Курс сучасної 20 страница

Тацій В. Я. Вступне слово до монографії В. М. Ссліванова «Право і влада суверенної України». - К., 2002. - С. 9.

Глава 6

проективно-реформаторський характер, а тому потребує соціального прогнозування та (за результатами останнього) суспільного проектування і планування. Реалізація зазначених людських властивостей та суспільних функцій потребує відповідної інформації, спочатку щодо навколишнього середовища та безпосередніх умов буття, а з утворенням соціуму — соціальної інформації. «Однією з головних об'єктивних потреб людини як істоти мислячої та соціальної є інформаційна»1.

Із розвитком суспільства, передусім його пізнавальних сфер, воно, а фактично його лідери, насамперед реформатори, все більше переконувалися, що найвищим типом інформації є наукова інформація. Цей висновок має об'єктивне підґрунтя, зумовлений походженням наукової інформації, методологічним способом здобуття, конструктивно-проективними здібностями та наполегливістю (якщо це справжня наука) у відстоюванні реалізації здобутих результатів. З таких підстав та за таких умов формувалася суспільна потреба у науці, зокрема у науці про суспільство.

Історія вчить, що потреба звернення до науки, наукового осмислення та розуміння закономірностей суспільного процесу виявлялася у більш розвинутих з освітнього та культурного погляду, загалом більш цивілізовано орієнтованих прогресивних суспільствах. Починаючи від Давньої Еллади та часів Відродження і Просвітництва, в процесі буржуазних демократичних революцій, ліберально-гуманістичних течій і визвольних рухів та й нині за умов індустріального та постіндустріального суспільства, цивілізаційний прогрес, як правило, сприяв демократизації суспільної організації та пов'язаним із нею підвищенню її культури та освіченості, стимулюванню інтересу до науки загалом та суспільної науки зокрема, здобуттю наукового знання, його теоретичного узагальнення та прикладного використання.

Демократизація суспільства як передумова підвищення інтересу до науки та потреби у ній не може обмежитися проголошенням певних демократичних принципів та постулатів. Вона реалізовується через визначення змісту і спрямованості конкретних

1 Тацій В. Я. Вступне слово до монографії В. М. Селіванова «Право і влада суверенної України». - К., 2002. - С. 9.

Перспективи української кримінології

суспільних інституцій, процесів, механізмів, головним чином як спосіб взаємодії суспільства та держави1. Зумовленість підвищення інтересу до суспільних наук потребами прогресивного розвитку та демократизації суспільства тривалий час обґрунтовувалася і до наших днів обґрунтовується значною мірою необхідністю наукового осмислення громадянського суспільства, чинників, що сприяють його розвиткові та становленню. Згадується, що видатний німецький філософ Г. В. Ф. Гегель, ґрунтовно аналізуючи громадянське суспільство, до одного з трьох основних моментів останнього відносив дбання про запобігання появі в системі потреб елемента випадковості, уваги до особливого інтересу як до загального. Завдяки цьому положенню Г. В. Ф. Гегель проводить розмежування між особливостями, які певним чином можуть бути прогнозовані, а тому враховані, та випадками, які передбачити майже не можливо, а тому потрібно у будь-який спосіб їх уникнути (нейтралізувати), чим уникнути завдання шкоди стабільним відносинам у громадянському суспільстві, їх впорядкуванню2. Не важко переконатися, що здійснення зазначених функцій та завдань щодо їх реалізації можливе лише на науковій основі, із застосуванням наукових методів і методик. Із цього можна зробити цілком обґрунтоване припущення щодо розуміння визначним мислителем необхідності спиратися на науку у реалізації зазначеного та щодо спроможності науки не лише теоретично обґрунтовувати, а й запропонувати спосіб прикладного вирішення відповідних завдань.

Особлива увага має бути зосереджена на тому, що наукове знання є адекватним (хоч і відносно суб'єктивним) відтворенням об'єктивних матеріальних і духовних умов, процесів і потреб. Водночас дослідницька та прикладна наукова діяльність не може бути ефективною без її попереднього теоретичного обґрунтування, зокрема її мети, об'єктів та предмета спрямування, методу й інструментів визначення ймовірності набутих емпіричних знань тощо. Вважається, що головна мета науки — у творенні нових знань

Скриппюк О. В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика). - К., 2006. - С. 197. 2 Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М., 1990. - С. 228 й др.

Глава 6

відповідно до нових історичних умов1. Погоджуючись із цим положенням у принципі, вважаємо за потрібне доповнити його вимогою до нового знання, яке має бути придатним для практичної реалізації. Останнє здебільшого досягається експериментальною перевіркою розроблених рекомендацій та засобів. У їхній надійності, раціональності та практичній прийнятності закладені умови обґрунтованості та імовірної доцільності застосування у соціальній практиці. Загалом наука має розвиватися таким чином, щоб не виникало сумнівів з приводу потрібності і корисності наукового забезпечення розвитку суспільних відносин та за надійного обґрунтування наукою відповідних потреб суспільства — у реформуванні та удосконаленні згаданих відносин.

На підставі та з урахуванням наведеного вибудовуємо таку методологічну конструкцію зв'язку між демократизацією суспільства та зумовленням його потреби у науковому забезпеченні свого функціонування:

демократія — це спосіб взаємодії суспільства і держави;

зазначена взаємодія одним із генеральних напрямів має роз виток і підтримку громадянського суспільства;

громадянське суспільство як відкрите для обговорення і спрямування цивілізацшного суспільного та державного розвитку має бути поінформованим, тобто потребує необхідної для нього інформації;

з усіх видів інформації найбільш аргументованою, доказо вою, зокрема стосовно складних, гострих, суперечливих проблем, є наукова інформація;

звідси — суспільна цінність науки, передусім суспільних наук, зокрема кримінології, зумовленість потреби у них у відкри тому суспільстві, особливо в період його становлення, як засобу останнього;

для того, щоб наука, наукова галузь, була затребуваною у суспільстві, вона має бути для нього цікавою («привабливою»), тобто задовольняти його інтереси; останнє забезпечується: сутнісною значущістю предмета наукового дослідження; об'єк тивністю наукового пошуку, його незаангажованістю політични ми, владними, відомчими, кон'юнктурними обмеженнями;

1 Селіванов В. М. Право і влада суверенної України. — К., 2002. — С. 428.

Перспективи української кримінології

— наукові розробки, особливо у галузі суспільних відносин, повинні спрямовуватися на пошук та розв'язання складних, основоположних проблем, передусім тих, що гальмують суспільний розвиток, ґрунтуються на віджилих консервативних постулатах; наукові висновки і рекомендації повинні мати оціночно-критичний та реформаторсько-перетворюючий характер, надавати теоретичні обґрунтування та прикладні рішення щодо демократизації суспільної практики, становлення громадянського суспільства, а у сфері кримінології — ґрунтовані на них засоби запобігання та протидії проявам злочинності.

Розвиток суспільних наук та використання їхніх здобутків відбувається, як правило, у більш відкритих, демократично орієнтованих суспільствах, особливо в періоди їхнього цивілі-заційного прогресу, як прояв дійсного (а не декларованого) прагнення носіїв влади при розв'язанні гострих та складних суспільних проблем брати до уваги (або хоча б знати) думку народу, передусім його найбільш освіченого прошарку — науковців.

Процеси і механізми опори на науку меншою мірою або зовсім не здійснювалися в періоди владарювання автократичних та деспотичних режимів, для яких зовсім зайвими та не потрібними були поради «освічених пустословів» щодо того, як організувати владу, вирішувати суспільні та державні справи.

Характерним із цього погляду було ставлення до суспільної науки радянської влади, яка з самого початку проголосила себе владою народу, проявом народовладдя і демократизму. Протягом першого десятиріччя правління новій владі за невідкладними най-гострішими проблемами забезпечення існування (громадянська війна, іноземна інтервенція, опір значної частини населення, передусім селянства, голод, розруха тощо) фактично було не до процесів та ідей, що опановувалися у сфері суспільних наук, включаючи кримінологію. Визначальну роль тут все ще відігравали багатовіковий загальносвітовий досвід духовного та цивілізаційного розвитку людства, національні традиції, загальнолюдські цінності, наукові уявлення про суспільні пріоритети. Наступність цих ідей і положень, плюралістичне ставлення до них підтримувалися існуванням значного прошарку «старої» професури, публіцистів-вільнодумців та наукової інтелігенції, для яких знання та зако-

Глава 6

помірності науки і світоглядні істини завжди були незрівнянно більш значущими, ніж будь-які ідеологічні абстракції та політичні заклики. За цих умов у Росії та Україні вільний творчий розвиток здобула низка галузей наук про суспільство та відповідних наукових установ, включаючи кримінологічні. Щоправда, останні переважно займалися не суспільними проблемами злочинності, а різнобічним вивченням особи злочинця, ЇЇ індивідуальних якостей та властивостей. Про це докладно йшлося в главі 2 Книги 1 Курсу.

Проте з переходом до практичної реалізації абстрактної світоглядної ідеї щодо створення справедливого і гуманного суспільства виявилося, що за наявних у післяжовтневій країні умов для цього потрібні не лише повна раціоналізація суспільної організації в омріяному напрямку, а й встановлення над нею, її інституціями та людиною загалом тотального панування влади. Чинилося це, як правило, під гаслом «побудови нового суспільства» та створення «нової радянської людини», «соціалістичного типу особистості». Суспільні науки, як і інші інституції суспільства, підпадали під панівний вплив радянської державної, тобто комуністичної, ідеології, яка визнавалася єдино правильною і можливою, а її сприйняття, тобто ідеологізація, вважалося першочерговим завданням та мірилом досягнень будь-якої форми суспільного буття. З сучасної історії радянської держави відомо, якими засобами досягалося це «сприйняття», зокрема в науці. Від відторгнення та шельмування тих, хто формував свої світоглядні ідеї на загальносвітових цивілізаційних постулатах, а не на ідеологічних догмах, позбавлення їх можливості працювати в наукових установах, а тим самим і умов виживання, до каральних акцій і репресій та навіть фізичного знищення. Про реалізацію цих тоталітарних заходів щодо українських кримінологічних установ та вчених-кримінологів наприкінці 20-х — на початку 30-х років також детально викладалося у главі 2 Книги 1 Курсу.

Про тоталітаризм як форму державного устрою, напрям політичної думки, що виправдовує необмежене одержавлення суспільного життя та авторитарну владу над ним, а також про радянську компартійну систему, яка реалізовувала на практиці тоталітарні ідеї, у тому числі у сфері суспільних наук, нині написано багато. Для останніх, зокрема для їх методологічного «оздоблен-

Перспективи української кримінології

ня», особливо шкідливим виявилося твердження, що марксизм — це і є наукова ідеологія. Тим самим наука ототожнювалася з ідеологією, а остання з наукою, чим створювалася ситуація, «коли ідеолог намагається зробити так, щоб інший бачив світ у його перспективі; заперечується взаємність перспектив, право іншого на самостійну точку зору. Обмін думками замінюється контролем одного над іншим, набуває реальної сили загальнообов'язкова ідеологія, яка претендує на вираження абсолютної істини, всеосяжний контроль над духовною сферою суспільства»1.

Пам'ятаючи про репресії 30-40-х років та під впливом поновлених тоталітарних методів і засобів регулювання суспільних процесів, що в Україні особливо поширилося у 70-80-х роках та супроводжувалося «подоланням» нібито «націоналістичних збочень», які, мовляв, могли розвинутися лише через допущені «воль-ності» в ідеологічному та суспільствознавчому забезпеченні, переважна більшість науковців у галузі суспільних наук, у тому числі в кримінології, стала дуже «обережно» ставитися до розгляду теоретичних проблем, старанно обходити їх або обмежуватися загальними абстрактними твердженнями, що не суперечили ідеологічним схемам, партійним догмам, усталеним поняттям, не вдаючись до їх детального розгляду, предметної реалізації на практиці. Так, щодо розуміння злочинності тривалий час говорилося про ЇЇ класовий характер, походження від експлуататорського ладу, «залишків» минулого у свідомості або шкідливого впливу на неї буржуазного оточення, «прогнилого Заходу». Розвивалося уявлення про злочинність як про виключно «соціальне явище» (якісно відмінне з сутнісного та детерміністичного погляду від злочинних проявів конкретних осіб), яке реально можна уявити лише на рівні високого соціального узагальнення у вигляді певної абстракції («явища»), що нетипова для соціалістичного суспільства, не має у ньому власних джерел та причин. Подібні «теорії»

1 Селіваипв В. М. Право і влада суверенної України. — К., 2002. — С. 27-29. Автор Курсу пригадує, як на нараді в ЦК Компартії України наприкінці 70-х років, де розглядався стан наукової розробки проблем боротьби зі злочинністю, партійний функціонер, що мав у науковому «здобутку» лише кандидатську дисертацію з історії КПРС, зухвало заявляв, що хоч і не є кримінологом, здатний «з партійних позицій» розвінчати будь-яке кримінологічне дослідження. Характерно, що у пострадянській Україні цей «всезнавець» став одним із керманичів усіх суспільних наук.

Глава 6

були відірвані від реальної практики, все зростаючої сукупності злочинів, соціальних та індивідуальних ознак і властивостей осіб, які їх вчиняли, конкретних економічних, політичних, соціальних, культурологічних, соціально-психологічних, морально-етичних, правових та правозастосовчих процесів і проявів, що слугували чинниками суспільно небезпечних діянь. Замість предметного розкриття останніх та розробки і вжиття відповідних запобіжних заходів в умовах реальної практики настійно твердилося, що злочинність детермінована сукупністю певних факторів, які в узагальненому вигляді діють у різних суспільних сферах та конкретну зумовлювальну функцію яких слід визначати у кожному конкретному випадку вчинення злочинів. На існуванні теорії факторів позначалася й закритість статистичної інформації про переважну більшість чинників злочинності.

Зрозуміло, що подібні наукові висновки й уявлення не турбували ідеологів та керманичів правлячого режиму. Вони не компрометували соціалістичного ладу, не розкривали недоліків та наслідків його реального здійснення, істотних прорахунків та збочень в управлінні ним, у вирішенні корінних соціальних проблем забезпечення його життєдіяльності, у тому числі протидії злочинності. У разі якщо на підставі предметних кримінологічних досліджень, що ґрунтувалися на аналізі конкретної емпіричної інформації, були отримані переконливі критичні дані щодо серйозних недоліків у вирішенні соціальних проблем, усуненні чинників, які сприяли вчиненню злочинів, це викликало гостре невдоволення правлячих кіл аж до обмеження можливості проведення таких досліджень і ліквідації установ, які їх проводили, як це сталося у 1983 р. з Київською Філією ВИДІ МВС СРСР, що детально описано в главі 2 Книги 1 Курсу.

Предметний критичний характер наукових висновків та пропозицій названої установи становив на той час одиничний виняток серед здобутків колективів наукових установ та ВНЗ України, що займалися кримінологічними дослідженнями. В останніх звично переважали загальні, нерідко відомі положення та сентенції. Пропоновані рекомендації через їхню неконкретність не могли предметне слугувати удосконаленню практики протидії злочинності, особливо запобіганню її проявам. Тому названа наукова про-

Перспективи української кримінології

дукція, як правило, не викликала інтересу у практиків правоохоронної діяльності, тих керівників місцевих ланок партійного та радянського апарату, які прагнули позитивних зрушень у названій ділянці роботи. Поступово склався на той час цілком обґрунтований стереотип у ставленні до висновків науковців, зокрема кримінологів: вони, мовляв, занадто абстрактні, не мають предметного змісту і тому не варто знайомитися з ними та брати їх до уваги. Таким чином, політико-ідеологічне «стриножування» справжнього розвитку кримінологічних досліджень призвело до втрати ними потрібної змістовності, до переважання загальних абстрактних висновків, загалом зниження їхнього суспільного значення. Очевидно, цей висновок стосується й інших суспільних наук, предметом вивчення яких була соціальна практика.

У такому становищі суспільні науки, включаючи кримінологію, а також ставлення до них у суспільстві перебували на момент проголошення державного суверенітету України. Ще декілька років по тому комуністичні ідеї мали досить помітне поширення у суспільстві. Фракція комуністичної партії була найбільшою у Верховній Раді (239 голосів), гостро стояло питання про подальший шлях суспільного та державного розвитку України. Однак скасування конституційної норми про правляче становище комуністичної партії, широкий народний рух за демократизацію, державну незалежність, національне самовизначення, що відбивали об'єктивні потреби суспільства, його прогресивної частини, все ж робили свою справу. Повсюдно ширилися демократичні ініціативи, паростки громадянського суспільства, вимоги щодо народовладдя, відкритості державного управління, об'єктивного наукового обґрунтування потреб та шляхів суспільного розвитку. Зрештою в Конституції 1996 р. Україна була визначена як демократична, правова, соціальна держава. Ґрунтування суспільного життя у ній проголошувалося на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Наведене відкидало ідеологічні гальма, визначало перспективи створення демократичного відкритого громадянського суспільства, а в ньому — незаангажованого вільного творчого розвитку науки, зокрема суспільних наук. Перед ними передусім поставала потреба всебічного наукового обґрунтування необхідних соціаль-

Глава 6

но-економічних, державницько-правових, культурно-освітніх, етичних, духовних та інших визначальних перетворень. Кримінології слід було перш за все відійти від ідеологічних трафаретів щодо неприродності злочинності для сучасного, зокрема соціалістичного суспільства, ЇЇ відірваності від реальних суспільних відносин та вчинків людей як абстрактно-узагальненого над-суспільного явища. Відповідно мала бути опрацьована науково обґрунтована система протидії злочинності з переважанням у ній елементів Іуманізму, демократизму, цивілізованості, яка повинна була реалізуватися насамперед у системі запобігання вчиненню злочинів.

Слід відмітити, що названі перспективи та суспільні потреби не залишилися поза увагою суспільствознавців і, що дуже важливо, організаторів та дослідників потенціалу української науки. На той час відбулося немало плідних дискусій, проведено багато наукових форумів, з'явилася низка цікавих публікацій та аналітично-методичних розробок. Серед останніх вважаємо доцільним виділити Міжнародну конференцію «Трансформація наукових систем в державах з перехідною економікою та роль науки у суспільстві, що змінюється», проведену у Києві 8-10 жовтня 1998 р. Національною Академією Наук України за участю Міжнародної організації ООН з освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Міжнародної асоціації академій наук (МААН). Серед головних тем конференції значилися: сучасні глобальні та регіональні проблеми трансформації та інтеграції національних наукових систем, їх стратегії та сучасні можливості, кадри науки XXI століття, роль права у забезпеченні трансформації науки в країнах із перехідною економікою, культурний та освітній аспекти науки XXI століття та інші. У матеріалах конференції1, доповідях і виступах її учасників не лише визначалися перспективи сучасної науки за умов демократичних, цивілізаційних перетворень українського суспільства, а й називалися предметні напрямки, завдання та засоби реалізації зазначених перспектив науки, зокрема її окремих галузей. У поданих до конференції матеріалах автор Курсу визначав спрямо-

1 Трансформація наукових систем в державах з перехідною економікою та роль науки у суспільстві, то змінюється: Матср. наук. копф. 8-10 жовтня 1998 р. — К.: Вид. НАЙ України, 1999.

Перспективи української кримінології

ваність та завдання кримінологічної науки в умовах соціально-економічних трансформацій перехідного періоду, зокрема обґрунтовував необхідність дослідження їхніх протиправних аспектів, розроблення науково обґрунтованої системи безпеки відповідних соціально-економічних та владно-політичних перетворень. Водночас автор застерігав (і, як виявилося пізніше, цілком слушно), що в період переходу країни від тоталітарної до демократичної системи, орієнтованої на ринкову економіку, виявляються різноманітні деструктивні чинники. Серед них виділялися передумови, так би мовити, об'єктивного характеру, спричинені радикальною масовою зміною суспільних відносин, а також суб'єктивні — властиві лише окремо взятій країні. Серед останніх були названі: 1) прорахунки, недоліки, вагання, непорозуміння у проведенні перетворень; 2) залишки старої командно-адміністративної системи; 3) різна міра організованості та політичної волі у подоланні перешкод; 4) різне ставлення до використання з цією метою можливостей науки.

Трохи більше ніж через рік був оприлюднений аналітичний звіт щодо виконання проекту Товариства дослідників Центрально-Східної Європи разом із Міжнародним центром перспективних досліджень «Визначення напрямків і шляхів трансформації науки й освіти в контексті європейської інтеграції України». У ньому зазначалося, що в перші роки української незалежності наука й освіта не ввійшли до переліку пріоритетів державної політики, вони й далі орієнтуються на заходи старої системи, послідовно її відтворюючи. Підкреслювалося, що науковий потенціал країни не може розвиватися, оскільки зберігається стара структура адміністрування. Визначалося, що головною метою нової науково-освітньої політики є забезпечення відповідності інтелектуальних та технологічних ресурсів України вимогам економічних реформ і завданням європейської інтеграції, а серед нагальних потреб на перше місце було поставлено переорієнтування освітньої та наукової галузі на завдання суспільної трансформації та довготермінового розвитку1.

«Вісник центру»: Вид. Міжнародного центру перспективних досліджень {МЦІІД). — К., 1999. - № 8. - С. 29. '! •""• '•

Глава 6

Таким чином, наука, передусім галузі суспільних наук, мала зробити своїм основним предметом суспільну трансформацію, визначити ЇЇ пріоритетні напрямки, першочергові та довготривалі цілі згідно з вітчизняними потребами й умовами та міжнародним досвідом і критеріями. Серед останніх, як зазначалося, провідне місце займають демократизація суспільства, розвиток його цивілізаційних та громадянських засад, політичного та економічного плюралізму, ринкових відносин, відкритості, наукової зумовленості. Одночасно відповідно до цих критеріїв повинні бути окреслені та змінені стратегія та система управління суспільством. Вони мають підпорядковуватися реалізації згаданих цілей, забезпечувати розробку та здійснення відповідних стратегічних, програмних, організаційних, інформаційно-аналітичних заходів, що має відбуватися у тісній взаємодії з наукою, передусім тематично профільними науковими установами через визначення напрямків та всіляку підтримку їхньої діяльності, створення потрібних умов зміцнення їхнього наукового потенціалу, зацікавлене уважне ставлення до запровадження наукових розробок.

Потрібно нагадати, що з перших років набуття Україною державного суверенітету та протягом усього, тепер уже п'ятнадцятирічного, періоду її існування, ніколи не було нестачі у заявах та настановах вищих керівників держави як щодо необхідності докорінної та всебічної трансформації суспільства на демократичних, цивілізаційних засадах, так і стосовно наукового забезпечення трансформаційного процесу.

Проте у реальній дійсності за роки існування суверенної держави України, яка отримала можливість сама визначати пріоритети та концепції розвитку українського суспільства, мало що реально змінилося стосовно його стратегічного спрямування у бік демократизації, розширення громадянських засад, наукового забезпечення. Гучні заяви і настанови зазначеного змісту, як правило, залишилися деклараціями, не були втілені у державну стратегію (така загалом залишається невизначеною), конкретні трансформаційні механізми і процеси. Прояви демократизму, елементи громадянського суспільства мають поодинокий, здебільшого спонтанний характер та реально виявлялися лише під час організованих політичних кампаній та акцій на кшталт «Україна без

Перспективи української кримінології

Кучми», «помаранчевий Майдан» та найбільше — у масових формах підтримки уголос та наочно тих чи інших передвиборчих угруповань і блоків. У цих громадських виявах майже немає спрямованої змістовності та вимогливості до останніх, а переважають заклики неодмінно голосувати за них, їхніх лідерів та випередити у цьому опонентів.

Чому так сталося? Чому держава, проголошена в Конституції як демократична, за 12 років по тому майже не просунулася на шляху реальної практичної демократизації? Далася взнаки низка чинників.

Перш за все, найвища влада держави майже нічого не зробила, щоб від декларацій та закликів перейти до практичної організації процесу демократизації суспільства, очолити цей процес та втілити його у конкретних стратегіях, концепціях, програмах. Подібні визначальні стратегічні документи за роки незалежності розроблені та прийняті вищими органами держави з безлічі проблем і питань, із деяких — навіть неодноразово. Лише щодо проблеми демократизації суспільства влада не спромоглася (а скоріше — не побажала) концептуально та стратегічно офіційно визначитися. Відомо, що за часів президентства Л. Д. Кучми під тиском масового невдоволення його автократичним правлінням була навіть створена група високоповажних інтелектуалів на чолі з віце-президентом НАНУ з суспільних наук, яка отримала завдання розробити та подати на високому загальнодержавному рівні концепцію чи стратегію демократичного розвитку суспільства. Але минув тривалий час, поступово згадана ініціатива призабулася, робота групи залишилася невідомою широкому загалу і зрештою закінчилася нічим. Про неї ніхто не згадував, а керівники групи і не прагнули цього. Таким чином виявилося, що ця акція була черговим «випусканням пари» у «перегрітому котлі» масового невдоволення автократичним режимом та вимог його демократичних змін. Високі інтелектуали у зазначений спосіб допомогли режиму на певний час зняти гостроту зазначених вимог.

Предвиборчі обіцянки та післявиборчі настанови нового Президента України В. А. Ющенка були густо замішані на демократичних ідеях та принципах. Загалом він сприймався суспільством як поборник демократичних перетворень. І дійсно, за його

Глава 6

І І

Ініціативи у перший період президентства з явилася низка ініціатив у напрямку розвитку демократизації, громадянського суспільства, національної свідомості. Проте подібна активність поступово вщухала із загостренням суперечностей на владному олімпі і помітною здачею владних позицій політичним опонентам. Демократичні ініціативи Президента поновилися у другій половині 2006 р. — на початку 2007 р. разом із помітним підвищенням активності у протидії деяким намірам правлячої коаліції та уряду, що були розцінені як узурпаторські та стали фактичною підставою ініціювання дочасних парламентських виборів. Практичне значення мало створення та розгортання роботи Національної комісії з утвердження демократії і верховенства права. До складу Комісії включені відомі науковці, що надало деяким її розробкам ознак концептуальності, теоретичної обґрунтованості, демократичної спрямованості. Добрими намірами започаткувати демократично-громадські ініціативи було зумовлено запровадження «Президентських слухань» (2005 р.), створення «Стратегічної ради з державної політики при Президентові України» (2005 р.), «Громадської ради» (2007 р.) тощо. Значно почастішали публічні акції Президента, безпосередні звернення до народу, регулярні контакти з журналістами, громадськими діячами, залучення науковців до обговорення важливих проблем. Все це мало засвідчити демократизацію нової активності Президента, бажання до цивілізаційних змін, більш повної наукової обґрунтованості та підтримки його рішень. Водночас не всі наміри та кроки Президента отримували таку оцінку, зокрема прагнення до збільшення одноосібних владних повноважень. Та й спілкування з науковцями через односпря-мований (від Президента) і фактично безрезультатний (для науковців) характер дало підстави декому з них (досить поважних — !) оцінити його як декларативне, нещире, здійснюване для власного піару1. Загалом зусилля влади щодо демократизації суспільних відносин та засобів їх регулювання поки що дуже обмежені та малопродуктивні, мають переважно формальний показний характер. Більшість населення (за винятком 10 %) їх не розуміє і не цінує2. Оце і є справжнє масове свідчення «розвитку»

1 Дзеркало тижня. — № 38. — 2007. — 13 жовт.

2 Там само.

Перспективи української кримінології

суспільної свідомості у бік демократизації у державі, що понад 10 років тому проголошена демократичною. Влада, як правило, лише робила вигляд такого «розвитку» і має відповідний результат.

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 202122 23 24 25 Следующая ⇒