мушу. Знаю, що ти мене покараєш, але не хочу шкодувати через нерішучість і вагання. Якщо вже маю шкодувати, то нехай воно буде через вчинок і дію. Хапаю життя за гриву. Повернуся, як тільки зумію.

Цірі

— Це все?

— Є ще постскриптум.

Скажи пані Риті, що в школі вона не муситиме мені витирати носа.

Маргарита Ло-Антіль із недовірою покачала головою. А Йеннефер вилаялася. Корчмар почервонів і відкрив рота. Чув уже чимало лайок, але такої — ще ніколи.

Вітер віяв від суші у бік моря. Хвилі хмар наїхали на місяць, що висів над лісом. Дорога до Гірундуму потонула в темряві. Галоп став занадто небезпечним. Цірі сповільнилася, пішла риссю. Про те, щоб їхати ступою, навіть не думала. Поспішала.

Здаля чути було бурчання грози, що йшла слідом, горизонт раз у раз відсвічував відблисками блискавок, що виривали з темряви зубчасту пилку верхівок дерев.

Вона стримала коня. Була на розстані — дорога розходилася надвоє, обидва розгалуження виглядали ідентично.

Чому Фабіо нічого не говорив про розстані? А що там, адже я ніколи не гублюся, я ж завжди знаю, куди треба йти чи їхати…

То ж чому тепер не знаю, на яку дорогу звернути?

Гігантський абрис безшумно просунув над її головою. Цірі відчула, як серце її провалюється у шлунок. Кінь заіржав, ударив копитом і помчав галопом, вибравши праву дорогу. Вона через хвильку стримала його.

— То тільки звичайна сова, — видихнула, намагаючись заспокоїти себе й коня. — Звичайний птах… Немає чого боятися…

Вітер став сильнішим, темні хмари повністю закрили місяць. Але попереду, в перспективі шляху, у зяючій посеред лісу щербині, було світло. Вона поїхала швидше, пісок полетів з-під копит.

Скоро мусила затриматися. Попереду був обрив і море, з якого виростав знайомий чорний стовп острова. З місця, де вона перебувала, не було видно вогнів Ґарштангу, Локсії чи Аретузи. Бачила вона тільки самотню, стрільчату вежу, що вінчала Танедд.

Тор Лара.

Загриміло, а миттю пізніше сліпуча стрічка блискавки поєднала похмуре небо із вершиною вежі. Тор Лара глипнула на неї червоними вирлами вікон, здавалося, що всередині башти на мить запалав вогонь.

Тор Лара… Башта Чайки… Чому назва та пробуджує в мені такий жах?

Вітер нагнув дерева, гілки зашуміли. Цірі примружилася, пил і листя ударили її у щоку. Вона повернула коня — той форкав і йшов боком. Уже зорієнтувалася. Острів Танедд вказував на північ, вона мала їхати в західному напрямку. Піщана дорога лягала в темряві виразною білою стрічкою. Цірі перейшла на галоп.

Знову гримнуло, у світлі блискавки Цірі раптом побачила вершників. Темні, невиразні, рухливі фігури по обидва боки дороги. Почула окрик.

— Gar’ean!

Вона не роздумуючи поставила коня дибки, натягнула вузду, розвернулася і перейшла на галоп. За нею крик, свист, стукіт копит.

— Gar’ean! Dh’oine!

Галоп, стукіт копит, тиск повітря. Темрява, у якій мигтять білі стовбури придорожніх беріз. Грім. Блискавка, у її світлі двоє кінних намагаються перекрити їй шлях. Один тягне руку, щоб схопити вузду. До шапки прип’ято хвіст білки.

Цірі вдаряє п’ятами, притискається до кінської шиї, проноситься поряд. За нею крик, свист, гуркіт грому. Блискавка.

— Spar’le, Yaevinn!

У чвал, чвал! Швидше, конику! Грім. Блискавка. Роздоріжжя. Ліворуч! Я ніколи не помиляюся! Знову роздоріжжя. Праворуч! Чвалом, конику! Швидше, швидше!

Дорога йде вгору, під копитами порох, кінь, хоча вона й підганяє його, сповільнюється…

На вершині пагорба вона озирнулася. Наступна блискавка освітила шлях. Зовсім порожній. Вона прислухалася, але чула тільки вітер, що шумів у листі. Гримнуло.

Тут нікого немає. Білки… Це тільки спомин про Кедвен. Троянда з Шерраведду… Це все мені здалося. Тут немає живої душі, ніхто мене не переслідує…

У неї вдарив вітер. Вітер дме із суші, — подумала вона, — я відчуваю його на правій щоці…

Я заблукала.

Блискавка. У світлі її блищить поверхня моря, на тлі її стовп острову Танедд. І Тор Лара. Вежа Чайки. Вежа, що притягує, наче магніт… Але я не хочу до тієї вежі. Я їду до Гірундуму. Бо я мушу побачити Ґеральта.

Знову блиснуло.

Між нею й урвищем стояв чорний кінь. А на ньому сидів рицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Крила раптом забилися, птах зривається у політ…

Цінтра!

Паралізуючий страх. Руки до болю стиснуті на ременях віжок. Блискавка. Чорний рицар піднімає коня дибки. Замість обличчя він має жахливу маску. Крила б’ють…

Кінь пішов у галоп без її допомоги. Темрява, яку рвуть блискавки. Ліс закінчується. Під копитами плюскіт, в’язка багнюка. За нею шум крил хижого птаха. Все ближче… Ближче…

Лютий галоп, очі сльозяться. Блискавки тнуть небо, у їх світлі Цірі бачить вільхи й верби по обидва боки дороги. Але це не дерева. Це — слуги Короля Вільх. Слуги чорного рицаря, який мчить за нею, а крила хижого птаха шумлять на його шоломі. Жахливі потвори по обидва боки дороги тягнуть до неї криві руки, сміються дико, роззявляючи чорні пащеки дупел. Цірі лежить на кінській шиї. Гілки свистять, шмагають, шарпають, чіпляються за вбрання. Страшезні стовбури тріщать, дупла клацають, регочуть насмішкувато…

Левеня із Цінтри! Дитя Старшої Крові!

Чорний рицар уже позаду неї, Цірі відчуває його руку, що намагається схопити її за волосся на потилиці. Підігнаний криком, кінь рветься уперед, різким стрибком бере невидиму перешкоду, із тріском ламає очерет, спотикається…

Вона натягнула вузду, відкинувшись у сідлі, повернула коня — той хрипів. Крикнула дико, люто. Вишарпнула меч із піхов, крутнула ним над головою. Це вже не Цінтра! Я уже не дитина! Я уже не беззбройна! Не дозволю…

— Не дозволю! Ти мене вже не торкнешся! Не торкнешся уже мене ніколи!

Кінь із плюском і хлюпанням зупинився у воді, що сягала йому черева. Цірі нахилилася, крикнула, вдарила коня п’ятами, вискочила назад на греблю. Ставки, подумала. Фабіо казав про рибні ставки. Це Гірундум. Я добралася. Я ніколи не помиляюся…

Блискавка. За нею гребля, далі чорна стіна лісу, що врізається у небо, наче пилка. Й нікого. Тиша, що переривається тільки скавчанням вітру. Десь на болотах крякає налякана качка.

Нікого. На греблі немає нікого. Ніхто за мною не женеться. То була мара, кошмар. Спогади із Цінтри. Це мені тільки здавалося.

Удалині вогник. Ліхтар. Чи вогонь. То ферма. Гірундум. Уже близько. Ще тільки одне зусилля…

Блискавка. Одна, друга, третя. Без грому. Вітер раптом стихає. Кінь ірже, крутить головою, стає дибки.

На чорному небі з’являється молочна стрічка, швидко світлішає, звиваючись, наче змія. Вітер знову б’є у верби, збиває куряву, засохле листя і траву на греблі.

Далекий вогник зникає. Тоне, розмивається у паводку мільярда блакитних вогників, якими раптом освітлюється, палає усе болото. Кінь форкає, ірже, шаліє на греблі, Цірі ледь утримується у сідлі.

У смузі, що суне по небу, з’являються невиразні, кошмарні фігури вершників. Вони все ближче, все виразніше. Коливаються буйволові роги й облізлі плюмажі на шоломах, з-під шоломів біліють трупні маски. Вершники сидять на скелетах коней, укритих рештками капаризонів. Шалений вихор виє серед верб, клинки блискавиць безперестанно тнуть чорне небо. Вітер виє усе голосніше. Ні, це не вітер. Це примарний спів.

Кошмарна кавалькада повертає, летить просто на неї. Копита примарних коней киплять відблисками блукаючих вогників, що висять над болотами. На чолі кавалькади галопує Король Полювання. Іржавий шишак коливається над трупною маскою, що зяє дірами очних ям, у яких палає синій вогонь. В’ється обірваний плащ. Об укритий іржею нагрудник стукотить намисто, пусте, наче старе горохвиння. Колись у ньому було коштовне каміння. Але випало під час дикої гонитви небом. І стало зірками…

Це неправда! Цього немає! То кошмар, мара, обман! Це мені лише здається!

Король Полювання ставить скакуна-скелет дибки, вибухає диким, жахливим сміхом.

Дитя Старшої Крові! Ти належиш нам! Ти наша! Приєднайся до почету, приєднайся до нашого Полювання! Будемо гнати, гнати аж до кінця, аж до самої вічності, аж до краю існування! Ти наша, зіроока дочка Хаосу! Приєднайся до нас, пізнай радість Полювання! Ти наша, ти одна з нас! Серед нас — твоє місце!

— Ні! — крикнула вона. — Їдьте геть! Ви мертві!

Король Полювання сміється, клацають гнилі зуби над заіржавленим краєм обладунку. Синім горять очні ями маски черепу.

Так, ми — мертві! Але це ти — смерть.

Цірі притискається до кінської шиї. Не довелося підганяти коня. Відчуваючи за собою близькі примари, скакун рвався по греблі в карколомному чвалі.

Берньє Гофмайер, половинчик, фермер з Гірундуму, підвів кучеряву голову, вслухаючись у далекий відгомін грому.

— Небезпечна справа, — сказав, — така гроза без дощу. Гахне десь блискавка — й пожежа готова…

— Трохи дощу б не завадило, — зітхнув Любисток, підкручуючи кілочки лютні, — бо повітря таке, що ножем можна краяти… Сорочка до хребта липне, комарі жеруть… Але, вважаю, закінчить нічим. Кружляла гроза, кружляла, але з якогось часу блискає десь на півночі. Хіба над морем.

— У Танедд лупить, — підтвердив половинчик. — Це найвища точка тут. Та вежа на острові, Тор Лара, проклятущо притягує блискавки. Під час порядної грози виглядає так, наче у вогні стоїть. Аж дивно, що не розлетілася досі.

— То магія, — переконано ствердив трубадур. — Усе на Танедді магічне, навіть сама скеля. А чародії блискавок не бояться. Та що я там! Чи знаєш, Берньє, що вони вміють блискавки хапати?

— Та авже! Брешеш, Любистку.

— Та хай мене грім… — Поет урвав себе, неспокійно глянув у небо. — Хай мене свиня копне, як я брешу. Кажу тобі, Гофмайере, маги ловлять блискавки. Я на власні очі бачив. Старий Горазд, той, якого пізніше вбили на Горі Содден, схопив колись блискавку на моїх очах. Узяв довгий шматок дроту, один кінець заціпив на верхівку своєї вежі, а другий…

— Другий кінець дроту тре’ в пляшку вкласти, — запищав раптом син Гофмайера, який крутився по ґанку, маленький половинчик із чуприною, густою і кучерявою, наче овече руно. — У скляний глечик, такий, у якому татко вино жене. Блискавка по дроту до глечика стрибне…

— Додому, Франкліне! — крикнув фермер. — У ліжко, спати, вперед! Майже північ, а зранку працювати тре’! І нехай-но я тебе спіймаю, коли під час грози ти коло глечиків чи дротів мудруєш, то буде для ременя робота! Дві неділі на дупі не всидиш! Петуніє, забери ж його звідси! А нам іще пива принеси!

— Досить вам, — гнівно промовила Петунія Гофмайер, забираючи синка з ґанку. — Чимало ви вже вижлуктали.

— Не бурчи. Відьмак от-от повернеться. Гостя годиться почастувати.

— Як відьмак повернеться, так і принесу. Для нього.

— От скупа баба, — буркнув Гофмайер, але так, щоб дружина не почула. — Усі свояки її, Бібервельдти з Луки, що до одного — скнара на скнарі й скнарою поганяють… А відьмака щось довго не видко. Як пішов на ставки, так і пропав. Дивна він людина. Бачив, як учора на дівчаток дивився, на Ціню та Тангерінку, як ті на подвір’ї бавилися? Дивний погляд мав. А тепер… Не можу відкинути думки, що пішов він, аби на самоті побути. А в мене на постій став, бо ферма моя на узбіччі, звіддаля від інших. Ти, Любистку, його краще знаєш, тож скажи…

— Я його знаю? — поет пристукнув комара на карку, бренькнув на лютні, вдивляючись у чорні контури верб над ставком. — Ні, Берньє. Не знаю. Думаю так, що ніхто не знає. Але щось із ним коїться, бачу це. Навіщо він приїхав сюди, у Гірундум? Щоб бути ближче до острова Танедд? А коли вчора я запропонував йому спільну поїздку до Горс Велена, звідки Танедд видно, відмовився відразу. Що його тут тримає? Дали ви йому якесь прибуткове завдання?

— Та де там, — буркнув половинчик. — Сказати щиро, я аж ніяк не вірю, щоб там насправді якась потвора була. Того дітлаха, що в ставку втопився, могли судоми схопити. Але відразу всі в крик, що воно утопець чи кікімора і що відьмака треба кликати… А гроші йому такі нікчемні обіцяли, що аж соромно. А він що? Три ночі по греблях лазить, а вдень спить або сидить без слова, наче бенеря, на дітлахів дивиться, на дім… Дивно. Я б сказав — незвичайно.

— Добре сказав би.

Блиснула блискавка, освітлюючи подвір’я і будівлі ферми. На мить засвітилися білим руїни ельфійського палацу на кінці греблі. По хвильці над садами прокотився грім. Зірвався різкий вітер, дерева й очерет над ставком зашуміли й пригнулися, дзеркало води зморщилося і стало матовим, наїжачилося листям латаття, що стало сторчма.

— А все ж іде до нас гроза, — фермер подивився на небо. — Може, маги її чарами від острова відігнали? На Танедд з’їхалося їх, балакають, зо дві сотні… Як вважаєш, Любистку, про що вони там будуть радитися, на тому своєму з’їзді? Буде з того щось добре?

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒