Розділ XII

Палата була довга, з вікнами праворуч; двері в кінці вели до перев'язочної. Той ряд ліжок, в якому лежав я, тягся попід глухою поздовжньою стіною проти вікон, а другий — головами до вікон, проти стіни. Лежачи на лівому боці, я бачив двері перев'язочної. У протилежному кінці були ще одні двері, крізь які часом заходили до палати. Коли хтось із поранених був при смерті, навколо ліжка ставили ширму, щоб інші не бачили, як він помирає, і під нижнім краєм ширми видно було тільки черевики та обмотки лікарів і санітарів, а наприкінці звідти подеколи долинало шепотіння. Нарешті з-за ширми з'являвся священик, а потім туди заходили санітари, виносили під укривалом померлого й несли вузьким проходом поміж рядами ліжок, а ще хтось складав і забирав ширму.

Того ранку майор, наш палатний лікар, запитав мене, чи зможу я завтра вирушити в дорогу. Я відповів, що зможу. В такому разі, сказав він, мене повезуть рано-вранці. Мовляв, мені самому краще переїхати тепер, поки не настала літня спека.

Коли піднімали з ліжка, щоб нести до перев'язочної, можна було визирнути у вікно й побачити в садку свіжі могили. Надворі, біля дверей, що вели в садок, сидів солдат: він робив хрести й надписував на них прізвища, чин і номер полку тих, кого там ховали. Крім того, він виконував різні доручення поранених і у вільний час змайстрував мені запальничку з австрійської патронної гільзи. Лікарі були дбайливі й справляли враження дуже тямущих. Вони наполягали на тому, щоб перевезти мене в Мілан, де були кращі рентгенівські апарати й усяка машинерія для лікування після операції.

Мені й самому хотілось у Мілан. А вони прагнули швидше вирядити всіх нас якнайдалі в тил, щоб звільнити всі ліжка на той час, як почнеться наступ.

Останнього мого вечора в польовому госпіталі до мене прийшов Рінальді й привів з собою нашого майора. Вони сказали, що в Мілані мене покладуть в американський госпіталь, який тільки-но відкрили. На фронт мало прибути кілька американських санітарних частин, і той госпіталь улаштовано для них, а також для всіх інших американців у італійській армії. В Червоному Хресті таких було чимало. Сполучені Штати оголосили війну Німеччині, але Австрії — ні.

Італійці були певні, що Америка оголосить війну й Австрії, і дуже раділи, що на фронт приїздять американці, нехай хоч із Червоного Хреста. Вони спитали моєї думки, чи президент Вільсон оголосить Австрії війну, — і я сказав: авжеж, не далі, як за кілька днів. Я не знав, чого б нам воювати з Австрією, та коли вже ми оголосили війну німцям, то за логікою мали оголосити й австрійцям. А чи оголосимо ми війну Туреччині? Я сказав, що навряд, бо наш державний орел надто схожий на турецького півня. Та по-італійському дотепу в мене не вийшло, і вони були видимо спантеличені й дивилися з недовірою, отож я сказав: так, мабуть, оголосимо війну і Туреччині. А Болгарії? На той час ми вже випили кілька склянок коньяку, і я сказав: ну звісно, що й Болгарії, і Японії теж. Але ж, заперечили мені, Японія в спілці з Англією. Та хіба ж можна вірити тим бісовим англійцям! А японці зазіхають на Гавайські острови, сказав я. Де ті острови? В Тихому океані. Навіщо вони японцям? Та вони, власне, їм не потрібні, сказав я. Усе це пусті балачки. Японці — премилий народець, залюблений у танці та легке вино. Як і французи, сказав майор. Ми заберем у Франції Ніццу й Савойю. I Корсіку заберем, і все Адріатичне узбережжя, сказав Рінальді. Італія поверне собі велич Риму, сказав майор. Не подобається мені Рим, сказав я. Там задушно й повно бліх. Вам не подобається Рим? Та ні, я люблю Рим. Рим — мати народів. Ніколи не забуду, як Ромул ссав Тібр. Що-що? Дурниці. Їдьмо всі до Рима. Зараз же їдьмо до Рима й не вертаймося сюди. Рим — прекрасне місто, сказав майор. Батько й мати народів, сказав я. Roma жіночого роду, сказав Рінальді, й батьком бути не може. А хто ж тоді батько — святий дух, чи що? Не гнівіть бога. Я не гнівлю, а просто запитую, щоб знати. Ви п'яні, малюк. А хто мене напоїв? Я напоїв, сказав майор. Напоїв, бо люблю вас і Америка вступила у війну. По саму зав'язку, сказав я. Вранці ви їдете звідси, малюк, сказав Рінальді. До Рима, сказав я. Ні, до Мілана. До Мілана, сказав майор, до «Кришталевого палацу», до «Кова», Кампарі, Біффі, до Галереї. Щасливий ви чортяка. До «Гран-Італіа», сказав я, позичу там грошей у Жоржа. До «Ла Скала», сказав Рінальді. Будете ходити в «Ла Скала». Щовечора, сказав я. Щовечора не потягнете, сказав майор, квитки дуже дорогі. Випишу пред'явницький чек на кошт свого дідуся, сказав я. Що-що? Пред'явницький чек. Йому доведеться заплатити, а ні — то мене посадять. Містер Каннігем у банку ніколи не відмовляє. Я весь час живу з тих чеків. Який дідусь пошле у в'язницю патріота-онука, що вмирає за Італію? Хай живе американський Гарібальді, сказав Рінальді. Хай живуть пред'явницькі чеки, сказав я. Не галасуйте, сказав майор, нас уже кілька разів просили розмовляти тихіше. Ви справді їдете завтра, Федеріко? Кажу ж вам, він їде до американського госпіталю, сказав Рінальді. До гарненьких сестричок. То вам не бородаті доглядальники в польовому госпіталі. Так, так, сказав майор, я знаю, що він їде до американського госпіталю. Мені їхні бороди не вадять, сказав я. Про мене хай собі хто хоче відрощує бороду. А чом би й вам не відпустити бороди, синьйоре майор? Вона не залізе в протигаз. Залізе. У протигаз що завгодно залізе. Я колись наблював у протигаз. Тихше, малюк, сказав Рінальді. Ми всі знаємо, що ви були на фронті. Славний ви малюк, і як я без вас тут житиму? Нам час іти, сказав майор, бо вже починаються сентименти. Ваша англійка... Знаєте? Ота, до якої ви щовечора бігали на побачення у їхній госпіталь... Так от, вона теж їде в Мілан. Вона і ще одна сестра їдуть у той-таки американський госпіталь. Туди ще не прислали сестер з Америки. Я сьогодні балакав з начальником їхнього загону. В них тут на фронті забагато жінок. Декотрих відсилають назад у тил. Як вам ця новина, малюк? Незле, еге ж? Будете собі жити у великому місті й обніматися зі своєю англійкою. Шкода, що не мене поранило. Може, ще поранить, сказав я. Нам треба йти, сказав майор. Ми п'ємо, галасуємо й не даєм спокою Федеріко. Не йдіть іще. Ні, треба йти. До побачення. Щасливої дороги. На все добре. Ciao. Ciao. Ciao. Скоріше повертайтесь, малюк. Рінальді поцілував мене. Від вас тхне лізолом. До побачення, малюк. До побачення. На все добре. Майор поплескав мене по плечу. Вони навшпиньки вийшли з палати. Я був геть п'яний, але тут-таки заснув.

Наступного ранку ми вирушили в дорогу й через два дні приїхали в Мілан. Подорож була важка. Ми довго простояли на запасній колії не доїжджаючи Местре, і дітлахи підходили й заглядали у вагони. Я послав одного хлопчиська купити пляшку коньяку, але він повернувся й сказав, що є тільки граппа. Я звелів узяти граппу, а коли він приніс пляшку, дозволив йому залишити собі решту грошей, і ми з моїм сусідом по вагону впилися й проспали зупинку у Віченці, а тоді я прокинувся, і мене вивернуло просто на підлогу. Та це було байдуже, бо мого сусіда вивертало на підлогу вже кілька разів перед тим. Потім я відчув нестерпну спрагу і, коли поїзд спинився на сортувальній станції у Вероні, попросив солдата, що походжав уздовж колії, принести мені води. А тоді розбуркав Жоржетті — того, що пив разом зі мною, — і спитав, чи не хоче й він води. Він сказав, щоб я полив йому на потилицю, і знову заснув. Солдат не схотів брати монету, яку я йому давав, і приніс мені перестиглий апельсин. Я смоктав його, випльовуючи шкурку, й дивився, як той солдат походжає біля вантажного вагона проти нас, а трохи згодом наш поїзд смикнувся й рушив далі.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒