|
|||
Розділ XVI
Тієї ночі у відчинені балконні двері, крізь які нам було видно ніч над дахами, залетів кажан. У кімнаті було темно, туди доходив лише тьмяний відсвіт нічного міста, і кажан не злякався, а почав собі никати попід стелею, неначе просто неба. Ми лежали й дивилися на нього, і, гадаю, він нас не помітив, бо лежали ми дуже тихо. А коли кажан вилетів геть, ми побачили, як десь ген за вікнами спалахнув прожектор і світляний промінь поповз по небу; ми стежили за ним очима, аж поки він згас і знову стало темно. Вночі повіяв свіжий вітерець, і ми почули голоси зенітників, що чатували біля своєї гармати на сусідньому даху. Стало холоднувато, і вони понадягали плащі. Серед ночі мене пойняв острах, щоб до нас хтось не зайшов, але Кетрін сказала, що всі сплять. За ніч ми один раз заснули, а коли я прокинувся, Кетрін у кімнаті не було, але я почув, як вона йде коридором, а тоді двері відчинились і вона знов лягла поруч мене й сказала, що все гаразд, вона була внизу і там усі сплять. Вона підходила до дверей міс Ван Кемпен і чула, як та дихає уві. сні. Вона принесла сухого печива, і ми з'їли його й випили трохи вермуту. Ми були голодні, але вона сказала, що вранці мені однаково зроблять промивання шлунка. Над ранок, коли вже розвидніло, я знову заснув, а коли прокинувся, побачив, що її знов немає. Вона прийшла свіжа й гарна і сіла на ліжко, і, поки я держав у роті термометр, зійшло сонце, і ми чули дух роси на покрівлях, а потім дух кави з сусіднього даху, де були зенітники. — Оце б нам піти прогулятися, — сказала Кетрін. — Якби було крісло на колесах, я покатала б тебе. — А як би я заліз у те крісло? — Якось примостили б. — Можна було б виїхати в парк і поснідати на вільному повітрі, — Я визирнув у відчинені балконні двері. — А насправді ми зробимо ось що, — сказала вона, — підготуємо тебе до відвідин твого приятеля доктора Валентіні. — По-моєму, він чудова людина. — Мені він сподобався менше, ніж тобі. Та лікар він, як видно, добрий. — Іди знов до мене, Кетрін. Прошу тебе, — сказав я. — Не можна. Так хороше було вночі, правда ж? — А ти не зможеш чергувати й цю ніч? — Можливо, що й чергуватиму. Але ти не захочеш до мене. — Ще й як. — Ні, не захочеш. Тобі ніколи не робили операції. Ти не знаєш, як тобі буде. — Буде добре. — Тебе нудитиме, і ти про мене й не згадаєш. — Тоді йди до мене зараз. — Ні, любий, — сказала вона. — Мені треба зробити температурний графік і підготувати тебе. — Ти просто не любиш мене, а то прийшла б. — Дурненький ти. — Вона поцілувала мене. — Ну, з графіком усе гаразд. У тебе весь час нормальна температура. Така мила температура. — А в тебе все миле. — Де там. А от твоя температура справді мила. Я страшенно пишаюся твоєю температурою. — Мабуть, у всіх наших дітей буде хороша температура. — У наших дітей буде, напевне, препогана температура. — А що ти маєш мені робити, поки прийде Валентіні? — Та небагато. Але речі досить неприємні. — Як на мене, краще б хтось інший. — А як на мене, то ні. Я не хочу, щоб тебе торкався хтось інший. Нехай я дурна, але як подумаю, що до тебе може доторкнутися якась інша жінка, то ладна очі їй видряпати. — Навіть Фергюсон? — А надто Фергюсон, і Гейдж, і ще ота, як її там? — Уокер? — Еге ж. Тут забагато сестер. Якщо не буде нових хворих, нас відішлють звідси. Тепер уже є чотири сестри. — Можливо, привезуть ще поранених. А мати менше сестер просто не можна. Госпіталь же чималий. — Добре, якби ще когось привезли. Бо що, як мене кудись відішлють? А таки відішлють, якщо не буде нових хворих. — Тоді і я поїду з тобою. — Не кажи дурниць. Ти ще нікуди не можеш їхати. От видужуй швидше, любий, і ми неодмінно кудись поїдемо. — А що буде потім? — Можливо, війна скінчиться. Не може ж вона тривати вічно. — Я видужаю, — сказав я. — Валентіні поставить мене на ноги. — З його вусами та щоб не поставив! До речі, любий, коли тобі дадуть ефір, ти думай про щось інше, не про нас. Бо під наркозом люди часто робляться надміру балакучі. — Про що ж мені думати? — Про що завгодно. Тільки не про нас. Думай про своїх рідних. Чи навіть про якусь іншу дівчину. — Не хочу. — Тоді проказуй молитви. Це справить добре враження. — А може, я й не говоритиму. — Та звичайно. Багато людей мовчать. — От і я мовчатиму. — Не хвалися, любий. Будь ласка, не треба. Ти такий милий, і тобі ні до чого хвалитися. — Ані словечком не прохоплюся. — Ну от, знову ти хвалишся. Не треба хвалитися. А коли тобі скажуть глибоко дихати, просто починай проказувати молитви, чи там вірші, чи ще щось. Буде страшенно мило, і я пишатимусь тобою. Та й так пишаюся. В тебе страшенно мила температура, і спиш ти, наче хлопчик: обхопиш рукою подушку і уявляєш, ніби то я. Чи, може, інша дівчина? Якась прекрасна італійка? — Ти, ти. — Ну звісно, що я. Ой, я так люблю тебе, а Валентіні чудово прооперує тобі ногу. Добре, що мені не доведеться цього бачити. — Але вночі ти чергуватимеш. — Еге ж. Тільки тобі до того буде байдуже. — Постривай, побачиш. — Ну ось, любий. Тепер ти чистенький і всередині, і зовні. А скажи, багатьох ти кохав у житті? — Нікого я не кохав. — Навіть і мене? — Тебе — так. — А насправді скількох? — Ні одної. — А з багатьма... як це кажуть?.. ну, сходився. — Ні з одною. — Ти кажеш неправду. — Еге. — Ну гаразд, нехай так. Ніколи не кажи мені правди. Я не хочу знати. А вони були гарненькі? — Я ніколи не знався з жодною. — Так, правильно. А дуже звабні? — Сном-духом не відаю. — Ти тільки мій. Це правда, і ти ніколи не належав іншим. А якщо й належав, мені однаково. Я їх не боюся. Тільки не розповідай мені про них. А як сходяться — коли жінка каже, скільки це коштує? — Не знаю. — Ну звісно, що ні. А вона каже, що кохає його? Про це мені скажи. Я хочу знати. — Так. Коли він цього хоче. — А він каже, що кохає її? Про це теж скажи. Мені важливо знати. — Каже, коли хоче. — Але ти ніколи не казав? Правда? — Не казав. — Справді ні? Скажи мені правду. — Ні, — збрехав я. — Ти не міг такого казати, — мовила вона. — Я знаю, що не міг. Ой, я так кохаю тебе, любий. Сонце вже підбилося над дахами, і я бачив у його ясному промінні шпилі собору. Я був чистенький і всередині, й зовні і чекав лікаря Валентіні. — То отак воно? — запитала Кетрін. — Вона каже все, що він забажає? — Не завжди. — А я казатиму завжди. Я казатиму все, що ти забажаєш, і робитиму все, що забажаєш, і тоді ти ніколи не захочеш іншої дівчини, правда ж? — Вона подивилася на мене з щасливим усміхом. — Робитиму що забажаєш, казатиму що забажаєш, і ти мене завжди кохатимеш, правда? — Авжеж. — А чого б ти хотів зараз, коли вже цілком готовий? — Іди знов до мене. — Гаразд, іду. — Люба моя, люба, люба, — сказав я. — Ось бачиш, — сказала вона. — Я роблю все, чого ти хочеш. — Ти в мене така хороша. — Боюся тільки, що не вмію ще як слід тобі догодити. — Ти дуже хороша. — Я хочу того, чого хочеш ти. Мене самої уже й нема зовсім. Тільки те, чого хочеш ти. — Ти просто чудо. — Тобі хороше зі мною? Правда ж, тобі хороше? Ти не хочеш інших дівчат, ні? — Ні. — От бачиш. Тобі хороше зі мною. Я роблю все, чого ти хочеш.
|
|||
|