Магія світу відьмака 4 страница

— Для нас? Сумніваюся. — Трубадур провів великим пальцем по струнах лютні. — З’їзди ті — зазвичай показ мод, плітки, нагода для сварок та внутрішніх перепиханок. Розмови про те, чи розповсюджувати магію, чи робити її елітарною. Скандали між тими, хто служить королям, і тими, хто воліє здалеку на королів лаятися…

— Ха, — сказав Берньє Гофмайер, — щось підказує мені, що під час того з’їзду стане той Танедд блискати й гриміти не гірше, ніж під час грози.

— Можливо, але нам яке до того діло?

— Тобі — ніякого, — похмуро промовив половинчик. — Бо ти лишень на лютні бренькаєш і співаєш. Дивишся на світ навколо й тільки ноти та рими й бачиш. А нам тут тільки за останній тиждень вершники два рази капусту й ріпу копитами збили. Військо гониться за білками, білки петляють і тікають, та й одним, і другим шлях через нашу капусту веде…

— Не час жаліти капусту, коли ліс горить, — промовив поет.

— Ти, Любистку, — Берньє Гофмайер глянув на нього криво, — як скажеш щось, то не зрозуміти, плакати, сміятися чи під сраку тебе копнути. Я серйозно кажу! Й ось що скажу тобі: паскудний прийшов час. Біля шляхів — коли, шибениці, на галявинах і по перехрестях — трупи, та, суча мати, край той отак, мабуть, за часів Фальки виглядав. І як тут жити? Вдень приходять королівські люди й погрожують, що за допомогу білкам візьмуть нас у диби. А вночі з’являються ельфи — й спробуй їм у допомозі відмовити! Відразу поетично пообіцяють, що побачимо червоне обличчя ночі. Такі вже поетичні вони, що обригатися. Отак і взяли нас між двома вогнями…

— Розраховуєш на те, що з’їзд чародіїв щось змінить?

— А й розраховую. Ти сам сказав, що серед магів сперечаються дві групи. Бувало вже колись, що чародії королів угамовували, клали кінець війнам та розбратам. Адже це саме магіки мир із Нільфгардом встановили три роки тому. То, може, й зараз…

Берньє Гофмайер замовкнув, нашорошив вуха. Любисток поклав пальці на струни.

Із темряви на греблі випірнув відьмак. Ішов повільно в бік дому. Знову блиснула блискавка. Коли загриміло, відьмак був уже біля них, на ґанку.

— Ну і як воно, Ґеральте? — запитав Любисток, аби перервати незручну мовчанку. — Вистежив тварюку?

— Ні. Ця ніч не для вистежування. Це неспокійна ніч. Неспокійна… Заморився я, Любистку.

— Сідай, відпочинь.

— Ти мене не зрозумів.

— І справді, — буркнув половинчик, дивлячись у небо й прислухаючись. — Неспокійна ніч, недобре щось у повітрі висить… Тваринки в сараї товчуться… А у вихрі тому крики чути…

— Дике Полювання, — тихо сказав відьмак. — Позачиняйте добре віконниці, пане Гофмайере.

— Дике Полювання? — перелякався Берньє. — Мороки?

— Не бійтеся. Високо пройде. Влітку воно завжди високо йде. Але діти можуть прокинутися. Полювання кошмари приносить. Краще зачинити віконниці.

— Дике Полювання, — сказав Любисток, неспокійно поглядаючи вгору, — віщує війну.

— Дурня. Забобони.

— Ага! Незадовго перед нільфгардським нападом на Цінтру…

— Тихо! — Відьмак урвав його жестом, раптом устав рівно, вдивляючись у темряву.

— Що там…

— Вершники.

— Суча мати, — просичав Гофмайер, скакуючи з лавки. — Вночі це лише скойа’таелі можуть бути…

— Один кінь, — обірвав його відьмак, піднявши з лавки меч. — Один справжній кінь. Інші — то привиди з Полювання… Зараза, неможливо… Влітку?

Любисток також зірвався на ноги, але втікати було йому соромно, бо ані Ґеральт, ані Берньє до втечі не готувалися. Відьмак вийняв меч і побіг у напрямку греблі, а половинчик не роздумуючи погнав слідом, озброєний вилами. Знову блиснуло, на греблі замаячив кінь — ішов галопом. А за конем неслося щось неокреслене, щось, що було неоформленим, зітканим із мороку й сяйва клубком, виром, марою. Щось, що будило панічний страх, огидний жах, що скручував кишки.

Відьмак крикнув, підіймаючи меч.

Вершник його зауважив, приспішив галоп, озирнувся. Відьмак крикнув знову. Гримнув грім.

Блиснуло, але цього разу це не була блискавка. Любисток зіщулився біля лавки, й був би заліз під неї, але та виявилася занизькою. Берньє опустив вила. Петунія Гофмайер, яка вибігла з дому, скрикнула.

Сліпучий блиск матеріалізувався у прозору сферу, всередині якої замаячила постать, у блискавичному темпі набираючи контурів і форм. Любисток розпізнав її відразу ж. Знав ті чорні дикі локони й обсидіанову зірку на оксамитці. Тим, чого не знав і ніколи раніше не бачив, було обличчя. Обличчя Люті й Шаленства, обличчя богині Помсти, Вбивства й Смерті.

Йеннефер підняла руку й прокричала закляття, з руки її стрелили із сичанням спіралі, розбризкуючи іскри, розітнули нічне небо, тисячами відблисків відбившись від поверхні ставків. Спіралі наче списи увіткнулися у клубок, що наздоганяв одинокого вершника. Клубок той забурлив, Любистку здалося, що чує він примарні крики, що бачить кошмарні образи коней-мар. Бачив то мить, бо клубок раптом стиснувся, стягнувся у кулю і полетів уверх, у небо, у гоні своєму витягуючись, із хвостом, подібним до комети. Встановилась темрява, що її розганяв лише розгойданий вогник ліхтаря, який тримала Петунія Гофмайер.

Вершник зупинив коня на подвір’ї перед домом, злетів із сідла, похитнувся. Любисток моментально зрозумів, хто то. Ніколи раніше не бачив цієї худорлявої сіроволосої дівчини. Але відразу її упізнав.

— Ґеральте… — тихо промовила дівчина. — Пані Йеннефер… Я вибачаюся… Я мусила. Адже ти знаєш…

— Цірі, — сказав відьмак.

Йеннефер зробила крок до дівчини, втім зупинилася. Мовчала.

До кого вона підійде, — думав Любисток. — Жоден із них — ані відьмак, ані чародійка — не зробить ані кроку, ані жесту. До кого вона спершу підійде? До нього? Чи до неї?

Цірі не підійшла ні до одного з них. Не вміла вибирати. Тож — зомліла.

Дім був порожнім, половинчик й уся його родина вирушили працювати на світанку. Цірі вдавала, що спить, але чула, як Ґеральт і Йеннефер виходять. Вислизнула з ліжка, швидко вдягнулася, тихцем вийшла із хати, пішла за ними до саду.

Ґеральт і Йеннефер звернули до греблі між ставками, що біліли ліліями й жовтіли лататтям. Цірі заховалася за зруйнованим муром і слідкувала за обома через щілину. Вважала, що той Любисток, славетний поет, чиї вірші вона неодноразово читала, ще спить. Але помилялася. Поет Любисток не спав. І спіймав її на гарячому.

— Гей, — сказав, підходячи зненацька й хихочучи. — Чи воно добре, отак-от підглядати й підслуховувати? Більше тактовності, мала. Дозволь їм трохи побути наодинці.

Цірі почервоніла, але відразу ж стиснула губи.

— По-перше, я не мала, — просичала зухвало. — А по-друге, я, хіба, їм заважаю?

Любисток трохи посерйознішав.

— Хіба ні, — відповів. — Навіть здається мені, що ти їм допомагаєш.

— Як? У чому?

— Не вдавай. Учора — було досить спритно. Але тобі мене не обманути. Ти удала, що зомліла, вірно?

— Вірно, — пробурмотіла вона, відвертаючись. — Пані Йеннефер це зрозуміла, але Ґеральт — ні…

— Вони обоє занесли тебе в дім. Руки їхні торкалися одна одну. Сиділи біля твого ліжка до ранку, але не сказали між собою ані слова. Тільки тепер зважилися порозмовляти. Там, на греблі, над ставком. А ти вирішила підслухати, про що вони говорять… І підглянути за ними крізь дірку в мурі. Так тобі треба знати, що вони там роблять?

— Вони там нічого не роблять! — Цірі трохи почервоніла. — Розмовляють — та й усе.

— А ти… — Любисток усівся на траві під яблунею і сперся спиною на стовбур, перевіривши спочатку, чи немає там мурашок чи гусениць. — Ти б хотіла знати, про що вони розмовляють, так?

— Так… Ні! А зрештою… Зрештою я все одно нічого не чую. Вони задалеко.

— Якщо бажаєш, — засміявся бард, — я тобі скажу.

— А ти звідки можеш знати?

— Ха-ха. Я, мила Цірі, поет. Поети про такі справи знають усе. Скажу тобі ще дещо: поети про такі справи знають більше, ніж найзаангажованіші в те особи.

— Авжеж!

— Слово даю. Слово поета.

— Так? Ну то… Ну то скажи, про що вони розмовляють? Поясни мені, що воно все значить!

— Визирни ще раз крізь дірку й побач, що вони роблять.

— Гмм… — Цірі закусила нижню губу, потім схилилася, наблизила око до шпарини. — Пані Йеннефер стоїть біля верби… Обриває листки й грається своєю зіркою… Нічого не говорить і зовсім не дивиться на Ґеральта… А Ґеральт стоїть поряд. Опустив голову. Й щось говорить. Ні, мовчить. Ой, а обличчя в нього… Дивне обличчя…

— Дитяче легко, — Любисток знайшов у траві яблуко, витер його об штани й оглянув критично. — Він саме просить її, аби вона вибачила йому різноманітні дурнуваті слова та вчинки. Вибачається за нетерплячість, за брак віри й надії, за завзятість, за примхи й пози, для чоловіка негідні. Вибачається за те, що колись не розумів, що колись розуміти не хотів…

— Це неможлива неправда! — Цірі випросталася і різким рухом відкинула чубчик із чола. — Ти все придумуєш!

— Він вибачається за те, що тільки зараз зрозумів… — Любисток задивився у небо, а голос його набував ритму, властивого баладам. — За те, що хтів би зрозуміти, але боїться, що не зможе… За те, що не зрозуміє аніколи. Пробачається і просить про вибачення… Гмм, гмм… Значення… Сумління… Призначення? Усе банально, зараза…

— Неправда, — тупнула Цірі. — Ґеральт аж ніяк так не говорить! Він… узагалі не говорить. Адже я бачила. Стоїть там за нею і мовчить…

— У тому й полягає роль поезії, Цірі. Говорити про те, про що інші мовчать.

— Дурнувата та твоя роль. А ти все вигадуєш!

— У цьому також полягає роль поезії. Гей, я чую від ставка якісь піднесені голоси. Визирни швиденько, подивися, що там діється.

— Ґеральт, — Цірі знову приклала око до діри в мурі, — стоїть із опущеною головою, а Йеннефер страшенно на нього верещить. Верещить і вимахує руками. Ой-йой… Що воно може значити?

— Дитяче легко, — Любисток знову дивився на хмарки, що пливли по небу. — Тепер вона вибачається перед ним.

Цим беру тебе, аби мати тебе й оберігати, на долю добру й злу, найкращу й найгіршу, удень і вночі, у хворобі й здравії, бо ж серцем усім кохаю тебе й присягаюся кохати вічно, поки смерть нас не розлучить.

Стародавня формула шлюбу

Про кохання ми знаємо небагато. Із коханням, так як із грушкою. Грушка солодка й має форму. Спробуйте визначити форму грушки.

Любисток. Півстоліття поезії

Розділ 3

Ґеральт мав причини підозрювати — й підозрював — що банкети чародіїв відрізняються від учт і свят звичайних смертних. Утім, не сподівався, що різниця та настільки велика і настільки всеосяжна.

Пропозиція супроводжувати Йеннефер на банкет, що передував чародійському з’їзду, була несподіваною, але в остовпіння не ввела. Бо не була це перша пропозиція такого роду. Ще раніше, коли мешкали вони разом і все між ними складалося добре, Йеннефер хотіла бувати на з’їздах та конвентиках у його товаристві. Втім тоді він рішуче відмовлявся. Був переконаний, що серед чародіїв він у кращому випадку сприйматиметься як дивовижа й сенсація, у гіршому — як непрошений гість і парія. Йеннефер висміювала його побоювання, але не наполягала. Оскільки в інших ситуаціях вона вміла наполягати так, що аж дім двигтів і сипалося скло, Ґеральт ствердився у думці, що його рішення були слушними.

Цього разу він погодився. Без роздумів. Пропозиція пролунала після довгої, щирої й емоційної розмови. Після розмови, яка зблизила їх знову, відсунула в тінь і забуття їхні старі конфлікти, розтопила лід жалю, гордощів і впертості. Після розмови на греблі Гірундуму Ґеральт погодився б на будь-яку пропозицію з боку Йеннефер. Не відмовився б, навіть якби вона запропонувала йому спільний візит у пекло, щоб випити філіжанку киплячої смоли в товаристві вогняних демонів.

І була ще Цірі, без якої не було б тієї розмови, не було б зустрічі. Цірі, якою, як казав Кодрінгер, цікавився якийсь чародій. Ґеральт розраховував на те, що його присутність на з’їзді спровокує чародія і змусить його діяти. Але Йеннефер він не сказав про те ні слова.

З Гірундуму вони поїхали просто на Танедд, він, вона, Цірі й Любисток. Спочатку вони зупинилися у величезному комплексі палацу Локсія, що займав східно-полудневе підніжжя гори. Палац уже роївся від гостей з’їзду й осіб, що їх супроводжували, але для Йеннефер кімнату знайшли відразу. Вони пробули в Локсії цілий день. Ґеральт провів той день у розмовах із Цірі, Любисток — у біганині, збиранні й розповсюдженні пліток, чародійка — на примірці й вибору одежі. А коли настав вечір, відьмак і Йеннефер приєдналася до різнобарвного кортежу, що прямував до Аретузи — палацу, у якому мав відбутися банкет. І тепер, в Аретузі, Ґеральт дивувався, вражений, хоча й обіцяв собі, що нічому не стане дивуватися і не буде вражатися.

Гігантську центральну залу палацу збудовано було в формі літери «Т». Довший бік мав вікна, вузькі й неправдоподібно високі, сягали вони майже під стелю, сперту на колони. Стеля також була високою. Настільки високою, що непросто було розрізнити деталі фресок, що її оздоблювали, у тому числі й плоть голих людей, що були найповторюванішим мотивом зображень. У вікнах були вітражі, які мали коштувати цілу купу грошей, але в залі все одно відчувався протяг. Ґеральт дивувався, що свічки не гаснуть, але придивившись уважніше, дивуватися перестав. Канделябри були магічні — а може, навіть ілюзорні. Втім світла вони давали чимало, значно більше, ніж свічки.

Коли вони увійшли, всередині розважалося уже не менше сотні людей. Зала, як оцінив відьмак, могла вмістити щонайменше втричі більше, навіть коли посередині, як наказував звичай, поставили б столи підковою. Але традиційної підкови не було зовсім. Виглядало так, що бенкетуватимуть стоячи, невтомно проходжаючи уздовж стін, прикрашених гобеленами, гірляндами й прапорцями, що хвилювалися на протязі. Під гобеленами й гірляндами встановлено було ряди довгих столиків. На столиках громадилося вишукане їдло на ще вишуканішому посуді, серед вишуканих квіткових композицій і вишуканих фігур з льоду. Придивившись уважніше, Ґеральт констатував, що вишуканості значно, значно більше, ніж їдла.

— Немає столу, — понуро підтвердив він факт, розгладжуючи на собі короткий, чорний, гаптований сріблом й укорочений у поясі каптан, у який нарядила його Йеннефер. Каптани такі були останнім писком моди й називалися дублетами. Відьмак і поняття не мав, звідки взялася та назва. І не хотів довідатися.

Йеннефер не відреагувала. Ґеральт не очікував реакції, добре знав, що чародійка не звикла реагувати на подібного роду заяви. Але не відступив. Продовжив бурчати. Просто мав охоту побурчати.

— Немає музики. Дме, як зараза. Немає де всістися. Будемо їсти й пити навстоячки?

Чародійка обдарувала його поволочистим фіалковим поглядом.

— Авжеж, — сказала неочікувано спокійно. — Будемо їсти стоячи. Знай також, що надовго затримуватися біля столу з їдлом вважається нетактовним.

— Намагатимуся бути тактовним, — пробурмотів він. — Тим більше, що не дуже тут є перед чим затримуватися, як бачу.

— Нестримне пиття уважається великою нетактовністю, — продовжувала повчально Йеннефер, зовсім не звертаючи уваги на його буркотіння. — Уникання розмов уважається непробачною нетактовністю…

— А те, — перебив він, — що отой худий мосьпан у кретинських штанях саме показує на мене пальцем двом своїм товаришкам, вважається нетактовним?

— Так. Але дрібною.

— Що будемо робити, Йен?

— Кружляти залою, вітатися, роздавати компліменти, спілкуватися… Припини розгладжувати дублет і поправляти волосся.

— Ти не дозволила мені надягнути пов’язку.

— Твоя пов’язка претензійна. Ну, візьми мене під руку, й ходімо. Стояти біля входу вважається нетактовним.

Вони покрутилися залою, що поступово заповнювалася гостями. Ґеральт був люто голодним, але швидко зорієнтувався, що Йеннефер не жартувала. Стало очевидним, що правила, нав’язані чародіями, й справді наказують їсти й пити мало й удавано неохоче. До того ж будь-яка зупинка біля столу з їжею накладала товариські обов’язки. Хтось помічав, виказував радість, підходив і вітався, настільки ж радісно, наскільки й фальшиво. Після обов’язкового удавання поцілунків у щоки чи млявого потискання долоней, після нещирих посмішок і ще менш щирих, хоча й непогано замаскованих компліментів наставала коротка й нудно банальна розмова ні про що.

Відьмак уважно роздивлявся, шукаючи знайомі обличчя, головно в надії, що він тут не єдина особа, яка не належить до чародійського Братства. Йеннефер його запевнила, що єдиною такою особою він не буде, але він або не бачив нікого з-поза Братства, або не вмів нікого розпізнати.

Пажі розносили на тацях вино, лавіруючи серед гостей. Йеннефер не пила зовсім. Відьмак хотів, але не міг. Дублет тис. Під пахвами.

Уміло направляючи рукою, чародійка відтягнула його від столу й вивела на середину зали, у самісінький центр загальної зацікавленості. Опір нічого не дав. Він здогадувався, про що йдеться. Це була найзвичайнісінька демонстрація.

Ґеральт знав, на що може очікувати, тож зі стоїчним спокоєм зносив повні нездорової зацікавленості погляди чародійок. Хоча Йеннефер запевняла його, що умовності й такт забороняють застосовувати магію на таких імпрезах, він не вірив, щоб маги зуміли стриматися, особливо коли Йеннефер провокаційно виставила його на публічний огляд. І мав рацію, коли не вірив. Кілька разів він відчув тремтіння медальйону й уколи чародійських імпульсів. Дехто — особливо жіночої статі — нахабно намагалися читати його думки. Він був до того підготовленим, знав, про що йдеться, знав, як контраатакувати. Дивився на Йеннефер, яка йшла поряд із ним, на біло-чорно-діамантову Йеннефер із вороновим волоссям і фіалковими очима, а чародії, які його зондували, губилися, явно втрачали зарозумілість й упевненість у собі, на його радісне задоволення. Так, — відповідав він їм подумки, — так, ви не помиляєтеся. Є тільки вона, вона, біля мене, тут і зараз, і тільки це має значення. Тут і зараз. А те, ким вона була раніше, де була раніше й із ким була раніше, — це не має жодного, найменшого значення. Зараз вона зі мною, тут, серед вас. Зі мною — і ні з ким іншим. Саме так я думаю, думаючи про неї, безустанно думаючи про неї, відчуваючи запах її парфумів і тепло її тіла. А ви — вдавіться собі від заздрості.

Чародійка міцно стиснула йому передпліччя, легенько притулилася до його боку.

— Дякую, — промуркотіла, — спрямовуючи погляд у бік столів. — Але без надмірної нарочитості, прошу.

— Ви, чародії, завжди приймаєте щирість за нарочитість? Чи не тому ви не вірите в щирість, навіть коли відчитуєте її у чужих думках?

— Так. Тому.

— І все ж ти дякуєш мені?

— Бо тобі я вірю, — вона стиснула йому лікоть іще сильніше, потягнулася до тарілки. — Поклади мені трохи лосося, відьмаче. Й крабів.

— Це краби з Повіссу. Зловили їх, напевне, з місяць тому, а стоїть спека. Не боїшся…

— Ці краби, — перебила вона, — ще сьогодні лазили по морському дну. Телепортація — чудовий винахід.

— Авжеж, — погодився він. — Варто б його розповсюдити, не вважаєш?

— Ми над тим працюємо. Накладай, накладай, я голодна.

— Кохаю тебе, Йен.

— Я просила, без нарочитості… — Вона урвала, підвела голову, відгорнула зі щоки чорні локони, широко розкрила фіолетові очі. — Ґеральте! Ти признався мені в цьому вперше!

— Неможливо. Ти наді мною насміхаєшся.

— Ні, не насміхаюся. Раніше ти тільки думав, а сьогодні — сказав.

— Це аж така різниця?

— Величезна.

— Йен…

— Не говори із повним ротом. Я також тебе кохаю. А я не говорила? Боги, не подавися! Підніми руки, я вдарю тебе по спині. Дихай глибше.

— Йен…

— Дихай, дихай, зараз мине.

— Йен!

— Так. Щирість за щирість.

— Ти себе добре почуваєш?

— Я чекала, — вона видавила лимон на лосося. — Адже не станеш реагувати на признання, зроблене подумки. Я дочекалася слів, могла відповісти — й відповіла. Я почуваюся чудово.

— Що сталося?

— Я розповім тобі пізніше. Їж. Цей лосось — відбірний. Силою клянуся, по-справжньому відбірний.

— Я можу тебе поцілувати? Тут, зараз, при всіх?

— Ні.

— Йеннефер! — темноволоса чародійка, яка проходила повз, визволила руку з-під ліктя чоловіка, що її супроводжував, і наблизилася. — Ти все ж приїхала? Ох, це чудово! Я тебе сто років не бачила!

— Сабріно! — Йеннефер зраділа настільки щиро, що будь-хто за винятком Ґеральта міг би й повірити. — Кохана! Я така рада!

Чародійки обійнялися обережно й поцілували навзаєм повітря біля вух і діамантово-оніксових сережок. Сережки обох чародійок, що нагадували мініатюрні виноградні грона, були ідентичними — й у повітрі відразу запахло лютою ворожнечею.

— Ґеральте, дозволь, це моя шкільна подруга, Сабріна Ґлевіссіг з Ард Карайгу.

Відьмак схилився, поцілував високо подану долоню. Уже зумів зорієнтуватися, що всі чародійки очікували при привітаннях на поцілунок руки: жесту, який прирівнював їх щонайменше до князівен. Сабріна Ґлевіссіг підвела голову, сережки її затремтіли й задзвонили. Тихенько, але демонстративно й нахабно.

— Я дуже хотіла познайомитися із тобою, Ґеральте, — сказала вона з посмішкою. Як і всі чародійки, вона не визнавала «панів», «мосьпанів» та інших форм, що були звичними для шляхти. — Я рада, дуже рада. Нарешті ти перестала ховати його від нас, Йенно. Щиро кажучи, дивуюся, що так довго зволікала. Тут абсолютно нічого соромитися.

— Я теж так вважаю, — легко відповіла Йеннефер, трохи примруживши очі й демонстративно відвівши волосся від власних сережок. — Красива блузка, Сабріно. Майже захоплива. Вірно, Ґеральте?

Відьмак кивнув, ковтнувши слину. Блузка Сабріни Ґлевіссіг, пошита з чорного шифону, відкривала абсолютно все, що можна було відкрити, а того трохи мала. Кармінова спідниця, стягнена срібним паском із великою пряжкою у формі троянди, була із розрізом на боку відповідно до найновішої моди. Втім, мода наказувала носити спідницю із розрізом трохи вищим від коліна, а Сабріна носила із розрізом до середини стегна. Дуже справного стегна.

— Що нового у Кедвені? — запитала Йеннефер, удаючи, що не бачить, на що дивиться Ґеральт. — Твій король Генсельт продовжує витрачати сили й засоби в гонитві за білками по лісах і далі думає про каральну експедицію проти ельфів у Дол Блатанна?

— Дамо спокій політиці, — усміхнулася Сабріна. Трохи задовгий ніс і хижі очі робили її схожою на класичні малюнки відьом. — Завтра, на нараді, ми наполітикуємося аж по дірки в носі. Й наслухаємося різних… моралей. Про потребу мирного співіснування… Про дружбу… Про необхідність зайняти солідарну позицію стосовно планів і намірів наших королів… Чого ми ще там наслухаємося, Йеннефер? Що ще готують нам назавтра Капітул і Вільгефорц?

— Даймо спокій політиці.

Сабріна Ґлевіссіг засміялася срібно під акомпанемент тихого брязкоту сережок.

— Слушно. Зачекаємо до ранку. Завтра… Завтра все проясниться. Ах, та політика, ті безкінечні наради… Як же вони фатально відбиваються на шкірі. На щастя, я маю досконалий крем, повір мені, кохана, зморшки зникають, наче сон золотий… Дати тобі рецептуру?

— Дякую, кохана, але не потребую. Насправді.

— Ах, знаю. У школі я завжди заздрила твоїй шкірі. Боги, скільки то років?

Йеннефер удала, що розкланюється із кимось із гостей. Сабріна ж посміхнулася до відьмака й розкішно випнула те, чого не приховував чорний шифон. Ґеральт знову проковтнув слину, намагаючись не дивитися занадто нахабно на її рожеві соски, аж занадто видимі під прозорою тканиною. Глянув полохливо на Йеннефер. Чародійка посміхнулася, але він знав її занадто добре. Була розлюченою.

— Ох, вибач, — сказала вона раптом. — Бачу там Філіппу, мушу із нею негайно порозмовляти. Дозволь, Ґеральте. Па, Сабріно.

— Па, Йеннефер, — Сабріна Ґлевіссіг зазирнула відьмакові в очі. — Ще раз вітаю твій… смак.

— Дякую, — голос Йеннефер був підозріло холодним. — Дякую, моя дорога.

Філіппа Ейльгарт була в товаристві Дійкстри. Ґеральт, який мав колись швидкоплинний контакт із реданським шпигуном, повинен був би втішитися — врешті трапився хтось знайомий, хто, як і він, не належав до Братства. Але не втішився.

— Тішуся, що бачу тебе, Йенно, — Філіппа поцілувала повітря поряд із сережкою Йеннефер. — Привіт, Ґеральте. Ви обидва знаєте графа Дійкстру, вірно?

— Хто ж його не знає? — Йеннефер кивнула й подала Дійкстрі руку, яку шпигун граціозно поцілував. — Рада вас знову бачити, графе.

— То я радий, — запевнив шеф таємних служб короля Візіміра, — знову побачити тебе, Йеннефер. Особливо в такому славному товаристві. Пане Ґеральте, мої найглибші вшанування…

Ґеральт стримався від запевнення, що його вшанування ще глибші, потиснув подану долоню — а скоріше, намагався те зробити, бо розміри її перевищили норми й робили потиск майже неможливим. Гігантський шпигун був одягнений у світло-бежевий дублет, досить неформально розстебнутий. Було видно, що він почувається у тому одязі вільно.

— Я зауважила, — сказала Філіппа, — що ви говорили із Сабріною?

— Ми розмовляли, — пирхнула Йеннефер. — Бачила, що вона має на собі? Треба не мати ані смаку, ані сорому, щоб… Вона, ясна холера, старша від мене на… Та досить. Якби вона мала ще що показувати! Страшезна мавпа!

— Намагалася вас розпитати? Усі знають, що вона шпигує для Генсельта з Кедвену.

— Правда? — Йеннефер удала здивування, що слушно було сприйнято як порядний жарт.

— А ви, пане графе, добре розважаєтеся на наших урочистостях? — запитала Йеннефер, коли вже Філіппа й Дійкстра перестали сміятися.

— Надзвичайно добре, — шпигун короля Візіміра вклонився куртуазно.

— Якщо зважити, — усміхнулася Філіппа, — що граф тут через службові справи, то таке запевнення для нас є нечувано компліментарним. І, як кожен такого роду комплімент, мало щирим. Ще мить тому він признавався мені, що волів би мати милий, домашній напівморок, запашок смолоскипа й підгорілого на рожнах м’ясця. Також йому бракує традиційного, залитого соусом і пивом столу, об який він міг би валити кухлем у ритм плюгавих, пияцьких пісеньок і під який він міг би зсунутися уранці, щоб заснути серед хортів, що гризуть кістки. А до моїх аргументів, що вказують на вищість нашого способу учти, залишився він, уяви тільки собі, глухим.

— Правда? — відьмак глянув на шпигуна ласкавіше. — А які то були аргументи, якщо можна дізнатися?

Цього разу, схоже, як порядний жарт було сприйняте його питання, бо обидві чародійки одночасно засміялися.

— Ах, чоловіки, — сказала Філіппа. — Нічого ви не розумієте. Чи в напівмороці й у диму, сидячи за столом, можна похвалитися сукнею та фігурою?

Ґеральт, не знайшовши слів, тільки вклонився. Йеннефер легенько стиснула його лікоть.

— Ах, — сказала. — Бачу там Трісс Мерігольд. Мушу з нею негайно порозмовляти… Вибачте, що ми зараз вас залишимо. На деякий час, Філіппо. Певно, ми ще знайдемо сьогодні можливість порозмовляти. Так, графе?

— Я не сумніваюся, — Дійкстра усміхнувся і глибоко вклонився. — Я до ваших послуг, Йеннефер. Тільки дайте знак.

Вони підійшли до Трісс, яка переливалася кількома відтінками синього й салатового. Трісс, побачивши їх, урвала розмову із двома чародіями, засміялася радісно, обійняла Йеннефер, ритуал цілування повітря біля вух повторився. Ґеральт узяв подану йому долоню, але рішуче відступив від церемоніалу — обійняв каштановолосу чародійку й поцілував м’яку, у легенькому пушку — наче абрикосинку — щоку. Трісс трохи зарум’янилася.

Чародії представилися. Один був Дрітельмом з Понт Ванісу, другий — його брат Детмольд. Обидва вони були на службі в короля Естерада з Ковіру. Обидва виявилися маломовними, обидва відійшли за першої ж нагоди.

— Ви розмовляли з Філіппою і Дійкстрою з Третогору, — зауважила Трісс, граючись оправленим у срібло й діаманти сердечком з ляпіс-лазурі, що висіло на шиї. — Ви ж, звісно, знаєте, хто такий Дійкстра?

— Знаємо, — сказала Йеннефер. — Він розмовляв із тобою? Намагався випитувати?

— Намагався, — чародійка усміхнулася зі значенням, захихотіла. — Досить обережно. Але Філіппа заважала йому, як тільки могла. А я вважала, що вони в кращих стосунках.

— Вони в пречудових стосунках, — серйозно застерегла Йеннефер. — Дивися, Трісс. Ані слова йому не писни про… Знаєш про кого.

— Знаю. Буду дивитися. А при нагоді… — Трісс понизила голос. — Що про неї чути? Чи я зможу її побачити?

— Якщо ти нарешті зважишся вести тренування в Аретузі, — всміхнулася Йеннефер, — то зможеш бачити її аж занадто часто.

— Ах, — Трісс широко відкрила очі. — Я розумію. Чи Цірі…

— Тихіше, Трісс. Порозмовляємо про це пізніше. Завтра. На нараді.

— Завтра? — дивно посміхнулася Трісс. Йеннефер нахмурилася, але раніше, ніж спромоглася поставити запитання, у залі раптом запанувала легка метушня.

— Уже є, — відкашлялась Трісс. — Прийшли нарешті.

— Так, — підтвердила Йеннефер, відводячи погляд від очей подруги. — Уже є. Ґеральте, нарешті є нагода тобі побачити членів Капітулу і Найвищої Ради. Якщо трапиться нагода, представлю тебе, але не зашкодить, щоб раніше ти зрозумів, хто є ким.

Зібрані чародії розступилися, кланяючись шанобливо особам, які увійшли до зали. Першим ступав немолодий, але міцний чолов’яга в незвичайно скромній вовняній одежі. Біля нього йшла висока жінка із гострими рисами й темним, гладко зачесаним волоссям.

— Це Герхард з Елле, відомий як Ген Ґедимдейт, найстарший із живих чародіїв, — упівголоса промовила Йеннефер. — Жінка, яка йде поруч із ним, це Тіссая де Фрьес. Вона ненабагато молодша від Гена, але не гребує вживати еліксири.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒