Магія світу відьмака 5 страница

За парою йшла приваблива жінка із дуже довгим темно-золотим волоссям, шелестячи оздобленою мереживами сукнею кольору резеди.

— Франческа Фіндабайр, яку звуть Енідою ан Ґленною, Маргариткою з Долин. Не витріщай очі, відьмаче. Нині її вважають за найкрасивішу жінку в світі.

— Вона член Капітулу? — здивувався він пошепки. — Виглядає занадто молодою. Теж магічні еліксири?

— Не в її випадку. Франческа — ельфійка чистої крові. Зверни увагу на чоловіка, який її супроводжує. То Вільгефорц з Роґґевену. Оцей насправді молодий. Але неймовірно талановитий.

Визначення «молодий», як знав Ґеральт, серед чародіїв обіймало вік до ста років включно. Вільгефорц виглядав на тридцять п’ять. Був високим і добре збудованим, носив короткий вамс по рицарській моді, але, вочевидь, без герба. Був також диявольськи вродливим. Кидалося те в очі навіть якщо брати до уваги факт, що поряд із ним пливла Франческа Фіндабайр із величезними очима сарни й із вродою, що спирала дихання.

— Той низенький чоловік, що йде поряд із Вільгефорцом, — це Артауд Терранова, — пояснила Трісс Мерігольд. — Уся п’ятірка складає Капітул…

— А та дівчина із дивним обличчям, яка йде за Вільгефорцом?

— Це його асистентка, Лідія ван Бредеворт, — холодно промовила Йеннефер. — Особа, яка не значить нічого, але вдивлятися у її обличчя є великою безтактністю. Краще зверни увагу на тих трьох, які йдуть позаду, — це члени Ради. Феркарт з Цідарісу, Радкліфф із Оксенфурту й Кардуїн з Лан Ексетеру.

— Це вся Рада? Повний склад? Я думав, що їх більше.

— Капітул нараховує п’ятьох, у Раді — ще п’ятеро. Філіппа Ейльгарт також у Раді.

— І все ще рахунок не сходиться, — покачав він головою, а Трісс захихотіла.

— Ти не сказала йому? Ти насправді нічого не знаєш, Ґеральте?

— Це про що?

— Адже Йеннефер також засідає у Раді. З часу битви під Содденом. Ти йому ще не хвалилася, моя дорога?

— Ні, моя дорога. — Чародійка глянула подрузі просто в очі. — По-перше, я не люблю хвалитися. По-друге, не було для того часу. Я не бачила Ґеральта надто давно, у нас чимало справ. Назбиралося їх на чималий список. І ми їх вирішуємо відповідно із тим списком.

— Вочевидь, — невпевнено сказала Трісс. — Гмм… Через стільки часу… Розумію. Є про що порозмовляти…

— Розмови, — двозначно усміхнулася Йеннефер, кинувши на відьмака новий поволочистий погляд, — наприкінці списку. У самому його кінці, Трісс.

Каштановолоса чародійка явно змішалася, трохи почервонівши.

— Розумію, — повторила, збентежено граючись сердечком з ляпіс-лазурі.

— Я дуже рада, що розумієш. Ґеральте, принеси нам вина. Ні, не від цього пажа. Від отого, що стоїть далі.

Він послухався, безпомилково відчувши наказ у її голосі. Беручи бокали з таці, що ніс паж, спостерігав скоса за обома чародійками. Йеннефер говорила швидко й тихо, Трісс Мерігольд слухала її, опустивши голову. Коли повернувся, Трісс уже не було. Йеннефер не виказувала жодної зацікавленості принесеним вином, тож він відставив обидва непотрібні бокали на стіл.

— Ти не занадто? — запитав він холодно.

Очі Йеннефер палали фіолетом.

— Не намагайся робити з мене ідіотки. Ти думав, що я не знаю про неї і тебе?

— Якщо йдеться про те…

— Саме про те, — відрізала вона. — Не роби дурнуватих мін і стримайся від коментарів. А перед усім — не намагайся брехати. Я знаю Трісс довше, ніж тебе, ми любимо одна одну, чудово розуміємося і завжди будемо розумітися, незалежно від дрібних… інцидентів. А зараз мені здалося, що в неї з’явилися сумніви. Тож я їх розвіяла — та й усе. Не повертаймося до того.

Він і не мав наміру. Йеннефер відвела локони від щоки.

— Я тепер залишу тебе на мить, мушу порозмовляти із Тіссаєю і Франческою. З’їж щось, бо в тебе в шлунку гурчить. І будь насторожі. Кілька осіб тебе напевне зачеплять. Не дайся їм на зуб і не зіпсуй мою репутацію.

— Будь спокійною.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Ти недавно виразив бажання поцілувати мене, тут, при всіх. Це досі актуально?

— Досі.

— Намагайся не розмазати мені помаду.

Зиркнув на зібрання кутиком ока. Спостерігали за поцілунком, але ненав’язливо. Філіппа Ейльгарт, стоячи неподалік із групою молодих чародіїв, підморгнула йому й удала, що аплодує.

Йеннефер відірвалася від його губ, зітхнула глибоко.

— Я мала рацію, це тішить, — промурмотіла. — Ну, я пішла. Скоро повернуся. А після, по банкеті… Гммм…

— Так?

— Не їж нічого із часником, прошу.

Коли вона відійшла, відьмак полишив добрий тон, розстібнув дублет, випив обидва бокали і всерйоз намагався зайнятися їжею. Нічого з того не вийшло.

— Ґеральте.

— Пане графе.

— Не титулуй мене, — скривився Дійкстра. — Я ніякий не граф. Візімір наказав мені так представлятися, аби не дражнити придворних і магів моїм хамським родоводом. Ну, як тобі йдеться із показом суконь і фігури? І з удаванням, що ти добряче веселишся?

— Я не мушу удавати. Я тут не по службі.

— Це цікаво, — усміхнувся шпигун. — Але це підтверджує загальну думку, згідно з якою ти неповторний і єдиний у своєму роді. Бо всі інші тут по службі.

— Саме цього я і побоювався, — Ґеральт також вирішив за можливе усміхнутися. — Чув, що я буду тут єдиним у своєму роді. Чи то — не на місці.

Шпигун придивився до полумисків, з одного взяв та схрупав велике зелене стебло невідомої Ґеральту рослини.

— Принагідно, — сказав, — я дякую тобі за братів Мішле. Багато людей у Реданії зітхнуло із полегшенням, коли ти зарубав усіх чотирьох в оксенфуртському порту. Я про це здогадався, коли викликаний на розслідування медик з університету, оглянувши рани, став твердити, що хтось застосував косу, посаджену сторчма на держак.

Ґеральт не прокоментував. Дійкстра поклав до рота довгу стеблину.

— Шкода, — продовжував, жуючи, — що після їх знешкодження ти не звернувся до бургомістра. Була нагорода, за живих чи мертвих. Чимала.

— Забагато клопоту із податками, — відьмак також зважився на зелене стебло, яке, втім, смакувало наче намилена селера. — Крім того, мені тоді довелося швидко виїхати, бо… Але я, мабуть, тебе знудив, Дійкстро, адже ти й так усе знаєш.

— Якби то, — усміхнувся шпигун. — Усього я не знаю. Та й звідки б?

— З доповіді Філіппи Ейльгарт, щоб не ходити далеко.

— Доповіді, розповіді, плітки. Я мушу їх вислуховувати, така вже в мене професія. Але професія моя водночас змушує просіювати їх через дуже густе сито. Нещодавно, уяви собі, дійшли до мене чутки, що хтось зарубав славетного Професора й двох його побратимів. Це сталося під заїздом в Анхорі. Той, хто це зробив, також не дуже поспішав, щоб забрати винагороду.

Ґеральт стенув плечима.

— Плітки. Просій їх крізь густе сито, побачиш, що зостанеться.

— Я не мушу. Знаю, що зостанеться. Найчастіше тим чимось є спроба цільової дезінформації. До речі, якщо вже ми про дезінформацію, то як там почувається мала Цірілла, бідолашна, хвороблива дівчина, така піддатлива до дифтериту? Чи здорова?

— Облиш, Дійкстро, — холодно промовив відьмак, дивлячись просто в очі шпигунові. — Я знаю, що ти тут по службі, але не будь занадто затятим.

Шпигун зареготав. Двоє чародійок, що проходили повз них, глянули зі здивуванням. І цікавістю.

— Король Візімір, — сказав Дійкстра, скінчивши реготати, — платить мені премію за кожну розгадану таємницю. Затятість забезпечує мені гідне існування. Ти сміятимешся, але в мене є дружина й діти.

— Не бачу в тому нічого смішного. Тож працюй на існування дружини й дітей, але не за мій кошт, якщо можу про це просити. Втім, у цій залі, як здається, таємниць і загадок не бракує.

— Навпаки. Уся Аретуза — це одна велика загадка. Ти, напевне, це зауважив? Щось висить тут у повітрі, Ґеральте. Додам, для зрозуміння, що йдеться не про канделябри.

— Не розумію.

— У це я повірю. Бо і я не розумію. А дуже хотів би зрозуміти. А ти б не хотів? Ах, вибачаюся. Адже ти й так, напевне, все знаєш. З доповіді чарівної Йеннефер з Венґербергу, щоб не ходити далеко. Подумати тільки, були часи, коли й мені вдавалося дізнатися те-інше від чарівної Йеннефер. Ах, де ж вони, сніги минулорічні?

— Я і справді не знаю, про що йдеться, Дійкстро. Чи не міг би ти висловлювати думки точніше? Спробуй. За умови, що це не буде службово. Вибач, але я не маю наміру працювати на твою премію.

— Вважаєш, що пробую тебе зачепити? — скривився шпигун. — Витягнути інформацію підступно? Ти мене ображаєш, Ґеральте. Мені просто цікаво, чи в цій залі ти бачиш ті самі закономірності, що кидаються в очі мені.

— А що ж такого тобі кидається?

— Не дивує тебе повна відсутність коронованих осіб, яку запросто можна помітити на цьому з’їзді?

— Не дивує анітрохи. — Ґеральтові нарешті вдалося надіти мариновану оливку на шпичак. — Королі, напевне, воліють традиційніші учти, за столом, під який вранці можна зсунутися. Тим більше…

— Тим більше — що? — Дійкстра вклав до рота чотири оливки, які без церемоній витяг з миски пальцями.

— Тим більше, — відьмак глянув на натовп, що бродив по залі, — що королям не хотілося напружуватися. Прислали замість себе армію шпигунів. Як з братерства, так і з-поза нього. Напевне для того, аби вишпигували, що тут висить у повітрі.

Дійкстра виплюнув на стіл кісточки оливок, зняв зі срібної підставки довгу виделку й став гребтися нею у глибокій кришталевій салатниці.

— А Вільгефорц, — сказав, не припиняючи гребтися, — подбав про те, щоб ані одного шпигуна тут не забракло. Він має усіх королівських шпигунів в одному горнятку. Навіщо Вільгефорцу всі королівські шпигуни в одному горнятку, відьмаче?

— Поняття не маю. І мало це мене обходить. Я ж казав: я тут приватно. Так би мовити, поза горнятком.

Шпигун короля Візіміра виловив із салатниці малу восьминіжку й придивився до неї із огидою.

— Вони це їдять, — покачав головою із удаваним співчуттям, після чого повернувся до Ґеральта.

— Послухай мене уважно, відьмаче, — сказав тихо. — Твоє переконання щодо приватності та твоя впевненість, що тебе нічого не стосується і нічого стосуватися не може… Це збуджує мене й схиляє до азарту. Ти маєш трохи азарту?

— Ясніше, прошу.

— Пропоную тобі закластися. — Дійкстра підняв виделку із наколотим на неї головоногим. — Я стверджую, що протягом найближчої години Вільгефорц покличе тебе на довгу розмову. Стверджую, що під час тієї розмови він доведе тобі, що ти не є приватною особою, і що ти — в його горнятку. Якщо я помиляюся, то з’їм це гівно на твоїх очах, з мацаками й усім іншим. Підтримуєш закла́д?

— Що я муситиму з’їсти, якщо програю?

— Нічого, — Дійкстра швидко роззирнувся. — Якщо ти програєш, розповіси мені про зміст твоєї розмови із Вільгефорцом.

Відьмак мовчав мить-другу, спокійно дивлячись на шпигуна.

— Прощавайте, графе, — сказав нарешті. — Дякую за розмову. Була вона повчальною.

Дійкстра трохи обурився.

— Аж так…

— Аж так, — обірвав його Ґеральт. — Прощавайте.

Шпигун стенув плечима, кинув восьминога в салатницю разом із виделкою, розвернувся і відійшов. Ґеральт на нього не дивився. Повільно присунувся до іншого столу, вело його бажання дістатися до величезних біло-рожевих креветок, що громадилися на срібній таці серед листків салату й четвертин лимону. Мав на них апетит, але, все ще відчуваючи на собі зацікавлені погляди, хотів з’їсти їх елегантно, із дотриманням умовностей. Наближався доволі повільно, неквапливо й з гідністю скубаючи закуски з інших полумисків.

Біля сусіднього столу стояла Сабріна Ґлевіссіг, занурена в розмову із невідомою йому вогнисто-рудою чародійкою. Руда мала на собі білу спідницю і блузочку з білої креп-жоржети. Блузочка, як і в Сабріни, також була абсолютно прозорою, але мала кілька стратегічно розміщених накладок і гаптувань. Накладки, як помітив Ґеральт, мали цікаву властивість: закривали й відкривали поперемінно.

Чародійки розмовляли, запихуючись шматочками лангуста в майонезі. Говорили вони тихо й на Старшій Мові. Хоча не дивилися у його бік, беззаперечно розмовляли про нього. Він трохи напружив свій чутливий відьмачий слух, удаючи, що цікавлять його виключно креветки.

— …з Йеннефер? — перепитала рудоволоса, бавлячись намистом з перлин, обмотаним навколо шиї так, що було схоже на нашийник. — Ти серйозно, Сабріно?

— Абсолютно, — відповіла Сабріна Ґлевіссіг. — Не повіриш, це триває вже кілька років. І те, що він витримує із тією жахливою гадиною, дуже дивно.

— А чому тут дивуватися? Вона наклала на нього закляття, тримає його під шармом. Чи мало разів я сама так робила?

— Це ж відьмак. Їх зурочити неможливо. Не на такий довгий строк.

— Виходить, це кохання, — зітхнула рудоволоса. — А кохання — сліпе.

— То він сліпий, — скривилася Сабріна. — Чи ти повіриш, Марті, вона насмілилася представити мене йому як шкільну приятельку. Bloede pest, вона старша за мене на… Добре, хай йому. Кажу тобі, вона того відьмака ревнує, як зараза. Мала Мерігольд тільки посміхнулася йому, а та відьма вилаяла її, не вибираючи слів, і вигнала геть. А тепер… Тільки глянь. Стоїть там, розмовляє із Франческою, а з відьмака очей не зводить.

— Боїться, — захихотіла руда, — що ми його вкрадемо, нехай тільки на сьогоднішню ніч. Як тобі, Сабріно? Спробуємо? Хлоп видний, не те, що наші зарозумілі інфузорії із їх комплексами й претензіями…

— Говори тихіше, Марті, — просичала Сабріна. — Не дивися на нього й не вишкірюйся. Йеннефер за нами слідкує. І тримай стиль. Хочеш його спокусити? Це дурний смак.

— Гмм, ти маєш рацію, — подумавши, визнала Марті. — А якби він отак раптом підійшов до нас і сам запропонував?

— Тоді, — Сабріна Ґлевіссіг окинула відьмака хижим чорним оком, — я б дала йому, не роздумуючи, хоча б і на камінні.

— А я, — захихотіла Марті, — навіть на їжаку.

Відьмак, вдивляючись у скатертину, прикрив дурнуватий вираз на обличчі креветкою і листям салату, нечувано радий з того факту, що мутація кровоносних судин унеможливлює рум’янець.

— Відьмак Ґеральт?

Він проковтнув креветку, повернувся. Чародій зі знайомими рисами ледь усміхався, торкаючись гаптованих відлогів фіолетового дублету.

— Доррегарай з Воле. Ми ж знайомі. Зустрічалися…

— Пам’ятаю. Вибачаюся, не впізнав відразу. Я радий…

Чародій усміхнувся трохи ширше, знімаючи два келихи з таці, яку паж проносив поруч.

— Я слідкую за тобою з якогось часу, — мовив, вручаючи один келих Ґеральту. — Всім, кому Йеннефер тебе представляла, ти сказав, що ти радий. Це обман чи відсутність критичного мислення?

— Сердечність.

— До них? — Доррегарай широким жестом вказав на бенкетувальників. — Повір мені, не варто напружуватися. Це пихата, заздрісна й брехлива банда, ґречності твоєї вона не оцінить, а скоріше сприйме за сарказм. Із ними, відьмаче, треба за їхньою власною модою: зухвало, нахабно, неввічливо, принаймні тоді ти їм запам’ятаєшся. Вип’єш зі мною вина?

— Це розбавлене, що вони тут пропонують? — усміхнувся мило Ґеральт. — Із найбільшою огидою. Ну, якщо воно тобі смакує… Змушу себе.

Сабріна й Марті, які нашорошили вуха з-за свого столу, голосно пирхнули. Доррегарай зміряв обох поглядом, сповненим презирства, розвернувся, цокнувся келихом об келих відьмака, посміхнувся, але цього разу щиро.

— Очко тобі, — визнав легко. — Швидко вчишся. На ката, де ти набрався такої умілості? По гостинцях, якими ти все ще вештаєшся по сліду вимираючих створінь? Твоє здоров’я. Звеселишся, але ти один з небагатьох у цій залі, кому я хочу запропонувати такий тост.

— Справді? — Ґеральт ковтнув вина, делікатно поплямкав, насолоджуючись смаком. — Попри те що займаюся різаниною вимираючих створінь?

— Не лови мене на слові. — Чародій приязно хлопнув його по плечу. — Банкет ледве розпочався. Напевне зачепить тебе ще декілька осіб, тож ощадливіше розпоряджайся уїдливими відповідями. Що ж до твого фаху… Ти, Ґеральте, принаймні маєш досить гідності, аби не обвішуватися трофеями. Роззирнися навколо. Ну, сміливіше, геть хороший тон, вони люблять, коли на них дивляться.

Відьмак слухняно втупив погляд у бюст Сабріни Ґлевіссіг.

— Глянь! — Доррегарай вхопив його за рукав, вказав пальцем на чародійку, яка проходила поряд, у хмарі тюлю. — Туфельки зі шкіри рогатої агами. Ти помітив?

Він кивнув, нещиро, бо бачив виключно те, чого не приховувала тюлева блузка.

— О, прошу, скельна кобра, — чародій безпомилково розпізнав нові туфельки, що дефілювали залою. Мода, яка скоротила сукні на п’ядь вище щиколотки, полегшувала йому завдання. — А там… Біла ігуана. Саламандра. Виверна. Крокодиловий кайман. Василіск… Усі до одної — з рептилій, яким загрожує вимирання. На ката, чи не можна носити черевики з телячої чи свинячої шкіри?

— Ти як завжди про шкіри, Доррегараю? — запитала Філіппа Ейльгарт, зупиняючись збоку. — Про дублення і шевство? Що за тривіальна й несмачна тема.

— Одному несмачне одне, іншому — інше, — презирливо скривився чародій. — У тебе красиві накладки на сукні, Філіппо. Якщо не помиляюся, це діамантовий горностай? Добрий смак. Ти, напевне, в курсі, що цей вид, через його чарівний волосяний покрив, повністю вибили років із двадцять тому?

— Тридцять, — поправила Філіппа, вкладаючи до рота останню креветку, ту, яку Ґеральт так і не встиг з’їсти. — Знаю, знаю, цей вид безумовно воскрес би, якби я наказала модистці обшити сукню віхтями клоччя. Думала над тим. Але клоччя не пасувало за кольором.

— Ходімо до столу по тому боці, — запропонував легко відьмак. — Бачив там чималу миску із чорною ікрою. А оскільки лопатоносі осетри також уже майже повністю загинули, то треба поспішити.

— Ікра в твоєму товаристві? Я про це мріяла. — Філіппа затріпотіла віями, сунула йому руку під лікоть, звабливо запахла цинамоном та нардом. — Ходімо, не станемо зволікати. Приєднаєшся до компанії, Доррегарає? Ні? Ну, то бувай, розважайся.

Чародій пирхнув і відвернувся. Сабріна Ґлевіссіг і її руда колега провели їх поглядами ядучішими, ніж у майже вимерлих скельних кобр.

— Доррегарай, — пробурмотіла Філіппа, сміливо притискаючись до боку Ґеральта, — шпигує для короля Етайна з Цідарісу. Будь обережним. Ті його рептилії і шкіри — це вступ, який випереджає розпитування. А Сабріна Ґлевіссіг надто пильно нашорошувала вуха…

— …бо вона шпигує для Генсельта з Кедвену, — закінчив він. — Знаю, ти згадувала. А та руда, її приятелька…

— Не руда, а фарбована. Чи ти очей не маєш? То Марті Содерґрен.

— І для кого шпигує вона?

— Марті? — Філіппа засміялася, блиснула зубами з-під яскраво-кармінових губ. — Для нікого. Марті не цікавить політика.

— Дивовижно. Я вважав, що тут усі шпигують.

— Багато хто, — чародійка примружилася. — Але не всі. Не Марті Содерґрен. Марті цілителька. І німфоманка. Ах, хай мене грім, глянь тільки! Вони вижерли всю ікру! До останнього зернятка! Вилизали миску! І що нам тепер робити?

— Тепер, — Ґеральт невинно всміхнувся, — ти заявиш мені, що щось висить у повітрі. Скажеш, що я мушу відкинути нейтральність і зробити вибір. Запропонуєш мені закластися. Про те, що в тому закла́ді може стати моєю винагородою, я навіть мріяти не смію. Але знаю, що я муситиму зробити, коли програю.

Філіппа Ейльгарт довго мовчала, не зводячи з нього очей.

— Я могла б здогадатися, — сказала тихо. — Дійкстра не стримався. Зробив тобі пропозицію. А я його попереджала, що ти зневажаєш шпигунів.

— Я не зневажаю шпигунів. Я зневажаю шпигування. І зневажаю погорду. Не пропонуй мені жодних закла́дів, Філіппо. Авжеж, я теж відчуваю, що тут щось висить у повітрі. Та й нехай собі висить. Мене воно не стосується і не обходить.

— Ти вже колись сказав мені це. В Оксенфурті.

— Тішуся, що ти запам’ятала. Обставини, як сподіваюся, ти також пам’ятаєш?

— Пречудово. Я тобі не видала тоді, кому служить отой Ріенс, чи як там його. Я дозволила йому втекти. Ех, був же ти тоді злий на мене…

— Це ще слабо сказано.

— Прийшов час, аби я реабілітувалася. Завтра я віддам тобі того Ріенса. Не переривай, не кривися. Це ніякий не закла́д у стилі Дійкстри. Це обітниця, а обітниць я дотримуюся. Ні, жодних питань, прошу. Зачекай до ранку. А тепер давай зосередимося на ікрі й банальних плітках.

— Ікри немає.

— Хвилинку.

Вона швидко озирнулася, ворухнула долонею і пробурмотіла закляття. Срібна посудина в формі вигнутої для стрибка риби вмить виповнилася ікрою лопатоносого осетра, якому загрожує вимирання. Відьмак посміхнувся.

— Можна наїстися ілюзією?

— Ні. Але, для снобів, смак можна відтворити. Скуштуй.

— Гмм… І справді… Здається мені, що вона смачніша за справжню.

— І не повнить, — гордовито сказала чародійка, крапаючи соком лимона на чергову повну ложечку ікри. — Я можу попросити тебе про келих білого вина?

— Слухаюся. Філіппо?

— Слухаю тебе.

— Кажуть, умовності зібрання забороняють накладати тут закляття. Тож чи не безпечніше було б замість ілюзії ікри вичарувати ілюзію самого смаку? Самого враження? Адже ти зуміла б…

— Звичайно, зуміла б… — Філіппа Ейльгарт глянула на нього крізь кришталь келиха. — Конструкція такого закляття простіша за конструкцію цепа. Але маючи тільки враження смаку, ми б утратили приємність, яку дає дія. Процес, ритуальні рухи, що його супроводжують, жести… Розмова, що це супроводжує, контакт очей… Можу втішити тебе дотепним порівнянням, хочеш?

— Слухаю, тішачись наперед.

— Враження оргазму я також могла б вичарувати.

Раніше, ніж відьмак зумів повернути здатність говорити, до них підійшла невисока худорлява чародійка із довгим прямим волоссям кольору соломи. Він відразу її впізнав — була це та, у туфельках з рогатої агами й у блузці з зеленого тюлю, що не приховувала навіть такої найменшої деталі, як маленька родимка над лівою груддю.

— Вибачаюся, — сказала вона, — але я мушу перервати вам цей фліртик. Філіппо, Редкліф і Детмольд просять тебе на хвилинну розмову. Терміново.

— Що ж, раз так — іду. Па, Ґеральте. Пофліртуємо пізніше!

— Ага! — блондинка оцінила його поглядом. — Ґеральт. Відьмак, від якого ошаліла Йеннефер? Я тебе бачила й прикидала, хто то може бути? Страшенно це мене мучило!

— Я знаю муки такого роду, — відповів він, ґречно посміхаючись. — Власне, такі я відчуваю у цю мить.

— Вибачаюся за нечемність. Я Кейра Мец. О, ікра!

— Будь обережною, це ілюзія.

— Диявол, ти маєш рацію! — чародійка впустила ложку, наче то був хвіст чорного скорпіона. — Хто був таким нахабним… Ти? Вмієш створювати ілюзію четвертого ступеню? Ти?

— Я, — збрехав він, не перестаючи посміхатися. — Я майстер магії, удаю відьмака, аби зберегти інкогніто. Чи ти вважала, що Йеннефер зацікавилася б звичайним відьмаком?

Кейра Мец глянула йому просто в очі, скривила губи. На шиї вона носила медальйон у формі хреста-анкха, срібного, всіяного цирконіями.

— Може, вина? — запропонував він, аби перервати незручну мовчанку. Побоювався, що жарт його не був добре сприйнятим.

— Ні, дякую… колего-майстре, — льодово промовила Кейра. — Я не п’ю. Не можу. Нині вночі маю намір завагітніти.

— Із ким? — запитала, підходячи, фарбована в рудий колір приятелька Сабріни Ґлевіссіг, одягнена в прозору блузочку із білої креп-жоржети, оздобленої вишукано розташованими накладками.

— Із ким? — повторила, невинно тріпочучи довгими віями.

Кейра розвернулася і зміряла її від туфельок із білої ігуани до діадемки із перлів.

— А тобі яка різниця?

— Ніякої. Професійна цікавість. Не представиш мене свому приятелеві, славетному Ґеральту із Рівії?

— З небажанням. Але знаю, що від тебе не відкараскатися. Ґеральте, це Марті Содерґрен, цілителька. Її спеціальність — афродизіаки.

— Ми що, маємо говорити про справи? О, ви залишили для мене ікри? Як мило з вашого боку.

— Увага, — хором промовили відьмак і Кейра. — Це ілюзія.

— І справді! — Марті Содерґрен нахилилася, зморщила носика, після чого взяла в руки келих, глянула на слід кармінової помади. — Ну ясно, Філіппа Ейльгарт. Хто ж інший зважився б на таке нахабство. Мерзотна змія. Чи ви знаєте, що вона шпигує для Візіміра з Реданії?

— І ще вона німфоманка? — ризикнув відьмак.

Марті й Кейра одночасно пирхнули.

— Ти на це розраховував, коли до неї залицявся і намагався фліртувати? — запитала цілителька. — Якщо так, то знай, що дехто тебе злісно підманув. Філіппі вже якийсь час перестали смакувати чоловіки.

— А може, ти жінка? — Кейра Мец надула лискучі губи. — Може, ти тільки вдаєш чоловіка, колего майстре магії? Аби зберегти інкогніто? Знаєш, Марті, він тільки-но признався мені, що любить удавати.

— Любить і вміє, — злостиво посміхнулася Марті. — Правда, Ґеральте? Не так давно я бачила, як ти вдаєш, що маєш поганий слух і не розумієш Старшої Мови.

— Він має багато вад, — холодно промовила Йеннефер, підходячи й владно беручи відьмака під руку. — Практично, тільки вади він і має. Ви втрачаєте час, дівчата.

— Так воно й виглядає, — погодилася Марті Содерґрен, усе ще злостиво усміхаючись. — Тоді ми бажаємо вам доброї забави. Ходімо, Кейро, нап’ємося чогось… безалкогольного. Може, і я наважуся на щось нині вночі?

— Хух, — фухнув він, коли ті відійшли. — Саме вчасно, Йен. Дякую тобі.

— Дякуєш? Хіба нещиро. У цій залі є рівно одинадцять жінок, які вихваляються цицьками під прозорими блузками. Я залишаю тебе на півгодини, після чого ловлю тебе за бесідою із двома з них…

Йеннефер перервала себе й глянула на посудину в формі риби.

— …і за поїданням ілюзії, — додала. — Ох, Ґеральте, Ґеральте. Ходімо. Є можливість представити тебе кільком особам, із якими варто познайомитися.

— Одна з них не Вільгефорц?

— Цікаво, — чародійка примружилася, — що саме про нього ти питаєш. Так, це Вільгефорц прагне познайомитися і порозмовляти із тобою. Попереджаю, розмова може виглядати банальною і безтурботною, але нехай це тебе не обманює. Вільгефорц — досвідчений, нечувано розумний гравець. Не знаю, чого він від тебе хоче, але будь уважним.

— Буду уважним, — зітхнув він. — Але не думаю, що твій умілий гравець зумів би мене здивувати. Не після того, що я тут пережив. Кинулися на мене шпигуни, оточили вимираючі рептилії і горностаї. Нагодували мене неіснуючою ікрою. Німфоманки, які не смакують чоловіками, піддавали сумнівам мою чоловічість, погрожували зґвалтувати на їжаку, лякали вагітністю, ба, навіть оргазмом, причому таким, який би не супроводжували ритуальні рухи. Брр…

— Ти пив?

— Трохи білого вина з Цідарісу. Але, можливо, у ньому був афродизіак… Йен? Після розмови із тим Вільгефорцом ми повернемося до Локсії?

— Ми не повернемося до Локсії.

— Прошу?

— Я хочу провести цю ніч в Аретузі. Із тобою. Афродизіак, кажеш? У вині? Цікаво…

— Ой-йой, — зітхнула Йеннефер, потягаючись і закидаючи стегно на стегно відьмака. — Йой-йой. Так давно я не кохалася… Страшенно давно…

Ґеральт виплутав пальці з її локонів, не прокоментував. По-перше, твердження те могло виявитися провокацією, боявся він схованого в ньому гачка. По-друге, не хотів словами стирати присмак її насолоди, який він усе ще мав на губах.

— Я дуже давно не кохалася із чоловіком, який признався б мені у коханні, і якому призналася у коханні я, — замурчала вона по хвильці, коли було вже ясно, що відьмак не візьме приманку. — Я вже й забула, як воно тоді буває. Ой-йей.

Вона потягнулася ще сильніше, напружуючи руки, обіруч хапаючи роги подушки, а груди її, залиті місячним блиском, набрали тоді форми, яка відізвалася у відьмака дрижаками внизу спини. Він обійняв її, обидва вони лягли нерухомо: вигаслі, остиглі.

За вікном кімнатки язготіли цикади, було також чути далекі тихі голоси й сміх, що свідчили про те, що банкет тривав, не дивлячись на пізню пору.

— Ґеральте?

— Так, Йен?

— Розкажи.

— Про розмову із Вільгефорцом? Зараз? Розкажу тобі завтра.

— Зараз, прошу.

Він дивився на секретер у кутку кімнати. Лежали на ньому книжки, альбоми й інші предмети, які адептка, тимчасово переведена до Локсії, не забрала із собою. Дбайливо сперта об книжки, сиділа там також кругленька ганчіркова лялька в оборчастій суконці, зім’ятої від частого притуляння. Вона не забрала ляльку, — подумав, — щоб у Локсії, у спільному дорміторії не наражатися на кпини колежанок. Не забрала свою лялечку. І тепер, напевне, не може без неї заснути.

Лялька вдивлялася у нього очима з ґудзиків. Він відвернувся.

Коли Йеннефер представила його Капітулу, він уважно роздивлявся еліту чародіїв. Ген Ґедимдейт удостоїв його лише коротким, змореним поглядом — видно було, що банкет устиг вже набриднути й змучити старця. Артауд Терранова вклонився із двозначною гримасою, бігаючи очами від нього до Йеннефер, але відразу посерйознішав під поглядами інших. Блакитні ельфійські очі Франчески Фіндабайр були непроникними й твердими, наче скло. Коли його їй представляли, Маргаритка з Долин усміхнулася. Усмішка, хоча й несамовито чарівна, пройняла відьмака тривогою. Тіссая де Фрьес, хоча з виду поглинута безустанним поправлянням манжетів і біжутерії, при знайомстві посміхнулася до нього менш чарівно, але значно щиріше. І це Тіссая відразу зав’язала із ним розмову, нагадавши про один із його шляхетних відьмачих учинків, якого, чесно кажучи, він не пам’ятав і підозрював, що той висмоктаний з пальця.

І тоді до розмови приєднався Вільгефорц. Вільгефорц з Роґґевену, чародій із імпонуючою виправкою, зі шляхетними й вродливими рисами, зі щирим і поштивим голосом. Ґеральт знав, що від людей, які так виглядають, можна сподіватися на будь-що.

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒