|
|||
Розділ XV
До кінця дня нічого не сталося. Лікар був невеличкий на зріст, тендітний і тихий; скидалось на те, що йому дуже дошкуляє війна. З делікатною і витонченою огидою він повитягав з моїх стегон чимало дрібних сталевих осколків. Від місцевого знеболювання, до якого він удався, тканини немовби замерзали, і болю не було чути, аж поки зонд, скальпель чи пінцет проходили глибше, під знеболений шар. Як пацієнт я надто добре відчував, де кінчалося те замороження, тож невдовзі лікареві забракло його витонченої делікатності, і він сказав, що краще зробити рентген. Зондування не виправдує себе, пояснив він. На рентген мене повезли до Ospedale Maggiore[22], і лікар, що робив знімки, був жвавий, вправний і веселий. Мене трохи підвели й тримали за плечі, так що я міг сам бачити на екрані більші чужорідні тіла в моїх ногах. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив мене написати йому в записник моє прізвище, номер полку й декілька слів на згадку. Він заявив, що чужорідні тіла — це мерзота, паскудство, казна-що. А ті австрійці просто сучі діти. Скількох я вбив? Я не вбив жодного, але дуже хотів потішити його, отож і сказав, що поклав їх хтозна-скільки. Мене супроводила міс Гейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона вродливіша за Клеопатру. Чи вона зрозуміла? Була така цариця в Стародавньому Єгипті. То бог свідок, що вона вродливіша. Ми повернулися до свого невеличкого госпіталю санітарною машиною, і через деякий час, після того як мене безліч разів підняли з нош, я знову лежав у своєму ліжку нагорі. По обіді принесли знімки — лікар богом присягався, що зробить їх того ж дня, і додержав слова. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягла їх звідти, піднесла проти світла, і ми обоє стали дивитися. — Оце ліва нога, — сказала вона, тоді поклала знімок назад у конверт. — А це права. — Сховай їх, — сказав я, — і йди сюди. — Не можу, — відказала вона. — Я принесла їх на хвилину, щоб ти подивився. Вона пішла, а я зоставсь лежати. День був жаркий, і мене аж нудило від лежання. Я послав швейцара по газети, щоб купив усі, які будуть. Перш ніж він повернувся, до палати зайшло троє лікарів. Я давно помітив, що лікарі, яким бракує медичного досвіду, мають схильність збиватися до гурту й шукати ради один в одного. Лікар, що нездатен належним чином вирізати вам апендикс, порекомендує вам свого колегу, який не зможе як слід видалити мигдалики. Ці троє були саме такі лікарі. — Оце наш герой, — сказав наш госпітальний лікар, що мав делікатні манери. — День добрий, — сказав високий і худий бородань. Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти із знімками, не сказав нічого. — Пов'язки знімемо? — запитав бородань. — Авжеж. Сестро, зніміть, будь ласка, — мовив наш лікар до міс Гейдж. Міс Гейдж розмотала бинти. Я подививсь униз на свої ноги. У польовому госпіталі вони мали вигляд не дуже свіжого сирого біфштекса по-гамбурзьки. Тепер рани взялися струпом, коліно набрякло й посиніло, а литка стухла, зате гною не було. — Дуже чисте все, — сказав наш лікар. — Дуже чисте й у доброму стані. — Гм, — сказав бородатий лікар. Третій дивився через плече госпітального лікаря. — Зробіть ласку, зігніть коліно, — сказав бородань. — Не можу. — Перевіримо рухливість суглоба? — запитав бородань. Крім трьох зірочок, він мав на рукаві ще смужку. Отже, був у чині капітана. — Авжеж, — сказав наш лікар. Вони вдвох узялися за мою праву ногу і обережно почали згинати її. — Боляче, — сказав я. — Так, так. Ще трохи, колего. — Годі. Більше не згинається, — сказав я. — Рухливість обмежена, — сказав бородатий капітан. Тоді випростався. — Дозвольте ще раз глянути на знімки, колего. — Третій лікар подав йому один знімок. — Ні. Ліву ногу, будь ласка. — Та це ж і є ліва, колего. — Ваша правда. Я дивився не з того боку. — Він повернув знімок. Другий знімок він роздивлявся довше. — Бачите, колего? — і показав на одне з чужорідних тіл, заокруглене й виразно видне проти світла. Вони всі уважно роздивлялися знімок. — Єдине, що я можу сказати, — обізвався зрештою бородатий капітан, — потрібен час. Місяців зо три, а може, й півроку. — Так. Треба, щоб відновилася рідина в суглобі. — Авжеж. На це потрібен час. Як на мене, то я не дозволив би собі розтяти таке коліно, поки уламок не інкапсулювався. — Цілком згоден з вами, колего. — Півроку на що? — запитав я. — За півроку уламок інкапсулюється, і тоді можна буде безпечно оперувати коліно. — Не вірю, — сказав я. — Ви хочете зберегти ногу, юначе? — Ні, — відказав я. — Що? — Я хочу, щоб її відрізали, — сказав я, — а натомість припасували гачок. — Як вас розуміти? Який гачок? — То він жартує, — сказав наш лікар і делікатно поплескав мене по плечу. — Він не хоче втратити ногу. Це дуже хоробрий юнак. Його представлено до срібної медалі за доблесть. — Прийміть мої поздоровлення, — сказав бородатий капітан і потиснув мені руку. — Я можу сказати лише одне: щоб безпечно оперувати таке коліно, треба зачекати принаймні півроку. Ви, звісно, можете мати й іншу думку. — Щиро вам вдячний, — сказав я. — Я високо ставлю вашу думку. Капітан поглянув на годинник. — Нам час іти, — сказав він. — Усього вам найкращого. — Вам теж усього найкращого і велике спасибі, — сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві: «Capitano Varini — Tenente Enry»[23], — і всі троє вийшли з палати. — Міс Гейдж, — гукнув я. Вона зайшла. — Будь ласка, попросіть на хвилинку нашого лікаря. Він повернувся, тримаючи в руках кашкет, і став біля ліжка. — Ви хотіли бачити мене? — Так. Я не можу півроку чекати операції. Бога ради, докторе, чи доводилось вам лежати в ліжку півроку? — Ви не будете весь час лежати. Спершу треба прогрівати рани на сонці. А потім можна буде й ходити на милицях. — Півроку на милицях, а вже тоді операція? — Так найбезпечніше. Треба, щоб чужорідні тіла взялись оболонкою і відновилася рідина. Після того можна буде не ризикуючи розтяти коліно. — То ви теж вважаєте, що мені треба так довго чекати? — Так найбезпечніше. — А хто цей капітан? — Дуже тямущий міланський хірург. — Він у чині капітана, правда ж? — Так, але він дуже тямущий хірург. — Я не хочу, щоб мені зіпсував ногу якийсь капітан. Коли б він був добрий лікар, то мав би майорський чин. Я знаю, чого варті капітани, докторе. — Він справді дуже тямущий хірург, і його думка важить для мене більше, ніж будь-кого іншого з тих, що я знаю. — А можна, щоб мене оглянув інший хірург? — Ну звісно, коли хочете. Але сам я послухався б поради доктора Варелли. — Ви можете запросити до мене іншого хірурга? — Я запрошу Валентіні. — А хто він? — Хірург Головного госпіталю. — Гаразд. Я вам дуже вдячний. Розумієте, докторе, я просто не можу лежати півроку. — Ви й не лежали б. Спершу приймали б сонячні ванни. Потім почали б помалу вправлятися. А тоді вже вам зробили б операцію. — Ні, я не можу чекати півроку. Лікар делікатно погладив пальцями кашкет, що його тримав у руці, й усміхнувся. — Ви так поспішаєте назад на фронт? — А чом би й ні? — Дуже похвально, — сказав він, — Ви такий благородний юнак. — Він нахилився й делікатно поцілував мене в чоло. — Я пошлю по Валентіні. Не турбуйтесь і не роз'ятрюйте себе. Будьте розумним хлопчиком. — Вип'єте зі мною, докторе? — Ні, дякую. Я взагалі не п'ю. — По одній. — Я подзвонив швейцарові, щоб він приніс склянки. — Ні-ні, дякую. Мене чекають. — До побачення, — сказав я. — До побачення.
Години за дві до палати зайшов доктор Валентіні. Рухався він дуже стрімко, і кінчики його вусів стирчали догори. Він був у чині майора, мав смагле обличчя і весь час сміявся. — Як же це ви вскочили в таку халепу? — запитав він. — Ану дайте гляну на знімки. Так... Так... Ага, ось воно... З вигляду ви здорові, мов кінь. А хто ця гарненька дівчина? Ваша кохана? Так я й подумав. Ну чи не паскудство ця війна? Тут болить? Ви славний хлопчина. Будете в мене як новісінький. А тут як? Ну звісно ж, болить. Так вони люблять робити боляче, ці лікарі. Як вас лікували досі? Ця дівчина не говорить по-італійському? Треба навчитися. Прегарна дівчина. Я міг би її навчити. Хай мене теж покладуть у цей госпіталь. Ні, але я неодмінно буду у вас за акушера, безплатно. Вона не розуміє? Вона народить вам гарного хлопця. Такого ж гарного й білявого, як сама. Ну, все добре. Все гаразд. Прегарна дівчина. Спитайте, чи не згодиться вона повечеряти зі мною. Ні, не буду відбивати її у вас. Дякую. Дуже дякую, міс. Оце і все. Все, що я хотів знати. — Він поплескав мене по плечу. — Перев'язувати не треба. — Вип'єте зі мною чарочку, докторе Валентіні? — Чарочку? Аякже. Вип'ю десять чарочок. Де вони? — У шафі. Зараз міс Барклі дістане пляшку. — За ваше здоров'я. За ваше здоров'я, міс. Прегарна дівчина. Я принесу вам кращого коньяку, ніж цей. — Він утер вуса. — Коли, ви вважаєте, можна оперувати? — Завтра вранці. Не раніш. Треба випорожнити шлунок. Промити вам тельбухи. Я зайду до тієї старої внизу і скажу все, що треба. До побачення. До завтра. Я принесу вам кращого коньяку. А ви тут непогано влаштувалися. До побачення. До завтра. Добре виспіться. Я прийду вранці. Він помахав рукою з порога, вуса його стирчали догори, смагле обличчя всміхалося. На рукаві він мав зірку в чотирикутній облямівці, бо був майор.
|
|||
|