|
|||||||
Розділ XIX
Так минало літо. Ті дні в пам'яті збереглися не дуже виразно, пригадую тільки, що було жарко і газети рясніли вістями про перемоги. Я мав міцне здоров'я, і ноги в мене швидко загоювались, отож скоро після того, як уперше став на милиці, я облишив їх і почав ходити з ціпком. Потім мені приписали лікувальні процедури в Головному госпіталі: згинання колін у механічних апаратах, ультрафіолетове опромінення в дзеркальній камері, масаж, ванни. Я ходив туди пополудні, а потім заглядав у кафе, випивав чогось і читав газети. Тинятись по місту я не любив і просто з кафе повертав назад до свого госпіталю. Мені хотілося тільки одного: бачити Кетрін. Решту часу я ладен був згаяти абияк. Здебільшого цілий ранок я спав, а після обіду часом вирушав на кінні перегони і вже потім на процедури. Інколи заходив до Англо-американського клубу, сідав там у глибоке шкіряне крісло біля вікна й читав журнали. Відтоді як я облишив милиці, нам уже не дозволяли виходити удвох: вважалося, що одній сестрі негоже показуватись на люди з пацієнтом, що видимо не потребував сторонньої допомоги, і через те протягом дня нам рідко випадало побути разом. А втім, іноді, коли з нами могла піти й Фергюсон, ми таки вибиралися кудись підвечеряти. Міс Ван Кемпен погодилась на тому, що я і Кетрін великі друзі, бо мала з неї добру допомогу в госпіталі. Вона чомусь уявила собі, що Кетрін походить з визначної родини, і це остаточно зміцнило її прихильність. Міс Ван Кемпен надавала величезної ваги походженню, та й сама була неабиякого роду. До того ж у госпіталі тепер прибуло хворих, і вона мала досить клопоту й без нас. Літо було жарке, і хоч я знав у Мілані багатьох людей, проте завжди прагнув повернутися до свого госпіталю ще завидна. На фронті італійці просувалися по Карсо, захопили Кук на тому березі проти Плави й вели наступ на плато Баїнзіцца. Вісті з Західного фронту були не такі втішні. Скидалося на те, що війна затяглася надовго. Тепер і ми вступили в неї, але, як мені здавалося, ще добрий рік мав піти на те, щоб перевезти через океан сяке-таке військо і підготувати його до бою. Наступний рік обіцяв бути поганим, та міг виявитись і добрим. Італійці втрачали силу-силенну людей. Я не уявляв собі, як таке може тривати далі. Навіть якби вони взяли усю Баїнзіццу й Сан-Габрієле, у австрійців залишалося ще безліч гір по той бік. Я сам бачив їх. Усі найвищі гори були на тому боці. На Карсо тривав наступ, але внизу, на морському узбережжі, там болота й мочарі. Наполеон ударив би по австрійцях на рівнині. Він ніколи б не вступив з ними в бій у горах. Він дав би їм спуститися вниз і вдарив би під Вероною. Та на Західному фронті ніхто ні по кому так і не вдарив. Певно, війни тепер не кінчаються перемогами. А може, й взагалі не мають кінця. Може, настала нова Столітня війна. Я поклав газету назад на поличку і вийшов з клубу. Обережно спустився сходами й попростував по Віа Мандзоні. Перед Гранд-Отелем я побачив старого Маєрса та його дружину, що виходила з екіпажа. Вони поверталися з перегонів. Жінка мала високий бюст і була в чорній атласній сукні. Він був присадкуватий, старий, із сивими вусами, а до того ж плоскостопий, і через те мусив ходити з ціпком. — Здрастуйте, здрастуйте! — Вона подала мені руку. — Моє шанування, — сказав Маєрс. — Як минули перегони? — Дуже добре. Просто чудово. Я тричі виграла. — А вам як повелося? — запитав я Маєрса. — Непогано. Теж виграв раз. — Я ніколи не знаю, як йому ведеться, — мовила місіс Маєрс. — Він ніколи мені не каже. — Мені ведеться непогано, — сказав Маєрс. Він намагався бути приязним. — Вам теж слід би вибратись туди. — Коли він говорив, здавалося, що він не дивиться на тебе або ж плутає тебе з кимось іншим. — Та я б залюбки, — сказав я. — Я днями навідаю вас у госпіталі, — мовила місіс Маєрс. — Приготувала дещо для своїх хлоп'ят. Усі ви мої хлоп'ята. Так-так, ви мої любі хлоп'ята. — Усі будуть раді побачити вас. — Любі мої хлоп'ята. I ви теж. Ви один з моїх любих хлоп'ят. — Мені час вертатись до госпіталю, — сказав я. — Вітайте від мене всіх моїх любих хлоп'ят. Я приготувала для них багато всячини. Привезу доброї марсали й тістечок. — До побачення, — мовив я. — Всі будуть страшенно раді. — До побачення, — відказав Маєрс. — Приходьте до Галереї. Ви ж знаєте, де мій столик. Ми там щовечора збираємось. Я рушив далі вулицею. Тоді надумав зайти до «Кова» й купити щось для Кетрін. У «Кова» я вибрав коробку шоколадних цукерок і, поки дівчина загортала її, заглянув до бару. Там були двоє англійців і кілька військових пілотів. Я випив у самоті келих мартіні, розплатився, забрав при виході свою коробку цукерок і попростував до госпіталю. Перед невеличким баром на вулиці, що йде від «Ла Скала», я натрапив на купку знайомих; там були віце-консул, двоє молодиків, що навчалися співу, і Етторе, італієць із Сан-Франціско, що служив у італійській армії. Я погодився випити з ними. Одного із співаків звали Ролф Сіммонс, а співав він під ім'ям Енріко дель Кредо. Я ніколи не чув, як він співає, але сам він весь час вважав, що от-от має прославитись. Він був гладкий, на обличчі в нього видніли шерхлі червоні плями коло носа й рота, неначе він хворів на сінну гарячку. Він щойно повернувся після виступу в П'яченці. Співав там у «Тосці» й мав нібито величезний успіх. — Ви, звісно, ніколи не чули мене, — сказав він. — А коли вас можна буде почути тут? — Восени співатиму в «Ла Скала». — Б'юсь об заклад, що його закидають стільцями, — обізвавсь Етторе. — Ви не чули, як на нього кидали стільці в Модені? — Це підла брехня. — Кидали, кидали, — сказав Етторе. — Я там був. I сам кинув шість стільців. — Та хто ви такий? Нікчемний макаронник із Фріско! — Він не вміє співати по-італійському, — провадив Етторе. — Скрізь, куди поїде, на нього кидають стільці. — У П'яченці найгірший театр на всю Північну Італію, — сказав другий тенор. — У тому жалюгідному сараї просто неможливо співати, даю вам слово. — Цей тенор звався Едгар Сандерс, а виступав як Едуардо Джованні. — Шкода, що я не був там і не бачив, як вас закид& #225; ли стільцями, — не вгавав Етторе. — Ви ж обидва не вмієте співати по-італійському. — Він просто бевзь, — сказав Едгар Сандерс. — Тільки те й знає, що кидатись стільцями. — Усі тільки те й знають, коли ви двоє співаєте, — сказав Етторе. — А поїдете в Америку, то будете там вихвалятися своїми тріумфами в «Ла Скала». Та вам у «Ла Скала» й однієї ноти не дадуть проспівати. — Я таки буду співати в «Ла Скала», — сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму в «Тосці». — Підем послухаємо, Маку? — мовив Етторе до віце-консула. — Треба ж буде комусь їх боронити. — Може, на той час прибуде на підмогу американська армія, — сказав віце-консул. — Вип'єте ще, Сіммонсе? А ви, Сандерсе? — Гаразд, — відказав Сандерс. — Я чув, вам мають дати срібну медаль, — звернувся до мене Етторе. — Що вам записали в поданні? — Не знаю. Та й чи дадуть узагалі, ще не знаю. — Напевне дадуть. Ото закрутяться коло вас дівчата в «Кова»! Заберуть собі в голову, ніби ви сам-один поклали дві сотні австріяків чи захопили цілу траншею. Повірте, що мої відзнаки далися мені нелегко. — А скільки ви їх маєте, Етторе? — запитав віце-консул. — Усі, які є, — сказав Сіммонс. — Задля цього ж і війну почали. — Я мав отримати дві бронзові й три срібні медалі, — сказав Етторе. — Але затвердили тільки одне подання. — А решту чому ні? — запитав Сіммонс. — Ті операції не мали успіху, — відповів Етторе. — А коли операція не має успіху, медалей нікому не дають. — Скільки разів ви поранені, Етторе? — Тричі тяжко. Ось же в мене три нашивки. Бачите? — Він розправив рукав. То були паралельні сріблясті смужки на чорному тлі, пришиті до рукава дюймів на вісім нижче від плеча. — Ви теж маєте одну, — мовив Етторе до мене. — Добре, коли їх маєш, повірте. Як на мене, то краще, ніж медалі. Даю вам слово, друже, мати три нашивки — це неабищо. На одну — і то треба дістати таке поранення, щоб три місяці пролежати в госпіталі. — А куди вас поранено, Етторе? — спитав віце-консул. Етторе закасав рукав. — Осьде. — Він показав глибокий червоний шрам. — I в ногу, отут. Я не можу показати, бо на мені обмотки. I ще в ступню. Там відмерла кістка і весь час смердить. Я щоранку витягую дрібні уламки, та вона однаково смердить. — Чим це так? — запитав Сіммонс. — Ручною гранатою. Є такі, схожі на товкачі. Враз шмат ступні відтяло. Ви, певне, знаєте їх, ті бісові товкачі? — обернувся він до мене. — Авжеж. — Я бачив того сучого сина, що пожбурив її, — сказав Етторе. — Мене збило з ніг, і я вже думав, що тут і амінь, але в тих клятих товкачах майже нема чому вибухати. А того сучого сина я застрелив з гвинтівки. Я завжди ношу гвинтівку, аби не видно було, що я офіцер. — Який він мав вигляд? — запитав Сіммонс. — Єдина ота граната в нього й була, — провадив Етторе. — Не знаю, на біса він її пожбурив. Мабуть, давно хотів подивитися, що з того вийде. Певне, й бою справжнього ще ніколи не бачив. Ну, я його й поклав, сучого сина. — Який він мав вигляд, коли ви його застрелили? — знову спитав Сіммонс. — А звідки мені, в біса, знати? — відказав Етторе. — Я пальнув йому в живіт. У голову не стріляв — боявся схибити. — Давно ви вже офіцер, Етторе? — запитав я. — Два роки. Скоро буду капітаном. А ви давно в лейтенантах? — Третій рік минає. — Вас не зроблять капітаном, бо ви не знаєте як слід італійської мови, — сказав Етторе. — Говорити можете, а от читати й писати не дуже. Щоб стати капітаном, треба мати освіту. А чом би вам не перейти до американської армії? — Може, й перейду. — Та я й сам би з охотою. Слухайте, Маку, скільки там платять капітанові? — Не знаю точно. Здається, десь так доларів двісті п'ятдесят. — Милий боже, двісті п'ятдесят доларів! Ото було б життя! Швидше переходьте до американської армії, Фреде. А там, може, й мене перетягнете. — Гаразд. — По-італійському я можу командувати ротою. То легко навчився б і по-англійському. — Бути вам генералом, — сказав Сіммонс. — Ні, для генерала я не досить учений. Генералові до біса знати треба. Ось ви собі гадаєте, що воювати кожний дурень може. А в самих не стало б тями й на якогось там капрала. — Мені, хвалити бога, капралом бути не доведеться, — сказав Сіммонс. — А може, й доведеться, як візьмуться й до вас, лежнів. Ой, якби вас обох та до мене у взвод! I Мака теж. Я б призначив вас своїм ординарцем, Маку. — Ви чудовий хлопець, Етторе, — сказав Мак. — Боюся тільки, що мілітарист. — До кінця війни я буду полковником, — заявив Етторе. — Якщо не загинете. — Ні, не загину. — Він торкнувся великим і вказівним пальцями зірочок на комірі. — Бачили, що я зробив? Ми завжди беремося за зірочки, коли хтось згадує про загибель. — Ходім, Сіме, — сказав Сандерс, підводячись. — Ходім. — До побачення, — сказав я. — Мені теж час іти. — Годинник у барі показував за чверть шосту. — Чао, Етторе. — Чао, Фреде, — відказав Етторе. — Просто чудово, що вам дадуть срібну медаль. — Не знаю, чи дадуть. — Дадуть, дадуть, Фреде. Я чув, що вам неодмінно мають дати. — Ну, бувайте, — сказав я. — Не вскочте в якусь халепу, Етторе. — Не турбуйтеся за мене. Я не впиваюсь і не тягаюся з повіями. Не пияк і не бахур. Я знаю, чого мені треба. — Бувайте, — сказав я. — Я радий, що ви скоро дослужитесь до капітана. — Мені не треба дослужуватись. Мені дадуть капітана за воїнську доблесть. Ви ж знаєте. Три зірки із схрещеними мечами й короною над ними. Ось вам Етторе. — На все добре. — На все добре. Коли вам назад на фронт? — Скоро вже. — Ну, десь іще стрінемось. — До побачення. — До побачення. Бережіть себе. Я пішов завулком, а звідти навпростець до госпіталю. Етторе було двадцять три роки. Його виховав дядько у Сан-Франціско, і він саме гостював у батька з матір'ю в Туріні, коли почалася війна. Він мав сестру, яку разом з ним послали до дядька в Америку, і того року вона закінчувала вчительський коледж. Він був загальновизнаний, узаконений герой, що наганяв нудьгу на всіх, хто з ним стикався. Кетрін терпіти його не могла. — У нас теж є герої, любий, — сказала вона. — Та здебільшого вони куди скромніші. — А я нічого проти нього не маю. — I я не мала б, якби він не був такий пихатий. Мене від нього просто нудить, нудить, нудить. — Мене теж нудить. — Дуже мило, що ти так кажеш, любий. Але не треба кривити душею. Ти можеш уявити собі, який він на фронті, і знаєш, чого він там вартий, але мені на таких типів шкода й глянути. — Я знаю. — Дуже-дуже мило, що знаєш, і я таки спробую ставитись до нього прихильніше, хоч насправді він страшенно осоружний, страшенно. — Сьогодні він казав, що скоро буде капітаном. — Рада за нього, — сказала Кетрін. — Ото, мабуть, тішиться. — А ти не хотіла б, щоб і я мав трохи вищий чин? — Ні, любий. З мене досить, щоб ти мав такий чин, з яким дозволено ходити в добрі ресторани. — Ну, такий чин я й тепер маю. — От і чудово. Більшого мені й не треба. Бо ще, гляди, запишаєшся. Знаєш, любий, я страшенно рада, що в тобі нема отієї пихи. Я, звісно, пішла б за тебе, коли б ти навіть і пишався, та все ж куди спокійніше мати чоловіка, що не дере носа. Ми сиділи на балконі й тихенько розмовляли. Уже мав би зійти місяць, але над містом стояв туман, і місяць не сходив; а трохи згодом замрячило, і ми повернулися до кімнати. Мряка надворі перейшла в дощ, і невдовзі полило мов з відра; ми чули, як злива тарабанить по даху. Я встав і підійшов до балконних дверей подивитися, чи дощ не заливає до кімнати, але під дверима було сухо, і я залишив їх відчинені. — Кого ще ти бачив? — запитала Кетрін. — Містера і місіс Маєрс. — Ото дивна пара. — Удома його нібито засадили до в'язниці. А потім випустили доживати віку. — То тепер він щасливо живе собі в Мілані. — Не знаю, чи щасливо. — Після в'язниці, гадаю, доволі щасливо. — Вона збирається сюди, привезе гостинці. — Гостинці вона привозить чудові. Ти теж її любий хлопчик? — Один з багатьох. — Ви всі її любі хлоп'ята, — сказала Кетрін. — Вона страх як любить таких хлоп'ят. Послухай, як шумить дощ. — Справжня злива. — Ти завжди мене кохатимеш? — Завжди. — I дощ нічого не завадить? — Ні. — От і добре. А то я боюся дощу. — Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав Дощ. — Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу. — А я люблю дощ. — Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні. — Я завжди кохатиму тебе. — Кохатиму тебе і в дощ, і в сніг, і в град... Як там далі? — Не знаю. Здається, я от-от засну. — Спи, любий. Я тебе однаково кохатиму. — Невже ти справді боїшся дощу? — З тобою — ні. — I чого ти його боїшся? — Не знаю. — Скажи. — Не треба. — Скажи. — Ні. — Скажи. — Ну гаразд. Боюся тому, що часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ. — Не може бути. — А іноді ввижається, що й ти помираєш. — Оце вже ймовірніше. — Ні, любий, ні. Адже я можу вберегти тебе. Я певна, що можу. А от самому собі ніхто не зарадить. — Ну, годі вже, будь ласка. Не хочу, щоб ти була цю ніч навіженою шотландкою. Нам недовго лишилося бути разом. — Твоя правда, та все одно я навіжена шотландка. Ну, годі, то й годі. Усе це дурниці. — Авжеж. — Звісно, що дурниці. Нікчемні дурниці. Я не боюся дощу. Я не боюся дощу. О боже, боже, якби ж то мені його не боятися!.. — Вона вже плакала. Я почав заспокоювати її, і вона затихла. А дощ надворі усе не вщухав.
|
|||||||
|