Курс сучасної 21 страница

Ще гостріші обґрунтовані оцінки демократичного розвитку сучасного українського суспільства знаходимо у знаних незаанга-жованих науковців. Зокрема, провідний теоретик з проблем демократії та державного управління проф. В. В. Цвєтков, який, на превеликий жаль, нещодавно пішов з життя, у своїй останній монографії писав: «Якщо оцінювати нашу демократію не як абстрактний ідеал, а як живу реальність, то стає очевидним, що вона має набір формальних атрибутів, котрі не забезпечили сподівання людей, їх права і свободи, не вберегли країну від хаотичного розвитку, а більшість народу — від зубожіння. Це трапилося тому, що для повноцінної демократії немає адекватної матеріальної і духовної бази... обґрунтованої теорії соціальних взаємин пост-соціалістичного періоду, а також немає і наукових системних координат політичного і соціально-економічного розвитку суспільства. Наведене, — доповнює він, — призвело до таких явищ, як глибока соціальна дезінтеграція, почуття безнадії, розчарування, соціальної відчуженості, розгубленості, відчаю, втрати віри в майбутнє, криміналізації багатьох сфер суспільного життя, спекуляції, корупції, злодійства, розкрадання, — і все це асоціюється у масовій свідомості з переходом до ринкової економіки1. В. В. Цвєтков робить висновок: «лише дотримання принципів демократії, ідеалів соціальної справедливості може врятувати українське суспільство від остаточного руйнування»2. Дуже необачно і небезпечно було б владі не прислухатися до оцінок знаного фахівця та не зробити з них практичних висновків.

Гостро, але справедливо оцінюють фахівці також намагання влади створити видимість налагодження її діалогу з громадськістю, формування у порядку наказу «громадських колегій», «консультативних рад», інших форм «організованої громад-

Цвєтков В. В. Демократія і державне управління: Теорія, методологія, практика. — К., 2007. - С. 74-76. 2 Там само. - С. 73.

Глава 6

ськості», серед майже 40 тис. яких за результатами найбільш оптимістичного аналізу дійсно виявляють активність менш ніж 10 %. У політичних програмних документах жодної з партій, що перемогла на останніх дочасних виборах до Верховної Ради України (вересень 2007 р.), марно шукати чітко сформульовану мету розвитку громадянського суспільства. Шанований автор, який наводить ці та інші дані аналізу, вважає, що за два роки керівники країни нічого реально не зробили для системних змін у цій сфері суспільства. Він вказує на три головні небезпеки для громадянського суспільства в Україні, а саме: політичний популізм, що не згуртовує громадян у намаганні досягти реальних прав і свобод, а розділяє як споживачів благ, яких потрібно випросити у влади; політичне моралізаторство замість конкретного забезпечення у правовій нормі на підставі дійсного верховенства права та неухильного правопорядку; ментальна українська традиція чекати благ від доброго і справедливого керманича, ніж добиватися їх незалежно від будь-якого начальника1.

Зрозуміло, що демократичні зміни, їх можливість пов'язані не лише з наявністю політичної волі правлячої верхівки. Реально ці можливості, рівень справжньої вільності і свободи людини визначаються її рівнем життя, матеріальними та культурними здобутками. Демократичний спосіб мислення, вільні суспільні відносини неможливі серед людей, більшість яких ледь зводить кінці з кінцями, щоб задовольнити нагальні матеріальні і культурні потреби, загалом забезпечити виживання та життєдіяльність. Але й у цьому винна влада. В останні роки відмічалося стабільне зростання ВВП та загалом економіки. Проте останнє через інфляцію, невиправдані податки та інше майже не позначилося на задоволенні матеріальних потреб переважної частини населення, їх демократичних устремлінь.

Певна річ, у суспільстві, яке у більшості своїй не розуміє значення відкритості, вільного висловлювання громадянами своїх думок і прагнень, не усвідомлює потреби їхньої об'єктивної, насамперед наукової, обґрунтованості, у тому числі з найбільш

1 Бистрицький Є. Передчуття громадянського суспільства // Дзеркало тижня. — № 42-43. - 2007. - 10 лист.

Перспективи української кримінології

важливих і гострих проблем, якою, приміром, є проблема злочинності та протидії їй, у такому суспільстві наука, наразі кримінологія, не перебуватиме у центрі суспільної уваги та поваги. За таких умов державна влада може ігнорувати висновки і рекомендації науковців, особливо якщо вони не збігаються з її інтересами або пов'язані із витратами коштів, яких у державі завжди «не вистачає» для задоволення суспільних потреб. Тільки рішучі наполегливі кроки щодо виправлення зазначеного становища, розроблення та втілення у життя необхідних змін у запровадженні демократичних, науково обґрунтованих засад можуть змінити цінності та спрямованість українського суспільства, передусім державної влади, її ставлення до потреб наукового обґрунтування своєї діяльності, зокрема до потреб кримінологічного обґрунтування протидії злочинності.

Спрямування розвитку суспільства у демократичному напрямі, на шляхах набуття ним більшої громадянськості та його наукове забезпечення є найважливішою передумовою, але не єдиним чинником, що визначає ставлення до науки, включаючи кримінологію, та суспільну потребу у ній. Важливу, більш предметну роль у цьому відіграє суспільна потреба стратегічно визначити напрямки та систему розв'язання найважливіших проблем суспільства, серед них проблеми злочинності.

ф 2. Розроблення та створення на перспективу науково

обґрунтованої стратегії та системи державної

протидії проявам злочинності

Цивілізоване демократичне суспільство повинно формувати, передусім на рівні суспільної свідомості, моралі та культури, неприйнятне ставлення до антигромадських, а тим більше до суспільне небезпечних, вчинків своїх членів. Суспільні утворення, насамперед державні, що наділені повноваженнями влади, мають визначати політику, стратегію, напрями, форми та засоби протидії злочинності, загальнообов'язкові норми відповідальності за вчинення злочинів, порядок, умови, спеціальні установи, на які покладається застосування цих норм. Ці функції у правовій державі є для неї обов'язковими. Сучасна українська держава, яка багатьма фахівцями характеризується як авторитарно-олігар-

Глава 6

хічна система1, на жаль, поки що не виконує політико-стратегічної функції щодо протидії злочинності. Не визначені українською державою такого змісту політика і стратегія. Водночас злочинність спонтанно або організовано не тільки пристосовується до існуючих суспільних форм і засобів протидії їй, а й самоудоскона-люється, організовується, набуває професійних якостей з метою досягнення своїх злочинних цілей. Названим у найбільш стислій формі визначається протистояння між злочинною активністю певної частки суспільства і суспільством загалом.

Зміна та упорядкування ставлення суспільства до злочинності пов'язані передусім із його державною організацією. Остання з цього погляду має проявитися насамперед у такому:

встановленні обов'язкових норм — заборон певних діянь, які через свою суспільну небезпечність визнані у законі криміна льне караними; цей процес має назву криміналізація;

створенні установ і органів держави, на які покладені функції виявлення кримінальне караних діянь та осіб, що їх вчи нили, притягнення останніх за певною процедурою до криміна льної відповідальності; ці органи та установи отримали назву правоохоронних;

створенні системи установ, які наділені повноваженнями у встановленому процесуальному порядку чинити суд щодо осіб, притягнутих до відповідальності за вчинення злочинів і інших правопорушень, визнавати їх винними та призначати відповідно до закону покарання; мова йде про суд та судову систему;

створенні установ для відбування покарання, здійснення його виправно-виховних функцій.

У демократичних цивілізованих суспільствах названі чотири напрями, за якими реалізується їхня політика і стратегія щодо злочинності, доповнюються ще одним суттєвим напрямом — формуванням та реалізацією громадської думки стосовно соціальної небезпечності кримінальних проявів, необхідності запобігання їх вчиненню та участі громадськості у протидії цим проявам. У країнах, де впливовим фактором суспільного життя та державної політики є релігія, духовне несприйняття протиправної та амо-

' Цветков В. В. Вказана праця. — С. 73.

Перспективи української кримінології

ральної поведінки підтримує церква. Вона ж бере активну участь у поверненні до духовних та моральних цінностей «заблукалих» душ — осіб, що відбувають покарання або у інший спосіб відчувають негативну оцінку своєї поведінки суспільством та громадською думкою.

На сучасному етапі розвитку цивілізованості суспільства та державності викарбовуються та набувають певної системи загальні принципи, пріоритети, критерії, міжнародні стандарти ставлення до злочинності і злочинів, які визначаються стратегією протидії злочинним проявам, а та, в свою чергу, зумовлюється державною політикою у сфері соціальної діяльності, що впливає на злочинність.

У зв'язку з розглядом цього питання потрібно, перш за все, хоча б у головних рисах, визначитися термінологічне стосовно іменування цього впливу. Зараз є потреба визначити термін, що охопив би повною мірою та оптимально точно характер (зміст) ставлення суспільства до злочинності у протиборстві з нею, а також встановити, у яких державних формах та на яких рівнях зазначене ставлення реалізовується.

Раніше у радянських партійно-політичних актах, нині в деяких міжнародних документах, зокрема ООН, та публіцистичних, у тому числі вітчизняних, матеріалах, використовувалися терміни «боротьба», «війна» зі злочинністю, які за поясненнями їх змісту у широкому значенні охоплювали й суспільну діяльність щодо виявлення, усунення, послаблення та нейтралізації чинників, що детермінують злочинність. Останнім часом, здебільшого у зв'язку з обґрунтовано критичним ставленням до терміна «боротьба» стосовно злочинності (немає прямого протиборства, протиборчих сторін, переможених та переможців тощо), запропоновано у тому самому широкому розумінні вживати термін «протидія». Цей термін, на думку деяких прихильників його використання, охоплює й запобігання злочинності, яке нібито у широкому значенні тотожне протидії1. Проте здається, що це занадто широке тлумачення. Протидіяти можна тому, що вже є або безумовно має

1 Бандурка А. М.,ДавьІденкоЛ.М. Преступпость в Украйно: причини й противодсйствие. — Харьков, 2003. - С. 86-87.

Глава 6

настати. Запобігають тому, чого ще немає, але що ймовірно може відбутися.

Поняття «боротьба», «протидія» належать до класу узагальнюючих, які відтворюють загальну сутність, що полягає у чиненні супротиву. Вони не розкривають напрямів, спрямованості, функціональної ролі та змістовної сутності різних форм супротиву, що мають суттєву сутнісну, а звідси й понятійну різницю, як, наприклад, між запобіганням злочинам та судовим покаранням за них згідно з кримінальним законом. Сутнісний зміст останніх має лише одну загальну спільність, що полягає у чиненні супротиву злочинам. Проте ця спільність є сутністю іншого, більш загального предмета, яким є протидія злочинності. Відповідно й термін «протидія» однозначно відображає лише сутність, що полягає у супротиві, та не розкриває сутності запобігання, як і інших форм протидії злочинності. Послідовний прихильник застосування щодо загального впливу на злочинність узагальненого терміну «протидія» як такого, що у широкому контексті нібито охоплює й запобігання, Л. М. Давиденко цілком слушно зазначає, що термін «протидія» в етимологічному смислі трактується як дія, що чинить супротив (рос. — «наперекор») іншій дії або явищу1, а кримінологічний аспект протидії створює діяльність «з виявлення причин та умов злочинності, їх усунення, послаблення або нейтралізації»2. Очевидно, навряд чи такі дії щодо чинників злочинності, як їхнє виявлення, послаблення, нейтралізація тощо, етимологічне адекватно відповідають сутності поняття «супротив». З наведеного є підстави зробити висновок, що термін «протидія» може бути використаний для відтворення загального впливу на злочинність, але він лише однобічно («супротив») відображує останній та не містить однозначного відображення поняття запобігання злочинності.

Що стосується державних форм, в яких реалізовується ставлення держави та суспільства до злочинності та які мають визначатися терміном «протидія», на наш погляд, на перше — доктри-

' Давидеико Л. М., Бандурка А. А. Противодействис прсстуїшости: тсория, практика, проблеми. — Харьков, 2005. — С. 11. 2 Там само. — С. 12.

Перспективи української кримінології

нальне — місце має бути поставлена політика, наразі політика держави щодо протидії злочинності. Існує багато визначень поняття державної політики загалом1. Термін політика походить від грецького «роїіїі/га» та перекладається буквально як «справи міста, держави» (роїіз — місто, держава). В широкому розумінні політика — це справи, що пов'язані з відносинами між соціальними групами, державними інституціями із використання влади. Інакше кажучи, державна політика — це спрямування і зміст державної діяльності, цілі і завдання у реалізації інтересів держави, інколи — ще й методи і засоби досягнення цих цілей. Цивілізована демократична держава, якою прагне бути Україна, повинна визначити на науковій основі державну політику загалом, зокрема державну політику у сфері протидії злочинності. Однак за понад 16 років свого існування українська держава не визначила останньої. Науковці-криміно-логи мають проявити ініціативу у розробленні та поданні до вищих органів держави проекту зазначеної частини державної політики. Тим самим вони продемонструють потребу спиратися на кримінологію у вирішенні стратегічних проблем держави.

Останнім часом стало модним виділяти складові державної політики протидії злочинності як окремі політики: кримінальну2, а в ній кримінально-правову, кримінальне-процесуальну, кримінологічну та кримінально-виконавчу3. Думається, що виділення в єдиній державній політиці із протидії злочинності низки галузевих політик за числом галузей наук, предметом яких тією чи іншою мірою є злочинність та протидія їй, є дещо штучним. Передусім не слід забувати, що політика — це загальнодержавний атрибут, форма реалізації державного, а не будь-якого іншого, у тому числі науково-галузевого, інтересу. Щодо злочинності державний інтерес є єдиним. Це протидія їй різними засобами та заходами,

1 Огляд цих визначень див.: Скриннюк О. Сучасна державна політика України: основні концептуальні підходи до визначення змісту понять // Вісник Академії правових наук України. - 2004. - № 4. - С. З та іп.

Дальший І. М. Кримінальна політика: за і проти // Право України. — 1992. — № 8. — С. 29-32; його ж: Кримінологічне планування заходів протидії злочинності та її прогнозування // Вісник Академії правових наук України. — 2004. — № 4. — С. 145.

Джужа О. М. Науково-практичний інтерес до становлення криміпальпо-викопавчої та кримінологічної політики України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. - 2005. - № 11. - С. 164 та ін.

Глава 6

зокрема належними до різних галузей науки і практики. В останніх відтворюється єдина політика держави, і вона є незмінною, незалежно від того, якими засобами, належними до яких наук чи галузей діяльності, вона реалізовується. Тому точніше писати не про кримінально-правову, кримінологічну чи іншу політику, а про реалізацію державної політики із протидії злочинності кримінально-правовими, кримінологічними та іншими засобами. Крім того, слід враховувати, що політика держави у певній галузі або щодо певної проблеми, наразі стосовно протидії злочинності, тісно пов'язана, а значною мірою й зумовлена, державною політикою в інших галузях або щодо інших проблем, скажімо в галузі економіки або економічної політики, так само як і в соціальній, соціокультурній, демографічній, екологічній, аграрній та інших галузях політики держави. Ці різновиди державної політики взаємозумовлені на одному рівні останньої з іншими її різновидами, зокрема з державною політикою із протидії злочинності. Важко собі уявити специфічність взаємодії, скажімо, кримінально-правової чи кримінально-процесуальної політики з політикою в галузі економіки, яка б відрізнялася та виходила за межі взаємодії між останньою та політикою держави із протидії злочинності загалом.

Рівень державної політики доктринальний. Вона визначає ідеологічну основу, принципові підходи та спрямування щодо діяльності державних інституцій стосовно розв'язання певних проблем на тривалий час. Політика змінюється лише за умов зміни політичної орієнтації та інтересів влади, що за нормальних суспільних умов буває не так часто. Загальна політика держави та ЇЇ політика у певній галузі функціонування державного механізму, наразі у сфері протидії злочинності, мають єдину спільну ідеологічну і політичну основу, яка є спільною як щодо політик в інших галузях діяльності держави, так і незмінною стосовно застосування різних засобів реалізації державної політики у певній сфері державної діяльності. Тому так звані галузеві політики, зокрема кримінально-правова, кримінологічна та інші, в одній сфері функціонування, наразі щодо протидії злочинності, не мають сутнісних, доктринальних відмінностей і фактично не є окремими політиками.

Перспективи української кримінології

Політика як загальний ідеологічний дороговказ до певної мети (наразі забезпечення протидії злочинності) реалізовується через відповідні стратегії. Останній термін, як правило, вживається у військовому лексиконі для визначення науково обґрунтованого мистецтва ведення військових операцій. Але має він і більш широке трактування і вживання, як «мистецтво керівництва суспільною, політичною боротьбою, а також загалом мистецтво планування керівництва, ґрунтованого на правильних та далеко спрямованих прогнозах»1.

Стосовно державної політики щодо протидії злочинності стратегії можуть визначати систему, організацію, механізми її здійснення щодо окремих напрямків протидії, приміром стратегію запобігання злочинності, або щодо окремих видів злочинів, наприклад стратегію протидії насильницькій злочинності або злочинам неповнолітніх. Стратегії щодо окремих напрямків протидії злочинності або окремим видам злочинів, залежно від функціонального призначення та спрямування, відрізняються своїми предметними завданнями, пріоритетними цілями, напрямками, формами і засобами їх досягнення. Слід відзначити, що в Україні так само, як і політика у сфері протидії злочинності, не розроблена загальна стратегія реалізації цієї політики. Розроблялися стратегії протидії лише окремим різновидам злочинності, зокрема організованій злочинності. Розроблення загальної стратегії протидії злочинності — ще одне завдання державної влади в контексті визначення України як правової держави. Кримінологія має відіграти вирішальну роль у реалізації цього завдання, чим, безперечно, може продемонструвати своє суспільне і державне значення та потребу у ній.

У межах певної стратегії визначаються концептуальні засади (концепції) вирішення окремих актуальних проблем, прикладом чого може бути Концепція запобігання та протидії корупції. Політика держави щодо протидії злочинності, стратегічні напрямки і завдання, концептуальні положення знаходять відображення в управлінських документах, таких як програми, плани, про що докладніше йтиметься у наступному параграфі.

Ожеюв С. Й. То.'Іковмй словарь русского язьїка. — М„ 1996. — С. 761.

Глава 6

Актуальним історичним завданням Української держави є опрацювання та прийняття зазначених доктринальних документів. У них мають бути визначені її політика загалом та стосовно окремих сфер функціонування держави, у тому числі щодо протидії злочинності у її протистоянні українському суспільству. Вирішення цього завдання зумовлює потреби відповідного наукового обґрунтування, що має бути результатом праці вчених-прав-ників широкого профілю, зокрема сфери наук кримінально-правового циклу та передусім кримінології.

Відповідно до визначеної політики держави у сфері протидії злочинності повинні бути розроблені та у легітимній формі офіційно визначені стратегія та концептуальні засади (концепції) її реалізації загалом і щодо окремих, перш за все особливо небезпечних та поширених, видів злочинів, передусім тих, що посягають на права і свободи людини і громадянина. На рівні окремих видів злочинів стратегічному визначенню підлягають також пріоритетні форми, засоби, предметні цілі та бажані конкретні результати їх досягнення.

Оскільки стратегії зумовлені єдиною політикою, в основі якої мають лежати наукові вимоги і обгрунтування, а серед них одна з головних — вимога системності, визначена стратегія запобігання та протидії злочинності і ЇЇ окремим видам повинна відповідати принципам і вимогам системності. Інакше кажучи, представляти теоретично обґрунтовану та практично вивірену (експеримен-тально випробувану) систему.

Відповідно до сучасного теоретичного та практичного уявлення згадана система протидії держави злочинності має складатися з таких основних напрямків та піднапрямків.

Криміналізація, під якою розуміється визначення державою переліку та ознак суспільне небезпечних діянь, які визнаються злочинними, та видів покарань і інших засобів кримінально- правового характеру, що встановлюються і застосовуються у разі вчинення злочинів.

Правоохоронна система, яка складається з:

а) визначеної та створеної у державі структури та системи органів і установ, що мають завдання та повноваження реагувати певним чином на порушення кримінального закону (ці органи й установи отримали назву правоохоронних);

Перспективи української кримінології

б) визначеної на законодавчому рівні системи (принципів, норм, правових та процесуальних засобів тощо) їхньої діяльності.

Цей напрямок правоохоронної системи містить низку піднап-рямків, а саме:

отримання інформації про діяльнісні прояви з ознаками складів злочинів, визначення тих із них, які потребують кримінально го переслідування, зокрема у формі заведення кримінальної справи, реєстрації злочинів, за фактом яких заведено кримінальну справу;

припинення вчинення діянь, що мають ознаки криміна льного злочину, затримання осіб, які їх вчинили;

визначення та застосування можливих заходів реагування на факт вчинення злочину, зокрема:

заведення кримінального переслідування;

звільнення від кримінальної відповідальності із застосуван ням інших заходів впливу, в тому числі примусових;

застосування кримінально-правового компромісу;

віддання до суду.

3. Система правосуддя у галузі кримінальної юрисдикції, що складається:

з установ, які наділені повноваженнями: чинити суд щодо осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності та відданих до суду; визнавати їх винними; призначати останнім покарання згідно з кримінальним законом — це суд і судова система;

з конституційних норм та процесуального законодавства, що регулюють основні принципи, положення, порядок здійснення правосуддя, права та обов'язки його учасників.

4. Система виконання покарань, що складається:

з установ виконання покарань;

конституційних, кримінально-виконавчих та інших право вих норм, що регулюють принципи, положення, порядок виконан ня покарань, права та обов'язки засуджених і персоналу установ;

системи пробації та соціальної ресоціалізації; система про- бації в Україні поки що фактично не створена.

5. Система запобігання вчиненню злочинів, включаючи:

загальносоціальні засоби та соціальний контроль;

спеціально-кримінологічне запобігання, зокрема індивіду альне (стосовно окремої особи).

Глава 6

Кожний із основних напрямків зазначеної системи запобігання злочинності та її окремим видам більш предметне розглядався у главі 8 Книги 1 та відповідних параграфах глав Книги 2 Курсу, де викладалися особливості запобіжної діяльності щодо окремих видів злочинів. З огляду на це обмежимося лише окремими коментарями стосовно деяких напрямків системи запобігання.

У виданні кримінологічного спрямування, яким є цей Курс, доцільно підкреслити, що з давніх-давен як більш перспективні і цивілізовані альтернативи кримінальному переслідуванню та покаранню називалися ідеї запобігання злочинам1, у тому числі не лише в індивідуальних його формах, а й у формах соціальної профілактики, аж до загалом соціального удосконалення суспільства. У широкому розумінні соціальну профілактику визначають як сукупність заходів, спрямованих на оздоровлення суспільних відносин, ліквідацію соціальних викривлень, підвищення добробуту та морального рівня суспільства. Ці заходи не спрямовані безпосередньо і лише на протидію злочинності. У них більш загальні та об'ємні завдання, вирішення яких має опосередковано позитивно вплинути на скорочення передумов негативних проявів, зокрема злочинності2. У доповіді VII Конгресу ООН по запобіганню злочинності та поводженню з правопорушниками (Мілан, 1985) вказувалося, що «досягнення дійсної соціальної справедливості у сфері розподілу матеріальних і духовних благ серед усіх членів суспільства, ліквідації всіх форм експлуатації, соціального та економічного гноблення та нерівності, а також реальна гарантія усіх основних прав і свобод людини — головна запорука успіху боротьби зі злочинністю та повного її викорінення з життя суспільства»3.

У більш вузькому значенні соціальна профілактика здійснюється насамперед у формах соціального контролю. Останній, як соціологічна категорія, в широкому розумінні охоплює всю сукупність засобів та методів впливу суспільства на небажані та не-

1 Беккариа Ч. О нрсстушісииях й иаказапиях. — М., 1939. — С. 393; Моптескье Ш. Избран-

ньіс произвсдеііия. — М., 1955. — С. 231.

- Кудрящев В. Н. Стратсгии борьби с прсстушюстью. — М., 2003. — С. 274.

•' Доклад VII Комгрссса ООН по ІІредуІІрождсІІию престушюсти й обраїцсиию с правопару-

шителями. — Милам, 1985. — С. 28.

Перспективи української кримінології

прийнятні форми поведінки з метою їх мінімізації1. Основними напрямками соціального контролю є: 1) контроль, що здійснюється системою правоохорони і правосуддя через застосування заходів виявлення, припинення злочинів, покарання та інших санкцій; 2) внутрішній контроль, що забезпечується підтримкою та схваленням суспільне прийнятних інтересів, норм, цінностей, форм поведінки; 3) опосередкований контроль соціальної (референтної) групи, до якої належить особа — потенційний порушник суспільне схвалених норм; 4) контроль, що ґрунтується на широкій доступності різноманітних способів досягнення цілей, задоволення потреб, що виключає або зменшує потребу у звертанні до неправомірних, злочинних форм і способів їх задоволення. Суспільства і держави у міру їхнього соціального цивілізаційного розвитку вдаються до різних напрямків і форм соціального контролю у черговості серед названих від перших до наступних. Можна твердити, що радянська система в останні десятиріччя її існування (70-80-ті роки XX століття) під впливом низки зовнішніх та внутрішніх чинників поступово перейшла до скорочення першої зовнішньої (репресивної) форми соціального контролю з її помірним сполученням з іншими (другим та третім) його напрямками. Практично це проявилося у створенні цілої системи соціального контролю та профілактики правопорушень, яку очолювали партійні та радянські органи, їхні функціонери. До складу системи входили трудові колективи (практично їхня адміністрація), різноманітні громадські форми на кшталт товариських судів, порук трудового колективу, народних дружин, загонів сприяння міліції, «комсомольського прожектора» тощо. На державному рівні ця система підтримувалася та мала організаційне і значною мірою інформаційне, технічне, інше сприяння з боку створеної в органах внутрішніх справ окремої служби профілактики, а у виконкомах рад — утворенням підрозділів, що планували, координували, контролювали здійснення профілактичних заходів. Із розпадом Радянського Союзу система соціального контролю і профілактики,

' Гшшпский Я. Й. Проблеми социальпого коптроля в условиях формироваиия правового государства / Укрспленис закошюсти й борьбьі с прсстушюстью в условиях формироваиия правового государства. — М., 1990. — С. 6.

Глава 6

на жаль, була занедбана, а потім і ліквідована як «рудимент» комуністичного режиму. З того найбільше задоволення мали корумповані чиновники, казнокради, шахраї, «умільці» скористатися прогалинами правового поля та їхні високовладні покровителі і керманичі, за мовчазного сприяння яких була ліквідована система соціальної громадської профілактики. Вона досі не має підтримки у поновленні її на законодавчому рівні. Законопроект «Про профілактику злочинності і правопорушень» десятий рік не може подолати супротиву деяких народних депутатів, які нібито «не розуміють» потреби у ньому. Не відтворена ця система і на організаційно-виконавському рівні. Так, у Комплексній урядовій програмі профілактики правопорушень на 2007-2009 роки знову не передбачені заходи щодо відновлення зазначеної системи. Не вирішені ці питання і на відомчому рівні. Проект Програми реформування органів внутрішніх справ знову залишив поза увагою відновлення служби профілактики правопорушень.

Таким чином, Українська держава, яка визначена як правова та демократична, має вирішити низку завдань політичного, стратегічного, концептуального, програмного характеру щодо виконання функції запобігання і протидії злочинності, проявити державну ініціативу в організації реалізації цих завдань. У вирішенні останніх, а також і в їхньому ініціюванні значна роль належить кримінологам. Виконання цієї ролі, безперечно, сприятиме підвищенню значення та авторитету кримінологічної науки в українському суспільстві.

⇐ Предыдущая 17 18 19 20 212223 24 25 26 Следующая ⇒