Розділ XIV

Коли я прокинувся, палату заливало сонячне світло. Мені здалось, ніби я знов на фронті, і я витягся на ліжку. Заболіли ноги, я подивився на них, побачив, що вони обмотані брудними бинтами, і врешті збагнув, де я. Простягши руку до шнура, я натиснув кнопку. У коридорі за дверима задирчав дзвінок, а тоді хтось пройшов коридором на гумових підошвах. То була міс Гейдж; при яскравому сонячному світлі вона не здавалася такою молодою і звабною.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Спалося добре?

— Еге ж, дякую, — відказав я. — Чи не можна привести перукаря?

— Я заходила до вас раніш, а ви спали й на ліжку було оце. — Вона відчинила дверцята шафи й витягла пляшку з вермутом. Пляшка була майже порожня. — Я сховала туди й другу, що стояла під ліжком, — сказала міс Гейдж. — Чому ви не попросили в мене склянку?

— Думав, ви не дозволите пити.

— Я й сама випила б з вами.

— Ви просто золото.

— Недобре пити самому, — сказала вона. — Не робіть цього.

— Гаразд.

— Приїхала ваша знайома міс Барклі, — сказала вона.

— Справді?

— Еге ж. Мені вона не сподобалась.

— Сподобається. Вона дуже хороша.

Вона похитала головою.

— Ну звісно, що вона краща за всіх. Ви можете трохи посунутись сюди? Отак, добре. Зараз я причепурю вас до сніданку. — I взялась умивати мене намиленим віхтиком і теплою водою. — Трохи підведіть плече — сказала вона. — Так, добре.

— Чи не можна мене поголити, перше ніж дати снідати?

— Зараз пошлю швейцара. — Вона вийшла і хутко повернулася. — Він пішов до перукаря; — сказала вона й знов умочила віхтик у миску з водою.

Швейцар привів перукаря. То був чоловік років п'ятдесяти, із закрученими догори вусами. Міс Гейдж закінчила мій туалет і пішла; тоді перукар намилив мені обличчя й почав голити. Тримався він дуже урочисто і в розмову не заходив.

— У чім річ? Невже немає новин?

— Яких новин?

— Та будь-яких. Що там у місті?

— Нині воєнний час, — сказав він, — Ворог скрізь має вуха.

Я подивився на нього.

— Зробіть ласку, не сіпайте головою, — мовив він, і далі орудуючи бритвою. — Я все одно нічого не скажу.

— Та що це з вами? — запитав я.

— Я італієць. Мені нема про що розмовляти з ворогом.

Я замовк. Якщо він божевільний, то чим скоріше він забереться зі своєю бритвою, тим краще. Потім я ще раз спробував роздивитись його до ладу.

— Стережіться, — сказав він. — Бритва в мене гостра.

Коли він скінчив, я заплатив йому і додав півліри на чай. Він відсунув ті гроші.

— Не візьму. Хоч я й не на фронті, але я італієць.

— Ну, то й катайте собі геть.

— З вашого дозволу, — сказав він і загорнув бритву в газету. А тоді пішов, залишивши п'ять мідних монет на столику біля ліжка.

Я подзвонив. Зайшла міс Гейдж.

— Покличте, будь ласка, швейцара.

— Зараз.

Прийшов швейцар. Він насилу стримував сміх.

— Той перукар божевільний?

— Ні, signorino[21]. Він просто помилився. Не зрозумів, що я сказав, і йому здалося, ніби ви австрійський офіцер.

— Он як, — мовив я.

— Го-го-го, — засміявся він. — Ну й сміху з ним! Ще б один рух, каже, і я б його... — Швейцар провів пальцем по горлу. — Го-го-го... — Він силкувався погамувати сміх. — А коли я сказав йому, що ви не австріяк... Го-го-го!..

— Го-го-го, — сердито мовив я. — Ото було б сміху, коли б він перерізав мені горлянку. Го-го-го.

— Ні, signorino. Де там! Він так перелякався австріяка... Го-го-го!

— Го-го-го, — сказав я. — Ідіть геть.

Він пішов, і я чув, як він регоче в коридорі. Потім там почулася чиясь хода. Я глянув на двері. То була Кетрін Барклі.

Вона перейшла кімнату й стала біля ліжка.

— Здрастуйте, любий.

Вона була свіжа, молода й напрочуд гарна. Мені здавалося, що я ще ніколи не бачив такої гарної дівчини.

— Здрастуйте, — відповів я.

Тільки-но я побачив Кетрін, як ураз відчув, що закоханий у неї. Усе в мені наче перевернулося. Вона озирнулась на двері, упевнилася, що там нікого нема, а тоді сіла на край ліжка, нахилилась і поцілувала мене. Я притягнув її до себе, поцілував і відчув, як б'ється її серце.

— Любонько, — мовив я. — Я такий радий, що ти приїхала!

— То було не дуже важко. Можливо, важче буде залишитися.

— Ти доконче повинна залишитися, — сказав я. — Ти просто чудо... — Я шаленів з кохання до неї. Не міг повірити, що вона справді тут, і ще міцніш притискав її до себе.

— Не треба, — сказала вона. — Ти ж іще не одужав.

— Та одужав, одужав. Іди сюди.

— Ні. Ти ще кволий.

— Та ні, не кволий я. Ну прошу тебе!

— А ти любиш мене?

— Дуже люблю, шалено. Ну йди ж бо!

— Чуєш, як б'ються наші серця?

— Та нехай собі б'ються. Я хочу тебе, просто божеволію.

— Ти справді любиш мене?

— Годі тобі про це. Іди вже сюди. Ну йди, прошу тебе, Кетрін.

— Гаразд, тільки на хвилиночку.

— Добре, — сказав я, — Зачини двері.

— Не можна... Не треба...

— Ну ж бо. Мовчи. Іди сюди...

Кетрін сиділа на стільці біля ліжка. Двері до коридора були відчинені. Шаленство минуло, і мені було так хороше, як ще ніколи в житті.

Вона запитала:

— Тепер ти віриш, що я тебе люблю?

— О, ти моє серденько, — сказав я. — Ти доконче повинна залишитись тут. Вони не можуть тебе відіслати. Я люблю тебе до нестями.

— Нам треба дуже стерегтися. То було просто якесь потьмарення. Так більше не можна.

— Можна, вночі.

— Нам треба пильно стерегтися. Ти повинен стерегтися на людях.

— Я стерегтимусь.

— Обов'язково стережись. Ти такий милий. Ти ж любиш мене, правда?

— Не треба знов про це. Ти не знаєш, як я шаленію, коли ти таке говориш...

— Тоді буду обережна. Не хочу, щоб ти знову шаленів. А тепер, любий, мені треба йти, справді.

— Зараз же приходь назад.

— Прийду як тільки зможу.

— До побачення.

— До побачення, любий.

Вона пішла. Бог свідок, я не хотів закохатися в неї. Не хотів закохатися ні в кого. Але бог свідок, таки закохався, і тепер лежав на ліжку в госпіталі у Мілані, і в голові моїй снувалися всілякі думки, але було навдивовижу хороше; аж ось до палати зайшла міс Гейдж.

— Лікар уже їде, — сказала вона. — Він дзвонив з озера Комо.

— Коли він буде тут?

— Десь на кінець дня.

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒