Магія світу відьмака 2 страница

— Знаю.

— Вона ж не твоя родичка, вірно? Це відразу видно!

— Так? З чого?

— Вона дуже вродлива, — сказав Фабіо із жорстокою, обеззброюючи-вільною щирістю молодої людини.

Цірі розвернулася, наче пружина, але до того, як устигла вразити Фабіо якимось гострим зауваженням, що стосувалася його веснянок чи зросту, хлопець потягнув її поміж візками, діжками і ятками, пояснюючи одночасно, що башта над плациком має назву Злодійської, що каміння, яке узято для її будови, походить із морського дна, й що дерева, що під нею ростуть, звуться платанами.

— Але ж ти страшенно маломовна, Цірі, — ствердив він раптом.

— Я? — удала вона здивування. — Нічого подібного! Я просто уважно слухаю те, що ти говориш. Ти розповідаєш дуже цікаво, знаєш? Я саме хотіла тебе запитати…

— Слухаю, питай.

— А чи далеко звідси до… до міста Аретуза?

— Ні, зовсім близько! Бо Аретуза це ніяке не місто. Зійдемо на мур, покажу тобі. Оно, там сходи.

Мур був високим, а сходи стрімкими. Фабіо спітнів і задихався, і не було в тому нічого дивного, бо увесь час — патякав. Цірі довідалася, що мур, який оточував місто Горс Велен, — конструкція недавня, набагато молодша за саме місто, збудоване ще ельфами, що в ній тридцять п’ять футів висоти й що це — так званий мур казематний, зроблений із тесаного каміння і необпаленої цегли, бо такий матеріал краще протистоїть ударам таранів.

На верху привітав їх й овіяв освіжаючий морський вітер. Цірі із радістю дихала ним після густої і нерухомої задухи міста. Сперла лікті на край муру, дивлячись з висоти на порт, кольоровий від вітрил.

— Що то, Фабіо? Що воно за гора?

— Острів Танедд.

Острів був, здавалося, дуже близько. Й острів — не нагадував. Виглядав, наче вбитий у морське дно гігантський кам’яний стовп, величезний зикурат, обведений спіральним шляхом, зигзагами сходів і терасами. Тераси зеленіли від гаїв та садів, а із зелені, приліплені до скель, наче гнізда ластівок, стирчали білі стрілчасті вежі й оздоблені куполи, що вінчали комплекси будинків, огороджених галереями. Будинки ті аж ніяк не здавалися вибудуваними. Здавалося, що їх вирізали на схилах цієї морської гори.

— Це все збудували ельфи, — пояснив Фабіо. — Кажуть, що за допомогою ельфійської магії. Утім з незапам’ятних часів Танедд належить чародіям. Близько до вершини, там, де оті блискучі куполи, розташований палац Ґарштанг. Там за кілька днів розпочнеться великий з’їзд магів. А отам, глянь, на самісінькому вершечку, та висока самотня вежа із бланками, це Тор Лара, Вежа Ластівки…

— Чи туди можна дістатися по суші? Це ж близенько.

— Можна. Є міст, який поєднує берег Затоки із островом. Ми його не бачимо, бо закривають дерева. Бачиш ті червоні дахи біля підніжжя гори? То палац Локсія. Туди веде міст. Тільки через Локсію можна дійти до шляху, що веде на верхні тераси…

— А там, де оті красиві галереї і містки? Й сади? Як воно тримається на скелі й не падає? Що воно за палац?

— Це, власне, і є Аретуза, про яку ти питала. Там славетна школа для молодих чародійок.

— Ах, — Цірі облизнула губи. — Значить, це там… Фабіо?

— Слухаю.

— Ти ж часом бачиш молодих чародійок, які вчаться у тій школі? У тій Аретузі?

Хлопець глянув на неї, явно здивований.

— Ні, ніколи! Ніхто їх не бачить! Їм не можна покидати острів і виходити до міста. А на терени школи нікому немає доступу. Навіть для бургграфа й бейліфа, якщо мають справу до чародійок, іти можуть тільки до Локсії. На найнижчий рівень.

— Я так і думала, — Цірі кивнула, задивившись на лискучі дахи Аретузи. — Це не школа, а в’язниця. На острові, на скелі, над прірвою. В’язниця, та й усе.

— Трохи так, — визнав Фабіо, подумавши. — Звідти непросто піти… Але ні, це не так, як у в’язниці. Адептки — це ж молоді дівчата. Їх треба стерегти…

— Від чого?

— Ну… — хлопець затикнувся. — Ти ж знаєш…

— Не знаю.

— Гммм… Думаю… Ох, Цірі, їх же ніхто не тримає у школі насильно. Вони самі хочуть…

— Ну, напевне, — Цірі змовницьки усміхнулася. — Хочуть — і сидять у тій своїй в’язниці. Якби не хотіли, то не дали б себе там закрити. Ніякого дива, досить вчасно дати драла. Ще до того, як там опиняться, бо після може виявитися непросто…

— Як це? Утікати? А куди б вони мали…

— Вони, — перебила вона, — певне, не мали б куди. Бідолашні. Фабіо? Де місто… Гірундум?

Хлопець глянув на неї, упійманий зненацька.

— Гірундум — це не місто, — сказав. — Це велика ферма. Є там сади, городи, що постачають овочі й фрукти усім містам навколо. Також є там ставки, у яких вирощують коропів й іншу рибу…

— Як далеко звідси до Гірундума? Й куди? Покажи мені.

— А навіщо це тобі знати?

— Покажи мені, прошу.

— Бачиш ту дорогу, що веде на захід? Там, де ті вози? Власне тим шляхом і їдуть до Гірундуму. Якихось п’ятнадцять миль, увесь час лісами.

— П’ятнадцять миль, — повторила Цірі. — Недалеко, якби мати хорошого коня… Дякую тобі, Фабіо.

— За що ти мені дякуєш?

— Неважливо. А тепер веди мене на ринок. Ти обіцяв.

— Ходімо.

Такої штовханини й гаму, як на ринку Горс Велену, Цірі не бачила ще ніде. Галасливий рибний базар, через який вони недавно проходили, у порівнянні із ринком справляв враження тихого храму. Плац був по-справжньому гігантським, й усе ж здавалося, що вони, щонайбільше, зуміють тільки здаля подивитися на нього, бо щоб дістатися на територію ярмарки не можна було й мріяти. Втім Фабіо сміливо вдерся у збитий натовп, тягнучи її за руку. Цірі одразу запаморочилася голова.

Торговки дерлися, покупці дерлися ще голосніше, погублені в штовханині діти вили й лементували. Бидло ревіло, вівці бекали, птаство квоктало й кудкудакало. Ґномські ремісники завзято валили молотками у якусь бляху, а коли припиняли ваління, щоб напитися, починали гидко лаятися. Із кількох точок торговища чулися флейти, гуслі та цимбали, мабуть, давали там виставу ваганти та музики. На додачу хтось невидимий у натовпі безустанно дув у мідяну сурму. І точно, музикою він не був.

Цірі відскочила з дороги свині, що, пронизливо кувікаючи, бігла підтюпцем, і наштовхнулася на клітки із курами. Коли її відштовхнули, наступила на щось, що було м’яким; м’яке занявчало. Вона відскочила, ледь розминувшись із копитами великого, смердючого, огидного бидла, що розштовхувало людей кудлатими боками.

— Що то було? — простогнала вона, вирівнюючись. — Фабіо?

— Верблюд. Не бійся.

— Я не боюся! Теж мені!

Роздивлялася із цікавістю. Глянула на роботу половинчиків, які на очах у публіки виробляли баклаги з козиної шкіри, позахоплювалася красивими ляльками, що ними торгувала у ятці пара напівельфів. Подивилася на вироби з малахіту і яспису, які виставив на продаж похмурий і буркотливий гном. Із інтересом і знанням справи обдивилася мечі в лавці зброяра. Поспостерігала за дівчатами, які плели кошики з лози, й дійшла висновку, що немає нічого гіршого, ніж праця.

Той, хто дув у сурму, перестав дути. Мабуть, його вбили.

— Що воно так смаковезно пахне?

— Пончики, — Фабіо помахав капшуком. — Хочеш з’їсти один?

— Хочу з’їсти два.

Торговець подав три пончики, прийняв п’ятак і видав чотири мідяки, з яких один переломив навпіл. Цірі, потроху набуваючи впевненості, приглядалася до операції ламання, жадібно поглинаючи перший пончик.

— Чи це звідси, — запитала, беручись за другий, — походить прислів’я «гроша ламаного не вартий»?

— Звідси, — Фабіо проковтнув свого пончика. Адже менших монет, ніж гріш, немає. Чи там, звідки ти походиш, півгрошей не вживають?

— Ні, — Цірі облизала пальці. — Там, звідки я походжу, уживали золотих дукатів. І крім того, все те ламання не мало сенсу й було непотрібне.

— Чому?

— Бо я маю бажання з’їсти третього пончика.

Наповнені сливовим повидлом пончики подіяли як чудодійний еліксир. У Цірі покращився настрій, а вируюча площа перестала лякати, навіть почала подобатися. Уже не дозволяла, аби Фабіо волік її за собою, сама потягнула його в найщільніший натовп, до місця, де хтось промовляв, залізши на зіставлену з бочок імпровізовану трибуну. Промовцем був підстаркуватий товстун. По голеній голові й бурим шатам Цірі розпізнала мандрівного жерця. Бачила вже таких, інколи провідували вони храм Мелітеле в Елландері. Мати Неннеке ніколи не говорила про них інакше, ніж «ці фанатичні дурні».

— Єдиний є закон на світі! — гарчав товстий жрець. — Закон божий! Уся природа закону тому кориться, уся земля і все, що на землі тій живе! А чари й магія закону тому противні! Тож прокляті чарівниці, й близько вже день гніву, коли вогонь із небес знищить їхній мерзотний острів! Упадуть тоді мури Локсії, Аретузи й Ґарштангу, за якими й збираються ці язичники, щоб обмислювати свої інтриги. Впадуть мури ці…

— І тре’ буде їх, псяча їх мати, заново ставити, — пробурмотів мулярський челядник в убабляному вапном кілті, що стояв поруч.

— Заклинаю вас, люди добрі й набожні, — верещав жрець, — не вірте чарівникам, не звертайтеся до них ані за порадою, ані із проханням! Не дайте звабити себе ані видом їхнім чарівним, ані мовою гладкою, бо істинно скажу вам, що є ті чародії, наче гроби поваплені: зверху красиві, всередині ж гнилизни сповнені та кісток спорохнявілих!

— Бачили його, — сказала молода жіночка із кошиком, повним моркви. — Який балакучий. На магів гавкає, бо завидки його беруть, та й усе.

— Напевне, так, — погодився муляр. — У самого, гляньте, макітра, наче яйце, полисіла, а черево на коліна звисає. А чародії — вродливі, ані товстунів між ними, ані лисунів… А вже чародійки, ха — сама краса…

— Бо дияволу душу вони за красу ту продали! — крикнув низький мосьпан із шевським молотком за поясом.

— Дурню верзеш, чоботарю. Якби не добрі пані з Аретузи, ти б давно із торбою пішов! Їм дякуючи маєш що жерти!

Фабіо потягнув Цірі за рукав, вони знову занурилися у натовп, який поніс їх до центра плацу. Почули вони биття барабана й голосні крики, що закликали до тиші. Натовп вгамовуватися і не думав, але крикуну на дерев’яному підвищенні це аніскільки не заважало. Мав він міцний, тренований голос і вмів ним користуватися.

— Цим сповіщається, — загорлав, розгорнувши сувій пергаменту, — що Гуго Ансбах, за народженням половинчик, з-під права вийнятий, бо злочинним ельфам, які білками себе кличуть, у домі своєму дав нічліг і гостинну. Так само Юстін Інвар, коваль, за родом ґном, який безчесним отим наконечники для стріл кував. Сим бургграф на обох них слід оголошує і наказує їх переслідувати. Хто схопить їх, тому нагорода: п’ятдесят крон готівкою. А якщо хто дасть їм страву чи переховування, то за спільника вини їхньої стане вважатися, і ту само кару йому, як і їм, відміряно буде. А якщо на хуторі чи у селі їх упіймано буде, увесь хутір чи село дадуть плату…

— Та хто ж би, — крикнув хтось із натовпу, — половинчика переховувати б став? По їхніх фермах нехай шукають, а як знайдуть, то усіх їх, нелюдів, до ями!

— На шибеницю, а не до ями!

Глашатай заходився читати подальші розпорядження бургграфа й міської ради, але Цірі втратила інтерес. Вона саме мала намір виборсатися з натовпу, коли раптом відчула руку на сідницях. Абсолютно невипадкову, нахабну й надзвичайно вмілу.

Тиснява, здавалося, робила неможливим поворот, але Цірі навчалася у Каер Морені, як рухатися у місцях, де важко рухатися. Крутнулася, викликавши трохи метушні. Молодий жрець, який стояв біля неї із оголеною головою, усміхнувся нахабною, завченою усмішкою. Ну й що, — говорила та усмішка, — що ти зараз зробиш? Зарум’янишся чарівно, й на тому рум’янці все скінчиться, вірно ж?

Жрець, мабуть, ніколи не мав справи із ученицями Йеннефер.

— Лапи тримай при собі, ти, лиса падлюко! — крикнула Цірі, бліднучи від люті. — За власну жопу себе схопи, ти… Ти, гроб поваплений!!!

Користуючись тим фактом, що ув’язлий у натовпі жрець не міг рухатися, мала намір його копнути, але цьому перешкодив Фабіо, відтягнувши її подалі від жреця і місця пригоди. Бачачи, що вона аж труситься від злості, заспокоїв її, запропонувавши кілька посипаних меленим цукром оладків, побачивши які Цірі миттю забула про інцидент. Вони стали біля прилавка, у місці, звідки було видно ешафот із загінчиком. У загінчику, втім, не було жодного злочинця, а сам ешафот був декорований гірляндами квітів і прислужився групці вдягненим, наче папуги, мандрівних музик, які голосно бряжчали на гуслях і попискували на дудках та флейтах. Молода чорноволоса дівчина у вишитому цехінами сердачку співала й танцювала, трусячи тамбурином і весело тупотячи маленькими туфельками.

Шла магічка через греблю, вкусили її змії.

Усі гади передохли, а магічка жиє!

Згромаджений навколо ешафоту натовп реготав до знемоги й плескав у ритм. Продавчиня оладків кинула в киплячу олію чергову порцію. Фабіо облизнув пальці й потягнув Цірі за рукав.

Яток було безліч, і всюди пропонували щось смачненьке. Вони з’їли ще по тістечку із кремом, пізніше — за компанію — в’яленого вугрика, після чого підправилися чимось дуже дивним, смаженим і насадженим на патик. Пізніше затрималися біля діжок із квашеною капустою й удали, що куштують, аби купити більше. А коли об’їлися і не купили, торговка назвала їх засранцями.

Пішли собі далі. На решту грошей Фабіо купив кошик грушок-бергамоток. Цірі глянула на небо, але вирішила, що ще не полудень.

— Фабіо? А що то за намети й будки, там, під муром?

— Різні розваги. Хочеш подивитися?

— Хочу.

Перед першим наметом стояли виключно чоловіки, у піднесенні переступаючи ногами. Зсередини долинали звуки флейти.

— «Чорношкіра Лейла… — Цірі насилу прочитала кривий напис на полотнищі, — видасть у танці всі секрети свого тіла…» Дурня якась! Які там секрети…

— Ходімо далі, ходімо далі, — підігнав її Фабіо, трохи почервонівши. — О, глянь, оце щось цікаве. Тут приймає ворожка, яка віщує майбутнє. У мене є ще саме два гроші, цього вистачить…

— Шкода монет, — пирхнула Цірі. — Теж мені провіщення — за два гроша! Щоб віщувати, треба бути віщункою. Віщування — це чималий талант. Навіть серед чародійок найбільше одна зі ста має такий…

— Моїй найстаршій сестрі, — втрутився хлопець, — ворожка наворожила, що та вийде заміж — і воно так і сталося. Не кривися, Цірі. Ходімо, поворожимо собі…

— Я не хочу виходити заміж. Не хочу ворожби. Спекотно, а з того намету смердить ладаном, не піду туди. Якщо хочеш — іди сам, я почекаю. Не знаю тільки, навіщо тобі віщування? Що б ти хотів знати?

— Ну… — промовив Фабіо. — Найсильніше, це… Чи буду я подорожувати. Я хотів би подорожувати. Побачити увесь світ…

Буде, подумала раптом Цірі, відчуваючи запаморочення. Буде плавати на великих білих вітрильниках… Добереться до країн, яких ніхто раніше не бачив… Фабіо Сахс, відкривач… Його іменем назвуть півострів, краєчок континенту, який тепер ще не має назви. Маючи п’ятдесят чотири роки, дружину, сина й трьох дочок, помре він, далеко від дому й близьких… Від хвороби, яка нині ще не має назви…

— Цірі! Що із тобою?

Вона витерла обличчя рукою. Мала враження, що виринає з води, що пливе до поверхні з дна глибокого, крижано-холодного озера.

— Це нічого… — пробурмотіла, роздивляючись й опритомнюючи. — Щось у мене в голові запаморочилося… Це через спеку. Й через ті пахощі з намету…

— Скоріше через ту капусту, — серйозно сказав Фабіо. — Даремно ми стільки з’їли. У мене також у череві бурчить.

— Та зі мною — нічого! — Цірі зухвало задерла голову, й справді почуваючи себе краще. Думки, що пролітали їй через голову наче вихор, розвіялися і загубилися у забутті. — Ходімо, Фабіо. Ходімо далі.

— Хочеш грушку?

— Та певно що хочу.

Під муром група підлітків грала на гроші в дзиґу. Дзиґу, акуратно обмотану шнурком, треба було зручним, наче ляскання батогом ривком відправити в рух, так, щоб вона виписувала кола по вимальованим крейдою полям. Цірі вигравала в дзиґу в більшості хлопців у Скелліге, також виграла в усіх адепток у храмі Мелітеле. Вона вже обдумувала концепцію входження у гру й виграшу в босяків не тільки мідяків, але й полатаних портків, коли увагу її раптом привернули гучні крики.

Біля самого кінця ряду наметів і будок, утиснута під мур і кам’яні сходи, стояла дивна напівкругла загорожа, зроблена із полотнищ, розтягнених на саженних тичках. Між двома тичками був вхід, який закривав високий, віспуватий чоловік, одягнений у гамбезон[4] й смугасті штани, заправлені в матроські боти. Перед ним товклася групка людей. Після вкидання у руку рябого кількох монет люди по черзі зникали під полотнищем. Рябий ховав гроші до чималої кружки, подзвонював нею і покрикував хрипло.

— До мене, добрі люди! До мене! На власні очі побачите найстрахітливіше створіння, яке створили боги! Жах і тремтіння! Живий василіск, отруйний страх зерріканських пустель, диявол утілений, людожерця ненаситний! Ви, людоньки, в житті таку потвору не бачили! Тільки-но схоплений, з-за моря на кораблі привезений! Гляньте, гляньте на живого, жахливого василіска на власні очі, бо такого ніколи й ніде ви вже не побачите! Остання можливість! Тут, у мене, всього за три п’ятаки! Баби із дітьми — за два п’ятаки!

— Ха, — сказала Цірі, відганяючи ос від грушок. — Василіск? І живий? Мушу його побачити. Досі я бачила лише гравюри. Ходімо, Фабіо.

— Я вже не маю грошей…

— Я маю. Заплачу за тебе. Ходімо, сміливіше.

— Шість треба, — рябий глянув на кинуті йому в руку мідяки. — Три п’ятаки з особи. Дешевше тільки баби із дітьми.

— Він, — Цірі вказала грушкою на Фабіо, — дитина. А я — баба.

— Дешевше тільки баби із дитиною на руках, — забурчав рябий. — Ну ж, докиньте ще два п’ятаки, хитра панянко, або геть звідси й пропустіть інших. Поспішіть, люди! Ще тільки три місця вільні!

За загородою з полотнища товклися міщани, оточуючи щільним кільцем збитий з дощок поміст, на якому стояла дерев’яна, вкрита килимом клітка. Впустивши бракуючих до комплекту глядачів, рябий заскочив на поміст, узяв довгу тичку й скинув нею килим. Повіяло падлом і неприємним гадячим смородом. Глядачі зашуміли й трохи відступили.

— Вірно робите, добрі люди, — заявив рябий. — Не тра’ близько, бо воно небезпечно.

У клітці, помітно для нього тісній, лежав, згорнувшись у клубок, ящур, укритий темною лускою дивного малюнка. Коли рябий стукнув об клітку тичкою, гад зашамотівся, заскреготів лускою об пруття, витягнув довгу шию і пронизливо засичав, демонструючи гострі, білі, конічні зуби, що сильно контрастували із майже чорною лускою навколо пащі. Глядачі голосно охнули. Кудлатий песик зайшовся різким гавкотом — його тримала на руках жінка, з вигляду торговка.

— Дивіться уважно, добрі люди, — крикнув рябий. — І радійте тому, що подібне страхіття у ваших краях не живе! Ото потворний василіск із далекої Зерріканії! Не наближайтеся, не наближайтеся, бо хоча він замкнений у клітці, самим диханням своїм може вас отруїти!

Цірі й Фабіо пропхалися урешті наперед глядачів.

— Василіск, — коментував рябий з підвищення, спираючись на тичку, наче вартовий на алебарду, — це найотруйнійша бестія на світі! Бо василіск королем усіх гадів є! Якби було василісків більше, пропав би світ цілком і повністю! На щастя, дуже рідкісна то повтора, бо народжується він з яйця, півнем знесеним. А ви ж і самі знаєте, людоньки, що не кожен півень яйця несе, а лише той мерзотник, який як квочка іншому півню дупу підставляє.

Глядачі хоровим сміхом відреагували на масний — якщо не сказати «намащений» — жарт. Не сміялася тільки Цірі, увесь час уважно роздивляючись потвору, яка, роздратована галасом, звивалася і билася об пруття клітки й кусала її, даремно намагаючись розвернути покалічені перетинки крил.

— Яйця, таким півнем знесені, — продовжував віспуватий, — мусять сто й одна отруйна змія висидіти! А коли з яйця проклюнеться василіск…

— Це не василіск, — заявила Цірі, гризучи бергамотку. Віспуватий глянув на неї скоса.

— …коли василіск проклюнеться, кажу, — продовжив, — тоді всіх змій у гнізді повижере, поглинувши їхню отруту, але шкоди ніякої від того не зазнає. А сам отрутою так насититься, що не тільки зубом зможе вбивати, не тільки дотиком навіть, але й диханням самим! А коли кінний рицар візьме й списом василіска проб’є, то отрута по держаку уверх піде, заразом і коня, і вершника на місці вбиваючи!

— Це неправдива неправда, — голосно сказала Цірі, випльовуючи кісточку.

— Правда найправдивіша! — запротестував рябий. — Уб’є коня і вершника уб’є!

— Аякже!

— Стихни, паняночко! — крикнула торговка із песиком. — Не заважай! Хочемо подивуватися і послухати!

— Цірі, припини, — прошепотів Фабіо, штовхнувши її убік. Цірі пирхнула на нього, потягнувшись до кошика за наступною грушкою.

— Перед василіском, — рябий почав говорити голосніше в шумі, який здійняли глядачі, що почали грізно бурчати, — будь-яка тварина тікає, щойно шипіння його почує. Кожен звір, навіть дракон, та що я там, кокодрил навіть, а кокодрил — неможливо страшенний, хто бачив його, той знає. Тільки одне звірятко не лякається василіска, й це куниця. Куниця, коли потвору побачить у пустелі, то бігцем до лісу скоренько біжить, там тільки їй одній зілля знане знаходить і з’їдає його. Тоді отрута василіска вже куниці нестрашна, й тоді та загризти його на смерть може…

Цірі пхикнула сміхом і зімітувала губами протяжний, майже непристойний звук.

— Гей, мудрило! — не витримав віспуватий. — Якщо тобі щось не до смаку, то виходь! Не примушую ані дивитися тебе на василіска, ані слухати про нього!

— Це ніякий не василіск.

— Так? А що воно, пані премудра?

— Виверна, — заявила Цірі, відкидаючи хвостик грушки й облизуючи пальці. — Звичайна виверна. Молода, невеличка, голодна й брудна. Але виверна й тільки. На Старшій Мові — віверн.

— Ач, гляньте! — крикнув віспуватий. — Яка вумна й учена нам тут трапилася! Стули писок, бо я тобі…

— Гей-гей! — відізвався світловолосий молодик в оксамитовому береті й позбавленому герба вамсі зброєносця, який тримав під руку тоненьку й бліденьку дівчину в сукні кольору абрикоса. — Тихіше, пане звіролове! Не погрожуйте шляхтичці, аби я вас тим мечем суворо не покарав. Та й щось мені тут обманом запахло!

— Яким обманом, молодий пане лицарю? — аж захлинувся віспуватий. — Бреше та шмар… Хтів сказати: помиляється та шляхетно народжена панна! Це — василіск!

— Це виверна, — повторила Цірі.

— Яка там верна! Василіск! Гляньте тільки, який страшний, як шипить, як клітку кусає! Які зубиська має! Зубиська, кажу, як у…

— Як у виверни, — скривилася Цірі.

— Як ти зовсім з розуму впала, — віспуватий увіткнув у неї погляд, якого не постидався б й автентичний василіск, — то наблизься! Підійди, аби він на тебе дихнув! Ураз усі побачать, як ти копита відкинеш, від отрути посинівши! Ну, підійди!

— Прошу, — Цірі вишарпнула руку з хватки Фабіо й ступила крок уперед.

— Не дозволю того! — крикнув світловолосий зброєносець, кинувши свою абрикосову подружку й загороджуючи Цірі шлях. — Не може того бути! Занадто ти, мила дамо, ризикуєш.

Цірі, яку ще ніхто так не титулував, трохи почервоніла, глянула на юнака й затріпотіла віями так, як багато разів випробовувала на писарчуку Ярре.

— Немає ніякого ризику, шляхетний рицарю, — посміхнулася звабливо, всупереч пересторогам Йеннефер, яка й далі часто нагадувала їй приказку про дурня і сир. — Нічого зі мною не станеться. Оте нібито отруйне дихання — то бздури.

— Утім, хотів би я, — молодик поклав руку на руків’я меча, — бути поряд із тобою. Для охорони й оборони… Чи дозволиш?

— Дозволю, — Цірі не знала, чому вираз люті на обличчі абрикосової панни дає їй таке задоволення.

— Це я її охороняю та захищаю! — Фабіо задер голову й глянув на зброєносця із викликом. — І я також із нею йду!

— Панове! — Цірі нашорошилася і задерла ніс. — Більше гідності. Не штовхайтеся. Усім вистачить.

Кільце глядачів захвилювалося і забурчало, коли вона сміливо наблизилася до клітки, майже відчуваючи дихання обох хлопців у себе на зашийку. Виверна люто засичала й зашамотілася, у ніс ударив зміїний запах. Фабіо голосно засопів, але Цірі не відступила. Підійшла ще ближче й простягнула руку, майже торкаючись клітки. Потвора кинулася на пруття, гризучи ті зубами. Натовп знову захвилювався, хтось скрикнув.

— Ну й що? — Цірі обернулася, гордовито взявши руки в боки. — Померла я? Отруїла мене ота нібито отруйна потвора? Такий з неї василіск, як з мене…

Перервала, побачивши раптову блідість, що покриває обличчя зброєносця і Фабіо. Блискавично розвернулася і побачила, як два прути клітки розлазяться під напором розлюченого ящера, вириваючи з рами заіржавлені гвіздки.

— Тікайте! — зайшлася з усіх сил. — Клітка розпадається!

Глядачі із криками кинулися до виходу. Кілька намагалося пробитися крізь полотнище, але тільки заплутали в ній себе й інших, поперекидалися, утворюючи верескливий клубок. Зброєносець схопив Цірі за плече саме тоді, коли вона намагалася відскочити, в результаті чого обоє вони спіткнулися, заточилися і впали, перекинувши також і Фабіо. Кудлатий песик торговки почав лаяти, віспуватий — мерзотно лаятися, а цілковито дезорієнтована абрикосова панна — перелякано пищати.

Пруття клітки виламалися із тріском, виверна вирвалася назовні. Віспуватий зіскочив з помосту й намагався втримати її тичкою, але потвора вибила ту одним ударом лапи, скрутилася і шмагнула його хвостом із колючками, перетворюючи віспувату щоку на криваву кашу. Сичучи й розпростовуючи покалічені крила, виверна злетіла з помосту, кинувшись на Цірі, Фабіо й зброєносця, які все намагалися піднятися з землі. Абрикосова панна зомліла й упала на місці навзнак. Цірі напружилася для стрибка, але зрозуміла, що не зуміє.

Врятував їх кошлатий песик, який вирвався з рук торговки, яка впала, заплутавшись у шести своїх спідницях. Тоненько гавкаючи, собацюра кинувся на потвору. Виверна засичала, підвелася, наступила на песика кігтями, скрутилася зміїним, несамовито швидким рухом і уп’яла йому зуби в зашийок. Песик заскавчав дико.

Зброєносець зірвався на коліна, сягнув до боку, але вже не знайшов руків’я, бо Цірі була швидшою. Блискавичним рухом вихопила меч із піхов, підскочила ближче в півоберті. Виверна підвелася, відірвана голова песика звисала з її зубастої пащі.

Усі вивчені в Каер Морені рухи, як здалося Цірі, виконалися самі, майже без її волі й участі. Вона тяла заскочену зненацька виверну в черево й відразу закрутилася, ухиляючись, і ящір, що кинувся на неї, упав на пісок, бризкаючи кров’ю. Цірі перескочила над ним, уміло уникаючи свистячого хвоста, певно, точно й сильно рубанула потвору в зашийок, відскочила, рефлекторно виконала непотрібне вже ухиляння і відразу додала ще раз, тепер перерубавши хребці. Виверна скрутилася і стала нерухомою, тільки вузлуватий хвіст іще тремтів і звивався, розкидаючи навколо пісок.

Цірі швидко тицьнула зброєносцю скривавлений меч у руку.

— Уже все! — крикнула до натовпу, що все ще тікав і до глядачів, які продовжували виплутуватися з полотнища. — Потвору вбито! Той мужній рицар зарубав її на смерть…

Раптом відчула тиск у горлі й вирування у шлунку, в очах їй потемнішало. Щось зі страшною силою гепнуло її у сідниці, так, що аж зуби клацнули. Вона роззирнулася невпевнено. Те, що її ударило, — було землею.

— Цірі… — прошепотів Фабіо, стоячи біля неї на колінах. — Що з тобою? Боги, ти бліда, наче труп…

— Шкода, — пробурмотіла вона, — що ти себе не бачиш.

Люди товклися навколо. Кілька штурхали тіло виверни киями й коцюбами, кілька обдивлялося віспуватого, решта вітала героїчного зброєносця, безстрашного драконозабійцю, єдиного, хто зберіг холоднокровність і запобіг різанині. Зброєносець приводив до тями абрикосову панну, все ще із легким остовпінням споглядаючи на клинок свого меча, покритий розмазаними смугами крові, що вже підсихала.

— Мій герою… — абрикосова панна опритомніла й закинула зброєносцеві руки за шию. — Мій рятівнику! Мій коханий!

— Фабіо, — сказала Цірі слабким голосом, побачивши міських стражників, які пропихувалися між натовпом, — допоможи мені встати й забери мене звідси. Швидко.

— Бідні діти… — товста міщанка в чепці глянула на них, коли вони потихеньку вибиралися із збіговиська. — Ой, пережили ви. Ой, якби не безстрашний рицарьок, очі ваші матері виплакали б!

— Визнайте, в кого отой молодик зброєносцем є! — крикнув ремісник у шкіряному фартусі. — Вартий він за той вчинок поясу й острогів!

— А звіролова в дибу! Батогів йому, батогів! Таку потвору до міста, між людей…

— Води, скоріше! Панна знову зомліла!

— Бідолашна моя Мушка! — завила раптом торговка, схилившись над тим, що залишилося від кудлатого песика. — Собацюрка моя нещасна! Людииии! Хапайте ту дівку, ту шельму, що дракона розізлила! Де вона? Хапайте її! То не звіролов, то вона в усьому винна!

Міські стражники, яким допомагали численні добровольці, почали пропихуватися через юрму й роззиратися. Цірі справилася із запамороченням.

— Фабіо, — прошепотіла. — Розділяємося. Зустрінемося за хвильку на тій вулиці, по якій ми прийшли. А якщо хто тебе затримає і розпитуватиме про мене, то ти мене не знаєш і не відаєш, хто я така.

— Але… Цірі…

— Іди!

Вона стиснула в кулаці амулет Йеннефер і пробурчала закляття активізації. Чари подіяли миттєво, а час був найважливішим. Стражники, які вже проштовхувалися в її напрямку, зупинилися, дезорієнтовані.

— Що за лихо? — здивувався один із них, дивлячись, здавалося, прямо на Цірі. — Де вона? Я ж тільки-но її бачив…

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒